Валерій Семиволос. Ще раз про зброю…

Прийнятий в першому читанні закон "Про обіг зброї невійськового призначення" передбачає більш-менш вільне володіння газовими пістолетами чи револьверами, холодною зброєю, "газовиками" та вогнепальною – мисливською гладкоствольною, спортивною та "травматиками".

В перспективі ж не виключено, що закон дозволить володіння нарізними короткостволами.

І хоча я в останнє серйозну зброю тримав в руках років так із 20-ть тому, стріляв із неї не по мішені, а по конкретній цілі років 25-ть тому і в перспективі нічого серйознішого від доброго мисливського ножа придбати не планую, тим не менш вважаю, що якщо не зараз, то в недалекому майбутньому цей закон доведеться радикалізувати – до права володіння будь-якою легкою стрілецькою вогнепалкою.

Я не буду сьогодні розлого дискутувати про всі pro & contra права на володіння зброєю. Хоча деякі свіжі цифри навіть мене здивували.

Наприклад, в Грузії після прийняття відповідного закону рівень злочинності взагалі впав на 60%, а кількість вбивств на кожні 100 000 населення впала майже вдвічі і дорівнює 7,29. Цей покажчик, хоч і трохи вищий ніж в Україні (6,35), але треба зважити на те, що Грузія має най і напівзгаслі, але все ж таки тліючі гарячі точки.

Але особливо вразили мене "дикі" молдавани, котрі виявляється легалізували зброю більш 10 років тому: у них цей показник найменший серед усіх країн колишнього СССР – 4,80.

А от в Росії, котра має другий в світі арсенал стрілецької зброї і де діє заборона на вільне володіння не лише нею, але й "травматиками" цей показник один із найвищих у світі – 29,7. Вищий лише у деяких країнах Африки та в Колумбії.

Для порівняння в Європі, де в більшості країн володіння зброєю легалізоване, цей показник коливається від 0,5 до 2.

Не буду я сьогодні також довго розповідати про те, що право на вільне володіння зброєю один із наріжних каменів демократії та неодмінна умова нормального формування і функціонування громадянського суспільства.

Я хочу підійти до цієї проблеми трохи з іншого, суто українського боку…

Почну здалеку, із наступної сентенції: держава може бути недемократичною і худо-бідно функціонувати без громадянського суспільства, а от демократії та громадянського суспільства без держави бути не може.

А будь-яка поважна держава існує багато в чому завдяки силовим інститутам. Однією із таких інституцій є армія. Це теоретично.

Практично українською армією можна знехтувати. Її не боїться ніхто. Ні кубанські козачки, котрі із лопатами навперейми наступали на Тузлу. Ні молдавські самогонники. Ні уламок чужоземного флоту, що більмом стирчить в одній із бухт одного українського міста.

Скажіть уголос (після двократної Новобогданівки, однократної Лозової і двох влучних ракет – в житловий будинок та пасажирський літак), що наша армія – гарант безпеки держави, і вас засміють навіть діти.

Звичайно ж, на параді вам продемонструють декілька старих танків та ракет. Але краще б на той парад не ходити. Бо спостерігати як антикваріат, що роками припадає пилом в ангарах, борознує київське небо вище людських сил. Треба молитися, аби під час зразково-показового польоту жоден із небесних тихоходів не гепнувся на Хрещатик.

Армія давно вже не забезпечує безпеку країни. Навпаки, із кожним роком усе сильніше тягне приглянути за військовими, аби вони там, в гарнізонах, чого доброго, одне одному не нашкодили.

Можливо, щось у напрямку "державотворення" роблять міліція чи СБУ?

Але достатньо лише поспостерігати на яких авто під’їздять до управлінь МВС та СБУ чи то держслужбовці, чи то їхні відвідувачі і прикинути на скільки десятків наших мінімалок вони одягнені – і віра в те, що "наша служба и опасна, и трудна", щезне відразу ж.

А ще в Україні маються ДАІ, КРУ, митниця, податкова, статистика, санепідслужба і багато чого іншого. Біда в тому, що в цьому випадку кількість аж ніяк не переходить у якість. Служб безліч, але більшість з них, теж приватизовані.

Мо’ за державу піклується парламент чи Кабмін – три ги-ги…

Хто ж тоді відповідає за країну, піклується про неї, зміцнює державність, за котру, вибачте, можливо й не ми, але багато хто боровся і віддав життя?

Виходить, ніхто за державу не відповідає. Лишенько, забули – у нас же мається президент. Він за означенням гарант і захисник…

Це добре, що він у нас є. Але зважте, це наш президент, котрий від одного вигляду "округлого тупого предмету" гепається як підкошений і непритомніє, а без охорони, вибачте, до туалету не завітає. І чи вистачить його одного такого на цілу країну?

Який з усього цього випливає висновок?

Теперішнє покоління демократію та громадянське суспільство можливо і не створить. Але розпочати їх розбудову нам цілком по силам, якщо ми забезпечимо одну з головних умов – існування самої країни. І збереження її для майбутніх поколінь – це ще одне головне завдання для усіх нас.

І задля того, аби ми були впевненими за долю дітей та онуків, ми зобов’язані захистити країну за будь-яку ціну. За будь-яку ціну!

А позаяк захищати цю країну, нажаль, практично нікому, а погрози на адресу України та її територіальної цілісності лунають і лунають, то вихід вбачається лише один: передбачити законом вільне володіння легкою стрілецькою зброєю.

Розуміється – довідки із "дурки" необхідні. Вікові обмеження – як верхні, так і нижні – потрібні. Вимоги до номенклатури виробів теж бажані. Про внутрішній порядок теж поміркувати потрібно. Але це вже деталі.

Головне – жоден скажений собака не сіпнеться до країни, де в кожного громадянина мається одна маленька штукенція, котра дозволяє, у випадку чого, захистити себе, своїх близьких, співгромадян, врешті-решт.

І різним там нині вже в’їзним Рогозіним чи Дугіним згодом, коли вони знову чогось патологічно антиукраїнського не набазікають ще раз нічого забороняти не доведеться: їх змушуватимуть, вони до нас нізащо не поїдуть. Переляк трафить. Жирік тим паче.

Та й наші різні там Коліснеченки-Левченки-Симоненки язик прикушеним триматимуть.

Бо він ж в них без кісток – потраплять віжки під хвоста, не втримаються і ляпнуть чергову дурницю. А хтось образившись, візьме та й пристрелить прямо на місці…

Із озброєним народом делікатніше треба, із ним не впорається ніхто, жодна армія, жоден флот.

А як вирує фантазія щодо внутрішнього упорядкування країни. Принаймні, джипів, що зі стрітрейсерською швидкістю гарцюють нашими містами, косячи наліво і направо мирних пішоходів значно поменшає, та й самих джипів поменшає – бо дратують же народ.

І жоден навіть дурнуватий дільничний чи інший правоохоронець не полізе до вашого двору через паркан без постанови суду. Та й самі судді ці постанови та інші рішення будуть приймати більш виважено.

Та й думка про надзвичайну несправедливість мене не полишає: бо ж у них є все – озброєні армія, міліція, спецслужби etc., та й самі вони мають дозволи на зброю і можуть нагороджувати одне одного пістолями, як дітлахи цукерками.

А що маємо ми – з десяток берданок на сотню дворів чи квартир. Несправедливо?!

Повторюсь, в тому, аби узаконити зброю, нічого нового немає. Є країни, в котрих такий дозвіл діє, і є країни, де діє табу.

Наприклад, сучасна Швейцарія із своїми безкінечними референдумами із найдріб’язкових питань сприймається як зразок громадянського суспільства. Але задовго до того, як Швейцарія стала зразком, їй довелося подолати тернистий шлях боротьби за свою незалежність.

Пам’ятайте – громадянського суспільства та демократії без держави не буває. І швейцарці – честь їм та хвала – знаходячись в оточенні сильних країн, все ж таки завоювали право на життя та самостійний розвиток.

При цьому зважте, їхній національний герой Вільгельм Тель по ненависним Габсбургам не із рогатки стріляв. І відбився.

А вже потім трапились відомі швейцарські громадянське суспільство та демократія із їхнім добробутом та автоматом про всяк випадок в оселі кожного громадянина призовного віку.

Та, втім, наостанок трохи про сумне, для декого радісне, а ще для декого – і просто смішне.

За інсайдерською інформацією, котра випадково потрапила до автора, згадуваний на самому початку проект закону "Про обіг зброї…" швидше за все не буде прийнятий взагалі, а якщо його і приймуть, то лише задля того, аби невдовзі скасувати.

Причини? Про них наступного разу…

Що, втім, не відміняє актуальності усього вищесказаного.

25 червня 2011 р.
Валерій Семиволос, вільний журналіст, Харківська область, село Губарівка, Товариство "Малого Кола", для УП //www.pravda.com.ua/columns/2011/06/25/6323690/

Заперечення громадянського суспільства, або здраствуй зброя 

Моральний лідер для України

Увага! Цей будинок знаходиться під захистом доброго хлопця та
крупнокаліберної снайперської гвинтівки

Валерій Семиволос. Люстрація чи репресії?

У зв’язку із прийняттям парламентом Грузії "Хартії Свободи", котра, в тому числі, передбачає люстрацію колишніх співробітників спецслужб СССР, а також колишніх вищих посадових осіб компартії та комсомолу, українськими ЗМІ прокотилась легка дискусійна хвиля щодо доцільності проведення подібної процедури в Україні.

Розмаїття думок коливалось від шкідливості, недоцільності та несвоєчасності започаткування люстраційних процесів і до їх крайньої необхідності та нагальності.

Головним аргументом противників люстрації є теза про загрозу апокаліптичного розколу і без того надзвичайно нестабільного суспільства. При цьому якось забувається досвід нині демократичних країн, в котрих така болюча операція була здійснена.

Наприклад, не така вже й давня люстрація в країнах Східної Європи та Балтії, попри певні особисті потрясіння для окремих громадян, нічого іншого окрім очищення від сумнівної публіки органів влади і деяких суспільних інститутів та розуміння громадськістю "who is who" не викликала.

Апологети ж люстрації вважають її чи не єдиною панацеєю задля лікування усіх сутніх суспільно-державних болячок в Україні. При чому багато-хто із них страждають на грубий примітивізм – мовляв, "комуняку на гілляку і буде нам щастя".

При цьому знову ж таки забувається досвід інших, зовсім недемократичних країн, якими вони стали, в тому числі, і завдяки ось такій примітивній люстрації.

А найхитромудрішим в підходах до цього питання виявився Леонід Кравчук. В якомусь ефірі він висловився в сенсі, що люстрація була потрібна десь на початку 90-тих, але тоді її здійснити було неможливо (треба розуміти тому, що саме Леонід Макарович в той час президентствував?), а сьогодні вже запізно.

В принципі, погоджуючись із першою частиною кравчуківської тези, абсолютно не згоден про сьогоденну запізнілість і не нагальність цієї процедури, про що мова трохи нижче.

А ще дехто уїдливо так запитується, мовляв, а хто власне люструвати буде, хто до отих самих люстраційних комісій входитиме?

А ніхто, бо й самих комісій не повинно бути. А мусить бути прийнятий відповідний закон, котрий безумовно мусить виконуватись, а за його дотриманням мусять наглядати відповідні, передбачені чинною Конституцією органи.

А інколи виникає враження, що багато-хто просто не розуміє сучасної суті означення люстрація. Тому невеличка довідка.

Люстрація (від латинського Lustratio – очищення через жертвоприношення) – в сучасному трактуванні політична практика законодавчого обмеження прав деяких категорій осіб (за партійно-ідеологічними, професійно-посадовими, релігійними та іншими ознаками) на:

• заняття державних посад;
• професійну практику;
• недоторканність приватного життя (допускається публічне розповсюдження будь-якої інформації щодо походження, подробиці біографії тощо).

Метою люстрації є очищення держапарату та деяких важливих суспільних інституцій (ЗМІ, адвокатура, церква тощо) від осіб, що дискредитували себе належністю до певної політичної сили, соціальної верстви або ж таємною співпрацею із спецслужбами.

Взагалі-то люстрація вигадка не нова.

Після 1917 року протягом короткого часу практично усі старі кадри пройшли ротацію, яка тоді мала вигляд тривіального знищення. Інакше кажучи, старих кадрів просто повбивали. Нічого дивного у цьому нема – червоні притримувалися такої самої методи і згодом, скажімо, в тій же Камбоджі.

Дав лопатою по голові, рештки землею присипав – ось, власне й уся червона люстрація.

Та й нацисти від комуністів мало чим відрізнялись, люструючи в досить специфічний спосіб комуністів, пацифістів, євреїв та інших неарійців. Втім, опісля війни Німеччина пережила очищувальний процес зворотної люстрації – денацифікацію.

А там де червоних чи коричневих не було, також бувало по-всякому.

Довга боротьба за англійську корону, що отримала назву війни Алої та Білої троянд, врешті-решт одну "троянду" позбавила геть усього. Натомість "троянда", що перемогла, отримала усе. Чим вам не люстрація у чистому вигляді?

Надзвичайно суттєвий момент

Потреба в люстрації виникає і ця операція може дати необхідний ефект лише за умови проведення докорінних суспільно-політичних та економічних, революційних системних змін.

Коли руйнується стара система влади, а натомість починає будуватися нова, апріорі вважається, що неандерталець чи кроманьйонець не здатні зробити ракету або комп'ютер, якими б вони не були старанними учнями. Бо, коли курс міняється кардинально, треба інших людей.

Але якщо люстрація не супроводжується радикальними системними перетвореннями – то це не більше ніж шкідливі для самого ж існуючого режиму репресії. Безвідносно який той режим тоталітарний чи демократичний.

Згадайте хоча б скільки шкоди завдали: репресії 37-38 років самому ж сталінському режимові чи "культурна революція" в Китаї режиму Мао, або ж маккартизм у США чи "заборона на професії" у ФРН демократіям цих країн.

За всю історію незалежної України питання люстрації гостро поставало двічі.

Вперше, коли руйнувалася "страна совєтов" та компартія СРСР. Чи скоріше навпаки – компартія та її страна совєтов?

Чого ми бажали після здобуття Україною незалежності? Певна річ, крім високих і світлих цілей, ми ще дуже хотіли люстрації. Нас переповнювало гаряче бажання, щоби уся та комуняцька сволота, що паскудила наше життя, усі ті люди, яким вільна Україна була наче кістка в горлі, щоби усі вони залишили нас назавжди.

Щоби зникли та не відвідували нас навіть у спогадах.

На суто емоційному рівні хотілося лишити їх усього, заробленого неправедним шляхом, тобто шляхом приниження особистості та народу.

Здавалося, що треба було волею суверенного українства винести вердикт, згідно з яким екс-комуняки решту життя мусили прожити у брудній канаві під парканом.

А щасливі та вільні ми ходили би повз той паркан, зверхньо дивилися на бувших володарів світу казали б їм без особливої злості: "Тьху на тебе". Та не судилося.

З трьох причин. По-перше, ті ж таки комуністи в своїй більшості залишились при владі. А спробуй кого-небудь пролюструвати, коли він у більшості.

По-друге, самі опозиціонери переважно не дуже й то прагнули люстрації – їм здалося, що співпраця із екс-номенклатурою перспективніша. І найголовніше, отримання незалежності, за великим рахунком, не супроводжувалось кардинальними системними перетвореннями.

Вдруге потреба в люстрації виникла опісля Майдану. Коли здавалось, що ось-ось на руїні старої системи влади виникне потреба будувати щось нове, а старі кучмівські кадри можуть стати цьому на заваді.

І за великим рахунком певна люстрація – у вигляді широкомасштабної кадрової ротації тоді таки відбулась. Але не дивлячись на звільнення/мобілізацію десятків тисяч чиновників із цієї затії вийшов помаранчевий пшик імені Ющенка.

В першу чергу, через те, що очікуваних суспільством системних перетворень, хоча би паралельно із кадровими змінами, не трапилось.

Зараз такий же самий пшик очікує і однотулубного сіамського близнюка Ющенка – братана Януковича. І не в останню чергу через оту саму біло-блакитну "люстрацію" своїх попередників, яка не супроводжується системними перетвореннями.

А мо’ , ну її до трясці тую люстрацію, мо’ вона в Україні не потрібна буде?

Та ні, все ж таки потрібна і більш жорстка, глибинна і комплексна ніж, приміром, у Східній Європі.

Люструвати доведеться не лише екс-кагебістів із сексотами чи колишню комуністичну номенклатуру, але в першу чергу ту компрадорську панівну верству, що сформувалась в Україні за часи її незалежності. Бо цей умовно поділений на владу та опозицію прошарок владоможців апріорі ні в якому разі існуючий в Україні стан речей змінювати не хоче, і не буде.

Тому, якщо в Україні в решті-решт визріє в ендогенний спосіб чи сформується за допомогою екзогенних чинників суспільно-політична потуга, котра спроможеться започаткувати системні перетворення, то без люстрації їй не обійтись.

І під цю процедуру мусять потрапити не лише вже згадувані екс-номенклатурники чи кагебісти, але й:

• депутати усіх рівнів і усіх скликань за часи незалежної України, починаючи з міського та районного рівнів і до ВР України із забороною їм обіймати як мінімум на найближчі 10 років будь-яку державну посаду, а в першу чергу, виборну;
• держчиновники верхньої та середньої ланки за ознаками їх корумпованості та профпридатності;
• держслужбовці за ознакою їх належності до спецслужб іноземних держав.

Але ці заходи дадуть свій позитивний результат лише за умови, якщо люстрація буде однією із передумов та складовою радикальних системних суспільно-політичних та економічних перетворень. Як то, приміром, відбувається в Грузії.

В іншому випадку – це буде усього лише мстивими та безглуздими репресіями.

17 червня 2011 р.

Валерій Семиволос, вільний журналіст, Харківська область, село Губарівка, Товариство "Малого Кола", для УП //www.pravda.com.ua/columns/2011/06/17/6277022/

Карикатура "Люстрація"

//tazar.kg/index.php?dn=news&to=art&id=1561

Валерій Семиволос. Заперечення громадянського суспільства, або здраствуй зброя!

Преамбула

За останніх років так 15-ть про громадянське суспільство (надалі – ГС) мені доводилось писати неодноразово. Наразі увесь цей досвід входження в тему дозволяє зробити деякі висновки.

По-перше, особлива зацікавленість тим, що ж таке ГС, і з чим його харчують у політиків та журналістів виникає переважно у зв’язку із виборчими кампаніями. Що, втім, не означає наявності загостреної уваги до цієї теми в періоди виборів в самому суспільстві.

По-друге, ГС є сумою складових базових понять самої демократії. І за умови відсутності чи недорозвиненості хоча б однієї із цих складових не варто вести мову ні те, що про ГС, але й про його демократичність взагалі.

По-третє, ГС це не партія чи якась інша організація, до котрої можна потрапити, написавши заяву. ГС – це стан душі, в якому ти перебуваєш в результаті зусиль цілої низки поколінь будівників цього самого суспільства.

Відомий німецький політолог Ральф Гюстав Дарендорфф стверджував, цитую по пам’яті: „Для організації виборів необхідно півроку ; аби запровадити ринкові стосунки в економіці знадобиться років десять, і ціла генерація знадобиться для створення громадянського суспільства. Бо ж, без громадянського суспільства, не може існувати і демократія”.

В Україні вже визріло ціле покоління, на котре догмати совкового світогляду вплинули лише опосередковано, і підростає генерація незалежної країни, голови котрої вільні від комуністичних ідеологем, що вбивались у мізки на державному рівні. Але стверджувати, що в Україні, як про це, опісля Майдану, поспішили заявити деякі лідери „помаранчевої революції”, сформувалось ГС, наразі не доводиться. Як на мене, ми сьогодні мешкаємо в країні недорозвинутої демократії, із тотожним недорозвинутим ГС.

І, мабуть, саме тому я стаю особливо розчуленим, спостерігаючи в телевізії, коли які-небудь Ляпіна чи Богословська, або Чечетов чи Катеринчук, починають свої розлогі проповіді зі слів: „Ми члени громадянського суспільства...” По фарисейські так, оцією самою множиною першої особи, залучаючи нас усіх до членства в суспільстві, якого не існує.

Але мене тішить той факт, що все більше стає людей, які усвідомлюючи необхідність щось таки робити із цією країною, розглядають подальший її розвиток у контексті розбудови ГС. 

А ще більше мене тішить, що в країні маються і їхні опоненти, котрі достатньо аргументовано заперечують можливість розбудови ГС в сучасних українських реаліях. А як доводить практика, якщо в суспільстві навколо якогось, хай навіть до часу і віртуального, явища, розпочинається дискусія, то чим запеклішою вона стає, тим все більш матеріалізованих рис це явище набуває. Отже давайте подискутуємо.

Амбула, або
Заперечення громадянського суспільства

Концентровану думку частки народонаселення, котра заперечує можливість появи ГС в теперішній Україні можна звести до декількох тез.

Теза перша: „Нужденні громадяни злиденної країни мати ГС не можуть!”

Ну, по-перше. Саме нужденні громадяни більшості сучасних цивілізованих країн свого часу виборюючи через страйки, марші непокори та інші акції протесту(а інколи і революції) власні громадянські права розпочинали тим самим розбудову ГС. Так може ми не такі вже й злиденні, коли нас вистачило лише на один Майдан? 

А може громадяни країни, котра донедавна була однією із провідних у Європі по закупівлі престижних авто все ж таки дещо прибідняються:? А може громадяни, середня заробітна платня котрих вкупі із 60% приробітку від 60-відсоткової тіньової економіки тягне на середньоєвропейську мінімалку, все ж таки за статками дещо відрізняються від насправді нужденних сомалійців чи північних корейців?

По-друге, країна, найбагатший громадянин котрої ще донедавна володів статком, що дорівнювався її державному бюджету, а статок 20-ки найзаможніших порівнянний із бюджетом однієї небідної сусідньої країни вважатися нужденною не може апріорі. 

Інша справа, що треба щось робити із владою, котра допускає можливим такий дисбаланс у статках поміж найзаможнішими та пересічними громадянами однієї із потенційно найбагатшої країни Європи. І може цим самим „пересічним” варто помізкувати, як ту владу видерти геть, як гнилого зуба, аби вся голова не боліла? Та й квит...

