Місія творення

Поза сумнівом націонал-демократи займають особливе місце в українській політичній палітрі. Цілком заслужено ця політична течія асоціюється зі здобуттям Україною незалежності, утвердженням національної культури і мови, великою мірою - і з Помаранчевою революцією.

Для патріотів України національна демократія завжди сприймалася як найбільш послідовна державницька сила; для українофобів - як найлютіший ворог.

У той же час неможливо заперечити неадекватність сьогоднішніх національно-демократичних сил вимогам часу, їх дезорієнтацію, розпорошеність та слабкість. Здобувши державність у 1991 році та політичну свободу у 2004-му, ця політична течія так і не змогла сформулювати візії власної оновленої ролі в новітній Україні.

Відтак, логічно виникає запитання - а чи потрібні націонал-демократи вже в сучасній, незалежній Українській державі? Чи, можливо, ця політична сила вже вичерпала свою почесну місію результативним референдумом за незалежність 1 грудня 1991 року, а відтак - об'єктивно приречена на поступове згасання?

Для того, щоби сформулювати повноцінну відповідь на це запитання, необхідно належно оцінити як внутрішньо українські, так і загальносвітові тенденції розвитку держав і націй.

Два сценарії глобалізації

Очевидно, що ми живемо в час глобалізації, і глобалізаційні тенденції надалі посилюватимуться, продукуючи, у той же час, системні світові конфлікти із тими геополітичними суб'єктами, які відмежовуючись від загальносвітових тенденцій, залишатимуться на периферії розвитку - приміром, сучасні Іран, Бірма чи Північна Корея.

Однак, глобалізацію як вкрай складний процес не можна розглядати одновимірно. Наразі можна виділити принаймні два ключових сценарії, за якими вона відбувається.

Ці сценарії зумовлені не тільки і не стільки сучасними зусиллями окремих світових лідерів (нехай навіть й надпотужних). Великою мірою відмінності в цих сценаріях були закладені історично в процесі творення та трансформації сучасних держав та наддержавних утворень.

Так, на сьогодні ми можемо виділити два домінуючих підходи:

- американський тип, в основі якого - архетип держави, що постала на "очищеній" колонізаторами від основного етносу території, і як наслідок, колонізатори отримали можливість для творення державної організації "з чистого аркуша".

Цей тип, фактично, не передбачає збереження бодай якоїсь національної самобутності окремих складових і репрезентує ліберальний глобалізаційний підхід - у США, безвідносно до того, що кожний окремий штат є де юре окремою державою ("state"), принципової соціокультурної різниці між, приміром, Вірджинією та Вайомінгом, не існує.

Хоч регіональні відмінності тут теж є і регіональний патріотизм заохочується - але, звісно, в рамках загально американського. Втім, зауважимо, що в останні десятиліття мультикультурність утверджується і в США - але за зовсім іншим сценарієм, з наголосом на збереження культурних особливостей новоприбульців - а не давно асимільованих у масі своїй "автохтонів".

- європейський тип, відповідно до якого держава постає як продукт творення певної етнічної спільноти, але у той же час, в процесі творення держави титульний етнос бере на себе відповідальність за примирення і співжиття з національними меншинами, що проживають на відповідній території, і як результат цього примирення постає політична нація - основа відповідної суверенної держави.

При цьому сценарії глобалізації не йдеться про відмову від національної самобутності. Європейці надто цінують власну культуру та історію, й не мають наміру у масі своїй од неї відмовлятися.

Відтак, держава європейського зразка, навіть увійшовши до наддержавного об'єднання - Євросоюзу, зберігає всі риси класичної національної держави. А сам Європейський Союз не має жодних шансів зробитися культурним монолітом типу Сполучених Штатів Америки середини ХХ століття.

Жодна країна ЄС жодною мірою не асимілюється серед інших, а зберігає власну самобутність, утворюючи мультикультурний світ сучасної Європи. При цьому збереження національної самобутності неможливе без функціонування в країні національно-демократичних політичних сил у широкому розумінні цієї дефініції.

Відтак, перед Україною постає стратегічне питання майбутнього розвитку.

