Конституційна реформа. Пролог

У 1688 році англійці скинули з трону короля Якова II. Вони сказали: "король порушив основоположну конституцію Королівства". 

Англійці розуміють що таке конституція настільки глибоко, що навіть не потребують записати її. Нема сумніву, що всі наступні правителі після Якова II теж дуже добре розуміли суть конституції. До слова сказати, король Яків II дійсно порушив конституцію – він зазіхав на більше влади, ніж в умовах правління права може належати одній людині.

Чи добре розуміємо, що таке конституція ми, українці, а особливо ті з нас, хто стоїть біля владного керма?

У 90-тих на пострадянському просторі можна було почути такий анекдот.

"Чоловік приходить у ресторан. Почитавши меню, він каже офіціанту:

- Приготуйте мені, будь ласка, запеченого коропа.

- Вибачте, але у нас цієї страви зараз немає, – відповідає офіціант.

- Немає?! Тоді – фаршированого окуня.

- Також немає.

- Ну тоді хоча б котлету по-київськи.

- Вибачте, котлети по-київськи теж немає!

Обурений чоловік вигукує:

- Що це я читаю – меню чи конституцію?"

Для появи такого анекдоту були об’єктивні причини. Радянські "конституції" і радянська дійсність – це площини, які не перетиналися. А на тих наївних, хто, апелюючи до так званої конституції, пробував відстоювати свободу особи, чекали переслідування, висилки, табори.

Не говорячи про тих, хто прийняв за чисту монету 78 статтю, яка говорила про право кожної із союзних республік вийти зі складу СРСР.

На щастя все це історична минувшина і з того часу пройшло вже більше двох десятиліть.

Мало це чи багато? Звісно, це ще замалий період, щоб суспільство виплекало у собі відчуття права, а не сприймало його лише як заборони на папері, забезпечені примусом держави.

Та з другого боку, це більш ніж достатньо часу, щоб закласти в суспільстві основну засаду цивілізованого розвитку – справжню конституцію.

Насамперед необхідно мати чітке розуміння, що таке справжня конституція. Спробуємо коротко відповісти на це питання.

Сьогодні майже всі держави світу мають конституції, причому майже всі вони визнають, що влада належить народу, декларують цінність прав людини і тому подібне. Чи можна вважати, що кожна з цих держав справді має конституцію?

Візьмемо два приклади – Великобританія та Бруней. Далека від юриспруденції людина сказала б, що Великобританія не має конституції, бо там ви не знайдете документа із такою назвою. А як же може бути конституція неписаною?

Зате в Брунеї, сказав би уявний дослідник-дилетант, конституція є. Там її народ одержав від самого султана, і парламент там є, його членів теж призначає султан.

Однак приклад Брунею – це саме той випадок, коли книжечка із назвою "Конституція" є, але сутнісно конституції немає.

Перший висновок – наявність документу під назвою "конституція" не завжди означає, що держава справді має конституцію.

Що ж тоді є критерієм наявності конституції? "Суспільство, в якому гарантію прав не забезпечено чи поділу влади чітко не встановлено, не має конституції" – ще у 1789 році визначили французи у Декларації прав людини і громадянина. І це є критерієм.

Задайтесь питанням, що править у державі – закон, якому підкоряються правителі, чи правителі, які використовують закон як інструмент впровадження своєї свавільної волі?

У першому випадку конституція є, у другому її немає. Іншими словами держава має конституцію, якщо вона живе за конституцією. Чи має за таким підходом конституцію Україна – нехай залишиться на розсуд читачів.

Важко визначити межу, де закінчується правління права і починається свавілля. Як правило, суспільство помічає, що межа перейдена, коли вона вже далеко позаду.

Другий висновок – конституція і свавілля влади – поняття взаємовиключні. Суспільство має або конституцію або узурпатора.

Варто винести уроки з досвіду інших країн. Доля того, хто хоче поставити себе над конституцією і зазіхає на більше влади, ніж може використати для суспільного блага, не викликає заздрості.

Проте конкретний результат такого правління може бути все ж у досить широкому діапазоні.

Це залежить від того ж відчуття права у суспільстві. Воно може просто "попросити" свого правителя залишити владу, зрозумівши, що правитель зловживає нею, як це було із Яковом II, і який мирно доживав віку у Франції.

А може після десятиліть народного терпіння приректи свого правителя на безчесну смерть, як це продемонструвала історія ще навіть не річної давнини. Можна констатувати одне – достойного в усьому цьому спектрі дуже мало.

Прагнення узурпації завжди походить від нікчемності. Той, хто має можливість узурпувати владу, вже й так має її більше, ніж спроможний використати в інтересах народу. Мотивацією для ще більшої влади виступають, як правило, моральна убогість та комплекси, які вимагають самоствердження через нагромадження регалій та розкошів.

Питання вибору між конституцією та узурпатором є питанням не лише волі, а й здатності суспільства втілити свій вибір у життя.

Для українського суспільства сьогодні надзвичайно важливою справою є зрозуміти, що таке справжня конституція, чому без неї цивілізований розвиток неможливий та спромогтися відстояти свій вибір на її користь.

Справа ця, як ніколи, на часі, бо влада сьогодні знову говорить про конституційну реформу.

Виникає просте питання: що являтиме собою ця реформа – крок до зміцнення конституціоналізму чи до узурпації влади?

Відповідь побачимо в діях влади.

Навряд чи хтось сперечатиметься з тим, що Конституція зараз є слабкою детермінантою для влади та суспільства в Україні. А фактором, що найбільше підриває її авторитет, є постійна неконституційна практика найвищих посадовців держави.

Тож якщо сьогодні існує політична воля провести справжню конституційну реформу, а не спробувати "зацементувати" своє перебування у владі, то її слід розпочати із відмови народних депутатів та президента від порушень Конституції, тої яку вони вважають діючою.

Найбрутальнішими із таких порушень є ганебна практика неособистих керованих голосувань у Верховній Раді та здійснення президентом низки повноважень, які за Конституцією не можуть йому належати – видання доручень Кабміну, призначення заступників міністрів та заступників керівників інших центральних органів виконавчої влади, державних уповноважених Антимонопольного комітету тощо.

Лише після цього можна буде говорити про зміну положень Конституції.

Якщо ж порушення Конституції президентом та народними депутатами не припиняться, а конституційна реформа буда розпочата, то треба розуміти, що ця реформа не має нічого спільного із Конституцією. Така реформа являтиме собою ні що інше як інструмент у руках узурпатора.

12 квітня 2012 р.

Ігор Коліушко, Ярина Журба, Центр політико-правових реформ

//www.pravda.com.ua/articles/2012/04/12/6962627/

//ukrafoto.com/reportages.php?id=12908&photo=222329