Леонід Кравчук: Я вірив, що після мене демократія розширюватиметься, а вийшло навпаки

Минулої п’ятниці на зустрічі з учасниками Літньої школи журналістики «Дня» Леонід КРАВЧУК був, як кажуть, «в ударі». Він говорив про речі, які можна почути тільки від першого президента — людини, яка бачила політику в усіх її проявах (від політичного романтизму до звичайнісінького цинізму) й виробила власну філософію владних відносин. Студенти, розуміючи, яка унікальна нагода їм випала, готувалися до зустрічі заздалегідь. За кілька днів пройдений ними курс із новітньої історії став у нагоді. Адже говорили про суть українських проблем: яких помилок припустилися політики, чому українці це дозволили й що робити далі. Оцінки подій і політиків Леонід Макарович, до речі, виклав у книзі, яку вже готує до друку. Називатиметься вона «Політичні роздуми».

Дмитро ЧАЛИЙ, учень загальноосвітньої школи №82, м. Київ:

— Леоніде Макаровичу, вас вважають батьком української демократії. Як, на вашу думку, зараз почувається ваше «дитя»?

Леонід КРАВЧУК: — Думаю, що воно не має великого щастя. Якщо ж говорити точніше, то наша демократія робить тільки перші кроки. Чи відчуває сьогодні кожна людина пристойно себе в цій країні? Чи почуває вона себе справді господарем цієї країни? Чи готова вона захищати цю країну і відстоювати демократію? Думаю, ні. Я ставлюся критично до того, що передають на всіляких ток-шоу, але наведу приклад одного з них: в ефірі «Інтера» поставили запитання: «Чи готові ви заради дисципліни і порядку пожертвувати свободами демократії?». 68% присутніх сказали, що готові. Я подивився на склад аудиторії: більше людей молодих, ніж літніх. Я задаюся питанням: невже це такий стан людини, що вона не здатна або не хоче жити вільним демократичним життям заради того, щоб десь, для когось був порядок?

Є демократія для народу і демократія для влади. Так от, влада не рахується з тим, що демократія може бути. Якщо є потреба, вони будуть діяти, поза законом, Конституцією. Коли вони собі це дозволяють, люди, які їх обирали, думають, що це норма поведінки. Адже наша влада завжди користувалася, якщо не повагою, то тим, що її треба слухати і боятися. Так навчили. Таким чином, влада не відчуває, що люди готові захищати демократію. Помаранчевий час показав — люди можуть це робити, але швидке розчарування вбило все, що могло розвиватися, на корені.

Лариса Івшина: — На якийсь час чи взагалі вбило?

Л.К.: — Я думаю, на якийсь час.

Л. І.: — А скільки часу потрібно?

Л. К.: — Якщо влада буде діяти так агресивно, як вона діє зараз, — цей час скоротиться.

Аліса ГОРДІЙЧУК, Національний університет «Острозька академія»:

— Леоніде Макаровичу, ви були єдиним Президентом України, хто добровільно склав свої повноваження. Скажіть, будь ласка, що ви відчували в той момент?

Л. К.: — Уточню. Я добровільно пішов на вибори. Можу сказати, що на теренах Радянського Союзу це було вперше. Це стало вибухом, тому що всі звикли, що людина, яка перебуває при владі, помирає у своєму кріслі. Мені не раз говорили, що ви не врахували ситуацію — вашим демократизмом скористалися люди, які до цього часу не знають або не вимовляють слова «демократія».

Що я відчував? Я відчував одне — треба десь зробити прорив. Якщо я цього не зроблю, то не буде прикладу нової влади, нової поведінки, нової філософії. Влада — це не є щось вічне. Вона дається народом і забирається народом, а той, хто має владу і відчуває ситуацію, мусить думати не про владу, а про народ, про наслідки своєї поведінки.

Я вірив, що після мене демократія розширюватиметься, а вийшло навпаки. Сьогодні, на жаль, «Радянського Союзу» навіть більше, ніж в 1990 році. Ніде в Європі Комуністична партія не перебуває при владі — тільки в Україні. В 1999 році Кучма їх випустив на президентські вибори, але тоді вони офіційно не перебували при владі, лише — ментально. Сьогодні ж вони офіційно в коаліції, мають свої квоти. Європа дивиться на нас, як на країну, яка повертається назад, а не йде вперед. Лікування цього залежить від загальної культури людей. Люди кажуть, що комуністи вже не ті. А як же пам’ятник Сталіну? «Ну і що, а пам’ятник Бандері?», — кажуть вони. Тобто, немає навіть критичного ставлення до ситуації, яка б викликала у людини хоча б роздуми.

Тетяна КУЧЕРУК, Національний університет «Острозька академія»:

— Леоніде Макаровичу, у мене питання, яке стосується усього історичного періоду незалежної України. Чи може ситуація, що склалася, бути пов’язаною із відсутністю консолідуючої національної ідеї? Адже фактично та ідея, яку пропонував колись Народний Рух, не отримала в суспільстві резонансу. Що потрібно змінювати, людей чи ідею?

Л. К.: — Ми не можемо побудувати ідею в кабінеті і сказати людям: «Ось ми вам сформулювали національну ідею». Вона повинна визріти в суспільстві. Для мене національна ідея — це будівництво національно свідомої України. Не просто держави як такої, а багатого національно-духовного життя України. Слово «національний» обов’язково має пронизувати і економіку, і політику, і духовність. Не можна сказати, що література у нас національна, а економіка вже інтернаціональна. Коли ми будемо наголошувати на цих речах, люди зрозуміють, що ми маємо будувати свою державу. Якщо ж не робити цього, людині буде все одно де їй жити.

Мушу сказати, що на початку 90-х ця політика активно не проводилася. Коли ж прийшов Кучма, він взагалі сказав, що національна ідея скомпрометувала себе і зняв питання національної ідеї з порядку денного. Почали шукати інші форми національної ідеї, наприклад, заможне життя. Так, усі хочуть жити заможно, але чи збудуємо ми багате життя, якщо люди стануть інтернаціоналістами, без роду і племені, без хати і калини, без пісні і мови. Це ж буде зовсім інша держава! Усі ці владні «стрибки»: від Кравчука до Кучми, від Кучми до Ющенка, від Ющенка до Януковича, де кожен пропагує свою схему розвитку України, так і не сформували в Україні національну ідею. Так, Ющенко намагався, але він, на мою думку, був у стадії постійного пошуку і своєї власної величі. Він думав, що він сидить і говорить, а усі тільки і чекають на його слова, а почувши, підхоплюють і біжать виконувати.

Я думаю, сьогодні влада не буде говорити про національну ідею. Тому що, вона, на жаль, користується пасивністю українського народу. Мені у цій ситуації пригадуються рядки Пушкіна про тогочасну Росію:

«Паситесь мирные народы,

Вас не разбудит чести клич.

Зачем стадам дары свободы?

Их нужно резать или стричь».

Л. І.: — У свій час, коли ви були президентом України, ви пропонували Народному Руху разом створити уряд, але рухівці відмовилися...

Л. К.: — Я пішов на з’їзд Руху. В президії сиділа відома на той час українська еліта — Павличко, Драч, брати Горині.... Я тоді сказав їм таку фразу: «Вивчивши історію держави і знаючи по собі, що президент не зможе управляти країною, не маючи підтримки з боку політичних сил, я звертаюся до вас з пропозицією: ми маємо розбудувати партійну, громадянську структуру. Я пропоную, щоб ми спиралися на Рух». В президії почалося активне обговорення, після цього вийшов Чорновіл і сказав: «Ні! Ми з «комунякою» співпрацювати не будемо». Це стало початком непорозуміння, яке зрештою призвело до дострокових президентських виборів. Це була їх перша помилка, а, правильніше, друга. Перша помилка була моя.

Л. І.: — А яка перша?

Л. К.: — Коли я став президентом незалежної України, Верховна Рада залишалася радянською, тоді я подумав: треба провести дострокові парламентські вибори, щоб уряд України став справді урядом незалежної України. Багато людей мене підтримали, але тоді прийшли рухівці і спитали: «Навіщо?». Мовляв, вони і так роблять все, що ми кажемо. Тоді, в мене не вистачило аргументів, або, можливо, я не мав виваженої, рішучої позиції і я погодився не розпускати Раду. Потім через два місяці рухівці отямилися, почали свою роботу, але... Зараз цю помилку робить Янукович. Нинішня влада діє у власних корпоративних і партійних інтересах, а не в інтересах України. Тому, рано чи пізно усе це розколеться.

Анастасія САМОШИНА, Київський національний університет імені Тараса Шевченка:

— Леоніде Макаровичу, з вашої точки зору, в чому причини неспроможності українських політичних сил домовитися щодо національно свідомої розбудови держави? Адже такий розкол націонал-українських сил мав місце чи не за кожної епохи української історії?

Л. К.: — У нас немає справжніх українських сил. Наприклад, я не можу сказати, що політичний рух Олега Тягнибока не є українською силою, але якщо проаналізувати його дії, то чи не завдає він ними більше шкоди? Здається, бореться за Україну, але методи і форми цієї боротьби, м’яко кажучи, недосконалі. Можливо, йому не вистачає справжньої української сили, справжньої української душі, належних знань і досвіду в дипломатичних, політичних, морально-етичних, ментальних аспектах?

Як позитивний приклад успішного пропагування української ідеї раджу проаналізувати історію газети «День». Я був свідком того, як це видання проходило через різні складні етапи свого творення та змін, весь час дотримуючись обраної позиції. В цій газеті ви не знайдете матеріалів, в яких неоднозначні питання висвітлювалися б дуже різко, безкомпромісно та однобічно. Але казати, що ця газета неукраїнська, повний нонсенс. Відстежуючи все те, що відбувається в країні, я часто бачу, як політичні сили падають обличчям у багнюку, за гроші змінюють філософію. «День» послідовний у своїх переконаннях та аналізі подій.

Проукраїнським налаштованим політичним силам завжди слід пам’ятати, що крім бажання, має бути вміння, позиція, дипломатична та історична освіта. Якщо бракує цих надзвичайно важливих складників, то й результат діяльності буде відповідним.

Л. І.: — Основна проблема для всіх наших політиків — компетентність і висока освіта. Саме вони дають людині змогу бути успішною та конкурентоспроможною, без чого зараз неможна. Український народ один раз вийшов на Майдан, підставив своє плече, виніс велику плеяду ніби нових політиків, але якщо вони малограмотні, то нічого їм не допоможе.

Вони кажуть, що в їхній поразці винен народ, який потім пішов по квартирах і нічого не контролював. Але ж людина, що працює на хлібозаводі не може піти і кожен день контролювати президента і прем’єра. Її завдання — пекти хліб. А політики повинні виконувати своє, задля чого вони потребують абсолютно нового рівня власної підготовки.

Я бачила, Ви публічно зверталися і ми друкували окремі Ваші звернення. Я вважаю, це дуже правильно, тому що Ви як перший Президент, як громадянин звертаєте увагу на ті проблеми та вузлові моменти, які потребують уваги. Скажіть, будь ласка, чи є реакція Президента на звернення про ставлення до тварин чи щодо інших? Чи є у Вас можливості до спілкування?

Л.К.: — Є. Я спілкувався з Президентом, не спеціально, але в ході інших проблем. Він реагує. Єдине — щоб добитися до Президента, є ціла низка перешкод — в першу чергу, люди, які б не хотіли, що б Президент чув ще когось. Тому що він може почути і послухати. Бо тоді він зрозуміє, що є ще люди, яких можна слухати. Це безсмертна сила адміністративного апарату.

Л.І.: — А все ж таких можливість еволюціонувати є у Януковича?

Л.К.: — Була у нас остання зустріч. Ми обговорювали книжку, яку я закінчую, — «Політичні роздуми», велика книжка щоденникових записів. Я йому сказав, що Президент може увійти в історію тільки як Президент український. Тобто, він може навіть не мати тих успіхів в економіці, в соціальній сфері, але на далеку перспективу цей Президент є українським. Такого не може бути, що це був Президент напівукраїнським. В цьому є початок формування іміджу. Але Президент не може бути занадто українським. Я маю на увазі, з дуже розвиненими національними почуттями, який не бачить нічого іншого. Ми живемо в глобалізованому світі, в світі компромісу — чимось поступатись, частину брати, частину віддавати. Президент має бути українським, гуманним, незалежним і відстоювати позицію національно-стратегічних інтересів України.

Я знаю з досвіду Леоніда Кучми, який спочатку відстоював Російську православну церкву, російську мову. І ось проходить півроку і він готує візит до Сполучених Штатів Америки. Він пішов освятити свій візит до Філарета. Потім він почав менше говорити про російську державну мову. Він зрозумів, що або він буде Президентом України, або стане губернатором Російської імперії. А це для людини, яку обрав народ, неприпустимо.

Л.І.: — Янукович може, він хоче бути Президентом всієї країни?

Л.К.: Він хоче, але він не знає, як це зробити.

Л.І.: — Ви можете йому порадити?

Л.К.: Він настільки залежить від свого оточення, бізнесу, від олігархів. Я йому, наприклад, говорив, я поважаю Дмитра Табачника. Він людина освічена. Але є проблема, яка заважає сьогодні об’єднати Україну. Можна, не ображаючи цієї людини, дати йому іншу посаду. Янукович не може сам призначити на посаду. А тут має бути рішення, абсолютно незалежне від бізнесу, від впливів — рішення для України. Скажімо, нещодавнє голосування по створенню тимчасової слідчої комісії по розслідуванню рішення Стокгольмського суду. За створення комісії проголосували Ахметов і його група. Ніхто не вірив, що таке може статися. Те, що проголосували комуністи — це зрозуміло, вони не могли не проголосувати. Але Ахметов... Значить конфлікт десь уже є. Маневрувати між усіма цими інтересами дуже складно. Але я вірю в те, що врешті-решті все зміниться. Або він скаже «Я — Президент!», або йому скажуть «Ні! Ви — Президент поки ми цього хочемо». Я думаю, в нього вистачить сили волі і розуміння, і він скаже, «Я — Президент і я буду виконувати Конституцію!». Він мусить це сказати. Він скаже це обов’язково.

Христина БОНДАРЄВА, Львівський національний університет ім. Івана Франка:

— У липні Митрополит Кирило планує здійснити візит до України. У 2012 році Папа Римський Бенедикт XVI також обіцяв відвідати Україну. Нам відомі дії Віктора Ющенка, який прагнув утворити Єдину Українську Помісну Церкву. Леоніде Макаровичу, у контексті цих подій, як ви вважаєте, чи реальна сьогодні в Україні Єдина церква і чи потрібно це нашій країні взагалі?

Л. К.: — За проханням Віктора Ющенка я взяв на себе відповідальність бути керівником Оргкомітету з підготовки святкування 1200-ліття Хрещення Русі. Я зустрічався з усіма ієрархами, які є в Україні. Так от, можу сказати, що в найближчій перспективі це — нереально. Тому що рішення про помісну церкву може прийняти тільки Вселенський Патріарх, але він не має такої влади, як, наприклад, Папа Римський. Він фактично має владу на рівні Олександрійського, Болгарського патріархів. Папа Римський приймає рішення одноосібно, а Вселенський Патріарх через Колегіум, тобто демократично. В цю демократичну ієрархію входить і Московський Патріарх. Серед усіх митрополій, він посідає перше місце, де є сто мільйонів віруючих. Це ж сила силенна. Натомість Вселенський Патріарх орендує в Константинополі маленьке приміщення, він навіть не може запросити до себе гостей без дозволу турецької влади. Тобто тут є проблеми як духовні, так і організаційні.

Що можна зробити? Можна було б змінити підпорядкування: не Москві, а Константинополю. Але Патріарх Філарет каже — що зміниться? Від цього наша Українська Церква й Київський Патріархат більш незалежними не стануть. Він правий. Тому нам треба зараз шукати такі кроки, які б не дозволили українцям Православної Церкви Київського Патріархату остаточно втратити свої приходи. Чим більше буде приходити людей, будуватися храмів — не тільки на заході, а й у центрі та на сході — тим швидше ми зможемо ставити питання про об’єднання.

Ірина БОЧАР, Київський національний університет імені Тараса Шевченка:

— Я — стипендіат програми «ЗАВТРА.UA» Фонду Віктора Пінчука. На цьогорічному Форумі стипендіатів Віктор Пінчук висловив припущення щодо необхідності більш активного включення України в глобальні політичні процеси. Мовляв, нашому вищому політичному керівництву потрібно більше сконцентруватися на обговоренні та, по можливості, вирішенні глобальної проблеми зміни клімату, проблеми нерівності, а не концентруватися виключно на внутрішньополітичних справах та проблемах. Яке ваше бачення цього?

Л. К.: — Він каже правильно, але різниця в тому, що, коли це каже Обама, то всі знають, що за Обамою 6 трильйонів доларів. І він може вплинути на економіку. Я не виключаю того, що нам потрібно брати участь у обговоренні цієї теми. Але, по-перше, чи нас запросять? Якщо Пінчук організовує, скажімо, в Криму міжнародну зустріч, то він має кошти для того, щоб запросити, заплатити, розмістити, нагодувати тощо. А влада — це вже трохи інше: якщо влада запрошує, влада не просто розказує, що це гарно. Влада каже — це не просто гарно, ми вже це зробили. Тобто ідею я не заперечую, вона правильна. Тільки чи готова Україна в усіх аспектах надавати реальну допомогу в фінансовому, політичному, дипломатичному аспектах, чи має вона відповідний досвід, щоб запропонувати це з такої точки зору, щоб стало цікаво всім?

Катерина ЯКОВЛЕНКО, Донецький національний університет:

— Леоніде Макаровичу, ваш погляд із сьогоднішнього дня на Україну початку 90-х років: чи повинна була Комуністична партія УРСР трансформуватися у КПУ, чи були в неї інші шляхи?

Л. К.: — Я сам колись був прихильником утворення Комуністичної партії незалежної України. У 1989 році під моєю редакцією КПУ прийняла постанову «Про економічний суверенітет». Вдумайтеся: 1989 рік. Ми були прив’язані до великого авіаносця — СРСР. Я бачив, що він розвалюється. Я тоді вважав, якщо ми від нього відділимось, то залишимось із іншою філософією, зі своєю програмою. Я гадав, що все можливо, але коли я взяв учать у ХІХ партконференції, я зрозумів, що це нереально, тому що ні Горбачов, ні інші цього не хотіли. Вони гралися з нами, як кішка з мишкою. Тоді я прийняв рішення про суверенітет України. Ця ідея була реальною. І комуністи, які згодом утворили з Симоненком КПУ, поставили правильні завдання, але реалізували їх не так. Вони не утворили незалежну Комуністичну партію України, а утворили бойовий загін минулої Комуністичної партії. Взяли з минулого все, що стосується, наприклад, Голодомору, репресій тощо. Тому сьогодні КПУ — це ніяка не українська партія.

Юліана ЛАВРИШ, Львівський національний університет ім. Івана Франка:

— Коли сучасна молодь приходить до влади, відбувається «отруєння»: політикою, безвідповідальністю, грошима. Леоніде Макаровичу, що, на вашу думку, може слугувати «фільтром» для нової владної еліти?

Л. К.: — Насамперед треба створити школу для нових політиків. Займати керівну посаду не може випадкова людина. Ми повинні виховувати політиків, тому необхідно створити систему для відбору таких людей. Особу, яка стала на шлях «політичного» розвитку, треба вчити не лише базових речей, але й засобів протидії цим «отруєнням» і спокусам. Коли політика починають вихваляти, мовляв, ти такий розумний, а ще цьому підіграє оточення, відбувається втрата «імунітету». Вважаю, що нову владну еліту треба виховувати. Не можна, щоб людина із гаража або намету стала президентом.

Юлія ЯРУЧИК, Національний університет «Острозька академія»:

— Як відомо, Україна має дуже вигідне геополітичне розташування. Теоретично вона могла б стати регіональним лідером. Що, на вашу думку, заважає їй це зробити? Які умови необхідні для цього?

Л. К.: — Україна повинна стати сильною і авторитетною. Тобто вона має бути політично незалежною, технічно й економічно непереможною, у всьому тримати лідерську позицію. Лише тоді Україна стане лідером. Гарне й вигідне розміщення ще нічого не означає. Наші політики кажуть, що ми, з незрозумілих для мене причин, повинні стати мостом. Скільки вже можна по нас бігати туди-сюди? Мости падають, розвалюються. Навіщо ті мости — ставайте на землю! Тим більше, на одному боці моста одна сила, на іншому — інша. Якщо вони зійдуться на ньому, міст впаде в річку. А все це через те, що в нас маса політичного примітивізму й повна відсутність здорового мислення.

Ольга САВЧЕНКО, Національний педагогічний університет імені М. П. Драгоманова:

— Леоніде Макаровичу, кого з українських політиків ви без сумніву можете назвати людиною з великої літери?

Л. К.: — Грушевського.

О. С.: — А з сучасних політиків?

Л. К.: — У нас є багато цікавих політиків. Одним із таких я вважаю Сергія Тігіпка. Він може стати дуже серйозним політиком. У нього є фундаментальна освіта, культура, глибоке знання фінансової сфери. Тігіпко має міжнародний досвід, але йому треба вийти на певний рівень, який побачили б інші.

Л. І.: — А характер?

Л. К.: — Характер? У нього є характер. Я його особисто знаю — нам доводилося працювати разом: я був головою Адміністративної комісії, а він був у мене заступником. Я з ним на «ти». Я задавав йому запитання: «Ти ж зрадив. Навіщо ти ж пішов до влади, яку ти критикував нещадно?» І я послухав його дуже серйозні аргументи. По-перше, про те, що реформи все ж таки потрібно зробити. Він подав і підписав 16 законопроектів з більш ніж 30-ти. Якщо вони не проголосують, то є всі підстави, вийти до народу і сказати, що «я... такий-то... пожертвував можливістю, бути «над» і пішов в уряд, щоб запропонувати реформи, а вони не голосують, я їх залишаю». Якщо говорити з політичної точки зору, це вдалий хід для іміджу. Це не дурна людина. Це по-перше. По-друге, у нього фундаментальна освіта...

Л. І.: — А як вам Арсеній Яценюк?

Л. К.: — Яценюк має досить високий рівень освіти. Але для мене є важливим те, що людина має досвід, не поспішає, не гарячкує. Спочатку зроби — а потім скажи. Але не треба забувати, що в ситуації, в якій Яценюк зараз знаходиться, він теж вчиться. Мені подобається те, що він дуже чітко й різко формулює свою критику нинішньої влади. Я читав критику Податкового кодексу Яценюка й можу сказати, що він справжній професіонал. Він має чудову пам’ять, володіє мовою. Словом, людина сучасна.

Ліна ТИМОЩУК, Національний університет «Острозька академія»:

— Леоніде Макаровичу, діти теперішніх політиків є так званими тусовщиками, здебільшого вони розмовляють російською. Як у вашій родині, чи підтримують ваші діти та онуки національні традиції, чи володіють вони державною мовою?

Л. К.: — Вони володіють не тільки українською мовою, а й англійською і російською. Звичайно, в нашій родині вони спілкуються українською мовою не тому, що ставиться таке завдання. Я вважаю, що це природно, адже з мамою та з батьком я спілкувався українською, з дідусем та бабусею — теж. Я не можу просто забути те, що було в моєму житті, воно сидить глибоко в мені. У родині діти та онуки, як правило, розмовляють українською мовою, але, скажімо, я спостерігаю, що зі своїми друзями вони більше спілкуються російською. Я ставив запитання: чому так? Я не раз спостерігав: на уроці — українська, в коридорах — російська. Відвідуючи зі своїм онуком Канаду, США, ми зустрічалися з українцями. Він достеменно володіє літературною українською мовою, навіть краще за мене, бо я іноді розмовляю народною мовою. Онука Марійка також володіє українською, англійською, російською. Інколи в нас бувають гострі розмови, коли ми сперечаємося відносно мови й культури. Вони вважають, що російська культура й література є більш багатими, ніж українська, що нам не потрібно відмежовуватися від Пушкіна, Толстого, Гоголя. Світова література видавалася російською, тому всі ресурси в бібліотеці були написані російською. Отже, російську треба вчити хоча б для того, щоб читати російську літературу. Справді, я Пушкіна краще розумію російською, але Шевченка я не можу читати російською після того, як вчив його українською.

Я веду це до того, що поки ми не будемо мати переваги в українських книжках, українських газетах, українському телебаченні, переваг як кількісних, так і якісних, поки не буде того, що українська мова піде від колиски, то... Я колись розповідав таку народну українську мудрість, яка називається «Чого співають солов’ї і коли співають солов’ї?». Так ось, народ каже, що соловейко співає тоді, коли пташка сидить на яєчках, щоб їй не було сумно. Коли в яєчку зароджується пташеня, то воно чує солов’їну пісню: не ворони, а батька-солов’я. Згодом вилуплюється соловейко й співає солов’єм. Якщо б так було в кожній українській родині, в школі, у ВНЗ — проблем би не було. Отже, має бути створена база: і технічна, і матеріальна, і психологічна. Це комплексне питання. Є мова російська, українська, а є мова імені Азарова (сміється). Але все-таки це добре, що Президент сказав вивчити мову, бо будучи міністром чи чиновником державну мову потрібно знати.

Вікторія ПРАСОЛ, університет «Україна»:

— 16 липня виповнюється 20 років Декларації про державний суверенітет України. Скажіть, а ви хотіли б внести якісь зміни чи доповнення до неї?

Л. К.: — Те, що я хотів, я вніс у Конституцію. Вона стала документом номер один. Потім цю Конституцію змінили, не з моєї ініціативи. Зараз знову хочуть її поміняти. Звичайно, для себе. Декларація на той час відповідала всім критеріям, які можна було «провести» в радянський час. Тому те, що ми прийняли, і те, що ми внесли, — це було максимум можливого. Звичайно, якби ми сьогодні написали цю Декларацію, вона б була зовсім іншою.

15 липня ми поїдемо в Білорусь — там наш посол Роман Безсмертний проводить зустріч стосовно того, як приймалась Декларація. Це цікаво, нехай повчаться, як це було! Це велика історія, адже людей, які писали й приймали її, стає все менше й менше. Багатьох із тих, хто сидів зі мною в кабінеті й реально писав цю Декларацію, вже немає. Час іде, тому потрібно фіксувати ті історичні моменти від першоджерел.

06 липня 2010 р.

Підготували учасники Літньої школи журналістики «Дня».

Фото Руслана КАНЮКИ, «День»

//www.day.kiev.ua/301780/

14 років української Конституції: закон прямої дії чи бездіяльність прямого закону?

Проблема виконання Конституції України як Основного Закону держави зникне тоді, коли її положення будуть відповідати тій правовій традиції, яка склалася в Україні та в свідомості українців.

Неможливо штучно насадити та змусити виконувати норми Конституції, коли вони не продиктовані суспільним запитом, коли вони не зрозумілі широкому загалу.

Вітчизняні чиновники совкової системи мислення або просто сліпо копіюють чужу правову традицію, або щось вигадують самі. Але не те, не інше не приживається в країні.

Потрібно зрозуміти, що неможливо змусити людину виконувати чужий для неї закон - чужий ментально, чужий за традицією.

Слід зазначити, що в чинній Конституції парламентсько-президентська форма правління прописана абсолютно безграмотно, або ж, що найбільш вірогідно, навмисно такою зроблена. Це відкриває безмежний простір до інтерпретацій та маніпулювання Конституцією.

А закон про внесення змін до Конституції України 2004 року став чинним із порушенням конституційних вимог. По-перше, його ухвалили без обов'язкового висновку КСУ щодо відповідності законопроекту вимогам статей 157 та 158 чинної Конституції.

По-друге за нього голосували в пакеті. По-третє, були порушені вимоги розділу ХІІІ Конституції щодо ухвалення конституційних проектів. А саме: законопроект один раз попередньо схвалюється на одній сесії, а приймається на наступній сесії ВРУ.

По-четверте, внесення змін ініціювалось політичними силами, які ставили питання не про удосконалення конституційних положень, а виключно як засіб вирішення своєї політичної мети у боротьбі за владу.

Найбільші зміни стосувалися виконавчої влади та її найвищого органу - Кабінету Міністрів.

Політична поспішність у прийнятті цього закону, вимушений компроміс між політичними силами на момент його прийняття обумовили недосконалість та недоцільність окремих правових приписів, суперечливість оновлених конституційних норм, появу низки колізій:

- формування КМУ на двох підставах, призначення його членів двома суб'єктами подання;

- невизначеність долі КМУ у разі розпаду парламентської коаліції;

- законодавчо невизначений кількісний склад уряду, що загрожує необґрунтованим розширенням складу КМУ;

- невстановлений обсяг повноважень членів КМУ у разі відставки до створення нового уряду;

- встановлено, що уряд має керуватися у своїй діяльності, крім Конституції та законів, ще й указами президента та постановами ВРУ, що суперечить частині 2 статті 120 Конституції.

Окрім того в законі не прописані дуже важливі речі. Наприклад, порядок призначення на посаду прем'єр-міністра має бути максимально конкретизований особливо щодо того, скільки разів коаліція може рекомендувати певну кандидатуру президенту, якщо той її не сприймає. А ще - порядок розгляду парламентом відповідних подань, а також варіанти вирішення питання у разі, якщо президент та коаліція не дійдуть згоди...

Якщо в Україні немає традиції жити за законами парламентсько-президентської форми правління, то вона ніколи в житті не приживеться. У Великобританії, наприклад, взагалі немає Конституції, але там є сформована віками традиція, за якою гармонійно живе країна.

У мене постає питання: невже наша історія бідна на політичні традиції? Напевно, що ні. Існує форма правління, яка притаманна нашій традиції, нашому народові.

І для цього не потрібно виносити питання на референдум, тому що шляхом маніпуляцій народ обере той варіант, який потрібен політикам.

Зважаючи ж на те, що вже зараз у першому читанні проголосований новий законопроект про референдум, який дає право після проведення референдуму вносити зміни до Конституції без затвердження парламентом, він стане не волею громадян, а волею одного або кількох політиків.

Змінити ситуацію можливо лише шляхом правильного вибору політичної еліти держави. Еліти, яка б висловлювала і проводила політику відповідно до політичних традицій держави.

Саме еліта повинна нести відповідальність за те, що відбувається в країні. А народ, зі свого боку, нести відповідальність за того, кого обрав.

І коли буде існувати повна відповідальність з двох сторін, а не як на даний час половина українців говорить, що ми цю владу не обирали і нести відповідальність не будемо, лише тоді ми зможемо говорити про правильне написання законів та виконання Конституції України.

Валентин Колєчкін, 05 липня 2010 р.

//www.pravda.com.ua/columns/2010/07/5/5195987/

Олександр Лавринович: Якщо закон про референдум буде ухвалений, щодо нікчемного закону про внесення змін до Конституції може бути застосоване народне вето

Сіючи своїми діями розбрат між українськими землями, президент одномоментно продемонстрував успіх у збиранні повноважень. Каркас його влади вибудувався чітко, швидко й продовжує приростати новими конструкціями. Замовник — сам Віктор Янукович. Підрядників — десятки. Виконавців — море. Але хто архітектор? Хто холоднокровно, скрупульозно, виважено й компетентно перетворює президентську мрію на реальність? Наша відповідь — Олександр Лавринович. 

Екс-претендент на посаду голови адміністрації президента, схоже, зовсім не обтяжений отриманим кріслом міністра юстиції. Він знайшов своє місце в президентській команді, і воно досить значиме.

Лаврінович — не зірка ток-шоу і не фонтанує харизмою. Міністр юстиції конструює президентську владу, залишаючи на совісті інших якість будівельних матеріалів. Він ніколи не зізнається в тому, що його перу належить більшість резонансних законодавчих ініціатив нової влади. Сірокардинальство — це не імідж Лавриновича, а суть. 

Але є одна тема, обговорюючи яку, міністр юстиції не може залишатися байдужим. Конституція. Олександр Лавринович вважається одним із хрещених батьків Основного Закону, ухваленого 1996 року. Те, як він говорить про необхідність відновлення Конституції, породжує асоціацію з хрестоносцем, котрий іде відвойовувати чашу Грааля. Правда, інколи складається враження, що його любов до Конституції межує з насильством...

Утім, про це судити вам.

— Олександре Володимировичу, чи правдива інформація про те, що саме ви були автором законопроекту про всеукраїнський референдум? Принаймні цей документ дуже схожий на інший проект, автором якого були саме ви. Рік тому він здобув підтримку майже трьохсот парламентаріїв, проте наразився на президентське вето.

— Це не зовсім коректне припущення. Хоча багато в чому зазначені документи справді збігаються.

— У цьому проекті йдеться лише про всеукраїнський референдум. Чому не модернізовано застарілі правила проведення референдумів місцевих?

— Модернізовано. Внесено на розгляд Кабінету міністрів. Відбуваються необхідні погодження. Сподіваюся, незабаром законопроект буде внесено до парламенту. Предмети розгляду й процедура проведення всеукраїнських та місцевих референдумів розрізняються.

Тому, напевно, доцільно мати окремі акти, які б регулювали проведення цих, достатньо різних, заходів.

— Україна взяла на себе зобов’язання адаптувати своє законодавство до європейських зразків. Проте проект закону «Про всеукраїнський референдум» разюче відрізняється від аналогічних профільних актів ЄС. У Європі розробниками законів та суб’єктами внесення нових редакцій конституцій є державні органи або спеціально уповноважені структури. Але не надзвичайно ініціативні групи громадян. Так зване «народне вето» — теж рідкісна практика. Референдуми мають переважно консультативний характер. Діяльність комерційних медіа не є предметом законодавчого регулювання. Повний перелік відмінностей забере багато часу…

— Що стосується питання регулювання недержавних ЗМІ… Це питання державної доцільності. Це не є позиція одного автора, однієї фракції чи однієї партії. Це підсумок діалогу, дискусії різних політичних сил. У цьому питанні на сьогодні є консенсус.

Зазначу, що на відповідну дискусію вплинув досвід проведення всіх виборчих кампаній в Україні.

Хоча для мене це питання не є однозначним і не є принциповим. Я би, відверто кажучи, погодився на будь-яку точку зору.

А коли ми говоримо про адаптацію, то адаптувати потрібно не норми, а принципи. І можливість надання громадянам права вільно, без примусу ухвалювати рішення цим принципам цілком відповідає.

Ми не можемо обмежити законом те, що дозволяє Конституція. А вона не дозволяє виносити на референдуми тільки законопроекти щодо податків, бюджету та амністії.

Я не є прихильником використання референдумів як інструменту законотворення. Пряма демократія більш прийнятна на рівні територіальної громади. Тобто тоді, коли люди добре розуміються на предметі обговорення, мають змогу прийняти усвідомлене рішення. Воля народу необхідна й тоді, коли йдеться про засадничі питання, наприклад напрям інтеграції України. А ось ухвалення законів на референдумі, як на мене, не дуже перспективний шлях. На відміну від згаданого вами «народного вето». Для України цей механізм, на мій погляд, залишається досить актуальним.

— Але в Європі він використовується зрідка.

— Правда. Проте в більшості європейських країн немає такого суб’єкта законодавчої ініціативи як член парламенту. 90% законопроектів вноситься урядами. А в нас майже 90% припадає на частку парламенту, близько 10% — на частку сформованого парламентом уряду. Суспільство мусить мати інструмент контролю. Якщо певний закон, написаний певним депутатом, викликає протидію в суспільстві, суспільство повинно отримати змогу виправити ситуацію. Я в цьому лиха не бачу.

— Якби це залежало безпосередньо від вас, ви б прибрали норму про народне законотворення?

— Якби від мене залежало, прибрав би. Але хто ж надасть мені право виправляти Основний Закон? Адже саме там зазначено, що народне законотворення забороняється тільки тоді, коли йдеться про податки, бюджет та амністію.

— Ухвалення цього закону дозволить, із допомогою референдуму, оминаючи Верховну Раду, повернутися до Конституції зразка 1996 року. Цитую: «Положення Конституції та законів України, які були змінені законом України, що втратив силу або був скасований (визнаний таким, що втратив силу, або визнаний нечинним) відповідно до схваленого на всеукраїнському референдумі рішення, поновлюють свою дію з дня оголошення Центральною виборчою комісією відповідних результатів всеукраїнського референдуму».

Вам не здається, що така схема не зовсім конституційна?

— Це дискусійне питання. Особисто для мене воно не стовідсотково однозначне. Є рішення Конституційного суду, який констатував, що предметом його розгляду можуть бути закони про внесення змін до Конституції. І це важливий аргумент для тих, хто вважає, що закон може бути визнаний неконституційним, може втратити чинність. Хоча не менш обґрунтованим видається твердження, що закон про зміни будь-чого може розглядатися лише як інструмент цієї зміни. Тобто якщо зміни набувають чинності, такий закон помирає. Така точка зору теж має чимало прихильників у правових колах.

— Ви до якої більше схиляєтеся?

— З теоретичного погляду, я більше схиляюся до останньої. Що стосується мене як юриста-практика, то я зобов’язаний застосовувати чинні рішення Конституційного суду. Я не маю права їх ігнорувати. КС сказав, що він може брати до розгляду закон про зміни до Конституції. Що він може ухвалювати рішення, яким ці зміни будуть перекреслені. Що він розрізняє закон про зміни до Конституції та власне нову редакцію Основного Закону. Тобто підходи і процедури, які застосовуються до нової редакції та цього закону, — різні.

— Отже, скасування цього закону на референдумі можливе, і воно призведе до відновлення Конституції зразка 1996-го?

— Так.

— І це не потребуватиме участі Верховної Ради чи додаткового тлумачення Конституційного суду?

— Не потребуватиме. Це випливає з п’ятої статті Конституції та логіки рішень Конституційного суду. Якщо закон про референдум буде ухвалено, щодо нікчемного закону про внесення змін до Конституції може бути застосоване народне вето.

— Але, за вашою логікою, якщо на референдумі скасувати постанову Верховної Ради щодо проголошення суверенітету, то Україна втратить суверенітет. Коли йдеться про найвищий закон держави, важливі не тільки зміст, а й форма. Хіба я не маю рації?

— Ні. Ви порівнюєте несумісні речі.

— Чому? Інший приклад. Вибори-2007. Неконституційні, як на мій хлопський розсуд. Але найбільш прикрим було навіть не це. Неповноважною Раду зробили шляхом свідомого, штучного складання повноважень депутатів. Не відкидаю того, що коїлося за життя тамтої Ради, проте спосіб її загибелі був на диво ідіотичним. Це була наруга над волею виборців, які довірили цим людям мандат. Представницький орган за визначенням не може помирати в такий схиблений спосіб. А ви тепер пропонуєте іншу наругу, іншу штучну смерть.

— Неможливо порівнювати ці події. Ви порівнюєте вигадку й прагнення поновити те, що було. Нічого не вигадуючи.

Є величезна різниця між витвором і його спотворенням. Якщо приходить інший майстер і відтворює природний стан, це нормально.

— Але ж це питання смаку. Для вас спотворене, для іншого — вишукане. Хто суддя? Народ? Але ж йому не пропонують обирати між двома конституціями. Йому доручають скасувати закон, який уже давно сконав.

— Це не питання смаку. Є речі, які не потребують великої дискусії. Переваги Конституції, ухваленої 28 червня 1996 року, очевидні. Ви не гірше від мене знаєте, що вона здобула високу оцінку не тільки в Україні, а й за її межами. Оцінку фахівців. Це була досить ефективна модель захисту громадян і функціонування влади. Тепер маємо модель, у якій — два центри влади. Вади такої схеми — незаперечні. Не тільки для фахівців. У нас не система, а її відсутність. Фрагментація управління.

— Даруйте, але ж за це проголосувала переважна більшість парламентаріїв, що отримали мандат від народу.

— Це окрема тема. Хто проголосував. Чому. Як. З яких мотивів і за яких обставин. Якби у нас нормальним чином, у правильний спосіб була реалізована ідея парламентської республіки, не існувало конфлікту норм, штучних суперечностей, неприродних обмежень — інша річ. Але ж цього не було зроблено.

— Проте шанс був. Коли угода між ПР та БЮТ щодо змін до Конституції зірвалася, ви були відверто засмучені. Тепер не жалкуєте, що альянс таки не відбувся?

— Ви знаєте, ні. Щиро тішуся, що він, дякувати Богові, не відбувся. Перебіг подій засвідчив: наміри Юлії Володимирівни не були надто щирими. Адже вона сама публічно визнала, що поштовхом до реформування Конституції був страх програти вибори.

— Але ж і Віктор Федорович з легкістю зрадив ідею парламентаризму, аби сьогодні пропагувати ідею підсилення президентської влади. ПР пропонувала зміни до Конституції, що передбачали побудову парламентської республіки. Нині вони прогнозовано втратили свою актуальність. Що це? Непослідовність? Кон’юнктура?

— Я багато років говорив, що парламентська і президентська моделі можуть бути однаково ефективними…

— Просто тоді було простіше втілити парламентаризм, а сьогодні — запровадити сильну президентську владу?

— Просто будь-які коктейлі шкодять державі. А якщо це навіть не коктейль, а отрута?

— Чекайте, але як я, виборець, можу вірити політичній силі, яка з такою легкістю зрікається однієї ідеї на користь іншої? Такої ж ефективної, але настільки інакшої?

— Довіряти чи ні — ваше право. Але чому ви відмовляєте іншим у праві на еволюцію поглядів? Треба не форму організації життя ставити в абсолют. Треба ставити за мету таку організацію суспільного життя, яка забезпечить максимальний ефект. З погляду захисту громадян, з погляду менеджменту. Якщо це можливо зробити з президентською моделлю — слава Богу. Якщо з парламентською — теж добре.

— Якби ж то питання було в моделі. Ми мали цю модель за часів Леоніда Даниловича. У мене як у громадянина залишилася на згадку купка питань як щодо захисту, так і щодо менеджменту.

— Можна говорити, що були проблеми. Але на тлі цієї п’ятирічки отруйного коктейлю…

— А чому слід неодмінно порівнювати погане з поганим?

— А це неможливо порівнювати. Модель, закладена у 2004 році, — це модель знищення держави, руйнування системи державного управління. Треба виходити на точку відліку. А тоді вже рухатися далі.

— Ви вірите, що референдум щодо скасування політреформи може відбутися вже 31 жовтня, одночасно з виборами?

— Це не питання віри. Я вважаю, що Основний Закон необхідно повернути до нормального стану якомога швидше.

— І все-таки?

— Це питання — відкрите. Я не в змозі відповісти ствердно чи заперечно. Тому що такий референдум може бути ініційований тільки через народну ініціативу. Виключно. Аналогічних повноважень не мають ані президент, ані Верховна Рада.

— Тобто може… Новий законопроект також надає народові можливість ухвалювати на референдумі нову редакцію Конституції. В рішенні КС від 27 березня 2000 року таке право визнається. Проте зазначається, що не можна робити цього без попереднього з’ясування відповідної волі народу.

Тоді, за логікою, мають відбутися три референдуми. Спочатку народ повинні запитати, чи вважає він за потрібне змінювати Основний Закон. Потім — поцікавитися, чи бажає він, народ, аби це відбулося на референдумі. Нарешті — винести на розсуд населення текст, який воно або схвалить, або ні. Натомість проект закону про референдум не передбачає такої процедури.

— Це питання тлумачення, воно має бути скероване до Конституційного суду. Якщо у проекті збережеться норма про можливість ухвалення нової редакції Основного Закону на референдумі, вона потребуватиме обов’язкового роз’яснення КС.

— Наскільки я розумію, ви в можливість внесення змін до Конституції найближчим часом не вірите?

— Не вірю. Я думаю, що Конституція сьогодні потребує не так змін, як лікування після серйозного травмування 2004 року. Вона потребує усунення зайвого. Тій Конституції була притаманна чіткість. Не було непорозумінь із визначенням дати проведення місцевих, парламентських чи президентських виборів, з термінами повноважень органів, питаннями організації роботи Верховної Ради, з системою підпорядкування у царині виконавчої влади.

Є проблеми. Є потреба шукати шляхи їх усунення. Якщо немає змоги оновити, то варто принаймні повернути те, що було. Сподіваюся, найближчим часом необхідне лікування понівеченої Конституції буде проведено. Це можливо, і це потрібно зробити.

— Щось схоже недавно виголосив Віктор Янукович. Але під час виборчої кампанії він анонсував саме внесення змін до Основного Закону. Які, зокрема, передбачали б конституційно закріплене реформування системи судоустрою. Обіцяв обрання суддів. Нині, за дорученням Віктора Федоровича, змінами системи правосуддя опікуєтеся ви. Відкидаючи можливість внесення конституційних новацій. Або ви не поділяєте плани пана Януковича. Або він вводив в оману виборців…

— Ви, на жаль, не зовсім правильно оцінюєте ситуацію. Проект закону про судоустрій та статус суддів, а також зміни до чотирьох процесуальних кодексів саме точно віддзеркалюють ті позиції, які знайшли відображення у передвиборній програмі президента. Йдеться про доступність судочинства, визначеність судових рішень, підвищення професіоналізму суддів, мінімізацію корупції у судовій сфері.

— Але ж він публічно не зрікався обіцянок конституювати ці зміни. Він не відмовлявся від прагнення запровадити інститут прямого обрання суддів…

— Сьогодні складно говорити про можливість запровадження швидких змін до Конституції. Чи варто чекати нагоди, гальмуючи через це реформу судової системи? Конституційного закріплення потребує тільки процедура виборності суддів. Це маленька, хоча й істотна позиція. Решту нововведень можна, варто впроваджувати тепер.

— Але, як стверджують критики цих нововведень, вони перетворюють Верховний суд із найвищого судового органу в дорадчий. А Вищу раду юстиції — із дорадчого органу в найвищий. Що суперечить логіці та філософії Конституції.

— Категорично заперечую.

Що стосується Верховного суду. Найвищість судової інстанції полягає у забезпеченні єдності судової практики, однаковості застосування законів. А його рішення ніким не можуть бути переглянуті. Усе це необхідним чином забезпечується.

А Вища рада юстиції не була і не стане судовим органом. Вона й надалі тільки вноситиме пропозиції президентові на призначення і розглядатиме дисциплінарні справи, які стосуються суддів Верховного суду, вищих судів, прокурорів. Єдине додаткове повноваження — призначення на адміністративні посади. Жодна стаття Основного Закону цього не обмежує. У Конституції позначено, повноваження яких органів встановлюються виключно Конституцією. Це стосується, зокрема, парламенту і президента. Але, наприклад, уряду це не стосується. Вищої ради юстиції — також. Тобто в цих випадках це може регулюватися й законами. Нагадаю, що Конституційний суд розглядав подання щодо участі ВРЮ у призначенні суддів на адмінпосади. КС зазначив: це питання має бути врегульоване тільки законом. А донедавна відповідне право, без законодавчого закріплення, фактично привласнювала Рада суддів.

— Після реформи судоустрою на черзі реформа прокуратури та правоохоронних органів. Фахівців цікавить питання, кому врешті-решт належатиме право на проведення дослідування.

— Наступний етап реформи передбачатиме ухвалення нового Кримінально-процесуального кодексу та нового закону про прокуратуру. На мій погляд, такий інструмент як дослідування має зникнути. Взагалі. Якщо робота досудового слідства зроблена неякісно, це має виправлятися вже під час судового слідства.

— Не можна оминути увагою інший цікавий закон. Про місцеві вибори. Там є норми, які важко не назвати репресивними. Йдеться про виключне право партій висувати кандидатів на посади мерів. Та про заборону висування кандидатів у депутати місцевих рад від тих осередків партій, які зареєстровані менше ніж за рік до початку кампанії.

— Вочевидь, автори законопроекту виходили з необхідності стимулювати розбудову політичних партій та підсилювати їхню відповідальність перед виборцями. Я так гадаю.

— Не виникало б зайвих запитань, якби ці підбатожуючі обмежування застосовувалися для учасників наступних перегонів. Але нині це виглядає як замовне вбивство конкурентів.

— Погоджуюся, це дискутивне питання. Воно може бути розв’язане в різний спосіб.

— Тобто?

— Ця норма може існувати, може — й ні. Я не вважаю її найважливішою для цього закону.

