Леонід Кравчук: Якщо всі організації, які діють в Україні, даватимуть офіційну оцінку законам, то ми перетворимося на дискусійний клуб

Розкол та суперечки виявились одними з технологічних мін, що закладені в законі про референдум від самого початку. З моменту його ухвалення в листопаді 2012-го Верховною Радою минулого скликання експерти, депутати і громадські діячі неодноразово наголошували на недоліках цього законодавчого акту. Зауваження стосувалися як конституційності процесу його ухвалення, так і, власне, контенту закону.

Нагадаємо, до головних небезпек, які криються за лаштунками чергової владної ініціативи, належить можливість ухвалити будь-які зміни до Конституції або навіть нову її редакцію без жодного втручання парламенту чи Конституційного Суду. На цьому наголошують багато експертів. Зазначено також, що голосування «за» чи «проти» того чи іншого питання, яке де-факто може винести лише представник влади, відбуватиметься без жодного кворуму. Жодних меж для відсотка явки, нижче за який рішення вважається проігнорованим суспільством, а отже нелегітимним, немає. Проте встановлено досить вузькі межі, в яких має відбуватися агітація. Тим часом як європейське законодавство декларує необхідність та обов’язковість дотримання балансу у висвітленні питання, яке винесено на референдум, тобто надання трибуни для виступу як прихильникам схвалення ініціативи, так і їхнім опонентам, український законодавець виключив із процесу комунікації між громадянами й ЗМІ. Медіа зможуть лише виступати в ролі рупорів для офіційної позиції Президента, який одноосібно визначатиме відповідність запропонованого питання Конституції та Верховної Ради, де домінує провладна партія.

Відповідно до політичної традиції, неоднозначне питання референдуму почала активно артикулювати й опозиція. Однак її хоч і консолідована позиція виявилася доволі несерйозною, бо зводилася до лозунгів про проведення власного референдуму, який мав позбавити Віктора Януковича президентського крісла. Думку опозиціонерів вдалося дещо змінити після численних відгуків юристів, котрі дійшли висновку, що проведення референдуму можуть ініціювати лише ті організації та групи, які користуються безпосередньою підтримкою влади або є її конспірованими посередниками. Далі обіцянки провести власний референдум були втрачені на початковому етапі туру в межах акції «Вставай, Україно!», а нові вимоги не з’явилися. Скасування вибухонебезпечного закону про референдум так і не увійшло до топу вимог опозиції.

Нині ж жодної спільної позиції в цьому питанні опозиціонери не мають. На нещодавній конференції, організованій Центром політико-правових реформ, партії заявили про характерні для кожної з них шляхи врегулювання питання референдуму. Валерій Карпунцов, представник партії «УДАР», закликав опозицію діяти нахабніше. Його партія, за словами депутата, вже написала два конституційних подання стосовно процесу ухвалення закону та його змісту. Найближчими тижнями його отримає адресат. «Загалом будь-яка діяльність: правоохоронна, медична і навіть опозиційна — зараз нагадує імітацію», — констатував політик. Що ж, цілком самокритично.

«Свобода», у свою чергу, пропонує єдиний логічний, як гадає, вихід: мобілізація людей задля блокування дільниць у день проведення референдуму. «Вплинути на ці процеси шляхом звернення до Конституційного Суду чи в якийсь інший спосіб не вдасться, потрібно організовувати спротив», — аргументував позицію керівник аналітичної служби «Свободи» Юрій Левченко.

Опозиційна партія, яка, за результатами виборів, користується найбільшою підтримкою, чіткої позиції в цьому питанні так і не висловила. Депутат від «Батьківщини» Володимир Бондаренко наголосив на тому, що в Києві владою взято під контроль місця, де можна зібрати дві тисячі людей: саме така кількість необхідна для проведення зібрання, яке має ухвалити питання, що буде винесено на референдум. Одним з останніх легітимних рішень Київради, яка вже наступного тижня втратить свої повноваження, стало підпорядкування найбільших кінотеатрів столиці адмінресурсу.

Слід зауважити, що до дискусії були запрошені й депутати від Партії регіонів, котрі, власне, є авторами законопроекту, і КПУ, яка наполягає на проведенні референдуму з приєднання до Митного союзу. Певно, відсутність представників обох політичних сил є очікуваною, але водночас і цілком промовистою.

Крім чергового розладу в системі співпраці опозиційних сил, питання про референдум виявилося предметом суперечок і в експертних колах. Звісно, частина діячів, котрі висловлюються на захист референдуму є куди меншою, але і їм дали слово. Як зауважив Всеволод Речицький, експерт Харківської правозахисної групи, референдум є певним прототипом права на повстання, закріпленого в багатьох європейських законодавствах. За словами фахівця, люди можуть використати це право, щоб миттєво змінити конституційний лад чи владу в державі. «Закон про референдум виписаний неправильно, але така норма обов’язково має бути», — сказав В. Речицький.

Крім розбіжностей у поглядах політичної опозиції та опонентів цього закону із громадсько-правового середовища, за словами Михайла Козюбри, може виникнути конфронтація між владою та народом. «Постановка питання про безпосереднє народовладдя призводить до певного дуалізму: є влада народу і влади держави. Проблема полягає в тому, що перша не обмежена законом. Утім, у розв’язанні питань щодо внесення змін до Конституції, має дотримуватися баланс безпосередньої та представницької влади народу — ухвалювати такі зміни без парламенту не можна», — вважає колишній суддя Конституційного Суду. За його словами, міжнародні тенденції ведуть не до розширення питань, які можуть розглядатися на референдумі, а навпаки — обмеження таких.

Чи зумовлять розкол у суспільстві ініціативи, які будуть винесені на всеукраїнське голосування, залишається питанням часу. Водночас експерти зазначають, що через певну непоінформованість люди ставляться до референдуму дуже позитивно. Вони кажуть, що додаткова можливість впливати на процеси в державі імпонує людям.

Лінія конфронтації пройшла також в органі, який має стосунок безпосередньо до внесення змін до Конституції. Закон про референдум дещо нівелював значення Конституційної асамблеї. Її роботу з напрацювання концепцій і законопроектів змін до Основного закону може бути перекреслено рішенням одного референдуму. Шляхом всеукраїнського голосування можуть бути підтримані будь-які нововведення до Конституції або ж цілком новий текст. Деякі члени КА заявили про необхідність висловлення офіційної позиції дорадчого органу Президента стосовно цього закону і, незважаючи на відхилення їхньої пропозиції, обстоюють свої погляди надалі. Нещодавно вони оприлюднили офіційне звернення, адресоване голові Асамблеї Леонідові Кравчуку, з проханням внести до порядку денного найближчого засідання питання про підтвердження позиції щодо необхідності впроваджувати зміни до Конституції в конституційний спосіб (через голосування в парламенті та ухвалення відповідного рішення Конституційного Суду). Про реакцію на запит членів КА та подальшу роботу Асамблеї «День» розмовляє з головою Конституційної Асамблеї Леонідом КРАВЧУКОМ:

— Леоніде Макаровичу, як ви відреагували на звернення членів Конституційної Асамблеї?

— За поданням комісії з питань народовладдя ми це обговорили на організаційному засіданні бюро. Оскільки в положенні про Конституційну асамблею задекларована можливість винесення якогось питання на обговорення під час засідання одним із членів та є відповідне звернення, ми будемо його обговорювати. Але ми не можемо визначити, яке рішення може бути ухвалено за результатами цього обговорення. Згідно з положенням і статутом, Асамблея не дає оцінок законам, які ухвалює Верховна Рада. Це — компетенція Конституційного Суду. Цілком природно: якщо всі організації, які діють в Україні, у тому числі при Президентові України, даватимуть офіційну оцінку ухваленим парламентом законам, ми перетворимося на дискусійний клуб.

Я не раз казав, що кожен член Конституційної асамблеї на сайті чи у ЗМІ може висловлювати свою точку зору — це демократично, але потрібно керуватися статутом і положенням про Асамблею, коли йдеться про винесення тих чи інших питань на обговорення, щоб ми не перебирали своїх повноважень.

— Відповідно до норм закону про референдум, саме Президент визначає конституційність чи неконституційність питання, яке буде винесено на голосування. Чи братиме Конституційна асамблея як дорадчий орган участь в ухваленні рішення Президентом?

— Якщо не буде звернення від Президента чи інших державних структур, щоб обговорити це питання і дати свої висновки та оцінки, ми цього робити не маємо повноважень.

— Останнє засідання Конституційної асамблеї відбулося ще в грудні, але, згідно з регламентом, КА має збиратися раз на три місяці. З чим пов’язана така затримка?

— Так, ми дійсно повинні збиратися раз на три місяці, але ця норма не є обов’язковою. Можуть бути певні відхилення, якщо для цього є підстави, а вони є: ми підготували проект Концепції змін до Конституції, напрацювали законопроект про місцеве самоврядування, працюємо над удосконаленням проекту судової реформи. Останню готувала Адміністрація Президента, її обговорювали на засіданні Асамблеї й надіслали на розгляд до Венеціанської комісії. Рішення буде винесено вже у червні.

Тобто ми маємо багато підготовлених проектів, але вони не доведені до такого рівня точності, щоб їх можна було виносити на широке обговорення. Зараз триває обговорення в групах, комісіях, серед консультантів — іде процес роботи, але не в режимі пленарних засідань. Відверто кажучи, ми сьогодні не готові виходити на засідання, зважаючи на серйозність запропонованих змін. Серед них і питання організації центральної влади, але ми не можемо розглядати його, як і будь-яке інше питання, не дізнавшись думки Президента, який є Гарантом Конституції та одним із суб’єктів внесення змін до неї. Адже Асамблея є дорадчим органом при Президентові України. Отже, потрібен час. Фактично, не залишилося жодної серйозної проблеми розбудови держави, яку ми не охопили б серйозним аналізом та не винесли б відповідних пропозицій. Щойно процес узгодження завершиться, ми негайно винесемо ці питання на засідання КА.

— Які ваші прогнози щодо дати засідання?

— На рівні верховного керівництва завжди дуже непросто вирішити питання швидко, навіть якщо дуже хочеться. Зараз існує певна напруженість у суспільстві через події, що відбуваються у стінах ВР і за її межами, особливо в контексті надуманої комічної ситуації з «фашистами» та «антифашистами», яка не вкладається у нормальний політичний процес. Також ведеться активна робота з налагодження міжнародних відносин, відбувається підготовка до підписання Угоди про асоціацію з Європейським Союзом. Було засідання Євразійського союзу в Астані, де перебував наш Президент. Така політична активність і напруженість не дають мені можливості назвати точну дату. Все готово, і йдеться про узгодження позицій.

31 травня 2013 року

Анна ЧЕРЕВКО, «День»

http://www.day.kiev.ua/uk/article/podrobici/zakon-pro-referendum-yavni-ta-prihovani-zagrozi

30.09.2013 Звернення щодо Закону України «Про всеукраїнський референдум» Коаліції громадських організацій «За чесний референдум»

21.06.2013 Конституційна Асамблея. Про звернення окремих членів Конституційної Асамблеї, Коаліції громадських організацій «За чесний референдум» 

28.05.2013 Олександр Барабаш. Вадік Румин проведе референдум 

20.05.2013 Координаційне бюро Конституційної Асамблеї. Про звернення членів Конституційної Асамблеї та представників громадських організацій 

11.04.2013 Звернення Коаліції громадських організацій «За чесний референдум» щодо неконституційності порядку зміни Конституції України, встановленого у Законі України «Про всеукраїнський референдум» 

05.04.2013 Олександр Барабаш. Ігор Когут. Микола Козюбра.Ігор Коліушко. Володимир Крижанівський. Микола Мельник. Олександр Мороз. Відкрите звернення до голови Конституційної Асамблеї Леоніда Кравчука 

04.04.2013 Звернення Коаліції громадських організацій «За чесний референдум» щодо Закону України «Про всеукраїнський референдум» 

28.03.2013 Ігор Коліушко. Закон про референдум vs Конституційна асамблея. Що далі? 

22.03.2013 Комісія Конституційної Асамблеї з питань здійснення народовладдя. Про проект Рішення Конституційної Асамблеї щодо Закону України «Про всеукраїнський референдум» 

10.12.2012 Звернення громадськості щодо неконституційності Закону України «Про всеукраїнський референдум» 

06.12.2012 Леонид Кравчук. Конституционная Ассамблея вам не скорая помощь! 

28.11.2012 Олег Рибачук. Закон про референдум дозволить рвати Україну по живому 

21.11.2012 Ігор Коліушко. Юлія Кириченко. Парламент схвалив неконституційний порядок зміни Конституції України 

09.11.2012 Сергій Головатий. В Україні не існує держави й не існує права

  

Всеволод Речицький. Ідея обмеженого правління як політико-правова доктрина

Ідея обмеженого правління або дуже близька до неї ідея верховенства права, з якої виріс сучасний конституціоналізм, виникла ще в Середньовіччі під впливом низки факторів. Верховенство права – у широкому сенсі даного поняття – означає, що в суспільстві склався консенсус стосовно того, що існуюче право є справедливим, що воно передує політичній владі і стримує будь-якого можновладця у будь-який час. Тобто сувереном у даному випадку є не живий правитель чи володар, а абстрактний закон. Це також означає, що будь-яка політична влада отримує свою легітимація лише за умови, якщо вона санкціонована законом, правом.

Відомо, що ще у ХІІ столітті право католицької церкви суттєво вплинуло на принцип верховенства права й обмеженого правління, оскільки саме автономія церкви від держави допомогла встановити засновану на принципах розуму правову систему. Адже для того, щоб заснувати верховенство права в якості обмежувача уособленої в живих людях політичної влади, недосить було застосувати теоретичний принцип, який зобов’язував би можновладців коритися вимогам закону. Спочатку право мало втілитися у реальних інститутах, які були «за природою речі» наділеними автономією від держави, а тому й здатні обмежувати її свавілля. Саме таким інститутом у Європі ХІІ століття була католицька церква.

Пізніше англійський філософ Д.Локк (1632-1704) писав, що закони, які керують поведінкою людей, мають свою внутрішню ієрархію й поділяються на закони божественні, цивільні й громадської думки (доброго імені). У свою чергу, нобелівський лауреат з економіки і політичний філософ Ф.фон Гаєк (1899-1992) неодноразово підкреслював, що ідея вищого закону, який керував би ординарними законами, не є новою. Уже у ХVIII столітті вона прочитувалась у концепції права Божого, або права Природи і Розуму. При цьому первісне припущення того, що подібний закон слід позитивно викласти на папері, належить американським колоністам. Заме звідси, як зазначив пізніше американський теоретик права Р.Дворкін (1931), виросла добре відома дворівнева конституційна теорія. Її перший рівень встановлював, чиї саме вірування та життєві ідеали мають правити за конституційний зразок, а другий – відповідав на питання про конкретний зміст конституційних положень.

З плином часу в історії сформувалися дві головні сфери нормування суспільного життя: публічна і приватна. Владні (політичні) повноваження підлягали розповсюдженню на першу із них. У подальшому ідея органічного публічного права виявилася «вибуховою», оскільки саме вона довела й утвердила наявність універсального конституційного права, спільного для всіх.

З тих пір, на думку Ф.фон Гаєка, ідея органічного конституціоналізму передбачає усвідомлення людьми тієї обставини, що політична влада має діяти у відповідності до певних принципів, й що політичні керівники мають обиратися на свої посади для здійснення того, що вважається правильним з точки зору даних принципів, а не для утвердження того, що вважають правильним вони самі.

І хоча окремі конституції можуть суттєво відрізнятися за своїми мовними, світоглядними, культурними та іншими параметрами, англосаксонська ідея обмеженого правління (верховенства права) склалася в якості універсальної вимоги індивідуальної свободи, виборності керманичів й права народу контролювати хід державних і громадських справ.

У цьому сенсі англійська неписана конституція, яка першою втілила у собі ідею верховенства права, була потім лише формалізована у писаній Конституції США 1787 року. І хоча в Західній Європі політичне життя ще й досі знаходиться під сильним впливом «живого» парламентського права, органічний конституціоналізм вирішив ідею правового забезпечення обмеженого правління в універсальній формі.

Ідею обмеженого правління у її сучасній інтерпретації можна розпізнати у відомій теорії справедливості американського політичного філософа Д.Ролза (1921-2002). На думку Д.Ролза, категорія справедливості являє собою нормативну угоду, на яку погодились би всі люди, не маючи можливості сказати багато, якщо взагалі що-небудь, відносно субстанціонального змісту даної угоди. У близькому до цього сенсі він писав про концепцію правильного як про сукупність загальних за змістом і конкретних за застосуванням принципів, які мають сприйматися суспільством у якості інстанції, до якої звертаються конфліктуючі вимоги сторін. Розмірковуючи над засадами політичної справедливості, Д.Ролз неодноразово підкреслював ту обставину, що глибоке розуміння її принципів якраз і становить основу сучасного конституціоналізму.

Таким чином, концепція обмеженого правління виходить із того, що індивіди, які живуть у волелюбній і демократичній країні, не визнають того, що лише державі належить право визначати й формулювати їх суб’єктивні права. Адже, на їх думку, подібні права належать їм безпосередньо від природи. Більше того, політичний лібералізм виходить із того, що індивіди сприймають будь-який уряд як продукт власної з ним угоди. У цьому сенсі система органічних політичних відносин між громадянами і державою є системою впорядкованої свободи, яка й становить основу соціального порядку. Не дивно, що становлення доктрини обмеженого правління по-новому визначало зміст таких понять як моє і твоє, вимагаючи рішучого обмеження державного Левіафана[1] конституційними рамками.

Повертаючись до ідеї обмеженого правління у теорії справедливості Д.Ролза, необхідно визнати, що саме сформульовані у цій теорії принципи визначають основу сучасної концепції політичного лібералізму, закладеної в основу органічного конституційного права. Дана концепція служить тому, щоб люди зверталися до неї як до абстрактного регулятора публічних відносин, вищого критерію, який дозволяє їм правильно тлумачити той або інший основний закон. Слід зазначити, що будь-яка більш широка доктрина навряд чи може бути прийнята у якості основ конституційного ладу.

Ідею обмеженого правління не можна глибоко зрозуміти також без правильного усвідомлення позиції громадянського суспільства у системі конституційних координат. Зокрема, сучасний конституціоналізм виходить із того, що громадянське суспільство не може і не повинно розглядатися як суспільство-асоціація, яке має якісь інші, окрім збереження власної свободи, цілі та інтереси. Звідси витікає методологічний висновок про те, що свобода громадянського суспільства є таким втіленням громадянських чеснот, яке можна обмежувати правом виключно з метою її (свободи) захисту чи охорони. Потенційно можливий «обмін» громадянської свободи на вигоди добробуту чи життєвого комфорту визнається у даній системі фундаментальних політичних взаємин принципово неприйнятним.

На жаль, практичний досвід спочатку буржуазних, а пізніше й соціалістичних революцій схилив людей до того, щоб перейти від розуміння природи права як втіленої справедливості до його позитивістської трактовки – зведеної у закон волі держави. У соціалістичних країнах ХХ століття у якості засад конституціоналізму використовувалась пануюча комуністична ідеологія. Зокрема, у Радянському Союзі тривалий час зберігалась і підтримувалась загальна переконаність у тому, що зміст конституційних норм має визначатися сукупністю директивних рішень КПРС. Сприйняття парадигми конституціоналізму у гіпертрофовано ідеологічній формі стало характерною ознакою більшості тоталітарних політичних режимів.

Що ж стосується більш універсального погляду на проблему, то хоча у романсько-германській теорії правових джерел не визнається апріорного існування права, її прихильники все-таки погоджуються із тим, що право міститься не лише в законодавчих актах. Тобто і тут пошук права співпадає з пошуком справедливості, а це невідворотно веде до переконання у тому, що будь-який закон є протиправним, якщо він несправедливий. Потреба у справедливості передбачає, у свою чергу, визнання цінності свободи, яка є характерною потребою всіх вищих тварин. Відповідно, закон, який відкидає свободу як вищу соціальну цінність, не може визнаватися справедливим і правовим. З іншого боку, поняття справедливості і людської свободи є історично змінюваними. Тобто все те, що вважається органічно виправданим за даних обставин у конкретному суспільстві, прямо впливає на його уявлення про свободу, справедливість, владу і роль права.

У свою чергу, в англійсько-саксонській правовій системі право – це втілений Розум. І хоча філософ Т.Гоббс (1588-1679) щиро вважав, що законом є не літера, а лише те, що відповідає вищому задумові Творця, зрозуміти його тезу можна лише за умови, що задум Творця є розумним. На думку ж політичного мислителя Ж.-Ж.Руссо (1712-1778), мудрий законодавець лише формалізує правила, які органічно уже утвердилися в світі. Так, органічні закони політики передбачають у нього верховенство, єдність та неподільність (суверенітет) політичної волі народу. Право служить для Ж.-Ж.Руссо не джерелом, а кодифікацією органічно вироблених прав і свобод людини. Законодавець не може створювати людські права і свободи, оскільки вони, за природою речей, передують будь-якому свідомому намірові.

Описуючи Велику французьку революцію 1789 року у загальному контексті еволюції права, дослідники вказували на те, що перш ніж ухвалити позитивну конституцію, Національна асамблея спочатку сформулювала метафізичні основи державності. І лише після цього розпочався довгий і пристрасний процес написання основного закону. Все це свідчить про те, що ідеї свободи, обмеженого правління і верховенства права подолали непростий шлях, перш ніж втілитися у конкретній конституційній формі.

Ідея обмеженого правління має також свій геополітичний аспект, на що одним із перших вказав видатний німецький філософ Гегель (1770-1831). Зокрема, у його філософії права політична природа людини аналізується у зв’язку з характером прив’язаного до певної частини світу народу. Утім, ще Т.Джефферсон (1743-1826) писав про те, що конституційні принципи США виникли на основі поєднання засад англійської неписаної конституції з ідеями органічного права і американського здорового глузду.

З іншого боку, важливою рисою конституціоналізму як втілення ідеї обмеженого правління є те, що становлення конституційних принципів відбувалося на тлі глобальних, світових процесів. Ще й сьогодні на міжнародному рівні ведуться дебати про те, чи варто державі бути мінімальною і піклуватися лише про безпеку, фізичне і моральне благо нації, чи вона може запропонувати народам щось суттєво більше. Загалом, оптимальне визначення простору свободи і її правильного співвідношення із владою залишається універсальною проблемою конституціоналізму.

Гарантування свободи через закріплення у основному законі переліку суб’єктивних прав і свобод, а також охоронюваних законом інтересів вважається нині класичним. Проте дієвість будь-яких конкретних прав і свобод залежить від ставлення конкретної нації до свободи в цілому. Наприклад, ідея А.Швейцера (1875-1952) про те, що фундаментом права є гуманізм, так само як і ідея К.Маркса (1818-1883) про те, що в демократії законом стає саме буття людини, розуміється по-різному в залежності від різних національних контекстів.

З іншого боку, ідеям обмеженого правління і правової держави притаманний яскравий універсалізм. Правова держава виходить із аксіоми, яка вважається нині універсальною: громадянам дозволено все, що не заборонено законом. Не дивно, що більшість основоположних конституційних ідей батьків-засновників США – Т.Джефферсона, А.Гамільтона (1755/57-1804), Д.Медісона (1751-1836) та Д.Адамса (1735-1826) визнаються сьогодні аксіомами вільного світу.

[1] Левіафан – уособлення сильної держави у політичній концепції Т.Гоббса.

25.01.2013

Всеволод Речицький, конституційний експерт ХПГ

//www.khpg.org/index.php?id=1359118799

Виктор Мусияка. Гарантом Конституции должен быть не Президент 

Володимир Удовик. Порядок прийняття, зміни та скасування конституцій 

Тарас Стецькив. То, что предлагает Яценюк, ничем не лучше указа Януковича 

Сергей Ольховик. Народная Конституция - легитимным путем

//vintika.net/wallpaper/419-nabor-oboev-vysokogo-razresheniya-4-70-foto.html

Всеволод Речицкий: Сомневаюсь в том, что украинцам хватит смелости принять конституцию, которая напоминает американскую

«Конституция должна быть «капиталистической», – убежден Всеволод Речицкий, доцент Национального университета «Юридическая академия им.Ярослава Мудрого», эксперт Харьковской правозащитной группы по конституционному праву, член Конституционной ассамблеи от Украинского Хельсинского союза по правам человека.

– Конституция 1996 г. создавалась по советскому образцу или это был идеологически новый документ?

– Конституция 1996 г. – это так называемая классическая посттоталитарная конституция. Владимир Шаповал, который в свое время был профессором конституционного права Киевского университета им. Т.Шевченко говорил, что у нас получилась конституция государства, а не гражданского общества.

Проще говоря, Украина получила Конституцию не западного, а восточноевропейского типа, имеющую родимые пятна социализма. Безусловно, наша Конституция заимствует некие ценности из капиталистических стран, но при этом сохраняется много признаков, которые говорят о том, что государство не рассталось со своим социалистическим прошлым, более того, что оно его ценит и помнит. При написании нашей Конституции использовались максималистские в морально-идеологическом смысле формулы, которые никак не работают на практике. Они звучат красиво, но лишены здравого смысла. По существу, это правовая демагогия.

– Что именно вы имеете в виду?

– Например, Конституция Украины называет основной ценностью жизнь человека, что является чистой фикцией. Если следовать нашей Конституции буквально, солдат может не идти в бой и не рисковать своей жизнью ради свободы и независимости страны. Обычно люди жертвуют своими жизнями, чтобы отстоять свободу, суверенитет и неприкосновенность государства. Не случайно в Государственном Гимне Украины есть слова: «Душу и тело мы положим за нашу свободу». То есть, жизнь индивида не признается в нем высшей ценностью по сравнению со свободой народа. Однако у нас любой военнослужащий может достать Конституцию из кармана и сказать, что он не пойдет сражаться, поскольку его жизнь на основе Основного Закона Украины дороже всего того, что он должен защищать. И с формально-юридической точки зрения ему нечего возразить. Ведь вся Конституция является документом высшей юридической силы и прямого действия. Даже если закон или воинский устав обязывают солдата идти в бой, то Конституция ведь выше любого закона и устава…

Кроме того, если согласно нашей Конституции жизнь человека – это действительно наивысшая ценность, как тогда можно объяснить существующие в Украине при Министерстве здравоохранения официальные очереди больных детей на заграничные (чаще всего онкологические) операции? Чтобы таких очередей не было, достаточно – на основе прямого утверждения ст. 3 Конституции Украины – продать автопарк Кабинета Министров. Но, как Вы понимаете, подобные соображения лидерам в голову почему-то не приходят.

В целом, я думаю, что в процессе совершенствования нашей Конституции мы должны ориентироваться на американскую, основанную на здравом смысле модель конституционализма.

– А почему вдруг на американскую?

– США – это первая страна, где была принята писаная конституция в современном понимании этого слова. Ее ценности четко ранжированы, причем высшей ценностью является свобода народа. Американская модель говорит, что сначала свобода, как высшая ценность, затем – рынок, творчество, предпринимательство, а только после них уже демократия. И если демократия вредит свободе и прогрессу, власть должна сделать выбор в пользу свободы, предпринимательства и рынка. Демократия же – это лишь часть рынка в широком значении этого слова.

– А разве в Европе по-другому?

– В Европе объем свободы детерминирован демократией. Степень свободы общества, экономики и бизнеса определяется решениями тех или иных государственных или даже надгосударственных структур. Это могут быть решения на уровне Евросоюза либо решения национальных парламентов стран-участниц. В Евросоюзе слишком высок уровень «зарегулированости» общественных отношений. Это сказывается на всех сферах жизни – образовании, предпринимательстве, свободе перемещения капитала и т.п. Европейские подходы в сравнении с американскими более консервативны и осторожны, а потому и менее эффективны в плане достижения результатов. При этом следует помнить, что конституция это ведь не только перечень прав и свобод, но и принципы деятельности государственных институций. В Украине сейчас превалирует стремление ориентироваться на Западную Европу. Однако принципы работы госструктур в странах ЕС, как и в нашей стране, очень бюрократизированы. Еще за несколько лет до кризиса, точнее, в 2005 г. Европа признала, что она проигрывает США по части экономической эффективности. Поэтому мне кажется, что Украина должна заимствовать американские конституционные параметры работы власти и гражданского общества. Они проще, понятнее, выгоднее и эффективнее.

– Вы думаете, что поскольку украинцы – это не американцы, то они могут не воспринять подобные идеи?

– Нет, я так не думаю. Я не открою большого секрета, если скажу, что Японии живет де-факто с американской (в идейном плане) конституцией. Поскольку Основной Закон для Страны восходящего солнца писали американские специалисты. Там и слова похожие, и формулы очень знакомые. Но если американская конституционная идеология работает в Японии – стране с уникальной историей, традициями и мировоззрением, то это свидетельствует о многом. Например, об универсальности идей конституционализма в мире. Хотя на первый взгляд между США и Японией больше различий, чем общего. Так что я думаю, что и Украина может плодотворно использовать американскую конституционную идеологию. Более того, украинцы, как и американцы, индивидуалисты по своей сути. Мы вполне приспособлены к конкурентной рыночной экономике и если нам чего-то, все-таки, не хватает, то это простора для экономического маневра, защиты рынка и бизнеса конституционными гарантиями. Подтверждение этому – миллионы наших сограждан, которые работают и живут за границей. Не стоит забывать, что представители украинской диаспоры в США имеют уровень жизни выше среднеамериканского.

– Вы действительно полагаете, что для решения проблем организации власти в Украине достаточно усвоить конституционные уроки США?

– В чистом виде американская Конституция у нас работать, конечно, не будет. Конституция должна быть органической, то есть, соответствовать психологическому характеру (так называемому коду) нации, вырастать из ее истории и культуры, опираться на отношения, которые утвердились и действуют в обществе. Подобно тому, как костюм шьют для конкретного человека, так и конституция пишется под вполне конкретное гражданское общество. И общество будет чувствовать себя в хорошо сшитом костюме вполне комфортно.

– Почему же нынешний костюм на украинцах не сидит?

– Потому, что в нашей стране гипертрофирована идея социального контроля. Проще говоря, вся наша политическая, финансовая и экономическая система построены на чисто социалистической идее презумпции недоверия к индивиду, человеку-собственнику. Вся пирамида законодательства, начиная от Конституции и заканчивая решениями местных советов, построена как бы исходя из того, что человек – зол, плох, слаб и глуп. Он только и мечтает, чтобы что-то украсть, кого-то обмануть, на чем-то спекулировать, а потому государство и его лучшие друзья – бюрократия и чиновничество – должны оградить общество от преступных намерений, помочь людям, накормить их, одеть, обуть и защитить. А тех, кто не будет слушаться – призвать к порядку.

Между тем, еще английский философ Гербер Спенсер говорил о том, что если закон чрезмерно завышает моральные требования к индивиду, то он – преступен. Принятие подобных законов сродни правовому кальвинизму. Человек живет не только возвышенными мечтами и идеями, но и инстинктами. Более того, инстинктивное начало человека законодатель должен учитывать в первую очередь.

Конституция должна предоставлять равные возможности, отстаивать свободу и права индивидов как членов гражданского общества, а не подыгрывать институтам власти. Основной Закон должен обеспечить баланс интересов свободного общества, бизнеса и государства. Если у органов власти будет так много полномочий как сегодня, экономика никогда не поднимется с колен. Фигурально выражаясь, как нет высокого искусства без эротического начала, так и правового государства без свободного бизнеса и финансов не бывает. Если отдельные моралисты считают, что они могут запретить порнографию, но сохранить при этом высокое искусство, то они глубоко заблуждаются. Ибо это все равно, что отделить корни от кроны дерева. После этого не будет не искусства, ни даже его подобия. Конституция должна сдерживать государство, стимулируя экономическую свободу и творчество. Сегодня все должны понять, что нужно по-настоящему раскрепостить предпринимателей.

– Почему власть не хочет этого сделать?

– Бизнес все-таки хаотичен и спонтанен. Рыночная экономика живет в состоянии хаоса, это ее привычное состояние. Тяжело предугадать всплески спроса на конкретные товары или спрогнозировать стабильность цен даже на среднесрочный период. Но для законодателя очень трудно впустить идею «хаоса» в правовое поле, чиновники вообще пугаются хаоса, власть тяготеет к порядку, скучной предсказуемости и стабильности. Традиционные ценности текущего законодательства, которое существует для поддержания порядка, стабильности и выполняет охранительную функцию, у нас автоматически переносятся также и в конституционную сферу. Однако органическая конституция априори не является охранительным документом.

Повторюсь, Конституция – это документ, который создает правила для реализации человеческого творчества, важнейшей частью которого является предпринимательство. Главный недостаток нашей правовой системы в том и заключается, что мы считаем текущее законодательство как бы продолжением Конституции, а на самом деле Конституция и законодательство – это две автономных ценностных системы, которые должны конкурировать между собой. Проще говоря, конкуренция между текущими законами и Конституцией – это конкуренция между порядком и творческой свободой. Причем страны, действительно дозревшие до конституционализма, понимают, что в этом противостоянии свобода должна постоянно выигрывать. У нас к сожалению, ситуация выглядит несколько иначе…

– Если отпустить бизнес на свободу, страна сможет обеспечить социальные гарантии?

– В 1982 г. известное социально-ответственное государство Канада полностью отказались от социально-экономических прав, изъяв их из текста конституционного билля о правах. В части регламентации прав человека Канада восприняла американский опыт конституционализма, утвердив Хартию прав, содержащую только личные и политические права, то есть права человека первого поколения. Я думаю, что сходным путем могли бы пойти и мы.

– Почему?

– Объясняю. В 2010 г. в нашей стране средний показатель ВВП на душу человека составлял 3, 5 тыс. долларов США. Аналогичный показатель для России – 13 тыс., Польши – 14 тыс. Даже в тоталитарной, как ее называют европейцы, Беларуси данный показатель равен примерно 6 тыс. Сейчас цифры могут измениться, но соотношение будет примерно таким же. Очевидно, что у нас что-то не так в стране. Ведь мы же по ресурсным, географическим и трудовым параметрам не проигрываем нашим соседям. Но если наше государство будет уделять главное внимание установлению справедливости для бедных, то рассчитывать на экономическое развитие не стоит в принципе. Фактически наша Конституция в этом случае превратится в «закон для неимущих».

– Вы являетесь членом Конституционной Ассамблеи Украины, которая должна создать новый проект Конституции Украины. Как проходит работа? Есть ли концепция новой Конституции?

– Было уже три заседания Конституционной Ассамблеи, одно из которых было учредительным. Во второй половине сентября 2012 г. состоялось второе заседание, на котором были представлены аналитические доклады по ключевым проблемам. Синтетического осмысления, когда предлагается что-то по-настоящему новое, пока нет. Сегодня идет в большей степени аналитическая работа. Есть критика, причем недостаточно системная, недостаточно четкая, но и это уже хорошо. Сегодня обсуждаются провальные места в действующей Конституции, а раньше этого вообще нельзя было себе представить. При этом уже признается тот факт, что социальные параметры Основного Закона носят декларативный характер и не работают на практике. Это – наше скромное достижение.

– Говорят, есть настроения расширить полномочия главы государства. Это так?

– Действительно, некоторые эксперты предлагают создать отдельную ветвь власти – президентскую. Предлагаются странные схемы учреждения какой-то контрольной, информационной и т.п. власти. Но если мы признаем наличие особой президентской («арбитражной») ветви власти, то по отношению к ней могут не действовать нормы ст. 19 Конституции Украины, согласно которой органы государственной власти действуют лишь на основе, в пределах полномочий и способом, установленным Конституцией и законами Украины. Проще говоря, вся государственная власть на основе ст. 6 Конституции делится на три ветви. И если вдруг возникнет четвертая ветвь власти, то может получиться так, что она окажется вне ограничивающего воздействия Конституции и законов.

Получится, что законодательная, исполнительная и судебная ветви власти действуют по установленным правилам и процедурам, а четвертая власть будет действовать, как она посчитает нужным. Все это не столько опасно в плане возрождения тоталитаризма, сколько свидетельствует о нашей юридической безграмотности, отсутствии интеллектуальной дисциплины.

– Вы создали в 1992 г. проект Конституции для Украино-Американского бюро по правам человека. В чем там главная идея?

– Это была маленькая конституция, которая не предполагала гарантий социально-экономических прав. Политические и личные права были сформулированы в виде запретов, адресованных государству. То есть, государству запрещено вмешиваться в автономные творческие сферы общества. Предусмотрена сильная президентская власть. Президент возглавляет исполнительную ветвь власти, сам формирует правительство и руководит им. Особенностью является и то, что это конституция федеративной Украины, в ней предусмотрена деятельность земельных правительств. Данный проект чем-то напоминает федеративную модель Михаила Грушевского, он близок к идее децентрализации. На основании этого документа в 2007 г. я написал модельный проект Конституции Украины по просьбе Секретариата Президента.

– Сейчас эти проекты актуальны?

– Да, оба они, как мне кажется, актуальны. Но я сомневаюсь в том, что украинцам хватит смелости принять конституцию, которая напоминает американскую. Но если бы решение зависело только от меня, я бы рискнул.

– Какой должна быть идеальная Конституция для Украины?

– Прежде всего, конституция должна быть рыночной, «капиталистической». Она должна способствовать развитию свободы рынка и добиваться осуществления социальных целей через интенсификацию производства, а не через бюджетное перераспределение, которое у нас существует в совершенно гипертрофированных размерах. Бизнесмены должны иметь гарантии, что у них не отберут бизнес ни при каких обстоятельствах. Собственник должен иметь «абсолютную» возможность распоряжаться своим имуществом. Следует забыть о презумпции плохого или неумного собственника, который не знает, как ему правильно распорядиться своим добром. Украинцы сегодня не глупее, чем во времена реформы Столыпина, когда крестьянам предоставили свободу действий, и производительность аграрного сектора выросла почти в три раза.

– Отечественные юристы способны предложить конституцию, гарантирующую мощную защиту частной собственности и реальную свободу бизнеса?

– К сожалению, у наших мэтров науки действительно почти парализована способность защищать новое, оригинальное видение проблемы перед высшим руководством. Многие уверены, что стратегические решения должны рождаться где-то в глубинах партий, дело же науки – оснастить все это постфактум научными аргументами, обосновать.

Внутренний цензор – вот главный враг обновления украинской Конституции. При неформальном общении академики и профессора говорят на нормальном языке – глупость называют глупостью. Но как только они возвращаются в официальную обстановку, язык полностью меняется, свободное мышление куда-то исчезает как дым от сигареты. Им не хватает раскованности, интеллектуальной свободы, доверия к себе. Банальный пример, большинство украинских академических фигур доказывали «научно», что возможен третий президентский срок для Леонида Кучмы, хотя все прекрасно понимали, что это абсурд. Или вот другой пример, официальная наука (вслед за властью) обосновывала необходимость политической реформы 2004 г. Но когда политики потерпели фиаско, мнение экспертов разделилось. Появились признаки академической свободы. На самом деле ученые еще в 2004 г. должны были сказать Президенту, что избран неэффективный путь. Однако официальная наука молчала и надеялась, что руководство со временем само все поймет и исправит... Я не уверен, что с подобными подходами ученые смогут сегодня написать нужную для общества Конституцию.

– По действующей Конституции народ – источник власти, вы полагаете сегодня это так?

– Участие народа в политике минимальное. В принципе, в представительной демократии народ в законодательной и исполнительной власти заменяют его представители, которых граждане избирают. Но в Украине сегодня нет представительного правления. Украинцы ни к чему не допущены. Они не влияют на формирование партийных списков, не влияют на формирование исполнительной власти. В общем, они могут влиять на политику страны очень медленно и неэффективно. Впрочем, влиять радикально – тоже плохо…

Сегодня существует серьезная дилемма – а можно ли допускать народ к принятию важных политических решений. Согласно оценкам ООН, более 75% украинцев считаются бедными. При этом продуктивным в политике может быть человек, чей доход превышает $600 на каждого из членов его семьи в месяц. Приблизительно с таким уровнем дохода человек может принимать осознанные политические решения. Украине до этого уровня далеко, поэтому не совсем понятно, что нужно в первую очередь делать…

Дать больше возможности народу влиять на политику, пустить его в государственную машину и рассчитывать, что он изменит госаппарат к лучшему и позволит рынкам развиваться свободнее? Результат может быть и противоположным – 1917 г. яркий тому пример. С другой стороны, консервировать существующую ситуацию неправильно. Сегодня никто не может дать ответ, как сделать людей богатыми, не исключив их при этом временно из политического процесса. То есть, мы имеем проблему почти замкнутого круга.

Все ныне понимают, что сохранение данного порядка дел негативно отразится в будущем, но при этом никто из представителей элит не рискует разорвать этот круг. Впрочем, как утверждается в классических работах по теории элит Вильфредо Парето и Гаэтано Моска, именно так ведут себя все деградирующие элиты.

Билян Петр Ярославович, Лянной Игорь Георгиевич

БИЗНЕС №48 (1035) от 26.11.2012

//www.business.ua/articles/person/Konstituciya_dolzhna_byt_kapitalisticheskoy%C2%A0-41740/

//www.khpg.org/index.php?id=1354634237

//www.atp.su/?idnewsworld=2858
//agrodovidka.info/post/953

Всеволод Речицький. Декілька міркувань щодо нового закону про референдум

6 листопада 2012 р. Верховна Рада України прийняла Закон «Про всеукраїнський референдум». Новий Закон призвів до втрати чинності попереднього Закону України «Про всеукраїнські та місцеві референдуми» 1991 р., який було прийнято до ухвалення Конституції України 1996 р. і який суттєво розходився з багатьма її положеннями.

За новим законом предметом всеукраїнського референдуму може бути як ухвалення повністю нової редакції Конституції України, так і внесення суттєвих змін до чинного Основного Закону. Референдумом можна також скасовувати, домагатися втрати чинності чи визнавати нечинним закон про внесення змін до Конституції України. У цей же спосіб можна ухвалювати і скасовувати звичайні закони України, вносити зміни до цих законів (крім законів про податки, бюджет та амністію). Закон дозволяє вирішувати на всеукраїнському референдумі будь-які питання, за винятком тих, стосовно яких референдум не допускається за Конституцією України.

Все це, безумовно, створює додаткові стимули для діяльності Конституційної Асамблеї України. Адже чим радикальнішими будуть тепер зміни до чинного Основного Закону, тим меншою ставатиме їх потенційна залежність від Верховної Ради України. Якщо Конституційна Асамблея спроможеться створити повністю новий Основний Закон, його ухвалення зможе відбутися без участі народних депутатів України, тобто виключно за народною ініціативою.

Крім того, референдумом можна буде скасовувати будь-які внесені парламентом раніше конституційні поправки (за винятком процесуально коректних змін до розділів І, ІІІ, ХІІІ Конституції, які передбачають використання референдуму в автоматичному режимі).

Очевидно, що різними політичними силами Закон «Про всеукраїнський референдум» сприйматиметься (уже сприймається) неоднозначно. Але якщо взяти до уваги те, що однією з глибинних причин створення Конституційної Асамблеї України можна вважати хронічну парламентську недієздатність, то використання референдуму для подолання парламентських негараздів виглядає доцільним. Адже якщо парламентаризм в Україні справді невиліковно хворий, то хірургом тут може виступити лише народ.

Крім того, ухвалення Закону «Про всеукраїнський референдум» наповнює реальним змістом ст. 5 Конституції України про повновладдя Українського народу. Як зазначається в частині третій цієї статті, «право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами». З огляду на точний юридичний зміст даної норми, референдумом (на додачу до вимог Розділу ХІІІ Конституції) мають змінюватися всі норми Основного Закону, які за своїм змістом визначають або змінюють конституційний лад в Україні.

Простіше кажучи, Закон «Про всеукраїнський референдум» потенційно дозволяє скасовувати внесені Верховною Радою України, але невідповідні до суттєвих інтересів Українського народу зміни до Основного Закону. Даний закон є ніби поміркованим українським відповідником до існуючого в євроатлантичному конституціоналізмі «права народу на демократичне повстання».

Критики нового Закону наполягають на тому, що даний нормативний акт фактично скасував право громадян України брати участь у місцевих референдумах. На це можна відповісти таким чином: по-перше, Розділ ІІІ чинної Конституції не передбачає такого інституту демократії як місцевий референдум (такий тип референдуму передбачається лише ст. 138 Конституції України щодо предметів відання Автономної республіки Крим), отже, про неконституційність Закону безпосередньо не йдеться; по-друге, щойно ухвалений Закон не забороняє Верховній Раді України прийняти ще один – окремий – закон про місцеві референдуми. Останнє є тим більш виправданим, що поточне законодавство України містить в собі низку норм про пряме волевиявлення на місцевому рівні.

Ухвалення курйозного, як дехто вважає, Закону «Про всеукраїнський референдум» викликало гостру реакцію юридичної громадськості України.[1] Зокрема, громадський активісти і юристи І.Коліушко та Ю.Кириченко звинуватили Верховну Раду України в тому, що вона у неконституційний спосіб відмовилася від власних прерогатив. Причому, як зазначають автори публікації, справа полягає навіть не у власній позиції парламенту, а в бажанні його більшості апріорі одержати контроль над конституційним процесом.

На це можна сказати таке. По-перше, як вже зазначалося вище, процес належного внесення змін до Конституції України не обмежується нормами Розділу XIII. Даний процес визначається також положеннями ст. 5 Основного Закону, які довгий час не мали належної конкретизації в поточному законодавстві. Якщо тлумачити зміст цієї статті у точній відповідності до мети закріпленої у ньому норми, то всі закони, які зачіпають питання конституційного ладу в Україні, мають ухвалюватися не її Верховною Радою, а виключно Українським народом. Наприклад, саме у такий спосіб мала б змінюватися у 2004 р. в Україні форма правління.

По-друге, новий Закон «Про всеукраїнський референдум» наповнює реальним змістом поняття гарантій проти можливої узурпації народного суверенітету державою. Очевидно, що в якості «державного узурпатора» може виступати не лише законодавча, але й виконавча та судова гілки влади, не кажучи вже про Президента. Саме тому конституційний референдум може стати єдиним легітимним й водночас легальним засобом протидії заколотові держави проти невідчужуваних прав, свобод та інтересів громадян республіки.

Очевидно, що без підтримки влади вчинити референдум за народною ініціативою в Україні буде непросто. Але, як писав свого часу Д.Талмон, починаючи з 1789 р. реальною загрозою політичній свободі народу виступає не деспотизм королів, а необмежена парламентська більшість, тоталітарна демократія.[2]

Крім того, як говорив ще більш авторитетний в питаннях демократії Т.Джефферсон, народ – це єдиний політичний суб’єкт, який неможливо корумпувати. З цього приводу варто навести також констатацію В.Чамберлайна про те, що інтереси Українського народу практично в усі часи його існування зраджувалися його власними керманичами.[3]

За свідченням А.Квасьневського, Верховна Рада України шостого скликання була найбагатшим з парламентів країн Європи за статками своїх членів. Водночас за рівнем доходів на душу населення Україна була в цей період на 39-му (з 40) місці в Європі…[4]

По-третє, саме практика роботи Верховної Ради України шостого скликання дозволяє зробити висновок про глибоку кризу (якщо не смерть) українського парламентаризму в цілому. Якщо, наприклад, засади мовної політики для 45-мільйонного народу України могли визначати приблизно 80 народних обранців з чужими картками під диригуванням М.Чечетова, то що заважатиме іншому диригенту керувати голосуванням про розширення, продовження або скасування будь-чиїх прав чи повноважень?

По-четверте, в міркуваннях опонентів закону про референдум міститься презумпція політичної інфантильності Українського народу. Не викликає сумніву, що народ, як і парламент, може робити фатальні політичні помилки. Але ніщо не лікує від політичних провалів краще, ніж власний досвід. Розроблена з найліпшими намірами «Конституція для Європи» була, як відомо, провалена пересічними громадянами Франції та Нідерландів. Народ не визнав переконливими результати праці політичних професіоналів.

Так або інакше, справді нагальна проблема України сьогодні – це проблема не процедури ухвалення, а змісту і якості конституційних поправок. Адже професійна аналітична й синтетична робота над конституційними змінами здійснюється поки що прозоро й відкрито. Відповісти ж на запитання, чи готовий Український народ для безпосереднього захисту чи відновлення своїх інтересів, зможуть лише самі українські люди. Очевидно, що найкращим виходом із ситуації мало б стати обрання народом спеціального органу для ухвалення проекту нової (або зміненої) Конституції України – «Конституційних Зборів», «Конституанти» тощо.

Що ж стосується елементарного порівняння політичних можливостей чинної Верховної Ради і Українського народу, то тут репутація народних обранців не виглядає очевидно конкурентоспроможною. Власне, хіба не свідчить про безвідповідальність нашого парламенту ухвалення ним гранично ліберального закону про референдум?

____________

[1] Див., наприклад: Коліушко І., Кириченко Ю. Парламент схвалив неконституційний порядок зміни Конституції України. // Юридичний вісник України, № 46(907), 17-23 листопада 2012.

[2] Talmon J. Political Messianism. – London: Secker and Warburg, 1960. – P. 318.

[3] Chamberlin W. The Ukraine. A Submerged Nation. – N.-Y.: The Macmillan Company, 1944. – P. 6-7.

[4] Див. електронний ресурс: www.epravda.com.ua/news/2010/10/18/252448/

11.12.2012

Всеволод Речицький, конституційний експерт

ХПГ, член Конституційної Асамблеї

//www.khpg.org/index.php?id=1355259554

28.03.2013 Ігор Коліушко. Закон про референдум vs Конституційна асамблея. Що далі? 

05.02.2013 Джанні Букіккіо. Конституційна реформа має стати завданням Верховної Ради, а не референдуму 

14.01.2013 Микола Оніщук. Політики, які мають президентські амбіції об'єктивно зацікавлені в тому, щоб обсяг повноважень глави держави не зменшувався 

04.01.2013 Виктор Янукович. Вопрос о проведении конституционного референдума будет зависеть от характера предложенных изменений 

12.12.2012 Томас Маркерт. Микола Мельник. Леонід Кравчук. Народ перестав боятися влади 

06.12.2012 Томас Маркерт. Закон про референдум... дає шлях процесу, який є неконституційним і сіє розбрат 

04.12.2012 Віктор Мусіяка. Закон про референдум - абсолютно антиконституційний акт 

01.12.2012 Олександр Мороз. Закон про референдум - шлях до диктатури 

23.11.2012 Мирослав Попович. Леонид Кравчук. Даже президент не может решать судьбу закона 

21.11.2012 Ігор Коліушко. Юлія Кириченко. Парламент схвалив неконституційний порядок зміни Конституції України 

26.06.2012 Леонід Кравчук. Якщо Верховна Рада не захоче прийняти нову Конституцію, тоді останнє слово за народом 

21.06.2012 Марина Ставнійчук. Очевидно, будет референдум по внесению изменений в Конституцию

//www.mk.ru/merinov/

Всеволод Речицький. Прості цінності конституціоналізму

Розгляд «простих» цінностей конституціоналізму – 

свободи, ринку та соціяльної динаміки – потребуватиме в деяких випадках покликань на постулати політичної науки; водночас, обговорювати всі політичні питання я волів би у правовому, нормативному аспекті. Тому наперед перепрошую в усіх, кому мій спосіб арґументації та загальний підхід до інтерпретацій політичних проблем видасться суперечливим чи непереконливим. Філософія конституційного права – це той сеґмент символічного простору, де спосіб опанування дійсности не обмежено рамками тільки юридичних уявлень. Із другого боку, конституційне право (як нормативна система) має бути складником судової практики, але суди не надто добре порядкують з ідеями, які не є «практичними». Отож конституційне право має безпосередній стосунок до практики, але також і до найскладніших аспектів політичної теорії.

Почну з особистого спогаду. Читаючи 1994 року «Кінець історії» Френсиса Фукуями, я звернув увагу на два авторові міркування: про приголомшливу для уяви складність проблем, посталих перед країнами колишнього совєтського блоку, і про те, що розквіт Сполучених Штатів Америки досягнуто завдяки їхній рішучості дотримуватися етики ірраціонального.

Гадаю, в обох випадках Фукуяма виявився доволі проникливим. Принаймні, із першим міркуванням постсовєтська Україна і, може, Росія через понад півтора десятка років мусять погодитися. Правоту Фукуями підтверджує, зокрема, той факт, що проґрес України за два десятиріччя її незалежного розвитку виявився несподівано скромним. Якщо керуватися стандартами ООН, то 78% населення України й далі живе за межею бідности. За рівнем запобігання корупції Україна посідає 134 місце зі 180, за простотою сплати податків – 181 із 183, за зручністю оформлення дозвільної документації на будівництво – 179 із 183 наявних рейтинґових позицій у світі. Крім того, 2010 року Україна посіла передостаннє місце в Европі за рівнем добробуту своїх громадян. Річний прибуток українця в середньому становить десь 2,7 тисячі доларів США (для порівняння: у Польщі – 28,6, у Росії – 10, у Білорусі – 6 тисяч доларів на людину) Тобто для України вихід із соціялізму виявився набагато важчим, ніж це обіцяли їй навіть найпесимістичніші прогнози.

Така наївність в очікуваннях і оцінках не могла не відбитися й на конституційному рівні: ухвалений 1996 року Основний закон незалежної України виявився так само еклектичним, популістським і «легковажним», як і тодішні настрої її політичної еліти. Що далі, то ліпше розуміємо: розробники Конституції пішли шляхом невдумливого копіювання наявних нормативних зразків. Експерти та законодавці або не усвідомлювали глибинного значення й мети запозичуваних норм та інститутів, або, розуміючи їхній зміст, не переймалися способом практичного їх застосування. Подеколи це спричиняло відверті курйози. Наприклад, Конституція 1996 року:

• плутається у поняттях українська нація та Український народ (Преамбула, ст. 11);
• закріплює відповідальність перед Богом юридичної особи – Верховної Ради України (Преамбула);
• визнає за найвищу соціяльну цінність життя окремої людини (частина перша ст. 3) – це, в умовах прямої дії конституційних норм (частина третя ст. 8 Конституції України), змушує суспільство і суд погодитися з відмовою солдата йти в бій навіть під час війни: все, що йому доведеться захищати в бою, – свобода, незалежність, територіяльна цілісність, суверенітет країни тощо, – важить, відповідно до Конституції, менше, ніж його життя;
• забороняє будь-яке насильство над дитиною (частина друга ст. 52) – це робить антиконституційними намагання батьків забрати дитину з дитячого майданчика всупереч її волі;
• звільняє українську державу від будь-якої ідеології (частина друга ст. 15).

Соціяльно-економічні права закріплено в Основному Законі як повномасштабні юридичні претензії, і це попри геть малий (за европейськими мірками) розмір державного бюджету. Складається враження, що Україна позиціонує себе як соціяльна та правова держава завдяки не так присутності, як відсутності у неї зрілої політичної та правової самосвідомости.

Основний Закон України 1996 року розробляли головно як центральний символ загального політико-правового декору – мало хто замислювався, чи можливо такі конституційні норми застосувати. Глибинного змісту Конституції український владний клас не розумів – це видно бодай із того, що він не усвідомлював політичну реформу 2004 року як зміну конституційного ладу (інакше хоч би хтось, окрім судді Федерального апеляційного суду США Богдана Футея, звернув увагу на те, що перехід України на нову форму правління необхідно, на підставі ст. 5 Конституції, затвердити референдумом).

Ба більше, в Україні не було і немає глибокого усвідомлення того, в чому полягає загальний зміст і функціональне призначення органічного конституціоналізму загалом. Ідеться в даному випадку не про окремі норми чи інститути, а про хибне визначення головних цінностей, стратегічної мети Основного закону. Від більшості українських політиків і юристів на запитання про те, чим є у функціональному сенсі конституція та які її головні цінності, у кращому разі можна почути означення конституції з підручника совєтського державного права. Постсовєтська українська номенклатура певна, що конституція – це основний закон, який закріплює основи суспільного та державного ладу, передбачає права та свободи громадян, встановлює порядок формування державних органів і органів місцевого самоврядування, а також основи їхньої компетенції...

Насправді такий підхід хибний, як і совєтський конституціоналізм загалом. Стратегічна помилка, яку він містить, тяжіє над усіма тими політиками та юристами, для яких лишається невиправданою й емоційно закритою етика розвинутого капіталізму. Тимчасом зміст органічного конституціоналізму просякнуто, передовсім, духом прискорення соціяльної динаміки.

У структурному сенсі це проявляється в тому, що будь-яка органічна конституція – це головний нормативний чинник встановлення та підтримання горизонтальних (слабко-синусовидних) ринкових узаємин, ґарант свободи та недоторканности індивіда й громадянського суспільства загалом, правовий засіб прискорення всіх соціяльних узаємодій. І лише по тому – інструкція для державного апарату, тобто засіб забезпечення стабільности державного ладу.

Очевидно, у сучасному світі існує лише два типологічних підходи у визначенні органічного конституційного дизайну: американський (із пріоритетом свободи) й европейський (із пріоритетом стабільности, що не заперечує свободи). Що ж до всього іншого, то це не більше ніж варіяція на одну із зазначених тем. Буває також, що конституціями називають документи, взагалі не орієнтовані на ринок і свободу. У цьому випадку йдеться не про конституцію, а про її зовнішню імітацію, оболонку.

Поділ органічного конституціоналізму на американський (свобода, яка детермінує демократію) та европейський (демократія, яка детермінує свободу) має в наш час не тільки теоретичне, але й практичне значення. Ясна річ, я кажу про те, що вважаю у даному випадку важливим сам, а не з позицій якогось універсального підходу.

Чому не є пріоритетним тандем: демократія та свобода – типове кліше европейського конституціоналізму? Гадаю, тому, що в глибинному сутнісному сенсі европейського конституціоналізму не існує. З погляду своєї внутрішньої логіки та головного призначення, органічний конституціоналізм – це свобода, яка передувала демократії: стан, за якого провідною є не демократія, а свобода. Універсальна свобода пропозиції та попиту створює ринок, у якому демократія є всього лише політичним сеґментом. Найважливішим у цій системі фундаментальних узаємин є те, що саме ринок, а не демократія уможливлює той якісний прорив у соціяльній динаміці, який ми пов’язуємо з органічним конституціоналізмом. Головна мета органічної конституції – не що, а як. Її надзавдання – не матеріяльної, а процесуальної відміни. Конституції функціонують тому, що активно діють люди й інститути. Така взаємодія осіб і інститутів здійснюється в органічному конституціоналізмі у найшвидший і найефективніший спосіб. Саме швидкість, принципово новий штиб узаємин між активно дійовими юридичними та фізичними особами – головне в конституціоналізмі. Він забезпечує правовий лад, за якого кожен має можливість вийти на горизонти ринку з тим, що він має, не питаючи дозволу в ієрархічних структурах політичної чи адміністративної влади.

При цьому не важить те, на боці попиту чи пропозиції дійовий суб’єкт перебуває. Головне тут – юридична рівність можливостей, прямий доступ до шансів і зваб, максимальне спрощення та вкорочування соціяльних трансакцій. Усе тут відбувається на цивільно-горизонтальному чи слабко-синусовидному (в адміністративному сенсі) рівні. Владна ієрархія при цьому не скасовується, а ніби відступає на другий план. В органічному конституціоналізмі на «тіньові» перетворюються інститути влади, а не ринку. Простіше кажучи, якщо хтось винайшов комп’ютер, він може розвивати свій успіх далі, не чекаючи на санкції бюрократичних чи демократичних інститутів. Мало того, позаяк демократія сама є частиною ринку, уможливлюється істотне прискорення також і політичних процесів. Приміром, неймовірно швидке, з погляду історичної традиції, перетворення електрика з корабельні чи драматурга-постмодерніста на керівника сучасної европейської держави.

Сенс органічного конституціоналізму – це свобода та ринок, і цей союз в американському виконанні й сьогодні вражає уяву. Відвідавши вже в наші дні Сполучені Штати, Жан Бодріяр пише про американську свободу практично з таким самим захопленням, що і його аристократичний попередник Алексис де Токвіль у 1835 році. На думку Жана Бодріяра, европейці не є сучасними у питомому значенні цього слова. Бо не знають справжньої свободи – не тієї формальної свободи, що її вони намагаються стверджувати скрізь і в будь-який спосіб, а тієї конкретної, гнучкої, функціональної, активної свободи, яку можна спостерігати лише в американському суспільстві й у свідомості кожного з її членів.

Оця ремарка дозволяє емоційно підсилити той факт, що европейських конституційних стандартів насправді не існує. Натомість можна говорити лише про европейський рівень конституціоналізму – міру соціяльної динаміки, ступінь ефективности людського капіталу, рівень індивідуальних викликів і реальність демократизму. Не виключено, що саме з огляду на ці властивості Михайло Грушевський намагався свого часу довести привабливість і придатність для України американського конституційного проєкту (див. його «Хто такі українці і чого вони хочуть»).

Дозволивши собі певне стилістичне спрощення, можна стверджувати, що органічний конституціоналізм – це наслідок і обов’язкова умова будь-якого рафінованого капіталізму. Та якщо це справді так, стає зрозумілішим, чому в органічному конституціоналізмі свобода передує демократії, а не є її продуктом. Адже в історичному сенсі свобода – це генетична умова народоправства. Справжня демократія може існувати лише в спільноті політично рівноправних і вільних суб’єктів. З іншого боку, демократія має можливість обмежити та навіть повністю знищити свободу. Тому в органічному конституціоналізмі саме свобода, а не демократія – пріоритетний об’єкт охорони та захисту.

Обходячи демократію вже на старті, свобода перетворюється на найвищий ідеал конституціоналізму саме тому, що кінцева його мета – максимально прискорити й спростити соціяльні взаємодії. У певному сенсі, органічний конституціоналізм – це «анти-право» чи втілена у праві неформальність. Його мета – не конкретний лад, а свобода та швидкість більшости міжособових і міжінституційних взаємообмінів. А ринок – це promoter проґресу, для якого свобода виступає як істинно критичний чинник. У підсумку, стратегію органічної конституції націлено на ринок без кордонів, соціяльну динаміку та проґрес. Своєю чергою, проґрес – це не зовсім те, що підпорядковано демократичним (парламентським) процедурам.

Світ, зауважив якось Людвіґ Вітґенштайн, «рухається не по прямій, а по кривій, напрямок якої постійно змінюється». Саме тому гаслом органічного конституціоналізму є жити, щоб жити. Конституціоналізм не веде до якоїсь конкретної матеріяльної чи духовної мети, це взагалі не мета, а спосіб і засіб її досягнення.

Мірило людського успіху – проґрес, а демократії належить скромніша роль. Адже демократія працює як підсумок численних виборів більшости, а проґрес здійснюється під впливом складніших і різноманітніших чинників. Саме тому етика проґресу не збігається з етикою демократії й безпосередньо від неї не залежить. Крім того, демократія й органічний конституціоналізм не є нероздільними ще й тому, що демократія може гальмувати проґрес.

Проґрес втілює в собі вільний (спонтанний) політичний, економічний і культурний розвиток. Фактично це тотальний ринок, ефективність якого визначають кількість, темп і амплітуда більшости здійснюваних тут обмінів. Якщо головний ґарант ринку – органічна конституція, то головною метою конституції має стати забезпечення свободи як умови творчости та проґресу. Та якщо органічна конституція – це ґарант свободи, від якої безпосередньо залежить ринок і проґрес загалом, то остаточно логічним стає сприйняття конституціоналізму як верховенства безособових правил гри – права.

Позаяк двох з’явищ верховенства в одному символічному просторі бути не може, конституціоналізм або мета-право прагне підпорядкувати собі й демократію. У цьому сенсі органічний конституціоналізм постає як верховенство вільної (ірраціональної) стратегії людського життя загалом. А щодо засади законности як вимоги дотримання синтетичних, штучно створених правил, то вона – вкрай важливий принцип демократії, але не більше ніж один із атрибутів конституціоналізму. Тобто демократії в органічному конституціоналізмі відводиться відповідальне, але не найголовніше місце.

Поль Анрі Гольбах колись назвав конституцію вуздечкою для вождів і народів. Її фетиш – не демократія, а своєчасне розпізнання та визнання таланту. Власне, конституція – це карт-бланш меритократії, якщо говорити про політичний бік справи. А демократія породжує закони, які мають бути конституційними, тобто не зазіхати на свободу та ринок. А якщо таке зазіхання уможливлюється, настає криза або навіть смерть конституціоналізму.

Тобто органічний конституціоналізм передбачає передовсім повномасштабний ринок. Якими можуть бути результати його роботи, видно на прикладі сучасних Сполучених Штатів. Країна, населення якої становить десь 4% від чисельности людства, споживає понад половину з використовуваних людиною природних ресурсів, виробляє найбільший ВВП на планеті, здійснює 80–90% світових наукових відкриттів і має військовий бюджет, зіставний із сумарним військовим бюджетом решти держав світу. З 500 найкращих університетів світу 169 розташовано у США, і в науковому секторі Сполучених Штатів працює вчетверо більше наукових працівників, ніж у країнах Европейської спільноти разом.

Усе це показує, що органічний конституціоналізм як парадигма правового забезпечення тотального ринку по-справжньому продуктивний. Навпаки, відсутність творчих досягнень й економічного проґресу вказують на хворобу чи відсутність органічного конституціоналізму. У підсумку, що б там не думала з цього приводу українська політична еліта, статистика свідчить про те, що український конституціоналізм дотепер не є органічним. Простіше кажучи, в ньому не міститься достатніх ґарантій свободи ринкових узаємин. Що ж до демократії, то їй в Україні нині мало що загрожує. А позаяк демократія втілює в собі лише політичний сеґмент ринку, її самої недостатньо для загальнонаціонального проґресу.

Як утілення правової парадигми ринку, органічний конституціоналізм вимагає свободи творчости, втіленої у символічних формах науки, освіти та мистецтва. Коли держава досягає конституційної фази свого розвитку, творчість потрапляє в ній під надійний правовий захист. На практиці це може означати як застосування філософії Першої поправки в Конституції США, коли свобода творчого самовираження переміщується у перед-політичний і перед-правовий простір, так і заборону цензури, доповнюваної невтручанням у культурно чутливі зони (Дейвід Істон) науки, літератури та мистецтва. До другого способу стимуляції творчости вдаються у країнах Західної Европи, Арґентині, Бразилії, ПАР тощо.

Що ж до України, то вона перебуває на початковій стадії засвоєння парадигми органічного конституціоналізму та наслідків, що з неї випливають. Зокрема, в Україні не усвідомлюють достатньо глибоко той проблематичний вплив, що його справляє на творчість демократія. Порівняно нещодавно тут покінчили з тоталітаризмом, а тому загрозу національному проґресові наївно вбачають не в демократії й у вузькості творчого простору, а в авторитаризмі та диктатурі.

Демократія, стверджують класичні джерела, – це правління народу, народом і в інтересах народу... Фридрих Енґельс із цього приводу зауважив, що успіх демократії залежить від якости демосу як її головного суб’єкта. Зокрема, заведено вважати, що демократія як правління розділених людей не становить небезпеки для свободи. Очевидно, автономна особистість Дейвіда Рисмана – це теж ідеальний суб’єкт для демократії. З іншого боку, органічна схильність до екзистенціяльної позиції – не наймасовіша з людських якостей. Автономія, писав Ричард Рорті, «не є чимось таким, що всі людські істоти мають у глибині себе і що суспільство може вивільнити, припинити чи зрепресувати. Вона є чимось, чого сподіваються досягнути деякі окремі люди і чого насправді досягає лише мало хто».

У США щорічно проводиться приблизно 50 тисяч місцевих референдумів, і це приголомшливий приклад демократії. Та чи може так часто апелювати до референдумів Україна? Національні референдуми популярні в консервативній Швейцарії, проте в інших країнах ставляться до них стриманіше. Народи, які продемонстрували свою здатність голосувати за харизматичних диктаторів, менше ймуть віру демократії, ніж інші. З іншого боку, реальне функціонування демократичних інститутів спокусливе, бо у більшості випадків воно ефективне. І все-таки,  перш ніж повноцінно експлуатувати демократію, постсовєтські країни мають відтворити повноцінний ринок, захистити власність і виховати автономну особистість.

Зокрема, в Україні важко залучити населення до по-справжньому продуктивної демократії, не визнавши перед тим повномасштабної власности на землю. Людина, якій не дозволено вільно продавати/купувати землю чи придбавати зброю, не є повноцінним суб’єктом демократії. Люди, які не мають власности, почуття гідности та відповідальности, схильні не до демократії, а до популізму. Такий тип особистости не тільки індиферентний, але й небезпечний для проґресу.

Отже, якщо Україна прагне органічного конституціоналізму, то починати потрібно з рішучого посилення ґарантій прав власника та земельної реформи. Ясна річ, існує й альтернатива: це стан, у якому Україна перебуває тепер. Одначе він не влаштовує народ так само, як і національну еліту. З другого боку, народ не може створити нову конституцію, а еліта це зробити може й зобов’язана. Звісно, розроблення нового закону буде виправданим лише тоді, коли у свідомості еліт відбудеться відповідна зміна пріоритетів.

Конституція США вивела в 1791 році свободу самовираження індивіда за межі політичного та правового постору, що відповідало природі речей і здоровому глуздові. Сьогодні ми знаємо, що символічна реальність творчости – пластична[1]. Крім того, годі уявити собі ефективне функціонування держави, яка табуює власні політичні та правові дебати. Влада і право не можуть і не повинні контролювати творчу свободу, бо від її наявности безпосередньо залежить їхня власна успішність.

На жаль, люди навчилися і тут вдаватися до численних хитрощів і вивертів. Зокрема, ст. 10 Европейської конвенції про захист прав людини й основних свобод 1950 року містить у собі дванадцять можливих обмежень для свободи самовираження індивіда, які свого часу ввійшли до ст. 34 Конституції України. Український законодавець щиро переконаний у тому, що реґламентація свободи творчого самовираження в країні цілком відповідає европейським стандартам. Насправді це далеко не так.

По-перше, в Україні не застосовується трискладовий тест, відповідно до якого обмеження свободи самовираження може відбуватися лише на підставі закону й у випадках, коли це точно відповідає леґітимній меті та є необхідним у демократичному суспільстві. По-друге, в Україні не передбачено окремого конституційного права на доступ до офіційних документів, що дозволило б тримати національну бюрократію в рамках. У повномасштабному вигляді таке право існує лише в США та країнах Европейської спільноти. По-третє, в Україні відсутня конституційна норма про те, що передбачені Конституцією обмеження свободи слова не можуть бути застосовані у царині науки, літератури та мистецтва. Проте таку норму введено в Хартію засадничих прав Спільноти (2005) і відтворено в багатьох органічних конституціях її членів.

Україна запровадила конституційну заборону цензури у 1996 році та закріпила її розгорнуте визначення у поправках до Закону «Про інформацію». Згодом урядовим наказом було створено «Національну експертну комісію України з питань захисту суспільної моралі», яка заходилася виконувати de facto цензурні функції у царині літератури та візуального мистецтва. Одне з досягнень у її діяльності – заборона на доступ до «Моєї боротьби» Адольфа Гітлера; одиноким очікуваним наслідком такого рішення стане менша рафінованість українських студентів. (Принагідно згадується спостереження Александра Кожева щодо совєтського мистецтва, яке, мовляв, доволі схоже на французьке мистецтво XVIII століття, адаптоване до інтелектуальних потреб дванадцятилітньої дитини.) Присутність у складі цього «Нацкоммору» справжнього інтелектуала – директора Інституту філософії НАН України Мирослава Поповича – якнайвиразніше засвідчує реально інфантильний стан конституційної свідомости в Україні. 9 грудня 2010 року «комісію» нарешті зліквідовано указом президента України.

Український конституціоналізм дотепер не знає поняття академічної свободи, в Европі відомої вже від Середніх віків. У США Верховний Суд визначив академічну свободу як право університетів самостійно вирішувати, хто може бути в них студентом, викладачем, професором, а також чого і як варто навчати в університетських стінах. Подібно тлумачить академічну свободу органічний конституціоналізм країн Західної Европи. З академічної свободи, своєю чергою, випливає заборона для поліції заходити на територію університетських кампусів. А от у холах Національного університету «Юридична академія України ім. Ярослава Мудрого» міліціонер із ґумовим кийком зробився звичною деталлю інтер’єру.

Кажучи про стан творчости й інтелектуальної свободи на постсовєтському просторі, корисно згадати також відому засторогу Джона Стюарта Міла: «Те, що сьогодні так небагато людей мають сміливість бути ексцентричними – головна небезпека нашого часу». Академічна свобода – це тонка матерія, їй загрожує все, що не здатне примиритися з творчим індивідуальним началом. Мало того, навіть ідеологію розумности, як говорив Кенет Майноуг, варто вважати перешкодою на шляху всього, що є спонтанним, несамовитим, нестримним, безкорисливим і героїчним,– одне слово, ірраціональним.

Сполучені Штати, писав Фукуяма, досягли успіху завдяки дотриманню етики ірраціонального, з чого випливає імператив захисту всього непередбачуваного та спонтанного. Цей імператив важливий і тому, що демократія має не так творчий, як селективний дар. Як відзначав свого часу Джовані Сарторі, демократія вміє лише вибирати зі створеного раніше. Це стосується біотехнології такою самою мірою, як і способу зав’язувати краватку. Якщо демократії не передує творчість і ринок, її перспективи стають неприйнятно вузькими. Громадяни сучасної України формально вільні, проте їхньому проґресові перешкоджає вузькість політичного ринку. Що ж до ринку неполітичного, то тут вони можуть вибирати лише з того, що вироблено по-справжньому творчо орієнтованими країнами.

Цікаво, що розпочата в XX столітті Верховним Судом США боротьба за громадянські права – це прямий наслідок конституційного захисту свободи транспортних перевезень. Потугу виконавчої влади американської держави було сконцентровано тоді на забезпечення належного виконання ринкових правил. І це логічно, бо саме президент США зобов’язаний (каже його конституційна присяга) «скільки стане сили, підтримувати, охороняти та захищати» біблію вільного ринку – Конституцію Сполучених Штатів.

Захист ринку в об’єднаній Европі забезпечують республіканізм, недоторканність власности, невтручання у творчість, а також принцип вільного пересування людей, товарів, послуг і капіталу. Такі норми закріплено як на міжнародному, так і на конституційному рівнях. А особливості окремих країн виявляються у мірі стимулювання ринкових узаємин. Що ж до перехідних суспільств, то в них усвідомлення імперативів органічного конституціоналізму відбувається повільно та непросто. Бо, як писав Джон Фавлз, можна порівняно легко навчити людей розуміти складне, але набагато важче навчити їх розуміти просте.

____________

[1] Головна особливість символізації як прийому абстрагування в науці, освіті та мистецтві полягає в тому, що вона дає оперувати з об’єктами предметно- фізичної реальности за законами уяви, а не за фізичними (природними) законами. Іншими словами, у просторі творчої свободи матеріяльні об’єкти та природні явища звільнюються від своєї фізичної закріпачености та зв’язаности. Це дає підстави припустити, що головна функція символічної реальности – розм’якшення «реальної реальности», надання їй пластичних, рідинних властивостей. 

Докладніше див.: Всеволод Речицкий, Символическая реальность и право, Львов: ВНТЛ- Классика, 2007, с. 97.

Всеволод Речицький, 25 жовтня 2012 року

//krytyka.com/cms/front_content.php?idart=1018

//rethinkingdemocracy.org.ua/themes/Rechytskyi.html

//cau.in.ua/?p=499

//gold555.com/socionika/yrgeshsrtf-zffelfhttpaikido2-rushutochna-pamytka-model-a.html/