четвер, 5 квітня 2012 р.

Сергій Каденюк. ...та інші форми безпосередньої демократії


Куценький, всього у шість статей розділ III Конституції "Вибори. Референдум", той самий, зміни до якого остаточно мають вноситися за всенародним рішенням, відкривається короткою, часто і скрізь, де має підкреслитись виняткова значимість та особлива потреба у народі, єдиному джерелі влади, вживаною тезою:

"Народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії".

Однак нічого конкретного стосовно такого волевиявлення – які це "інші форми" прямої демократії – Основний Закон не вказує.

І це дає волю законодавцям відноситися до конституційно забезпеченого народовладдя дещо пасивно, віддаючи перевагу виборам і референдумам, а правникам дає змогу та наснагу фантазувати, впорядковуючи зміст безпосередньої демократії на свій розсуд і кмітливість.

Чи можна віднести до безпосереднього прояву волі кожного, а тому й волі всіх – право на свободу думки і слова та на вільне вираження своїх поглядів і переконань, право на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації, право на мирні зібрання, право на звернення до органів влади, право працюючих на страйк тощо?

Чи відносяться до безпосередньої демократії такі, на перший погляд пасивні загальні вольності кожного, а отже й усіх, – як право на життя, громадянство, вільне пересування, свободу світогляду і віросповідання, право на працю, соціальний захист, право на житло та достатній рівень життя, охорону здоров’я, чисте довкілля тощо, передбачені Основним Законом, – про це дискутується.

Однак, чомусь геть не згадуються Конституцією такі форми народовладдя, як всенародне обговорення, опитування та народний контроль.

Про народну ініціативу говориться лише як про допоміжну дещо побічну передумову для всеукраїнського референдуму, хоча сам термін "ініціатива" має значно ширше тлумачення, а далі й застосування.

Народна ініціатива

Тим часом саме до прояву народної волі (ініціативи) – безпосереднього народовладдя – було би логічним віднести ті самі мирні зібрання, якими прийнято вважати збори, мітинги, пікети, демонстрації та ходу, а також колективні звернення громадян тощо, про які якось пасивно згадує Конституція.

Відкликання депутата, а то й усієї Верховної Ради – хіба це не є за своїм змістом народною ініціативою?

Демократична суть народної ініціативи полягає в тому, що вимога меншості в установленій Конституцією відносній кількості є обов’язковою для її розгляду більшістю.

Звичайно, три мільйони фіксованої згоди на референдум за народною ініціативою – це забагато. Авторам Основного Закону слід було більш виважено підійти до числа меншості, яка може зініціювати те чи інше питання до всього народу. Більш виважено – це хоча б як у людей...

Тим часом результатом народної ініціативи має бути встановлення факту і змісту безпосереднього народного волевиявлення за підсумком збору підписів чи в інший спосіб фіксування волевиявлення громадян, які таким чином ініціюють ті чи інші дії, питання та рішення органам державної влади, місцевого самоврядування або їх посадовим особам відповідно до повноважень, установлених Конституцією та законами.

Якщо народ є єдиним джерелом влади, то саме народна ініціатива має постійно живити те джерело.

Право на мирні зібрання

Про це вже сказано й написано чимало: закону, за яким в Україні реалізується таке загальновизнане цивілізаційне право волевиявлення народу, як право "збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації", – такого закону в Україні нема.

Ось уже більше 15 років Конституція незалежної України вказує на те, що рішення щодо обмеження реалізації права на мирні зібрання виносяться виключно судами і лише відповідно до закону. Якого нема. А суди ніби є...

Чи не тому так по-всякому та по-своєму підходять власті до тлумачення конституційної засади про завчасне сповіщення органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування про мирні зібрання громадян?

А як завбачливо від неприємностей і мороки та запобіжливо від народного гніву тими ж таки властями трактується конституційне положення щодо обмеження мирних зібрань "в інтересах національної безпеки та громадського порядку – з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей"?

Може, тому досі й немає закону?