Теза друга: „Країна, де майже всі державні інституції (від судів чи рад включно до армії та інших силових структур) приватизовані тими чи іншими політично-фінансовими кланами, а з усієї державницької атрибутики неприватизованими залишились хіба що герб, гімн та прапор, - і країною в повному розумінні цього слова вважатися не може. А ГС без країни ніде немає і бути не може!”

Герб, гімн та прапор це вже чимало. Громадянам деяких неіснуючих на той час країн навіть ці державницькі атрибути доводилось заразом із незалежністю та особистими правами і свободами виборювати із зброєю в руках. 

І в цьому сенсі сучасні українці перебувають в набагато вигідніших стартових умовах, ніж предки сучасних голландців, ірландців чи італійців. Нам лише залишилось деприватизувати вже згадані державницькі інституції і змусити їх функціонувати в наших же інтересах.

Мені вчулося, чи дійсно було згадане слово „зброя”? Ні, не вчулося. Тоді...

Здрастуй, зброя

А ще нам треба захистити державу, без котрої дійсно ніякого ГС існувати не може. А, що із цього приводу думає народонаселення? У концентрованому вигляді наступне:

„Будь-яка поважна держава існує багато в чому завдяки силовим інститутам. Однією із таких інституцій є армія. Це теоретично. Практично українською армією можна знехтувати. Її не боїться ніхто. Ні кубанські козачки, котрі із лопатами навперейми наступали на Тузлу. Ні молдавські самогонники. Ні уламок чужоземного флоту, що більмом стирчить в одній із бухт одного українського міста.

Скажіть уголос (після двократної Новобогданівки), що наша армія – гарант безпеки держави, і вас засміють навіть діти. Звичайно ж, на параді вам продемонструють декілька старих танків та ракет. Але краще б на той парад не ходити. Бо спостерігати, як антикваріат, що роками припадає пилом в ангарах, борознує київське небо вище людських сил. Треба молитися, аби під час зразково-показового польоту жоден із небесних тихоходів не гепнувся на Хрещатик.

Армія давно вже не забезпечує безпеку країни. Навпаки, із кожним роком усе сильніше тягне приглянути за військовими, аби вони там, в гарнізонах, чого доброго, одне одному не нашкодили.

Можливо, щось у напрямку „державотворення” роблять міліція чи СБУ? Але якщо поспостерігати, на яких авто під’їздять до управлінь МВС та СБУ чи то держслужбовці, чи то їхні відвідувачі, віра в те, що „наша служба и опасна, и трудна”, щезне відразу ж.

А ще в Україні маються ДАІ, КРУ, податкова, статистика, санепідслужба і багато чого іншого. Біда в тому, що в цьому випадку кількість аж ніяк не переходить у якість. Служб безліч, але більшість з них, схоже, теж приватизовані. Хто ж тоді відповідає за країну, піклується про неї, зміцнює державність, за котру, вибачте, можливо й не ми, але багато хто боровся і віддав життя?

Виходить, ніхто за державу не відповідає. Лишенько, забули – у нас ще до цих пір зберігся Президент, із-за того, що випадково пробуксувала нав’язана нам політреформа. Президент за означенням гарант і захисник. Це добре, що він у нас є. Але зважте, це наш Президент і, чи вистачить його одного такого на цілу країну?

Як показала практика – такого не вистачило! Та й претенденти не кращі. Мало того, дехто з них вже розпочав торгувати Україною оптом і в роздріб...

Який з усього цього випливає висновок? Теперішнє покоління громадянське суспільство можливо і не створить. Але розпочати його розбудову нам цілком по силам, якщо ми забезпечимо одну з головних умов створення ГС – існування самої країни. І збереження її для майбутніх поколінь – це ще одне головне завдання для усіх нас. І задля того, аби ми були впевненими за долю дітей та онуків, ми зобов’язані захистити країну за будь-яку ціну. За будь-яку ціну!

А позаяк захищати цю країну, нажаль, практично нікому, а погрози на адресу України останнім часом лунають усе частіше, то вихід вбачається лише один: при всьому негативному ставленні до зброї, її все ж таки потрібно роздати людям. Причому, швидко. Розуміється – довідки із „дурки” необхідні. Вікові обмеження – як верхні, так і нижні – потрібні. Вимоги до номенклатури виробів теж бажані. Про внутрішній порядок теж поміркувати потрібно. Але це вже деталі.

Головне – жоден скажений собака не сіпнеться до країни, де в кожного громадянина мається одна маленька штукенція, котра дозволяє у випадку чого захистити себе, своїх близьких, співгромадян, в решті решт.

І Лужкову із Рогозіним нічого забороняти не доведеться: їх змушуватимуть, вони до нас нізащо не поїдуть. Переляк трафить. Жирік тим паче. У них же язик без кісток - потраплять віжки під хвоста, не втримаються і ляпнуть чергову дурницю. А хтось образившись, візьме та й пристрелить прямо на місці. Із озброєним народом делікатніше треба, із ним не впорається ніхто, жодна армія, жоден флот”.

А як вирує фантазія щодо внутрішнього упорядкування країни. Принаймні, джипів, що зі стрітрейсерською швидкістю гарцюють нашими містами, косячи наліво і направо мирних пішоходів значно поменшає, та й самих джипів поменшає – бо дратують же народ.

І жоден навіть дурнуватий дільничний чи інший правоохоронець не полізе до вашого двору через паркан без постанови суду.

Тай самі судді ці постанови та інші рішення будуть приймати більш виважено.

Але позаяк автор вважає, що ми поки що внутрішнє упорядкування країни можемо здійснити і більш мирними шляхами, політ фантазії пригальмуємо.

Хоча думка про надзвичайну несправедливість мене не полишає: бо ж у них є все – озброєні армія, міліція, спецслужби etc., та й самі вони мають дозволи на зброю і можуть нагороджувати одне одного пістолями, як дітлахи цукерками.

А що маємо ми – одну-дві берданки на сотню дворів чи квартир. Несправедливо?! А тому продовжимо і завершимо концентровану народну думку:

„За великим рахунком, в тому, аби узаконити зброю, нічого нового немає. Є країни, в котрих такий дозвіл діє, і є країни, де діє табу. До речі, на рівень злочинності ні дозвіл, ні заборона не впливають. І ще до речі – дозвіл на зброю в світі сприймається як атрибут демократії.

Сучасна Швейцарія із своїми безкінечними референдумами із найдріб’язкових питань сприймається як зразок громадянського суспільства. Але задовго до того, як Швейцарія стала зразком, їй довелося подолати тернистий шлях боротьби за свою незалежність.

Пам’ятайте – громадянського суспільства без держави не буває. І швейцарці – честь їм та хвала – знаходячись в оточенні сильних країн, все ж таки завоювали право на життя та самостійний розвиток.

При цьому зважте, їхній національний герой Вільгельм Тель по ненависним Габсбургам не із рогатки стріляв. І відбився, А вже потім трапилось відоме швейцарське громадянське суспільство із його добробутом, та автоматом про всяк випадок в оселі кожного громадянина призовного віку”.

Даєш, ще одну революцію – громадянську!

Ще більше двох років тому мій земляк Євген Золотарьов оприлюднив в „Дзеркалі тижня” програмну статтю про необхідність в Україні громадянської по формі і антидержавної по суті „третьої революції”, результатом котрої повинно стати формування в країні громадянського суспільства і його головної рушійної сили – середнього класу. І я досі з Євгеном, за незначними, чисто технічними винятками, повністю згоден. Зауважу лише, що сама по собі ця революція не може бути одномоментним актом, як Майдан, наприклад. Але й без майданних народних гулянь знову ж таки не обійдеться. Тому що, аби загнати державу в жорсткі рамки громадського контролю без силового тиску народних мас сьогодні нам, схоже, не обійтись.

Валерій Семиволос, 06 січня 2010 р., незалежний журналіст, Харківська обл., с. Губарівка. Автор щиро вдячний за співпрацю харківському журналісту Михайлові Павленко //politikan.com.ua/2/0/0/12326.htm

Ще раз про зброю... 

Моральний лідер для України

//wallpaper-s.org/11__Yin-and-Yang_In_The_Wild_West.htm

Валерій Семиволос. Моральний лідер для України

Саме революційна вулиця стала чи не головним джерелом формування нової політичної еліти, появи моральних лідерів... Вацлав Гавел

Завершення теми розпочатої автором в статті Епітафія національному лідерству українського політбомонду.
http://www.pravda.com.ua/articles/2009/08/14/4141949/

Потрапляючи в коло дискусій в пошуках відповіді на запитання: "Який лідер нам потрібен?", імена яких тільки-но історичних персонажів не лунають: від Хмельницького, Мазепи чи Вашингтона і до Махна, Франко, де Голля та Піночета.

Але всі ці і багато які інші, кожен по своєму, видатні історичні персонажі були затребувані як національні лідери в абсолютно інших, ніж сьогодні перебуває Україна, історичних, економічних, культурних, гео- та суспільно-політичних, одним словом цивілізаційних системах координат.

А, як відомо, кожна країна в певну епоху на тому чи іншому етапі свого розвитку потребує відповідного типу лідера.

Тому, давайте спочатку визначимося, що ж то за

Система координат

в якій сьогодні перебуває Україна?

Так от наша держава та її суспільство на сьогоднішній день перебувають в процесі недовершеної національно-визвольної демократичної революції.
http://www.pravda.com.ua/articles/2009/03/27/3836297/

Причому незавершений характер національно-визвольної складової цього процесу, в першу чергу, обумовлений заледве започаткованими демократичними системно-змінними перетвореннями.

Адже демократизація с самого початку 90-тих набула в Україні характеру реформування посткомуністичної системи влади, котре власне і продовжується до цього дня.

Тобто, якщо вдатися до аналогій, то наші нинішні внутрішні соціально-політичні та економічні розклади, до того ж загострені ще й так званою світовою кризою, надзвичайно нагадують процеси, котрі відбувались в більшості країн Східної Європи та Балтії напередодні оксамитових революцій.
http://www.pravda.com.ua/articles/2009/07/7/4074394/

За одним виключенням – незалежність та державність нам виборювати вже не потрібно.

А ще згідно ендогенної концепції (О’Доннелл і Шміттер, 1988) теорії демократичного транзиту, процеси реформ соціалізму в східноєвропейських країнах від початку 80-тих і до самих оксамитових революцій або ж подібні процеси реформування совка в Україні, відповідають першій фазі цього транзиту – лібералізації та реформації старої системи влади.

А завершується ця фаза в теорії домовленостями поміж старою владною політелітою та новою опозицією, в результаті котрих, остання повністю чи частково перезавантажує першу у всіх інститутах влади.

На практиці ж це набуло більш поширеної назви – оксамитова революція, а методологічно, саме перезавантаження відбувалось, як виборчим шляхом, так і через люстрацію із подальшою інституалізацією в другій транзитній фазі демократичних здобутків революції в законодавчому полі.
http://www.pravda.com.ua/articles/2009/06/29/4056635/

В Україні ж перша фаза демократичного транзиту так і не була доведена до свого логічного завершення, а набула інерційно-циклічного характеру реформації совка.

Чому циклічного?