— Але ж вона принципова…

— Можу погодитися з тим, що вона принципова. Проте вона не має вирішального впливу, якщо говорити про досягнення основної мети закону — отримання громадянами прав обрати своїх представників до органів місцевого самоврядування.

— Особисто ви її поділяєте?

— Особисто я вважаю, що потрібно заохочувати партійне будівництво. Треба, аби загальнонаціональні партії нарешті ними стали. Адже цей процес затягнувся, законодавство має його стимулювати. Логічно, щоб саме партії були головним суб’єктом висування. Хоча б тому, що найактивніші громадяни, люди, котрі мають бажання брати участь в активному житті територіальних громад, у своїй переважній більшості є або членами партій, або прихильниками тих чи інших політичних сил. Проте не думаю, що ці норми конче треба відстоювати. Це питання політичної доцільності, воно варте обговорення у парламенті.(Розмова відбувалася саме тоді, коли Рада обговорювала вищезгаданий закон. Зазначені норми збереглися. — Прим. автора).

—До речі, про місцеве та загальнонаціональне. Наскільки ймовірне повернення до мажоритарної моделі на парламентських виборах? І чи здійсняться ваші давні плани про встановлення 7-відсоткового бар’єру?

— Що стосується бар’єру — це не дуже реально. Повернення до мажоритарної моделі — нереально. І це — найгірший з усіх можливих варіантів. Гадаю, ми муситимемо або відновити змішану систему, або запровадити механізм відкритих регіональних списків.

— 2008 року ви стверджували: якщо найближчим часом внести до парламенту питання про доцільність імперативного мандату, на його підтримку висловиться понад три сотні депутатів, які представлятимуть більшість наявних у ВР фракцій. Додавши, що особисто ви вважаєте практику використання імперативного мандата «нормальним дисциплінуючим чинником» для депутатів парламенту. Ваша точка зору з цього приводу змінилася?

— Щодо «дисциплінуючого чинника для депутатів» — ні. Прихильником імперативного мандата ніколи не був. А тема ця, у зв’язку зі зміною системи, переконаний, втратить свою актуальність.

— Чи правда, що в Києві заплановано ліквідацію районних рад?

— Мені про це не відомо. Теоретично це можливо. Конституція надає таке право, і воно в Україні вже застосовувалося.

— Недавно ви заявили: «Якщо не буде виконано рішення Стокгольмського арбітражу, позивач може мати право знову звернутися в міжнародний суд уже до держави Україна, яка не забезпечила на своїй території виконання судового рішення, що вона зобов’язана робити». Проте багато хто вважає, що Україна не зобов’язана виконувати рішення комерційних арбітражів.

— Наша держава взяла на себе зобов’язання виконувати ці рішення. Є можливість оскарження. Відповідно до угод, її передбачено. У нас є в практиці один випадок, коли рішення комерційного трибуналу було скасоване місцевим судом. І це рішення також буде предметом оскарження у Стокгольмському суді. Тільки з питань процедури і дотримання шведського законодавства.

У даному випадку, якщо Україна не забезпечує виконання судового рішення, тоді, відповідно до чинних для держави конвенцій, можуть вживатися санкції.

— Якби до вас звернулися й запитали: «Олександре Володимировичу, що краще — оскаржувати це рішення чи виконувати?» — що б ви порадили?

— Право оскаржувати має не держава, а сторона. Радити стороні я права не маю. Якщо відповідач, НАК «Нафтогаз України», не знайде причин та підстав для оскарження, якщо не буде ухвалено мирову угоду, — тоді воно підлягає безумовному виконанню. Водночас є обов’язковими позови до тих посадових осіб органів державної влади або суб’єктів господарювання, чиї дії спричинили збитки державі. Це передбачено законодавством. Хоча в Україні таке застосовувалося не дуже успішно. Але наразі йдеться про дуже знакове рішення. Тому потрібно, аби було дуже точно визначено і майнову, і фінансову відповідальність. І цю відповідальність несли не платники податків, а ті особи, котрі мають безпосередній стосунок до заподіяння збитків.

І це, до речі, стосується не лише згаданої справи. Маємо низку інших, які стосуються навіть не дій господарюючих суб’єктів, а рішень Кабінету міністрів та державних органів, котрі завдали шкоди, яка вимірюється сотнями мільйонів євро. Це також чималі гроші, погодьтеся. І в цих справах, буду відвертим, у нас дуже проблемна правова позиція для захисту.

У цих справах, цілком очевидно, також доведеться проводити додаткове розслідування. Щоб забезпечити компенсацію завданих збитків не за рахунок українських громадян, а за рахунок урядовців, які свідомо ухвалювали рішення щодо нецільового використання коштів. Або просто використовували схеми відвертого розкрадання державних грошей.

Але винуватців має визначати суд. Наш суд. Після відповідного ретельного розслідування. Яке можна розпочинати, не чекаючи рішень судів міжнародних.

— Олександре Володимировичу, як ви гадаєте, чому саме вас вважають головним яструбом нової владної команди?

— Ого… Можу точно сказати, що я не головний. І точно сказати, що я не яструб.

Сергій Рахманін, «Дзеркало тижня» №25, 03 липня 2010 р.

//dt.ua/POLITICS/ministr_yustitsiyi_oleksandr_lavrinovich_yakscho_zakon_pro_referendum_bude_uhvaleniy,_schodo_nikchem-60647.html

13.07.2010 Олександр Єфремов. Зміна Конституції неминуча 

08.07.2010 Олександр Палій. Закон про референдум: як розшматувати, одурити і залишити щасливими 

10.06.2010 Сергій Головатий. Вища рада юстиції - це «гестапо»  

05.06.2010 Сергій Рахманін. Чорний квадрат Януковича 

03.06.2010 Виталий Червоненко. Не меняют своих взглядов только дураки 

09.02.2010 Віктор Мусіяка. Щоб розширити свої повноваження, Президентові потрібно буде провести три референдуми

Фатальна недуга патентованих демократів

Перебування в натовпі змінює поведінку людини. Це явище описано Гюставом Лебоном у книжці "Психологія мас".

А перебування у владі? Певно, викликає у вітчизняних політиків такі зміни, що їхній опис було б доречним назвати "Епідеміологія влади".

Симптоми та перебіг недуги

Отримавши посвідчення "слуги народу", сам "слуга" відчуває перший симптом недуги: ілюзію, що отримано не тимчасове посвідчення, а довічний патент на право говорити від імені народу.

Скупчення таких "патентованих" осіб у владній кареті викликає серед них спалах VIP-лихоманки. Цю лихоманку супроводжують самонавіювання, що ніби:

1) влада - це дуже надовго. Ми ж такі гарні, розумні та ще й найбільш демократичні. Як варіант: "ми - команда прохффесіоналів";

2) будь-яку проблему можна розв'язати однією спритною владною постановою. А після того, як забрати до центру максимум повноважень та фінансів, не гребуючи всіма можливими засобами, то писати закони під себе (ПРіБЮТ), переманювати депутатів конкурента, призначати "своїх" суддів тощо;

3) народ "не в курсі". Владі краще знати, що йому, народові, потрібно. Тому ніяких, не дай Боже, обговорень чи референдумів. І депутатів краще обирати списком. Щоб ти, електорат, проголосував "правильно", та й далі не відволікався від перегляду ток-шоу чи серіалів.

Але ж наші розбиті дороги розвалюють будь-яку карету влади.

Усі повноваження забирає противник. Колишні союзники - на його стороні. Ілюзії розвіюються як димові ефекти у Верховній Раді після "клоунади з яйцями". Остання надія - кричати до народу "рятуйте!"

А як рятувати?..

Немає ніяких рятувальних засобів, тобто інструментів впливу на ситуацію, окрім права участі в мітингах. Немає навіть лозунгу, який би дав відповідь на питання: "А для чого, власне, рятувати?".

Ну, економіка - штука складна. Газ, криза... Не склалось. Але хоча б пристойну виборчу систему можна було б витворити, маючи таких супердемократів?

Була ж більшість у Раді. У президента - право звернутись до народу.

Вважали недоцільним? - А жаль.

Бо чи відважились би депутати "кинути" свою фракцію, якщо б їх вибирали, скажімо, по відкритим спискам із правом відкликання?

Фатальність недуги в тому, що хворі на VIP-лихоманку не можуть вилікуватись самостійно. Адже для цього потрібно робити те, що вигідне всім - досконалу систему виборів, розвивати народовладдя.

А вони здатні робити лише те, що вигідне конкретно їм.

Збудник та поширення захворювання

За проявами недуга подібна до нарко- та інших маній. Проте спосіб її поширення немов у ботулізму. Його бактерії у вигляді спор присутні скрізь, але починають свій хвороботворний розвиток лише там, де немає кисню.

Тобто в закритих зонах, без доступу свіжого повітря демократії.

Принципи лікування та профілактики

У розповсюдженні хвороби винні ми самі. То закликаємо владу до об'єднання, то чекаємо нових політиків - не розуміючи того, що маємо справу з епідемією. Це основна помилка як верховодів влади так і нас, грішних.

Бо хіба можна вилікувати, приміром, сибірську язву чи дизентерію, критикуючи або збираючи мітинги?

Тільки залучення всієї громади не дає інфікованим шансів заховатись в закритих зонах, утворюючи розсадники хвороби. А розвиток народовладдя зменшує такі зони, він і є протиотрутою до цієї лихоманки.

Наші політичні ескулапи не здатні дати раду цій напасті. То може, як і в давні часи, звернутись до варягів?

Перспективна кандидатура - Бент Флівберг (Flyvbjerg), громадянин Данії. Знає всі різновиди влади, бо є спеціалістом із мега-проектів та політичних наук, консультує ЄС та ООН. За особливі заслуги отримав від королеви Данії рицарське звання. На сьогодні - професор в Оксфорді.

У своїй книзі "Раціональність та влада", у підсумковому розділі, він вирізняє такі властивості влади:

- Влада формує реальність. Вона має можливість приховати невигідні їй факти, і давати такі коментарі, себто інтерпретацію реальності, які роблять її хазяїном ситуації;

- Більше влади - менше раціональності. Бо менша необхідність установити істину. Як говорив Кант: "Володіння владою неминуче шкодить вільному використанню розуму";

- Бізнесу, читай олігархам, важче впливати на демократично вибрані органи ніж на окремих представників влади;

- Занадто жорстка конфронтація із владою зазвичай веде до програшу. Влада може використати голу силу, що дієвіше ніж апеляція до розуму чи фактів. У стабільній обстановці більше можливостей проводити акції, досягати консенсусу, тощо.

І завершальна цитата:

"З історичної перспективи видно, що на практиці прогрес демократії досягається переважно не конституційними реформами та реформуванням установ, а більш прямим, часто лобовим протистоянням із механізмами влади та практикою класових привілеїв.

Хочете брати участь у політиці, але можливості для цього обмежені, тоді об'єднуйтесь з тими, хто думає подібним чином та боріться за те, чого хочете".

Таким чином, маємо принцип "прогресивного тиску": не натиснеш - не зрушиш. Із цього принципу випливають два закони нашої політичної реальності.

Закон відсутності бананів

Як відомо, жителі СРСР не знали, що таке банани. Ну, не росте в нас цей фрукт, а з-за кордону його не завозили.

Бувало, що якийсь занадто допитливий іноземець хотів дізнатись, а чого це радянські трудівники не їдять бананів. І йому люб'язно відповідали: "Немає в продажі бананів? Так ними ж ніхто не цікавиться". Коли ж він звертався до покупців, чи дійсно вони не питають про банани, то чув у відповідь: "Так".

Бо чого запитувати, якщо їх ніколи не буває в продажі?

Мораль: якщо Ваших запитів про банани, себто, скажімо, про відклик депутатів, не чути, то й бананів Вам не побачити.

Без чітких сигналів знизу змін не буде.

Запитую - значить, я політично існую. Запитую щодо принципових, а не персональних, на кшталт "Табачника геть", змін.

А щоб запити було чути, у них чітка форма - "60% населення хоче бананів", - та надійнафіксація. Про останню - далі.

Закон плавання в басейні

Критиків сьогоднішньої ситуації в Україні сила-силенна. Як знизу, так і зверху.

А запитавши патентованих критиків: "Що робити?", чуєш таке: "Насамперед "нагодуємо народ", а тоді вже демократія". Або: "Люди не готові, спочатку збудуємо громадянське суспільство, а тоді вже поставимо владу під його контроль". Бува, ще так: "Спочатку підготуємо й скличемо (як?..) конституційні збори, приймемо нову Конституцію, проведемо люстрацію, а тоді вже..."

Тобто, усі ці поради нагадують відомий анекдот про дурдом: "Навчитеся плавати - води в басейн наллємо". Мораль: щоб навчитись плавати, тобто захищати свої інтереси, треба залізти у воду.

Не намочиш - не попливеш.

Тільки реальна участь у справах держави покращує громадянські навички суспільства.

Проведення лікувальних процедур

Нещодавно в Монреалі, на Раді по міжнародним відношенням (CFR), Збігнев Бжезинський наголосив, що "перший раз за всю історію людства, воно політично прокинулось, і це цілковито нова реальність, якої ще не було в історії".

Де ж можуть реалізувати себе пробуджені народи?

Узяти участь у: державних референдумах - Швейцарія; сотнях регіональних референдумів та народних ініціатив за рік - США та Німеччина; розподілі коштів місцевого бюджету - жителі Порту Алегрі та 200 інших міст Бразилії.

А Україна?..

Її громадяни мають такі основні інструменти впливу на політику:

1. Таємне голосування бюлетенями. Себто вибори. Закритість процедур, вразливість до фальсифікацій вимагає участі державних органів. Фактично проведення голосування для визначення волі населення є монополією влади.

2. Мітинги або марші. Невідомо, кого представляють їхні учасники, не всі наважаться виступити проти більшості або начальства. Забирають багато часу, складних проблем не вирішиш.

3. Збирання підписів. Провести легше, бо процес розтягнуто в часі. Однак воно не є таємним, а якщо підписи збирають в установах, то стає "добровільно-примусовим".

4. Масові страйки. Малоймовірні, бо незалежних профспілок мало.

Очевидно, потрібні більш зручні інструменти.

Наприклад, такий, у якому при голосуванні застосовують самоконтроль. І тому кожен може перевірити, як враховано його голос.

Самоконтроль дозволяє: провести достовірне, без фальсифікацій, голосування самостійно, не маючи адміністративної підтримки та списку виборців; засвідчити результати таємного голосування його учасниками; швидко підрахувати та перевірити повторно файл результатів; голосувати за "відкритими" списками та відкликати депутатів; проводити опитування за один чи декілька днів.

Отже, він дозволяє кожному висловити свою волю щодо важливих для суспільства питань, наприклад, шляхом опитування, та забезпечити її чітку фіксацію.

Це спосіб тиску на владу, який не можна звинуватити в екстремізмі чи критикантстві. Це творче, екологічно чисте середовище. За ідеї, а не проти якоїсь персони зі Сходу чи Заходу.

Не можна швидко покращати суспільство.

Але для його оздоровлення, протидії корупції в нинішній ситуації, було б корисним, ще вчора, досягти більшого рівня народовладдя.

Парламентським шляхом цього не зробити. Бо більшість депутатів ВР лобіює свій бізнес, і зайвий контроль їм не потрібен.

Одначе, масові опитування навіть у кількох районах - це вже фактор тиску.

А рецептура така: не абстрактна ідея, типу "нова Конституція", чи певна особа, - а конкретні, чіткі вимоги:

- індивідуально вибирати та відкликати наших "представників";

- мати можливість впливати на закони, які приймають ці представники. Виборчу систему, принципи Конституції та базові закони затвердити на референдумах після обговорення. Висувати народні ініціативи.

Новини спорту

Політика як футбол - не забив ти, забивають тобі.

Нещодавно регіональна більшість ВР прийняла у першому читанні закон про референдум.

Якою буде відповідь опозиції? Заява, що "народ немає досвіду референдумів, його обмануть", чи приготування своїх запитань та пропозицій до народу?

Може, нарешті, вони врахують старі помилки, та будуть пам'ятати, що кращий захист - це атака?

Юрко Колючка, 02 липня 2010 р.

//www.pravda.com.ua/columns/2010/07/2/5183956/

Бауржан Избасаров. Судьба депутата. //caricatura.ru/art/izbasarov/url/parad/izbasarov/13694/