середа, 6 січня 2010 р.

Валерій Семиволос. Заперечення громадянського суспільства, або здраствуй зброя!



Преамбула

За останніх років так 15-ть про громадянське суспільство (надалі – ГС) мені доводилось писати неодноразово. Наразі увесь цей досвід входження в тему дозволяє зробити деякі висновки.

По-перше, особлива зацікавленість тим, що ж таке ГС, і з чим його харчують у політиків та журналістів виникає переважно у зв’язку із виборчими кампаніями. Що, втім, не означає наявності загостреної уваги до цієї теми в періоди виборів в самому суспільстві.

По-друге, ГС є сумою складових базових понять самої демократії. І за умови відсутності чи недорозвиненості хоча б однієї із цих складових не варто вести мову ні те, що про ГС, але й про його демократичність взагалі.

По-третє, ГС це не партія чи якась інша організація, до котрої можна потрапити, написавши заяву. ГС – це стан душі, в якому ти перебуваєш в результаті зусиль цілої низки поколінь будівників цього самого суспільства.

Відомий німецький політолог Ральф Гюстав Дарендорфф стверджував, цитую по пам’яті: „Для організації виборів необхідно півроку ; аби запровадити ринкові стосунки в економіці знадобиться років десять, і ціла генерація знадобиться для створення громадянського суспільства. Бо ж, без громадянського суспільства, не може існувати і демократія”.

В Україні вже визріло ціле покоління, на котре догмати совкового світогляду вплинули лише опосередковано, і підростає генерація незалежної країни, голови котрої вільні від комуністичних ідеологем, що вбивались у мізки на державному рівні. Але стверджувати, що в Україні, як про це, опісля Майдану, поспішили заявити деякі лідери „помаранчевої революції”, сформувалось ГС, наразі не доводиться. Як на мене, ми сьогодні мешкаємо в країні недорозвинутої демократії, із тотожним недорозвинутим ГС.

І, мабуть, саме тому я стаю особливо розчуленим, спостерігаючи в телевізії, коли які-небудь Ляпіна чи Богословська, або Чечетов чи Катеринчук, починають свої розлогі проповіді зі слів: „Ми члени громадянського суспільства...” По фарисейські так, оцією самою множиною першої особи, залучаючи нас усіх до членства в суспільстві, якого не існує.

Але мене тішить той факт, що все більше стає людей, які усвідомлюючи необхідність щось таки робити із цією країною, розглядають подальший її розвиток у контексті розбудови ГС. 

А ще більше мене тішить, що в країні маються і їхні опоненти, котрі достатньо аргументовано заперечують можливість розбудови ГС в сучасних українських реаліях. А як доводить практика, якщо в суспільстві навколо якогось, хай навіть до часу і віртуального, явища, розпочинається дискусія, то чим запеклішою вона стає, тим все більш матеріалізованих рис це явище набуває. Отже давайте подискутуємо.

Амбула, або
Заперечення громадянського суспільства

Концентровану думку частки народонаселення, котра заперечує можливість появи ГС в теперішній Україні можна звести до декількох тез.

Теза перша: „Нужденні громадяни злиденної країни мати ГС не можуть!”

Ну, по-перше. Саме нужденні громадяни більшості сучасних цивілізованих країн свого часу виборюючи через страйки, марші непокори та інші акції протесту(а інколи і революції) власні громадянські права розпочинали тим самим розбудову ГС. Так може ми не такі вже й злиденні, коли нас вистачило лише на один Майдан? 

А може громадяни країни, котра донедавна була однією із провідних у Європі по закупівлі престижних авто все ж таки дещо прибідняються:? А може громадяни, середня заробітна платня котрих вкупі із 60% приробітку від 60-відсоткової тіньової економіки тягне на середньоєвропейську мінімалку, все ж таки за статками дещо відрізняються від насправді нужденних сомалійців чи північних корейців?

По-друге, країна, найбагатший громадянин котрої ще донедавна володів статком, що дорівнювався її державному бюджету, а статок 20-ки найзаможніших порівнянний із бюджетом однієї небідної сусідньої країни вважатися нужденною не може апріорі. 

Інша справа, що треба щось робити із владою, котра допускає можливим такий дисбаланс у статках поміж найзаможнішими та пересічними громадянами однієї із потенційно найбагатшої країни Європи. І може цим самим „пересічним” варто помізкувати, як ту владу видерти геть, як гнилого зуба, аби вся голова не боліла? Та й квит...

Теза друга: „Країна, де майже всі державні інституції (від судів чи рад включно до армії та інших силових структур) приватизовані тими чи іншими політично-фінансовими кланами, а з усієї державницької атрибутики неприватизованими залишились хіба що герб, гімн та прапор, - і країною в повному розумінні цього слова вважатися не може. А ГС без країни ніде немає і бути не може!”

Герб, гімн та прапор це вже чимало. Громадянам деяких неіснуючих на той час країн навіть ці державницькі атрибути доводилось заразом із незалежністю та особистими правами і свободами виборювати із зброєю в руках. 

І в цьому сенсі сучасні українці перебувають в набагато вигідніших стартових умовах, ніж предки сучасних голландців, ірландців чи італійців. Нам лише залишилось деприватизувати вже згадані державницькі інституції і змусити їх функціонувати в наших же інтересах.

Мені вчулося, чи дійсно було згадане слово „зброя”? Ні, не вчулося. Тоді...

Здрастуй, зброя

А ще нам треба захистити державу, без котрої дійсно ніякого ГС існувати не може. А, що із цього приводу думає народонаселення? У концентрованому вигляді наступне:

„Будь-яка поважна держава існує багато в чому завдяки силовим інститутам. Однією із таких інституцій є армія. Це теоретично. Практично українською армією можна знехтувати. Її не боїться ніхто. Ні кубанські козачки, котрі із лопатами навперейми наступали на Тузлу. Ні молдавські самогонники. Ні уламок чужоземного флоту, що більмом стирчить в одній із бухт одного українського міста.

Скажіть уголос (після двократної Новобогданівки), що наша армія – гарант безпеки держави, і вас засміють навіть діти. Звичайно ж, на параді вам продемонструють декілька старих танків та ракет. Але краще б на той парад не ходити. Бо спостерігати, як антикваріат, що роками припадає пилом в ангарах, борознує київське небо вище людських сил. Треба молитися, аби під час зразково-показового польоту жоден із небесних тихоходів не гепнувся на Хрещатик.

Армія давно вже не забезпечує безпеку країни. Навпаки, із кожним роком усе сильніше тягне приглянути за військовими, аби вони там, в гарнізонах, чого доброго, одне одному не нашкодили.

Можливо, щось у напрямку „державотворення” роблять міліція чи СБУ? Але якщо поспостерігати, на яких авто під’їздять до управлінь МВС та СБУ чи то держслужбовці, чи то їхні відвідувачі, віра в те, що „наша служба и опасна, и трудна”, щезне відразу ж.

А ще в Україні маються ДАІ, КРУ, податкова, статистика, санепідслужба і багато чого іншого. Біда в тому, що в цьому випадку кількість аж ніяк не переходить у якість. Служб безліч, але більшість з них, схоже, теж приватизовані. Хто ж тоді відповідає за країну, піклується про неї, зміцнює державність, за котру, вибачте, можливо й не ми, але багато хто боровся і віддав життя?

Виходить, ніхто за державу не відповідає. Лишенько, забули – у нас ще до цих пір зберігся Президент, із-за того, що випадково пробуксувала нав’язана нам політреформа. Президент за означенням гарант і захисник. Це добре, що він у нас є. Але зважте, це наш Президент і, чи вистачить його одного такого на цілу країну?

Як показала практика – такого не вистачило! Та й претенденти не кращі. Мало того, дехто з них вже розпочав торгувати Україною оптом і в роздріб...

Який з усього цього випливає висновок? Теперішнє покоління громадянське суспільство можливо і не створить. Але розпочати його розбудову нам цілком по силам, якщо ми забезпечимо одну з головних умов створення ГС – існування самої країни. І збереження її для майбутніх поколінь – це ще одне головне завдання для усіх нас. І задля того, аби ми були впевненими за долю дітей та онуків, ми зобов’язані захистити країну за будь-яку ціну. За будь-яку ціну!

