Гражданское общество: борьба с «кризисами» и «антикризисами»

Кризисная политреформа

Источником нынешнего политического кризиса в Украине является политическая реформа, превращение нашей страны в парламентско-президентскую республику. Никто не ставит под сомнение благие намерения наших политиков максимально демократизировать политическую систему. Во времена Леонида Кучмы, перераспределение властных полномочий в пользу парламента и Кабмина казалось правильным. Опасность диктатуры и авторитарного реванша была очевидна. Но при этом многие политики не видели скрытой угрозы в новой системы власти для украинской государственности в целом.

Наши демократы считали, что система баланса интересов в новом парламенте возникнет сама собой как по мановению волшебной палочки. Но оказалось, что политреформа создала новые, непредсказуемые вызовы национальной безопасности.

В ситуации, когда государство еще не прошло путь от тоталитаризма к плюралистической демократии, сильная исполнительная власть и Президент как гарант Конституции играют важную стабилизационную роль. При сильном институте президентства, его (президента) «последнее слово» делает саму политическую игру цивилизованной. Президент выступает в роли арбитра в спорах групп интересов. Это позволяет снять ненужное раскачивание лодки государства, конфликты между ФПГ не должны создавать угроз для безопасности граждан. Экономика страны только начала выходить на уровень стабильного роста, наметились позитивные тенденции в социальной сфере, народ впервые ощутил повышения уровня благосостояния. И в этот переломный момент была осуществлена операция по «демократизации» Украины.

Печально известная «пакетная» политреформа нарушила и без того хрупкий баланс власти в стране. И сейчас даже ее отмена не решает главной проблемы – несовершенства и неэффективности существующей в Украине системы государственной власти в целом.

Антикризисная коалиция в ближайшее время трансформируется, например, в Коалицию национального единства. В том или ином варианте к блоку ПР – КПУ – СПУ присоединиться «Наша Украина». Можно сколько угодно говорить о вариациях интеграции АК и НУ: в виде создания новой коалиции или в варианте «полтора» (синхронное голосование АК и НУ, участие нашеукраинцев в правительстве и т.д.). Речь уже не об этом. «Наша Украина» по определению не может находиться в оппозиции к правительству. Также как и Партия регионов не способна эффективно оппонировать оранжевой власти. Они оба нуждаются во власти, поскольку их капиталы зависят от нее. Они обязательно найдут компромисс. Но будет ли этот компромисс продуктивным?

Соединение усилий АК и НУ не создаст эффективного правительства. В Кабмине сразу же возникнет две конкурирующие группы: пропремьерская и пропрезидентская. Борьба между ними и будет определять те или иные решения. Кабмин превратиться в клуб для «дерибана» экономики: по принципу кто больше урвет и кто кого раньше кинет.

Сразу же найдутся желающие углубить политическую реформу в Украине. На практике, в нынешнем политическом раскладе, это «углубление» может означать только одно – попытку еще больше урезать полномочия Президента в пользу спикера и премьера, а в перспективе, или вообще ликвидацию этой должности, или введение выборов Президента Верховной Рады Украины, с преданием ему функций «свадебного генерала».

С другой стороны будет существовать БЮТ, который, избрав для себя глухую оппозицию, фактически законсервирует создавшуюся кризисную ситуацию. Команда Тимошенко в своей обиде на «кидок» со стороны президента и АК, «из принципа» будет пытаться торпедировать любые их инициативы.

В самой системе власти окончательно утвердятся коррупционные схемы. В ситуации, когда коррупция может быть определена не просто как некая совокупность уголовно наказуемых деяний, связанных со злоупотреблением служебным положением, взяточничеством, вымогательством, а как «система государственного управления», задача по выработке антикоррупционной стратегии вообще снимается с порядка дня украинского государства. Власть на это не способна априори.

И в этой ситуации нет места не только для принципов Майдана, но и для демократии в целому. Общество окажется в роли пассивного наблюдателя или в лучшем случаи статиста «массовок» под Верховной Радой или Секретариатом Президента.

Кризис неприбыльных организаций (НПО) в Украине

В данной ситуации свое слово могло бы сказать гражданское общество. Но оно в таком же системном кризисе, как и отечественный политикум. Большинство отечественных экспертов рассматривают наше гражданское общество как совокупность общественных организаций.

В идеале, общественные организации должны стать промежуточным звеном между государством и гражданином. Они призваны отстаивать интересы простого человека, лоббировать те или иные важные позиции какого-либо социального слоя или группы.

Свобода ассоциаций, и уважение к их правам обеспечит государственному организму гармоническое объединение интересов разных слоев и групп общества – то есть ту самую основу стабильности в государстве.

Тем не менее, по словам эксперта Виталия Кулика, «современная практика формирования гражданского общества и становление его институтов в Украине указывает на значительные деформации, которые возникают в развитии этого процесса».

Во-первых, власть адаптировалась к формальным требованиям гражданского общества – создала целый класс, таких себе «новых дворян» (от слова «придворных» или «дворовых», как желаете) из числа НПО. Это разного рода общественные коллегии, советы при министерствах и ведомствах. Они декларируют своей целью осуществление гражданского контроля над властью но, по сути, выступают в роли виночерпиев на балах чиновнической братии, время от времени кооптируясь в среду, которую сами же должны контролировать. Это как в анекдоте об общественном деятеле, который все время кричит о злоупотреблениях во власти, а на вопрос, о том, готовы ли вы с этим бороться, такой активист отвечает: нет, я хочу во всем этом участвовать.

Во-вторых, низкий профессиональный уровень значительной части НПО. Большинство из них функционируют скорее для заработков путем получения спонсорской и донорской помощи. Разумеется, об общественном благе и содействии переходу Украины к демократии речь даже не идет. К слову, есть НПО, которые одним лишь фактом своего существования дискредитируют «третий сектор».

Иногда, некоторые НПО, отрабатывая грантовую помощь «проводят» исследования, мониторинги, общественные кампании, которые не отвечают не только элементарным профессиональным стандартам, но и не имеют никакого практического значения. В то же время, эти НПО требуют от государства немедленного учета «значимости своих достижений» и принятия властью соответствующих решений.

Такое «гражданское общество» не только не способно противостоять ползучему разрушению государственности, а наоборот примет в этом живое активное участие.

Есть такая партия...

Но к счастью гражданское общество – это не совокупность НПО, а «автономная сфера общественного бытия, которое не подлежит прямому контролю и регламентации со стороны власти, а еще и структурированное общество. Оно предусматривает свободу ассоциаций индивидов по интересам и вкусам. Отдельные слои населения образовывают свои группы, добровольные объединения, которые призваны обеспечивать цивилизованные отношения с другими субъектами сожительства в обществе. Поэтому гражданское общество является определенным механизмом неформального социального партнерства, которое делает возможное осуществление и баланс существующих интересов» (по определению украинского политолога Сергея Рябова).

По сути, это и есть Майдан во всем его многообразии форм и методов гражданской активности. Напомню, что во время помаранчевой революции возникли новые эффективные сетевые структуры гражданских инициатив, способные не только контролировать власть, но и влиять на нее.

Появление таких форм самоорганизации и проявления активности как сетевые структуры неформальных объединений создают конкуренцию традиционным организациям. Общественные кампании (ОК) не имеют внутренней бюрократии, иерархии, решения принимаются консенсусом, они не требуют государственной регистрации. Так как цель деятельности ОК находится в краткосрочной перспективе, то их активность превращалась в кумулятивный заряд, который дает максимальный эффект.

Речь идет о возникновение качественно новой формы гражданской активности, с которой не возможно не считаться. Возьмем опыт гражданской кампании «Пора», «Чистая Украина» и т.п. В 2004 г. активисты той же «Поры» выезжали на все места репрессий, организовывали пикеты в защиту их жертв. Эта работа сопровождалась мощным медиа сопровождением и оглаской не только в Украине, но и за границей.

Общественные кампании принуждали власть реагировать. И не важно, в какой сфере действуют ОК: политической или исключительно социальной. Бюрократическая система не способна их интегрировать в себя. Чего не скажешь о НПО, которые от начала позиционируют себя как «общественные бюрократы». Напомним, что признаком деятельности ОК есть реальный, а не «виртуальный» ее характер.

Главное состоит в том, что неформальные общественные структуры не разрешат загнать гражданскую активность в «прокрустово ложе» НПО и коррумпировать их верхушку. Такую гражданскую активность «люби друзи» и их коллеги из бело-голубых будут всегда пытаться устранить на периферию.

Еще в начале 2005 г. Центр исследований проблем гражданского общества указывал, что победа «помаранчевых» не значит автоматического привлечения активистов общественных кампаний к участию в политике. Больше того, традиционные организации, небезосновательно опасаясь конкуренции со стороны неформальных инициатив, всячески отстраняли их от влияния на «лидеров революции».

Первым звонком стало то, что наиболее «оранжевому» сайту укрнета «Майдану» пресс-служба НУ отказала в аккредитации все инаугурационные мероприятия Виктора Ющенко. Как отмечают сами представители сайта, позиция пресс-службы является «достаточно непривычной, если учесть многочисленные просьбы о разнообразной помощи, которые на протяжении оранжевой революции поступали от штаба «Нашей Украины» (просьба об автотранспорте, продовольствии и медикаментах для палаточного городка, срочные объявления, распространения пресс-релизов)» . Тогда это восприняли как досадный казус, но именно тогда, в начале 2005 года, оформилась «политика дерибана». И здесь не существует места для настоящего гражданского общества. Так как альтернативой общественной позиции и инициативе является – «дерибан».

Противодействие коррупции силами гражданского общества вполне реально. К сожалению, успехи такой деятельности редки и не всегда заметны, а провалы многочисленны и одиозны. Однако это не повод сидеть, сложа руки и ждать, когда над Украиной само собой засияет светлое завтра. Необходимо бороться, в том числе и политическими методами.

Как считает российский деятель «третьего сектора» Иосиф Дзялошинский: «субъектами гражданского общества могут быть, во-первых, только люди, знающие, что собственные действия – наилучший способ защиты своих интересов, решения волнующих их экономических, социальных, политических проблем. Во-вторых, реальный или потенциальный субъект гражданского общества - это человек, уверенный в том, что добиться реальных результатов можно, лишь объединив свои действия с действиями других людей».

И где эти субъекты?

А этими субъектами являемся все мы. Все те, кто чувствует свою причастность к Майдану, кто еще имеет свою собственную гражданскую позицию и готов ее отстаивать.

Новое гражданское общество

Именно консолидация гражданских инициатив, создание на их платформе мощного общественно-политического движения, которое создало бы эффективною альтернативу политическому шоу на Грушевского и Банковой. Платформа для объединения проста и понятна каждому общественному активисту:

• внедрение политики «демократии участия» в политическую практику Украины. По словам президента Центра «Стратегия» Александра Сунгурова: «под демократией участия можно понимать программы и приоритеты органов власти, механизмы и технологии их реализации, выработанные на основе и с учетом ожиданий социальных групп общества их представителями. Демократия участия должна прийти на смену электоральной демократии, демократии голосования и только в случае развития практик общественного участия. Только эти практики и способны превратить закрытую, келейную, «государеву» политику в политику открытую, прозрачную и подотчетную населению - то есть политику публичную»;
• восстановление гражданского контроля над властью, создание целевых гражданских инициатив. Это не формирование общественных советов сверху при министерствах, что, по сути, не имеет никакого отношения к гражданскому обществу. Нужен реальный – целевой контроль общественных инициатив над Кабмином, оппозицией, судами, силовыми структурами и Президентом как главой государства. Действенный контроль, который власть не сможет игнорировать, иначе власть рискует получить новый многомиллионный Майдан гражданского протеста;
• чёткое определение пределов полномочий и ответственности всех ветвей власти и их составляющих. Попытки узурпации власти или перераспределения полномочий в пользу той или иной ветви власти, будут продолжаться до тех пор, пока эти вопросы будут предметом кулуарных торгов и непрозрачных, закрытых договоренностей. До сих пор, все вопросы касаемо организации государственной власти в Украине никогда не были предметом широкой общественной дискуссии. Украинцев никто и никогда не спрашивал, какую именно систему власти они желали бы видеть в своей стране. Необходима широкая общественная дискуссия и Всеукраинский референдум по вопросам кардинальной реформы власти, который обеспечит надежную основу для реализации системной политической реформы в государстве, в интересах всего украинского народа. Обществу нужна новая система организации государственной власти, нужна – Новая Республика;
• расширение прав местного самоуправления. Система территориальной организации власти в Украине переживает глубокий системный кризис, основным признаком которого является неспособность органов местной власти обеспечить эффективное управление самыми важными общественными процессами в государстве и, таким образом, нормальное существование человека. Действующая в Украине система государственного управления является неэффективной, склонной к коррупции, противоречивой и чрезвычайно централизованной, закрытой от общества и оторванной от потребностей простого человека. Именно сильные институты местного самоуправления являются основой организации власти в развитых странах;
• защита свободы слова. Как показывает практика, единственное завоевание Майдана – свобода слова, также находится под угрозой. На смену темникам пришла цензура собственников СМИ. Наши журналисты стали более зависимы от чиновников и своих администраций. Большинство достижений в сфере свободы слова последнего года – это история общественных журналистских кампаний: от кампании в защиту НТН до корпоративного «фе» Партии регионов в связи с «калашниковщиной»…

Как проиллюстрировал Майдан, украинский народ готов взять на себя ответственность за судьбу своей страны и сделать верный выбор в пользу стабильности и демократии. Остаются без ответа, как минимум два вопроса: готов ли Президент к такому развитию событий, а также, готово ли гражданское общество объединиться в поддержку Новой Республики и навести порядок в Украине.

Вадим Мурачов, 01 августа 2006 г.
//eurasianhome.org/xml/t/expert.xml

photo: rupor.co.il

Владимир Веснин. Основы власти и властвования

В основе руководства людьми находится влияние, т. е. психологическое (эмоциональное или рассудочное) воздействие, которое оказывается на них с целью изменения поведения. Потенциальная или реальная возможность влияния на окружающих называется властью.

Подчинение власти означает, что субъект сообразует свое поведение с требованиями ее носителя безотносительно к собственному мнению.

Власть является социальным отношением, которое характеризуется:

1. асимметричностью (один субъект чем-то превосходит другого);
2. постоянным стремлением к изменению существующего ее баланса — соотношения сил взаимозависимых субъектов, когда один из них использует ее ровно столько, сколько необходимо для выполнения своих функций, не вызывая у других субъектов чувства протеста;

Власть внутри организации постоянно смещается в соответствии с тем, как субъекты справляются с неопределенностью. Те, кто делает это лучше других, могут рассчитывать на большую долю власти. Это вызывает сопротивление остальных, которые пытаются ее сохранить (власть вообще стремится к самосохранению). Факторами, предопределяющими борьбу за власть, служат: личные мотивы, стратегические цели, нехватка ресурсов, конъюнктура. Процедурами, ограничивающими власть, являются: отставка, неподчинение, отзыв носителей власти, использование органов контроля.

3. целенаправленностью (осуществляется ради чего-то);
4. опорой на определенные ресурсы;
5. наличием специфического механизма реализации;
6. возможностью сопротивления и неподчинения;
7. неполным охватом всех сфер организации, зависимостью необходимого объема от характера решаемых задач.

Власть реализуется в управлении как совокупность полномочий, компетентности и лидерства.

С помощью власти распределяются и перераспределяются ресурсы, а действия членов организации направляются на достижение общей цели. Она выступает как мощное средство координации их деятельности, экономящее издержки, связанные с ее осуществлением.

По направленности власть может быть позитивной, созидающей, и негативной, означающей способность манипулировать людьми, что-то разрушать, чему-либо препятствовать. В конечном итоге такое злоупотребление ведет к дестабилизации ситуации. Чем выше концентрация власти в руках отдельного субъекта, тем выше цена злоупотреблений ею.

Власть имеет единоличную (осуществляется одним лицом), коллективную (осуществляется группой совместно) и коллегиальную (осуществляется одним лицом с учетом общего мнения) организацию.

Власть можно рассматривать как индивидуальную, реализуемую отдельным субъектом, или системную, базирующуюся на совокупности обязательных для всех безличных норм, правил, требований.

Власть бывает формальной и реальной. Формальная власть — это власть должности. Она обусловлена официальной ролью последней в структуре управления организацией, совокупностью принадлежащих ей прав (полномочий) и не связана с личными качествами занимающего ее субъекта.

Масштабы формальной власти измеряются либо числом лиц, которые прямо или косвенно обязаны подчиняться требованиям обладателя должности, либо объемом материальных ресурсов, которыми он может без согласования с другими распоряжаться.

В большинстве случаев должность не дает неограниченной власти, а лишь позволяет контролировать выполнение определенных функций.

Реальная власть зависит также от степени признания ее обладателя окружающими, т. е. от его места не только в официальной, но и в неофициальной системе отношений. Она измеряется либо числом людей, которые добровольно готовы данному лицу подчиняться, либо степенью его независимости от окружающих. От иерархии она весьма далека.

Готовность подчиняться (восприятие власти) определяется пониманием и принятием работниками смысла распоряжений, их интеллектуальными и физическими возможностями, соответствием характера власти их индивидуальным потребностям и установкам, личными качествами должностного лица.

Границы формальной и реальной власти совпадают редко. Часто их обладатели являются разными лицами, даже противостоящими друг другу, что ослабляет попытки ее монополизации.

Основы власти

Умение распоряжаться властью предполагает знание политической структуры организации, ролей и взаимоотношений групп и отдельных субъектов, их интересов, понимания стратегии и тактики, с помощью которых власть приобретается и удерживается, а также ее основ (источников).

Существует несколько основ власти. Прежде всего речь идет о принуждении.

Последнее может иметь форму физического насилия или его потенциальной возможности (что в цивилизованном мире, конечно, неактуально и в основном было характерно в эпоху рабства или феодализма по отношению к несвободным лицам).

Но принуждение может основываться и на законе и осуществляться с помощью официальных санкций за невыполнение требований должностного лица.

Для рядовых исполнителей эти санкции носят в основном материальный или административный характер (выговор, увольнение, лишение премии и т. д.); для руководителей большее значение имеют моральные санкции, ставящие под угрозу их служебное положение, статус, авторитет.

Власть, основанная на законном принуждении (власть вообще предпочитает принуждение) или его возможности, называется административной и выступает в правовой форме.

Такая власть существует как в государственных, так и в негосударственных организациях — главное, чтобы их деятельность и соответствующие требования руководителей официально регламентировались.

Особенностями административной власти являются безусловное слепое подчинение руководителю, деперсонификация отношений, отчуждение человека от создаваемого им продукта.

Все это является результатом разделения труда, в том числе и в сфере управления, приводящего к узкой специализации исполнителей, потере ими связи с конечными результатами своей деятельности, официального дистанцирования должностей, особенно в военизированных учреждениях, ношения униформы, знаков отличия и проч.

Считается, что сегодня административная власть обеспечивает руководителю лишь около 2/3 необходимого влияния — остальное дают знания, личные и деловые качества.

В целом власть, основанная на принуждении, проста и обеспечивает возможность оперативно направлять действия людей в русло интересов ее обладателя, быстро получать результат. Ее сила прямо пропорциональна степени принуждения (находясь под воздействием страха, люди сознательно или бессознательно позволяют властвовать над собой) и обратно пропорциональна возможности его избежать.

Но на практике, особенно в современных условиях, такая власть оказывается малоэффективной, так как обеспечивает минимальный уровень производительности и качества работы. Причины состоят в следующем.

Во-первых, страх заставляет подчиняться только в тех границах, где человека можно поймать на «неуставном» поведении, поэтому требуется дорогостоящая система контроля.

Во-вторых, и это самое главное, страх не обеспечивает заинтересованности в результатах работы, не предлагает действенных стимулов к труду, сотрудничеству, творчеству, что было доказано на практике еще во времена рабовладения. В то же время он вызывает сопротивление, стремление защитить себя, порождает отрицательные эмоции, нацеливает на удовлетворение потребностей в другом месте.

Кроме того, подобная власть просто непопулярна в эпоху демократии и либерализма. Сегодня людей невозможно контролировать с помощью принуждения и формальных правил.

Второй основой власти является собственность на ресурсы (в широком смысле слова), которыми один субъект располагает, а другой — нет, но в них нуждается.

Прежде всего речь идет о материальных, в том числе и денежных, ресурсах. Для того чтобы их получить, нуждающееся в них лицо позволяет обладателю властвовать над собой. Такая власть (основанная на вознаграждении) также позволяет оперативно добиваться результата, формирует положительные эмоции, чувство обязанности, благодарности.

Однако здесь трудно определить характер вознаграждения, его ценность для субъекта, а материальные ресурсы могут количественно и качественно не совпадать с имеющимися потребностями. Поэтому такая основа власти является ограниченной.

Другой, весьма специфической формой ресурсов, позволяющих осуществлять власть, является связь с влиятельными лицами, в руках которых требуемые блага находятся.

Огромной реальной властью в свете этого обладают помощники и секретари крупных руководителей, к мнению которых последние чаще всего прислушиваются в наибольшей степени вследствие личного доверия.

В современных условиях ресурсом, позволяющим осуществлять власть над другими, в значительной мере становится информация. Лица, обладающие истинной и полной информацией, могут диктовать свою волю другим. Поэтому за обладание ею в организации может идти яростная борьба, а сама она в целях защиты утаиваться или искажаться.

Близка к предыдущей экспертная власть, основанная на знаниях и компетентности. Лица, обладающие ими, способны не просто сообщить сведения, а дать рекомендации по их применению, указать окружающим пути решения тех или иных проблем, достижения поставленных целей и т. п. Обладатели знаний могут оказывать влияние, даже не располагая официальными полномочиями.

Экспертная власть соответствует условиям НТР, но у нее имеются и серьезные недостатки. Она менее устойчива, медленно формируется. Кроме того, сегодня знания быстро стареют и требуют постоянного обновления, что далеко не всегда удается своевременно осуществить. А сложность окружающего мира не исключает возможность того, что они окажутся необъективными и с их помощью нельзя будет достичь требуемых результатов.

Третьей основой власти является добровольное подчинение одних лиц другим. У такого подчинения может быть три причины: традиция, личная харизма и убежденность.

Традиция подчиняться должностному лицу передается людьми из поколения в поколение. Ее достоинствами как основы власти являются простота и надежность. Ориентация на должность независимо от личности того, кто ее занимает, придает такой власти дополнительную прочность, поскольку недостатки, присущие конкретному носителю, здесь игнорируются.

Наиболее ярким примером власти, основанной на традиции, служит монархия. Монарх может быть великим и слабоумным, тираном и добряком — все это не имеет значения, ибо ему подчиняются, причем в отличие от административной власти не из-за боязни возможного наказания, а потому, что он монарх.

Однако традиционная власть предполагает бездумную покорность, поощряет посредственных людей, ибо они наиболее восприимчивы к ней. Она порождает презрение к человеческой индивидуальности, консерватизм, инерцию, сопротивление изменениям, не позволяет в достаточной мере использовать потенциал подчиненных.

Такая власть мало согласуется с современными условиями и рано или поздно заводит организации, а то и целые государства в тупик. Так, например, произошло с Россией, управлявшейся три века династией Poмaнoвых.

Личная харизма. В ранней христианской традиции слово «харизма», переводимое как благодать, божественный дар, использовалось для характеристики людей, которым Бог даровал выдающиеся способности, выделяющие их из окружающих людей и возвышающие над ними.

Сегодня под харизмой понимается привлекательность для окружающих тех или иных черт человека или его в целом. Такие люди властвуют над остальными тем, что призывают их к чему-то новому, необычному (как позитивному, так и негативному), и те без возражения, с энтузиазмом подчиняются, показывая порой выдающиеся результаты.

Слабохарактерные, лишенные своего «я» люди ради возможности быть похожими на харизматического лидера, привлечь его внимание, находиться с ним рядом, получить поддержку, обрести уверенность и т. п. готовы безоговорочно выполнять все его требования.

Таким образом, харизматическая власть, характерная чаще для небольших организаций или политических сфер, где меньше обезличенность, порождает сама себя.

Такая власть проста и понятна, но непрочна, поскольку основывается в первую очередь на эмоциях, которые, как известно, весьма переменчивы.

Убежденность в необходимости подчиняться и выполнять требования соответствующего лица считается наиболее прочной основой власти. Она делает ненужными внешний контроль и стимулирование. Подчиненный сам понимает, что поступать так, как требуют руководитель или обстоятельства, наиболее разумно и целесообразно. История свидетельствует, что ради своих убеждений люди зачастую готовы добровольно жертвовать многим, вплоть до собственной жизни.

В то же время убежденность очень медленно формируется и зависит от многих субъективных обстоятельств, в частности от морально-психологического климата в организации, степени взаимного доверия, культурного и образовательного уровня, общности целей подчиненных и руководителей и т. п.

Сегодня убежденность возникает в процессе их сотрудничества совместного решения проблем организации (человек, сотрудничающий с другими, фактически берет на себя обязательство поставить свое поведение в соответствие с существующими нормами).

Прочность власти и преобладание той или иной ее конкретной формы зависят от многих обстоятельств, но в целом имеют тенденцию к ослаблению. Обусловлено это следующими основными факторами.

Во-первых, значительно сократился разрыв между руководителями и подчиненными в уровне образования и квалификации.

Если прежде преобладание первых во всех случаях было неоспоримым, то сегодня подчиненные зачастую превосходят их во многих отношениях, оставляя руководителям формальное преимущество в занимаемой должности, организаторские способности и личный авторитет.

Во-вторых, вместо прежних универсальных работников, заменить которых можно было в любой момент, основу организации стали составлять узкие специалисты. Они обладают высокой, подчас уникальной квалификацией, и их уход может обернуться катастрофой. Понятно, что безоговорочно властвовать над такими людьми, особенно прежними, преимущественно административными, методами, просто невозможно.

В-третьих, переход к профессиональному комплектованию Вооруженных Сил, появление возможности альтернативной службы, снижение роли Церкви и религиозных обрядов в жизни западного общества и многолетнее забвение их в России привели к ослаблению традиции послушания, формировавшейся прежде у большей части населения, особенно мужского.

В-четвертых, мобильность работников, их широкие внешние связи, легкость доступа к информации и т. п. значительно облегчают для хороших специалистов поиск нового места приложения своих способностей. Это делает их менее зависимыми от администрации.

В итоге власть руководителей над подчиненными существенно ослабляется, меняет формы проявления, становится более гибкой, а в ряде случаев руководители делятся этой властью с подчиненными.

Сегодня правомерно говорить и о власти подчиненных над руководителями и организацией, инструментами которой являются качество выполнения работы, знания, поддержка товарищей.

Владимир Веснин, 23 июня 2006 г.

//elitarium.ru/2006/06/23/osnovy_vlasti_i_vlastvovanija.html

Конец старого мира
На чем держится власть
Триада власти: сила, богатство и знание

//forexaw.com/TERMs/Politika5465/l244_Власть_ascendance

Війни за справедливість

Снігова Королева підходить до Кая і запитує:

— Каю, що ти робиш?

— Я намагаюся із цих льодяних букв скласти слово «Вічність».

— Каю, а які ж букви у тебе є?

— «А», «О», «П» і «Ж».

Справедливість — слово, котре намагалися скласти зі своїх гасел партії—учасники перегонів у парламентській виборчій кампанії, що недавно завершилася, і в різних трактуваннях це поняття згадувалося у програмах і переможців виборів, і аутсайдерів.

Для Партії регіонів воно містилось у заклику до повалення «помаранчевого режиму», який «незаконно» відібрав перемогу на президентських виборах у Віктора Януковича. Для «Нашої України» це гасло звелося до тези «Кожному — справедливість!», сенсом якої була обіцянка надати соціальну допомогу саме тим, хто її реально потребує. Соціалісти співвідносили це гасло з цінностями соціалістичної ідеології. Комуністи — з ностальгією за рівноправністю в СРСР. І, звичайно ж, БЮТ із гаслом, тепер знаним у всій країні: «Справедливість є. За неї варто боротися».

Вибори закінчилися, підсумки підбито, і ми маємо змогу оцінити, якому баченню справедливості українці віддають перевагу. Але що охоплює це поняття?

Пояснити сенс справедливості філософи намагалися з давніх-давен. Аристотель називав справедливість «найвищою з доброчесностей» — мірилом решти доброчесностей. За Аристотелем, існує два види справедливості — розподільча й урівнююча.

Перша пов’язана з перерозподілом матеріальних благ між громадянами. Відповідно до неї, обмежена кількість благ має бути розподілена між громадянами пропорційно до їхніх заслуг. Друга пов’язана з обміном: метою справедливості є зрівняння сторін, котрі беруть участь в обміні.

Девід Юм, англійський філософ XVIII ст., сформулював нову концепцію справедливості, згідно з якою, зміст і критерії принципу справедливості можуть змінюватися в дуже широких межах. Відповідно до цієї концепції, справедливість — доброчесність «штучна» (на відміну від, наприклад, милосердя, що є «природним») і передбачає згоду між членами суспільства щодо принципів співжиття. Саме відповідно до цих принципів, котрі є несталими і можуть змінюватися за згодою членів суспільства, й вибудовується концепція справедливості.

У новій філософії одна з найбільш відомих — концепція справедливості американського філософа Джона Ролза, викладена ним у книжці «Теорія справедливості».

Джон Ролз розглядає справедливість як принцип соціальної організації, відповідно до якого, вона виступає як мірило рівності і нерівності між людьми. Автор вводить два принципи:

1) кожна людина повинна володіти рівним правом стосовно широкої системи основних свобод;

2) соціальні й економічні нерівності мають бути організовані таким чином щоб: а) від них можна було очікувати переваг, доступних всім і б) доступ до вищих щаблів соціальної структури має бути відкритий для всіх.

Таким чином, справедливість — це один із принципів, що регулює стосунки людей у сфері розподілу (перерозподілу) як особистих цінностей, так і соціальних (свобода, доходи, можливості навчання та оздоровлення і т.д.).

Принцип справедливості рефлексивно регулює стосунки між людьми. Він дозволяє, по-перше, оцінювати ті чи інші ситуації, відношення і дії, ділячи їх на справедливі та несправедливі, по-друге — дозволяє реагувати на ці ситуації. Відчуття справедливості-несправедливості належить насамперед до індивідуального морального відчуття — і тільки потім можуть створюватися соціальні, владні чи культурні механізми, які встановлюють і забезпечують справедливість у масштабах суспільства і включають принцип справедливості у життєвий порядок. Цей регуляторний принцип встановлює обмеження на порядок, визначений владою. Він також працює там, де немає інших регуляторів (влади, законів, інструкцій).

Гасло досягнення справедливості володіє колосальним мобілізаційним ефектом, і невідповідність державного порядку цьому принципу неодноразово слугувала в історії людства причиною зміни суспільного ладу. Саме під цим гаслом захопили владу більшовики в 1917 році. Водночас більшовицький переворот не змінив типу соціальних зв’язків — як і при самодержавстві, справедливість в СРСР забезпечувалася вертикальною суспільною схемою, при якій особисті свободи віддаються громадянами державі в обмін на гарантії справедливості з боку держави. Сталінська модель справедливості, коли, з одного боку, кожен громадянин може досягнути найвищих щаблів у суспільстві, якщо доведе свою потрібність режиму, а з другого — всі громадяни, незалежно від посади, рівні перед цербером справедливості — НКВД, довела свою ефективність у короткостроковому часі.

Водночас гасло загальної справедливості дало потужний інструмент КПРС для реалізації своїх геополітичних зазіхань — саме під цим прапором реалізовувалися «червоні» революції в різних куточках планети.

На противагу вертикальній суспільній схемі, так званому вертикальному контракту, в розвинених демократіях діє горизонтальний контракт, що передбачає укладення суспільної угоди, учасниками якої є члени громадянського суспільства. Поняття справедливості — ключове поняття цього контракту: саме в його рамках суб’єкти домовляються про те, що є справедливим для їхнього співіснування.

Перебуваючи між Європою і Росією, Україна має змогу спостерігати нині за розвитком обох цих типів суспільних контрактів, і вибір України сьогодні на користь горизонтально-демократичного.

Російська концепція справедливості видозмінилася відносно авторитарної радянської, але нова кремлівська доктрина успішно адаптується до неї.

Гарантом справедливості в Росії сьогодні є президент. І така схема повністю відповідає ментальності пересічного росіянина — це та ж сама вертикальна схема соціальних зв’язків, яка була при самодержавстві та за радянської влади. Іншої схеми облаштування Росія у своїй історії не знала. Треба сказати, нова кремлівська еліта вміло вихопила знамено справедливості з рук лібералів і впевнено тримає його, майстерно використовуючи при цьому пропагандистську машину.

7 лютого 2006 року заступник керівника адміністрації президента Росії Владислав Сурков виступив перед слухачами Центру партійного навчання і підготовки кадрів партії «Єдина Росія» з промовою «Суверенітет — це економічний синонім конкурентоспроможності» (ґрунтовний аналіз цієї промови міститься в №13 «ДТ» за 8 квітня 2006 року), в якій чітко заявив: «Президент повертає реальний зміст слова «демократія» всім демократичним інститутам».

За словами пана Суркова, наприкінці 90-х Росія стала перед дилемою: «або олігархія, обвалюючись, потягне за собою весь народ і всю Росію, і ми потонемо разом, або вона мине все-таки як хвороба росту й відшарується, і країна піде нормальною дорогою».

Нинішня кремлівська пропаганда спрямована на позиціювання Путіна як борця за інтереси росіян з усіма типами ворогів — із внутрішніми, якими, за визначенням, у Росії є олігархи та ліберали (як політичне крило олігархії), і з зовнішніми, де Росії доводиться вести боротьбу за національні інтереси з транснаціональними корпораціями та виразниками їхніх інтересів (великими індустріальними країнами).

Таке зображення дійсності дозволяє тримати в мобілізаційному напруженні власних громадян і виправдовувати ущемлення прав особи — все, так би мовити, для фронту, все для перемоги!

А як же ж з українською справедливістю?

Україна будує (намагається збудувати) суспільство горизонтальних зв’язків. Це — надзавдання, і, без перебільшення, від успіху в ньому залежить подальший розвиток Євразії. Нині кланові склоки в Україні служать опудалом для партнерів по пострадянському табору — як приклад перманентного безладу, нежиттєздатності самої суспільної моделі. Корупція, неадекватність судів, злиття бізнесу та влади — проблеми, для подолання яких ішла на вибори президента України «помаранчева команда» і успіхи в розв’язанні яких досі залишаються скромними.

Новий тип суспільного «горизонтального» контракту має об’єднати ті різні бачення справедливості, що розділили суспільство на президентських і парламентських виборах, і стати основою для нової загальноукраїнської концепції справедливості. Чи це можливо? Чи є у нас більший вибір, ніж у Кая з історії про Снігову Королеву?

Якщо говорити про українське суспільство, то певен, що так. Поділ його на частини штучний і організований політиканами. Справедливість для виборців Донбасу і Півдня — це представлення членів Партії регіонів у владі, насамперед у центральній. І це заслужена вимога. Партія регіонів реально представляє Схід та Південь сьогодні, і рахуватися з нею й людьми, котрі її обрали, необхідно.Будь-яке намагання відсунути цю значну частину України на маргінес політичного процесу викликатиме подальший розкол суспільства. Тільки співпраця і залучення до діалогу дасть можливість поступу для держави та подальше згладження поглядів на майбутнє суспільства.

У протистоянні, що склалося між Партією регіонів та помаранчевими партіями, лідери останніх самі загнали себе в кут. Їхня «викривальна діяльність» не була результативною навіть для них — адже за «словом» має йти «діло», і бандитів садять у тюрми, а не ведуть із ними переговори. Не подіяли ці «викриття» й на виборців Партії регіонів — сьогодні вони по-справжньому ототожнюють свої інтереси з цілями партії, і популярність Партії регіонів є не результатом адміністративного тиску, а реальним відображенням прихильності громадян.

Інтрига протистояння БЮТ і «Нашої України» за прихильність «помаранчевого» електорату довела більшу адекватність гасел Юлії Тимошенко у цьому суперництві. … Юлія Володимирівна відзначилася вищою ефективністю в «польовій роботі», і це дало їй ще одну значну перевагу над «НУ» — постійний канал зворотного зв’язку. Саме БЮТ вирізнив із загальної передвиборної риторики гасло боротьби за справедливість із олігархічними кланами на користь простого громадянина, і саме тут позиції «НУ» видавалися блідими. «Любі друзі» так і не змогли повністю обілити свої імена після відомих звинувачень, а принцип «не спійманий — не злодій» у політиці не діє.

Справедливість, за яку голосували «помаранчеві» виборці, — це питання врахування їхніх думок у житті суспільства, це продовження боротьби за ідеали помаранчевої революції. «Фальсифікаціям — ні!», «Ні — брехні!» — так звучали ці заклики, і означали вони, що громадяни не збираються бути пасивними спостерігачами при укладанні внутрішньокорпоративних корупційних угод кучмістської олігархії.

Але, поспостерігавши за діями деяких «нових-старих» чиновників, розумієш, що самі-то вони не дуже вірили у проголошувані принципи. Для них це було всього лише передвиборною технологією. Їх не влаштовувала реалізована при Кучмі «корпоративна угода», учасниками якої вони не були, і завдання, яке перед ними стояло в ході президентських виборів, — переписати цю угоду під себе. Але джин, якого вони випустили з пляшки, — народне невдоволення, здатен змінити самі принципи формування суспільних угод у країні.

Учасникам коаліційної угоди в парламенті сьогодні слід пам’ятати головне — вони не є власниками пакетів із визначеною кількістю голосів, вони просто представляють справжнього власника — народ, і в їхніх інтересах побудувати домовленість між собою так, аби справжній власник корпорації під назвою «Україна» повірив, що його справедливі інтереси враховано, а його представники на переговорах — чесні як перед власником, так і між собою.

В укладенні та виконанні цієї нової суспільної угоди, «горизонтального контракту», зовнішнім відображенням якого є коаліційна угода, стає необхідною участь арбітра. І тут виникає нове розуміння ролі президента.

Учасники угоди з усією очевидністю повинні прийти до висновку, що при однакових можливостях, з тим рівнем довіри, який між ними панує, без участі «третейського судді» реалізувати угоду, дотримуючись стосовно кожного з учасників принципу справедливості, не вдасться, і участь незаангажованої сторони у цьому процесі незамінна.

Президент повинен сьогодні забути про свою партійну належність. Позаяк інтереси країни вищі за інтереси якоїсь однієї політичної партії, він має бути над корпоративними інтересами учасників коаліції. І добре було б, щоб усі учасники політичного процесу усвідомили: інше ім’я справедливості сьогодні — компроміс.

Андрій Галич

«Дзеркало тижня» №15, 22 квітня 2006 року

//dt.ua/SOCIETY/viyni_za_spravedlivist-46511.html

Крилата богиня Маат – дружина бога Тота. Маат – богиня справедливості та правосуддя. (Мудрість та справедливість – гарна пара). Взагалі Маат втілює собою не лише справедливість, а і вищу істину [богиня-уособлення світопорядку й істини] та космічні закони буття, які регулюють як рух велетенських планет, так і поведінку найменших комашок та мікробів. Фактично богиня Маат відповідає за те, що на сході називають дхармою – вищий закон, дотримуватись якого варто всім людям, які хочуть жити у щасті та гармонії (а коли люди забивають на дхарму чи закони Маат, тоді цілком заслужено отримують по голові). Уявлення єгиптян про богиню Маат були стрbжнем всіх їхніх моральних та етичних норм, які порушити – собі ж дорожче, адже бог Тот все бачить, все записує… (помедленнее, я записую).

Тот – бог місяця, часу, знань і мудрості, замісник бога Ра, в єгипетських міфах частенько відіграє роль секретаря (та бухгалтера по сумісництву – все записує, рахує, підводить баланс, звіряє дебет з кредитом). Це він нібито колись дав єгиптянам писемність, вперше навчив їх писати, читати та рахувати. Також кажуть, саме Тот придумав календарний рік, який спершу складався з 360 днів, а ще додаткових 5 днів Тот виграв в карти. Зображають Тота з головою цаплі та пером в руці, яким він записує історію життя людей та підводить підрахунок добрих і поганих справ кожної людини.

