середа, 8 грудня 2010 р.

Верховенство влади чи права? Спроба №2


В Україні триває традиційна всеукраїнська акція «Тиждень права» (з 6 по 11 грудня). Ця акція була започаткована 2008 року з нагоди відзначення 60-ї річниці проголошення Загальної декларації прав людини

Указом Президента України встановлено започаткувати проведення Всеукраїнського тижня права щороку в тиждень, що включає 10 грудня — День прав людини, який відзначається в пам’ять проголошення Генеральною Асамблеєю ООН 1948 року Загальної декларації прав людини. Тиждень права узагальнює собою цілу низку заходів, у рамках яких правники України беруть участь у наданні безкоштовних юридичних консультацій для громадян, проведуть майстер-класи... тощо. Сьогодні ми пропонуємо вам статтю відомого юриста Віталія Крюкова «Верховенство влади чи права? Спроба № 2».

ЯКІ СИМВОЛІЧНІ БУВАЮТЬ ОКРЕМІ ПОДІЇ!

Отже, Майдан-2 розігнали. І саме 3 грудня — рівно шість років по тому, як було проголошено рішення Верховного суду України про скасування постанови Центральної виборчої комісії від 24 листопада 2004 року № 1264 «Про результати виборів Президента України 21 листопада 2004 року та обрання Президента України».

І знову, вже 2010 року, Україна опинилася перед історичним, цивілізаційним вибором, суть якого полягає в заміні реального діючого верховенства влади конституційно задекларованим, але й досі формальним верховенством права. Адже справа в тих подіях, по суті, була не в персоналії президента України, а у праві українського народу на свій незалежний вибір, у верховенстві його волі, у його суверенітеті. У тому, що надалі буде світоглядною засадою самоорганізації нашого суспільства, імперативом, засадничим принципом організації та діяльності усіх його публічних владних інституцій — верховенство влади чи верховенство права.

І Верховний суд України, прийнявши те без перебільшення історичне рішення саме на засадах верховенства права, відстояв і підтвердив конституційний статус українського народу як суверена та єдиного джерела влади в Україні (частина 2 статті 5 Конституції України). Ствердив дію верховенства права в Україні!

3 ж грудня 2010 року, з ліквідацією Майдана-2 також поставлена цілком політично знакова крапка, якою і суспільству, і світовій спільноті відверто та однозначно продемонстровано: в Україні перемогло верховенство влади. Друга спроба кардинально змінити засади суспільного буття також виявилася невдалою.

Проте задля справедливості зазначимо, що це дійсно тільки крапка (а скоріше — три крапки): початок цьому процесу було закладено одразу після зазначеного рішення Верховного суду ще в перемовинах у Конча-Заспі. А до подальшого нівелювання верховенства права доклали зусилля усі наші наступні керманичі.

Отже, кардинального перезавантаження державності українського суспільства, суть якого полягає у заміні верховенства влади верховенством права, тобто — у здійсненні саме буржуазної революції! — знову не відбулося. Не відбулося з багатьох причин, аналіз яких набагато перевищує об’єм цієї статті. І тому звернімося тільки до, мабуть, головної — світоглядних прогалин суспільства у царині одного з найголовніших конституційних принципів — верховенства права.

Адже Майдан-2, за великим рахунком, був викликаний цілком відвертою, цинічною, безапеляційною політикою існуючого в Україні політичного режиму, спрямованою на встановлення не просто верховенства влади (цим досить «успішно» займалися і режими Л. Кучми і В. Ющенка), а верховенства влади у її крайніх формах. Утім, усвідомлення саме цієї — глибинної — причини в суспільстві немає. Як і немає розуміння того, що таке є «народний суверенітет», що означає статус українського народу як «єдиного джерела влади» і які права та обов’язки породжує він у кожного з нас, нарешті — що ж таке верховенство права, в чому воно полягає, якому соціальному суб’єкту належить і яке відношення має до публічної влади?

Спробуємо розібратися, залишаючи за межами статті ѓрунтовні теоретичні викладки.

ЩО Ж ТАКЕ ВЕРХОВЕНСТВО ПРАВА ТА ЗАСАДИ ВЕРХОВЕНСТВА ПРАВА В КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ

Право як реальна інтегральна воля народу — ось яке право мусить мати верховенство в демократичному суспільстві. Не Конституція і не закони надають народу право, а народ втілює своє право — саме у відповідності із своєю суверенністю, а значить і верховенством свого права — в Конституції та законах. Тобто, верховенство права — не в верховенстві Конституції чи законів. Його верховенство — суть принципу законності, а не принципу верховенства права. Верховенство права полягає в тому, що власне зміст Конституції легітимізовано волею народу, тільки від неї і є похідним, а зміст законів випливає з духу та букви Конституції.

Це в системі поглядів позитивного права воно є «сукупністю норм, встановлених політичними верхами» (Джон Остін). Його джерело — воля суверена, а суверен не зв’язан прийнятими законами, оскільки в будь-який момент може їх змінити, якщо ж ні, то він не суверен (згадаємо тут, як Верховна Рада впродовж одного місяця приймала і тут же скасовувала одні і ті ж самі закони, керуючись виключно своїми політичними мотивами, а не суспільними потребами).

Але ж за нашою Конституцією сувереном є саме український народ! І, взагалі, суспільству або принаймні його еліті треба нарешті усвідомити, що в нашій Конституції закладено саме природну теорію права, хоча це прямо в ній і не зазначено, як у конституціях багатьох країн. Закладено хоча би тим, що в ній є положення про «невідчуженість та непорушність» прав і свобод людини (ч.2 статті 21), що «конституційні права та свободи гарантується і не можуть бути скасовані» (ч.2 статті 22).

Отже, доктрина природного права прийнята і відтворена в Конституції України як офіційна державно-правова доктрина України!

І саме тому в Конституції України, як і в конституціях країн з розвинутою демократією, є положення, які не тільки встановлюють принцип верховенства права, але і прямо його відтворюють у конкретних нормах. Зокрема щодо:

— права народу здійснювати свою владу безпосередньо (ч.2 статті 5);

— виключного права саме народу — вищого політичного суб’єкту України — визначати та змінювати конституційний лад (ч.3 статті 5);

— прямої заборони узурпації державної влади будь-ким (ч.4 статті 5);

— виключного права власності українського народу на природні ресурси в межах території України та на її континентальному шельфі та виключної економічної зони (ч. 1 статті13);

— землі — як основного національного багатства (ч.1 статті 14);

— виборів, референдумів та інших форм безпосередньої демократії (стаття 69);

— обов’язковості проведення всеукраїнського референдуму за ініціативою громадян (ч.2 статті 72);

— виключності референдуму при вирішенні питання щодо зміни території України (стаття 73);

— обрання Верховної Ради громадянами України (ч.1 статті 76);

— обрання Президента України громадянами України (ч.1 статті 103);

— прямого зазначення в присязі Президента України джерела його легітимності — волі народу (ч.4 статті 104);

— обов’язкового проведення всеукраїнського референдуму у разі внесення змін в розділи І, ІІІ та ХІІІ Конституції України (ч.1. статті 156).

Слід також зазначити, що у конституційному полі розподілу публічних власних повноважень саме Президент України займає найбільш важливе та унікальне місце, яке формулюється вкрай чітко — «гарант... додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина». Отже — і гарант дії в Україні принципу верховенства права. Саме верховенства права, а не верховенства влади — такого принципу в нашій Конституції не передбачено! Поки що ж, на жаль, жоден з наших президентів не зміг ні зрозуміти, ні прийняти того, що його статус глави держави жодним чином не означає і того, що він є чи може бути і главою всіх гілок влади — і представницької, і виконавчої, і судової. Та й ще з прокурорською інституцією на додачу. Навпаки, всі вони, за виключенням, мабуть, тільки Л. Кравчука, просто переконані, що статус глави держави автоматично підпорядковує їм і зазначені гілки публічної влади, які за Конституцією є незалежними.

Чомусь ми практично не звертаємо уваги на те, що відповідно до чинної Конституції України, інститут президента України до державної влади не належить (стаття 6), тобто президент України — це не окрема чи спільна з якоюсь іншою гілка влади, а державна інституція зі спеціальним статусом. Проте колишні (у свій час і в той чи іншій мірі успішно) намагалися, а чинний майже повністю «підм’яв» під себе всі (за Конституцією України — незалежні) гілки влади.

Всі бажали або в царі-королі, або в генсекі. Ну яке вже тут може бути верховенство права?! Адже сам принцип розподілу державної влади і може діяти тільки за умови верховенства права, коли всі вони мають над собою тільки владу суверена та єдиного джерела влади — народу України. А функція президента, за нашою Конституцією — саме у відслідковуванні того, що всі гілки влади діють виключно відповідно до вимог і в межах права, а не його власних забаганок. І вдаватися при цьому виключно до власних конституційних повноважень — жодним чином не адміністративних! — для повернення їхній дій у правове поле. Оце і є функції гаранта Конституції України.

Принцип верховенства права безпосередньо торкається і діяльності Верховної Ради України.

В розвинутих демократіях безпосереднім продуктом законодавчої діяльності парламенту є так зване позитивне право, над яким стоїть загальна воля носія суверенітету та єдиного джерела влади — народу. Або безпосередньо — у формі виборів, референдумів тощо, або опосередковано, проте не тільки через своїх представників, про що в нас говорять багато, особливо під час відповідних кампаній, а й через зміст Конституції — її ідеї, принципи та норми. Або — «дух народу», «спільне переконання нації» (Ф. Савіньї), що визначається ще як природне право. І тому дієвий, а не бутафорний парламентаризм також неможливий без дії принципу верховенства права — права природного над правом позитивним.

Це — положення нашої Конституції, тобто — задеклароване. Яка ж реальність? Систематичне, цілеспрямоване та прогресуюче порушення чинним режимом принципу верховенства права як в організації, так і в діяльності практично всіх інституцій публічної влади. Причому як права абсолютного, верховного — права народу, так і права конкретних законодавчих актів, починаючи з Конституції. Наводити свідчення цьому немає жодної необхідності — тільки за цей рік їх вистачить на трьохтомник вибраних «творів» під загальною назвою «Злочини без покарання» чи «Сага про верховенство влади». Втім, як воно може бути інакше, якщо це і є його «ідеологія», його керівний концепт?! Адже саме від нього — від верховенства влади і випливає сакраментальна формула «партія влади» та політичні режими, їй відповідні. Досить точна і відверта, до речі, формула, властива переважній більшості політичних режимів пострадянського простору, серед них і українському. За виключенням, безумовно, колишніх республік Прибалтики, що й зрозуміло — в них, як і практично в усій Європі та інших розвинутих демократіях, немає «партій влади», в них — «партії при владі». В нас же концепт принципово інший, сутнісно — від КПРС, про що цілком відверто і сказав нещодавно один з керівників Партії регіонів — Володимир Рибак в інтерв’ю: «ПР стала партією влади» //glavcom.ua/articles/2294.html. І що, воно їм потрібно — якесь-там верховенство права замість верховенства власної влади?!

Хоча, за великим рахунком, їм воно також необхідне. Адже це не наш власний винахід, а цивілізаційний. Отож і з’ясуємо наступне.

ЧОМУ ІСТОРИЧНО БУЛО ВИТРЕБУВАНО ВЕРХОВЕНСТВО ПРАВА?

Та саме тому, що воно виявилося соціально, політично та економічно більш продуктивним, потенційно прогресивним, ніж верховенство влади в попередніх формаціях. Просто виявилося, що саме наступництво права надає більш високу гарантію наступництва економічних відносин, отже — економічної захищеності, історичної пролонгації існуючого змісту права власності, ніж наступництво влади. Адже в умовах демократії втримати владу дуже важко і нова влада — в умовах свого верховенства — стрімко перелаштує їх всіх під себе. Що ми і мали у 2005 році, що маємо й зараз.

Тобто, справа зовсім не в тому, що наступництво права вигадали вчені, що воно здається демократичним, десь престижним чи комусь подобається. А в тому, що наразі і для українського суспільства історично воно вже є більш продуктивним, ніж наступництво влади. Конкретніше: верховенство права принципово надійніше може захистити та забезпечити стабільність умов існування вже сформованої приватної власності (перш за все — легальної, проте і нелегальній тут комфортніше).

Адже період первісного накопичення капіталу в Україні, для якого право було фактором стримуючим, таким що заважав, а влада, навпаки, — засобом і опорою цього накопичення, від колгоспу до держави, практично завершено. І тому настав час саме зміни верховенства влади верховенством права. Проте наші олігархи та політикум цього і досі не розуміють, в той час як малий та середній бізнес та певна частина пересічних громадян ідеологію верховенства права потроху, хай і більш інтуїтивно, опановують. Ще пару таких кодексів, як Податковий, і такої ж нахабної поведінки влади — дозріють і ідеологічно, й організаційно.

Політикум наш, в принципі, це також може сприйняти — йому ж з теоретичної, методологічної точки зору цілком байдуже, що там буде зверху — чи влада, чи право. А ось із практичної, безумовно, ні. І йому все одно доведеться визначатися: а що прагматичніше, що простіше забезпечити — наступництво влади чи наступництво права? Цивілізація свою відповідь на цю дилему вже дала: історичний пріоритет тут саме за наступництвом права.

І він — наш політикум — цілком згоден у принципі це прийняти. Пам’ятаєте як саме до права апелювали ті, хто програв, після приходу до влади «помаранчевих»?! Але чого політикум дійсно і принципово прийняти не може, так це того, що наступництво права можливо тільки при його верховенстві! Тобто коли воно як абсолют не походить від влади! І тоді її персональна зміна, наступництво не небезпечні. Але погодитися він із цим — ні психологічно, ні практично, ні теоретично — не може. Йому ближче, природніше концепт і реалізація «верховенства закону», отже влади, а може — як і в Росії, де на найвищому рівні офіційно задекларовано «диктатуру закону», тобто саме влади. Зрозуміло, що це все більше й більше не сприймається суспільством, а яким чином це антагоністичне протиріччя буде вирішуватися — грузинським чи румунським — наразі визначити важко. Але зовсім не важко побачити наступне.

УКРАЇНА НА ПОРОЗІ НОВОЇ РЕВОЛЮЦІЇ

Маю зізнатися, що коли почув від одного з керманичів подій 2004 року словосполучення «Велика Помаранчева революція», цілком щиро й іронічно посміхнувся, маючи на увазі те, що вже сталося за півроку того режиму, тим більше маючи змогу бачити його не тільки ззовні, але і зсередини самої влади. Наразі переконаний, що від 22 листопада по 3 грудня 2004 року в Україні таки дійсно відбулася історично знакова подія, сутність якої, отже, і її справжнє значення та місце в нашій новітній історії, належним чином і досі не усвідомлено. На мою думку — і за своїм історичним завданням, метою, і за масштабністю подій, залученістю в ці події різних прошарків суспільства, і за свої первинним результатом — саме цього етапу — це, безумовно, була Революція.

Революція, яка витребувала верховенства права, тобто сутністно — саме буржуазна! А за своїми рушійними силами (практично всі верстви нашого суспільства, які відстоювали свої порушені владою громадянські та політичні, права, свій суверенітет як єдиного джерела влади в Україні) вона була народно-демократичною. Її апофеозом і стало раніше наведене рішення Верховного суду України від 3 грудня 2004 року. Проте вона виявилася революцією, яка не досягла своєї мети — зміни парадигми «верховенство влади» на «верховенство права». Одразу після цієї події, а мабуть і паралельно з нею, почалася здача Майдану і контрреволюція, яку й очолив В. Ющенко. Оскільки фактично в результаті тих подій відбулася тільки зміна персоналій влади без зміни її сутності.

Чи було тоді масовим суспільним очікуванням саме впровадження верховенства права? Так, але скоріше інтуїтивним, ніж усвідомленим. Чому і вдалося так швидко його нівелювати. Свого відтворення в новому суспільному впорядкуванні, принципово новій якості влади, нашого суспільно-політичного буття в цілому — вони, на жаль, не набули. Отже, своїх завдань та революція не виконала, визрілих суспільних протиріч не зняла і тому була «заряджена» на продовження. В них, у революцій, така історична наснага: що не зроблено одразу, за певний час обов’язково надолужувати. Про що і свідчать останні події, які намагаються саме зараз перейти в принципово іншу площину — площину політичних вимог.

Історична же їхня новина в тому, що на політичну арену вийшла саме національна (тут і надалі — в політичному розумінні) буржуазія. І це зрозуміло: саме їй наразі найбільше потрібне верховенство права. Для неї це, без перебільшення, питання життя та смерті, для початку — економічної... І якщо їй дійсно вдасться ефективно самоорганізуватися і висунути політичні гасла, які будуть співзвучні настроям широких верств населення — саме незаможним, некапіталізованим, з’явиться реальний історичний шанс кардинальної зміни раніше зазначеної парадигми нашого суспільного самоустрою — з верховенства влади на верховенства права.

Але треба нарешті усвідомити, що тільки за умови остаточного вирішення цього принципового політичного питання можливо належним, гарантованим чином забезпечити і власні інтереси економічні. Вирішення ж можливе шляхом забезпечення більш повного відображення в Конституції принципу верховенства права, особливо в повноваженнях інституції Президента України та публічних гілок влади. А ще в запровадженні конкретних механізмів стримування та противаг, встановивши дієві механізми суспільного контролю над владою та беззаперечного і швидкого усунення від неї конкретних персоналій або інституцій у разі ущемлення ними народного суверенітету чи замаху на узурпацію влади, невідворотної і радикальної реакції суспільства на зраду національних інтересів українського народу.

Відмова суспільства, наразі значною мірою інтуїтивна, від концепту верховенства влади і намагання перебудувати державно-політичну самоорганізацію на засадах верховенства права, іншими словами — реально підвести владу під своє — вище, абсолютне право — ось у чому полягає суть і подій 2004 року, і теперішніх.

А тому політичним гаслом поточного протестного руху має бути «Менше влади — більше права!».

Матимемо надію, що наша національна буржуазія дозріє до такого розуміння свого публічного інтересу і усвідомить беззаперечну необхідність його державно-політичного забезпечення. Надію на те, що зароджена ще в радянські часи та набравши економічної сили після виникнення державності України і масової «приватизації», вона усвідомить і свій політичний інтерес і докладе зусиль для встановлення нового суспільного порядку — буржуазного! — основою якого є верховенство права. А політичними проявами — обособлення інституції Президента України відповідно до чинної Конституції, дійсний поділ публічних влад, реальні умови та механізми економічного плюралізму — демократія економіки, нарешті — дієвого публічного парламентаризму.

Якщо це відбудеться — в суспільстві сформується політична установка (хай навіть певним чином інтуїтивна) дійсно зробити державу гарантом, а не порушником стабільності сформованих прав власності та відповідних громадянських і політичних прав і свобод. В цьому, до речі, немає нічого історично нового — ще Дж. Локк у далекому XVII столітті зазначив, що «люди налаштовуються до державного життя, щоби забезпечити недоторканність власності та інших природних прав людини».

Якщо не відбудеться — будемо дозрівати до спроби №3.

Поки що ж — сталося те, що і мало статися — масове неприйняття, відторгнення владної політики практично в усіх стратах українського суспільства. Те, на що режиму Л. Кучми знадобилося більш ніж десять років, а режиму В. Ющенка — п’ять, В.Янукович встиг за десять місяців!

СПРАВА В НАС САМИХ

Як вбачається, однією з головних політичних проблем сучасного українського суспільства є, по-перше, те, що жодна з політичних сил поки що саме таким чином суть політичного моменту не формулює, а тим більше за відбудову саме верховенства права в ньому не змагається. Вони і досі фактично лише борються за свою пріоритетність в контексті верховенства влади. А по-друге (втім, швидше саме по-перше!), саме наше суспільство ще не дозріло до усвідомлення необхідності верховенства права і не сформулювало однозначної та жорсткої такої вимоги ані чинній владі, ані політикуму в цілому.

Ініціативно він аж ніяк не зможе витягнути сам себе з багнюки верховенства влади і поставити над собою наше право. Не може він бути слугою — призвичаївся до статусу повновласного хазяїна. І допоки будемо чекати на таку його спроможність —і надалі набуватимемо гіркий досвід історично дефектної соціально-політичної самоорганізації — з усіма її супутніми і органічними історичними помилками, соціальними драмами і навіть трагедіями (не дай Боже!).

Але поки що — справа саме в нас самих, у суспільстві!

В тому, коли нарешті український народ — цей, за нашою Конституцією, вищий політичний суб’єкт на нашій власній землі — скаже сам собі і існуючому режиму — ДОСИТЬ, бо вже НАБРИДЛО!

Набридло — бути залежним від аморальності, холуйства, примітиву та цинічної зверхності можновладців!

Набридла — пустопорожня балаканина та відверта брехня їхніх «говорючих голів»!

Набридло — постійно переконуватися в недолугості відомого саме нам своєю драматичною реалізацією вислову, що «кожна кухарка може управляти державою»!

Набридло — соромитися, перебуваючи в центрі Європи, своєї цивілізаційної недорозвинутості!

Набридла — прогресуюча бідність переважної більшості народу і відверте, показне жирування «переважної» меншості!

Набридло — чекати, чекати, чекати і з кожним днем втрачати надію на краще!

Набридло — існувати в умовах верховенства влади, а не верховенства права!

Скаже — і почне, нарешті, діяти. Під гаслом: «Хай живе Велика Українська Буржуазна Революція!».

Віталій Крюков, юрист, «День» №225, 08 грудня 2010 р.
Малюнок Анатолія Казанського /З архіву «Дня», 1997 р.
//www.day.kiev.ua/319730

Микола Козюбра. Верховенство права i Україна 
Наталья Шныр. Словосочетание «верховенство права» у юристов вызывает лишь циничную ухмылку 
Дмитро Поїзд. Про верховенство права в Україні 
Володимир Сущенко. Верховенство права в контексті української ментальності 
Джон Теффт. Встановлення верховенства права в Україні: розбудова модерного суспільства 
Ганс-Юрген Гаймзьот. Переконаний, що Україна рано чи пізно таки стане правовою державою

Немає коментарів: