Демократія в Україні після і до реформи

Переваги парламентської форми правління наочно та переконливо демонструються багатьма державами, котрим вдалося створити дієвий та ефективний механізм здійснення державної влади, що здатна оперативно реагувати на виклики часу, ухвалювати оптимальні рішення та відповідально ставитися до виконання покладених на неї функцій і повноважень.

Конституційна реформа 2004 року мала забезпечити вихід України з політичної та економічної кризи, сприяти її подальшому демократичному поступу.

Та через низку суб‘єктивних та об‘єктивних чинників скористатися перевагами парламентсько-президентської форми правління не вдалося. Ба більше, сталося істотне зниження рівня керованості політичними, економічними і соціальними процесами в державі.

Такий перебіг державотворчих процесів був спричинений не лише власне внесенням змін до Конституції, але й обумовлений неналежним виконанням конституційних положень, нерозумінням сутності змін, низьким рівнем усвідомлення головних здобутків конституційної реформи, незавершеністю її перетворень, а найголовніше - відсутністю політичної волі до її реалізації.

Головна перевага конституційної реформи полягала у тому, що вона відкривала значні можливості для політичної структуризації парламенту і мала б сприяти структуризації усього суспільства, а також формуванню механізму справжньої політичної конкуренції, боротьби різних програм, ідей, поглядів, підходів до визначення стратегічних напрямків розвитку держави і суспільства.

Крім того, формування уряду коаліцією депутатських фракцій мало підвищити рівень політичної відповідальності і самого уряду, і парламенту. Верховна Рада, сформувавши уряд, мусила б піклуватися про підвищення якості законодавчого забезпечення його діяльності, тісніше співробітничати з ним.

Проте взаємодія між законодавчою та виконавчою владами, а також главою держави істотно послабилася, а за деякими напрямками навіть була зведена нанівець.

Це було обумовлене низкою причин, серед яких доречно вказати й головні вади конституційної реформи.

Про-перше, штучне "приниження" ролі глави держави у механізмі призначення прем‘єр-міністра та формуванні уряду до суто технічної (з огляду на його всенародне обрання це виглядало як мінімум нелогічним).

По-друге, "дуалізм" виконавчої влади - коли частина міністрів і органів державної виконавчої влади орієнтувалася на прем‘єр-міністра, а інша - на президента держави.

По-третє, послаблення гарантій незалежності суддів Конституційного Суду, що призвело до надмірної політизації ситуації навколо єдиного органу конституційної юрисдикції.

Та все ж головною вадою конституційної реформи стало те, що вона неадекватно відображала реальний стан політичної багатоманітності та багатопартійності в Україні.

Парламентська, як і парламентсько-президентська республіка може функціонувати ефективно лише за умови наявності справжніх та розвинених політичних партій.

Натомість Україна мала переважно імітацію свободи політичної діяльності, відсутність внутрішньопартійної демократії (про що свідчить тривала незмінюваність керівництва багатьох партій, ухвалення рішень та формування виборчих списків партійними лідерами одноосібно чи у вузькому колі наближених осіб, тобто з порушенням демократичних процедур тощо).

Спроба зробити головний акцент на відповідальності парламенту за стан справ у державі з самого початку була приречена. Адже у більшості парламентських партій відсутня внутрішньопартійна демократія. В умовах імітації дискусій та виборності, та з огляду на домінування формалізму й демагогії, можна без перебільшення стверджувати, що справжніх політичних партій в Україні немає.

А відсутність таких партій унеможливлює ефективне функціонування парламентської чи навіть парламентсько-президентської республіки. Апріорі не можуть стати провідниками демократичних перетворень в загальнодержавному масштабі ті політики, котрі вже звикли керувати своєю політичною силою за допомогою недемократичних методів.

Отже є всі підстави стверджувати, що в українських реаліях та за існуючого рівня політико-правової культури будь-яке удосконалення конституційної моделі владних відносин, навіть за умови чіткого та повного розмежування функцій, повноважень і сфер відання в межах парламентсько-президентської (чи парламентської) республіки, не мало реальної перспективи.

І саме так буде до того часу, доки не почне функціонувати система внутрішньопартійної демократії, сутністю якої є реальна виборність та періодична змінюваність керівних органів, а також колективне ухвалення найважливіших партійних рішень.

За таких умов марно було плекати надію на використання усіх переваг парламентської форми правління, яка з понівеченим "демократичним компонентом" політичної системи виявилася неефективною та безпорадною.

Отже, навіть за умови дотримання у 2004 році встановленої процедури внесення конституційних змін і розробки більш вдалого механізму взаємодії органів державної влади, а також повного та чіткого розмежування їх повноважень, обрана модель навряд чи змогла б забезпечити належне функціонування державного апарату та дати можливість українській політичній еліті скористатися усіма можливими перевагами парламентсько-президентської форми правління.

1 жовтня 2010 Конституційний Суд оголосив Рішення у справі про додержання процедури внесення змін до Конституції України, згідно з пунктом 1 якого визнав таким, що не відповідає Конституції закон про внесення змін до неї від 8 грудня 2004 року (№ 2222-IV) у зв'язку з порушенням конституційної процедури його розгляду та прийняття.

Для ухвалення такого рішення КСУ мав достатньо правових підстав.

Порушення доволі складного, але демократичного порядку внесення змін до Конституції не могло і не повинно було залишатися поза увагою як інституцій громадянського суспільства, так і єдиного органу конституційної юрисдикції, оскільки насправді не можна побудувати дійсно демократичну державу, порушуючи демократичні принципи та демократичні процедури.

Проте громадянське суспільство доволі швидко подарувало можновладцям таке собі "нав'язування" політичної реформи у неконституційний спосіб, а Конституційний Суд виявив певну непослідовність, одного разу уже відмовивши у відкритті провадження за конституційним поданням 102 народних депутатів щодо конституційності закону № 2222-IV.

Втім згодом, наче оговтавшись від сплячки, порушив провадження у справі про додержання процедури внесення змін до Основного Закону України.

Відповідно до пункту 2 Рішення КСУ у справі про додержання процедури внесення змін до Конституції, закон № 2222-IV втрачає чинність з дня ухвалення Судом рішення. Такий підхід і саме така логіка обумовлена вимогами частини 2 статті 152 Конституції, згідно з якою "закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність".

Це положення слід розуміти таким чином, що з цього дня усі органи державної влади та їх посадові особи мають діяти відповідно до тих повноважень, які їм надавала перша редакція Основного Закону (тобто до внесення змін).

При цьому слід розуміти, що усі зазначені органи та посадовці є легітимними, оскільки вони формувалися (обиралися, призначалися) у порядку, визначеному діючою на той час редакцією Конституції та відповідно до чинного законодавства.

Так, наприклад, Верховна Рада, вибори до складу якої відбулися 30 вересня 2007, є легітимним органом. Оскільки термін повноважень Верховної Ради, передбачений у статті 76 початкової редакції Конституції складає чотири роки, то ця вимога має поширюватися й на парламент цього скликання.

Посилання ж деяких політиків та фахівців на досвід 1996, коли після ухвалення Конституції і парламент, і глава держави продовжували виконання своїх повноважень, видається не зовсім коректним.

Нинішня ситуація кардинальним чином відрізняється від тодішньої. По-перше, терміни повноважень Верховної Ради і президента, передбачені Конституцією на день її ухвалення в 1996 році, повністю збігалися з термінами, на які вони обиралися у 1994 році.

По-друге, в Перехідних положеннях визначався рік і місяць проведення чергових парламентських і президентських виборів.

Зараз немає і не повинно бути жодних перехідних положень, а терміни повноважень парламенту до і після припинення дії конституційних змін не співпадають.

Так само легітимним є й Кабінет Міністрів України. Однак після визнання неконституційним закону № 2222-IV і припинення його повноважень, і призначення його нового складу має відбуватися відповідно до того порядку, який передбачено у першій редакції Конституції.

Тобто, якщо 29 вересня 2010 року президент не мав права припинити повноваження прем'єр-міністра, а лише міг ініціювати розгляд у парламенті питання про відповідальність уряду (згідно частини 1 статті 87 Конституції зі змінами 2004 року), то після ухвалення Рішення КСУ, глава держави може навіть без будь-яких консультацій, на власний розсуд припинити повноважень прем'єра та прийняти рішення про його відставку.

У такому разі увесь склад Кабінету Міністрів має піти у відставку. А президент після прийняття відставки має дати йому доручення виконувати свої обов'язки до початку роботи нового складу Кабінету Міністрів.

Разом з тим якщо до 30 вересня 2010 року до повноважень президента України належало право не лише призначати третину складу Конституційного Суду, але й право звільнити призначеного ним суддю КСУ, то після ухвалення згадуваного Рішення глава держави уже не має права звільняти суддів Конституційного Суду (пункт 22 частини 1 статті 85 Конституції).

19 жовтня 2010 р.

Віктор Колісник, доктор юридичних наук. професор, Харків, для УП

//www.pravda.com.ua/articles/2010/10/19/5492052/

Конституція «для чайників»

«Сильна» держава: силова чи правова?

Нова правляча еліта заявила, що має намір серйозно оновити розуміння суті й смислу державності. Критикуючи, заперечуючи й перекреслюючи націоналізаторський, демократизаторський проект останніх п’яти років, влада однак поки що не представила ідею, форму, зміст оновленого проекту державного будівництва. Стратегія, спрямована на адміністративну керованість і економічні реформи, не може розглядатися як мета. Реформи — це лише інструментарій для реалізації ширшого задуму. Влада, роблячи ставку на «голі» реформи, швидше за все, налаштована на вирішення «своїх» проблем, пов’язаних із дефіцитом власної легітимності та державної керованості.

Держава versus режим

Для України проблема дефіциту державності й управління залишається невирішеною протягом усіх років незалежності. Регіонали інтуїтивно відчувають, що потрібно вирішувати проблему посилення держави. Але вбачають слабкість держави насамперед у неефективному «говерменталізмі», тобто слабкому, халатному, невертикальному управлінстві. Жорстко критикуючи управлінський хаос попередньої влади, нова влада обмежує демократію як детонатор нестабільності й протиставляє їй тотальне управління, яке несе контроль, порядок, стабільність.

Але постає запитання: чи достатньо сильної влади й сильного політичного режиму для легітимації і впорядкування держави? Для пострадянського простору бачення стабільної й ефективної держави традиційно корелює з опертям на сильний політичний режим. Причому цей режим зазвичай персоналістський президентський, природа якого сходить до радянської моделі державності — до управління осіб, а не правління законів. Він шикується навколо і на основі повноважень конкретної посадової особи. Держава ж де-факто розуміється насамперед як виконавча влада, що контролює законодавчу та судову. Для європейського типу держави легітимність грунтується на якісно інших засадах — на суверенітеті парламенту, оскільки через парламент втілюється воля народу і вирішується репрезентаційно-легітимізаційна проблема держави. Сама ж держава розуміється як ансамбль відносин незалежної влади, парламентаризму, уряду, самоврядування, громадських асоціацій. Якщо європейські держави спираються на суспільний договір, в основі якого — демократія, правова держава й конкурентна економіка, то пострадянські держави — на сильний політичний режим і силовий примус суспільства до підтримки/лояльності. Європейці не втомлюються повторювати, що для досягнення ефективності держави потрібно працювати з суспільством. На пострадянському просторі тим часом лише знизують плечима — мовляв, навіщо, адже в нас є підтримка суспільства.

Повернення до Конституції 1996 року символічно перекреслило європейський характер українського державогенезу, замінивши парламентський суверенітет постаттю президента-суверена. Основна проблема такого режиму не в тому, що колективна влада виборних представників замінюється особистою владою президента, а в тому, що режим особистої влади нівелює політичну систему, побудовану на демократії, тобто на волі народу. Адже в умовах такої системи не потрібні реальна багатопартійність, конкурентні вибори, ідеологічний плюралізм. Небажання «морочитися» з недозрілими демократичними інститутами підштовхнуло до простого рішення — замінити державу режимом сильного президента. Парадокс: якщо за президента В.Ющенка режим був слабкий через конфлікт персон, проте держава була сильною завдяки роботі інститутів, чіткому розумінню національного інтересу і векторному зовнішньополітичному курсу, — то при президенті В.Януковичі режим став начебто сильнішим, але з державою виникають проблеми.

Наскільки держава, побудована на вертикалі виконавчої влади, може бути ефективною й стабільною? Наскільки вона «сильна»? І де межа, за якою вона перетворюється на «силову», а не правову? Побудувати сильний режим і силову державу можна, автономізувавши владу й відмежувавшись від суспільства. Вибудувана Януковичем власна вертикаль виконавчої влади, а тепер і скасування парламентської Конституції — чи не означають ці кроки прагнення держави придушити суспільство? Будувати державу за рахунок суспільства означає закладати серйозні ризики в перспективи країни. Є небезпека, що політика зможе функціонувати в режимі або тихого/активного повстання громадян, або пасивної апатії «негромадян». Обидва варіанти підточуватимуть і режим, і державу: пасивність «негромадян» залежатиме від голки бюджетного патерналізму, а постійні «локальні повстання» громадян, які не довіряють владі й тим самим виключають себе з держави, делегітимізуватимуть «нову Україну» зсередини.

Держава і суспільство: «тиха війна»?

У перший рік нової влади є всі підстави казати, що політичний режим втягнувся в ритм щоденної «тихої війни» держави й суспільства. Різноманітні форми громадянського протесту сигналізують не тільки про слабкість партій, а й про те, що влада позбавила себе посередників у комунікації з суспільством і стала мішенню для громадянських протестів («антитабачна» кампанія», «стоп цензурі», протести проти нового податкового законодавства, студентські акції проти монетизації навчального процесу тощо). Стара політична надбудова і криза представництва створили репрезентаційну проблему: політичні партії перестали виконувати функції виразників інтересів та комунікаторів різноманітних соціальних груп. Перехід до президентської системи у варіанті 1996 року сигналізує, що політика «тут більше не живе», оскільки політичний режим спирається тільки на одного політика — президента. Якщо управляє тільки президент, то саме персональне, ручне адміністрування головної особи замінює політику. При цьому гра інтересів, політична відповідальність, вибори втрачають сенс. Хоча вибори проводитимуться, функцію обирати й замінювати вони втратять, бо в умовах «омертвіння» політики не буде місця партійній конкуренції чи плюралізму ідей.

Після перемоги на президентських виборах В. Януковича перед новою владою стоїть проблема централізації країни й консолідації влади. За весь період існування державності Україна так і не змогла відійти від генетичного коду централізму радянського часу, що характеризується централізмом влади і децентралізацією суспільства. Централізація влади означає відсутність реального поділу влади і зосередження всієї влади в одному центрі. Таким центром виступає або президент, або пострадянський парламент. У децентралізованому ж суспільстві немає колективної кооперативної дії на базі організованих інтересів, захист яких повинні брати на себе політичні партії. Останні ж через свою неполітичну природу, брак соціальної бази, дефіцит кадрових ліфтів живуть у замкнутому світі партійних офісів, який складається з адміністраторів та прес-служби. Партії схильні діяти в рамках логіки влади, не виходячи на рівень політичних вимог, і тому не в змозі організувати й очолити політичну боротьбу. Відсутність дійових профспілок, впливових громадських організацій широкої соціальної дії — також симптоми децентралізованого й атомізованого суспільства.

Щоб рухатися вперед, створювати ефективну економіку й політику, потрібно централізовану державу зробити децентралізованою, а децентралізоване суспільство — організованим «знизу». Децентралізована держава, або децентралізована влада, — означає поділ влади, деконцентрацію влади, знеособлення політичного режиму і перехід до політичної системи, яка спирається на ефективні інститути. А централізоване суспільство — це суспільство, яке спирається на сильні посередницькі структури: партії, профспілки, підприємницькі спілки, асоціації, громадські об’єднання, що, фактично, є школою колективної дії, кооперативного управління, захисту інтересів і впливу/тиску на владу. На початок 2010 року ми зупинилися напівдорозі до децентралізації влади і напівдорозі до централізації суспільства.

Скасування політичної реформи 2004 року повернуло країну назад — до консервативно-бюрократичної стратегії централізації. Повернення до старої Конституції означає відхід від сильної держави й підміну її сильною владою. Сильна влада, очевидно, покликана компенсувати слабкість держави. Парадокс у тому, що для того, аби держава була сильною, — влада повинна бути менш сильною. Сильна держава підтримується силою суспільства, а не силовим примусом режиму. Весь пострадянський період відносини держави й суспільства будувалися в логіці гри з нульовою сумою. Якщо суспільство сильніше, а держава слабша, то демократія перетворюється на охлократію. Якщо держава сильніша, а суспільство слабше, то демократія перетворюється на автократію. Нездатність вийти на оптимум між державою і суспільством залишається тим основним викликом, якого не змогла вирішити еліта, що позбулася влади, а нинішня влада або не бачить проблеми, або не в змозі запропонувати адекватне рішення.

Держава сили чи держава права?

З переходом до режиму сильної влади відкритим залишається питання, хто краще захистить наші права. 2000-ні роки продемонстрували, що для повноцінної зрілої демократії країні бракує ключового демократичного атрибута — правової держави. Без правової держави консолідація режиму відбувається на основі неформальних тактик і стратегій клієнтелізму, патерналізму й партикулярності, боротьби за привілеї, а не за право.

Архітектори «нової країни», розпочавши реалізацію проекту «сильної» держави, вловили його форму, але зіштовхнулися з проблемою змісту. Усе ще незрозуміло, з допомогою яких ресурсів буде досягнуто нової якості української державності. Якщо в часи Л. Кравчука треба було встановлювати і зміцнювати географічні, зовнішні, геополітичні контури держави, державну атрибутику; в часи Л. Кучми — створювати й укорінювати інститути влади, — то тепер, як і під час демократичного п’ятиріччя, актуалізується питання морально-політичної зношеності інститутів, які залишилися пострадянськими і блокують реалізацію українського загальнонаціонального проекту.

Сповзання від «сильної» до силової держави передбачає зміцнення інститутів силового нагляду і контролю за суспільством. Діяльність силових відомств не вирішує завдання встановлення справедливості, правосуддя, а зводиться виключно до реактивації влади. У цьому контексті силові органи виконують дві базові функції: правоохоронну (охороняють право влади на встановлення права панувати) і каральну (карають громадських агентів за оскарження цього права у влади). Таким чином, вмонтовані у вертикаль силові інститути стають інструментом відтворення захисту влади від зовнішнього, громадянського, суспільного зазіхань. На першому плані — безпека влади, а не безпека громадян. У результаті держава не виконує основну функцію арбітражу між ключовою суспільною дилемою — свободою і безпекою.

Свого часу Путін у Росії прийшов із повісткою сильної держави. На практиці сильна держава виявилася силовою й піднялася над суспільством «залізною парасолькою», жорстко регламентуючи, контролюючи й водночас обмежуючи прояв будь-яких форм соціальної активності. Будь-який прояв громадських ініціатив, а тим більше громадська активність стають частиною державної політики, в якій влада виконує роль державного цензора, коректора, ліцензіатора соціальних порухів. Громадський протест у цих умовах влада сприймає як зазіхання на відновлену стабільність, лад і керованість суспільством. Тому у разі виникнення неліцензійних, несанкціонованих, а тим більше — опозиційних, на її думку, акцій протесту застосовує силу, перекриваючи всі канали діалогу між державою та суспільством. Це означає, що базою цієї версії російської держави стали силові структури, які привласнюють собі право на визначення рівня загроз, підтримання порядку і стабільності, тоді як суспільство з його ущемленими, маргіналізованими, соціально знеціненими інститутами здатне лише на локальний протест.

В Україні правові державні інститути, зокрема й правоохоронна система, залишаються нереформованими, пострадянськими. Вважаючи, що відновлення держави — це насамперед моделювання власної версії вертикалі, нова влада інстинктивно пішла шляхом копіювання російської версії силової держави. Але такий трансфер, без урахування українських внутрішньополітичних, електоральних, ціннісно-культурних реалій, поки що виявляється безцільним і малопродуктивним.

Якщо в Росії «силова держава» була спочатку орієнтована на вирішення проблем безпеки, пов’язаних із війною в Чечні та боротьбою з терористичною загрозою (модельне підтвердження відомої формули Чарльза Тіллі про те, що «держава будується на війні, а війна будує державу»), то яке надзавдання покликаний виконувати аналогічний проект Януковича? А коли взяти до уваги, що в Україні продовжують функціонувати радянські за своєю природою прокуратура і МВС, то постає запитання: яку роль повинна виконувати правоохоронна система в новій, «донецькій» транскрипції української державності? Вибір однозначний: або це система, що покликана охороняти права громадян, або структура, яка наділена, за ідеєю очільника МВС А.Могильова, привілейованими правами на визначення рівня безпеки і таким чином регламентує політичну активність суспільства.

В Європі поліція виконує коригувальні, а не регламентуючі функції, а судова система покликана захищати індивідуальні права, якщо їх було порушено. Реформу правоохоронної системи необхідно проводити в комплексі, модернізуючи і МВС, і прокуратуру, і національну службу безпеки, і суди — відповідно до єдиної стратегічної мети. Саме так здійснювалася грузинська реформа правосуддя: одним пакетом було ухвалено концептуально нові закони про поліцію, суди, прокурорський нагляд, установлено правила бачення слідчих дій, визначено функціональні обов’язки та межі відповідальності всіх правоохоронних органів.

В Україні ставилися зовсім інші цілі й завдання, чим можна пояснити відсутність комплексного розуміння і актуальності правоохоронної реформи, а по суті — недосконале й незавершене створення держави та права. Так, оголошену судову реформу було зведено до реформи судової адміністрації. В результаті суди було інстальовано в загальну композицію виконавчої вертикалі. Міліція як інструмент державного покарання не зазнала жодних принципових змін, — за нею, як і раніше, зберігаються регламентні, профілактичні, статистичні (рівень злочинності, квартальні плани та звіти) функції. А найголовніше — залишилася незмінною каральна природа радянської міліції, що сходить до принципу Вишинського: «зізнання — мати доказів».

Збереження неефективної, корумпованої міліції залишає відкритим питання про співвідношення самоврядності й керованості, порядку і правопорядку, сили та права, держави і суспільства, і в остаточному підсумку — вибору моделі державності. Якщо влада націлена на реальну реформу правоохоронної системи, то доведеться вибирати, яку державу будувати — правову, в якій дотримуються і гарантуються права та свободи громадянина, чи поліцейську, в якій міліція/поліція покликана забезпечувати безпеку влади і контролювати «небезпечні» для влади прояви соціальної активності, а суспільство, очевидно, буде приречене розглядатися в оптиці «небезпечного».

«Перші ластівки» судового реформування розкривають неманіфестовану мету «реформ» Януковича—Портнова: взяти під контроль усі судові інстанції, запровадити практику оголошення вердиктів за вказівкою згори. Треба усвідомити, що коли реформа судової системи утверджує принципи верховенства права, демократичного поділу влади, примат європейських цінностей — тоді це справжня реформа. В іншому разі це «деформа» або контрреформа, яка перекреслює автономність судової системи.