Бо ми мали щастя пережити горбачовську, кравчуковську, кучмовську реформації, а зараз переживаємо рехвормацію усього раніше нарехвормованного. І ці процеси свідчать лише про одне – повну неспроможність та деградацію нашої постсовкової панівної верстви, що було також характерним і для комуністичних режимів у країнах Східної Європи та Балтії напередодні оксамитових пертурбацій.

І я не даремно акцентую увагу на концепції О’Доннелла і Шміттера, бо згідно їх теорії (підтвердженій на практиці у згаданих країнах), як тільки-но процеси першої фази реформації старої системи влади починають поширюватися із економічної в суспільно-політичну сферу, то лібералізація та демократизація набувають невідворотного характеру.

Вони також передбачили, що в разі коли таких домовленостей не відбувається, процеси реформ можуть набути інерційного характеру. Як, наприклад, свого часу в Болгарії, Румунії чи Словаччині, або ж нині в Україні чи Білорусі.

Інша справа, що ці американські суспільствознавці, описуючи завершення першої транзитної фази, здебільше говорять про домовленості поміж готовим до перемін суспільством, в особі опозиції, та старою владною політелітою про правила передачі влади та подальшого їх співіснування, а от про системні зміни, як революцію, майже ні слова.

Ну, теорія вона на те й теорія, щоб її творчо розвивати. Як це зробили в революційний спосіб східноєвропейці та прибалти через декілька років після появи самої ендогенної концепції.

Окрім того, сучасна Україна, розділена здебільше ментальним фронтом протистояння совка і антисовка, одночасно є ще й полем з’ясування геополітичних стосунків Заходу та Росії. І протистояння те є нічим іншим, як продовженням сумновідомої холодної війни.
http://www.pravda.com.ua/articles/2009/08/19/4147211/

Можна було б ще згадати і про Тофлерівську "третю хвилю" цивілізаційних революцій, котра чим далі тим потужніше накриває постіндустріальний світ, а з ним заодно і Україну.

Але ця згадка може бути корисною лише в тому сенсі, що потенційний лідер нації мусить усвідомлювати – "третю хвилю" цивілізаційних пертурбацій найкраще переживуть лише ті країни, суспільства котрих виявляться найбільш підготовленими до технологічних, інформаційних, інноваційних та пов’язаних із ними економічних, гео- і суспільно-політичних, культурницьких та інших перемін.

Його ж завдання (чи якщо бажаєте – місія) трохи інша – стати дієвим виразником прагнення української нації щодо зламу постсовкової системи влади в Україні , закладення системних підвалин переходу від совка до демократії і конституційній та іншій законодавчій інституалізації революційних здобутків аби процеси демократизації та консолідації демократії (друга та третя фази демократичного транзиту згідно концепції О’Доннелла і Шміттера) набули невідворотного характеру.

Отже для України національні лідери "третьої хвилі" (або ж лідер, котрий "приймає виклики світу і відповідає на них по-новому") ще не на часі, тим паче що й в світі із відомих такий, з певними застереженнями, лише один – Барак Обама.

Тобто лідер мусить відповідати рівню та характеру проблем, нагальне розв’язання котрих викликано передреволюційною ситуацією та можливе лише в системно-змінний спосіб. Означення ж такому провіднику нації, з легкої руки Вацлава Гавела, теж мається

Моральний лідер

Про цю типологію сучасного провідника нації мається маса суспільно-політологічної, психологічної та публіцистичної аналітики. А от адаптованих до українських реалій та суспільних вимог, таких досліджень не так вже й густо.

Бо, окрім вже згаданих цивілізаційних координат, котрим повинен відповідати національний лідер, мусимо ще й враховувати ментальні, соціальні, ідеологічні, біографічні, психофізичні (харизматичні), морально-вольові (індивідуальні), мотиваційні, інтелектуальні, емоційні тощо чинники.

Але, аби не вдаватися в глибини глибин аналізу типології морального лідера українського зразку, раджу переглянути хоча би дослідження з цього приводу вже згадуваних Гуцала і Недбаєвського, та взяти їх лише до уваги.

Бо якщо суворо дотримуватися подібної методології не в суто наукових дослідженнях, а в публіцистичних розвідках, то виникає великий ризик того, що на суд загалу буде представлений не лідер, а якийсь чи то андроїд, чи то щось янголоподібне. Як це трапилось з Олегом Соскіним в його спробах намалювати портрет такого-от морального Президента.

Мало того, що Соскін відразу ж вводить досить жорстке вікове обмеження 45-65 років у вимогах до майбутнього провідника нації, але й наводить цілу купу критеріїв до якісних особливостей такого лідера, котрі уособлюють швидше не моральний, а моралізаторський чи святенницький тип характеру.

Трохи поясню.

Зрозуміло, що вік 45-65 є не лише найбільш продуктивним в сенсі реалізації будь-якої людини як особистості, але й цій віковій категорії притаманні такі якості державного мужа, як мудрість, досвід, виваженість чи розсудливість.

Але, з іншого боку, така жорстка вікова градація, автоматично виключить із конкурентної боротьби за моральне лідерство більш молодий контингент, представникам котрого притаманні схильність до продукування та реалізації модернових, проривних, в решті-решт "третьохвильних" ідей виходу країни із нинішньої кризової ситуації та розбудови нової України.

Окрім того, не слід забувати, що є маса достойників, котрим у віці далеко за 60 притаманний здоровий душевний стан 30-40 річного.

Тому я б в цьому сенсі обмежився лише нижньою 25-30 річною градаційною планкою і обов’язковими довідками з "дурки" та лікарськими висновками про дієздатність та фізичне здоров’я.

І звичайно ж ця вимога може бути висунута до морального лідера лише у випадку, якщо він буде претендувати на конкретну державну посаду. Бо з довідками з "дурки" до мас не апелюють, а лікарськими висновками про особисте самопочуття лідер народ не гуртує.

А якщо ми до того ж почнемо заганяти морального лідера в жорсткі пуританські рамки, вимагати від нього бути патологічно правдивим та ідеологічно стійким, оцінювати його за віросповіданням чи фізичними вадами, то тоді у нас ніколи не з’явиться ні свій Черчилль (ідеологічно нестійкий сибарит, що жлуктив коньяк галонами), ні свій Кеннеді (той ще ходок), ні Клінтон (найпопулярніший післявоєнний президент, що мав дві каденції, котрий мало того, що в гречку скакав, так ще й по-молодості хіпував з травкою).

Ані напівпаралізований Рузвельт, ні де Голль, котрий свідомо пішов на обман своїх найпалкіших прихильників із напіввійськової організації ОСС та й усієї нації, проголосивши тезу "Алжир завжди був, є і буде французьким", в інтересах тієї ж таки нації дав алжирцям "вольную", ні наші новітні Хмельницькі чи Мазепи, прототипи котрих і хильнути були не дурні, і до жіноцтва ласі.

Ну, а вже б на Обамі такого штибу критологи (від слова критерій) живого б місця не залишили, бо мало того, що той полюбляв свого часу травку з коксом коктейлити, так ще й до сумнівної церкви, котра пропагує зверхність чорних над білими та антисемітизм, ходить.

А більшість вищеназваних (окрім Обами – бо мусить ще себе проявити) і багатьох інших не названих (в тому числі і лідерів оксамитових революцій) об’єднує інше:

• харизматичність та здатність на непересічний вчинок задля інтересів держави і нації, навіть коштом власного іміджу та репутації;
• готовність до саможертовності;
• глибока патріотичність та державництво;
• мінімальний розрахунок на зовнішню допомогу і максимальна ставка на власний народ, навіть у випадку загроз екзогенного характеру;
• принципова непоступливість у відстоюванні національних інтересів;
• здатність максимально використовувати власні позитивні риси характеру з одночасним вольовим придушенням негативних рис;
• здатність піти на свідомий обман, як своїх союзників, так і всієї нації, в інтересах цієї ж самої нації;
• здатність публічно визнавати свої помилки і вибачатися за це;
• розуміння власного народу і співпереживання йому.

Тобто Україні потрібен моральний лідер героїчного штибу. Бо, повторюся, нація-лялечка ще тільки намагається перетворитися на метелика і в даний момент вона має непрезентабельний вигляд, а тому потребує лідера, який на три голови вищий за неї та перебуває на тисячу кроків попереду.

А всі інші: ментальні, ідеологічні, біографічні, первинно-мотиваційні, інтелектуальні, емоційні тощо чинники мусять бути лише супутніми та допоміжними у діяльності такого лідера, головною та консолідуючою націю метою котрого мусить стати революційний злам зашкарублої совкової системи влади та започаткування ліберально-демократичних системних перетворень специфічного вітчизняного, національного характеру.

Тобто в українських реаліях лідер нації мусить бути не просто патріотом, а принциповим державним керівником в питаннях національної безпеки, суверенітету та територіальної цілісності, забезпечення національних інтересів України на міжнародній арені.

Але у внутрішній політиці він не мусить бути забумбуленим національно-свідомим шароварником, а прагматичним громадянським патріотом, котрий і сам мусить усвідомлювати і донести це усвідомлення до свого народу, що наші часто-густо надумані та інспіровані ззовні міжнаціональні та ментальні чвари в умовах більш-менш розвиненого громадянського суспільства можуть бути розрулені за мінімального втручання держави саме на рівні громадянського суспільства самими громадянами.

Це мусить бути особистість, котра за сучасних умов спроможеться не лише повстати проти сутньої панівної верстви, але й усвідомлювати, що започаткування революційних перетворень, далеко не завжди буде викликати приязну реакцію з боку значно люмпенізованого українського пересічного загалу.

А тому він мусить знати, що керівником держави, за таких умов, він більше однієї каденції навряд чи буде. І якщо він це усвідомить, і покладе всю свою енергію на впровадження в життя системних перетворень, а не на чіпляння за владу, то він назавжди увійде в історію, не як черговий президент чи прем’єр, а як моральний лідер нації.

Де таке гарне візьметься? Та лише в ході організованого революційного процесу, як це трапилось у Східній Європі, коли поява моральних лідерів стала масовим явищем.

От як це приблизно мусить виглядати, згідно Вацлава Гавела:

...саме революційна вулиця стала чи не головним джерелом формування нової політичної еліти, появи моральних лідерів...

Саме ці моральні провідники "із числа звичайних службовців, представників творчої чи технічної інтелігенції, робітників чи селян, консолідуючим принципом яких було заперечення попереднього режиму і попередніх лідерів країни, стали з’єднувальною ланкою між державою і громадянським суспільством", що дало цим країнам можливість повернутися до цивілізованого світу.

Саме ці моральні лідери-прагматики "спромоглися трансформувати руйнівні антикомуністичні, антисовєцькі, антивладні та антиросійські настрої населення в конструктивне та прагматичне русло розбудови громадянського суспільства".

І лідерів таких шукати не треба, вони самі знайдуться і викристалізуються, як тільки-но завершальна фаза національно-визвольного ліберально-демократичного революційного процесу набуде активної і організаційної форми.

І той, хто спроможеться очолити цей процес, – і стане МОРАЛЬНИМ НАЦІОНАЛЬНИМ ЛІДЕРОМ.

31 серпня 2009 р.
Валерій Семиволос, Харківська область, село Губарівка
//www.pravda.com.ua/articles/2009/08/31/4162314/

Ще раз про зброю… 

Заперечення громадянського суспільства, або здраствуй зброя

vforvendetta.warnerbros.com