Олександра Тимощук. Чорним по білому

Регіональна двомовність: від слів - до діла

У Конституції чорним по білому написано, що державною мовою є українська. Однак провладні народні депутати не шанують Основний Закон, тому щоразу перед новими виборами висувають свої законодавчі ініціативи із запровадження двомовності в країні. І так - останні 20 років. Однак цього разу їх намагання можуть мати серйозні наслідки. І ось чому.

Конституційний переворот

Як відомо, 5 червня Верховна Рада прийняла у першому читанні законопроект "Про засади державної мовної політики", ініційований народними депутатами від Партії регіонів Сергієм Ківаловим та Вадимом Колесніченком (у просторіччі "КаКа"), яким намагаються російській мові надати статусу регіональної у 13-ти з 27-ти адміністративно-територіальних одиниць України. За це рішення проголосували 234 з 248 народних депутатів, зареєстрованих у сесійній залі. Серед них - більшість з Партії регіонів, двоє членів фракції НУ-НС, 25 депутатів від КПУ, 2 - від Народної партії, 6 членів групи "Реформи заради майбутнього" і 12 позафракційних депутатів.

На цьому парламент не збирається зупинятися і вже готує "мовний" законопроект до прийняття у другому читанні. У тому, що він стане законом, сьогодні ні трохи не сумніваються представники більшості у парламенті, які беруть курс на зміну Конституції. Про що заявив один з авторів скандального законопроекту -- заступник голови фракції Партії регіонів Вадим Колесніченко. "У новій Конституції України повинні бути дві державні мови", - прямо сказав він. На його думку, Конституційна Асамблея, яка нещодавно розпочала свою роботу, має створити новий текст Основного Закону. "Ми будемо добиватися того, щоб до нього увійшла норма про те, що в Україні буде дві державні мови - українська і російська", - цитує слова Колесніченка прес-служба Партії регіонів.

Обхідні шляхи

Щоправда, такі ідеї не підтримав голова Конституційної Асамблеї - перший Президент України Леонід Кравчук, який сказав: "Я - голова. Я особисто голосувати за таку двомовність не буду". І тут же висловив сумнів у тому, що "регіонали" знайдуть 300 голосів, необхідних для зміни конституційної норми. "Домагатися вони можуть будь-чого. І це їхнє право. Але для того, щоб внести зміни до Конституції і змінити статтю 10 Конституції, потрібно не багато не мало 300 голосів. Як ми бачимо, в цьому парламенті їх у них немає", - зазначив Леонід Кравчук.

Проте, як мені видається, Вадим Колесніченко, говорячи про закріплення двомовності у Конституції, не мав на увазі процедуру внесення парламентом змін до неї. Він наголошував на створенні нової версії Основного Закону саме на засіданнях Конституційної асамблеї. З цього приводу свої обурення постійно висловлюють опозиціонери, які відмовилися від участі в роботі цієї організації, оскільки вважають, що її результатом може стати нова Конституція, прийнята в незаконний спосіб - в обхід голосування у Верховні Раді.

Політика розколу

Якщо ж так станеться, то Україну може охопити хаос, оскільки двомовність здатна розколоти її на певні регіони. Тому, на думку народного депутата, голови Всеукраїнського товариства "Просвіта" Павла Мовчана, не можна провладній більшості дати можливості зробити перший крок до прірви у вигляді прийняття законопроекту про надання російській мові статусу регіональної, адже він містить норми, які стимулюють сепаратизм у нашій державі. "Партія регіонів, комуністи, Президент Янукович дуже довго творять політику по сегрегації і розділенню Української держави на князівства, на певні регіони. Цю політичну сегрегацію, яка почалася ще з виборів 2004 року, коли Партія регіонів поширила картинку про три сорти України, вони хочуть доповнити мовними ознаками, мовно-етнічною сегрегацією, це надзвичайно небезпечні речі, які ми бачили на Балканах і в рамках колишнього СРСР", -- додав він.

Інші аргументи недоречності прийняття "мовного" законопроекту наводять у Міністерстві фінансів України, де вже підраховували, скільки коштуватиме його виконання бюджету. Від 12 до 17 мільярдів гривень на рік - таку оціночну суму оприлюднила начальниця відділу департаменту фінансів соціальної сфери Валентина Брусило. "Наше міністерство не підтримує прийняття цього законопроекту", -- резюмувала вона.

У свою чергу депутат від БЮТ Андрій Шкіль оцінює в 50 мільярдів гривень суму, яка необхідна для виконання розроблюваного Закону "Про засади державної мовної політики". Проте самі автори законопроекту зазначають, що на його реалізацію не потрібні кошти з держбюджету. А це, на думку фахівців, є порушенням ч. 3 ст. 91 Закону "Про регламент Верховної Ради України", яка вимагає надання точних розрахунків витрат державних коштів на виконання запропонованого закону.

Громадський актив

Опозиція виступає категорично проти такої законодавчої ініціативи і вже подала до законопроекту рекордну кількість поправок - понад 2000. Провладна парламентська більшість вбачає у цьому намір навмисно затягти його розгляд. "Усі поправки від опозиції до законопроекту про мови - всього лише спосіб затягти його прийняття, напустивши туману навколо надзвичайно важливого питання", - заявив Сергій Ківалов. Але опозиція обіцяє стояти до останнього. Тому вже 11 червня народні депутати з фракції БЮТ-Батьківщина Юрій Одарченко і Степан Курпіль подали до ВАСУ позов до парламенту, в якому просять суд визнати недійсними результати голосування за законопроект "Про засади державної мовної політики" і заборонити профільному комітету Верховної Ради готувати його до розгляду в другому читанні. Підставою для цього є те, що 5 червня цього року в сесійному залі парламенту голосували ті депутати, які перебували на лікарняному та у відпустках. У результаті, якщо не враховувати відсутніх, то за скандальний закон проголосувало лише 172 народні депутати. Таким чином, при ухваленні законопроекту в першому читанні були порушені процедура голосування, норми Конституції та законів.

Більш того, як зазначив доктор історичних наук Володимир Василенко, нелегитимність голосування за "мовний законопроект" у першому читанні полягає у тому, що цей документ готувався таємно, без консультацій з науковою спільнотою і громадськими організаціями. Тому Володимир Литвин як Голова Верховної Ради України має бути свідомим того, що закон, який пропонується, спрямований проти конституційного ладу України. "Він мав би своїм рішенням заборонити включення до порядку денного взагалі цього питання, оскільки воно не було підготовлено і суперечить вимогам регламенту. Це його право і обов"язок чинити саме таким чином, але він цього не зробив", -- сказав пан Василенко. І додав, що ще не пізно відкликати цей законопроект, посилаючись на порушення, які були допущені при його ухваленні.

Попри це, голова фракції Партії регіонів Олександр Єфремов відкрито заявив, що "мовний" законопроект планується виносити на голосування ще до літньої відпустки Верховної Ради 4 - 5 липня. Отримавши цю новину, українська громадськість поширила в соціальних мережах інформацію про організацію народного спротиву під стінами парламенту, який, за оцінкою деяких громадських активістів, має перевищити за своєю потужністю усі попередні акції протесту. Таким чином, українці хочуть довести, що на сторожі національних інтересів України стоять сили, могутніші за сезонну владу.

Хронологія заборони української мови

1627 рік. Указом царя московського Олексія Михайловича та патріарха Філарета звелено було книги українського друку зібрати і на пожежах спалити із суворою забороною будь-коли в майбутньому купувати українські книги. Так, у Москві спалено "Учительное євангеліє" Транквіліона-Ставровецького разом з іншими його книгами та "Катехизис" Лаврентія Зизанія Тустановського.

1669 рік. Після Люблінської унії - гоніння на українські книги, надруковані на польській території.

1690 рік. Московський патріарх Іоаким указом заборонив усе українське письменство.

1709 рік. Указ Петра І про заборону друку книг українською мовою, а книги, друковані церковно-слов"янською мовою, звіряти з російським виданням, щоб у них ніякої різниці не було.

1726 рік. Київський митрополит Іосиф Кроковський склав акафіст святій Варварі. Москва дозволила Лаврі друк, але з умовою його перекладу на російську мову ("на великороссійское наречіе").

1729 рік. Наказ Петра І про переписування в Україні державних постанов та розпоряджень з української мови на російську.

1763 рік. Указ Катерини ІІ про заборону викладати українською мовою в Києво-Могилянській академії.

1764 рік. Скасування Катериною ІІ українського гетьманства, а з ним - ліквідація українських навчально-культурних закладів та усунення від влади україномовних чиновників.

1785 рік. Наказ Катерини ІІ по всіх церквах імперії правити службу Божу російською мовою. Російська мова заведена у всіх школах України.

1811 рік. Закриття Києво-Могилянської академії.

1847 рік. Розгром Кирило-Мефодіївського братства.

1863 рік. Валуєвський циркуляр: "Української мови не було, немає і бути не може, а хто цього не розуміє - ворог Росії".

1876 рік. Емський указ. Заборона ввозити українські книги з-за кордону, заборона підписувати українські тексти під нотами, заборона українських вистав. Невипадково хор М.Лисенка змусили співати у концерті українську народну пісню "Дощик" французькою мовою.

1888 рік. Указ Олександра ІІІ "Про заборону вживания в офіційних установах української мови та хрещення українськими іменами".

1910 рік. Указ Столипіна про зарахування українців до розряду інородців і про заборону будь-яких українських організацій.

1914 рік. Указ Миколи І про заборону української преси.

1919 рік. Після завоювання України більшовиками - знищення національно свідомої частини населення та заборона всіх українських літературних, драматичних та усних творів, серед яких лише українських народних пісень - триста тисяч.

1929 рік. Арешт українських науковців та духовенства - заміщення їх російськомовними.

1933 рік. Телеграма Сталіна про припинення українізації і знищення більшості українських письменників.

1938 рік. Постанова ЦК КП (б) про обов"язкове вивчення в школах республіки російської мови.

1940 рік. Депортація населення Галичини у Сибір.

1958 рік. Постанова Пленуму ЦК КПРС про перехід українських шкіл на російську мову викладання. 17 вересня 1959 р. Верховна Рада УРСР прийняла відповідну Постанову.

1961 рік. ХХІІ з"їзд КПРС - нова програма партії про злиття нації в єдиний радянський-російськомовний народ.

1979 рік. Ташкентська конференція - російська мова - мова дружби народів.

1990 рік. Верховна Рада Радянського Союзу. Закон про мови народів Радянського Союзу закріплює за російською мовою статус офіційної на всій території Радянського Союзу.

Олександра ТИМОЩУК

Юридичний вісник України №27, 7-13 липня 2012

//smi.liga.net/articles/2012-07-11/6194594-reg_onalna_dvomovn_st_v_d_sl_v_do_d_la.htm

//www.fostjak.in.ua/piar_i_piar_tehnologii/примеры-черного-пиара/

Конституційна Асамблея: питання статусу, порядку формування та діяльності

Конституційна реформа:
критичні зауваження не сприймаються?

Указ Президента Віктора Януковича щодо питань формування та організації роботи Конституційної Асамблеї, виданий наприкінці січня цього року, викликав чимало нарікань з боку не лише опозиції, але й громадськості. Що не дивно, адже йдеться про можливість внесення змін до Конституції України, наслідки запровадження яких можуть стати у стократ гіршими, ніж після проведення судової, пенсійної та податкової реформ. Розуміючи це, окремі політичні, громадські діячі вдалися до різкої критики такої ініціативи влади. Приєдналися до цієї дискусії і науковці, які на круглому столі "Конституційна Асамблея: питання статусу, порядку формування та діяльності", що відбувся в приміщенні Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, висловили своє бачення вирішення цієї проблеми.

Залучення вчених

Відкрив обговорення директор Інституту, в якому проходив цей захід, академік НАН України Юрій Шемшученко. У своєму вступному слові він зазначив, що необхідність реформування Конституції визнає не лише діюча влада, а й міжнародні інституції, такі як Рада Європи і Венеціанська Комісія. Проте робити це треба шляхом реалізації демократичних і правових засад вітчизняного конституційного процесу, головна мета якого - вдосконалення Основного Закону, його системне оновлення. "Тому дуже важливою є думка українських вчених-конституціоналістів, - підкреслив пан Шемшученко. - Адже досвід показує: все, що робилося політиками без науковців у вирішенні конституційних питань, не дало позитивних результатів. Пригадаємо хоча б зміни до Основного Закону 2004 року, які були внесені поспіхом, без попереднього консультування із провідними фахівцями, вченими. Як наслідок, пізніше вони були визнані КСУ неконституційними. Щоб таких помилок не траплялося у майбутньому, нам слід сьогодні серйозніше ставитися до вирішення цих важливих питань".

Із чим погодилася радник глави держави - керівник Головного управління з питань конституційно-правової модернізації Адміністрації Президента, кандидат юридичних наук Марина Ставнійчук, яка запевнила присутніх, що публічність, відкритість конституційного процесу є запорукою його надполітичності. "Тому владою була підтримана ініціатива створення майданчиків для обговорення проблем реформування Основного Закону", -- додала вона і залишила круглий стіл, пояснюючи це необхідністю брати участь у іншому не менш важливому заході. А усі присутні у залі продовжили обговорювати поставлені перед ними проблеми.

Президентська мудрість

Набагато красномовнішим від попередніх доповідачів виявився перший Президент України Леонід Кравчук, призначений головою Науково-експертної групи з підготовки Конституційної Асамблеї як консультативно-дорадчого органу. Спершу він визнав, що конституційна реформа потрібна. "Її час давно настав, і ми не маємо право ігнорувати вимоги сучасності", -- сказав він. Після чого вдався до розбору критики, яка надходить від окремих політичних діячів. Так, розмови про вигоду діючого Президента, який ініціює прийняття змін до Конституції нібито задля того, щоб якомога довше залишатися при владі, він назвав фантазіями. Адже, якби Віктор Янукович дійсно цього хотів, то міг би це зробити вже сьогодні через парламент.

Абсурдними, на думку пана Кравчука, є і пропозиції про формування Конституційної Асамблеї лише з членів опозиції або ж виключно на виборчій основі. Неочікуваною для багатьох присутніх на заході стала й критика з вуст Леоніда Кравчука, який ще нещодавно вважався мало не соратником Юлії Тимошенко, позиції опозиційних депутатів, які відмовляються брати участь у реформуванні Конституції. "Я звертаюся до тих політиків, які фантазують: створіть свій опозиційний проект змін і доповнень до Основного Закону та винесіть його на голосування у сесійну залу Верховної Ради. Не варто відсторонюватися від цього важливого для країни процесу", -- зауважив він.

Реакцією вчених на ці слова виявилася репліка із зали про можливість винесення групами депутатів у складі 150 чоловік багатьох законопроектів конституційної реформи. До чого це призведе? До об’єднання запропонованих проектів змін до Конституції, у наслідок чого з’явиться або компромісний, або, що найгірше, антинародний варіант, який у врешті-решт і пройде голосування. Такі випадки, на жаль, уже траплялися в українському парламенті.

Соціально-економічний аспект

Не райдужними виявилися і прогнози відомого економіста - віце-президента НАН України, академіка Валерія Гейця, який зазначив, що зараз людей не надто хвилюють рекомендації Венеціанської комісії, оскільки вони зайняті зароблянням грошей на хліб. "Найбільше сьогодні турбують населення України соціально-економічні проблеми, а також розподіл людей на багатих і бідних. Крім того, соціальні опитування доводять, що серед українців немає одностайності у проблемі обрання політичної системи. Лише 8% опитаних вважають її недосконалою сьогодні, 30 - 35% пам’ятають радянську політичну систему і стільки ж бажають наслідувати у цій справі західну модель управління державою", -- констатує пан Геєць, виступ якого став переломним моментом у обговоренні. Адже подальші доповіді науковців виявилися більш емоційними.

Спершу доктор юридичних наук, постійний представник Верховної Ради України у КСУ Анатолій Селіванов зазначив, що у дискусії, присвяченій такій важливій темі, чомусь стримується критичний підхід. Говорячи про можливі зміни до Конституції, він запропонував запитати з цього приводу думку народу. І, ніби звертаючись до провладних політиків, промовив: "Не чіпайте конституційний лад! Краще винесіть це питання на референдум". Після чого пролунали оплески колег-науковців. Проте найбільше аплодисментів дісталося головному науковому співробітнику Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, члену-кореспонденту НАН України Василю Сіренку, який виступив із нищівною критикою дій влади.

З приводу формування Конституційної Асамблеї та її ролі він висловився так: "Не в добрий час задумано це діло". І потім пояснив свою думку: "У нас уже провели реакційну пенсійну, судову реформу, видали новий Податковий кодекс, хочуть ще прийняти Трудовий та Житлово-комунальний. І зроблять це, бо реальної опозиції в країні немає… Мало їм було розгромити Верховний Суд, який за Конституцією є найвищою судовою установою. Щоправда, потім схаменулися і повернули йому частину повноважень, проте він уже не виконує тих функцій, які передбачені Конституцією. Тепер влада взялася за саму Конституцію…".

Критичний підхід

Після таких слів, сказаних на емоційному підйомі, зал принишк в очікуванні ще більш різкої критики дій влади. І отримав її. "Загалом, подивіться, як у нас реалізуються конституційні права людини, -- продовжив свою запальну промову пан Сіренко. - Прийшов у лікарню - плати за лікування, яке має бути безкоштовним. Але чомусь не порушуються кримінальні справи проти лікарів, які беруть з пацієнтів хабарі, проти вчителів школи, які постійно збирають з учнів на щось там гроші, забуваючи, що освіта у нас безкоштовна. От чому конституційні права в Україні не реалізуються. Тому немає жодних гарантій, що після проведення конституційної реформи ми не отримаємо такого ж невтішного результату. А без реалізації задекларованих прав вартість будь-якого проекту Основного Закону буде дорівнювати ціні паперу, на якому він написаний!". На цьому Василь Сіренко завершив свою промову, отримавши привітання від своїх колег, значна частина яких одразу ж поквапилася вийти із зали засідань.

Загалом, склалося таке враження, що декому з науковців не надто приємно було брати участь у такому обговоренні. Ще на початку заходу голова ЦВК, член-кореспондент НАН України Володимир Шаповал, чий виступ був заявлений у порядку денному, не забажав займати відведене йому місце у президії, а скромно присів у "глядацькій" частини зали. Коли ж до нього наблизився оператор з телекамерою, він попросив не знімати його і швиденько вислизнув за двері. Слідом за ним вийшов і колишній Голова ВСУ Василь Маляренко, якому, мабуть, не надто приємно було слухати промови про нещасну долю найвищого суду України. А за ним потягнулися й інші науковці. Тому подальше обговорення проходило у спорожнілому приміщенні...

Олександра Тимощук, 
Юридичний вісник України №8, 25 лютого - 2 березня 2012

//smi.liga.net/articles/2012-02-28/4416684-konstituts_yna_reforma_kritichn_zauvazhennya_ne_spriymayutsya.htm

30.05.2012 Круглий стіл «Доцільність створення та перспективи діяльності Конституційної Асамблеї в Україні» 

19.05.2012 І-й Відкритий форум громадських рад «Плануємо майбутнє» 

22.08.2011 Експертна зустріч «Створення і функціонування Конституційної Асамблеї» 

21.04.2011 Круглий стіл «Модернізація політичної системи України»

//www.mk.ru/merinov/

Що зробити, аби «почути кожного»?

Погодьтеся,

гасла виборчих кампаній дуже промовисто свідчать про стан суспільства. Віддаленість можновладців від решти громадян нещадно експлуатують політтехнологи в переддень виборів: «Політики займаються демагогією...», «10 кроків назустріч людям», «Закон один для всіх», «Україна для людей» тощо. Розрахунок простий: людина відчуває несправедливість наявного стану справ, і коли вгадати, як «маленький українець» розуміє причину цього, то можна й пожати якийсь електоральний урожай, адже «справедливість є, і за неї варто боротися»...

На перший погляд, обіцянка Віктора Януковича «Почути кожного» — одна з таких PR-фішок. І до того ж далеко не вирішальна у його перемозі 2010 року. Однак спробуємо подивитися на неї як на симптом задавненої проблеми української демократії — одноканальності в стосунках влада — суспільство, відсутності зворотного зв’язку у зв’язці, якою є виробники політичних та управлінських (адміністративних) рішень і їх споживачі, тобто ми з вами, шановні громадяни.

Однак що означає «почути кожного»? Чи потрібно і чи реально зробити це? В Україні вже склалася певна традиція такого «слухання». Зазвичай це або гарячі лінії з метою продемонструвати електоратові відкритість і чуйність до потреб та прагнень громадян, або соціологічні опитування на предмет, хто кому подобається/довіряє (електоральні рейтинги). Інакше кажучи, «чують» нас із вами тільки перед виборами, та й то лише для того, аби почути наші очікування й зрозуміти, що краще пообіцяти, — а згодом знизувати плечима, розводити руками й іронічно парирувати: «ну ви ж розумієте, це вибори...». Зворотний зв’язок і голос суспільства в Україні звужений до процесу голосування, який весь час намагаються зробити дедалі рідшим, адже «вибори вносять зайву напругу в суспільство». Тобто «чути» громадян означає «зайве напружуватися»...

У міжвиборний період, у сенсі — період рутинної діяльності органів влади, нас час від часу балують також узагальненою статистикою щодо кількості звернень громадян до різноманітних органів влади. Періодично реанімуються різноманітні дорадчо-консультативні структури на кшталт Національних комісій та Громадських рад, які згодом тихо «спочивають у бозі» через свою незатребуваність, перетворюючись на ритуальну демократичну буфонаду.

Саме відсутність внутрішньої потреби «чути», консультуватися, радитися є ознакою влади в Україні. Технократична парадигма «професіоналів» передбачає, що «фахівці» краще знають, що робити, а коли й мусять радитися — то з вузькими галузевими експертами, звівши «громадське обговорення» до minimum minimorum як зайву обтяжливу ритуально-демократичну процедуру вислуховування некомпетентних дилетантів. Тим часом «представницька демократія» має продукувати у політиках і держслужбовцях потребу «чути» споживачів своїх рішень. Зупинімося на двох ключових аспектах діяльності органів влади: виробленні державної політики та наданні адміністративних послуг (дозволів, ліцензій, реєстрацій, погоджень, висновків тощо).

Вироблення державної політики (вирішення суспільних проблем тими засобами, які є в розпорядженні органів влади) у будь-якій країні має одну прикру особливість — воно неодмінно породжує чиєсь невдоволення. Є, щонайменше, дві причини цього. По-перше, завжди знайдеться той, хто програє від зміни існуючого стану справ, інакше кажучи — той, чиє становище погіршується (менше клієнтів, грошей, впливу, можливостей тощо). Приміром, міськрада ухвалює рішення будувати міст через Дніпро, а хтось через це позбудеться своєї дачі; держава зменшує кількість податків, а місцеві бюджети втрачають джерела свого наповнення тощо. По-друге, хтось завжди недоотримує очікуваний ресурс, який спрямовується на інші цілі. Адже потреб багато, а ресурс завжди обмежений. Місто вирішило побудувати нову об’їзну дорогу, а медики й педагоги не отримають необхідні кошти для ремонту, закупівлі обладнання/медикаментів, забезпечення повноцінного харчування і т.п.

Невдоволені, вочевидь, не мовчать, вони «зчиняють галас» про «недолугі рішення», неправильно обрані пріоритети та корупційну мотивацію виробників політики. Але найголовніше й «найстрашніше» — їхнє невдоволення тиражується ЗМІ та експлуатується опозицією! Страх перед тим, що «можуть сказати...», і є ознакою слабкої політичної волі. Вітчизняні політики зрозуміли електоральну, а державні службовці — кар’єрну «ціну» такого невдоволення. Як наслідок, вони або нічого не роблять із вирішення гострих суспільних проблем, або клянуть «політику, яка заважає». Проте найчастіше перебувають у наївному очікуванні «наукових» рішень, котрі задовольнять усе суспільство. Але на перетині інтере­сів таких рішень бути не може, так би мовити, «за визначенням».

Вітчизняним можновладцям слід лише усвідомити простий факт: хороша державна політика не повинна ані шукати ті «єдино правильні» рішення, які «будуть сприйматися всіма», ані зводити свою роль до управлінського інструменту реалізації науково-технократичних планів. Дер­жавна політика має спрямовуватися на вирішення суспільних проблем при максимальному балансуванні різноманітних інтере­сів тих, кого ці рішення зачіпають. Тих, на кого так чи інакше (права, свободи, інтереси) впливає рішення, називають заінтересованою стороною. На­справді ефективна державна політика і є мистецтво балансувати інтереси: суспільні й приватні, партійні й державні, персональні та публічні. Але для цього треба ті інтереси «чути» і «бачити»...

Щоб проводити збалансовану політику, слід насамперед виявити, проаналізувати позиції заінтересованих сторін і спрогнозувати їхню можливу поведінку. В межах цієї статті немає можливості описати, як це роблять в урядах демократичних країн. Варто лише зазначити що для цього здійснюють ретельний аналіз: можливих наслідків рішення та його можливих впливів на різних «гравців»; розмаїття їхніх бачень проблеми та очікувань від її вирішення; способів взаємодії між ними (чи здатні вони утворювати альянси на користь/для протидії планованому рішенню); якими ресурсами володіють, які публічні аргументи критики і неформальні канали можуть задіяти опоненти тощо. При такій розробці макрополітичних рішень «чути» слід не окремого індивіда, а «групи інтересів» (бізнес-асоціації, профспілки, об’єд­нання, які представляють певні верстви суспільства, тощо).

Аналіз позицій заінтересованих сторін повинен стати неодмінною складовою обгрунтування доцільності рішення у сфері державної політики. А це, своєю чергою, має стати частиною роботи і професійної підготовки державних службовців, які готують такі рішення. Вивчення позицій заінтересованих сторін та консультації з ними можуть, але не обов’язково повинні інституалізуватися й нормативно врегульовуватися. Хоча в багатьох урядах так звані «зелені» (ставлення заінтересованих сторін до проблеми) і «білі» (ставлення заінтересованих сторін до різних варіантів її вирішення) книги політики вилилися в обов’язковий елемент підготовки державно-політичного рішення. Це, радше, має стати частиною внутрішньоурядової традиції, адже виражає внутрішню потребу у підготовці оптимального, максимально збалансованого рішення. Тим часом зараз у процесі підготовки урядових рішень аналізуються («чують») лише позиції «заінтересованих органів влади». Так би мовити, «відчуйте різницю...»

Інакше можливість «бути почутим» повинна реалізовуватися у сфері надання громадянам та бізнесові адміністративних послуг (дозволів, ліцензій, реєстрацій, погоджень, висновків тощо). Під адміністративною послугою слід розуміти юридично оформлений акт, який засвідчує «добро» з боку держави на реалізацію приватною особою свого права. Приміром, права на керування автомобілем, дозвіл на будівництво або на полювання. Надаючи такий акт, держава засвідчує, що реалізація приватного права особи не зашкодить публічному, загальносуспільному інтересові. Приміром, що ви будете полювати не там, не тоді й не на кого вам заманеться, а в певний час, у певному місці й на певні види тварин та птахів. Вочевидь, тут, як і в процесі вироблення державної політики, слід прагнути, аби кінцеве рішення було найбільш оптимальнимвиваженим, як із позицій закону, так і з позицій врахування інтересів та наслідків для широкого кола приватних осіб, а не лише для заявникаспоживача послуги. І це зрозуміло, адже чим менше конфліктні рішення ухвалюються, тим нижча ймовірність їх наступного оскарження в адміністративномусудовому порядку. Що невигідно і самому адміністративному органу, позаяк передбачає відволікання від інших справ, додатковий час працівників, витрати бюджету тощо.

Втім, між аналізом заінтересованих сторін у процесі підготовки рішень у сфері державної політики та принципом адміністративної процедури — «правом бути почутим» — є істотна відмінність. По-перше, надання адміністративної послуги має індивідуальний характер, тому заінтересованими сторонами є конкретні люди, тоді як адміністративне право послуговується поняттям «заінтересованої особи». По-друге, на відміну від «консультацій» у процесі вироблення державної політики, взаємини «особа — держава» у процесі надання адміністративних послуг потребують законодавчого врегулювання.

Останнє має як гуманістичне, так і формально-юридичне підґрунтя. Згідно з Конституцією України, органи влади діють на підставі, в межах та у спосіб, передбачений Конституцією і законами. Інакше кажучи, надання адміністративних послуг, як і будь-яка інша діяльність органів влади, потребує законодавчого регулювання. Однак закон потрібен ще й для того, аби виправити очевидну асиметрію у стосунках органів влади та приватних осіб. В Україні, як посттоталітарній країні, під час надання адміністративних послуг заведено керуватися насамперед потребами органів влади і досі не передбачено належних механізмів врахування законних інтересів приватних осіб. Вочевидь, ситуація потребує радикальних змін. Логікою цих перетворень має стати принцип: більше прав та можливостей громадянам і бізнесові як одержувачам адміністративних послуг і більше зобов’язань та відповідальності тим, хто їх надає.

Насамперед це передбачає законодавче закріплення прав та процедурних можливостей адресатів адміністративних рішень і заінтересованих осіб ще на етапі до прийняття таких рішень: ознайомитись із проектом рішення та всіма матеріалами справи; особисто або через представника брати участь у розгляді адміністративної справи; право подавати клопотання про відвід посадової особи, про витребування документів або іншої інформації; бути повідомленим про результати вирішення адміністративної справи та мотиви прийнятого рішення; отримати примірник адміністративного акта тощо.

Для реалізації цих прав необхідно передбачити якісно нові вимоги до адміністративних органів, без чого ці права та про­цедурні можливості громадян ризикують перетворитися на чергові гучні, але порожні декларації. Насамперед, державні службовці повинні зважати на будь-які негативні обтяжуючі наслідки (характер та обсяг можливої шкоди, втручання в права або відхилення прохання про надання певних прав), які може мати рішення для осіб, та співвідносити їх із цілями органу. Інакше кажучи, заходи, яких вживають задля публічних інтересів, мають бути врівноважені з інтересами приватних осіб, щоб не допустити зайвого втручання в інтереси останніх. Це передбачає з’ясування кола учасників адміністративного провадження та активне залучення (запрошення) адресатів і заінтересованих осіб до розгляду й вирішення справи, до участі в конкретних процедурних діях. Звісно, заінтересована особа має ставати учасником провадження, лише якщо вона виявить таке бажання.

Щоб забезпечити належну ефективність участі заінтересованих сторін у розгляді адміністративних справ, відповідний орган повинен надавати їм необхідну правову допомогу та консультувати у конкретній справі, мінімізуючи тим самим нерівність учасників адміністративного провадження, пов’язану з відсутністю в «маленьких українців» спеціальних знань та відповідного досвіду. «Почути кожного» накладає обов’язок на працівників адміністративних органів заздалегідь повідомляти заінтересованих осіб про час і місце слухання у справі, про наявні докази; брати до уваги будь-які факти, аргументи або докази, представлені особою. Сюди ж належить обов’язок оперативно надавати учасникам інформацію про рух справи (результати експертиз, досліджень тощо) та доступ до матеріалів справи (в частині, що не порушує вимог закону про захист державної або комерційної таємниці, персональних даних).

Повага до «голосу кожного» повинна полягати і в тому, що розгляд адміністративної справи має завершуватися повідомленням кожному учасникові провадження про результати розгляду справи і роз’ясненням строків та порядку оскарження прийнятого рішення, наданням йому примірника адміністративного акта, в якому має бути викладене фактичне та правове обгрунтування прийнятого рішення. Для захисту «права бути почутим» слід передбачити, що без виконання зазначених обов’язків адміністративний орган не може приймати відповідні рішення й гарантувати право будь-якої заінтересованої сторони на оскарження адміністративного акта. Більше того, у разі порушення зазначених процедурних вимог рішення підлягає скасуванню.

Тут саме час читачу вигукнути звичне «Не вірю!». В суспільній думці такі речі виглядають, радше, нездійсненою мрією, ніж черговим і найбільш очевидним у плані своїх результатів етапом адміністративної реформи. На переконання більшості українців, байдуже, зневажливе, а іноді й відверто хамське ставлення чиновників до громадян як «прохачів», разом з низькою якістю комунальних послуг та корупцією, є ледь не «кармічним прокляттям» сучасної України. Мовляв, змінити можна все, слава Богу, маємо вже четвертого президента, а урядів і не злічити, — а ці речі змінам непідвладні.

Однак «не все так погано в нашому домі». Наприкінці травня уряд схвалив проект «Адміністративно-процедурного кодексу України», який у пакеті із законопроектом «Про адміністративні послуги» мав би запровадити належне регулювання названих вище питань. Ці проекти отримали високу оцінку з боку як вітчизняних, так і міжнародних експертів. Здавалося б, залишилася дрібничка: урядові — внести нарешті законопроекти до Верховної Ради, парламенту — проголосувати, а президентові — підписати. Але, починаючи з 2008 року (коли проект Адміністративно-процедурного кодексу вже потрапляв до ВРУ), як то кажуть, «не зростається»...

Можливо, любителям «економіки» такі цінності, як права громадян, їх захищеність у відносинах із органами влади, здаються другорядними. Спе­ціально для них зауважимо, що у Нідерландах впровадження адміністративно-процедурного закону оцінюють у додаткове зростання ВВП на 2%. Про антикорупційні можливості цього законодавства годі й говорити, адже чіткі і прозорі процедури надання адміністративних послуг та вирішення інших справ органами публічної адміністрації — найефективніші антикорупційні ліки. Зрештою, Україні, яка нині головує у Комітеті міністрів Ради Європи, має бути соромно, що вона досі на імплементувала у своє законодавство Резолюцію цього органу від 1977 року про захист особи відносно актів адміністративних органів.

Отже, усім очевидно, що нинішня система влади в Україні страждає на глухоту до голосу своїх громадян. Не почувши ж «маленьких українців», не можна побудувати державу «для людей». І цьому аж ніяк не зарадиш, «наблизивши» депутатів до громадян шляхом реанімації мажоритарки з її «наказами виборців», потрібні інші — адекватні й рішучі заходи. Ми торкнулися лише окремих із них. Авторам залишається тільки сподіватися, що їхню «думку почуто» і проблему почнуть вирішувати.

В. Тимощук, Р. Кобець

«Дзеркало тижня. Україна» №24, 01 липня 2011 року

//dt.ua/POLITICS/scho_zrobiti,_abi_pochuti_kozhnogo-83733.html

Адміністративна реформа, або Назад в СРСР

Коли в грудні 2010 року глава держави активізувався на ниві «оптимізації» системи центральних органів виконавчої влади, багато представників влади переконували ЗМІ та міжнародні фінансові інституції, що в Україні, нарешті, почалася адміністративна реформа, спрямована на боротьбу з бюрократією та економію державних коштів. Попри те що вже перші кроки президента викликали чимало запитань, починаючи від відсутності стратегії (програми) реформи і закінчуючи легітимністю вживаних заходів, нам усе ж таки хотілося вірити, що принаймні деякі з них робляться в інтересах суспільства і держави.

Проте після 2 лютого цього року, коли до парламенту потрапили президентські законопроекти «Про центральні органи виконавчої влади» (№8055) та зміни до закону «Про Кабінет Міністрів України» (№8056), стало зрозуміло, що влада — чи то свідомо, чи то в силу недолугості — обрала шлях на фактичну руйнацію виконавчої влади та знищення крихітних еволюційних досягнень у нашому механізмі урядування. Адже більшість ініціатив прямо повертають систему державного управління в Україні до практик радянського та пострадянського типу. Враховуючи, що махальні рухи одного «любимого журналістами» народного депутата можуть дуже швидко перетворити ці законопроекти на закони, вважаємо за необхідне ще раз звернути увагу і влади, і суспільства на ці законопроекти президента та їхні можливі наслідки.

В Україні вже важко когось здивувати порушеннями законів і навіть Конституції. Тому в цьому абзаці вкотре обмежимося лише переліком чергових зазіхань на Конституцію з боку глави держави. Зокрема в цих законопроектах президент пропонує на законодавчому рівні закріпити за собою повноваження: щодо призначення і звільнення заступників міністрів та керівників інших центральних органів виконавчої влади (далі — ЦОВВ), затвердження Положень про ЦОВВ, давання обов’язкових до виконання «доручень президента» будь-якому органу виконавчої влади тощо. Вкотре нагадуємо, що цих повноважень президент не має за Конституцією, тому глава держави відповідно до приписів Основного Закону та неодноразових тлумачень Конституційного суду, не може «взяти» собі ці повноваження в інший спосіб. Уперше нинішній верховний головнокомандувач деякі з цих повноважень уже приміряв на себе в останній редакції Закону «Про Кабінет Міністрів України» від 7 жовтня 2010 року. Але якщо тоді це було зроблено з порушеннями Закону про Регламент Верховної Ради України і дещо «злодійкувато» (зокрема, конструкція «доручень президента» у ньому прокралася один раз, незважаючи на непідтримання цієї ідеї навіть підконтрольним парламентом), то новий законопроект «Про центральні органи виконавчої влади» «доручення президента» пронизують наскрізно — їх зустрінеш у кожній третій статті.

На жаль, на правові інституції, які мали б бути на сторожі Основного Закону, жодних сподівань суспільство вже давно не покладає. «Кишеньковий» Конституційний суд, особливо в теперішньому складі, став зовсім передбачуваним, бо працює за принципом політичного флюгера. Міністерство юстиції при теперішньому очільнику само ж і продукує ці неконституційні законопроекти. Та й опозиція не знаходить часу, аби готувати конституційні подання та бодай привертати увагу суспільства до фактів порушення Конституції.

Проте попри всю неприпустимість конституційних порушень і ганебність практики плюндрування принципу верховенства права, більше уваги хотілося б сконцентрувати на змісті «новацій» у президентських законопроектах, адже від якості роботи виконавчої влади залежить життя кожного українця та перспективи нашої держави взагалі. Більше того, можемо стверджувати, що в сучасних умовах, конкурентоспроможність держави і навіть її шанси на виживання значною мірою залежать саме від якості урядування. Адже саме цей чинник визначає і адекватність реагування держави на зовнішні та внутрішні виклики, і рівень реалізації громадянських прав і свобод у державі. То що ж вибудовує президент, і які наслідки матиме ухвалення аналізованих законів?

Найперший висновок — уряд остаточно втрачає свій конституційний статус вищого органу виконавчої влади. Це проявляється в тому, що всі органи виконавчої влади через установчі повноваження (тобто повноваження, пов’язані зі створенням, реорганізацією, ліквідацією органів, визначенням сфер їхньої відповідальності тощо) та кадрові повноваження (щодо призначення і звільнення керівників та їхніх заступників ) віднині стають залежними лише від глави держави. Вже сьогодні видно, що уряд втратив будь-які ознаки органу, що формує державну політику, перетворившись на філію адміністрації президента з виконання непопулярної роботи. При цьому уряд і його члени позбавлені будь-яких дієвих правових інструментів впливу на інші органи виконавчої влади. Міністри навіть щодо своїх заступників мають тільки право на «пропозицію» до прем’єр-міністра, а при звільненні цих заступників президент узагалі керується лише власним розсудом. Більше того, поправками до Закону «Про Кабінет Міністрів України» навіть прем’єр-міністра позбавляють права ініціювати зміни у складі Кабміну. Членів уряду чомусь такий стан влаштовує (мабуть, на урядових посадах їх приваблює не можливість реалізувати реформи, а щось інше), і вони слухняно погоджуються на «обрізання» власних повноважень.

Найпоказовішим же в цій неорадянській системі управління є інструмент «доручень», тобто усних і письмових вказівок від імені глави держави будь-кому у виконавчій владі. До останніх років саме ці «доручення» унеможливлювали будь-яке стратегічне планування в роботі виконавчої влади та планомірну роботу міністерств. Адже саме ці позаправові вказівки виконуються в першу чергу, на шкоду будь-якій іншій роботі. Іншим недоліком цих «доручень» є те, що їхній зміст абсолютно непрозорий та непідконтрольний для суспільства. І часто саме через ці «доручення» лобіюються приватні інтереси.

Зменшення публічності та колегіальності в роботі уряду. Погіршення міжміністерської координації. Пояснити ліквідацію урядових комітетів можна хіба що тим, що віце-прем’єр-міністри тепер мають власні міністерства і втратили інтерес до урядових комітетів. Але нагадаємо, що на тлі радянського механізму підготовки урядових рішень, утворення в 2000 році урядових комітетів було одним з небагатьох досягнень нашої держави у наближенні процедури підготовки та прийняття рішень урядом до рівня демократичних європейських країн. Адже саме на урядових комітетах з’явилася можливість реального обговорення проектів рішень членами уряду (та іншими вищими посадовцями). Тобто з’явився вагомий інструмент для більшої публічності (відкритості) роботи уряду, обґрунтованості його рішень, зменшення корупційних можливостей протягувань «термінових» урядових актів на засідання Кабміну без обговорення. Тепер у виконавчої влади знову залишиться лише совковий механізм заочного письмового візування (погодження) проектів. Можливо, це й виправдано в теперішніх умовах, коли всі варті уваги рішення приймаються на Банковій, але для України це однозначно крок назад.

Тотальна централізація виконавчої влади та ліквідація урядових органів. Ще одне, хай і недозавершене досягнення України, це утворення в 1999 році такого виду органів виконавчої влади, як урядові органи. Тобто в умовах тогочасного (і теперішнього «реанімованого») конституційного регулювання це був легітимний вихід для посилення ролі уряду в ефективності реалізації державної політики та підвищенні персональної відповідальності членів уряду за стан справ у секторах відповідальності. Власне урядові органи (на відміну від ЦОВВ) потрапляли в підпорядкування міністрам (а не президенту чи його адміністрації), що дозволяло спрямовувати їх на поточну адміністративну діяльність і забезпечувати кращий контроль за їхньою роботою. Адже утворення урядових органів та призначення керівництва урядових органів напряму залежало від міністрів. Тоді як щодо ЦОВВ — установчі і кадрові повноваження — прерогатива глави держави. Отже, тепер президент вирішив, що буде краще, якщо всією виконавчою владою керуватиме він одноособово. Наслідки такої централізації також очевидні.

Щодо «інших ЦОВВ». Одна з найгрубіших помилок «реформи» — надання статусу ЦОВВ усім органам виконавчої влади центрального рівня (і таких сьогодні разом із міністерствами понад 70). На практиці ці ЦОВВ мало чим відрізняються в реальній владі і особливо за впливом на бізнес-середовище від міністерств, а в умовах «слабкого уряду» та підпорядкованості адміністрації президента — тим більше. Зрештою у законопроекті для цих ЦОВВ прямо передбачено політичні повноваження (зокрема «внесення пропозицій щодо формування державної політики…» (п. 4 ч. 1 ст. 17); у тому числі право на розроблення іншими ЦОВВ «проектів законів, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, наказів міністерства» і навіть на висловлення«позиції щодо проектів, розробниками яких є інші міністерства» (п. 3 ч. 4. ст. 19). Тобто якщо не вилучити цих норм, то всі гасла про особливу роль міністерств і впорядкування системи ЦОВВ залишаться пустими деклараціями. Крім того, у цих ЦОВВ є такі повноваження-шпаринки для зловживань, які можуть звести нанівець будь-які ініціативи влади з дерегуляції. Наприклад, ЦОВВ можуть самостійно, без будь-якого контролю (погодження) утворювати підприємства, установи, організації (п. 19 ч. 4 ст. 19). І це в той час, коли, як стверджують урядовці, держава начебто бореться з тисячами «підприємств-прилипайл», які продають від імені держави різні дозволи, погодження, висновки, довідки та прокручують махінації з державними ресурсами.

Щодо розмежування конфліктних функцій. Іншою проблемою сучасної «оптимізації» є нечітке розмежування конфліктних функцій (завдань) між агентствами, службами та інспекціями. На жаль, законопроект створює ще гірші умови для такого розмежування, адже прямо передбачає, що один ЦОВВ може одночасно виконувати кілька названих завдань (ч. 2 ст. 17). Тобто «оптимізовані» ЦОВВ зможуть надалі одночасно і надавати адміністративні послуги, і управляти об’єктами державної власності, і здійснювати контроль та нагляд. Отже, дуже висока ймовірність того, що всі обіцянки влади і в цій частині скінчаться нульовим результатом.

Остаточна руйнація інституту державної служби. Повною профанацією можна назвати підхід до розмежування політичних та адміністративних функцій і посад у міністерствах. По-перше, так званий «керівник апарату міністерства» (посада якого повинна бути неполітичною), маючи одночасно приставку-статус «заступника міністра», призначатиметься за процедурою, аналогічною до інших заступників міністра. І навіть встановлення якихось особливих вимог до цих осіб, при тому що не передбачено відкритої конкурсної процедури добору на посаду, не гарантує політичної нейтральності та професійності цих посадовців. По-друге, «заступники міністрів — керівники апаратів» не мають адекватних повноважень, які б дійсно дозволяли вважати їх саме керівниками апаратів. Адже всі ключові повноваження (наприклад призначення на основні посади державної служби в міністерстві: керівників та заступників керівників самостійних структурних підрозділів апарату міністерства, територіальних органів міністерства) закріплюються за міністром. Отже, цю новацію можна хіба що піарити для іноземних ревізорів, але працювати вона не буде.

Внесений законопроект про ЦОВВ узагалі матиме мінімальний реформаторський вплив, оскільки він не підкріплений новою редакцію закону про державну службу, яка мала б гарантувати професійність, політичну нейтральність та стабільність державної служби. Більше того, законопроект переобтяжений механізмами, що суперечать засадам демократичної державної служби. Щодо дуже багатьох посад передбачено механізм перехресних «погоджень» при призначенні на посади (наприклад, головами місцевих державних адміністрацій — щодо керівників територіальних органів ЦОВВ, керівниками ЦОВВ — при призначенні керівників підрозділів МДА). При цьому незрозуміло, якими критеріями і аргументами керуються при таких «погодженнях». Адже набагато кращим інструментом добору на посади є конкурсний добір, із залученням представників усіх зацікавлених структур до складу конкурсної комісії. Тоді і ризик «продажу» посад зменшується, і інструмент погоджень стає зайвим. А щоб мати можливість виправити помилку при призначенні на посаду, достатньо використовувати простий механізм випробувального терміну.

Загалом від державної служби сьогодні мало чого можна вимагати. Навіть порядні й віддані державі чиновники змушені виконувати нераціональні, часто навіть незаконні й шкідливі вказівки своїх начальників і начальничків. Від жодного з них суспільство не дочекалося відставки, хоча за рік владарювання нової команди підстав, мабуть, було більш ніж достатньо. Але зрештою вимагати геройських вчинків від людей сьогодні важко, особливо коли влада без жодних застережень використовує всю репресивну машину для боротьби з опонентами.

Є чимало інших запитань до законопроектів у частині державної служби. Наприклад, незрозуміло, чому не виведені за межі державної служби посади патронатних працівників міністрів, адже на ці посади працівники завжди добираються на власний розсуд політика, без жодних кваліфікаційних вимог. Чому з Закону «Про Кабінет Міністрів України» вилучаються норми, якими встановлювалися загальні повноваження уряду щодо «організації проведення єдиної державної політики у сфері державної служби» (поправки до статті 20). Адже в демократичній країні уряд відповідає за всю державну політику без винятку, а за державну службу — особливо.

Можна, звичайно, у законопроектах знайти й позитивні моменти. Вони там справді є, адже за основу взято законопроект «Про міністерства та інші ЦОВВ», який багато років готувався в урядових структурах із залученням вітчизняних і зарубіжних експертів та містив чимало системних розв’язок. Проте вибіркове використання новацій (за принципом: що підходить оточенню президента — беремо, все інше — ні) нівелюватиме окремі позитивні норми. Серед останніх — і законодавче віднесення посад заступників міністра до політичних посад, і розмежування деяких дрібніших повноважень між міністром і «заступником міністра — керівником апарату», і обмеження права «інших ЦОВВ» (не міністерств) видавати нормативні акти (щоправда, ця норма ще довго не працюватиме, доки не буде внесено змін до спеціальних законів, які уповноважують ЦОВВ видавати такі нормативні акти чи «листи, роз’яснення», які на практиці мають силу норм права). Формальним позитивом є також ліквідація посади «міністра Кабінету Міністрів», але знову ж таки без повноцінного втілення ідеї про те, що керівником апарату уряду має бути державний службовець, а не політичний призначенець, — це теж лише півкрок.

Що буде далі? Важко покладатися на мудрість влади, закликати її до розуму і совісті. Всі правильні рішення щодо реформування публічної адміністрації вже багато років як напрацьовані і в урядових структурах, і в науково-громадському середовищі. При цьому починаючи з 1998 року і до 2009 року відбувалося максимальне зближення поглядів названих суб’єктів стосовно шляхів реформування. Але якщо влада бере ці напрацювання вибірково або спотворює їх, ліквідовуючи навіть незначні досягнення в виконавчій владі, то, певно, «це комусь потрібно». Залишається тільки сподіватися, що наші можновладці тут не є бездумним інструментом чужої гри з послаблення Української держави. Проте результат при теперішньому сценарієві все одно буде однаковий — остаточна деградація державного апарату, засилля корупції та свавілля чиновництва.

Чи може бути інакше? На наш погляд, теоретично ситуацію ще можливо врятувати. Необхідно відмовитися від ідеї ліквідації урядових комітетів та урядових органів. Навпаки, всі інші ЦОВВ (крім міністерств) слід перетворити (реорганізувати) в урядові органи в системі міністерств, забезпечуючи, з одного боку, політичну відповідальність міністрів за відповідні сектори державної політики, а з іншого — адміністративну автономію цих органів. При цьому слід уникати поєднання в одному органі виконання конфліктних функцій (насамперед надання послуг та здійснення контролю).

Призначення на посади міністрів має здійснюватися з числа компетентних і відповідальних людей, здатних очолити реформування відповідних секторів.

Всі органи виконавчої влади, крім міністерств, слід позбавити політичних функцій (тобто функцій з розробки політики). Для цього необхідно обмежити повноваження цих органів щодо внесення будь-яких політичних ініціатив, а також «вичистити» все спеціальне законодавство на предмет норм, які уповноважують ЦОВВ чи урядові органи видавати будь-які нормативні акти чи акти тлумачення норм права.

У міністерствах слід чітко виокремити посаду керівника апарату (доцільно змінити і назву цієї посади, однозначно вилучивши приставку «заступник міністра», оскільки він ні за яких умов не повинен заміщати міністра). Водночас цій посадовій особі слід віддати всі внутрішньо-управлінські функції в рамках міністерства. У законі про ЦОВВ та/або в законі про державну службу слід передбачити відкриту конкурсну процедуру добору кандидатур на посади керівників апаратів міністерств і колегіальний орган (хоча б аd hoc) для проведення таких конкурсів та відбору кандидатів.

Безумовно, президенту слід відмовитися від усіх неконституційних повноважень, і закріпити не належні йому за Конституцією установчі та кадрові повноваження щодо органів виконавчої влади центрального рівня — за урядом або іншими адекватними суб’єктами.

Слід нарешті всім зрозуміти, що в довгостроковій перспективі лише ефективна система виконавчої влади, професійна та політично нейтральна державна служба можуть допомогти Україні увійти в число розвинених демократичних держав світу. Якщо, звичайно, метою керівництва нашої держави є саме це, а не щось інше…

Віктор Тимощук, Ігор Коліушко «Дзеркало тижня. Україна» №5, 

11 лютого 2011 року

//dt.ua/POLITICS/administrativna_reforma,__abo_nazad_v_srsr-75351.html

Конституційна Асамблея повертає Україну в 1937-ий рік?

Що за система будується в Україні?

Що будує Партія регіонів в Україні?

Тюнінгована УРСР?

Віктор Янукович будує «неорадянщину» 

Президентська монархія

«Перекоси» Януковича?

Народе, це все для тебе! 

Модернізована опозиція