Закон України Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні 1991

Верховна Рада УРСР;

Закон від 17.04.1991 № 962-XII

Документ 962-12, чинний, поточна редакція -

Редакція від 29.11.2012, підстава 5477-17

ЗАКОН УКРАЇНИ

Про реабілітацію жертв політичних репресій

на Україні

(Відомості Верховної Ради УРСР (ВВР), 1991, N 22, ст.262)

{Вводиться в дію Постановою ВР

N 963-XII (963-12) див. нижче) від 17.04.91,

ВВР, 1991, N 22, ст.263}

{Із змінами, внесеними згідно із Законами

N 2353-XII (2353-12) від 15.05.92, ВВР, 1992, N 32, ст.456

N 2803-XII (2803-12) від 19.11.92, ВВР, 1993, N 2, ст.9

N 107-VI (107-17) від 28.12.2007, ВВР, 2008, N 5-6, N 7-8, ст.78

- зміни діють по 31 грудня 2008 року}

{Додатково див. Рішення Конституційного Суду

N 10-рп/2008 (v010p710-08) від 22.05.2008}

{Із змінами, внесеними згідно із Законами

N 1760-VI (1760-17) від 15.12.2009, ВВР, 2010, N 8, ст.62

N 5477-VI (5477-17) від 06.11.2012, ВВР, 2013, N 50, ст.693}

{У найменуванні і тексті Закону слова "Української РСР",

"УРСР" та "Радою Міністрів УРСР" замінено відповідно

словами "України" та "Кабінетом Міністрів України"

згідно із Законом N 2353-XII (2353-12) від 15.05.92}

Після 1917 року, в період громадянської війни і наступні десятиріччя на землі України пролилося багато людської крові. Мільйони безвинних людей на підставі антигуманних і антидемократичних законів та внаслідок прямого беззаконня і свавілля зазнали переслідувань за свою політичну діяльність, висловлювання та релігійні переконання. Особливо тяжкою спадщиною минулого є масові репресії, які чинились сталінським режимом та його провідниками в республіці. При судових і позасудових розправах грубо нехтувались норми Конституції, покликані охороняти права і свободи громадян, елементарні норми судочинства.

Відмічаючи, що частину осіб, репресованих у 30-40-х і на початку 50-х років, уже поновлено в правах на підставі законодавства Союзу РСР, Верховна Рада України вважає, що реабілітація жертв політичних репресій повинна охоплювати увесь період після 1917 року до моменту набрання чинності цим Законом і поширюватись на осіб, необгрунтовано засуджених за цей час судами України або репресованих на території республіки іншими державними органами в будь-якій формі, включаючи позбавлення життя або волі, переселення в примусовому порядку, вислання і заслання за межі республіки, позбавлення громадянства, примусове поміщення до лікувальних закладів, позбавлення чи обмеження інших громадянських прав або свобод з мотивів політичного, соціального, класового, національного і релігійного характеру.

Верховна Рада України засуджує репресії і відмежовується від терористичних методів керівництва суспільством, висловлює співчуття жертвам необгрунтованих репресій, їх рідним і близьким, проголошує намір неухильно добиватись відновлення справедливості, усунення наслідків свавілля і порушень громадянських прав, прагне забезпечити посильну на цей час компенсацію матеріальної і моральної шкоди, заподіяної незаконними репресіями, реабілітованим та їх сім'ям, та гарантує народу України, що подібне ніколи не повториться, що права людини і законність будуть свято додержуватись.

Цим Законом ліквідуються наслідки беззаконня, допущені з політичних мотивів до громадян України, поновлюються їх права, встановлюються компенсація за незаконні репресії та пільги реабілітованим.

Стаття 1. Вважати реабілітованими осіб, які з політичних мотивів були необгрунтовано засуджені судами або піддані репресіям позасудовими органами, в тому числі "двійками", "трійками", особливими нарадами і в будь-якому іншому позасудовому порядку, за вчинення на території України діянь, кваліфікованих як контрреволюційні злочини за кримінальним законодавством України до набрання чинності Законом СРСР "Про кримінальну відповідальність за державні злочини" від 25 грудня 1958 року, за винятком осіб, зазначених у статті 2 цього Закону.

Визнати реабілітованими також громадян, засуджених за:

- антирадянську агітацію і пропаганду за статтею 7 Закону СРСР "Про кримінальну відповідальність за державні злочини" від 25 грудня 1958 року і статтею 62 Кримінального кодексу України (2001-05, 2002-05) в редакціях до прийняття Закону Української РСР від 28 жовтня 1989 року "Про затвердження Указу Президії Верховної Ради Української РСР від 14 квітня 1989 року "Про внесення змін і доповнень до Кримінального і Кримінально-процесуального кодексів Української РСР";

- поширення завідомо неправдивих вигадок, що порочать радянський державний і суспільний лад, тобто за статтею 187-1 Кримінального кодексу України;

- порушення законів про відокремлення церкви від держави і школи від церкви, посягання на особу та права громадян під приводом справляння релігійних обрядів, якщо вчинені дії не були поєднані з заподіянням шкоди здоров'ю громадян чи статевою розпустою.

Дія цієї статті поширюється на осіб, громадян України, які постійно проживали в Україні і яких з різних причин було переміщено за межі колишнього Радянського Союзу, необгрунтовано засуджено військовими трибуналами, Верховним Судом Союзу РСР чи піддано репресіям позасудовими органами. {Статтю 1 доповнено частиною третьою згідно із Законом N 2353-12 від 15.05.92}

Підлягають реабілітації також особи, щодо яких з політичних мотивів застосовано примусові заходи медичного характеру.

Стаття 2. Реабілітації не підлягають особи, щодо яких у матеріалах кримінальних справ є сукупність доказів, які підтверджують обгрунтованість притягнення їх до відповідальності за:

- зраду батьківщини, шпигунство, диверсії, шкідництво, саботаж, терористичні акти;

- злочини проти людства і людяності, каральні акції щодо мирного населення, вбивства, мордування громадян і пособництво в цьому окупантам у період Великої Вітчизняної війни;

- збройні вторгнення на територію України, організацію збройних формувань, які чинили вбивства, розбої, грабежі й інші насильства, та особисту участь у вчиненні цих злочинів.

Не підлягають реабілітації також особи, засуджені за злочини проти правосуддя, пов'язані з застосуванням репресій, навіть якщо вони самі згодом зазнали репресій.

Стаття 3. Реабілітувати всіх громадян, засланих і висланих з постійного місця проживання та позбавлених майна за рішенням органів державної влади і управління з політичних, соціальних, національних, релігійних та інших мотивів під приводом боротьби з куркульством, противниками колективізації, так званими бандпособниками та їх сім'ями.

Стаття 4. Поновити реабілітованих в усіх громадянських правах, у тому числі в праві проживання в населених пунктах і місцевостях, в яких вони постійно проживали до репресій, поширивши це право на членів їх сімей.

Визнати недійсними пов'язані з застосуванням репресій рішення про позбавлення державних нагород, учених ступенів, військових, спеціальних і почесних звань, пенсій та інших прав.

За бажанням реабілітованого або його родичів у разі смерті реабілітованого повідомлення про реабілітацію має бути безкоштовно опубліковано в пресі чи іншим способом доведено до відома громадськості за місцем роботи або проживання реабілітованого.

Стаття 5. Встановити для осіб, які відбували покарання у вигляді позбавлення волі або примусового поміщення у лікувальні заклади і згодом реабілітовані відповідно до статті 1 цього Закону, грошову компенсацію у розмірі однієї мінімальної заробітної плати за кожний місяць позбавлення волі, але не більш як 75 мінімальних заробітних плат. Одноразово як грошова компенсація реабілітованій особі виплачується до 15 мінімальних заробітних плат, а решта належних грошей - протягом наступних п'яти років. У разі можливості, на вимогу реабілітованого, вся нарахована грошова компенсація може бути виплачена одноразово. Виплата компенсації спадкоємцям не проводиться, крім випадків, коли компенсація була нарахована, але не отримана реабілітованим. {Частина перша статті 5 із змінами, внесеними згідно із Законом N 2353-12 від 15.05.92, в редакції Закону N 2803-12 від 19.11.92}

Вилучені будівлі та інше майно по можливості (якщо будинок незайнятий, а майно збереглося) повертаються реабілітованому або його спадкоємцям натурою. При відсутності такої можливості заявнику відшкодовується вартість будівель та майна.

Не підлягають поверненню (компенсації) будівлі та інше майно, що було націоналізовано (муніципалізовано) на підставі відповідних нормативних актів.

Заяви про компенсацію та повернення майна подаються не пізніше трьох років з моменту набрання чинності цим Законом або з дня одержання особою довідки про реабілітацію згідно з цим Законом.

Порядок виплати компенсації, повернення майна або відшкодування його вартості реабілітованим регулюється Положенням, затверджуваним Кабінетом Міністрів України.

Стаття 6. Реабілітованим громадянам відповідно до статті 1 цього Закону час тримання під вартою, відбування покарання в місцях позбавлення волі, заслання або перебування на примусовому лікуванні зараховується у потрійному розмірі в стаж роботи для призначення трудових пенсій.

Реабілітованим громадянам, які потребують поліпшення житлових умов, надається право на першочергове одержання житла.

В разі смерті реабілітованої особи це право зберігається за одним з подружжя, якщо вони не створили нову сім'ю, а також за батьками і дітьми, які проживали спільно до арешту і у зв'язку з застосуванням репресій втратили право на займане жиле приміщення та потребують поліпшення житлових умов.

Реабілітовані особи, які проживають у сільській місцевості, мають право на одержання безпроцентної позики та першочергове забезпечення будівельними матеріалами для будівництва житла.

Якщо реабілітована особа згідно з статтею 1 цього Закону стала інвалідом внаслідок репресій або є пенсіонером, їй надається також право на:

- одержання пільгових путівок для санаторно-курортного лікування та відпочинку;

- за наявності медичних показань для забезпечення автомобілем і відсутності протипоказань до керування ним - забезпечення автомобілем безоплатно, за наявності медичних показань для забезпечення автомобілем і протипоказань до керування ним - забезпечення автомобілем з правом передачі керування автомобілем члену сім'ї на пільгових умовах, що визначаються Кабінетом Міністрів України; {Абзац третій частини п'ятої статті 6 в редакції Закону N 1760-VI (1760-17) від 15.12.2009}

- безплатний проїзд всіма видами міського пасажирського транспорту (крім таксі) та на автомобільному транспорті загального користування (за винятком таксі) в сільській місцевості в межах адміністративного району;

- зниження оплати жилої площі та комунальних послуг на 50 процентів в межах норм, передбачених чинним законодавством;

- позачергове надання медичної допомоги і 50-процентне зниження вартості ліків за рецептом;

- переважне право на вступ до садівницьких товариств, першочергове право на вступ до житлово-будівельних кооперативів;

- першочергове встановлення телефону.

Особи, реабілітовані відповідно до цього Закону, мають право на безплатну консультацію адвокатів з питань, пов'язаних з реабілітацією.

{Існує нова редакція частини шостої статті 6 відповідно до Закону N 5477-VI (5477-17) від 06.11.2012, яка набирає чинності поетапно після початку діяльності центрів з надання безоплатної вторинної правової допомоги - див. розділ II Закону N 5477-VI (5477-17) від 06.11.2012}

Реабілітованим, які мають право на передбачені цим Законом пільги, видається посвідчення єдиного зразка, що затверджується Кабінетом Міністрів України.

Видача цього посвідчення проводиться за місцем проживання виконавчими комітетами відповідних місцевих Рад народних депутатів.

Чинність статей 4, 5 та 6 цього Закону поширюється на жертви політичних репресій, що були реабілітовані до прийняття цього Закону.

Пільги з оплати жилої площі, комунальних послуг та проїзду надаються за умови, якщо середньомісячний сукупний доход сім'ї в розрахунку на одну особу за попередні шість місяців не перевищував величини доходу, який дає право на податкову соціальну пільгу у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. {Статтю 6 доповнено частиною десятою згідно із Законом N 107-VI (107-17) від 28.12.2007 - зміну визнано неконституційною згідно з Рішенням Конституційного Суду N 10-рп/2008 (v010p710-08) від 22.05.2008}

Стаття 7. Встановити такий порядок застосування статей 1 і 2 цього Закону.

Органи прокуратури у взаємодії з органами державної безпеки проводять перевірки та складають відповідні висновки щодо всіх кримінальних справ, зазначених у статтях 1 і 2 цього Закону, рішення по яких не були скасовані до моменту його прийняття.

На реабілітованих осіб органи прокуратури видають відповідні довідки.

При наявності підстав для визнання особи такою, що згідно з статтею 2 цього Закону не підлягає реабілітації, прокурор надсилає справу з висновком:

щодо засуджених судами - до тих же судів, які виносили останнє судове рішення. Справи, по яких вироки, ухвали, постанови було винесено ліквідованими або розформованими судами, а також військовими трибуналами щодо цивільних осіб, передаються на розгляд тих судів, до підсудності яких ці справи віднесено чинним законодавством. Територіальна підсудність справи визначається за місцем винесення останнього судового рішення;

щодо підданих покаранню за рішенням позасудових органів - до Верховного Суду України, обласних та Київського міського судів, військових трибуналів округів, Чорноморського флоту, на території яких застосовувались репресії.

Внаслідок розгляду справи суд може прийняти одне з таких рішень:

- визнати, що особу обгрунтовано засуджено або піддано покаранню позасудовим органом і на неї не поширюється дія статті 1 цього Закону;

- визнати, що особу необгрунтовано засуджено або піддано покаранню позасудовим органом і вона підлягає реабілітації згідно з статтею 1 цього Закону.

При розгляді справи суд може також внести зміни до раніше винесених вироку, ухвали і постанови судів чи до рішення позасудових органів.

Надати Верховному Суду України повноваження щодо перегляду в порядку нагляду і за нововиявленими обставинами кримінальних справ, розглянутих Верховними Судами України, Союзу РСР, військовими трибуналами та позасудовими органами, в тому числі за межами територій колишнього Радянського Союзу, щодо осіб, які на момент застосування репресій були громадянами України. {Статтю 7 доповнено частиною сьомою згідно із Законом N 2353-12 від 15.05.92}

Надати право судам поширювати дію статей 4-6 цього Закону на осіб, реабілітованих в загальному порядку, коли є підстави розглядати факт притягнення їх до кримінальної відповідальності за статтями 58-1 та 80 Кримінального Кодексу Української РСР 1927 року як політичну репресію. {Статтю 7 доповнено частиною восьмою згідно із Законом N 2353-12 від 15.05.92}

Стаття 8. Особі, яку визнано судом чи військовим трибуналом такою, що не підлягає реабілітації, вручається копія ухвали (постанови), а в разі визнання необгрунтовано засудженою або підданою покаранню за рішенням позасудового органу - довідка про реабілітацію.

Ухвалу (постанову) суду чи військового трибуналу може бути опротестовано прокурором або головою відповідного суду чи оскаржено особою, якій відмовлено в реабілітації.

Протести в порядку нагляду і за нововиявленими обставинами розглядаються у звичайному порядку, передбаченому нормами Кримінально-процесуального кодексу України.

Стаття 9. Вирішення питань, пов'язаних з встановленням факту розкуркулювання, адміністративного виселення, з відшкодуванням матеріальних збитків, поновленням трудових, житлових, пенсійних та інших прав громадян, реабілітованих відповідно до цього Закону, покласти на обласні, міські і районні Ради народних депутатів. З цією метою Радам народних депутатів утворити штатні комісії, положення про які затверджується Кабінетом Міністрів України.

За дорученням цих комісій органи внутрішніх справ встановлюють факти безпідставності заслання і вислання, направлення на спецпоселення, а також конфіскації і вилучення майна у зв'язку з необгрунтованими репресіями і матеріали перевірки надсилають комісіям.

Голова Верховної Ради України Л.КРАВЧУК

м. Київ, 17 квітня 1991 року

N 962-XII

Верховна Рада УРСР;

Постанова від 17.04.1991 № 963-XII

Документ 963-12, поточна редакція -

Прийняття від 17.04.1991

ПОСТАНОВА

ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНСЬКОЇ РСР

Про порядок введення в дію Закону Української РСР

"Про реабілітацію жертв політичних репресій

на Україні"

(Відомості Верховної Ради УРСР (ВВР), 1991, N 22, ст. 263)

Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки постановляє:

1. Ввести в дію Закон Української РСР "Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні" (962-12) див. вище) з моменту опублікування його в пресі, за винятком положень, передбачених статтями 5, 6 і 9 цього Закону.

2. Положення, передбачені статтями 5, 6 і 9 Закону Української РСР "Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні" (962-12), вводяться в дію з 1 липня 1991 року.

3. Раді Міністрів Української РСР до 1 червня 1991 року:

підготувати і подати на розгляд Верховної Ради Української РСР пропозиції про внесення змін і доповнень до чинних законодавчих актів Української РСР, що випливають з положень Закону Української РСР "Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні" (962-12);

привести рішення Уряду Української РСР у відповідність з цим Законом;

відповідно до положень даного Закону розробити і затвердити:

- положення про порядок виплати компенсацій, повернення майна або відшкодування його вартості реабілітованим;

- зразок посвідчення про пільги та порядок надання цих пільг;

- положення про комісії обласних, міських і районних Рад народних депутатів, утворення яких передбачено статтею 9 даного Закону.

4. Дія статей 3, 4 та 9 Закону Української РСР "Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні" (962-12) не поширюється на репресовані народи, насильно переселені (кримські татари, німці, греки, болгари, поляки, вірмени та інші), оскільки питання про реабілітацію цієї категорії громадян вирішено Постановою Верховної Ради СРСР від 7 березня 1991 року "Про скасування законодавчих актів у зв'язку з Декларацією Верховної Ради СРСР від 14 листопада 1989 року "Про визнання незаконними і злочинними репресивних актів проти народів, яких було піддано насильственому переселенню, і забезпечення їх прав".

5. Державному комітету Української РСР по телебаченню і радіомовленню, редакціям республіканських і місцевих газет та журналів систематично висвітлювати стан роботи по відновленню справедливості щодо репресованих в республіці.

Голова Верховної Ради Української РСР Л.КРАВЧУК

м. Київ, 17 квітня 1991 року

N 963-XII

____________

//zakon4.rada.gov.ua/laws/show/962-12

//zakon4.rada.gov.ua/laws/show/963-12

Конвенція про запобігання злочину геноциду та покарання за нього 1948

• Закон України Про відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою 2014
• Постанова Апеляційного суду міста Києва за кримінальною справою, порушеною за фактом вчинення геноциду в Україні в 1932-1933 роках 2010
• Закон України Про Голодомор 1932-1933 років в Україні 2006
• Указ Президента України №1310/98 Про встановлення дня пам'яті жертв голодоморів та політичних репресій
• Радянський геноцид в Україні (доповідь) 1953
• Про ознаки куркульських господарств, до яких належить прикладати Кодекс законів про працю 1929
• Голод 1922

//uk.wikipedia.org/wiki/Пам'ятник_жертвам_політичних_репресій_(Донецьк)

Всесоюзний референдум, Всеукраїнське опитування, Галицький референдум 1991

Влітку 1990 року новообрані парламенти союзних республік один за одним проголошували декларації про державний суверенітет. У цій ситуації М. Горбачов, обраний позачерговим з'їздом народних депутатів СРСР у березні 1990 р. Президентом СРСР, запропонував укласти новий союзний договір, який зберігав би унітарну, союзну державу.

З того часу всі політичні події були пов'язані з питанням, яким повинен бути новий союзний договір, які республіки ввійдуть в оновлений союз, наскільки центр збереже свою владу над республіками і т. д.

Державницькі, демократичні сили України з самого початку виступали проти укладення союзного договору, за незалежну суверенну українську державу, в певній мірі їх наміри були відображені в Декларації про державний суверенітет України.

1 жовтня 1990 р. – з початку роботи другої сесії Верховної Ради УРСР депутат С. Конєв зачитав звернення Асоціації демократичних рад та демократичних блоків у радах з вимогою відмовитися від підписання нового союзного договору в будь-якій формі.

В кінці вересня на початку жовтня 1990 р. в Києві відбулися масові мітинги і маніфестації під гаслами "Ні – союзному договору". 

Серед вимог голодуючих студентів 2–17 жовтня 1990 р. був пункт про не підписання союзного договору. 

Звичайно, така позиція демократичних сил України налякала імперські угруповання, благоденство яких було тісно пов'язане з існуванням унітарної держави.

З початку 1991 року проімперські сили намагаються перейти в контрнаступ. В січні 1991 р. демократичні сили різних союзних республік спробували теж об'єднатися в Харкові, проводили установчу конференцію міжреспубліканського політичного блоку "Демократичний конгрес" (ДК). 

До його складу увійшли 42 партії, рухи із 13 республік СРСР. У спільній декларації учасники ДК запропонували відкинути нав’язуваний центром проект союзного договору і приступити до підготовки самими республіками договору про співдружність незалежних держав.

В цій ситуації перший і останній Президент СРСР М. Горбачов вирішив заручитись "голосом народу", вдало, хитро і дипломатично "сформулювавши" питання на референдум.

17 березня 1991 р. в союзному бюлетені референдуму було поставлено запитання:

"Чи вважаєте Ви необхідним збереження СРСР як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, в якій повною мірою гарантуватимуться права і свободи людини будь-якої національності?"

Український парламент після тривалих дебатів вирішив занести до бюлетенів додаткове республіканське питання:

"Чи згодні Ви з тим, що Україна має бути у складі Союзу радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?"

На перше питання "так" відповіли 70,2%, на друге – 80,2% громадян, що взяли участь у референдумі.

Галицька асамблея (представники виконавчої влади трьох областей: Івано-Франківської, Тернопільської і Львівської) прийняли рішення включити у бюлетень третє питання:

"Чи хочете Ви, щоб Україна стала незалежною державою, яка самостійно вирішує всі питання внутрішньої та зовнішньої політики, забезпечує рівні права громадян незалежно від національної та релігійної приналежності?"

Результати референдуму в Галичині були наступними:

Івано-Франківськ – відповіли "так":

− на союзне запитання – 18,2%;

− за республіканське запитання – 52%;

− Галицький референдум – 87,2%.

Львів – відповіли "так":

− на союзне запитання – 16,4%;

− на республіканське запитання – 30,1%;

− Галицький референдум – 89,6%.

Чому 70% українського населення в березні 1991 р. підтримували горбачовську ідею про "оновлений Союз"?

1. Референдум проводився під контролем домінуючої в суспільстві КПРС і КПУ.
2. В кризовій політичній і економічній ситуації народ відчував страх за розвал імперії, що володіла найстрашнішим у світі репресивним апаратом, який неодноразово використовувався проти власного народу
3. На результати референдуму вплинула роз'єднаність, розпорошеність, амбіційність політичних сил у республіці.
4. Певну частину населення заманили вдало сформульований термін "оновлений союз суверенних республік" і демократичні гасла.
5. Можливо, на нашу думку, - український народ (на той час) ще не дозрів, не вірив в можливість реалізації ідеї самостійної, соборної, незалежної України в умовах збереження СРСР та однопартійної системи.

23 квітня 1991 р. з ініціативи М. Горбачова була проведена зустріч у Ново-Огарьово (біля Москви) з керівниками дев'яти республік з метою знайти компромісну формулу нового союзного договору. 

Проте до літа 1991 р. ситуація в СРСР суттєво ускладнилась: на фоні активізації консерваторів різко погіршується економічна ситуація, радикалізується суспільно-політична активність народних мас.

Незважаючи на те, що в Ново-Огарьово в основному було узгоджено текст союзного договору і його підписання передбачалося попередньо на 20 серпня 1991 р., український парламент під тиском Народної ради вирішив відкласти розгляд проекту на осінь.

Імперські сили зрозуміли, що Україна може залишитись поза "оновленим Союзом", а допустити цього вони не могли, тому перейшли до активних дій – силою і страхом взяти реванш. 

____________
//histua.com/knigi/aktualni-problemi-istorii-ukraini/sproba-onovlennya-soyuzu-ta-rozval-radyanskoi-imperii

М. С. Горбачев на І З’їзді народних депутатів СРСР у Кремлі. Фото: Дмитро Борко //www.borko.ru/

Агітаційна листівка "Ні - Союзному договору", березень 1991 р.

//govorilkin.livejournal.com/371600.html

Агітаційна листівка "Звернення до народу України" із закликом голосувати проти союзного договору, березень 1991 р. ЦДАГО України, ф. 272, оп. 1, спр. 41, арк. 84 //www.archives.gov.ua/Sections/17-Nez/index.php?56
Бюлетень для опитування населення Української РСР 17 березня 1991 р. 
//tyzhden.ua/Society/18904

Бюлетень для голосування на референдумі СРСР 17 березня 1991 р. //sirshuman.gorod.tomsk.ru/

Від 1989 року одним із найдієвіших факторів, що у кінцевому результаті призвів до краху СРСР стає російський націонал-сепаратизм.
Фото: Дмитро Борко //www.borko.ru/ //actualhistory.ru/ussr-breakup-6

Закон Української Радянської Соціалістичної Республіки Про відновлення Кримської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки 1991

Верховна Рада УРСР;

Закон від 12.02.1991 № 712-XII
Документ 712-12, чинний, поточна редакція -

Набрання чинності від 15.02.1991, підстава 713-12

ЗАКОН

УКРАЇНСЬКОЇ РАДЯНСЬКОЇ
СОЦІАЛІСТИЧНОЇ РЕСПУБЛІКИ

Про відновлення Кримської Автономної Радянської

Соціалістичної Республіки

(Відомості Верховної Ради УРСР (ВВР), 1991, N 9, ст. 84)

(Вводиться в дію Постановою ВР N 713-XII (713-12) 

від 12.02.91, ВВР, 1991, N 9, ст. 85)

Стаття 1. Відновити Кримську Автономну Радянську Соціалістичну Республіку в межах території Кримської області в складі Української РСР.

Стаття 2. Кримську обласну Раду народних депутатів тимчасово, до прийняття Конституції Кримської АРСР і створення на її основі конституційних органів державної влади, визнати найвищим органом державної влади на території Кримської АРСР і надати їй статус Верховної Ради Кримської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки.

Голова Верховної Ради Української РСР Л.КРАВЧУК

м. Київ, 12 лютого 1991 року

N 712-XII

Верховна Рада УРСР;

Постанова від 12.02.1991 № 713-XII
Документ 713-12, поточна редакція -

Прийняття від 12.02.1991

ПОСТАНОВА

ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНСЬКОЇ РСР

Про введення в дію Закону Української РСР

"Про відновлення Кримської Автономної Радянської

Соціалістичної Республіки" та про поповнення

складу Верховної Ради Кримської АРСР

(Відомості Верховної Ради УРСР (ВВР), 1991, N 9, ст. 85)

Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки постановляє:

1. Закон про відновлення Кримської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки в складі Української РСР (712-12) ввести в дію з дня його опублікування.

2. Як виняток, додатково обрати таємним голосуванням у місячний строк відповідну кількість народних депутатів Кримської АРСР до Верховної Ради Кримської АРСР від організацій національно-культурних товариств та інших громадських об'єднань депортованих народів Криму на обласних зібраннях цих організацій і відповідну кількість народних депутатів Кримської АРСР до Верховної Ради Кримської АРСР на сесії Севастопольської міської Ради народних депутатів з числа народних депутатів Севастопольської міської Ради.

3. Верховній Раді Кримської АРСР здійснити необхідні заходи по підготовці проекту Конституції Кримської АРСР.

4. Доручити Комісії Верховної Ради Української РСР у питаннях законодавства і законності підготувати відповідні пропозиції щодо змін і доповнень Конституції Української РСР.

Голова Верховної Ради Української РСР Л.КРАВЧУК

м. Київ, 12 лютого 1991 року

N 713-XII

____________
//zakon2.rada.gov.ua/laws/show/712-12
//zakon2.rada.gov.ua/laws/show/713-12

• Декларація ООН про права корінних народів 2007-р
• Конвенція ЮНЕСКО про охорону нематеріальної культурної спадщини 2003-у/р
• Рамкова конвенція Ради Європи про захист національних меншин 1995
• Європейська хартія регіональних мов або мов меншин (міноритарних мов) 1992
• Загальна декларація прав народів 1976-р
• Конвенція ЮНЕСКО про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини 1972

Указ Президента України №472/2014 Про День боротьби за права кримськотатарського народу 

Закон України Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України 2014 

Закон України Про відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою 2014 

Про Заяву Верховної Ради України щодо гарантії прав кримськотатарського народу у складі Української Держави 2014 

Декларація Про боротьбу за звільнення України 2014 

Конституція АРК (герб, прапор, гімн) 1998 

Конституція України. Розділ Х. АРК 1996 

Закон України Про національні меншини в Україні 1992 

Звернення Верховної Ради України До парламентів і народів світу 1991 

Декларація прав національностей України 1991 

Звернення Президії Верховної Ради України до громадян України всіх національностей 1991-у/р 

Закон України Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні 1991

• Конституція національно-культурної автономії (самоврядування) українців на Далекому Сході 1919
• Ухвала Всенародних зборів угорських українців 1919
• Закон про національно-персональну автономію 1918
• Постанова з’їзду українців Валуйського повіту Воронізької губернії з вимогою до Тимчасового Уряду включити до складу України Бессарабію, частини Воронізької та Курської губерній 1917
• Протест Харківської губернської Української Ради з приводу виключення Харківщини з меж України 1917
• Резолюція Загального Зібрання Іркутської громади «Вільна Україна» на підтримку Автономної України 1917
• Декларація прав народів Росії (Йосипа Сталіна) 1917
• З’їзд народів і областей Росії (Михайла Грушевського) 1917

Договір між Українською Радянською Соціалістичною Республікою і Російською Радянською Федеративною Соціалістичною Республікою 1990

Україна, Російська Федерація;

Договір, Міжнародний документ від 19.11.1990

Документ 643_011, чинний, поточна редакція -

Набрання чинності від 14.06.1991

 

ДОГОВІР

між Українською Радянською Соціалістичною

Республікою і Російською Радянською

Федеративною Соціалістичною Республікою

(укр/рос)

(Відомості Верховної Ради (ВВР), 1990, N 49, ст. 637)

Дата підписання: 19 листопада 1990 р.

Набуття чинності: 14 червня 1991 р.

(Договір ратифіковано Постановою ВР

N 495-XII (495-12) від 22.11.90) див. нижче)

Українська Радянська Соціалістична Республіка і Російська Радянська Федеративна Соціалістична Республіка, які надалі іменуються Високі Договірні Сторони,

виходячи з Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року і Декларації про державний суверенітет Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки від 12 червня 1990 року,

прагнучи побудувати демократичні правові держави України і Росії,

маючи намір розвивати свої міждержавні відносини на основі принципів суверенної рівності, невтручання у внутрішні справи, відмови від застосування сили або економічних методів тиску, врегулювання спірних проблем погоджувальними засобами, а також інших загальновизнаних принципів і норм міжнародного права,

вважаючи, що подальший розвиток і зміцнення відносин дружби, добросусідства та взаємовигідного співробітництва між ними відповідають корінним національним інтересам народів обох держав і служать справі миру і безпеки,

керуючись прагненням розвивати співдружність суверенних держав,

підтверджуючи свою відданість цілям і принципам Статуту Організації Об'єднаних Націй, Хельсінського Заключного акта й інших документів Наради з безпеки та співробітництва в Європі,

зобов'язуючись дотримувати загальновизнаних міжнародних норм про права людини і народів,

домовились про таке:

Стаття 1

Високі Договірні Сторони визнають одна одну суверенними державами і зобов'язуються утримуватись від дій, що можуть завдати шкоди державному суверенітету іншої Сторони.

Стаття 2

Високі Договірні Сторони гарантують своїм громадянам незалежно від їх національності або інших відмінностей рівні права і свободи.

Високі Договірні Сторони гарантують громадянам СРСР, які проживають на територіях Української Радянської Соціалістичної Республіки і Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки, після прийняття Сторонами законів про громадянство право зберегти громадянство тієї Сторони, на території якої вони проживають.

Питання набуття громадянства однієї із Сторін особами, які проживають на території іншої Сторони, будуть урегульовані відповідною угодою з урахуванням законодавства Сторін про громадянство.

Стаття 3

Кожна з Високих Договірних Сторін гарантує громадянам іншої Сторони, а також особам без громадянства, які проживають на її території, незалежно від їхньої національної належності або інших відмінностей громадянські, політичні, соціальні, економічні та культурні права і свободи відповідно до загальновизнаних міжнародних норм про права людини.

Кожна з Високих Договірних Сторін захищає права своїх громадян, які проживають на території іншої Сторони, подає їм всебічну допомогу й підтримку відповідно до загальновизнаних норм міжнародного права.

Стаття 4

Високі Договірні Сторони, бажаючи сприяти вираженню, збереженню і розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності національних меншостей, що населяють їхні території, та усталених унікальних етнокультурних регіонів, беруть їх під свій захист.

Стаття 5

Високі Договірні Сторони розвиватимуть рівноправне і взаємовигідне співробітництво своїх народів і держав у галузі політики, економіки, культури, охорони здоров'я, екології, науки, техніки, торгівлі, у гуманітарній та інших галузях, сприятимуть широкому інформаційному обміну, сумлінно й неухильно дотримуватимуть взаємних зобов'язань.

Сторони вважають за необхідне укласти відповідні угоди про співробітництво.

Стаття 6

Високі Договірні Сторони визнають і поважають територіальну цілісність Української Радянської Соціалістичної Республіки і Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки в нині існуючих у межах СРСР кордонах.

Стаття 7

Високі Договірні Сторони визнають необхідність системи колективної безпеки, включаючи співробітництво обох держав у галузі оборони і безпеки з урахуванням прагнення обох Сторін до подальшого зміцнення миру.

Стаття 8

Високі Договірні Сторони визнають, що до сфери їхньої спільної діяльності, яка реалізується на рівноправній основі через спільні координуючі інститути Сторін, належать: 

• взаємодія у зовнішній політиці;
• співробітництво у формуванні і розвитку спільного економічного простору, загальноєвропейського та євразійського ринків, у галузі митної політики;
• управління системами транспорту і зв'язку, включаючи супутниковий зв'язок і телекомунікації;
• співробітництво в галузі охорони навколишнього середовища на своїх територіях, включаючи заходи щодо мінімізації наслідків Чорнобильської катастрофи, участь у створенні всеохоплюючої міжнародної системи екологічної безпеки;
• питання міграційної політики;
• боротьба з організованою і міжнародною злочинністю.

Стаття 9

Високі Договірні Сторони визнають за кожною з них право самостійно визначати види і форми власності і регулювати відносини власності на своїй території.

Правовий режим державного майна, майна юридичних осіб і громадян однієї Сторони, що знаходиться на території іншої Сторони, регулюється відповідними угодами.

Високі Договірні Сторони погоджуються в тому, що всі питання щодо об'єктів, які кваліфікуються як загальносоюзна власність, будуть урегульовані окремими угодами, що грунтуються на законодавчих актах Сторін про захист економічних основ суверенітету.

Стаття 10

Економічні відносини Високих Договірних Сторін регламентуються угодами з наданням режиму найбільшого сприяння.

Сторони забезпечують розвиток економічних, торговельних, науково-технічних відносин на рівнях:

• органів державної влади та управління;
• банків і фінансової системи;
• органів територіального (муніципального) самоврядування;
• підприємств, об'єднань, організацій та установ;
• спільних українсько-російських і російсько-українських підприємств та організацій;
• індивідуальних підприємців.

Високі Договірні Сторони погодилися в тому, що конкретні механізми міжгосподарських відносин, торгового обміну, всіх видів зв'язку і перевезень, а також питання економічного та інформаційного співробітництва будуть урегульовані міжурядовими угодами. Сторони не застосовуватимуть в односторонньому порядку економічних заходів, що дестабілізують або завдають шкоди іншій Стороні.

Стаття 11

Високі Договірні Сторони укладуть міжурядові угоди про взаємні поставки і послуги, платежі, ціни і рух цінних паперів, а також про строки переходу на взаємні розрахунки за світовими цінами. Даний перелік угод не є вичерпним.

Високі Договірні Сторони зобов'язуються вживати заходів до координації політики цін.

Стаття 12

Високі Договірні Сторони забезпечують транзитні транспортні операції через морські, річкові і повітряні порти, залізниці, автодорожню мережу і трубопроводи, розташовані на їхніх територіях.

Умови і порядок здійснення транзитних транспортних операцій визначаються спеціальними угодами Сторін.

Стаття 13

Високі Договірні Сторони залишають за собою право укладати додаткові договори або угоди про співробітництво в усіх інших сферах міждержавних відносин.

Стаття 14

Високі Договірні Сторони вважають за доцільне здійснити обмін повноважними представництвами.

Порядок обміну представництвами та їх статус будуть врегульовані спеціальною угодою.

Стаття 15

Спори щодо тлумачення і застосування норм цього Договору підлягають розв'язанню шляхом переговорів.

Стаття 16

Цей Договір не зачіпає зобов'язань Високих Договірних Сторін щодо третіх держав та права на укладення договорів з третіми сторонами про їх участь у визначеній Договором сфері спільної діяльності Сторін і в системі колективної безпеки.

Стаття 17

Високі Договірні Сторони проводитимуть регулярні двосторонні консультації і переговори з питань виконання цього Договору.

З метою реалізації цього Договору Сторони вважають за необхідне створити також постійно діючу міжпарламентську комісію по співробітництву.

Стаття 18

Кожна з Високих Договірних Сторін залишає за собою право ініціювати в рамках консультацій переговори про доцільність продовження дії цього Договору або окремих його статей.

Положення цього Договору можуть бути доповнені або змінені за взаємною згодою Високих Договірних Сторін.

Стаття 19

Цей Договір підлягає ратифікації.

Обмін ратифікаційними грамотами відбудеться в місті Москві.

Цей Договір набирає чинності в день обміну ратифікаційними грамотами.

Стаття 20

Цей Договір укладається строком на десять років. Його чинність буде потім автоматично продовжено на наступний десятирічний строк, якщо жодна із Сторін не заявить про своє бажання денонсувати його шляхом письмового повідомлення не пізніш як за шість місяців до закінчення строку дії Договору.

Складено в місті Києві 19 листопада 1990 року в двох примірниках, кожний українською та російською мовами, причому обидва тексти мають однакову силу.

За Українську Радянську

Соціалістичну Республіку

Голова Верховної Ради

Л.КРАВЧУК

За Російську Радянську Федеративну

Соціалістичну Республіку

Голова Верховної Ради

Б.ЄЛЬЦИН

____________

Зібрання чинних міжнародних договорів України:

Офіційне видання - Том 1: 1990-1991 рр. - К.:

Видавничий Дім "Ін Юре", 2001.

Верховна Рада УРСР;

Постанова від 22.11.1990 № 495-XII

Документ 495-12, поточна редакція -

Прийняття від 22.11.1990

ПОСТАНОВА

ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНСЬКОЇ РСР

Про ратифікацію Договору між Українською Радянською Соціалістичною Республікою і Російською Радянською Федеративною Соціалістичною Республікою

(Відомості Верховної Ради УРСР (ВВР), 1990, N 49, ст. 636)

Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки постановляє:

1. Ратифікувати Договір між Українською Радянською Соціалістичною Республікою і Російською Радянською Федеративною Соціалістичною Республікою, підписаний в Києві 19 листопада 1990 року.

2. Доручити Міністерству закордонних справ Української РСР на основі консультації з Міністерством закордонних справ РРФСР звернутися до Організації Об'єднаних Націй з клопотанням зареєструвати цей Договір.

Голова Верховної Ради Української РСР Л.КРАВЧУК

м. Київ, 22 листопада 1990 року

N 495-XII

____________

http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/643_011

http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/495-12

ДОГОВОР

между Украинской Советской Социалистической

Республикой и Российской Советской Федеративной

Социалистической Республикой

Дата подписания: 19 ноября 1990 г.

Дата ратификации: 23 ноября 1990 г.

(Договор ратифицирован Постановлением ВС РСФСР

N 373-1 от 23.11.90) см. ниже)

Российская Советская Федеративная Социалистическая Республика и Украинская Советская Социалистическая Республика, далее именуемые Высокие Договаривающиеся Стороны,

исходя из Декларации о государственном суверенитете Российской Советской Федеративной Социалистической Республики от 12 июня 1990 года и Декларации о государственном суверенитете Украины от 16 июля 1990 года,

стремясь построить демократические правовые государства России и Украины,

намереваясь развивать свои межгосударственные отношения на основе принципов суверенного равенства, невмешательства во внутренние дела, отказа от применения силы или экономических методов давления, урегулирования спорных проблем согласительными средствами, а также других общепризнанных принципов и норм международного права,

считая, что дальнейшее развитие и укрепление отношений дружбы, добрососедства и взаимовыгодного сотрудничества между ними отвечают коренным национальным интересам народов обоих государств и служат делу мира и безопасности,

руководствуясь стремлением развивать содружество суверенных государств,

подтверждая свою приверженность целям и принципам Устава Организации Объединенных Наций, Хельсинкского Заключительного акта и других документов Совещания по безопасности и сотрудничеству в Европе,

обязуясь соблюдать общепризнанные международные нормы о правах человека и народов,

договорились о нижеследующем:

Статья 1

Высокие Договаривающиеся Стороны признают друг друга суверенными государствами и обязуются воздерживаться от действий, которые могут нанести ущерб государственному суверенитету другой Стороны.

Статья 2

Высокие Договаривающиеся Стороны гарантируют своим гражданам независимо от их национальности или иных различий равные права и свободы.

Высокие Договаривающиеся Стороны гарантируют гражданам СССР, проживающим на территориях Российской Советской Федеративной Социалистической Республики и Украинской Советской Социалистической Республики, после принятия Сторонами законов о гражданстве право сохранить гражданство той Стороны, на территории которой они проживают.

Вопросы приобретения гражданства одной из Сторон лицами, проживающими на территории другой Стороны, будут урегулированы соответствующим соглашением с учетом законодательства Сторон о гражданстве.

Статья 3

Каждая из Высоких Договаривающихся Сторон гарантирует гражданам другой Стороны, а также лицам без гражданства, проживающим на ее территории, независимо от их национальной принадлежности или иных различий гражданские, политические, социальные, экономические и культурные права и свободы в соответствии с общепризнанными международными нормами о правах человека.

Каждая из Высоких Договаривающихся Сторон защищает права своих граждан, проживающих на территории другой Стороны, оказывает им всестороннюю помощь и поддержку в соответствии с общепризнанными нормами международного права.

Статья 4

Высокие Договаривающиеся Стороны, желая способствовать выражению, сохранению и развитию этнической, культурной, языковой и религиозной самобытности населяющих их территории национальных меньшинств и сложившихся уникальных этнокультурных регионов, берут таковые под свою защиту.

Статья 5

Высокие Договаривающиеся Стороны будут развивать равноправное и взаимовыгодное сотрудничество своих народов и государств в области политики, экономики, культуры, здравоохранения, экологии, науки, техники, торговли, в гуманитарной и иных областях, содействовать широкому информационному обмену, добросовестно и неукоснительно соблюдать взаимные обязательства.

Стороны считают необходимым заключить соответствующие соглашения о сотрудничестве.

Статья 6

Высокие Договаривающиеся Стороны признают и уважают территориальную целостность Российской Советской Федеративной Социалистической Республики и Украинской Советской Социалистической Республики в ныне существующих в рамках СССР границах.

Статья 7

Высокие Договаривающиеся Стороны признают необходимость системы коллективной безопасности, включая сотрудничество обоих государств в области обороны и безопасности с учетом стремления обеих Сторон к дальнейшему укреплению мира.

Статья 8

Высокие Договаривающиеся Стороны признают, что к сфере их совместной деятельности, реализуемой на равноправной основе через общие координирующие институты Сторон, относятся:

взаимодействие во внешней политике;

• сотрудничество в формировании и развитии общего экономического пространства, общеевропейского и евразийского рынков, в области таможенной политики;
• управление системами транспорта и связи, включая спутниковую связь и телекоммуникации;
• сотрудничество в области охраны окружающей среды на своих территориях, включая меры по минимизации последствий Чернобыльской катастрофы, участие в создании всеобъемлющей международной системы экологической безопасности;
• вопросы миграционной политики;
• борьба с организованной и международной преступностью.

Статья 9

Высокие Договаривающиеся Стороны признают за каждой из них право самостоятельно определять виды и формы собственности и регулировать отношения собственности на своей территории.