Чи приймаємо ми глобалізацію як даність, чи ж заперечуємо її, відвертаючись від світу подібно Тегерану, Пхеньяну і Рангуну? Якщо ж ми вважаємо себе частиною світу, то чи готові інтегруватися до нього за "американським" (чи, кажучи у ближчих для нас дефініціях, - російським) зразком?

Якщо ж ми цінуємо власну унікальність, то в який спосіб ми можемо зберегти й розвинути власну культуру, інкорпорувати її в загальносвітовий простір?

Нові завдання для націонал-демократів

Ми зобов'язані пам'ятати про колосальні випробування, які випадали на долю українського народу впродовж століть. На авторове глибоке переконання, ми не маємо права втратити свою самобутність, ба більше - перед нами стоїть колосальне завдання відродити, а отже - актуалізувати, укріпити та утвердити національну культуру.

На відміну від усіх західно- та більшої частини східноєвропейських держав, ми й досі не завершили процес творення модерної української політичної нації за європейським зразком.

За висловом відомого незалежного інтелектуала Миколи Рябчука, процеси деколонізації й декомунізації в Україні далекі від завершення.

По суті, ми (за прикладом колишніх іспанських колоній у Латинській Америці на початку ХІХ століття) будуємо значною мірою "креольську" державу, де незалежність від метрополії здобули нащадки самих колонізаторів - "креоли", де мова й культура колишньої метрополії далі є панівною, а мови й культури автохтонних Майя чи Інків так і залишилися упослідженими (разом з носіями цих мов і культур!).

А враховуючи недвозначні прагнення Росії асимілювати українців й перетворити нашу країну на "южно-русский край", південний штат нової Великоросії, ми повинні докласти ще значних зусиль, аби український національний проект став незворотною реальністю.

Переконаний, в усвідомленні цих загроз і задач й повинна народитися нова місія національної демократії - місія вже не боротьби, але творення.

Ця місія, на моє переконання, повинна включати дві основні складові.

Перше - це власне націєтворення, що передбачає відродження національної духовності та культури, усвідомлення власної, української, ідентичності та інтеграція в загальноукраїнський проект культурного потенціалу національних меншин, що мешкають в Україні (і передусім - російської меншини).

Українська держава, на фундаменті української національної спадщини, повинна постати як спільний дім і для українців, і для росіян, і для кримських татар, і для євреїв, і усіх інших наших громадян.

Окремі починання у цій сфері (на жаль, поки що належно не усвідомлені, а відтак - і не поціновані) вже зроблені президентом Віктором Ющенком. Завдання націонал-демократів - продовжити цей шлях, створити умови, за яких жодний політик не зможе повернути його назад.

Друге - це побудова справедливого громадянського суспільства, яке дозволить кожному громадянину відчути свою співвідповільність за власну державу, дасть можливість усвідомити власну причетність до розвитку країни.

Для цього необхідно подолати прірву, що існує сьогодні між владою і громадянином. Цей процес ніколи не розпочнеться у високих владних кабінетах - його повинні розпочати самі громадяни через щоденну ініціативність, відмову від звичної вже корупційної моделі, ретельний аналіз дій політиків без сліпого обожнювання того чи іншого політичного фюрера.

Завдання національно-демократичних політичних сил - це розпочати цей процес, розбудити державотворчу ініціативу мільйонів. Першими кроками на цьому шляху може бути: формування нових чесних і справедливих правил співжиття і державної організації, які будуть сформовані самим суспільством, а отже - матимуть в його очах безсумнівну цінність та авторитет.

А також реальне наближення влади до людей (через, зокрема, повернення до мажоритарної системи виборів до місцевих органів влади всіх рівнів); прийняття нової редакції Конституції установчими зборами - спеціально уповноваженим органом, члени якого обиратимуться безпосередньо народом.

Переконаний, об'єднання української національної демократії довкола цих ключових задач дозволить нашій державі збагатити Об'єднану Європу власною національною самобутністю, і, відтак, зайняти своє вагоме місце в процесі світового розвитку.

19 січня 2010 р.

Анатолій Матвієнко, голова Української республіканської партії "Собор", народний депутат України, для УП

//www.pravda.com.ua/columns/2010/01/19/4638942/

//www.mk.ru/merinov/