Суть реформ не повинна зводитися тільки до впровадження схем контролю за діяльністю того чи іншого інституту, до «вбивання» незаконних «схем» обігу капіталів для вирішення проблеми бюджетного дефіциту. Наприклад, до такого розуміння Податкового кодексу схиляється основний кріейтор донецької команди Б. Колесніков. Такі схематичні квазіреформи становлять собою всього лише безсистемні тактичні маневри влади, дотримання інструкції з виживання «тут і тепер». Проведення реформ, навпаки, означає конструювання нової форми розвитку, а форма передбачає пошук правової бази як наріжного каменя перетворень. Реформи не можуть бути реалізовані з допомогою лише формальної законності, тобто неправових законів, які виходять із одного центру прийняття рішень, без компромісу з суспільством в особі парламентських опозиційних сил, без урахування позиції громадянського суспільства.

Де шукати орієнтир?

Досвід кінця 2000-х свідчить, що націонал-демократичний проект без укорінення правової раціональної державності втрачає свою прогресивну спрямованість і демонструє корупцію, управлінську неефективність, економічну неспроможність. 

Спекулюючи на цих проблемах, влада прагне повернути втрачену у 2004 році додемократичну стабільність і, відмовляючись від проектування правової державності, встановлює державу так званого донецького «реформаторію». Фатальність ситуації в тому, що, перш ніж щось «реформувати», команді реформаторів слід було діагностувати в суспільстві й державі дефіцит власне права, а не надмір «хаотичної» демократії. Насправді «демократичний хаос», по суті, є симптомом, а не першопричиною політичної, громадянської й економічної нестабільності держави.

2010 рік ознаменував проходження державою точки біфуркації з двома можливими сценаріями розвитку: або демонтаж незрілої правової державності й повернення до патерналістського режиму, консервування привілеїв та всіх соціальних суперечностей, або дооформлення, добудова представницької демократії, правової держави й нової правової реальності з приматом європейських цінностей. Так чи інакше, в результаті «реформаційної» метушні нової влади держава залишилася замкнутою у магічному коловороті реваншів. У 2004 році — суспільство взяло гору над державою, у 2010 році — держава над суспільством. Уже тепер виникає нова криза громадянській державності, придушення суспільних агентів, маргіналізація опозиції. Таким чином, знову відбувається нагромадження негативного громадянського потенціалу, який не переробляється конвенційними формами участі громадян у політиці (виборами, мирними акціями протесту) і згодом може генерувати нестабільність нового порядку, непідконтрольну силовим відомствам.

Треба прийти до розуміння, що для утвердження раціональної правової держави дуже багато важить її конституційно-правова сталість. Якщо кожних п’ять років відбуваються зміни Конституції, то це свідчить лише про порушення правового державного континууму, дестабілізацію мікрофізики держави. Так, якщо 2004 року конституційна політреформа стала результатом життєво важливого компромісу еліт і суспільства, то повернення колишньої Конституції 2010 року можна розглядати як політреформу з боку президентської команди. У результаті ризики й загрози для державності тільки наростатимуть, а правова і державна несталість, тобто несталість державності стане постійною з усіма її ефектами, афектами й дефектами, які дестабілізують економіку, соціальне життя і місце у світі.

Вадим Карасьов, «Дзеркало тижня» №38, 16 жовтня 2010 р.

//dt.ua/POLITICS/silna_derzhava_silova_chi_pravova-61257.html

06.12.2012 Доповідь Комісії з питань правоохоронної діяльності щодо визначення поняття та системи правоохоронних органів 

04.12.2012 Василь Тацій. Нову Конституцію України напише народ 

01.11.2012 Анатолій Колодій. Методологічні проблеми оновлення Конституції України 

13.07.2012 Василий Таций. Итоги всеукраинского референдума 2000 года незаслужено забыты

15.06.2012 Тетяна Печончик. Прокурор-правозахисник: є такий оксюморон

Конституційна асамблея: правова панацея?

Микола КОЗЮБРА, завідувач кафедри загальнотеоретичних і державно-правових наук Національного університету «Києво-Могилянська академія», доктор юридичних наук, професор, суддя Конституційного Суду України у відставці, спеціально для «ЮВУ»

Питання юрисдикції Конституційного Суду щодо Закону про внесення змін до Конституції України, який ухвалений з порушенням встановленої нею процедури, є досить складним. Прямі аналоги в європейській практиці конституційної юрисдикції, наскільки мені відомо, відсутні. Тим не менше в теоретичній постановці це питання виникло ще у 2000 році на спільному німецько-українському колоквіумі з конституційного права, в якому мені довелося брати участь, тобто задовго до прийняття Закону "2222" від 8 грудня 2004 року, що лише через трохи не повних шість років став предметом розгляду КСУ, рішення якого щодо цього закону нині бурхливо обговорюється політиками і юристами.

Як сам зміст вказаного закону, так і, особливо, процедура його прийняття піддавалися небезпідставній різкій критиці з боку фахівців, у тому числі мною. Порушення встановленої Конституцією України процедури та рішення КСУ від 9 червня 1998 року у справі щодо офіційного тлумачення частини другої статті 158 та статті159 Конституції України при ухваленні Закону "2222" констатувала у 2005 році у своєму висновку Національна комісія зі зміцнення демократії і утвердження верховенства права.

У зв'язку з цим сам розгляд Конституційним Судом справи щодо додержання конституційної процедури при ухваленні Закону "2222" не викликає заперечень. Однак, досить сумнівним, як на мене, є зміст рішення КСУ у даній справі.

Конституція України, як Основний Закон держави, за своєю юридичною природою, як зазначалося в рішення КСУ від 3 жовтня 1997 року (у справі про набуття чинності Конституцією України), є актом установчої влади, що належить народу. Хоч вона (як і зміни до неї) були прийняті Верховною Радою України, остання виконувала у даному випадку функції установчої влади (тобто діяла від імені народу), а не похідної від неї законодавчої влади.

Це означає, що положення Конституції, які стосуються законів як актів законодавчої влади (а саме так відповідно до вказаного рішення КСУ слід тлумачити частину п'яту статті 94 Конституції України, яка регламентує порядок набрання законами чинності), недопустимо механічно переносити на Конституцію як на акт установчої влади.

Частина перша статті 152 Конституції, згідно з якою закони та інші правові акти за рішенням КСУ визнаються неконституційними повністю або в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України (за своїм змістом) або якщо була порушена встановлена Конституцією процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності стосується законів як актів законодавчої влади, а не Основного Закону як акта установчої влади. І прямої аналогії між ними проводити не можна.

Якщо визнання неконституційними перших цілком відповідає природі КСУ як "негативного законодавця", тобто органу, який, визнаючи закони чи окремі їх положення неконституційними, фактично змінює законодавче поле, то перебирання на себе функцій і повноважень установчої влади, тобто органу, який змінює Конституцію, суперечить природі конституційної юрисдикції. Отже, своїм рішенням КСУ, відновивши дію Конституції України в редакції 1996 року (про це йдеться, щоправда, лише в мотивувальній частині), вийшов за межі своїх повноважень.

Що, на мій погляд, мав у даній непростій ситуації зробити КСУ?

Оскільки передбачена Конституцією процедура ухвалення Закону "2222" про внесення змін до Конституції була порушена (у цьому сумнівів практично ні в кого не виникає; може йтися хіба що про ступінь впливу цих порушень на права і свободи людини та територіальну цілісність України), Суд, як орган конституційної юрисдикції, цілком правомірно мав констатувати ці порушення і як наслідок — визнати процедуру ухвалення закону "2222" такою, що суперечить статті 159 Конституції (з урахуванням рішення КСУ від 09. 06. 1998 р. ) та деяким іншим статтям Основного Закону.

Другим пунктом свого рішення КСУ, як на мене, мав би зобов'язати Верховну Раду у визначений ним строк привести процедуру внесення змін до Конституції у відповідність до її розділу XIII, що прямо випливає із статті 70 Закону України про КСУ.

Питання про характер, зміст та обсяг цих змін (чи вони залишатимуться у редакції Закону "2222", чи поновлюватиметься редакція Конституції 1996 року, чи це будуть принципово нові зміни) — це компетенція парламенту як представницького органу, а не КСУ. Він же, цілком обґрунтовано визнавши неконституційність процедури ухвалення Закону "2222" про внесення змін до Конституції, фактично втрутився у зміст та обсяг змін до Основного Закону, що виходить за межі юрисдикції КСУ, оскільки ці питання не є предметом наступного конституційного контролю.

Не можу однак не відзначити, що рішення КСУ у цьому відношенні є суперечливим, що дає підстави для різного його тлумачення політиками і юристами, на що вже зверталася увага в засобах масової інформації.

На відміну від мотивувальної частини, в якій, як зазначалося, йдеться про "відновлення дії попередньої редакції норм Конституції України, які були змінені, доповнені та виключені Законом "2222", в резолютивній частині про це не згадується. Звідси незрозуміло, про приведення яких нормативно-правових актів у відповідність до Конституції України від 28 червня 1996 року в редакції, що існувала до внесення до неї змін Законом "2222", йдеться в пункті 3 рішення. Про масив законів та інших нормативно-правових актів, прийнятих після набуття чинності Законом "2222", чи про ті нормативні акти, які ухвалювалися "в пакеті" 8 грудня 2004 року і процедура ухвалення яких не відповідала положенням Конституції 1996 року. Адже серед "пакетних" актів, окрім Закону "2222", були також постанова Верховної Ради України "Про попереднє схвалення законопроекту про внесення змін до Конституції України" № 2223-IV та Закон України "Про особливості застосування Закону України "Про вибори Президента України" при повторному голосуванні 26 грудня, що дає підстави для об'єднання цих актів під загальною назвою "нормативно-правові акти". Проте процедура їх ухвалення істотно відрізняється, тому голосувати за них "в пакеті" недопустимо.

Дуже хотілося б сподіватися, що положення мотивувальної частини рішення про те, що відновлення попередньої редакції норм Конституції України забезпечить стабільність конституційного ладу в Україні, гарантування конституційних прав і свобод людини і громадянина, цілісність і непорушність дії Конституції, стануть нарешті реальністю.

Проте, як на мене, вони швидше за все так і залишаться у сфері ілюзій. Конституція, як і зміни до неї, на жаль, давно перетворилися в об'єкт брутальних політичних торгів і довільних чи навіть свавільних тлумачень. Рішення КСУ лише поглибить вкрай небезпечну для країни деюридизацію суспільства, до якої доклали зусиль всі попередні українські влади, незалежно від їх кольорів. Чинна влада діє поки що в тому ж руслі. А це шлях до чергових конфронтацій, протистоянь і хаосу, зупинити які можливо лише двома способами — або встановленням жорсткого диктаторського режиму, неминучим наслідком якого стане владне свавілля, масові порушення прав і свобод людей, втрата перспективи євроінтеграції, або ж якомога швидше повернення в конституційне поле хай сумнівно відновленої старої Конституції, незалежно від того, подобаються її положення владі чи ні (як, скажімо, вимога частини першої статті 77, відповідно до якої чергові вибори до Верховної Ради відбуваються в останню неділю березня четвертого року її повноважень). Зрозуміло, з неминучою перспективою удосконалення Основного Закону відповідно до процедури, встановленої його розділом XIII.

Хоча текст Конституції 1996 року справді був загалом позитивно оцінений Радою Європи та зарубіжними експертами (щоправда, без епітетів "найкраща", "найдемократичніша", якими оперує нинішня влада), як один з активних учасників розробки її проектів можу засвідчити, що чимало слушних зауважень, висловлених, зокрема, Венеціанською комісією, з різних причин залишилися нереалізованими. Та й практика дії Конституції виявила в ній ряд суперечностей, прогалин та інших вад, які вимагають усунення.

Мені загалом імпонує давно обговорювана фахівцями, а нині підтримана Президентом України ідея створення Конституційної асамблеї. Саме вона за умов політично незаангажованого порядку її формування здатна підготувати системні зміни до Конституції не під замовлення певних політичних сил чи особистостей, а для блага громадян і прогресу держави на шляху демократії і верховенства права. Поки що про них, на жаль, більше говорять, ніж реально дбають про їх утвердження.

Юридичний Вісник України, № 41 (797), 15 жовтня 2010 р.

//www.yurincom.com/ua/analytical_information/?id=6118

//www.yurincom.com/ua/legal_bulletin_of_Ukraine/archive/?jid=405

//advocat-cons.info/index.php?newsid=9784

Нова політична реальність або Зворотній бік політреформи

Теза про те, що Україна є "державою-гойдалкою", котру може повернути в зворотній бік у будь-який момент, сьогодні ще раз підтвердилася з поверненням до Конституції зразка 1996 року. На фоні загальної критики, хотілося б звернути увагу не на юридичний чи моральний вимір даної проблеми, а на суто політичний.

Адже таке повернення в політичне "минуле" змінить диспозицію основних політичних гравців. А виборець, через знецінення парламентських місць, недоотримає бажаних передвиборчих "цукерок".

Фактично, зміни чекають на все. Від передвиборчого процесу й до вже класичних для України політичних торгів.

Відміна політреформи ознаменувала собою початок цікавого процесу оптимізації вітчизняного законодавства, яке безповоротно закріпило домінанту президента в політичному житті. Таким чином, зчинивши політичне "самогубство", український парламент відправився в політичне "плавання", дрейфуючи до берегів кучмівської моделі.

Виходячи з обмежених повноважень парламенту, логічно прогнозувати, що для нинішніх парламентаріїв провідною буде роль "ставити печатку" під ініціативами президента.

Лави опозиції, які сьогодні стрімко зменшуються, до кінця терміну повноважень народних депутатів можуть взагалі набути несолідних розмірів. Тут логічно навести й аргумент про "чистоту" опозиційних рядів, яка, виходить, не дуже й то цікавила БЮТ та НУНС під час формування закритих списків.

Окремо стоїть питання колишніх колег по коаліції.

Литвин та КПУ, втративши "золоту акцію", повністю мінімізували власний політичний вплив, а відсутність імперативного мандата відкрила широку дорогу до політичної міграції. Тож і для Симоненка, і для Литвина лишається тільки й продовжувати "підтримуючу" політику, та сподіватись на майбутню лояльність регіоналів.

В останніх же повністю "розв'язалися руки". Це, безумовно, знайде своє відображення в практичних діях, без жодного узгодження позицій із колишніми коаліціянтами. Комуністам та блоку Литвина залишиться лише шукати способів пояснення власним виборцям "спільної" владної позиції, яка суперечить їхнім програмним засадам.

У глобальному контексті здача парламентських позицій означає "заморожування" будь-якої політичної конкуренції на найближчі 5 років, оскільки тільки президентські вибори здатні змінити владу в країні.

Так і проситься паралель з 2002-м роком, коли після перемоги блок "Наша Україна" опинився в політичній "ямі", яку йому викопали мажоритарщики від пропрезидентської "За ЄдУ", сформувавши більшість в обхід НУ. Тоді це стало можливо завдяки змішаній виборчій системі, яка ідеально вписується в стратегію провладної сили.

До речі, яку виборчу систему частіше згадує Віктор Янукович? Правильно - змішану. Не викличе здивування, якщо майбутня ініціатива по створенню Виборчого кодексу базуватиметься саме на цій ідеї.

Нещодавній пік престижності парламенту стане поступово згасати. Це об'єктивно.

Тепер жодна, навіть потужна політична сила вже не зможе обіцяти своїм спонсорам та активістам бліцкриг до влади. Потрапляння до парламенту вже не даватиме жодних гарантій.

Відповідно, і інвестиційно привабливими в політичному сенсі стануть інші об'єкти. Які саме? Це вже залежатиме від кон'юнктурних показників, що диктуватимуться владою.

Це залишить без спонсорів та ресурсів такі партії як НУ, для котрих повністю зійде нанівець можливість реваншу. У той самий час ВО "Свобода", "Сильна Україна", "Фронт змін" все-таки реалізують своє, таке бажане, потрапляння до стін парламенту.

По-перше, вони вже накопичили деякий політичний капітал, і участь у парламентських виборах для них, фактично, є кінцевою метою сьогоднішньої діяльності. По-друге, саме партії подібного масштабу знайдуть себе в майбутньому парламентському скликанні. Хтось сформує модель співпраці із владою, а хтось, як, наприклад, Арсеній Петрович, вичікуватиме майбутніх президентських виборів.

Для Януковича подібна схема дасть можливість "потопити" ідеологічних постпомаранчевих опонентів і сформувати систему лояльної опозиції за російським аналогом.

Намалювавши подібний сценарій, давайте виокремимо кілька вагомих позицій та політично важливих наслідків скасування політреформи.

Загальна модель управління

Абстрагуючись від персоналій та політичних уподобань, можна констатувати: парламент зразка 2006-2009 років не міг вважатися ефективним та стабільним суб'єктом управління.

Фактично, це вердикт про імпотенцію українського парламентаризму.

Не хочу кидатися голосними тезами, що, мовляв, Юлія Володимирівна діяла б так само, як Партія регіонів, і про змінність політичних позицій як першої, так і других. У глобальному масштабі - це стандартна, звичайно, не дуже моральна, логіка політичних гравців, котрі керуються виключно політичною доцільністю.

Тепер давайте розглянемо на перспективу.

Якщо формат та якість українського парламентаризму не дає можливості йому ефективно функціонувати в рамках діючих повноважень, - чому зміна політичних та адміністративних важелів є негативною?

Перша й найпростіша відповідь: президентсько-парламентська модель узурпує владу. Схема президент-кабмін-ВР дійсно виглядає "вибуховою" із повною домінантою президента.

А давайте подивимось на Європу, на таку показову в усіх сенсах для нас. Приклад Великобританії теж є в політичному сенсі безальтернативним.

Отримавши більшість чи то лейбористи, чи то консерватори теж одноосібно формують кабмін. Ті, хто знаються на британській політичній специфіки, підтвердять - домінанта кабміну над парламентом там не менша, ніж у президента України. І опозиція спокійно чекає собі наступних виборів. Формату колегіальності там немає, так само як і в США.

Колегіальність є в Німеччині, Франції та Італії, де існує реальна, а не формальна коаліція. Однак порівняйте якість та історичну роль їхніх політичних партій, їхню соціальну базу та значимість для суспільства - з українськими аналогами... Як-то говорять, без коментарів...

Тому байдуже, чи то Янукович, чи то Тимошенко, чи то будь-якій інший кандидат вимушений був би змінювати модель управління. Далеко не факт, що нова не призведе до тих самих помилок. У ній є й свої ризики, і свій суб'єктивний фактор, однак жоден український лідер навряд чи хотів би розділити долю Віктора Ющенка.

Кінець "солодкого" життя

Однією з характерних рис нової політичної системи стане встановлення нових правил "гри", які вже не дозволять літати на ідеологічному "шарику". Топ-тематика оновиться, а стратегії провідних політичних сил зміняться. Це стосується як влади, так і опозиції.

ПР, примірявши владний "костюм", має думати й про соціальний розрахунок, який їй потрібен для втримання влади. А це завдання завжди складніше, ніж просто "ламання через коліно" в політичному сенсі. Тут потрібна нова політична стратегія, відміна від тієї, що була в 2005-2010 роках.

Маючи весь об'єм влади, президент Янукович - це вже не прем'єр Янукович, якому ідеологічно протистоїть Ющенко. Це вже не гра на мовній тематиці, не отримання бонусів від помилок Тимошенко.

Усі свої помилки - власні політичні втрати.

Це, безумовно, розуміють у біло-блакитному таборі. Відповідно, імідж реформатора та господарника Януковичу вже активно оформлюють. Так само, як і спробу об'єднати Схід і Захід на ґрунті реформ та економічних досягнень.

Звичайно, деідеологізувати Януковича повністю не вдасться. Однак зменшити роль ідеологічної симпатії/антипатії до нього в різних регіонах Україні - дійсно стратегічне завдання.

Логічно було б запустити технологію заміни в суспільній свідомості терміну "сильна влада" - на більш лояльне "дієве функціонування". Інакше це може стати "ахіллесовою п'ятою" Януковича протягом усього правління. І певна частина поміркованого електорату завжди підтримає опозицію.

Комплексний ребрендінг чекає й на опозицію, перш за все Юлію Володимирівну.

Будучи прем'єром, вона вже відійшла від помаранчевої риторики, однак сьогодні імідж "зіркового воїна", "української Жанни Д'Арк" та "нової Маргарет Тетчер" остаточно втратив свою актуальність для леді Ю. А серед суспільства викликає скоріше роздратованість, ніж підтримку.

Думаю, Тимошенко сьогодні й сама не знає сутності свого нового амплуа. Робити себе політичною жертвою діючої влади? Надто короткотермінова логіка, яка не несе в собі жодного політичного сенсу. Робити ставку на активну критику та блокування парламенту? Уже застаріла тактика. За нової схеми рішення в будь-якому випадку прийматимуться.

Найкращим варіантом для БЮТ, безумовно, є оформлення власного опозиційного лідерства. Стати центром опозиції, уміло координуючи його діяльність та ресурс. Але тут у БЮТ виникли серйозні проблеми, які розбилися о камені непорозуміння з опозиційними колегами. Останні делікатно попросили леді Ю поступитися місцем. Явне фіаско...

Однак, вихід є завжди. Країна потребує дієвої опозиції, інакше все те, що зараз говорить БЮТ про узурпацію, стане не просто політичним месседжем, а реальністю.

Тому вихід для БЮТ доволі простий - наряду із критикою запропонувати альтернативу, тим самим вививши владу на реальні дії та реформи. Інакше БЮТ відійде на політичну периферію, поступившись місцям новим політичним силам.

Так що для всіх, і для влади, і для опозиції, постпомаранчеві часи закінчилися, а політичні ролі диктують зовсім іншу модель політичної поведінки.

Відцентрові тенденції

Уникнути аналогій із Кучмою, розглядаючи сучасну владну команду, практично неможливо. По-перше, через формат влади, по-друге, через ті традиції, котрі сформувалися в оточенні Януковича, яке, до речі, складають екс-фаворити Леоніда Даниловича.

Десять років правління Кучми теж характеризувалися певною монолітністю влади та демонстративною стабільністю. Ось тільки кооперація різнопланових "груп тиску та інтересів" кінець-кінцем і вилилися в серйозну кількість опонентів, котрі народжувалися саме з Банкової. Фіналом цього стала опозиція Віктора Ющенка й помаранчева революція.

Сьогодні неформальних груп в оточенні Януковича теж вистачає, а рівень відносин між ними дає підстави говорити про поки що латентний антагонізм.

Міняючи прем'єрів, наче рукавиці, Кучма свого часу й породив майбутню опозицію "зобижених владою". Сьогодні роль "зобижених" може достатися багато кому. Усе залежатиме від дій самого Януковича. Малоймовірно, що йому вдасться балансувати між різними бізнесовими та політичними інтересами.

Постать Сергія Тігіпка може стати майбутньою опозицію для Януковича, якщо Віктор Федорович вирішить, що той уже не входить у його плани. А співвідношення інтересів Ахметова та Фірташа може породити непоганий фінансовий ресурс для майбутніх опозиціонерів. Так що, ситуація на межі фолу.

Шанс на оновлення

Зменшення ролі парламенту, без сумніву, позначиться й на його якісному складі. Але цікаве інше.

Покоління сучасних українських партій, котрі акцентували увагу саме на своїх парламентських позиціях та розвитку представницьких органів - втрачатимуть відчуття з політичною дійсністю. Відповідно, їм доведеться або змінювати ідеологічну платформу, або ліквідуватись.

Це призведе до появи партій іншого зразку. Або провладних, що розкриватимуть інший аспект діяльності влади й стануть потенційними союзниками, або опозиційних, що сформують центр, альтернативний БЮТ.

Як перше, так і друге призведе до певного оновлення. Наскільки якісного, це вже залежить від суспільства, яке сформує соціальний попит на певну позицію.

Особисто мені важко знайти політичний сенс у реалізації риторики, котра не "літає в суспільстві". Виключення може бути лише тоді, коли самому суспільству запропонують якісно нову альтернативу та платформу, якої не було на політичній арені України. Тоді суспільство матиме шанс її переосмислити та підтримати.

У будь-якому випадку, це певна інновація, з котрою і є надія на появу опозиції нового зразка.

Усе вищезазначене дає можливість з упевненістю констатувати лише одне - Україна ввійшла в нову політичну реальність, яка вже не вписуватиметься в традиційні методи політичної боротьби.

Тому попереду на нас чекає доволі багато несподіваних трансформацій та метаморфоз. Головне, щоб суспільство отримало в результаті бодай перспективу.

Усе інше в руках громадськості та соціальної небайдужості.

13 жовтня 2010 р.

Віталій Філіповський, політичний аналітик

//www.pravda.com.ua/columns/2010/10/13/5467046/
//caricatura.ru/art/kran/url/parad/kran/3057/

Страсті по Конституції

"Страсті" - не новоутворення для української мови. Релігійна термінологія передбачає таку транскрипцію стосовно передачі змісту біблійного тексту чи окремих богослужінь. Словник же Святослава Караванського зупиняється на слові "жах".

Не хотів би аж так драматизувати ситуацію довкола Конституції. Але якщо слово "страсті" читачу не подобається, то нехай має на увазі словникове тлумачення...

Ще минулого тижня в розмові з президентом з'ясувалося, що КС визначився щодо наявності порушень при внесені змін до Конституції, але "щодо другого пункту висновків єдності там немає.

- А що в другому пункті?

- Висновок щодо неконституційності закону 2222. У мене тут немає вибору, - яке б рішення суд не прийняв, я зобов'язаний його виконувати.

- Звичайно..."

Звичайно, виконувати треба. Але треба кожному з'ясувати про що йдеться по суті.

Мені ж, крім того, хотілося переконатися в обґрунтованості приписів суду, бо я знаю, як народжувалося кожне слово в проекті змін, як він пробивав собі дорогу, котра для мене вимірюється віддаллю в півтора десятки років.

...Йде пряма трансляція засідання КС. Головуючий довго читає, схвильований важливістю історичного моменту. Слухають його тисячі заінтригованих громадян. Слухаю і я, стурбований десятками порушень, зафіксованих за кілька днів розгляду подання 252 депутатів. Половина з них - ініціатори змін, проголосованих у 2004 році.

Невже, думаю, так покалічили ми Основний закон і розглянутий судом раніше проект? Все-таки, пройшло шість років, мабуть, багато чого забулося. Керуючись не лише цікавістю, проаналізував усі офіційні документи, що стосуються цієї теми, у тому числі Конституцію в редакціях 1996 і 2004 років. Коли готувались ці тексти, я обидва рази був співголовою Конституційних комісій.

Що ж показав аналіз?

У проекті 2222 справді є дві новації, котрих не було в рецензованому проекті 4180, позитивний висновок щодо кожної фрази якого зробив той же КС України.

Новація перша. У 106-ій статті додані слова "та звільнення", тобто в повноваженнях президента передбачається, що він робить подання до ВР про призначення та звільнення голови СБУ.

Записано так, як і для інших посад, де порядок призначення й звільнення має бути однаково "дзеркальним" і чітко прописаним. Виправлена технічна помилка в ході редагування тексту, бо такий же порядок передбачений щодо всіх кадрових питань, зафіксованих у Конституції - пункти 12, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 25, 26, 35 85-ї статті; пункти 11, 12, 13, 14, 22 106-ї статі, пункт 9-г статті 116, 10-й пункт статті 122.

Суд мав би звернути увагу, що в проекті 4180 - і в Конституції! - згадана норма повторюється двічі: як повноваження для президента і для парламенту. Так от, у розділі "повноваження ВР", 12 пункт 85-ї статі, записано: "призначення на посаду та звільнення з посади за поданням президента голови СБУ".

Іншими словами, в 106-й статті цю функцію президента слід повторити, інакше записувати не можна.

І це ніяке не відхилення від порядку внесення змін у Конституцію.

Це забезпечення відповідності, узгодженості її норм. Більше того, це буквальне врахування пропозицій КС, зроблене за його висновком № 3-в/2003.

Друга новація стосується 94-ї статті про порядок введення в дію будь-якого закону.

В 4-му пункті внесено уточнення про порядок обнародування закону, аби ні в кого на посаді президента не виникало спокуси не виконувати свій конституційний обов'язок щодо обнародування закону. А таке було і в Кучми, і в Ющенка. Тому й дописано "і опубліковується за його підписом". Причому, ця умова була передбачена раніше в проекті 4105, і одержала позитивний висновок КС ще 16 березня 2004 року.

Власне кажучи, саме це - єдина новація. Бо попередня є виправленням технічного недогляду.

От, власне, і всі підстави, що хоч якось пояснюють ревність КС до слідування порядку внесення змін у Конституцію.

Тривале ж зачитування акту КС його головою стосувалося або дрібних редакційних уточнень, необхідних при ухваленні будь-якого нормативного акту, або вилучень із тексту проекту закону № 4180 фраз, завдяки чому повніше зберігався текст чинної Конституції.

Справді, якщо в проекті 4180 ідея про можливість суміщення посад депутатів і міністрів суперечила конституційному принципу розподілу влад, і в проекті 2222 була відкинута - то вона торкнулася багатьох норм. Адже зміст їх стосується статусу депутатів і урядовців.

Навіщо ж займати час телеглядачів переліком "відхилень", коли слід було сказати чесно, що після проведеного парламентом аналізу такі-то статті Конституції збережені в чинній її редакції?

Ще більшу прикрість викликає "докір" щодо вилучення слова "виключення" із тексту 81-ї статті.

Виключення депутата із фракції позбавляло його мандата. На тому наполягали керівники деяких фракцій. Але це означало б введення в Україні імперативного мандата. На недопустимість такого кроку, коли депутат може стати маріонеткою в руках партійного керівництва, звертали увагу не лише члени КС, а й зарубіжні експерти, у тому числі офіційно - ПАРЄ, його Венеціанська комісія.

Тому абсолютно зрозумілим стало вилучення цього слова й збереження тексту, стосовно якого КС висловився схвально ще в березні 2004 року (№1-в/2004).

Дбаючи про "чистоту процедури", КС викинув із системи правовідносин, основою якої є Конституція, низку важливих положень, необхідність яких у державі доведена практикою.

З Основного закону зникло поняття коаліції, обрізані права президента щодо дострокового припинення повноважень парламенту, уряду - щодо призначення посадовців відповідно до потреби (про віце-прем'єрів), право парламенту, представника народу, джерела влади - заслуховувати звіти кабміну.

Суд відібрав право конституційного органу - Рахункової палати - здійснювати контроль за надходженнями коштів до держбюджету.

Право, яке є в усіх європейських державах.

Воно блокувалося Кучмою, щоб ніхто не споглядав за бюджетною кухнею. Ще в 1997 році при "допомозі" КС Рахункова палата була позбавлена права здійснювати контроль за виконанням доходної частини бюджету, за використанням об'єктів державної власності, що не підлягають приватизації, за грошовою емісією, використанням золотого запасу та інших активів, за наданням кредитів, за поданням та одержанням державою позик тощо.

Тепер РП знову відкинута в становище декорації для влади, маючи при тому заслужений авторитет у світі, про що свідчить очолювання нашою палатою спеціальної міжнародної групи EUROSAI, призначення Радою ОБСЄ нашої РП виконавцем функції зовнішнього аудитора цієї головної міжнародної європейської організації.

Виявляється, Конституційному Суду незалежний контроль за фінансами держави чи ознака довіри до української Рахункової палати - менш важливі, ніж заміна слова "та" на "або" в проекті закону. Абсолютно, між іншим, необхідна заміна.

Тепер, з волі КС, хоч він на те повноважень не має, РП мусить ліквідувати свої структури в областях, скорочувати штат. До слова, найменший з апаратів усіх державних органів влади.

КС у своєму висновку зосереджує увагу на способі голосування та на інших процедурних моментах. Але ж Конституція для нього таких функцій не передбачає!

Його справа - слідкувати за відповідністю законів та інших актів нормам Конституції, слідкувати, чи не несуть вони загрозу суверенності держави, правам і свободам громадян. Ні, не несуть, КС висловився багато разів при розгляді проекту змін - отже, визнавав, що вони необхідні.

Як же розуміти останній юридичний "фінт"?

Рішення КС закладає недопустимий для конституційного ладу прецедент: втручання в зміст Конституції будь-кого.

Саме, будь-кого. Бо ніхто у владі не має права діяти в спосіб, не передбачений Конституцією, про що каже 19-а стаття. А зміни до неї може вносити лише парламент у порядку, передбаченому в розділі ХIII, чи весь народ шляхом референдуму стосовно окремих норм Основного закону. Ні КС, ні надумана "конституційна асамблея", ні референдум стосовно більшості правовідносин...

Ніхто не вправі зачіпати Основний закон!

У 2010-му році розглядати закон під № 2222 - абсурд. Такого закону не існує в природі. Під таким номером був зареєстрований проект закону, що 8 грудня 2004 року став частиною Конституції.

Так, між іншим, у 2008 році визначився КС, майже в нинішньому складі. Може він уже відмінив те рішення? Ні. Значить, воно діє й "не підлягає оскарженню"?

Доводиться раз-по-раз висловлювати претензії до КС, бо в цій ситуації він залишається крайнім.

Пройде час, і йому будуть ставити питання. Питання, на які є лише одна відповідь - суд перевищив свої повноваження.

Це фіксація того, що сталось. Про мораль говорити нічого, адже нікому не пред'явиш доказів того, що шість років тому зміст відхилень проекту 2222 від проекту 4180 узгоджувався керівництвом КС.

Мотивація була переконливою: якщо відхилення зменшують втручання в текст чинної Конституції, тим паче, залишають його без змін, то це не порушення процедури, воно може лише вітатись. Днями в телеінтрев'ю про те говорив Литвин. Він сам вів такі діалоги із КС, очолюючи в 2004-му році парламент.

Щоправда, Литвин теж посилається на напружену на той час політичну ситуацію. Так, вона була, але до якості внесених змін вона не мала ніякого відношення. Необхідні докази приведені вище.

Доповню їх нагадуванням, що після 4-річної роботи над змінами до Основного закону, парламент розглядав їх за визначеною процедурою задовго до громадянських загострень - ще 8 квітня 2004 року. Ті зміни мало чим відрізнялися від проектів 4180 і 2222. Та й поява згаданих проектів викликана була потребою розглядати формально інший проект змін, оскільки не минув ще рік після нерезультативного голосування.

Чому ж тоді не набралося 300 голосів?

Бо найближче оточення Ющенка запевняло, що в нього стовідсотковий шанс стати президентом. Мовляв, навіщо йому в такому разі зменшувати обсяг близьких повноважень? Не вистачило близько 5-ти голосів нашоукраїнців. Тим самим Ющенко відмовився від підписаних ним у 2003 та 2004 роках зобов'язань щодо демократичних перемін у владі.

Нерозв'язання назрілої проблеми й спровокувало Майдан та майдани. Бо якби зміни ухвалили в квітні, вибори президента пройшли б в один тур, без ніяких ускладнень і соціальних напружень.

Іншими словами, напруга кінця 2004 року лише підтвердила - правовідносини в державі, у вищих ешелонах влади себе вичерпали, вони несли загрозу суспільству, їх потрібно змінювати. На тому зійшлися політики в Україні разом із зарубіжними експертами та консультантами - Соланою, Кваснєвським, Адамкусом, Гризловим...

Я стомився приводити ці аргументи. Бо ті, хто не хоче їх чути, продовжує торочити: "загострення", "непродумано", "поспішно", "шкідливо"... Всі ці посилання, - вибачте, дурня! Тупа, обридла, безпідставна.

До її розряду відноситься й просторікування про "нестабільність", котру привнесли у владу й суспільство зміни до Конституції 2004 року. За доказ вважають смуту, організовану Ющенком та Тимошенко.

Але ж це не доказ! Цим людям не допомогли б забезпечити лад навіть індивідуальні для кожного конституції. Вони для того не створені!

Треба не помилятися під час виборів, думати кожному перед вкиданням бюлетеня, не вірити солодкозвучним побрехенькам із псевдопатріотичним змістом. Та й причому тут Конституція?! Вони на неї, як і на закон, не зважали, і саме за це їх потрібно притягати до відповідальності.

А стабільність...

Погляньте, як мінялися в Україні уряди при правовідносинах, що відображені в Конституції, текст якої днями повернутий Конституційним судом. За 15 років, з 1991 по 2006-й 12 урядів! Нагадаю прізвища прем'єрів: Фокін, Кучма, Звягільський, Масол, Марчук, Лазаренко, Пустовойтенко, Ющенко, Кінах, Янукович, Тимошенко, Єхануров.

Розкрадати державу, її багатства в таких умовах можна, це вдалося. Будувати, зміцнювати - ні. Усі в тому переконалися.

Я сподівався, що хоч тепер припиняться спекуляції про дефіцит керованості, відсутність "вертикалі" влади тощо. Припиняться не волею КС, а дійсністю: впродовж десяти місяців при Конституції, скорегованій у 2004 році, в країні є стабільність, керованість, "вертикаль"...

- Чим можете крити? - звертаюсь до опонентів.

Сам і відповідаю - Нічим.

Я не виступаю адвокатом нинішньої владної команди. Її є за що, і слід критикувати. Але вона зняла тему нестабільності з вини Конституції. Давайте забудемо цю тему, вона фальшива по суті. Була і є.

Але тема Конституції залишається.

Днями журналіст запитує мене:

- Ви приєднаєтесь до опозиції, що виступила на захист Конституції?

- До кого ж приєднуватися? - відповідаю. - Серед них майже всі ті, хто добивався відміни політреформи, прагнув того, що сталося тепер. Рішення КС - лише політичний привід, пропагандистська підстава для тих, хто вважає, що правильна Конституція - це та Конституція, при якій він (саме він!) стає царем. Їм би не галасом тепер займатися, а знайти можливості впливу на КС, щоб він таки виправив свою помилку. Так вважатимемо: просто помилку.

Тим часом владі, президенту найперше, слід прискорити прийняття законів, змін до Конституції в тому числі, які посилюють статус і роль рад усіх рівнів. Тільки після того адміністративна реформа може бути проведена свідомо й дати ефект.

Тільки після того можна розраховувати на сприяння ЄС у реалізації проголошених Януковичем намірів щодо європейського вибору.

Україна з авторитарною системою влади, а такою вона тепер є, і Європа - речі несумісні.

Власне, не в сумісності проблема. Система влади, і рівень добробуту громадян - категорії взаємно обумовлені. Саме системою влади взаємно визначається рівень громадянської свідомості й відповідальності за все, що діється в державі.

Знов згадаймо досвід тих же європейських країн.

Днями прем'єр Азаров повернувся зі Скандинавії. Він підтвердить, нам до рівня тих країн ще йти і йти.

Але йдучи, слід не забувати, що їхній рівень досягнутий, у першу чергу, завдяки участі в розвитку держави кожного її громадянина. А та участь є наслідком існуючої в них демократичної системи влади.

Саме така система повинна бути зафіксованою в нашій Конституції.

Олександр Мороз, 11 жовтня 2010 р.

//www.pravda.com.ua/articles/2010/10/11/5465579/