Хто зупинить «лінгвістичні війни»?

Позитивний вихід для імплементації Хартії існує. Його умовою є зміна ціннісних орієнтирів.

Розуміння цінності і в прямому смислі ціни слова є новітньою й дуже суттєвою ознакою суспільно-політичної динаміки України. Статус української мови хоч і не так давно (із кінця 1980-х років), але усталився як синонім демократичності суспільства — саме так донедавна сприймали його як національно настроєні громадяни, так і їхні політичні антагоністи. Логіку розвитку України сприймали (усі частини суспільства!) саме так: якщо йдеться не про імперські задвірки, а про незалежну державу, то й державна мова у ній — українська. Політичні опоненти в цьому питанні були одностайними, незважаючи на те, що не всім їм такий напрямок державного розвитку подобався; тобто синонімічність понять «незалежна українська держава», «українська мова» і «демократія» ще в переддень проголошення пострадянської незалежної України став конвенцією — підкреслю — для всіх політичних сил.

Ідея зміни статусу української мови як елемент передвиборчої риторики теж усталилася і не справляє враження бозна-якої політичної новації, звично означаючи реверанс тоталітарному минулому. Але несподіванкою останніх політичних сезонів є те, що медійний дискурс зненацька наповнився ідеями зміни статусу державної мови — не як спосіб ідентифікації з тоталітарним минулим як «правильнішим» суспільним ладом, не як прояв зазіхання на основи демократії в українській державі, а як спосіб демократизації «недостатньо демократичної» незалежної української держави. Іншими словами, певні сили почали презентувати втомленій політичними іграми громадськості уявний шлях розвитку суспільства в протилежному тоталітаризмові напрямі не інакше, як через надання іншого, ніж нинішній, статусу російській мові.

Знаменно, що прихильників цього підходу не бентежить та обставина, що в Україні конституційно (цитую!) «гарантується вільний розвиток, використання і захист російської» мови (ст. 11) й інших мов національних меншин, крім того, «держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування» (ст. 11), — а те, що російська належить до цієї групи мов, заперечувати навряд чи можливо. То що ж насправді переймає прихильників конституційних змін у сфері мовних прав в Україні? Можливо, крім російської, ця ж стаття закріплює вільний розвиток і інших мов національних меншин?

Із запальних суперечок депутатів-гостей різноманітних ток-шоу випливає, що турбота про міноритарні мови і є ознакою демократичності, є, власне кажучи, символом демократії. Здебільшого дискутанти апелюють до Європейської хартії регіональних або міноритарних мов (1992) як еталону демократичності, оскільки нею передбачено застосування системи регуляторних заходів, спрямованих на захист міноритарних або загрожених мов у країнах, які долучилися до цієї хартії.

У той же час утворення Європейського Союзу, євроінтеграція й глобалізація спричинилися до наростання потреби спільної мови в прямому, навіть буденному значенні цього вислову. На практиці така потреба реалізується у застосуванні англійської як універсального комунікативного медіума. Природним наслідком цього процесу стало домінування англійської як необхідного складника освіченості, запоруки доступу до соціальних перспектив сучасного європейця чи взагалі цивілізованого індивіда. Повсюдне культивування англійської, змінюючи поведінку мовців, впливає на мовну ситуацію навіть у майже монолінгвальних країнах. Водночас імплементація Європейської хартії про статус і захист міноритарних мов виступає політичним пріоритетом європейських країн і є невід’ємною ознакою їхньої цивілізованості.

Отже, спостерігаються явно протилежні тенденції. З одного боку — розповсюдження англійської як раціоналізація комунікації, а з другого — повсюдне усвідомлення цінності міноритарних мов як вияв сентиментальності, причому юридично закріпленої. Тож загрожені мови теж треба берегти, оскільки вони є гуманітарною цінністю. Дарма що в минулому європейської цивілізації вистачає прикладів лінгвоциду як засобу державотворення. Але — що приємно — історія таки чогось учить: сучасна Європа, об’єднуючись, намагається зберегти те унікальне, що в неї є, а це насамперед мовно-діалектне розмаїття.

Одночасно відбуваються процеси й універсалізації, й атомізації свідомості європейців. Щоб такі тенденції було реалізовано на практиці, має відбуватися або суцільне перекладання (модель мовного застосування в ООН), або інтеріоризація через освіту кількох мов у свідомості сучасного європейця, яка опиняється під дією саме цих протилежно спрямованих ефектів — атомізації й універсалізації.

У мовознавчій науці ситуацію двомовності прийнято вважати нетривкою, такою, що зазвичай призводить до поглинання однієї мови іншою або до розподілення комунікативних функцій, а отже — до неповноцінного функціонування кожної із них. Таке розуміння природи й перспектив дво- або багатомовності є традиційним і добре усвідомлюється фахівцями (які не є «кремлівськими мрійниками»), без участі яких документи на кшталт Європейської хартії не можна було б розробляти чи ухвалювати.

Тож постають запитання: по-перше, чому прагматично настроєне плюралістичне вільне ринкове суспільство побачило нагальну потребу зберігати права загрожених (тобто із прагматичного погляду заздалегідь «неперспективних») мов, а по-друге, як цей документ попри всю його моральну цінність можна реально втілити?

Закріплене хартією ставлення до міноритарних мов як до унікального, цінного продукту діяльності свідомості ще чи вже невеликих людських колективів, які ідентифікуються як такі, є квінтесенцією поваги до досягнень людського духу й цивілізаційного поступу сучасної Європи.

Позитивний вихід для імплементації Хартії існує. Його умовою є зміна ціннісних орієнтирів. Якщо сприймати міноритарність як статусну ознаку, а не як тягар, то це, швидше за все, дасть бажаний результат. Сучасний стан європейської освіти це дозволяє. У будь-якому випадку така необхідність, як бачимо, чітко усвідомлюється і формулюється у розвинених країнах. (Доречно згадати про паралель щодо ставлення до людей із вадами розвитку у США: неврахування їхніх інтересів вважається — і це суспільно визнана точка зору — якщо не дикістю, то ознакою поганого тону і браком виховання).

На цьому фоні дискусії довкола зміни статусу російської мови в Україні не справляють враження прогресивних ідей, суголосних духу європейського гуманітарного розвитку. Насамперед тому, що російська мова — слава Богу — не є загроженою в Україні. А по-друге, це мова, що є питомою і державною на території, яка у порівнянні більша, ніж територія України. І, звичайно, інтенсивність функціонування російської в Україні не може навіть жартома порівнюватися з функціонуванням української в Російській Федерації.

Зміна status quo за нинішніх обставин за необхідністю тягнутиме плутанину в умах і душах громадян України, незалежно від їхньої мовної компетенції, національності та чіткої національної ідентичності. Просто так завжди буває. Кожна правописна реформа тягне за собою період зниження грамотності населення. Подібне відбувається й зі статусом мови. За таких умов розхитуватиметься той хоч і не жорсткий, та все ж досить усталений каркас державної ідентичності громадян, який великою мірою ѓрунтується на встановлених принципах мовного застосування. А на цьому каркасі — до слова буде сказано — ґрунтується й існування поточної еліти (тобто керівного ешелону відокремленої країни), тих, хто приймає рішення на державному рівні, в тому числі й щодо статусу державної мови України.

Можливо, збереження позиції української як єдиної державної уявляється декому з них якоюсь далекою від реальності забаганкою гуманітаріїв-філологів у рясно вишитих сорочках. Але це не так, і європейська практика, що позначена появою тієї таки Хартії, чітко це підтверджує.

Звичайно, контури нації і держави не обов’язково збігаються, а утиски інших, ніж державна, мов не є (і не були ніколи) метою державотворчих зусиль жодної партії в Україні. Зрештою, хто сьогодні наважився б декларувати такі наміри? Втім кожна мовна ситуація є унікальною. Історія української мови — це історія її гноблення з боку панівних на її ж території режимів, і цим пояснюється асиметрія мовної ситуації, тривала традиція накиненої двомовності.

З другого боку, історія власне української держави щодо не-українських мов не позначена заборонами чи обмеженням можливостей їхнього розвитку та представляє Україну в значно вигіднішому світлі порівняно із багатьма іншими країнами як старої, так і молодої демократії. Підкреслю, що збереження статусу української мови залежить насамперед від самої української еліти, тому що це є наріжним каменем існування української держави з усіма похідними, включно з існуванням її керівного ешелону. Тому легковажити, розхитувати щойно усталене — це нісенітниця, абсурд, що містить загрозу не тільки українській ідентичності, національній чи державній, але й існуванню державної еліти як такої. Порівняння цієї ситуації з пилянням гілки, на якій сидиш, може не надто оригінальне, проте напевно цілковито відповідне нинішньому стану справ. Тому і за доцільністю «захист» російської мови в Україні співвідносний із гіпотетичною ситуацією, в якій би екологи всерйоз заходилися захищати удавів від кролів.

Не варто забувати також, що на території України існують мови, які поза її межами не мають державної форми (чи й взагалі території) функціонування. І якщо вже йти за настановами Хартії, то до мовного протекціонізму варто вдаватися, починаючи саме з них, а не з мови, що тривалий час була панівним засобом спілкування на одній шостій земної кулі і залишається державною мовою однієї з найвпливовіших країн світу.

Об’єктивна потреба сучасної цивілізації у плюралізмі, тобто у «впорядкованій множинності», — чим мови в своєму різноманітті й виступають, будучи сукупністю втілених стійкостей (адже кожна мова сублімує буття народу в часі) — є безумовно суголосною глобалізаційним тенденціям і в певному сенсі є їхнім продуктом. Мовне функціонування, за умов розчинення звичних для людства кордонів будь-якого типу: політичних, віртуальних чи моральних, безболісно задовольняє цю найбільшу на сьогодні суспільну потребу — в стабільності і впорядкованій множинності.

Європейський побут свідчить про неабиякий поступ у цьому напрямку. Пересічний європеєць, як уже згадувалося, говорить принаймні двома мовами (рідною й англійською), нерідко знає і вживає «нібито безперспективний» у європейському масштабі діалект. Однак, це не призводить до зміни статусу державної мови...

Для забезпечення декларованого Конституцією вільного розвитку мов в Україні необхідна сильна держава, структури якої спроможні гарантувати інтереси громадян, делеговані їй для забезпечення. Сучасна цивілізована країна має бути не аморфним, зі сплесками політичних страшилок, а сильним, консолідованим громадянським утворенням, яке всі верстви суспільства сприймають не як реальну чи потенційну годівницю, а як турботливу годувальницю.

Ефективність потужного інструменту державотворення, яким є мова, особливо в унітарній країні, опирається на статус мови як єдиної державної. Це аксіома. Причому державі це не менш корисно, ніж мові. Забезпечення такого статусу значною мірою гарантує здійснення України як держави, включно із повноцінною реалізацією нею функції забезпечення розвитку всіх інших мов, що функціонують на її території, в дусі принципів, проголошених Європейською хартією і сповідуваних європейською спільнотою.

Хочеться вірити, що «лінгвістичні війни» невдовзі відійдуть в історію, а зусилля державників України фахово і вдумливо спрямовуватимуться на збереження, вивчення та ефективне застосування державної та інших мов України як унікального витвору діяльності людини розумної.

Антоніна БЕРЕЗОВЕНКО — доцент кафедри української мови, літератури та культури, факультет лінгвістики, Національний технічний університет України «КПІ»

ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА /«День»

 «День» №92, 31 травня 2012 року

//www.day.kiev.ua/229196

03.07.2012 Закон України Про засади державної мовної політики 

28.10.1989 Закон Української Радянської Соціалістичної Республіки Про мови в Українській РСР