//waking-up.org/religii-svitu/religiya-davnogo-yegiptu-bogi-chastina-persha/?lang=uk

Конституційна реформа 2004 року. Висновок Національної комісії зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права 2005

НАЦІОНАЛЬНА КОМІСІЯ ЗІ ЗМІЦНЕННЯ ДЕМОКРАТІЇ
ТА УТВЕРДЖЕННЯ ВЕРХОВЕНСТВА ПРАВА

ВИСНОВОК

щодо дотримання вимог конституційної процедури під час внесення змін до Конституції України 1996 року шляхом ухвалення Закону України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року №2222-ІV та щодо відповідності його положень загальним засадам Конституції України 1996 року і європейським стандартам

Ухвалено на третьому пленарному засіданні Комісії,

(м. Київ, 27 грудня 2005 року)

ЗМІСТ

I. Хронологія подій, що супроводжували процес внесення змін до Конституції України 1996 року

II. Аналіз дотримання конституційної процедури внесення змін до Конституції України 1996 року

III. Аналіз відповідності конституційних змін, що містяться в Законі України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року № 2222-IV, загальним засадам Конституції України 1996 року та європейським стандартам

IV. Загальні висновки

I. ХРОНОЛОГІЯ ПОДІЙ, ЩО СУПРОВОДЖУВАЛИ ПРОЦЕС ВНЕСЕННЯ ЗМІН ДО КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ 1996 РОКУ

1. 19 вересня 2003 року у Верховній Раді України за № 4180[1] було зареєстровано проект Закону України "Про внесення змін до Конституції України", внесений народними депутатами України Гавришем С.Б., Богатирьовою Р.В., Ващук К.Т., Гапочкою М.М., Задорожнім О.В. та іншими.

2. 22 вересня 2003 року Голова Верховної Ради України надіслав законопроект № 4180 до Конституційного Суду України для надання висновку щодо відповідності проекту Закону України "Про внесення змін до Конституції України" вимогам статей 157 і 158 Конституції України.

3. 29 вересня 2003 року Парламентська Асамблея Ради Європи (ПАРЄ) ухвалила Резолюцію № 1346 (2003)[2] про виконання Україною її обов’язків та зобов’язань щодо неухильного дотримування конституційних норм у процедурі внесення, розгляду й ухвалення змін до Конституції України.

4. 10 грудня 2003 року Конституційний Суд України у своєму Висновку № 3-в/2003[3] визнав проект Закону України "Про внесення змін до Конституції України" (реєстраційний № 4180) таким, що відповідає вимогам статей 157 і 158 Конституції України.

5. 15 грудня 2003 року Європейська Комісія «За демократію – через право» (Венеціанська Комісія) оприлюднила Висновок № 230/2002[4], в якому дослідила, чи відповідають пропоновані зміни до Конституції України наміру забезпечити ефективну політичну демократію та застерегла, що ці зміни «не досягають мети наближення України до європейських демократичних стандартів і запроваджують інші зміни в Конституції, що є кроком назад».

6. 24 грудня 2003 року у Верховній Раді України без обговорення відбулося голосування законопроекту № 4105 у спосіб, який не відповідав встановленій регламентом процедурі, – шляхом «підняття рук» та без формального підрахунку голосів.

7. 29 січня 2004 року ПАРЄ ухвалила Резолюцію № 1364 (2004)[5] про політичну кризу в Україні, в якій зазначила, що розпочата процедура внесення змін до Конституції не відповідає статті 19 Конституції України та Регламентові Верховної Ради України.

8. 23 червня 2004 року Верховна Рада України попередньо схвалила проект Закону України «Про внесення змін до Конституції України» (реєстр. № 4180).

9. 24 червня 2004 року Голова Верховної Ради України надіслав законопроект № 4180 до Конституційного Суду України для надання висновку щодо відповідності проекту Закону України «Про внесення змін до Конституції України» вимогам статей 157 і 158 Конституції України.

10. 11 жовтня 2004 року Венеціанська Комісія оприлюднила Висновок № 305/2004,[6] де, зокрема, зазначила, що конституційні зміни слід вносити лише після широкого, відкритого та вільного обговорення в суспільстві.

11. 12 жовтня 2004 року Конституційний Суд України надав позитивний Висновок № 2-в/2004 у справі щодо відповідності проекту Закону України "Про внесення змін до Конституції України" вимогам статей 157 і 158 Конституції України (справа про Законопроект № 4180 з внесеними до нього поправками).

12. 8 грудня 2004 року Верховна Рада України ухвалила пакет з двох законопроектів про внесення змін до Конституції (№ 4180 в остаточному читанні з внесеними до нього раніше поправками і з новими поправками, на які висновок Конституційний Суд України не давав, та № 3207 в першому читанні) разом із законом про спеціальний порядок проведення повторного голосування 26 грудня 2004 року.

13. 13 червня 2005 року Венеціанська Комісія оприлюднила Висновок щодо конституційної реформи в Україні № 339/2005[7], де зазначила, що для приведення Закону про внесення змін до Конституції України у відповідність до принципів плюралістичної демократії та верховенства права необхідно продовжити його удосконалення.

14. 5 жовтня 2005 року ПАРЄ ухвалила Резолюцію № 1466 (2005)[8] про виконання зобов’язань та обов’язків Україною, де закликала органи державної влади України виправити усі змістовні та процедурні помилки, які стосуються конституційних змін, з тим, щоб забезпечити легітимність та їх відповідність європейським стандартам.

II. АНАЛІЗ ДОТРИМАННЯ КОНСТИТУЦІЙНОЇ ПРОЦЕДУРИ ВНЕСЕННЯ ЗМІН ДО КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ 1996 РОКУ

15. Відповідно до встановленої Конституцією України процедури Верховна Рада України, перш ніж розглядати зміни до Конституції та голосувати за них 8 грудня 2004 року, мала звернутися до Конституційного Суду України з клопотанням про повторне надання висновку щодо відповідності законопроекту № 4180 (із внесеними до нього новими поправками) вимогам статей 157 і 158 Конституції України. Потреба у повторному висновку Конституційного Суду зумовлена тією обставиною, що законопроект № 4180 містив цілком нову редакцію багатьох положень.

16. Це стосується, зокрема, таких положень як:

- частини першої статті 78 (у новій редакції було вилучено слова «крім випадків, передбачених цією Конституцією»);

- частини другої статті 78 (вилучено слова «крім посад членів Кабінету Міністрів України»);

- пункту 6 частини другої статті 81 (вилучено слово «виключення»);

- частини шостої статті 81 (вилучено слово «виключення»);

- пункту 16 (вилучено слово «України») та пункту 26 (слово «третини» замінено словом «половини») частини першої статті 85;

- статті 90 (статтю доповнено новою частиною третьою);

- частини четвертої статті 90 (слово «та» замінено словом «або»);

- частини четвертої статті 94 (доповнено словами «і опубліковується»);

- пункту 12 частини першої статті 106 (пункт викладено у новій редакції);

- пункту 14 частини першої статті 106 (пункт викладено у редакції пункту 12 законопроекту № 4180, який пройшов експертизу Конституційного Суду України, і доповнено словами «на посаду та звільнення з посади»);

- пункту 22 частини першої статті 106 (слово «третину» замінено словом «половину»);

- частини другої статті 113 (доповнено словом «цією»);

- пункту 91 статті 116 (вилучено слова «голів місцевих державних адміністрацій»);

- частини першої статті 120 (з пункту вилучено слова «випадків, передбачених частиною другою цієї статті, а також»).

17. Крім того, у новій редакції Законопроекту № 4180 було:

- вилучено: пункт 92 статті 116; зміни до частин четвертої, восьмої-десятої статті 118; пропоновану Законопроектом нову частину другу статті 120; зміни до пункту 2 частини п’ятої статті 126; зміни до частини другої статті 148 Конституції України; пропоновані Законопроектом пункти 49 «Прикінцевих та перехідних положень»;

- внесено редакційні правки до: пункту 37 частини першої статті 85; частини першої статті 88; частини третьої статті 89; статті 98 (виправлено друкарську помилку); частини третьої статті 113; частини третьої статті 114;

- викладено у новій редакції пункт 1 «Прикінцевих та перехідних положень».

18. Текст Законопроекту № 4180 із внесеними до нього поправками, на який було надано Висновок Конституційного Суду України 12 жовтня 2004 року)[9], відрізняється від тексту Закону України «Про внесення змін до Конституції України», ухваленого Верховною Радою 8 грудня 2004 року № 2222-IV, що містить нові, додаткові корективи стосовно яких Конституційний Суд України висновку не надавав. Така юридична ситуація не відповідає Рішенню Конституційного Суду України від 9 червня 1998 року у справі щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 158 і статті 159 Конституції України, яким було визначено:

«[…] законопроект, який за висновком Конституційного Суду України відповідав вимогам статей 157 і 158 Конституції України і до якого було внесено поправки під час розгляду на пленарному засіданні Верховної Ради України, підлягає також перевірці Конституційним Судом України щодо відповідності цього законопроекту вимогам зазначених статей Конституції України перед прийняттям його як закону про внесення змін до Конституції України. […] У разі внесення в процесі розгляду у Верховній Раді України поправок до законопроекту, він повинен прийматися Верховною Радою України за умови наявності висновку Конституційного Суду України про те, що законопроект з внесеними до нього поправками відповідає вимогам статей 157 і 158 Конституції України»[10].

19. Отже, є підстави стверджувати, що розгляд і прийняття Закону України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року № 2222-ІV було здійснено Верховною Радою України з порушенням вимог статті 159 Конституції України.

20. Порушенням конституційної процедури розгляду та прийняття (ухвалення) Закону України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року № 2222-ІV є так зване «пакетне» голосування за:

1) звичайний закон (Закон України «Про особливості застосування Закону України «Про вибори Президента України» при повторному голосуванні 26 грудня 2004 року»);

2) Закон України «Про внесення змін до Конституції України» (законопроект № 4180);

3) рішення про попереднє схвалення Закону України «Про внесення змін до Конституції України» (реєстр. № 3207-1).

21. «Пакетне» голосування Верховною Радою стосовно трьох питань порядку денного, в тому числі і проект Закону «Про внесення змін до Конституції України», слід розглядати як порушення законодавчим органом Конституції України.

22. Конституція України (стаття 85) чітко розмежовує повноваження Верховної Ради України стосовно таких питань, як внесення змін до Конституції України (пункт 1) і прийняття законів (пункт 3). Про розмежування юридичної природи цих двох видів нормотворчої діяльності парламенту свідчать і положення Конституції України, які визначили більш складну процедуру внесення змін до Конституції (розділ ХІІІ), відмінну від процедури прийняття звичайних законів.

23. Прийняття парламентом звичайних законів – це законодавча діяльність держави, що передбачає спрощену процедуру: проста більшість для прийняття рішення та відсутність інших вимог. Внесення змін до Конституції України слід розглядати як ще один факт здійснення народом установчої влади, і тому має спеціальну і ускладнену парламентську процедуру (яка вимагає кваліфікованої більшості для прийняття позитивного рішення та здійснення попереднього контролю органом конституційної юрисдикції). Під час розгляду і ухвалення Верховною Радою України 8 грудня 2004 року Закону України «Про внесення змін до Конституції України» № 2222-ІV спеціальної процедури, визначеної для таких випадків Конституцією дотримано не було.

24. З урахуванням викладеного є підстави стверджувати, що Верховна Рада України порушила вимоги частини другої статті 19 Конституції («органи державної влади [...], їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України»), а також вимоги частини другої статті 6 Конституції («органи законодавчої […] влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України»).

25. Таким чином, голосуючи за Закон України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року № 2222-ІV в цілому у жорсткій прив’язці до інших правових актів (голосуванням «пакетом»), Верховна Рада України порушила не лише процедурні вимоги прийняття конституційних змін, передбачені розділом XIII Конституції України «Внесення змін до Конституції України», а й вимоги частини другої статті 19 Конституції України.

26. Під час розгляду законопроекту № 4180 і його ухвалення 8 грудня 2004 року мали місце численні порушення вимог Регламенту Верховної Ради України.

А. Вимоги стосовно порядку обговорення та прийняття рішень Верховною Радою України.

27. Регламент Верховної Ради України містить такі вимоги до порядку обговорення питань та прийняття відповідних рішень:

1) «Порядок діяльності Верховної Ради України, її органів та посадових осіб визначається Конституцією України, цим Регламентом [...]» (частина перша статті 1.0.1);

2) «Регламент Верховної Ради України має силу закону, який встановлює порядок скликання і проведення сесій Верховної Ради України, її засідань, формування органів державної влади, визначає законодавчу процедуру[...]» (частина перша статті 1.0.2);

3) «Рішення Верховної Ради з будь-якого питання приймається на її пленарному засіданні після його обговорення. Прийняття рішення без обговорення питання на пленарному засіданні допускається лише у випадках, зазначених у цьому Регламенті» (частина перша статті 3.2.1);

4) «Рішення Верховної Ради може прийматися без подальшого обговорення на пленарному засіданні, якщо жоден з народних депутатів України не заперечує на пленарному засіданні проти цього [...]» (частина друга статті 3.2.1);

5) «Винесенню питання на розгляд на пленарному засіданні Верховної Ради передує його підготовка у відповідних комісіях Верховної Ради, за винятком випадків, зазначених в цьому Регламенті» (частина третя статті 3.2.1);

6) «Рішення про прийняття, зміну і доповнення до Конституції України вважається прийнятим, якщо після його обговорення згідно із ст. 3.4.1 за нього проголосувало не менш як 2/3 депутатів від складу Верховної Ради, визначеного в Конституції. Голосування з цих питань проводиться поіменно» (частина друга статті 3.2.2);

7) «1.Обговорення питання на засіданні Верховної Ради включає: 1) доповідь, запитання доповідачу і відповіді на них; 2) співдоповіді (в разі необхідності), запитання співдоповідачам і відповіді на них; 3) виступи депутатів з оголошенням та обґрунтуванням окремої думки, якщо вона є додатком до висновків чи пропозицій комісій, з приводу яких виступали доповідач і співдоповідачі, за умови, що окрема думка не була поширена серед депутатів разом з висновком відповідної комісії (ч.3 ст.6.3.7); 4) виступ ініціатора внесення пропозиції; 5) внесення, обговорення і прийняття рішення щодо преюдиціальних і відкладальних питань та питань про неприйнятність, якщо такі є; 6) виступи по одному представнику від постійних або тимчасових спеціальних комісій, якщо висновки цих комісій щодо обговорюваного питання чи пропозиції не були поширені серед депутатів згідно з поданням комісії (ч.3 ст.6.3.7); 7) виступи представників від кожної зареєстрованої депутатської групи і фракції (ч.3 ст.4.2.3); 8) виступи депутатів; 9) оголошення головуючим на засіданні про припинення обговорення та повідомлення про тих, що виступили і записалися на виступ; 10) внесення депутатами пропозицій, які не були виголошені в ході обговорення (крім тих, що вносяться у спеціально встановленому порядку); 11) заключне слово співдоповідачів і доповідача; 12) уточнення і оголошення головуючим на засіданні пропозицій, які надійшли щодо обговорюваного питання і будуть ставитися на голосування; 13) виступ з мотивів голосування депутата - ініціатора внесення пропозиції, що розглядається, якщо він не використав права на виступ перед оголошенням припинення обговорення, або депутата від депутатської групи (фракції) - ініціатора внесення обговорюваного питання (ч.4 ст.4.2.3); 14) виступи з мотивів голосування по одному представнику від кожної зареєстрованої депутатської групи (фракції); 15) виступи з мотивів голосування по одному депутату від кожної зареєстрованої депутатської групи (фракції), якщо вони мають протилежну точку зору щодо виголошеної на засіданні Верховної Ради думки депутатської групи (фракції); 16) виступи депутатів з мотивів голосування.

2. Згідно з зазначеним в ч.1 цієї статті переліком головуючий на засіданні відповідно до ст. 3.3.7 надає слово за заявами про надання слова. Якщо список бажаючих виступити вичерпано або якщо ніхто не подав заяву про надання слова, а також у разі закінчення визначеного для обговорення часу згідно з ст.3.3.2, 3.3.3 чи прийняття рішення про скорочення обговорення згідно з ст.3.4.9 головуючий на засіданні оголошує про припинення обговорення. Після припинення обговорення слово для виступів надається за усними або письмовими зверненнями депутатів.

3. Рішення, прийняте без відкриття обговорення питання або з порушенням зазначеної процедури його обговорення шляхом позбавлення будь-кого права на виступ, є недійсним, за винятками, передбаченими ч.2 ст.3.2.1, ч.1 ст.3.3.2, ч.1, 2 ст.3.3.3, ч.2 ст.3.3.7 та ст.3.4.9, 3.8.1, 3.8.4.» (стаття 3.4.1).

28. Із викладеного випливає, що обговорення на пленарному засіданні Верховної Ради України законопроекту щодо внесення змін до Конституції України є обов’язковим.

29. Недотримання зазначених вимог Регламенту підтверджує стенограма засідання Верховної Ради України від 8 грудня 2004 року.

Б. Вимоги щодо роздільного голосування законопроектів, предмети правового регулювання яких є різними.

30. Регламент Верховної Ради України містить такі вимоги, які обумовлюють роздільне голосування законопроектів, предмет регулювання яких є різним:

1) «Розгляд одного питання порядку денного без прийняття рішення щодо нього не може перериватися розглядом інших питань порядку денного; якщо таке відбувається, то розгляд перерваного питання починається спочатку». (частина друга статті 3.6.1);

2) «Після закінчення обговорення питання головуючий на засіданні оголошує про перехід до голосування.» (частина перша статті 3.6.2);

3) «Якщо пропозиція чи поправка, яка виноситься на голосування, містить кілька положень чи стосується кількох предметів, або в тому чи іншому вигляді містить кілька частин, кожна з яких має власне правове значення, то за внесеною на засіданні пропозицією голосування може проводитися по її частинах з наступним голосуванням у цілому; процедурне рішення про голосування по частинах може прийматися без обговорення.» (частина перша статті 3.6.5).

31. Отже, голосування законопроекту про внесення змін до Конституції України «пакетом» разом з іншими правовими актами прямо заборонено Регламентом.

В. Вимоги щодо процедури розгляду законопроекту в другому читанні

32. Регламент Верховної Ради України містить такі положення стосовно вимог, які висуваються до процедури розгляду законопроектів у другому читанні:

1) «Законопроект, підготовлений до другого чи повторного другого читання, висновки відповідних комісій та інші матеріали до нього поширюються серед депутатів не пізніш як за 12, а той, що пов’язаний з Конституцією чи є проектом конституційного закону, - за 16 днів до розгляду цього законопроекту на засіданні Верховної Ради» (частина перша статті 6.6.1);

2) «Під час другого читання законопроекту Верховна Рада проводить його постатейне обговорення (ст.3.4.2) та здійснює постатейне голосування» (частина перша статті 6.6.3);

3) «Під час розгляду проектів Конституції, конституційних законів і кодексів після того, як статті законопроекту прийняті, на третьому читанні Верховною Радою проводиться голосування щодо глав, розділів, частин законопроекту. Голосування здійснюється окремо щодо кожної структурної частини в зазначеній послідовності після обговорення їх повноти, за відсутності суперечностей і невідповідностей. Під час третього читання застосовується положення ч.2 ст.6.6.9» (частина четверта статті 6.7.4).

33. Таким чином, на пленарному засіданні Верховної Ради України під час розгляду законопроекту № 4180 із внесеними новими поправками не було дотримано процедури, встановленої Регламентом Верховної Ради України.

34. Стенограма засідання Верховної Ради України є підтвердженням цього, а також і того, що народні депутати України свідомо вдалися до порушення Регламенту.

35. На наявність порушень процедури при ухваленні Закону України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року № 2222-ІV вказала Парламентська Асамблея Ради Європи, про що свідчать її декілька документів.

36. У параграфі 18 Резолюції ПАРЄ № 1364 (2004) зазначено:

"[…] нещодавні порушення процедури голосування у Верховній Раді порушують зобов’язання України згідно зі статтею 3 Статуту Ради Європи. Якщо буде здійснено будь-які подальші спроби провести політичні реформи шляхом зміни Конституції у спосіб, що не передбачений законодавством та є неконституційним, [...] Парламентська Асамблея може прийняти рішення розглянути питання щодо зупинення повноважень української делегації відповідно до Правила 9 Регламенту ПАРЄ та, внаслідок цього, може прийняти рішення направити до Комітету Міністрів запит щодо зупинення членства України в Раді Європи згідно зі статтею 8 Статуту Ради Європи"[11];

37. У параграфі 14 Резолюції ПАРЄ № 1466 (2005) зазначено:

«[…] конституційні зміни від 8 грудня 2004 року, ухвалені як частина пакетної угоди для припинення політичної кризи, містять положення, які Венеціанська комісія неодноразово визнавала такими, що не відповідають принципам демократії і верховенства права, зокрема стосовно імперативного мандата народних депутатів та повноважень прокуратури. Парламентська Асамблея також занепокоєна тим, що нові конституційні зміни було схвалено без попереднього розгляду Конституційним Судом так, як це передбачено статтею 159 української Конституції та як це витлумачено в рішенні Конституційного Суду України від 1998 року. Тому Парламентська Асамблея наполегливо закликає органи влади України якнайшвидше виправити ці питання, щоб забезпечити легітимність конституційних змін та їх відповідність європейським стандартам»[12];

38. У параграфі 40 Доповіді Моніторингового комітету ПАРЄ (документ №10676) зазначено:

«[...] Занепокоєння Комітету [висловлене в Заяві Комітету від 15 грудня 2004 року] викликав також той факт, що нові зміни до Конституції України були прийняті без надання висновку Конституційним Судом України»[13];

39. У параграфі 41 цієї Доповіді зазначено:

«Останній факт має надзвичайно важливе значення, оскільки він може призвести до скасування закону № 2222 Конституційним Судом. Згідно зі статтею 159 Конституції законопроект про внесення змін до Конституції України розглядається Верховною Радою України за наявності висновку Конституційного Суду України щодо відповідності законопроекту вимогам статей 157 і 158 Конституції. Відповідно, до тексту законопроекту, розглянутого Судом, більше не можуть вноситись жодні зміни перед його прийняттям. Проте ситуація із законопроектом №4180 склалася інакше, оскільки до цього законопроекту були внесені зміни – і не лише технічні поправки – перед його остаточним затвердженням 8 грудня 2004 року.»[14];

40. Законопроект № 4180, положення якого містяться в прийнятому Законі України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року № 2222-ІV, Верховна Рада України розглядала всупереч вимогам статті 158 Конституції України, оскільки, законопроект № 4180 істотно збігався з Законопроектом № 4105, який раніше не набрав необхідної кількості голосів для його ухвалення. Згідно з частиною першою вказаної статті Конституції України «законопроект про внесення змін до Конституції України, який розглядався Верховною Радою України, і закон не був прийнятий, може бути поданий до Верховної Ради України не раніше ніж через рік з дня прийняття рішення щодо цього законопроекту».

41. Зазначене підтверджується Висновком Конституційного Суду Українивід 12 жовтня 2004 року № 2-в/2004[15], в якому зазначено таке:

«[…] Дослідження Законопроекту № 4105, який 8 квітня 2004 року не був прийнятий двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України, та Законопроекту (№ 4180), що розглядається Конституційним Судом України за зверненням парламенту на предмет його відповідності вимогам статей 157 і 158 Конституції України, свідчить, що окремі їх приписи збігаються або є ідентичними відповідним положеннями чинної Конституції України».

42. Таким чином, оскільки не було обговорення офіційно зареєстрованих проектів змін до Конституції та пропозицій, які внесли суб’єкти законодавчої ініціативи, розгляд та прийняття Закону України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року № 2222-ІV порушили вимоги статей 158, 159 Розділу XIII Конституції України «Внесення змін до Конституції України» та процедуру розгляду законопроектів у другому читанні, як це передбачено Регламентом Верховної Ради України, зокрема статтями: 1.0.1, 1.0.2, 3.2.1, 3.2.2, 3.4.1, 3.6.1, 3.6.2, 3.6.5, 6.6.1, 6.6.3, 6.7.4.

ІII. АНАЛІЗ ВІДПОВІДНОСТІ КОНСТИТУЦІЙНИХ ЗМІН, ЩО МІСТЯТЬСЯ В ЗАКОНІ УКРАЇНИ «ПРО ВНЕСЕННЯ ЗМІН ДО КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ» ВІД 8 ГРУДНЯ 2004 РОКУ № 2222-IV, ЗАГАЛЬНИМ ЗАСАДАМ КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ 1996 РОКУ ТА ЄВРОПЕЙСЬКИМ СТАНДАРТАМ

43. У Законі України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року (далі – Закон) є низка позитивних положень, зокрема:

• про складення повноважень Кабінетом Міністрів перед новообраною Верховною Радою;
• щодо надання Кабінетові Міністрів повноважень з призначення керівників центральних органів виконавчої влади (крім міністерств) та вирішення установчих питань щодо їхнього статусу;
• які уточнюють порядок здійснення президентського контролю за актами Кабінету Міністрів (замість повноваження Президента скасовувати акти Кабінету Міністрів запропоновано механізм зупинення Президентом дії акта Уряду з мотивів неконституційності з одночасним зверненням до Конституційного Суду);
• які визначають механізм оприлюднення закону у випадках, коли його не підписує Президент;
• запровадження порядку звільнення Президентом Генерального прокурора з посади за згодою Верховної Ради.

44. Позитивно сприймаються ідеї про підвищення ролі Верховної Ради у формуванні Кабінету Міністрів та про відповідальність Уряду перед парламентом.

45. Водночас Закон містить багато положень, котрі, на думку Комісії, не відповідають як загальним засадам Конституції України (Розділ І), якими народ через своїх представників у Верховній Раді України визначив конституційний лад своєї країни, так і європейським стандартам, що є обов’язковими для держави-члена Ради Європи.

46. Закон збільшує на один рік строк повноважень Верховної Ради України (частина п’ята статті 76 Конституції України в редакції Закону) та місцевих і регіональних рад – сільської, селищної, міської, районної, обласної (частина перша статті 141 Конституції України в редакції Закону).

47. Збільшення строку повноважень Верховної Ради України та місцевих і регіональних рад, на думку Комісії, в умовах перехідного періоду, в якому й досі перебуває Україна, не відповідає принципу демократії, бо веде до зменшення важелів впливу народу на представницькі органи влади, які він обирає. Тим самим послаблюється підконтрольність влади суспільству, оскільки перехідний період вимагає щонайчастішої зміни органів влади, без чого опосередковане здійснення влади народом (стаття 5 Конституції) стає малоефективним.

48. Прийнявши Закон в односторонньому порядку та особливо – в період виборів нового Президента України, парламент істотно змінив конституційні умови і порядок здійснення народом влади у частині, що стосується такого виборного органу, як Президент України, котрий є главою державою. На думку Комісії, до цього можна було вдаватися тільки за наявності згоди на таке з боку самого суверена – народу.

49. Адже сталося так, що у першому турі президентських виборів народ обирав Президента України з одним обсягом повноважень (і це стало юридичним фактом), а при повторному голосуванні, яке мало місце уже після прийняття Закону, Президента обрано з принципово іншим обсягом конституційних повноважень, зміна яких відбулась без відома народу і без консультування з ним.

50. Зміна одностороннім рішенням Верховної Ради України обсягу повноважень Президента України у період виборів Президента України (між першим і другим турами голосування) суперечить положенням статті 5 Конституції України, про те, що «Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами», та статті 8, яка проголосила, що «В Україні визнається і діє принцип верховенства права» і що «Закони […] приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй».

51. Впровадження Законом імперативного мандата народного депутата України (пункт 6 частини другої статті 81 Конституції України в редакції Закону) не відповідає встановленому в статті 1 Конституції України принципу демократії - одному із засадничих принципів конституційного ладу в Україні з 1996 року.

52. У зв’язку з цим нововведення стало суперечити частині другій статті 79 Конституції України, якою гарантується вільний мандат народного депутата України як представника народу. Як випливає з тексту присяги народного депутата України, юридично він є представником всього українського народу – незалежно від того, за списком якої партії його обрано до Верховної Ради України. Положення Закону, відповідно до якого керівництву партії надано право позбавити обраного народом на загальних виборах народного депутата України його мандата, слід розглядати як порушення принципу демократії та принципу верховенства права.

53. Парламентська Асамблея Ради Європи у параграфі 14 Резолюції № 1466 (2005) з цього приводу зазначила, що:

«[…] Венеціанська Комісія неодноразово визнавала такими, що не відповідають принципам демократії і верховенства права, конституційні зміни від 8 грудня 2004 року щодо імперативного мандата [...]»[16].

54. Європейська Комісія «За демократію – через право» (Венеціанська Комісія) з цього приводу зазначала таке:

1) у параграфі 20 Висновку від 15 грудня 2003 року:

«[Комісія] нагадує про свій висновок від 2001 року щодо проекту української конституційної реформи, де вона наголосила, що прив’язування "мандату народного депутата до членства в парламентській фракції партії чи блоку партій порушує незалежність депутатів і може також бути неконституційним […], враховуючи те, що члени парламенту повинні представляти народ, а не свої партії." Це чітко відображено в присязі народного депутата, що міститься в статті 79 Конституції України. Більше того, така норма "поставить до певної міри партії чи блок партій над виборцями, які […] самі не мають можливості скасувати парламентський мандат, яким депутат наділяється шляхом виборів»[17];

2) у параграфі 51 Висновку від 13 червня 2005 року:

«[…] положення щодо народних депутатів не повинні пов’язувати окремого депутата з членством в парламентській фракції партії чи блоку, тим самим порушуючи його вільний та незалежний мандат (депутат має бути вільний залишити або не приєднуватись до парламентської фракції партії (блоку), за списком якої його було обрано)» [18];

3) у параграфі 12 Висновку від 13 червня 2005 року:

«Збереження запропонованої процедури в Конституції надає партіям можливість скасовувати результати виборів. Це також може мати наслідком ослаблення самої Верховної Ради через втручання у вільний і незалежний мандат депутатів, які відтепер не обов’язково слідуватимуть своїм переконанням для того, щоб зберегти членство в парламенті. Як наголошувалось Комісією в попередньому Висновку, прив’язка мандата народного депутата до членства в парламентській фракції також є несумісною з іншими конституційними положеннями, враховуючи те, що члени парламенту повинні представляти народ, а не свої партії»[19].

55. Відповідно до статті 112 Конституції України в редакції Закону у разі дострокового припинення повноважень Президента України виконання обов’язків Президента України на період до обрання і вступу на пост нового Президента України покладається на Голову Верховної Ради України. Таке положення суперечить одному із засадничих принципів конституційного ладу в Україні – поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову (стаття 6 Конституції України).

56. Законом вилучено норму про те, що порядок роботи Верховної Ради встановлюється Законом про регламент Верховної Ради, що суперечить частині другій статті 6 Конституції України («органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження […] відповідно до законів України»), частині другій статті 19 Конституції України («органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України») та пункту 21 частини першої статті 92 Конституції України («Виключно законами України визначаються: [...] організація і порядок діяльності Верховної Ради України [...]»).

57. У цьому зв’язку Парламентська Асамблея Ради Європи у параграфі 43 Доповіді Моніторингового комітету ПАРЄ (документ №10676 від 19 вересня 2005 року) зазначала, зокрема, таке:

«[…] за новою редакцією Регламент Верховної Ради затверджуватиметься постановою Верховної Ради, що підписується та оприлюднюється спікером парламенту, а не законом, як це передбачено чинною Конституцією. Офіційне обґрунтування цієї поправки полягало в тому, що положення чинної Конституції надають Президентові право вето щодо Регламенту парламенту, тим самим нібито підриваючи незалежність останнього[20]. Крім того ризику, який зазначена поправка може нести із собою для стабільності Регламенту, що може підганятись під політичні обставини та піддаватись маніпуляціям, її також можна вважати такою, що суперечить статтям 6 та 19 Конституції України»[21].

58. Законом запроваджено таке поняття, як «коаліція депутатських фракцій» (частини шоста-десята статті 83 Конституції України в редакції Закону ). Необхідно виходити з того, що утворення парламентської більшості (і не обов’язково коаліції) – це не самоціль парламенту, а лише інструмент для впровадження певної політики шляхом формування уряду та сприяння проходженню ініціатив уряду через парламент. Тому правове регулювання у цій частині мало бути спрямоване насамперед на результативність процесу формування уряду та уникнення «патових» політичних ситуацій. Для цього можна було використати, наприклад, механізм поетапного переходу ініціативи у формуванні уряду від глави держави до парламенту тощо.

59. Європейська Комісія «За демократію – через право» (Венеціанська Комісія) у цьому зв’язку у Висновку від 13 червня 2005 року зазначала таке:

1) у параграфі 16 Висновку:

«[…] Може виникнути запитання, чи сприятиме така формалізована процедура формування парламентської більшості посиленню політичної стабільності в Україні. Крім того, навряд чи цю процедуру можна розглядати як таку, що узгоджується зі свободою вибору та прийняттям рішень, гарантованих політичним партіям Конституцією згідно з європейськими стандартами в цій сфері. У цілому союзи між політичними партіями залежать від вільного вибору відповідних партій і триватимуть доти, доки керівні органи партій вважатимуть вигідним дотримання досягнених домовленостей. До того ж коаліційний уряд може надати непропорційну владу малим партіям і тому буде непредставницьким»[22];

2) у параграфі 18 Висновку:

«[…] Слідуючи прикладу німецької конституції, стаття 87 Конституції України, що стосується відповідальності Кабінету Міністрів, може бути змінена для того, щоб передбачити, що Верховна Рада може висловити свою недовіру Кабінету Міністрів лише шляхом обрання наступного Прем’єр-міністра більшістю голосів від конституційного складу[23]. Така поправка дозволила б створення нової коаліційної більшості політичних груп всередині парламенту в момент внесення на розгляд вотуму недовіри»[24].

3) у параграфі 19 Висновку:

«[…] Внесення зазначеної зміни до статті 87, знову ж таки слідуючи німецькому прикладу, також очевидно вимагатиме скасування пункту 1 частини другої статті 90, що уповноважує Президента розпустити Верховну Раду, якщо протягом одного місяця не сформовано коаліцію парламентських фракцій»[25];

4) у параграфі 20 Висновку:

«[…] Комісія вважає вимогу формування парламентської коаліції зайвою та дуже схвалила б її вилучення з Конституції»[26].

60. Законом запроваджується нова підстава дострокового припинення повноважень Верховної Ради, коли«протягом одного місяця у Верховній Раді України не сформовано коаліцію депутатських фракцій» (пункт 1 частини другої статті 90 Конституції України в редакції Закону).

61. Як випливає із Висновку Конституційного Суду України від 10 грудня 2003 року № 3-в/2003[27], не виключена ситуація, коли більшість у Верховній Раді можуть складати народні депутати України лише однієї фракції. Отже, вимога формувати у парламенті «коаліцію депутатських фракцій і депутатських груп» є необґрунтованою ні політично, ні юридично. Окрім цього, стаття 83 не містить формальних ознак, за якими можна було б встановити, що «коаліцію» сформовано.

62. Така нечіткість конституційних положень не відповідає вимогам юридичної визначеності, яка є одним із головних елементів принципу верховенства права. Як відомо, юридична невизначеність завжди створює сприятливі умови для зловживань владою з боку державних органів чи її посадових осіб.

63. У цьому зв’язку слід зауважити, що передбачена у пункті 2 частини другої нової редакції статті 90 Основного Закону підстава для дострокового припинення повноважень Верховної Ради України – «якщо протягом шістдесяти днів після відставки Кабінету Міністрів України не сформовано персональний склад Кабінету Міністрів України» – є чіткою, не містить невизначеності та не потребує тлумачення.

64. Законом встановлено нову норму, яка забороняє протягом року припиняти повноваження Верховної Ради, обраної на позачергових виборах  (частина четверта статті 90 Конституції України в редакції Закону). Це положення у тому вигляді, як його сформульовано, так само є нечітким і не охоплює усіх можливих варіантів конституційних подій, зокрема, коли обраний на позачергових виборах парламент виявиться неспроможним сформувати Кабінет Міністрів.

65. У цьому зв’язку Європейська Комісія «За демократію – через право» (Венеціанська Комісія) у Висновку від 13 червня 2005 року зазначила таке:

1) у параграфі 22 Висновку:

«[…] Конституція не передбачає жодних шляхів розв’язання потенційної кризи, спричиненої нездатністю новообраного [на позачергових виборах] парламенту сформувати стабільну більшість та досягнути згоди при формуванні Кабінету Міністрів»[28].

2) у параграфі 23 Висновку:

«[…] Цю неузгодженість можна було б оминути шляхом внесення змін до статті 87, як це пропонувалось раніше, або передбаченням винятку з однорічної заборони, коли жоден з кандидатів на посаду Прем’єр-міністра не дістав підтримку новообраного парламенту»[29].

66. Закон запроваджує внутрішньо суперечливий порядок формування Кабінету Міністрів, в рамках якого певна частина членів Кабінету Міністрів (Міністр оборони, Міністр закордонних справ) мають призначатися Верховною Радою за поданням Президента, а інша - за поданням Прем’єр-міністра (пункт 12 статті 85 Конституції України в редакції Закону). Цей підхід остаточно підриває основи діяльності Уряду як єдиного і цілісного органу («єдиної команди») та легалізує мінімальний вплив Кабінету Міністрів на сферу оборони і закордонних справ. Такий підхід невідомий конституційній практиці демократичних країн.

67. Європейська Комісія «За демократію – через право» (Венеціанська Комісія) у Висновку від 13 червня 2005 року висловила занепокоєння щодо процедури внесення кандидатур та різниці в статусі членів Кабінету Міністрів, зазначивши, зокрема, таке:

1) у параграфі 25 Висновку:

«[…] Процедура внесення кандидатур та відмінності в статусі [членів] такого важливого політичного органу, як Кабінет Міністрів, викликають занепокоєння стосовно необхідної згуртованості Кабінету та реалізації його політики, особливо в умовах специфічного контексту української політичної системи, де відносини між Президентом та Прем’єр-міністром інколи стають гостро суперницькими»[30].

2) у параграфі 26 Висновку:

«[…] Крім того, відповідно до пунктів 1 та 3 частини першої статті 106 Президент «забезпечує державну незалежність, національну безпеку …» та «здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави». З іншого боку, згідно зі своїми завданнями уряд «забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави …» та «здійснює заходи щодо забезпечення обороноздатності і національної безпеки України …» (пп. 1, 7 ч. 1 ст. 116). Ці повноваження, що накладаються одне на одне, можуть стати джерелом майбутніх конфліктів між президентом та урядом(ами)»[31].

68. Закон передбачає, що Прем’єр-міністр України, інші члени Кабінету Міністрів України мають право заявити Верховній Раді України про свою відставку (частина друга статті 115 Конституції України в редакції Закону), а не (як того вимагає логіка та природа організації влади відповідно до принципу поділу) Президентові як главі держави, чи Прем`єр-міністрові як керівникові вищого органу виконавчої влади. Такими змінами мінімізується інституційна самостійність глави держави, який відповідно до Конституції України визначає основні напрями внутрішньої і зовнішньої політики держави. Роль Президента в державному механізмі полягає не тільки в тому, що він є гарантом Конституції, а й тим інститутом влади, що забезпечує державну єдність як гарант державного суверенітету та територіальної цілісності України. Парламентсько-президентська форма правління, обмежуючи повноваження Президента, не повинна позбавляти його можливості впливати на політичний процес. Статус Президента як глави держави надає йому право виступати вищою інстанцією в кризових ситуаціях. Тому варто обов`язково враховувати й те, що нові конституційні положення (згідно з якими «Кабінет Міністрів відповідальний не лише перед Верховною Радою, але й перед Президентом Президент України» – частина друга статі 113 Конституції України в редакції Закону) покладають на главу держави обов’язок брати безпосередню участь у прийнятті відставки уряду. Загроза одноосібного звільнення без обов’язкового отримання згоди від іншого політичного суб’єкта поставить членів Кабінету Міністрів у цілковиту залежність лише від парламентської більшості, що в українських умовах зумовлюватиме їхню «лояльність» до окремих лобістських груп народних депутатів. За такого підходу унеможливлюється виконання своїх обов`язків міністром як політиком, на котрого покладається відповідальність за здійснення державної політики у довіреній йому сфері.

69. Новий порядок звільнення Голови Служби Безпеки України - Верховною Радою України за поданням Президента України (новий пункт 121 частини першої статті 85 Конституції України) – ускладнює виконання главою держави своїх конституційних обов’язків щодо забезпечення національної безпеки та державного суверенітету. Якщо Голова СБУ «заручиться підтримкою» 226 народних депутатів України, Президент взагалі не матиме змоги його звільнити. Проте глава держави повинен мати право звільнити Голову СБУ без будь-якого погодження з іншим органом влади (як і без публічного мотивування). СБУ є основним конституційним органом, який повинен забезпечувати виконання функції Президента щодо національної безпеки та державного суверенітету. Тому дана спецслужба має підпорядковуватись насамперед главі держави, а політичний вплив парламенту на цей орган мав би бути зведений до мінімуму.

70. Європейська Комісія «За демократію – через право» (Венеціанська комісія) у параграфі 32 Висновку від 13 червня 2005 року № 339/2005 у зв’язку з цим зауважила:

«[…] Зазначені посади характеризуються нейтральністю їхніх функцій та вимагають незалежності і неупередженості осіб, що їх обіймають. Особи, які пропонуються на вищезазначені посади, не можуть прив’язуватись до більшості або будь-якої політичної партії»[32].

71. Істотним недоліком конституційних змін є те, що Закон не визначає кількості посад віце-прем’єр-міністрів(частина перша статті 114 Конституції України в редакції Закону). В умовах, коли формування Уряду здійснюватиме виключно «коаліція», виникає загроза того, що саме за рахунок цих посад відбуватиметься необґрунтоване розширення складу Кабінету Міністрів в інтересах кожної фракції, що увійде до «коаліції». Це безперечно, негативно впливатиме на працездатність Уряду. Як доводить українська практика, існування посад віце-прем’єр-міністрів без поєднання з посадою керівника якогось міністерства (міністра) є зайвою ланкою в системі вищого органу виконавчої влади, яка знижує ефективність роботи усього Уряду.

72. Законом обмежено кількість випадків, коли вимагається контрасигнація (скріплення підписом) актів глави держави (частина четверта статті 106 Конституції України) з боку Прем’єр-міністра України та міністра, відповідального за акт та його виконання. Якщо вести мову про перехід від існуючої в Україні президентсько-парламентської форми правління до парламентсько-президентської чи у майбутньому – навіть парламентської, то така зміна є нелогічною і невиправданою. Інститут контрасигнації має давню історичну традицію, започатковану ще у феодальні часи. Його призначення полягає у тому, щоб зняти з глави держави політичну (конституційно-правову) відповідальність за прийняті ним рішення і покласти її на уряд та його окремих членів. В конституційній теорії також визнано, що відповідний підпис компетентного члена уряду може лише засвідчувати законність видання акта глави держави, його відповідність вимогам конституції[33]. У європейській практиці інститут контрасигнації віддавна вже усталився як необхідний елемент верховенства права.

73. Європейська Комісія «За демократію – через право» (Венеціанська комісія) не схвалює такі зміни у питанні про контрасигнацію. Зокрема, у Висновку від 13 червня 2005 року № 339/2005 зазначено:

1) у параграфі 33 Висновку:

«[…] Ця зміна суперечить загальному напрямку поправок, спрямованих на посилення парламентських рис системи, і тому заслуговує на несхвалення»[34];

2) у параграфі 34 Висновку:

«[…] Стосовно права виконавчої гілки влади на контрасигнування з питань, що стосуються судової системи, Комісія вважає, що підстави, які дозволяють Прем’єр-міністру та відповідному міністру відмовитись від скріплення підписом таких актів, повинні бути чітко вказані в Конституції»[35].

4) у параграфі 45 Висновку:

«[…] Нова частина четверта статті 106, якою встановлюється право Прем’єр-міністра контрасигнувати акти [Президента] про призначення та звільнення суддів Конституційного Суду, забезпечила б кращий баланс у здійсненні повноваження Президента з призначення суддів КС, якби можливі підстави відмови Прем’єр-міністра скріплювати такі акти були чітко вказані»[36].

74. Закон повертає прокуратурі України функції загального нагляду (новий пункт 5 статті 121 Конституції України), що суперечить положенням статті 6 Конституції України про поділ влади в Україні на законодавчу, виконавчу і судову та частини першої статті 8 Конституції України, згідно з якою, в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Таке закріплення за прокуратурою функції загального нагляду дублює повноваження інших конституційних органів, зокрема Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

75. Новий пункт 5 статті 121 Конституції України, у якому передбачено здійснення прокуратурою нагляду за додержанням прав і свобод людини і громадянина, додержанням законів з цих питань органами виконавчої влади та місцевого самоврядування, сформульовано так, що допускає різні варіанти тлумачення, чим створює юридичну невизначеність. Вказане формулювання може хибно розглядатись як таке, що створює правове підґрунтя для здійснення прокуратурою функції нагляду за судами, і це може стати підставою для спроб закріпити за прокуратурою повноваження щодо внесення протестів на обов’язкові остаточні рішення судів, що було визнано Європейським Судом з прав людини як порушення статті 6 Європейської конвенції прав людини (рішення в справі „Совтрансавто-Холдінг проти України" та інші).

76. Конституційний Суд України у зв’язку з цим, у своєму Висновку від 10 грудня 2003 року[37], зазначив, зокрема, таке:

«[…] доповнення статті 121 Конституції України новим пунктом 5 - положення щодо здійснення нагляду прокуратурою України "за додержанням прав і свобод людини і громадянина" - є загальним і потребує законодавчої конкретизації. Крім того, нагляд прокуратурою України "за додержанням законів з цих питань органами державної влади" означає здійснення нею функції нагляду за додержанням законів фактично всіма державними органами України, зокрема єдиним органом законодавчої влади в Україні - Верховною Радою України, та судами України, що, як вважає Конституційний Суд України, не узгоджується з положенням Конституції України, за яким державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову (частина перша статті 6 Конституції України)» (абзац дев’ятий пункту 3 Мотивувальної частини).

77. Європейська Комісія «За демократію – через право» (Венеціанська комісія) у зв’язку з цим зазначила, таке:

1) у параграфі 42 Висновку від 13 червня 2005 року:

«[…] Відповідно, Комісія настійливо рекомендує, щоб це повноваження прокуратури, яке перехрещується з компетенцією Уповноваженого Верховної Ради з прав людини зі здійснення «парламентського контролю за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина» (стаття 101 чинної Конституції), було вилучено з тексту, а офіс Уповноваженого з прав людини був посилений»[38].

2) у параграфі 43 Висновку від 15 грудня 2003 року:

«[…] Частиною п’ятою статті 121 Конституції прокуратурі також надається суттєва додаткова роль з "нагляду за дотриманням прав і свобод людини і громадянина, додержанням законів органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування". У цьому відношенні Венеціанська комісія згадує, що у своїй Резолюції № 1244 (2001) про виконання обов’язків та зобов’язань Україною ПАРЄ вказала на зобов’язання органів української влади змінити роль та функції прокуратури (особливо стосовно здійснення загального нагляду за законністю) з метою забезпечення відповідності європейським стандартам. Пізніше, у своїй Резолюції № 1346 (2003), Парламентська Асамблея висловила глибоке занепокоєння функціонуванням прокуратури, зокрема, стосовно її незалежності та втручання в діяльність законодавчої та виконавчої гілок влади»[39].

3) у параграфі 44 Висновку від 15 грудня 2003 року:

«[…] розширення повноважень прокуратури може розглядатись як крок назад усупереч традиціям прокуратури в державі, що керується верховенством права»[40].

78. Закон доповнив повноваження Президента та парламенту повноваженням щодо звільнення з посад суддів Конституційного Суду (пункт 26 частини першої статті 85 та пункт 22 частина першої статті 106 Конституції України в редакції Закону). За таких умов виникає небезпека, що парламент чи глава держави достроково припинятимуть повноваження суддів Конституційного Суду або залишатимуть їх на посадах без належних підстав. Для унеможливлення свавілля у цих питаннях Венеціанська Комісія настійливо рекомендує передбачити, щоб попереднє рішення про звільнення судді Конституційного Суду виносилося самим Судом, як це є за чинними нормами Закону України «Про Конституційний Суд України».

79. Європейська Комісія «За демократію – через право» (Венеціанська Комісія) у Висновку від 13 червня 2005 року № 339/2005 у зв’язку з цим зазначила таке:

у параграфі 46 Висновку:

«[…] конкретні підстави звільнення судді Конституційного Суду перелічені в статті 126 Конституції. У цьому відношенні, Комісія настійливо рекомендує закріпити спеціальну норму в статті 149, відповідно до якої попереднє рішення з цього питання виноситиметься самим Конституційним Судом. Таке положення істотно посилить гарантії незалежності суддів»[41].

* * *

80. На основі викладеного є підстави стверджувати, що положення частини п’ятої статті 76, пункту 6 частини другої статті 81, частин шостої - десятої статті 83, пункту 1 частини другої статті 90, частини четвертої статті 90, пункту 12 статті 85, пункту 121 статті 85, статті 112, частини першої статті 114, пункту 22 частини першої статті 106 частини другої статті 115, пункту 5 статті 121 частини першої статті 141 Конституції України в редакції Закону України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року № 2222-IV, не відповідають загальним засадам Конституції України 1996 року та європейським стандартам.

IV. ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ

81. Виходячи з того,

• що ні необхідність внесення радикальних змін до Конституції України, ні зміст цих змін не спиралися на консолідовану підтримку українського суспільства загалом та Верховної Ради України зокрема, а внесення змін відбулося не в результаті співпраці представлених у Верховній Раді України політичних сил, а в атмосфері їх протистояння та протиборства,
• що процес підготовки та ухвалення Верховною Радою України відповідного законопроекту супроводжувався грубим порушенням вимог на всіх етапах конституційного процесу,

Національна комісія зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права дійшла висновку, що Закон України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року № 2222-IV та процедура його ухвалення не відповідають:

• положенням Розділу XIII Конституції України «Внесення змін до Конституції України», зокрема статтям 158 і 159, та Рішенню Конституційного Суду України від 9 червня 1998 року N8-рп/98у справі щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 158 та статті 159 Конституції України (справа щодо внесення змін до Конституції України);
• процедурі, встановленій положеннями щодо порядку розгляду законопроектів у другому читанні, що містяться в Регламенті Верховної Ради України, зокрема у статтях 1.0.1, 1.0.2, 3.2.1, 3.2.2, 3.4.1, 3.6.1, 3.6.2, 3.6.5, 6.6.1, 6.6.3 та 6.7.4.
• загальним засадам Конституції України, відповідно до яких в основу конституційного ладу в Україні покладено принципи:

- демократії («Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава» – стаття 1);

- народного суверенітету («Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. […] Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами» – стаття 5);

- поділу влади («Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову» – стаття 6);

- верховенства права («В Україні визнається і діє принцип верховенства права» – стаття 8);

- законності («Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України» – стаття 6; «Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх[ні] посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України» – стаття 19);

• європейським стандартам, зокрема:

- принципу демократії(у частині запровадження імперативного мандата народного депутата України, а також положень про «коаліцію депутатських фракцій та депутатських груп»);

- принципу верховенства права(у частині повернення прокуратурі повноважень загального нагляду за додержанням законів та змін щодо контрасигнації актів глави держави).

82. Національна Комісія дійшла висновку, що:

• Закон України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року № 2222-IV слід розглядати як actumnullum ab initio [акт, недійсний з моменту виникнення], і тому він не може вважатись складовою чинної Конституції України;
• з врахуванням цього є всі підстави для звернення до Конституційного Суду України з клопотанням про визнання Закону неконституційним;
• можливість для звернення до Конституційного Суду України з цього приводу зберігається після формального набуття чинності зазначеним Законом, оскільки право на звернення до Конституційного Суду України не обмежене в часі.

83. Виходячи з того, що з 1995 року Україна є членом Ради Європи, а її членство в цій організації базується на визнанні нею положень, зокрема, статті 3 Статуту Ради Європи (де закріплено, що «кожен член Ради Європи обов`язково має визнавати принципи верховенства права та здійснення усіма особами, що перебувають під його юрисдикцією, прав людини і основоположних свобод, і повинен щиро та ефективно співпрацювати у досягненні мети Ради, визначеної у Главі І»), органи державної влади України, що беруть участь в процесі внесення змін до Конституції України, мають брати до уваги вимоги, що містяться в ухвалених органами Ради Європи документах, зокрема, у:

- Висновку Європейської Комісії «За демократію – через право» (Венеціанська Комісія) від 11 жовтня 2004 року (№ 305/2004):

• «28. […] прийняті у складний та поспішний спосіб, у який було запропоновано, внесено, змінено та проголосовано різноманітні конституційні зміни, коли під час цього процесу кожна пропозиція зазнавала подальших змін. Конституційні зміни слід вносити лише після широкого, відкритого та вільного обговорення в суспільстві та в атмосфері, що сприяє такому обговоренню, зміни, як правило, мають ґрунтуватись на консенсусі серед політичних сил та в громадянському суспільстві»[42];
• «29. […] конституційні реформи та набуття ними чинності не повинні підпорядковуватись короткостроковим політичним розрахункам»[43];

- Висновку Європейської Комісії «За демократію – через право» (Венеціанська Комісія) від 15 грудня 2003 року №230/2002:

• «14. […] обрана система правління має бути якомога чіткішою, а відповідні положення [стосовно обраної системи правління] не повинні спричиняти зайвих ускладнень і політичних конфліктів»[44];
• «97. [запропоновані зміни] не досягають […] мети наближення України до європейських демократичних стандартів та запроваджують інші зміни до Конституції, що є кроком назад [від таких стандартів]»[45];

- Висновку Європейської Комісії «За демократію – через право» (Венеціанська Комісія) від 13 червня 2005 року № 339/2005:

• «50. Загаломже конституційні зміни [...] не повністю дозволяють досягнути мети конституційної реформи - встановлення збалансованої та функціональної системи правління»[46];
• «51. [...] з метою приведення Закону про внесення змін у відповідність до принципів плюралістичної демократії та верховенства права, слід продовжити обговорення Закону та внести до нього деякі зміни з метою його вдосконалення.

Особливо слід звернути увагу на таке:

- положення стосовно народних депутатів України не повинні пов`язувати окремого депутата із його членством у парламентській фракції (чи блоці), чим порушується його вільний та незалежний мандат (депутат повинен бути вільним у тому, чи входити до парламентської фракції, до якої його було обрано, чи виходити з неї);

- принципи, що визначають взаємовідносини між Президентом, Верховною Радою та Урядом, мають бути позбавлені будь-яких неузгодженостей […];

- рішення Верховної Ради про призначення на посади та звільнення з них щодо деяких високопосадовців і суддів Конституційного суду мають ухвалюватися спеціальною, кваліфікованою більшістю;

- роль та повноваження прокуратури повинні бути переглянуті з метою приведення їх у відповідність до європейських стандартів;

- роль Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини має бути посилена»[47].

84. Обов`язковими до розгляду та врахування органами державної влади у цьому аспекті є також і документи, ухвалені Парламентською Асамблеєю Ради Європи, зокрема її Резолюції № 1346 (2003), № 1364 (2004) та № 1466 (2005).

85. Так, в Резолюції ПАРЄ №1466 від 5 жовтня 2005 року зазначено:

«14. Парламентська Асамблея Ради Європи нагадує про свої Резолюції №№1346 (2003) та 1364 (2004), де вона наголосила, що під час внесення змін до Конституції України мають суворо дотримуватись всі положення чинної Конституції і мають бути повністю враховані рекомендації Венеціанської Комісії. Парламентська Асамблея висловлює глибокий жаль, що конституційні зміни від 8 грудня 2004 року, ухвалені як частина пакетної угоди для припинення політичної кризи, містять положення, які Венеціанська Комісія неодноразово визнавала такими, що не відповідають принципам демократії і верховенства права, зокрема стосовно імперативного мандата народних депутатів та повноважень прокуратури. Парламентська Асамблея також занепокоєна тим, що нові конституційні зміни було схвалено без попереднього розгляду Конституційним Судом так, як це передбачено статтею 159 української Конституції та як це витлумачено в рішенні Конституційного Суду від 1998 року. Тому Парламентська Асамблея наполегливо закликає органи влади України якнайшвидше виправити ці питання, щоб забезпечити леґітимність конституційних змін та їх відповідність європейським стандартам.»[48].

[1] Законопроект № 4180 на момент внесення був ідентичним законопроекту № 4105 (за винятком Розділу «Прикінцеві положення»), внесеного тими ж народними депутатами України та зареєстрованого у Верховній Раді 4 вересня 2003 року.

Подальший розвиток подій показав, що внесення однакових законопроектів протягом двох тижнів було не просто помилкою чи зміною поглядів на порядок внесення конституційних змін, а свідомим кроком для «обходу» заборони, встановленої частиною першою статті 158 Конституції України, згідно з якою"законопроект про внесення змін до Конституції України, який розглядався Верховною Радою України, і закон не був прийнятий, може бути поданий до Верховної Ради України не раніше ніж через рік з дня прийняття рішення щодо цього законопроекту". Йдеться про те, що ініціатори конституційних змін у такий спосіб готували запасний варіант "проштовхування" законопроекту на той випадок, коли перший законопроект не дістав би необхідної підтримки.

[2] Resolution 1346 (2003) on the honouring of obligations and commitments by Ukraine, adopted by the Assembly on 29 September 2003 (27th Sitting) (Doc. 9852, report of the Committee on the Honouring of Obligations and Commitments by Member States of the Council of Europe, rapporteurs: Mrs Severinsen and Mrs Wohlwend) [Резолюція ПАРЄ №1346 (2003) від 29 вересня 2003 року щодо виконання Україною обов’язків та зобов’язань]. Джерело://assembly.coe.int/M ainf.asp?link=/Documents/AdoptedText/ta03/ERES1346.htm.

[3] Висновок Конституційного Суду України від 10 грудня 2003 року №3-в/2003 у справі про надання висновку щодо відповідності проекту Закону України «Про внесення змін до Конституції України», направленого Головою Верховною Ради України, вимогам статей 157, 158 Конституції України (справа про внесення змін до статей 76, 78, 80, 81, 82 та інших Конституції України). Далі -Висновок Конституційного Суду України від 10 грудня 2003 року №3-в/2003.

[4] Opinion on three draft laws proposing amendments to the Constitution of Ukraine, Opinion no. 230/2002 [Висновок Венеціанської Комісії щодо трьох законопроектів про внесення змін до Конституції України від 15 грудня 2003 року № 230/2002]. Джерело: //venice.coe.int/docs/2003/CDL-AD(2003)019-e.a sp. Далі - Висновок Венеціанської Комісії від 15 грудня 2003 року № 230/2002.

[5] Resolution 1364 (2004) on the political crisis in Ukraine,adopted by the Assembly on 29 January 2004 (7th Sitting) (Doc.10058, report of the Committee on the Honouring of Obligations and Commitments by Member States of the Council of Europe (Monitoring Committee), co-rapporteurs: Ms Severinsen and Ms Wohlwend) [Резолюція ПАРЄ № 1364 (2004) від 29 січня 2004 року щодо політичної кризи в Україні]. Джерело: //assembly.coe.int/M ainf.asp?link=/Documents/AdoptedText/ta04/ERES1364.htm. Далі - Резолюція ПАРЄ №1364 (2004) від 29 січня 2004 року.

[6] Opinion on the procedure of amending the Constitution of Ukraine, Opinion no. 305/2004 [Висновок Венеціанської Комісії щодо процедури внесення змін до Конституції України від 11 жовтня 2004 року №305/2004]. Джерело: http://venice.coe.int/docs/2004/CDL-AD(2004)030-e.a sp. Далі - Висновок Венеціанської Комісії від 11 жовтня 2004 року № 305/2004.

[7] Opinion on the amendments to the Constitution of Ukraine adopted on 8.12.2004, Opinion no. 339/2005 [Висновок Венеціанської Комісії від 13 червня 2005 року № 339/2005 щодо змін до Конституції України, ухвалених 8 грудня 2004 року]. Джерело: //venice.coe.int/docs/2005/CDL-AD(2005)015-e.a sp. Далі – Висновок Венеціанської Комісії від 13 червня 2005 року № 339/2005.

[8] Resolution 1466 (2005) on the honouring of obligations and commitments by Ukraine,adopted by the Assembly on 5 October 2005 (28th Sitting) (Doc. 10676, report of the Committee on the Honouring of Obligations and Commitments by Member States of the Council of Europe (Monitoring Committee), co-rapporteurs: Mrs Severinsen and Mrs Wohlwend). [Резолюція ПАРЄ № 1466 (2005) від 5 жовтня 2005 року щодо виконання Україною обов’язків та зобов’язань]. Джерело://assembly.coe.int/M ainf.asp?link=/Documents/AdoptedText/ta05/ERES1466.htm. Далі - Резолюція ПАРЄ № 1466 (2005) від 5 жовтня 2005 року.

[9] Висновок Конституційного Суду України від 12 жовтня 2004 року № 2-в/2004 у справі за зверненням Верховної Ради України про надання висновку щодо відповідності проекту Закону України „Про внесення змін до Конституції України" вимогам статей 157 і 158 Конституції України (справа про Законопроект № 4180 з внесеними до нього поправками). Далі - Висновок Конституційного Суду України від 12 жовтня 2004 року № 2-в/2004.

[10] Рішення Конституційного Суду України від 9 червня 1998 року N8-рп/98у справі щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 158 та статті 159 Конституції України (справа щодо внесення змін до Конституції України).

[11] Резолюція ПАРЄ №1364 (2004) від 29 січня 2004 року.

[12] Резолюція ПАРЄ № 1466 (2005) від 5 жовтня 2005 року.

[13] Honouring of obligations and commitments by Ukraine, Doc. 10676, 19 September 2005, Report by the Committee on the Honouring of Obligations and Commitments by Member States of the Council of Europe (Monitoring Committee), co-rapporteurs: Mrs Hanne Severinsen and Mrs Renate Wohlwend. [Доповідь Моніторингового Комітету ПАРЄ щодо виконання Україною обов’язків та зобов’язань, документ №10676 від 19 вересня 2005 року]. Джерело://assembly.coe.int/Documents/Worki ngDocs/doc05/EDOC10676.htm. Далі - Доповідь Моніторингового Комітету ПАРЄ, документ №10676 від 19 вересня 2005 року.

[14] Там само.

[15] Висновок Конституційного Суду України від 12 жовтня 2004 року № 2-в/2004.

[16] Резолюція ПАРЄ № 1466 (2005) від 5 жовтня 2005 року.

[17] Висновок Венеціанської Комісії від 15 грудня 2003 року № 230/2002.

[18] Висновок Венеціанської Комісії від 13 червня 2005 року № 339/2005.

[19] Там само.

[20] На сьогоднішній день внутрішні процедури Верховної Ради регулюються Регламентом, прийнятим у 1994 році постановою парламенту. Регламент зазнав багатьох змін, у зв’язку з чим його текст став досить складним та непослідовним.

[21] Доповідь Моніторингового Комітету ПАРЄ, документ №10676 від 19 вересня 2005 року.

[22] Висновок Венеціанської Комісії від 13 червня 2005 року № 339/2005.

[23] Див. статтю 67 Конституції ФРН. Нова польська конституції 1997 року також ввела таке правило (див. ч. 1 ст. 158). Див. також ч. 2 ст. 113 Конституції Іспанії.

[24] Висновок Венеціанської Комісії від 13 червня 2005 року № 339/2005.

[25] Там само .

[26] Там само.

[27] Висновок Конституційного Суду України від 10 грудня 2003 року №3-в/2003.

[28]Висновок Венеціанської Комісії від 13 червня 2005 року № 339/2005.

[29]Там само.

[30]Там само.

[31]Там само.

[32] Йдеться про посади Голови Служби безпеки України, а також Голови Антимонопольного комітету України, Голови Фонду державного майна України, Голови Державного комітету телебачення і радіомовлення України.

[33] Див.: Юридична енциклопедія: В 6 т. / Редколегія: Ю.С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. – К.: «Укр. енцикл.», 2001. – Т. 3, С. 322.

[34] Висновок Венеціанської Комісії від 13 червня 2005 року № 339/2005.

[35] Там само .

[36] Там само .

[37] Висновок Конституційного Суду України від 10 грудня 2003 року №3-в/2003.

[38] Висновок Венеціанської Комісії від 13 червня 2005 року № 339/2005.

[39] Висновок Венеціанської Комісії від 15 грудня 2003 року № 230/2002.

[40] Там само.

[41]Висновок Венеціанської Комісії від 13 червня 2005 року № 339/2005.

[42] Opinion on the procedure of amending the Constitution of Ukraine, Opinion no. 305/2004 [Висновок Венеціанської Комісії щодо процедури внесення змін до Конституції України від 11 жовтня 2004 року №305/2004]. Джерело: //venice.coe.int/docs/2004/CDL-AD(2004)030-e.a sp.

[43] Там само.

[44] Opinion on three draft laws proposing amendments to the Constitution of Ukraine, Opinion no. 230/2002 [Висновок Венеціанської Комісії щодо трьох законопроектів про внесення змін до Конституції України від 15 грудня 2003 року № 230/2002]. Джерело: //venice.coe.int/docs/2003/CDL-AD(2003)019-e.a sp.

[45] Там само.

[46] Opinion on the amendments to the Constitution of Ukraine adopted on 8.12.2004, Opinion no. 339/2005 [Висновок Венеціанської Комісії від 13 червня 2005 року № 339/2005 щодо змін до Конституції України, ухвалених 8 грудня 2004 року]. Джерело: //venice.coe.int/docs/2005/CDL-AD(2005)015-e.a sp.

[47] Там само.

[48] Resolution 1466 (2005) on the honouring of obligations and commitments by Ukraine,adopted by the Assembly on 5 October 2005 (28th Sitting) [Резолюція ПАРЄ № 1466 (2005) від 5 жовтня 2005 року щодо виконання Україною обов’язків та зобов’язань]. Джерело: //assembly.coe.int/M ainf.asp?link=/Documents/AdoptedText/ta05/ERES1466.htm.

____________
//www.minjust.gov.ua/0/6933

12.10.2012 Ігор Коліушко. Легітимність Конституції [держави - Україна] на даний час є сумнівною 

08.10.2010 Віктор Янукович. Віктор Ющенко теж намагався скасувати політреформу 

06.10.2010 Віктор Ющенко. У разі перемоги на президентських виборах Юлія Тимошенко пішла б таким же шляхом, як і Віктор Янукович 

30.09.2010 Рішення Конституційного Суду України (справа про додержання процедури внесення змін до Конституції України) Віктор Шишкін, Петро Стецюк (окрема думка) 

23.09.2010 Мустафа Найем. Віктор Янукович: подорож в минуле (Подання-фантом від Юлії Тимошенко) 

31.08.2010 Віктор Чивокуня. Віктор Янукович зіграє картами Юлії Тимошенко (Нереалізовані подання Віктора Ющенка) 

14.07.2010 Подання, яке має повернути Януковичу владу Кучми 

13.06.2005 Європейська Комісія за демократію через право (Венеціанська комісія). Висновок № 339/2005 щодо змін до Конституції України прийнятих 8 грудня 2004 року