А позаяк захищати цю країну, нажаль, практично нікому, а погрози на адресу України останнім часом лунають усе частіше, то вихід вбачається лише один: при всьому негативному ставленні до зброї, її все ж таки потрібно роздати людям. Причому, швидко. Розуміється – довідки із „дурки” необхідні. Вікові обмеження – як верхні, так і нижні – потрібні. Вимоги до номенклатури виробів теж бажані. Про внутрішній порядок теж поміркувати потрібно. Але це вже деталі.

Головне – жоден скажений собака не сіпнеться до країни, де в кожного громадянина мається одна маленька штукенція, котра дозволяє у випадку чого захистити себе, своїх близьких, співгромадян, в решті решт.

І Лужкову із Рогозіним нічого забороняти не доведеться: їх змушуватимуть, вони до нас нізащо не поїдуть. Переляк трафить. Жирік тим паче. У них же язик без кісток - потраплять віжки під хвоста, не втримаються і ляпнуть чергову дурницю. А хтось образившись, візьме та й пристрелить прямо на місці. Із озброєним народом делікатніше треба, із ним не впорається ніхто, жодна армія, жоден флот”.

А як вирує фантазія щодо внутрішнього упорядкування країни. Принаймні, джипів, що зі стрітрейсерською швидкістю гарцюють нашими містами, косячи наліво і направо мирних пішоходів значно поменшає, та й самих джипів поменшає – бо дратують же народ.

І жоден навіть дурнуватий дільничний чи інший правоохоронець не полізе до вашого двору через паркан без постанови суду.

Тай самі судді ці постанови та інші рішення будуть приймати більш виважено.

Але позаяк автор вважає, що ми поки що внутрішнє упорядкування країни можемо здійснити і більш мирними шляхами, політ фантазії пригальмуємо.

Хоча думка про надзвичайну несправедливість мене не полишає: бо ж у них є все – озброєні армія, міліція, спецслужби etc., та й самі вони мають дозволи на зброю і можуть нагороджувати одне одного пістолями, як дітлахи цукерками.

А що маємо ми – одну-дві берданки на сотню дворів чи квартир. Несправедливо?! А тому продовжимо і завершимо концентровану народну думку:

„За великим рахунком, в тому, аби узаконити зброю, нічого нового немає. Є країни, в котрих такий дозвіл діє, і є країни, де діє табу. До речі, на рівень злочинності ні дозвіл, ні заборона не впливають. І ще до речі – дозвіл на зброю в світі сприймається як атрибут демократії.

Сучасна Швейцарія із своїми безкінечними референдумами із найдріб’язкових питань сприймається як зразок громадянського суспільства. Але задовго до того, як Швейцарія стала зразком, їй довелося подолати тернистий шлях боротьби за свою незалежність.

Пам’ятайте – громадянського суспільства без держави не буває. І швейцарці – честь їм та хвала – знаходячись в оточенні сильних країн, все ж таки завоювали право на життя та самостійний розвиток.

При цьому зважте, їхній національний герой Вільгельм Тель по ненависним Габсбургам не із рогатки стріляв. І відбився, А вже потім трапилось відоме швейцарське громадянське суспільство із його добробутом, та автоматом про всяк випадок в оселі кожного громадянина призовного віку”.

Даєш, ще одну революцію – громадянську!

Ще більше двох років тому мій земляк Євген Золотарьов оприлюднив в „Дзеркалі тижня” програмну статтю про необхідність в Україні громадянської по формі і антидержавної по суті „третьої революції”, результатом котрої повинно стати формування в країні громадянського суспільства і його головної рушійної сили – середнього класу. І я досі з Євгеном, за незначними, чисто технічними винятками, повністю згоден. Зауважу лише, що сама по собі ця революція не може бути одномоментним актом, як Майдан, наприклад. Але й без майданних народних гулянь знову ж таки не обійдеться. Тому що, аби загнати державу в жорсткі рамки громадського контролю без силового тиску народних мас сьогодні нам, схоже, не обійтись.

Валерій Семиволос, 06 січня 2010 р., незалежний журналіст, Харківська обл., с. Губарівка. Автор щиро вдячний за співпрацю харківському журналісту Михайлові Павленко //politikan.com.ua/2/0/0/12326.htm

Ще раз про зброю... 
Моральний лідер для України

//wallpaper-s.org/11__Yin-and-Yang_In_The_Wild_West.htm

Немає коментарів: