Семен Глузман. Смерть - абсолютный Люстратор

Итак, здравый смысл опять проиграл. Такая у нас украинцев судьба. Закон о люстрации принят. Наши неприкасаемые депутаты, устрашенные умело организованным народным гневом и горящими автомобильными шинами, проголосовали «за». В государстве, постоянно попирающем дух и букву Закона, в так называемом законодательном поле появилась ещё одна декларация. Бессмысленная, плохо выписанная, разрушающая логику правоприменения.

Обратите внимание: никто из тех, кто должен был ощутить у своей груди острый меч люстрационного возмездия, не бежал из страны, не покинул в страхе свои особняки, не застрелился, наконец.

Они, многочисленные потенциальные объекты люстрации, не испугались. Потому что знают: декларации в нашей стране не работают.

Многоголовая юридическая общественность также не возмутилась. Хотя все эти доктора права и не менее правовые академики понимают: закон о люстрации, принятый Верховной Радой под давлением улицы – документ не правовой. Даже так: антиправовой. Потому что у эффективно действующей правовой системы должна быть своя точно выверенная логика. Наш закон о люстрации из этой логики явно выбивается. В стране, где есть вполне конкретные нормы уголовного права, обязывающие правоохранительную систему и судебную власть наказывать преступающих нравственные и юридические нормы высокопоставленных чиновников, вполне зрячая богиня Фемида этих грешников не видит. Совсем не видит. Потому что сама же Фемида из них состоит.

Вот и получается: уголовное преследование высокопоставленных правонарушителей (укравших, убивших и т. д. и т. п.) фактически невозможно, а мы говорим о какой-то люстрации. Именно так, какой-то. Безопасной для преступника и очень опасной для нас, для общества.

Так мы идём в цивилизованный европейский мир: сначала выбираем себе в Президенты одного из главных чиновников коммунистической системы, возвышавшегося даже над почти всесильным Комитетом Государственной Безопасности, а спустя двадцать с хвостиком лет принимаем люстрационный закон, где лишаем права работать в государственной системе лейтенантов и капитанов КГБ, слепо выполнявших указания главного идеологического ведомства той страны.

Какой выход? А его нет. И не может быть. Люстрационные потуги бессмысленны, ребёнок на свет не появится. Есть такой очень редкий феномен в медицинской практике: ложная беременность. Похоже, что мы, украинский народ этой странной патологией очень давно страдаем. Хотим проснуться в чистой и сытой стране, где идеальные чиновники с утра и до поздней ночи ублаготворяют все наши потребности, насаждают доброе, разумное и вечное в школах и детских садиках. Очень хотим. Но для этого необходимо разбить все зеркала, имеющиеся в стране, как в частных домах и квартирах, так и в городских туалетах и присутственных местах. Не видя себя, легче поверить в свою добродетельность.

…А мне, наивному, казалось, что жестко давить на наших законодателей, в том числе и горящими шинами, необходимо совсем по другому поводу, требуя от них изменить выборное законодательство, раскрыть партийные списки, ввести санкции за голосование по-чечетовски и т. п.

Впрочем, выход есть, тот самый, вечный. Все мы умрём, даже те из нас, кто ухитрился за несколько лет накопить миллиарды и миллионы долларов. Преступными комбинациями, физическим устранением конкурентов, наглым и откровенным воровством. Так будет. Смерть – абсолютный Люстратор.

Семен Глузман, врач, член коллегии Государственной Пенитенциарной службы Украины, 22 сентября 2014 года
http://society.lb.ua/life/2014/09/22/280158_smert-absolyutniy_lyustrator.html

http://hvylya.org/

Впереди третий Майдан

Кто-то из великих мыслителей XX столетия заметил: задача тоталитарной полиции не раскрывать преступления, а быть под рукой, когда власть захочет арестовать определенную категорию населения. История событий на Майдане и вокруг него - яркое напоминание о том, что замечание мудрого относится и к полиции, обслуживающей авторитарных правителей.

Именно так, правителей, а не одного из них. Украинскую милицию сформировал совсем не Виктор Янукович, он лишь воспользовался наработками предшественников. Да, все так, президенты, предшествовавшие Януковичу, и сопровождавшие их народные депутаты-законодатели в лучших традициях почившего СССР сумели скоро и уверенно создать многочисленные отряды внутренней армии, основной задачей которой было защищать правителя от разгневанного протестующего народа. Поэтому стыдно смотреть на телевизионные картинки всевозможных миротворческих круглых столов, где в качестве мудрых примирителей глубокомысленно восседают господа Кравчук, Кучма и Ющенко. Как заметил известный европейский политолог, каковы миротворцы, таков и мир.

Реальная власть начинается там, где появляется секретность. И эту советскую догму крепко усвоили новые, независимые украинские правители. По этой причине мы, обыкновенные граждане, не знали, не могли знать реальное количество подразделений нашей внутренней армии и число солдат и офицеров в них. Хотя в нормальном государстве такая информация не может относиться к категории государственной тайны. Сегодня знаем и мы, но отнюдь не благодаря решению Конституционного Суда или омбудсмена, табу секретности разрушил Майдан.

Майдан исчерпал себя. Так случилось, что он победил. Приведя к власти прежде оппозиционных политиков. Умелых мастеров подковерной игры, легко лгущих адептов все той же Системы.

С болью и брезгливостью солдаты Майдана наблюдают, как поодиночке и стаями к руководству страной подтягиваются серые мыши прошлого: "диссидент" эпохи Януковича (оказывается, так!) Нестор Шуфрич, знаменитый торс команды Черновецкого Сергей Рудык и т.д. и т.п. Активно готовятся вступить в новый парламентский строй ветераны торговли армейскими вооружениями, без зазрения совести продавшие ракеты, самолеты и танки в страны арабских и прочих нецивилизованных диктатур.

Они, нувориши-мультимиллионеры, с удовольствием, громко внушают нам, что именно он, Виктор Янукович, "сознательно разрушил украинскую армию, лишил ее вооружений". Им вторят бывшие министры нашей несуществующей обороны, только сейчас, после Майдана узнавшие правду о реалиях украинского немощного войска. По-прежнему существует государственный орган, распоряжающийся национальной моралью, умеющий абсолютно точно отличить добро от зла. Лихо общаются с прессой бравые пограничные генералы, сколотившие вполне конкретные состояния благодаря отсутствию материализованной украинской границы. Так мы живем...

Впереди третий Майдан. К сожалению.

Семен Глузман, психиатр, 26 мая 2014 года

http://society.lb.ua/position/2014/05/26/267781_vperedi_tretiy_maydan.html

Іван Хівренко. Володимир. 2012 р.

Іван Хівренко. Богдан. 2012 р.

Іван Хівренко. Дніпро. 2012 р.

Іван Хівренко. Майдан. 2012 р.

http://www.webochka.com/glavnaja/7433-2014-01-26-08-19-51.html

Українська хартія вільної людини 2012

Ми, учасники Ініціативної групи «Першого грудня», укладаємо цю Хартію, щоб висловити те, як бачимо життєві орієнтири для нашого суспільства, і водночас дати поштовх до об’єднання всіх людей, які хочуть доброго і гідного життя в Україні і навколо неї.

Людство зустріло початок Двадцять першого століття як добу невпевненості.

Сучасна людина досі долає силу тяжіння великих випробувань і надій минулого; вириваючись із цієї історичної гравітації, вона почувається перед майбутнім невпевнено і вразливо.

Ми бачили багато потрясінь: могутність і занепад тоталітарних ідеологій та створених ними імперій, політичні засліплення і прозріння, масові захоплення і розчарування.

Ми стали свідками піднесення демократичних ідей, переконань і мрій.

Але романтичні сподівання, зіштовхнувшись із реальністю, швидко перетворились на ілюзії. Слова знецінились.

У нашій країні, де Радянський Союз було подолано фізично, його спадщина і досі зберігається морально і ментально.

Виявилося, що люди далі й дедалі більше сподіваються на чужу ласку, а не на власні сили.

Нові економічні умови змінили країну і водночас загострили найгірші людські інстинкти: жадобу збагачення, захланність і споживацтво.

Людина дістала можливість вільно і без страху повернутися до духовних джерел. І водночас зубожіння, несправедливість і невпевненість виплекали у суспільстві внутрішнє розчарування, що стоїть на межі з духовною порожнечею.

Падіння останньої імперії повернуло нас до засадничих істин про будову на фундаменті закону та правди і про будівничих, які покладаються на власні сили і Божу допомогу — вищу поміч, яку відчувають совістю.

«Учорашні люди» натомість силуються «розбудовувати державу» старими методами насильства й обману, не маючи та й не знаючи вищих цілей.

Тінь сумніву торкнулася багатьох сердець. Однак тінь сумніву завжди йде поруч із людиною. Не варто боятися тіней. Треба шукати світла відповідей, які дають силу проти зневіри і надають сенсу нашому життю.

Ми знову бачимо по всьому світу рух до смислу, який має стати духовним орієнтиром для сучасної людини.

Способи, які б відновлювали та зміцнювали віру у власних і спільних силах, не можуть бути ані категоричними, ані вичерпними. До Храму можуть вести різні дороги, однак треба мати бажання і силу йти однією з них.

Наріжними каменями нашої Хартії є три прості думки.

Перше. Відповідальність за своє життя, а отже, його успіх, добробут і щастя нікому не може бути переданою. Ми самі несемо відповідальність за себе.

Друге. Мораль і духовні цінності не можуть бути відкладеними на завтра. Вони завжди потрібні сьогодні.

Третє. Ми будуємо те, що уявляємо, а отже, від глибини, масштабу і творчого хисту нашої уяви залежить наше майбутнє.

Людина прагне бути вільною, бо саме свобода надає смислу, гідності і цінності людському життю. Це і є дорога до щастя, до якого ми, віруючі і невіруючі, але всі у широкому філософському сенсі Божі діти, покликані.

Аби стати вільною, людині не треба проводирів.

Ані найталановитіші лідери, ані інтелігенція, ані жодна соціальна група не здатні привести людину до щастя і свободи.

Справжнім проводирем людини є лиш особисте осмислене зусилля.

Це не зробить хтось інший. Це можете зробити лише Ви.

1. Бути вільною людиною

Усі люди створені вільними. Саме це найвагоміше право людини, отримане кожним/кожною від народження, визначає суть нашої цивілізації.

Бути вільною людиною — це не лише зовнішня ознака, яка об’єднує усіх нас за правами, але й внутрішній духовний вибір.

Невільна людина не здатна бути ані щасливою, ані захищеною, ані впевненою у своєму майбутньому.

Бути вільною людиною — це насамперед означає брати на себе відповідальність.

Не можна вимагати від когось виконання його обов’язків, не виконуючи власних.

Не треба жити постійним почуттям скривдженості і жалем до себе. Бути вільною людиною означає вірити у свої сили.

Бути вільною людиною означає усвідомлювати свою неповторність, однак жодною мірою не плекати у собі зверхності.

Бути вільною людиною означає завжди і всюди самостійно додержуватися принципу нашої рівності один з одним, а також рівності перед законом.

І найважливіше: бути вільною людиною означає чинити добро.

Саме в цьому полягає найглибший смисл свободи вільної людини.

2. Бути українцем

Національна і культурна приналежність людини є значною мірою результатом духовного зусилля.

Сучасне поняття «бути українцем» передбачає кілька рівнозначних напрямів праці над собою.

Перше і найважливіше: потрібно плекати національну гідність.

Не шукаймо винних у власній долі.

Будьмо сильним народом і пам’ятаймо як про переможні, так і про трагічні сторінки.

Не забуваймо про ті вчинки, коли ми свідомо чи несвідомо чинили кривду іншим народам.

Не плекаймо зла й ненависті за свідомі та несвідомі кривди проти нас.

«Бути українцем» має означати подолання багатьох травм, страхів і стереотипів.

Не треба оцінювати себе крізь уяву інших народів і бути надміру залежними від чужих похвал і образ.

Не треба ані вивищувати, ані принижувати себе перед іншими культурами.

Не треба насміхатися з рідного.

Не треба виправдовувати власну бездіяльність непереборними обставинами, плекаючи лінощі, заздрість і «гординю в приниженості», які дуже часто є нашими найгіршими національними вадами.

Водночас сучасне поняття української нації виходить за етнічні межі і є явищем політичним, яке стосується й охоплює кожного українського громадянина.

Бути українцем означає усвідомлювати свою причетність до України і розвивати інтелектуальну, духовну та політичну україноцентричність: внутрішню — ту, яка постає з особистого зусилля кожного з нас, — єдність нашого народу, його земель, культури, історії і майбутнього.

Бути українцем означає володіти українською мовою або прагнути до оволодіння нею: не лише мова робить з нас українців, але саме та колосальна енергія, яка походить від особистого зусилля дбати про українську мову, навчитися і спілкуватися нею, й перетворює нас із населення в єдиний народ.

Бути українцем означає не допускати національного подріблення.

Не існує ані галицького, ані донецького, ані одеського, ані київського народів.

Існує єдиний український народ на всьому просторі своєї території. Наші місцеві відмінності не створюють відцентрової енергії. Не слід ані переоцінювати їхнього значення, ані штучно загострювати їх: наші регіональні особливості не перетворюють нас на різні народи, а лише збагачують національну спільність.

Світове українство є ще одним виміром нашого буття.

Ми повинні мислити світовими категоріями сприйняття українства й застосовувати їх у політичному, економічному та культурному житті нашого регіону, Європи і планети.

3. Бути активним громадянином

Щоб бути активним громадянином, слід насамперед усвідомити, що державність і демократія — це не лише політичні, але й духовні цінності.

Громадянське суспільство неможливе поза рамками держави.

Бути активним громадянином означає підтримувати іншого у захисті його прав, бо це — наші спільні права.

Бути активним громадянином означає виявляти ініціативу задля добра свого дому, сусідства, місцевої громади чи всієї української спільноти.

Бути активним громадянином означає з особливою увагою ставитися до будь-яких спроб (насамперед влади) порушити чи обмежити людські права. Завтра ті, хто порушують права вашого сусіда, можуть узятися за вас.

Бути активним громадянином означає усвідомлювати життєву необхідність демократичного розвитку держави. Демократія, як і будь-який політично-суспільний витвір людини, існує лише там, де є переважна більшість людей, здатних її захищати і водночас їй підпорядковуватися.

Бути активним громадянином означає не усуватися від політичного життя, а робити політичний вибір, навіть обираючи між недосконалими політичними силами, втім діючи по совісті і дбаючи про зміни в житті країни.

4. Любити

Нам потрібна докорінна зміна ставлення один до одного.

Любити означає бажати ближньому добра.

У понятті «любов» ми виокремлюємо національний, соціальний і культурний смисл.

Для нашого суспільства «любити» насамперед означає виявляти толерантність до політичних і культурних поглядів, етнічної, релігійної та мовної приналежності інших співвітчизників, чий досвід і особиста історія, безумовно, різняться.

Толерантність є однією з найвищих ознак культури вільної людини, яка, додержуючись своїх принципів, визнає й приймає право іншого на інакшість.

Толерантність водночас не означає безпринципності: вона не дає визнання і виправдання тим, хто свідомо діє проти нашої держави, прагнучи її розколу чи занепаду, як і тим, хто переступає межі моралі.

Наша любов означає спільне національне утвердження української мови, яка й визначає обличчя України та нашого народу у світі.

Вона передбачає безумовну повагу до прав російськомовного українства і суворе додержання прав усіх національних громад нашої держави.

Любити означає не допускати будь-яких виявів ксенофобії, расизму, шовінізму, нацизму і сталінізму як найбрутальніших форм людської, національної, політичної, культурної і соціальної нетерпимості.

Любити означає відновлювати зв’язок поколінь в Україні, коли старші, навіть не поділяючи форм життєвого чи творчого пошуку молодших, підтримують їхній рух на нових шляхах.

Любити означає й те, що кожне наступне покоління з мудрістю ставиться до реалій своїх попередників і не прагне звести порахунки, але продовжити те, що є спільним надбанням і добром.

Любов до України — це примирення ветеранів війни: українських повстанців і радянських військовослужбовців.

Любити означає додержуватися національного погляду на власне минуле.

Бажання любити має допомогти накласти мораторій на «історичні війни», провоковані ззовні.

Любов — це зусилля соціальної справедливості, спрямоване на подолання прірви між багатими і бідними.

Любити означає підтримувати непорушний духовний зв’язок між українськими церквами, чиїм головним призначенням є служіння Богові й українському народові.

5. Мислити

Одне з найважливіших завдань вільної людини — самостійно мислити.

Для нашого суспільства «мислити» насамперед означає подолати недержавність, вузькість і провінційність колоніального та хуторянського світогляду.

Саме в цій площині нам потрібна найважливіша революція.

Мислити означає ламати стереотипи.

Мислити означає працювати, читати і творити, відповідаючи на дух та потреби часу.

Мислити — це долати звичку простих відповідей.

Мислити означає цікавитися світом і його культурою.

Мислити означає потребувати нових культурних форм і явищ.

Не треба застигати в минулому. Треба рухатися вперед.

Не варто боятися несподіваності нового. Варто боятися порожнечі й байдужості.

Мислити — це спільними громадянськими силами створювати центри сучасної культури, бібліотеки, громадські фонди для поширення інформації про Україну в світі, перекладів нашої літератури чи задля підтримки навчання українських студентів за кордоном.

Мислити — це дізнаватися про передові світові пошуки у теоретичних, практичних і творчих сферах та переймати передове знання, серед іншого й за допомогою сучасних мережевих можливостей.

Мислити означає разом підтримувати незалежні засоби масової інформації, які мають стати справжнім людським голосом посеред нинішнього інформаційного фальшу.

6. Бути господарем

Наше головне суспільне завдання — відновити в українців почуття господаря, чиїми фундаментальними рисами є відповідальність за себе, своїх близьких і простір свого життя.

За своєю метою і масштабом ця справа є життєво необхідною, безальтернативною і співмірною з відновленням самої державності.

Бути господарем — це подолати рудименти радянського мислення, коли, по суті, принижена та обкрадена людина очікує на соціальну подачку й не ставить перед собою завдання брати участь у житті громади.

Щоб стати господарями своєї держави, ми повинні децентралізувати державну владу і делегувати владні повноваження та фінансові ресурси на місцеві рівні.

Господар починається з піклування про прості речі: порядок свого дому, під’їзду чи вулиці.

Ми усвідомлюємо складність багатьох суспільних хвороб, пов’язаних зі споживацтвом і невгамовними фінансовими апетитами.

Ці проблеми не повинні підмінити позитивного суспільного ставлення до підприємництва як джерела господарчого духу в Україні.

Таке ставлення буде можливим тільки в результаті національної та соціальної відповідальності, яку повинні нести перед країною представники великого і середнього бізнесу.

Бути господарем означає поважати особистість і працю інших людей.

Бути господарем означає справедливо оцінювати роботу інших і справно платити заробітну плату.

Нам потрібне відновлення стандартів професіоналізму, які катастрофічно деградували майже в кожній сфері.

Господар, отже, є поняттям, яке охоплює всіх, хто прагне працювати: власників виробництв і найманих працівників, фермерів і селян.

Відновлення господарського духу немислиме без підвищення заробітної плати, збільшення кількості робочих місць і створення умов для повернення в Україну мільйонів заробітчан.

І, найважливіше, бути господарем означає дбати про слабших і бідніших.

7. Бути лідером

Ми маємо бути налаштовані на особистий і колективний успіх.

Успіх повинен бути заслуженою винагородою за працю, і цей принцип мусить увійти в наше життя як норма здорового і справедливого суспільства.

Поняття «лідера» стосується не влади, а знання.

Бути лідером означає прокладати шлях для інших.

Поняття лідерства передбачає й виховання таких чеснот, як уміння чути іншого, відчуття команди і власної виконавчої підпорядкованості задля конкретної мети.

Як велика європейська держава, Україна повинна стати регіональним політичним, економічним і культурним лідером.

Ідея регіонального лідерства України означає для нас присутність і діяльну участь у житті Європи та нашого найближчого сусідства на рівні міжлюдських взаємин і співпраці.

Сьогодні, замість негнучкого чиновницького апарату, цю місію має взяти на себе і втілювати громадянське суспільство.

8. Бути відкритим суспільством

Бути відкритим суспільством означає бути спільнотою, переконаною у великій цінності людського життя і демократичного устрою.

Серед нас немає ані людей другого сорту, ані гвинтиків, ані «скалок» на шляху лісорубів.

Бути відкритим суспільством означає вгамовувати агресію і підтримувати слабших, вразливіших і тих, хто має обмежені фізичні можливості.

Бути відкритим суспільством означає не толерувати жодних антигуманних ідеологій і деспотичний примус.

Бути відкритим суспільством означає бути налаштованими переймати найкращий досвід і знання зовнішнього світу.

Бути відкритим суспільством означає любити людей, вільно мислити і виховувати вільних людей.

Це має стати нашою колективною свідомістю.

9. Бути успішною державою

Успіх нашої держави має насамперед полягати у подоланні соціальної відчуженості між людьми.

Ми повинні домогтися відновлення демократичного управління, порушеного сьогодні.

Ми зобов’язані повернути справжній парламентаризм, якого нині не існує.

На роки вперед ми, українські громадяни, повинні забезпечувати регулярну зміну влади, щоб прищепити їй чітке розуміння про її підпорядкованість людям.

Це можливо лише за умови свободи слова і демократичних прав, які треба захищати постійно.

В Україні має бути реалізований базовий принцип: держава не заважає своїм громадянам, створює вільні умови для тих, хто працює, та захищає найбідніших.

Успіх нашої держави залежить від «реформ справедливості» — зміни судової гілки влади і правоохоронних органів. Люди повинні нарешті встановити справедливість у державі.

Успіх нашої держави залежить від «реформ життя» — зміни системи освіти і системи охорони здоров’я.

Нам потрібен свій цілісний і захищений гуманітарний простір.

Нам потрібна докорінна реформа місцевого самоврядування і регіонального розвитку.

Наш успіх залежить від вільного функціонування внутрішнього ринку, захисту громадянина в економіці та бізнесі, розвитку малого і середнього підприємництва, максимального спрощення дозвільної і регуляторної систем.

Успіх нашої держави залежить від подолання економічних передумов корупції.

Успіх нашої держави залежить від формування політичних партій, які діятимуть на ясних ідеологічних засадах і чий розвиток та позиція залежатимуть від волі людей на місцях, а не тільки від одноосібних проектів.

Успіх нашої держави залежить від виховання влади, яка розумітиме значення й усвідомлюватиме важливість національних цінностей та об’єднання всіх громадян країни.

10. Бути учасником демократичної спільноти народів

Природнім і безальтернативним шляхом для України є об’єднання з простором європейських народів.

Європейська інтеграція означає для нас не зовнішній, а внутрішній політичний курс.

Ми здатні бути прикладом та опорою для всіх демократичних сил колишнього Радянського Союзу і наших сусідів та партнерів від Балтії до Чорного моря.

Химерним ідеям нібито слов’янського братерства, фальшивої єдності, баченої вже не раз і не одне століття, та іншим виявам неоімперської ідеології ми протиставляємо принципи взаємної рівності, поваги і партнерської підтримки.

Ми повинні прагнути додати сили кожному, хто бореться за людські права і свободи.

***

Сьогодні Україна стоїть супроти авторитаризму, корупції, бідності людей, гнітючої соціальної нерівності і внутрішньої роз’єднаності.

Нам потрібні зміни.

Ми здатні перемогти нинішні загрози і небезпеки.

Найважливіший і ще не використаний стратегічний ресурс України — це внутрішня консолідація нашого народу, яку розуміємо як єдність людей навколо цінностей незалежності та демократії, проголошених 24 серпня і 1 грудня 1991 року, і водночас як єдність політичних рішень та дій, котрі б гарантували європейський і демократичний розвиток України на десятиліття вперед.

Принципи, викладені у цій Хартії, для свого здійснення потребують багатьох великих особистих і колективних зусиль.

Для цього потрібен діалог, до якого запрошуємо всіх, хто хоче добра нашому народові і його державі.

Ми закликаємо кожного з вас, дорогі співвітчизники, до найскладнішої у нашому житті роботи: не чекати «золотого віку», не падати духом під тягарем неправди, не ховатися від світу і свого життя, а постійно робити особисті зусилля, які, віримо, принесуть добро Україні і утвердять нашу Державу як вільну країну вільних людей.

Наша Хартія — це вибір «бути». Особистий і колективний.

Бути вільними людьми.

Бути успішним народом і державою.

Бути вільними серед вільних.

В'ячеслав Брюховецький, Богдан Гаврилишин, Семен Глузман, Володимир Горбулін, кардинал Любомир Гузар, Іван Дзюба, Мирослав Маринович, Мирослав Попович, Євген Сверстюк, Вадим Скуратівський, Ігор Юхновський

Київ, 1 грудня 2012 року

____________

//1-12.org.ua/2012/12/08/1421
//1-12.org.ua/2012/12/06/1380

Заява Ініціативної групи «Першого грудня» у зв’язку з подіями 3 липня у Верховній Раді України 

Заява ініціативної групи «Першого грудня» щодо законопроекту «Про засади державної мовної політики» 

Ініціативна група «Першого грудня» (звернення, декларація) 2011

//www.facebook.com/1grudnya

Заява Ініціативної групи «Першого грудня» у зв’язку з подіями 3 липня у Верховній Раді України

З великою тривогою ми, учасники Ініціативи «Першого грудня», звертаємося сьогодні до всього українського суспільства і кожного українського громадянина, незалежно від його походження, мови, віри чи поглядів.

3 липня 2012 року у Верховній Раді України відбувся антиконституційний «мовний» заколот. Жодна чесна людина, яка б хотіла висловити своє неупереджене слово, не знайде іншого визначення.

Зміст проголосованого «мовного» законопроекту є прикладом фальшивої законотворчості, яка не вирішує жодної принципової мовної проблеми в Україні, не дбає про мовні запити національних громад, а натомість використовує частину російськомовних українців задля розколу України, суспільного протистояння і розбрату.

Спосіб, у який було схвалено «мовний» законопроект, свідчить про катастрофу українського парламентаризму і вражаючу деградацію парламентської традиції. Парламент остаточно перетворився на місце бездумного «кнопкодавства», він утратив свою суспільну легітимність.

На очах суспільства «мовний» законопроект був проголосований по-злодійськи, з цинічними коментарями учасників злодійства, які не бояться ані свого злочину, ані громадянського осуду.

Почуття особистої честі і життєвий досвід дають нам, учасникам Ініціативи «Першого грудня», право на такі оцінки. Ми просимо українське суспільство усвідомити, що «мовний» заколот 3 липня 2012 року націлений супроти кожного з нас, оскільки вперше в українській історії проводить між нами мовний кордон. Це — результат зухвалого і зловмисного задуму. Це — замах на Україну і єдність нашого народу.

Ми з жалем і болем бачимо безпорадність усіх політичних сил та законодавчих інструментів, які б мали стати на перешкоді «мовного» заколоту.

За таких обставин слово для захисту належить народові та кожній чесній людині без найменшої різниці, якою мовою вона спілкується.

Схвалений «мовний» законопроект є фактом змови, брехні і злочину. Наша совість не дозволяє прийняти такого закону і вважати його законним рішенням українського парламенту. Цей документ належить традиції українофобії і ніколи не стане частиною національного політичного і правового життя нашої держави.

Вважаємо, що в Україні має з’явитися сучасне ясне, недвозначне і справедливе мовне законодавство, яке дасть поштовх розвитку державної української мови і візьме під належний захист мови всіх національних громад. Формування такого законодавства — завдання не для політичних шахраїв і злодіїв, а для всіх політичних сил України, які повинні знайти сили і мудрість опрацювати необхідні законодавчі ініціативи у відкритий і чесний перед нашим народом спосіб.

Ми не приймаємо «мовний» заколот.

Ми засуджуємо злочинців, які вчинили його всупереч закону і моралі.

Очікуємо, що Президент України і Голова Верховної Ради, усвідомлюючи можливі загрози, застосують свої повноваження, щоб не допустити введення проголосованого документа у формальну дію.

Одночасно закликаємо всі політичні і суспільні сили країни оскаржити схвалене 3 липня рішення в судовому порядку.

Ми закликаємо кожного українського громадянина висловити свій протест і осуд.

Захист української мови стає символом захисту нашої державності. Ми закликаємо всіх чесних людей України до дії — зробити особистий україномовний вибір: купувати україномовні книги і часописи, підтримувати україномовне кіно, телебачення, культуру. Бо відтепер ідеться про вибір не лише мовний, а й моральний.

Маємо пам’ятати, що і україномовні, і російськомовні громадяни України є законними громадянами своєї держави, а тому не можуть бути об’єктами наруги. Необхідною передумовою їхнього цивілізованого співжиття є взаємна солідарність, яка унеможливить штучну поляризацію суспільства і зіштовхування одних громадян з іншими.

Сьогодні об’єктом атаки є українська мова, отож станьмо усі на її захист, бо лише так захистимо себе від найманців, які хочуть продати вільне майбутнє нашої країни, нашого народу, наших дітей і онуків.

4 липня 2012 року

В’ячеслав Брюховецький, Богдан Гаврилишин, Семен Глузман, Володимир Горбулін, кардинал Любомир Гузар, Іван Дзюба, Мирослав Маринович, Мирослав Попович, Євген Сверстюк, Вадим Скуратівський, Ігор Юхновський

____________

//1-12.org.ua/2012/07/04/776

Українська хартія вільної людини (Ініціативна група «Першого грудня») 2012 

Заява ініціативної групи «Першого грудня» щодо законопроекту «Про засади державної мовної політики» 

Ініціативна група «Першого грудня» (звернення, декларація) 2011

Валерія Бурлакова. Чому українці не усміхаються

Психологічні проблеми наших співвітчизників походять від терплячості, «захисної реакції» на ситуацію в країні та невміння отримувати задоволення від життя.

Відсутність усмішок у перехожих на вулиці – перше і найпоширеніше враження іноземців від українців. Чи свідчить тотальний брак позитивних емоцій на обличчі про психологічні проблеми людей?

Наші співгромадяни значно частіше стали звертатися по допомогу до професійних психологів, констатують фахівці. Здебільшого скаржаться на стреси, життєві травми, страхи, фобії та депресії. Не оминають їх і вікові кризи. «Знаєте, що найбільше лякає? Усі проблеми дуже часто пов’язані з поганим ставленням до себе, невпевненістю в собі, хворобливою залежністю від чужої думки, нерішучістю», – зауважує психолог, психотерапевт, керівник центру «Аматей», член Міжнародної асоціації позитивної психотерапії Надія Стеклова. Психолог Наталя Шевченко зазначає, що більшість її клієнтів описують свої проблеми майже одними й тими самими словами: «Я не знаю, що мені робити». Стосується це і сімейних конфліктів, і робочих, і депресивних станів окремої особистості.

МЕЖА «НОРМАЛЬНОСТІ»

Дізнатися, скільки українців не знають, що робити з відсутністю сенсу життя, а скільки – з невдалим шлюбом, неможливо. Офіційних даних немає. Їх бракує навіть щодо серйознішої площини – психічних захворювань. «Статистика з об’єктивних причин не дає змоги оцінити відповідні реалії, – підкреслює Семен Глузман, президент Асоціації психіатрів України. – Напевно, частота цих захворювань не відрізняється від такої в решті світу. Суттєва відмінність нашої країни від більшості цивілізованих – поширення алкоголізму й наркоманії та пов’язаних із ними психічних розладів. Однак фактично ця серйозна проблема і далі ігнорується державою».

Психолог Володимир Селіванов теж підкреслює, що алкоголізм, який певною мірою є наслідком депресії, – дуже гостра проблема. Як і анорексія. «Дівчата вважають себе товстими, хоча мають вигляд скелетів, – пояснює він. – В Україні це посилено масовою культурою, яка пропагує певні стандарти фігури, раніше таке явище в нас не було поширене. Анорексія небезпечна для життя. То самознищення».

Загалом згубними можна назвати будь-які психологічні проблеми, необов’язково пов’язані з відмовою від їжі. Адже вони можуть впливати на виникнення тілесних захворювань. Першою на такі негаразди реагує серцево-судинна система. Не залишаються осторонь і ендокринна, і дихальна… «Інфаркти, бронхіальна астма, цукровий діабет тощо можуть бути наслідками душевних негараздів, – підкреслює Селіванов. – Усе це група так званих психосоматичних захворювань. Їх в Україні чимало».

Якщо ж психічний стан не призводить до погіршення самопочуття фізичного – усе відносно. «Професор психіатрії, мій учитель, з приводу згаданих вище захворювань казав: межа між здоровою людиною і хворою діалектична. Тобто це філософське питання», – пояснює Селіванов. Стосується таке визначення і проблем психологічних. Орієнтиром має бути лише внутрішній стан особи: чи комфортно їй жити, чи здатна вона радіти, ставити цілі, нормально взаємодіяти з іншими людьми.

ХВОРОБИ ДЕРЖАВИ

«Значна кількість українців не впевнені у своєму майбутньому, – переконаний Семен Глузман. – Не здатні знайти гідну роботу, перебувають у стресі під час відвідування хамів-чиновників, не можуть безплатно (та й платно, на жаль) отримати необхідну їм медичну допомогу, відчувають втому, апатію, роздратування тощо». Саме вони становлять українське суспільство, є його частиною, підкреслює психіатр: «Але ці люди не хворі. Їхня реакція – реакція нормальних людей на ненормальну, хвору державу. А недуги останньої таблетками не лікуються. Тут єдино можливі ефективні засоби – активна громадянська позиція, обдумана, зважена участь у виборах».

Те, що позитивні чи негативні очікування стосовно долі держави (див. Табл. Нарощування темпів песимізму) позначаються й на ставленні наших співвітчизників до власного майбутнього, підтверджує і соціологія. За результатами дослідження Інституту соціології НАНУ «Українське суспільство. 20 років незалежності. Соціологічний моніторинг», починаючи з 1999-го надія на добре майбутнє України була притаманна більшості громадян. Однак 2011-го стався різкий спад позитивних настроїв, натомість посилилася тривога, а згадану надію зберегла лише третина людей. Такі тенденції дзеркально відображені у відчуттях українців щодо власної долі: страх і песимізм у 2011-му зросли разом із переживаннями за країну, а впевненість та оптимізм стосовно і власного життя, і життя країни зменшилися. Зокрема, у 2010 році 58,8% людей сприймали своє майбутнє з надією, а 2011-го їхня кількість становила лише 43,8%. Водночас частка тих, хто відчував страх за власну долю, за цей період зросла з 12,9% до 21,5%.

ВИЖИВАННЯ ЯК НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ

Властива українцям терплячість пояснюється тим, що протягом багатьох століть головним їхнім завданням було виживання. «Наш північний сусід мав ідеї підкорення, розширення, створення імперії, звичку «рятувати світ». Та росіяни досі всіх «рятують», наприклад, чеченців, – пояснює Селіванов. – А ось в Україні все було пов’язано з необхідністю вижити. Тут татари, там поляки, ще десь москалі… Вона робить особистість терплячою. Зокрема, й у стосунках, адже, щоб вистояти, потрібно гуртуватися, підтримувати зв’язки з іншими людьми. Навіть формування пари завжди має якусь мету, завдання».

Саме потреба вижити нерідко заважає нашим співгромадянам піти від чоловіка чи дружини. А вітчизняна модель родини поширюється й на інші аспекти життя, приміром, на ставлення до влади. «Вони такі-сякі, але ми терпимо. А що вдієш? Нічого! Ну така дружина. Ну таке керівництво…» – цитує типові відповіді своїх клієнтів Селіванов. Нездорова терплячість не дає змоги людині розвиватися, йде пліч-о-пліч зі страхом змін, боязню взяти на себе відповідальність.

Чому ж нічого не змінюється з появою нових поколінь, яким уже не потрібно виживати? «Наслідуються не біологічні чинники, а психологічні форми стосунків, які впродовж кількох генерацій лише поглиблюються», – пояснює пані Стеклова. Хоча психологічні моделі в різних регіонах нашої країни можуть різнитися. «Погляньте на львів’янина та донеччанина – це ж різні люди, – підкреслює Володимир Селіванов. – Донеччанин – більш російський тип. Простий, відкрита душа, прямий, агресивний. Львів’янин витонченіший і закритіший».

Помилкою було б сказати, що українці не можуть жити дружно саме через свої психологічні відмінності. Однак деякі причини поганих відносин Сходу й Заходу теж можуть приховуватися «не в сортирах, а в головах». Це, наприклад, внутрішня потреба мати ворога. Його наявність може бути вигідна не тільки політикам, адже протистояння з кимось певною мірою «полегшує» життя й деяким людям. Якщо є супротивник, якого можна звинуватити у всіх проблемах: особи з іншим кольором шкіри чи з іншого регіону, це все спрощує, допомагає знайти сенс життя, пояснити собі причини негараздів і навіть віднайти підтримку. «Погляньте на групи расистів чи радикальних націоналістів, – радить Селіванов. – Вони «щільні» всередині відносно світу, який їх оточує, більшою мірою, ніж звичайні громадяни, стоять горою один за одного. Тому що є ворог. Під час війни людина починає більше цінувати своїх». До того ж відмінності між представниками різних регіонів властиві практично кожній країні.

ПОХМУРІСТЬ ЯК ЗАХИСТ

Проте навіть психологічні відмінності між вихідцями з різних регіонів – це теоретичне узагальнення. Трапляються ж львів’яни з відкритою душею чи витончені донеччани. Є речі, спільні для всієї країни, як-от брак усмішок, про що чимало було сказано напередодні та під час Євро-2012.

Похмурі перехожі – невротичний захист, пояснюють психологи. А що як інша людина хоче мене обдурити, обікрасти, образити, посміятися? Щоб цього не сталося, потрібно завжди бути готовим до агресивної поведінки оточення, мати серйозний вираз обличчя, бути підозрілим. Певною мірою це пояснюється високою криміногенною ситуацією в країні. «В Америці, що показана у фільмі «Банди Нью-Йорка», теж не всміхались, як тепер», – порівнює пан Селіванов.

На щастя, підозрілість українців не переросте в епідемію психічних розладів. «У середині XX сторіччя в соціолого-психіатричному дослідженні було доведено: частота захворювання на шизофренію – досліджували саме цю недугу – не залежить від тривалості світлового дня, температури довкілля, характеру їжі тощо, – розповідає Семен Глузман. – Не впливають на поширення психічних хвороб й особливості політичного режиму в країні: деспотія, демократія тощо».

Проте на поведінці та психологічному стані суспільства, безперечно, позначаються стереотипи. Не всміхаємося ми ще й тому, що маємо хворобливе ставлення до частини життя, пов’язаної з отриманням задоволення. «Делу – время, потехе – час», – цитує російське прислів’я Володимир Селіванов. – Є (поширена поміж наших співвітчизників. – Ред.) думка, що задоволення – це не дуже добре. Наприклад, робота – то каторга, там потрібно гарувати, а не насолоджуватися. Скажіть комусь «мені кайфово на роботі» – не зрозуміє!»

До болю стара істина: хочеш змінити світ – почни із себе. Доречна вона і для українців. «Суспільство має розірвати зачароване коло і вийти на новий виток розвитку, – впевнена Надія Стеклова. – А він можливий лише тоді, коли окрема особистість буде готова до сприйняття нової інформації, матиме бажання змінювати свої звички та установки».

Потрібно вчитися не терпіти жахливі особисті стосунки чи погану владу. Не соромитися всміхатися на вулиці. Не боятись отримувати задоволення від кожного дня. Жити, а не виживати.

ВИКРИВЛЕНІ ПРІОРИТЕТИ

«У масовій свідомості сучасних українців поміж найважливіших якостей, що забезпечують життєвий успіх, дуже високо цінуються (після хорошого здоров’я – 41,2% – та інтелекту – 39,2%) наявність впливових родичів і друзів (відповідно 37,2% і 27,8%), вміння іноді йти в обхід закону (33,8%), походження із сім’ї з високим соціальним становищем (29,3%)», – пише соціолог Наталя Соболєва в дослідженні Інституту соціології НАНУ «Українське суспільство. 20 років незалежності. Соціологічний моніторинг». Водночас наші співгромадяни вважають, що для успішності в розвинених країнах Заходу потрібні високий інтелект та здібності (62,9%), якісна освіта (53,2%), а також чесність і принциповість (33,4%).

Валерія Бурлакова, 03.07.2012

//tyzhden.ua/Society/53993

//www.fonditos.com/3d/personajes/jardin_de_flores-03045-800x600.php?o=51

Любомир Гузар. Про свободу

Ігор Юхновський. Народ не є сувереном у цій країні
Семен Глузман. Равнодушие вместо страха
Степан Гавриш. Геном українця. Фактор страху
Тетяна Івженко. Страх і затаєна злість стають головними рисами суспільних настроїв

Микола Жулинський. Юрій Шемшученко. Що загрожує суверенітету України? 

Іван Кілик. Зневіра

Усовершенствовать Творца

Безрассудство? Ничего подобного, вседозволенность. 

И безответственность. Люди, категорически и тотально безнравственные, открыто демонстрирующие свою аморальность, формируют правила этического поведения. 

Да, именно они, депутаты украинской Верховной Рады, без всякого стеснения голосующие «за того парня», миллионеры, без стыда и совести берущие бюджетные деньги «на оздоровление», приняли закон «О правилах этического поведения». Больная страна, тяжело больная страна.

Фото: Макс Левин

Каста неприкасаемых

Существует серьёзное подозрение, что право и нравственность регулируют различные сферы человеческой деятельности. «Поле» права и «поле» этики не совпадают по своим границам. Но выпускники факультетов марксистско-ленинской философии и практические работники социалистического правосознания ничего подобного не подозревают. Их мир проще, их, наших законодателей, мысль не увлажнена сомнениями. Они твёрдо знают: любые порождения их законотворческой деятельности к ним самим, неприкасаемым (в прямом смысле!) никакого отношения не имеют.

Это – апофеоз. Высшая точка надругательства над вечным и общепринятым. Они, публично декларирующие свою религиозность, решили усовершенствовать, освежить давно известное – библейские и христианские этические принципы. Усовершенствовать Творца. Несколько ранее этим занималась специальная дисциплина «маркистско-ленинская этика», подобные этические законоуложения имела и нацистская Германия.

«Великие доктрины» ХХ века остались в истории как законченные системы, которые могут и сегодня иметь поклонников, но не потомков. В этом смысле закон «О правилах этического поведения» не опасен. Ещё одна декларация, сколько их уже было… 25 июля 1918 года Совнарком (т. е. правительство той страны) утвердил «Положение о государственной статистике». Тогда были созданы отделы социальной статистики, которые регистрировали и обобщали сведения об уголовных, гражданских и административных правонарушениях, о беспризорности несовершеннолетних, алкоголизме, самоубийствах, абортах, проституции. Однако по прямому распоряжению Сталина в 1930 году ведение всей этой «моральной» статистики прекратилось. Грозный тиран не хотел знать правду о своей стране. Сегодня, в 2012 году «моральная статистика» в полном объёме отсутствует и в независимом украинском государстве. В частности, никто из нас, рядовых избирателей, не может получить сведения о реальной деятельности тех, кто формирует законодательство страны. О точных датах посещения ими их рабочего места, о голосовании их депутатской карточки (поскольку сами они на работе бывают достаточно редко), о заграничных их вояжах с указанием цели, длительности и источника финансирования, о всех их поездках по Украине, самолётом, поездом и автомобилем, о многом другом, характеризующем этичность их профессионального и человеческого поведения, например, участие в драках в парламенте, наездах на пешеходов и т. д. и т. п. А без всего этого – о каких правилах этического поведения может идти речь.

Фото: Макс Левин

Мораль, этика, нравственность – все на одной фотографии

Есть такая научная дисциплина – теория права. Она утверждает, что всем нормативным предписаниям, законам в первую очередь, должна быть свойственна следующая формальная определённость:

1) закрепление в юридической форме основных юридических понятий, категорий как необходимых ориентиров для создания и правильного применения норм права;

2) строгую регламентацию прав и обязанностей участников правоотношений посредством создания норм права;

3) чёткое определение последствий несоблюдения предписаний норм права посредством конструирования санкций.

Всё это – не о нас, не о нашем законодателе.

Посмотрите, внимательно почитайте закон «О правилах этического поведения». И вы убедитесь: этические заповеди Творца всего сущего конкретнее, определеннее, эффективнее.

Семен Глузман, 25.05.2012

//society.lb.ua/position/2012/05/25/152983_usovershenstvovat_tvortsa.html

Законы должны молчать 

Модернізована опозиція