Щоправда, за часів Конституції новітньої України у Верховній Раді було зареєстровано шість різних законопроектів щодо реалізації права громадян на мирні зібрання, два з яких було не прийнято, два – відкликано, один – навіть не включено до порядку денного.

Нині парламентарі заклопотані останнім варіантом (зареєстрованим за №2450 майже 4 роки тому, 6 травня 2008 року – ще за прем’єрства Тимошенко) урядового проекту закону про порядок організації і проведення мирних зібрань, відправленим нещодавно на повторне друге читання.

Дочекаємося? А коли?

Народний контроль

Серед загальних засад вітчизняної Конституції передбачаються ніким незаперечні:

"Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави" (стаття 3).

Стаття 19 додає до цього змісту своє: "Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України".

Отака відповідальна та строга зі своїми органами влади держава.

Але ж, хто та як це відстежуватиме? Суд – скажете? А за судами хто приглядатиме?

Зрозуміло, що саме народові на підставі Основного Закону й мало б надаватися право на контроль за владою (усіма її гілками) та оцінку її діяльності.

Щоби живильна волога джерела влади текла як треба і куди треба...

І саме забутий народний контроль є єдиним і безумовним способом установлення та відстеження за відповідальністю держави перед громадянином і суспільством.

Виключно народний контроль має забезпечувати ту саму конституційну відповідальність держави перед людиною, а її органи, органи місцевого самоврядування та їх посадових осіб – відповідальність і звітність перед громадянами за виконання обов’язків на здійснення покладених на них повноважень.

Звичайно, народний контроль має бути, головне, незалежним від влади – здійснюватися громадянами, які не є державними службовцями, суддями, не входять до об’єднань громадян (політичних партій) або представницьких органів (рад усіх рівнів), яким за Конституцією надане право формувати державні органи влади або здійснювати державні функції.

А як же, спитаєте, бути із громадськими радами, що оце рясно сіються нині при центральних та місцевих органах влади?

Навряд чи вони замінять достеменний народний контроль.

Наскільки система цих громадських рад відповідає критерію їх незалежності та об’єктивності у контролі за владою?

Чи не є це черговими політичними заручинами влади і певного прошарку громадськості, що самовіддано б’ється в груди, вдаючи себе народом?

Всенародне обговорення

На жаль, Конституція зовсім байдужа до такої форми народного волевиявлення, як всенародне обговорення.

Не знайдете ви згадки про це ні в стенограмах парламентських засідань, на яких у праведних запеклих спорах приймалися окремі положення, статті та розділи Основного Закону, ні в таблиці поправок та пропозицій до другого та остаточного його читання.

Однак, час від часу то указом президента проголошується всенародне обговорення змін до Конституції, то Верховна Рада своєю постановою закликає народ до обговорення проекту Податкового кодексу, то уряд своїм розпорядженням пропонує публічно обговорити бюджетний кодекс чи реформування певної галузі.

І воно, власне, й нехай – спитати в народу є цивілізованою ознакою. Проте...

Всі ці начебто благородні заходи властей виглядають правовим дивом, оскільки жодного чинного нормативно-правового акта щодо статусу всенародного чи місцевого обговорення, а отже і їх правових наслідків, не існує.

Закон Української РСР "Про народне обговорення важливих питань державного життя Української РСР", який набув чинності ще у червні перестроєчного 1988 року, забуто, хоча за законом про правонаступництво він має бути ще дійсним.

Але й не згадують. Ту "совкову демократію", мовляв, ми давно переросли.

Маємо свою...

Тим часом, всенародне обговорення є визначенням вільного та свідомого ставлення кожного громадянина до предмету обговорення.

А закон про всенародне обговорення мав би забезпечити вільну участь громадян в обговоренні і розгляд та врахування чи неупереджене фахове обґрунтоване відхилення пропозицій, зауважень, змін і доповнень щодо винесеного на обговорення питання, законодавчого акта, змін до Конституції чи й, у разі потреби, її нової редакції.

Із, головне, конкретним правовим наслідком.

Право на повстання

Жодна з конституцій ніде у світі не передбачає зміну влади насильницьким шляхом. А тому, зрозуміло, право на повстання проти чинної влади у тому значенні, яким воно є за змістом та проситься справедливим виправданням покарати геть знахабнілу владу, вважається позаконституційним способом її зміни. Навіть влади нестерпної. Хай би й усіма.

Так уже склалося, що сокиру-вила замінив бюлетень. І це для влади не лише безболісно, але й украй вигідно. Можна або домовлятися, щиро чи лукаво, а можна й узагалі той народ ігнорувати.

Тим часом, як бути з таким твердженням Конституції:

"Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань" (стаття 55)?

Дуже тут застережливо передбачена умова "не забороненими законом".

То, може, Конституційна Асамблея, яка ось-ось розпочне свою роботу, потурбується та згадає у змінах до Конституції (чи у її новій редакції) про закон щодо захисту прав і свобод громадян від порушень і протиправних посягань влади та особливе право народу на усунення такої влади?

Бо якщо влада повсякчасно та повсюдно посягає на права і свободи громадянина відвертим недотриманням Конституції та законів, у тому числі й тих, за якими вона має відповідати перед народом, – як бути з такою владою?

Переобирайте, радять.

А якщо влада сама призначила собі обиратися раз у п’ять років, а достроково переобиратися не збирається? Або ж за хитро складеним законом про вибори переобирається собі знову?

Отже, якщо держава в особі влади не виконує свого головного конституційного обов'язку щодо утвердження і забезпечення прав і свобод своїх громадян, – як бути з таким налаштованим владою конституційним ладом?

Допоки його терпіти та у який спосіб такий лад, вже нестерпний, змінити?

Як увести в дію положення Конституції, що ніби й указує на вихід: "Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові" (стаття 5)?

Як у дійсності реалізувати таке право?

Чому про це мовчить Конституція?

Право на спротив

Якщо радикальний спосіб права на повстання викликає цілком зрозумілі застережливі питання, що, головне, стосуються безкровної справедливості, то безперечне право на цивілізований спротив не може бути обмеженим настільки, щоб не мати свого, безумовно справедливого місця в Основному Законі.

І у відповідь на лукаве посилання влади на незаконність права на повстання народ може виставити своє, обмежене виключно мірою терпіння, право на спротив.

Зі своїми засобами його реалізації. Можна "ми вас дуже просимо піти собі геть", а можна "чемно взяти за шкірку і винести за поріг".

Право на спротив – це право на заперечення влади, яка не виконує своїх функцій та зобов’язань перед народом.

Право на спротив – це "повернення слуги на своє місце".

Влада все розказує, що вона є слугою народу. Не просто джерелом, як про це мовиться в Конституції, а його жолобком – тим, що служить джерелу, його направляючи.

Однак, чому слуги народу, придивіться, живуть краще від народу?

Хіба не прикрі ті порядки, де слуги живуть краще від господаря?...

Бо ж як це?

Дуже принциповий Конституційний Суд завбачив порушення процедури змін до Конституції, внесених на тлі помаранчевих подій у грудні 2004 року, а тому ті зміни забракував і виніс вердикт їх незаконності.

А те, що Верховна Рада не дотримується процедури прийняття рішень за особистим голосуванням депутатів практично до кожного прийнятого закону, і вони, ці закони, автоматично стають неконституційними, – це, виявляється, пусте.

Чому Верховна Рада не розпускається у випадку прийняття нею забракованого Конституційним Судом закону? І що то за чинні незаконні закони (даруйте за тавтологію)?

Чому в Конституції немає такої справедливої норми, як негайне усунення від влади президента у разі видання ним неконституційного указу?

Хіба гарант Конституції має право на таку помилку?

Спонукавши владу до дії конституційним гаслом "Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю", хіба можна терпіти владу, коли вона зраджує цій цінності – по суті, волі народу?

Сергій Каденюк, 05 квітня 2012 р.
//www.pravda.com.ua/articles/2012/04/5/6962109/
//ivolga.hiblogger.net/

Немає коментарів: