Про верховенство права в Україні

В Україні, одній із найбільших держав Європи, з часу здобуття нею незалежності, а саме впродовж 20 років, не створено ефективної судової системи для захисту прав та законних інтересів юридичних і фізичних осіб. Подавши заяву на вступ до Ради Європи і ратифікувавши Європейську Конвенцію з прав людини, Україна взяла на себе обов’язок визнавати верховенство права, забезпечити права і свободи людини та демократичні устої в державі і привести внутрішнє національне законодавство у відповідність до європейського. Але цього не сталося, оскільки органи законодавчої, виконавчої і судової гілок влади не намагалися у своїй діяльності імплементувати європейське законодавство у національне.

Ці обставини зумовлені, зокрема, тим, що в Україні після проголошення незалежності не було запроваджено люстрацію представникам комуністичного режиму. Натомість за двадцять років незалежності Україна спромоглася лише на створення неповороткого, неефективного і дуже обтяжливого для суспільства державного апарату, який, своєю чергою, потребує величезних матеріальних затрат на його утримання.

Правоохоронні органи

Державні мужі думають не про матеріальний добробут народу, а лише про те, як якомога довше протриматися при владі, побільше приватизувати собі та членам своїх родин загальнонародної власності. А для цього їм необхідно посилити і роздути державний апарат примусу, з допомогою якого пануючий клас України зможе утримувати народ у покорі.

За двадцять років незалежності Україна своїми недосконалими і непродуманими законами поповнила апарат примусу в державі, створивши нові органи та служби. Крім того, відповідно до Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність», в Україні на цей час налічується вісім органів і служб, наділених правом здійснювати оперативно-розшукову діяльність. Чи не забагато? І чи не ризикує держава, розкидаючись наліво й направо такою грізною зброєю, якою є оперативно-розшукова діяльність? Ризик ось у чому: під час проведення оперативно-розшукової діяльності оперативні підрозділи відповідних органів та служб для здійснення своїх функцій мають право залучати до своєї роботи громадян України. Неважко уявити, що людина, залучена до негласної роботи, живе з подвійною мораллю. Це ненормальне явище, і воно не повинно заохочуватися державою.

Мене можуть запитати: «А як же боротися зі злочинністю?» Відповідаю — необхідно прийняти відповідні закони, які б регулювали на конкурсній основі добір, навчання, належне виховання та правильну розстановку кадрів, насамперед — в органах міліції, на яких лягає основний тягар боротьби зі злочинністю в державі. Служба безпеки має займатися тільки розвідувальною і контррозвідувальною діяльністю. Для цього необхідні повноваження та спеціальні засоби боротьби. Для розкриття тяжких і особливо тяжких злочинів залучати не простих ненавчених громадян, а спеціально підготовлених офіцерів міліції і служби безпеки. Така людина краще підготовлена, юридично і соціально захищена й діє тільки з метою розкриття злочину. Її завдання — відшукати і зафіксувати технічними засобами докази та легалізувати їх, а в разі необхідності — виступити в суді як свідок із викриттям злочинної діяльності конкретних осіб. Тоді міліція і служба безпеки як державні органи боротьби зі злочинністю намагатимуться краще і безпечніше задокументувати злочинну діяльність конкретних осіб, і в разі успішної операції їхній авторитет в очах громадян України тільки підвищуватиметься, а рівень злочинності — рік у рік істотно знижуватиметься.

В Україні на цей час найчисленніший корпус міліції з-поміж усіх держав Європи. Він налічує близько трьохсот тисяч чоловік. З них десята частина, а це тридцять тисяч, — працівники державтоінспекції, які здебільшого не допомагають учасникам дорожнього руху, а займаються здирництвом, викликаючи обурення громадян.

Працівники патрульно-постової служби міліції часто-густо дуже малограмотні і абсолютно непідготовлені до виконання своїх професійних обов’язків. Недарма про них кажуть, що жодною термінологією, крім слів «Не можна» і «Пройдьомтє», вони не володіють. Чи може така особа, наділена владними повноваженнями, розпорядитися ними правильно в інтересах суспільства?

Працівник патрульно-постової служби повинен бути, щонайменше, людиною із середньою юридичною освітою. Не менше двох років він має навчатися у міліцейській спеціальній школі, де може здобути відповідні юридичні знання, спеціальну та фізичну підготовку, такі необхідні працівникові міліції під час захисту ним громадської безпеки, встановленого порядку, прав та свобод людини.

Чисельність міліції необхідно скоротити до європейського і світового стандартів із розрахунку 1 (один) міліціонер на 1 (одну) тисячу людей населення в державі. Оскільки чисельність населення в Україні сорок шість мільйонів чоловік, корпус міліції в Україні повинен становити не більше сорока шести тисяч осіб.

Такі ж скорочення мають відбутися у Службі безпеки України, податковій службі, митній, прикордонній службах та в органах виконавчої влади.

Оперативні служби органів внутрішніх справ, служби безпеки України та податкової адміністрації нерідко дублюють одна одну під час запобігання, розкриття та розслідування злочинів. Так, управління боротьби з організованою злочинністю є як у Міністерстві внутрішніх справ, так і в Службі безпеки України. Управління державної служби боротьби з економічними злочинами Міністерства внутрішніх справ переплітається своїми завданнями і повноваженнями з податковою міліцією Державної податкової адміністрації України.

Служба безпеки України, замість того, щоб бути контррозвідувальним органом, перетворилася на ще одну поліційну структуру, поряд із МВС. Із цього можна зробити висновок, що Україна перетворилася на поліцейську державу.

Судова система

Так, в Україні суддів не обирає народ, що не надає їм легітимності як судовій гілці влади, а призначають чиновники різних гілок влади, у тому числі й довічно, що призводить до корупції під час призначення на посаду та під час відправлення суддею правосуддя.

Суддя в Україні фактично залишається безкарним, навіть постановивши завідомо неправосудне рішення, оскільки має імунітет на тлі занадто складної, неефективної процедури притягнення до дисциплінарної відповідальності.

Кваліфікаційні комісії суддів практично складаються із самих суддів, що унеможливлює притягнення судді до дисциплінарної відповідальності, оскільки спрацьовує корпоративний інтерес.

Не прийнято в Україні закон про суд присяжних, хоча у 2001 році, відповідно до перехідних положень Конституції України, він уже мав би діяти. Це дало б можливість народу України брати пряму участь у відправленні правосуддя.

В Україні правосуддя в першій інстанції відправляється одним суддею, навіть у справах, де особа не визнає себе винною, а такі справи повинні слухатися з участю суду присяжних, з доступом преси і вільних слухачів.

Більшість суддів в Україні панічно бояться преси і вільних слухачів у залі судових засідань. Адже суддя, маючи, фактично, диктаторські повноваження, не звик працювати відкрито, з дотриманням норм матеріального і процесуального права, позаяк це, своєю чергою, завадить йому постановити «замовне» рішення.

Переважна більшість суддів в Україні під час розгляду справ абсолютно не дотримуються трьох основних принципів правосуддя, а саме: повноти, всебічності і об’єктивності, а також норм Конституції України і норм Європейської Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а посилання з боку сторін у процесі на вищезазначені норми сприймають дуже нервово і з неприхованою образою.

Більшість суддів відправляють правосуддя не за принципом «я не можу інакше», а за принципом — «я так хочу», що, своєю чергою, призводить до неефективного функціонування судової системи в Україні.

Необхідно створити в Україні такі умови, щоб суддя слухав справу, а не лише формально був присутній у процесі і під час відправлення правосуддя діяв за англійським юридичним принципом «якщо процедура правильна, то й висновок буде правильний».

Настав час прийняти демократичний закон про судоустрій і судочинство в Україні, яким право обирати суддів усіх рівнів, їхніх керівників, а також суддів присяжних і народних засідателів надати тільки народу України з правом відкликання їх за простою процедурою тими ж таки виборцями, котрі і обирали вищезазначених осіб.

Вибрані народні судді не рідше одного разу на шість місяців повинні звітувати перед громадою, яка їх обрала. Така процедура сформує у свідомості судді психологічний стан, який схилятиме його до думки, що він — народний суддя і справді незалежний від впливу на нього посадових та службових осіб, що він служить тільки народу і повинен його захищати. Це буде кроком до ефективного судочинства в державі.

Для запобігання корупційним діянням із боку народних суддів необхідно внести зміни до закону про кваліфікаційні комісії суддів, прописавши ними формування кваліфікаційних комісій суддів за принципом: одна третина складу — із суддів, а дві третини складу комісії — з представників громадських організацій та відомих в Україні правників. Це спрацює на якісний добір осіб на посаду суддів, їх кваліфіковане навчання в процесі роботи та об’єктивне і незалежне розслідування їхніх дисциплінарних справ.

Дивно, але, згідно із законом, у судах апеляційної інстанції з розгляду кримінальних справ ведення звукозапису та протоколу судового засідання не передбачено. Це є істотним недоліком процесуального закону, оскільки дає можливість суддям зловживати і перекручувати інформацію, отриману судом від сторін під час слухання апеляції.

Бентежить правників і та обставина, що досі більшість судів виносять рішення, добиваючись особистого визнання вини підсудного. І якщо підсудний під час судового слідства відмовився від своїх показань, даних ним на досудовому слідстві, аргументуючи тим, що дав їх під фізичним або психологічним впливом із застосуванням тортур із боку працівників міліції або слідчого, і робить про це заяву в суді, — то суд трактує таку дію як намагання підсудного уникнути відповідальності. І за основу обвинувачення бере показання, дані на досудовому слідстві. Це жахливо, бо суддя стає на бік державного обвинувача і, як правило, не хоче перевіряти факти, викладені підсудним у заяві. Суддя доручає це прокуророві, який явно зацікавлений у результаті справи й не бажає відмовитися від підтримки державного обвинувачення в процесі, тож виносить за заявою підсудного формальну постанову про відмову в порушенні кримінальної справи. Таким чином, факти застосування тортур до ув’язненого належним чином не перевіряються, і суд фактично позбавляє захист і його підзахисного одного із засобів доказування, порушуючи принцип змагальності сторін у процесі, що суперечить нормам ст. 129 Конституції України «Основні засади судочинства».

Аморальним є той факт, що в цивільних судах заяву про відвід судді вирішує сам суддя, який зазвичай ніколи не знаходить підстав для задоволення таких заяв. Таке право йому надала Верховна Рада України, прийнявши відповідний процесуальний закон.

Не створено державою належних умов для всіх учасників судового процесу, де відправляється правосуддя.

Суди здебільшого розміщуються у приміщеннях, в яких людина не може почуватися безпечно. У судах постійно проводяться якісь ремонти, підлога пошкоджена, ключі від туалетних кімнат є тільки у працівників суду, питної води взагалі не знайдеш. Меблі, зокрема стільці, пошкоджені, в деяких приміщеннях їх немає. Людям, у тому числі вагітним, хворим і літнього віку, годинами доводиться вистоювати в смердючих коридорах, чекаючи виклику до судді в кабінет або до зали судових засідань. Інколи складається враження, що в коридорах і залах ніхто ніколи не прибирає.

Не реорганізовані органи прокуратури, створені ще за радянських часів, із їхніми драконівськими повноваженнями, прописаними у ст.ст. 227, 228 Кримінально-процесуального Кодексу України, які перебирають на себе частину судових функцій, що неприпустимо в демократичній державі. Це призводить до корупції і зловживань службовими повноваженнями при здійсненні ними нагляду за органами дізнання та досудового слідства.

Нагляд прокурора за дотриманням законів в органах дізнання і досудового слідства здебільшого формальний. Більшість справ не перевіряються, ретельно не вивчаються, не з’ясовується законність і достатність доказів для притягнення особи до кримінальної відповідальності і не перевіряється, чи ця особа скоїла злочин і чи винна вона в цьому, а також чи немає підстав для закриття справи. Більшість прокурорів, коли надходять справи з органів досудового слідства, формально витримують п’ять днів, не вивчають їх, як цього вимагає закон, а затверджують обвинувальні висновки, складені слідчим, і спрямовують справи для розгляду до суду. Більшість помічників прокурорів, які представляють державне обвинувачення в судах, слабо знають обставини справи, оскільки не ознайомлюються з ними, і в основному посилаються тільки на постанову про притягнення як обвинуваченого та обвинувальний висновок, що їх складають також слідчі.

Процесуальні документи не завжди відповідають реальним обставинам справи, як правило вони отримані незаконним і обманним шляхом або залякуванням із застосуванням незаконних методів — залякування, тортур, позбавлення їжі, води, медичної допомоги та сну. У процесі прокурори майже ніколи не заявляють клопотання перед судом для встановлення істини у справі, а на запитання суду про доказовість пред’явленого обвинувачення відповідають завченими словами: там усе правильно, там усе за законом. Таку ж позицію підтримують прокурори в апеляційній та касаційній інстанціях, і суддя, йдучи на повідку у прокурора, постановляє обвинувальний вирок, хоча в таких випадках має постановлятися виправдувальний вирок, яких в Україні дуже і дуже обмаль.

Досудове слідство в Україні проводять чотири органи — слідчі органи прокуратури, слідчі органи Міністерства внутрішніх справ, слідчі органи Служби безпеки України та слідчі Державної податкової адміністрації. Оскільки корпоративні інтереси вищезазначених органів та служб сильніші, ніж державні, це здебільшого не сприяє ефективному розслідуванню справ.

Новий Кримінальний процесуальний кодекс ще не набрав законної сили. Тим часом не виключено, що колись він може бути визнаний таким, який не відповідає Основному Закону України. Адже його прийнято з порушенням процедури, а саме: у залі Верховної Ради України голосувало близько 55 (п’ятдесяти п’яти) народних депутатів України, яких необхідно притягнути до кримінальної відповідальності за перевищення влади (голосування за інших депутатів) за ст. 365 КК України та за недбалість (невиконання або неналежне виконання своїх службових обов’язків через несумлінне ставлення до них) за ст. 367 КК України, — тільки так можна навести порядок у цьому законодавчому органі.

Водночас конче необхідний демократичний, гуманний, добре продуманий Кримінально-процесуальний кодекс, який би запровадив в Україні тільки судове слідство. А чотири досудових слідчих органи мають бути ліквідовані, з огляду на їхню фактично закриту діяльність, яка призводила до розправи над політичними опонентами, інакодумцями, до штучного створення доказів, а також застосування незаконних методів здобуття доказів у справі.

Функціями нагляду в державі за дотриманням законів має бути наділений тільки народний суд, тоді це буде реальний механізм для стримування законодавчої і виконавчої гілок влади від можливих порушень міжнародних норм, Конституції та законів України.

Нагляд за дотриманням законів в органах дізнання (міліції, СБУ, митній службі, командирами військових частин) мають здійснювати суди за заявами або скаргами фізичних чи юридичних осіб, відповідно до встановленої процедури, з викликом порушників закону до суду. Це дасть можливість відкрито боротися з корупцією та іншими порушеннями прав і свобод людини. А такої процедури найбільше бояться прокурори, працівники міліції, служби безпеки, митники і податківці та інші контрольні органи держави.

За двадцять років незалежності Україна так і не стала демократичною державою, оскільки не утвердила принцип верховенства права.

18 травня 2012 р.

Дмитро Поїзд, «Дзеркало тижня. Україна» №18

//dt.ua/LAW/pro_verhovenstvo_prava_v_ukrayini-102323.html

Фото Андрій Товстиженко, ZN.UA

Микола Козюбра. Верховенство права i Україна 

Наталья Шныр. Словосочетание «верховенство права» у юристов вызывает лишь циничную ухмылку 

Володимир Сущенко. Верховенство права в контексті української ментальності  

Джон Теффт. Встановлення верховенства права в Україні: розбудова модерного суспільства 

Ганс-Юрген Гаймзьот. Переконаний, що Україна рано чи пізно таки стане правовою державою 

Віталій Крюков. Верховенство влади чи права? Спроба №2