Правовой режим государственного имущества, имущества юридических лиц и граждан одной Стороны, находящегося на территории другой Стороны, регулируется соответствующими соглашениями.

Высокие Договаривающиеся Стороны соглашаются в том, что все вопросы в отношении объектов, квалифицируемых как общесоюзная собственность, будут урегулированы особыми соглашениями, базирующимися на законодательных актах Сторон о защите экономических основ суверенитета.

Статья 10

Экономические отношения Высоких Договаривающихся Сторон регламентируются соглашениями с представлением режима наибольшего благоприятствования. Стороны обеспечивают развитие экономических, торговых, научно-технических отношений на уровнях: 

• органов государственной власти и управления;
• банков и финансовой системы;
• органов территориального (муниципального) самоуправления;
• предприятий, объединений, организаций и учреждений;
• совместных российско-украинских и украинско-российских предприятий и организаций;
• индивидуальных предпринимателей.

Высокие Договаривающиеся Стороны согласились в том, что конкретные механизмы межхозяйственных отношений, торгового обмена, всех видов связи и перевозок, а также вопросы экономического и информационного сотрудничества будут урегулированы межправительственными соглашениями. Стороны не будут применять в одностороннем порядке экономические меры, дестабилизирующие или наносящие ущерб другой Стороне.

Статья 11

Высокие Договаривающиеся Стороны заключат межправительственные соглашения о взаимных поставках и услугах, платежах, ценах и движении ценных бумаг, а также о сроках перехода на взаимные расчеты по мировым ценам. Данный перечень соглашений не является исчерпывающим.

Высокие Договаривающиеся Стороны обязуются принимать меры по координации ценовой политики.

Статья 12

Высокие Договаривающиеся Стороны обеспечивают транзитные транспортные операции через морские, речные и воздушные порты, железные дороги, автодорожную сеть и трубопроводы, расположенные на их территориях.

Условия и порядок осуществления транзитных транспортных операций определяются специальными соглашениями Сторон.

Статья 13

Высокие Договаривающиеся Стороны оставляют за собой право заключать дополнительные договоры или соглашения о сотрудничестве во всех иных сферах межгосударственных отношений.

Статья 14

Высокие Договаривающиеся Стороны считают целесообразным осуществить обмен полномочными представительствами.

Порядок обмена представительствами и их статус будут урегулированы специальным соглашением.

Статья 15

Споры относительно толкования и применения норм настоящего Договора подлежат разрешению путем переговоров.

Статья 16

Настоящий Договор не затрагивает обязательств Высоких Договаривающихся Сторон в отношении третьих государств и права на заключение договоров с третьими сторонами об их участии в определенной Договором сфере совместной деятельности Сторон и в системе коллективной безопасности.

Статья 17

Высокие Договаривающиеся Стороны будут проводить регулярные двусторонние консультации и переговоры по вопросам выполнения настоящего Договора.

В целях реализации настоящего Договора Стороны считают необходимым создать также постоянно действующую межпарламентскую комиссию по сотрудничеству.

Статья 18

Каждая из Высоких Договаривающихся Сторон оставляет за собой право инициировать в рамках консультаций переговоры о целесообразности продолжения действия настоящего Договора или отдельных его статей.

Положения настоящего Договора могут быть дополнены или изменены по взаимному согласию Высоких Договаривающихся Сторон.

Статья 19

Настоящий Договор подлежит ратификации. Обмен ратификационными грамотами состоится в городе Москве. Настоящий Договор вступает в силу в день обмена ратификационными грамотами.

Статья 20

Настоящий Договор заключается сроком на десять лет. Его действие будет затем автоматически продолжено на следующий десятилетний срок, если ни одна из Сторон не заявит о своем желании денонсировать его путем письменного уведомления не позднее чем за шесть месяцев до истечения срока действия Договора.

Совершено в городе Киеве 19 ноября 1990 года в двух экземплярах, каждый на русском и украинском языках, причем оба текста имеют одинаковую силу.

За Российскую Советскую Федеративную
Социалистическую Республику
Председатель Верховного Совета Российской
Советской Федеративной Социалистической
Республики Б.Ельцин

За Украинскую Советскую
Социалистическую Республику
Председатель Верховного Совета
Украинской Советской Социалистической
Республики Л.Кравчук

____________

http://zakon.nau.ua/doc/?code=643_011

ПОСТАНОВЛЕНИЕ

ВЕРХОВНОГО СОВЕТА РСФСР

О ратификации Договора между Российской Советской Федеративной Социалистической Республикой и Украинской Советской Социалистической Республикой

Верховный Совет Российской Советской Федеративной Социалистической Республики постановляет:

Ратифицировать Договор между Российской Советской Федеративной Социалистической Республикой и Украинской Советской Социалистической Республикой, подписанный 19 ноября 1990 года в гор.Киеве.

Председатель Верховного Совета РСФСР

Б.Н.ЕЛЬЦИН

Москва, Дом Советов РСФСР.

23 ноября 199О года N 373-1

____________

http://sevkrimrus.narod.ru/ZAKON/1990god.htm

О прекращении действия соглашений, касающихся пребывания Черноморского флота Российской Федерации на территории Украины 2014 

Декларация О борьбе за освобождение Украины 2014 

Договор о принятии в Российскую Федерацию Республики Крым и образовании в составе РФ новых субъектов 2014 

Декларация о содержании российско-украинского стратегического партнерства 2012 

Соглашение между Украиной и Российской Федерацией по вопросам пребывания Черноморского флота Российской Федерации на территории Украины 2010 

Постановление Верховного Совета Украины Об устранении угрозы территориальной целостности Украины, возникшей вследствие строительства Российской Федерацией дамбы в Керченском проливе 2003 

Заявление Верховного Совета Украины По поводу событий в Керченском проливе 2003 

Российско-Украинская Декларация 1997 

Договор о дружбе, сотрудничестве и партнерстве между Российской Федерацией и Украиной 1997 

Соглашение между Российской Федерацией и Украиной по Черноморскому флоту 1995 

Трехстороннее заявление Президентов России, США и Украины 1994 

Соглашение между Российской Федерацией и Украиной о дальнейшем развитии межгосударственных отношений 1992 

… 

Союзный рабоче-крестьянский договор между Российской Социалистической Федеративной Советской Республикой и Украинской Социалистической Советской Республикой 1920

Украинская Советская Федеративная Народная Республика (Народный Секретариат УСФНР) 1918

Леонід Кравчук та Михайло Горбачов, 1990

http://www.istpravda.com.ua/research/2011/03/1/28275/