Привітання Юлії Тимошенко з нагоди Дня Конституції України 2011

Дорогі друзі!

Дозвольте від щирого серця привітати вас із Днем Конституції України.

Український народ має повне право пишатися славними конституційними традиціями. 

Саме наш гетьман Пилип Орлик 1710 року написав першу українську Конституцію. 

Саме на українській землі формувалися підвалини європейської демократії, закладалися ідеї народовладдя та дотримання прав і свобод громадян.

Конституція – це символ законності. На жаль, нинішній президент вважає Основний закон України ганчіркою, об яку він витирає ноги. За Конституцією носієм влади є лише народ, і всі ми, громадянське суспільство, маємо довести владі, що ці положення не пусті слова, а аксіома для всіх без виключення. Положення Конституції є нормами прямої дії, а тому влада зобов’язана неухильно їх дотримуватися.

Ми повинні захистити Конституцію, щоб у майбутньому Конституція захищала кожного з нас.

Бажаю у цей святковий день нам усім упевненості, віри, радості та добра.

З повагою,

Юлія Тимошенко, 28 червня 2011 р.

//www.batkivshina-kiev.com.ua/ukraine/privtannya-yulyi-timoshenko-z-nagodi-dnya-konstitucyi-ukrayini

Мы и Конституция: 20 лет порознь

В название статьи отнюдь не закралось опечатки. 
Просто я убежден, что конституционная история Украины ведет своё летоисчисление не с 28 июня 1996 года, дня принятия ныне действующей Конституции Украины – а с 1 декабря 1991 года, момента утверждения на общенациональном референдуме Декларации о государственном суверенитете Украины.

Ведь не стоит упускать из виду, что Акт провозглашения независимости Украины одновременно стал актом осуществления этой Декларации, которая по своему правовому содержанию, собственно, и составляла его основополагающую смысловую часть.

Правда, в день своего официального провозглашения, 16 июля 1990-го, она скорее напоминала клон Декларации о государственном суверенитете РСФСР от 12 июня 1990 года. Но с момента всенародного утверждения, Декларация из акта о благих намерениях обрела конституционный статус учредительного договора между гражданами Украины о построении правового государства.

О последнем со всей определенностью свидетельствует её преамбула. В ней провозглашается воля народа Украины на всестороннее обеспечение прав и свобод человека, необходимость построения правовой державы. А далее также и на утверждение приоритета общепризнанных норм международного права над нормами внутригосударственного законодательства.

Не вызывает сомнений, что первое место в сонме этих приоритетов должна была занять Всеобщая декларация прав человека, провозглашенная ООН в 1948 году. Это послужило хоть и запоздалым, но всё же – признанием вины перед международным сообществом. Вины за то, что официальная делегация УССР была в числе тех немногих, которые воздержались на пленарном заседании Генеральной Ассамблеи ООН от голосования за принятие этого воистину общечеловеческого Билля о правах.

Таким образом, 1 декабря 1991 года, посредством Декларации, граждане УССР определили конституционный строй Украины. То есть, реализовали свою первоначальную учредительную власть.

Несомненно, что с таким правовым содержанием и уровнем легитимности Декларация по своей юридической силе обрела статус Основного закона Украины, с которым и близко не могла конкурировать принятая ещё в 1978 году советским псевдо-парламентом Конституция УССР.

Что же помешало народу, который в самой что ни на есть демократической форме определил конституционный строй и учредил суверенное государство, начать осуществлять вожделенное самоуправление?

Что помешало воспользоваться основными правами человека? Приступить к созиданию гражданского общества и построению правовой державы?

Приватизация бывшей общенародной собственности – вот ключевое понятие. "Прихватизация" спутала все карты, а в конечном итоге и предопределила драматическую судьбу народа Украины.

Определяющую роль в цепи всех последующих событий сыграло то, в чьих руках оказалось государство.

А оно всецело осталось в цепких руках бывшей советской украинской номенклатуры. Тем самым, в их же руках оказался ключ и к бывшей общенародной собственности.

Очень выразительную характеристику той эпохе дал доктор экономических наук, экс-мэр Москвы Гавриил Попов: 

Бюрократия пошла на сосуществование с частным сектором. Но не в виде многомиллионного лагеря малого и среднего бизнеса, требующего демократии, а в виде сверхкрупных собственников — олигархов, особенно близких по духу номенклатуре. С ними ей проще было договариваться. С ними можно было явно или тайно входить в долю. Объектом дележа сделали самые "лакомые" куски социалистической собственности — прежде всего добычу вывозимого на мировые рынки сырья.

Иными словами, хотя номинальным учредителем государства и собственником национального достояния продолжал числиться народ – реальным распорядителем и того, и другого оказалась бывшая советская украинская номенклатура. В лице парламента.

А способствовало этому, на первый взгляд, одно мало примечательное положение в разделе II указанной Декларации, под высокопарным наименованием "Народовластие": "От имени всего народа может выступать исключительно Верховная Рада Украинской ССР".

Тем самым, сей лукавый орган наделил себя исключительным правом принимать новую Конституцию Украины. Или, наоборот, до поры до времени сохранять старую.

С принятием новой, как известно, он не спешил.

Но зато не терял время в вопросах приватизации бывшей общенародной собственности. Здесь он дебютировал в двойной ипостаси: как автора соответствующих законов, так и активного участника этого беспримерного в истории процесса ограбления собственного народа.

Именно поэтому новая Конституция Украины была принята одной из последних, по сравнению с другими республиками бывшего СССР. В этот момент процесс приватизации по отношению к народу принял уже необратимый характер, а её итоги должны были обрести благопристойную форму конституционного права частной собственности.

Иными словами, Конституция Украины 1996 года призвана была придать легитимность всему процессу конфискации общенародной собственности в пользу узкого круга лиц.

Кто же они, новоявленные хозяева бывшей общенародной собственности и бывшего общенародного государства, на территории отдельно взятой советской республики?

Ответ на сей вопрос дал один из идеологов приватизации, прокатившейся разрушительным цунами, практически, по всему постсоветскому пространству.

В частности, в одном из своих интервью небезызвестный Анатолий Чубайс откровенно заявил: 

В чем политическая конструкция? Мы отдали собственность тем, кто был к ней ближе. Бандиты, секретари обкомов, директора заводов. Они ее и получили... Мы признавали, что приватизация дала собственность тем, кто наиболее влиятелен, что и определило ее несправедливость, но при этом мы отдали ее легитимным путем, а легитимность идет от государства.

Иными словами, имело место "легитимное" ограбление народа при помощи государства, которое, вместе со всей остальной собственностью, оказалось втянутым в безжалостную воронку приватизации.

По сути, к 1996 году мы имели дело уже с приватизированным государством.

Или, как его справедливо ныне именуют – квазигосударством. Поэтому не приходится удивляться, что Конституция, принятая таким государством, в части прав человека изначально оказалась фиктивной.

Если, одобряя Декларацию о государственном суверенитете Украины, народ был полон надежд стать хозяином своей собственности и державы, то принятая парламентом Конституция, оставила его, по сути, без собственности. Без государства. И без малейшей надежды на цивилизованное будущее.

Более того, приватизированное государство безжалостно обрекло на вымирание и эмиграцию значительное число наших соотечественников.

Вот почему народ и Конституция все эти годы существуют как бы в параллельных мирах, не пересекаясь. И практически не влияя на судьбу друг друга.

В канун грядущего праздника мы очередной раз задаемся вопросом: что делать? Разброс мнений на сей счёт невероятно широк: от безумно-радикальных до разумно-умеренных. Но, как бы там ни было, опыт прожитых лет, выпавшие на нашу долю злоключения, плачевное положение вещей подсказывают: необходимо продолжить славное дело, начатое 1 декабря 1991 года, памятуя старую добрую испанскую пословицу: 

Путник! Дорог не существует. Дороги творит идущий.

Если же мы и ныне откажемся от роли творца своей Конституции и своего государства – то праздник "День Конституции Украины" и впредь будем встречать со слезами на глазах.

Посему самый раз вспомнить строки Булата Окуджавы:

Возьмемся за руки, друзья, Возьмемся за руки, друзья, Чтоб не пропасть поодиночке… Возьмемся за руки, ей-Богу.

С надеждой на лучшее: с праздником, дорогие соотечественники!

Александр Мучник, 28 июня 2011 г., специально для УП

//www.pravda.com.ua/rus/columns/2011/06/28/6324596/

Узурпация по-украински
То, что предлагает Яценюк, ничем не лучше указа Януковича
Александр Мучник. Нация и Конституция
Тарас Стецьків. Первородний гріх української Конституції

//www.mk.ru/merinov

Дискусії про оновлення Конституції

Перший Президент України Леонід Кравчук заявив про намір ініціювати проведення Всеукраїнського референдуму для затвердження тексту змін до Конституції, аби позбавити президентів спокуси переробляти Основний закон країни «під себе». Нагадаємо, що 21 лютого Президент України Віктор Янукович підписав указ про підтримку ініціативи Леоніда Кравчука щодо створення Конституційної асамблеї, яка займатиметься підготовкою змін до Конституції України.

Чи є сьогодні необхідність у внесенні змін до Конституції? Які складності можуть супроводжувати проведення Всеукраїнського референдуму? На ці питання «Главреду» відповіли експерти-правники.

Віктор Мусіяка, професор права, доктор юридичних наук, заступник голови Верховної Ради ІІ скликання:

Те, що відбулося із Конституцією минулого року (повернення до Конституції 1996 року, – авт.), для нормальної держави є потрясінням. Таким чином конституції не змінюються. Ці події привернули увагу європейських структур, зокрема, Венеціанської комісії, Європейського Союзу. Вони порекомендували внести зміни до Конституції відповідно до Основного закону, тобто використати той механізм внесення змін, який передбачений законом. Вже цей факт свідчить про хиткість легітимності української діючої влади та її повноважень. Якби не це, я впевнений, не потрібні були б жодні зміни до Конституції – отримали бажане і все. Але оскільки є прагнення налагодити міцний зв’язок із європейськими структурами, небажано викликати у них негативні емоції.

Якщо говорити з точки зору громадянина України, то за 15 років відбулися певні зміни у суспільному житті, у сприйнятті засад розвитку держави. Зважаючи на бачення нашої держави в майбутньому і прагнення рухатися до Європи, варто враховувати організацію цієї сфери життя в європейських країнах, які конституції там діють. На території Європи немає конституцій, подібних до нашої (хіба що в Білорусії чи Росії). Європейські конституції не закріплюють сильної напівавторитарної моделі влади. Такі механізми були потрібні Україні на початку її розвитку, аби стати достатньо сильною, здатною себе захистити, створити могутні державні механізми. Але сьогодні час демократизувати всі механізми влади, самоврядування, співвідношення влад і всього того, що стосується проголошених прав і свобод людини і громадянина. Все це потребує більш сучасного оформлення.

Тому я вважаю, що потрібно рухатися далі. У 2004 році ми зробили крок вперед, але існуючий на той час механізм і політичні обставини не дозволили його реалізувати повною мірою. Наприклад, до Конституції так і не були внесені зміни щодо місцевого самоврядування. Тож у 2004 році ми зробили крок вперед, хоча і не дуже впевнений. І сьогодні миритися з поверненням до старої Конституції, жити по ній, не вдосконалюючи текст, не виводячи його на сучасний рівень конституційного регулювання, було б неправильним.

Можна чим завгодно пояснювати необхідність, але конституційний процес потрібно завершити. А ініціатива Леоніда Макаровича цьому може посприяти. Якщо текст конституції, прийнятий у конституційному порядку, буде винесений на референдум і затверджений на ньому, то це стане логічним завершенням болючого процесу встановлення конституційного ладу в Україні. І референдум став би свідченням того, що народ врешті-решт долучився до процесу творення Конституції.

Микола Оніщук, президент Інституту правової політики, екс-міністр юстиції України:

Порядок проведення референдуму щодо затвердження схвалених змін до Конституції регулюються 13 розділом Конституції України. Зокрема, він передбачає, що у випадку, коли Верховна Рада України вносить зміни до Конституції, які стосуються розділу 1, 3 та 13, президент України зобов’язаний винести відповідний закон на затвердження на Всеукраїнському референдумі.

У випадку внесення змін до інших розділів Конституції Основний закон України не передбачає можливості проведення Всеукраїнського референдуму за народною ініціативою. Тож Леонід Макарович може очолити ініціативну групу з проведення референдуму, предметом ухвалення якого можуть бути закони України за виключенням змін до Конституції. Оскільки порядок проведення референдуму стосовно змін до Конституції за рішенням Конституційного Суду від 5 жовтня 2005 року має бути безпосередньо врегульований Конституцією України. Таке рішення Конституційного Суду вважається чинним і не переглядалося.

На моє переконання, потреба в конституційному оновленні є. Насамперед воно потрібне для того, щоб змінити конституційними засобами характер стосунків між владними інститутами, державою та громадянином. Йдеться насамперед про посилення інститутів судового контролю з боку суспільства за владою, що можна досягнути зокрема через запровадження інституту створення конституційної гарантії суду присяжних, зміни порядку формування Вищої ради юстиції, призначення суддів безстроково та деяких інших заходів. Таким чином, фундаментальними засадами оновлення Конституції є посилення можливостей судового нагляду в реалізації конституційних прав громадян.

Крім того, очевидною є потреба у розробленні та формуванні нової системи балансів стримувань і противаг в організації державної влади. Йдеться насамперед про забезпечення більш сучасної моделі організації цих відносин між президентом, парламентом та урядом. Досягти цього можна передусім за рахунок створення верхньої палати українського парламенту, яка б у взаємодії із главою держави забезпечувала інституційне наповнення провідних державних інституцій. Йдеться про формування та призначення верхньої ланки Конституційного суду, Центральної виборчої комісії, Ради Національного банку, національних комісій, генерального прокурора та голови Служби безпеки тощо. Це все, безумовно, підвищить якість законодавчого процесу.

Таким чином, мотиви для конституційного оновлення і зміни Конституції є. Основний його зміст – розвиток системи народовладдя, забезпечення більшого контролю з боку суспільства за діями владних інституцій.

Ігор Когут, голова Лабораторії законодавчих ініціатив:

Потреба змінювати Конституцію є і з часом стає більш кардинальною. В першу чергу це пов’язано з формуванням європейської системи противаг і стримувань в системі влади, децентралізації влади в контексті місцевого самоврядування. Базовими засадами і фундаментом Конституції мають бути не інститути, а привілеї прав людини. Якщо побудувати нову конституцію і перевернути радянську матрьошку, яка сьогодні існує в чинній Конституції, і поставити в основу людину, а вже потім розглядати різні аспекти інститутів влади (судової, виконавчої, законодавчої, місцевої), то ми зможемо говорити про існування у нас сучасної європейської конституції.

Крім того, важливо продумати чіткі і дієві системи противаг і стримувань, які б запобігали концентрації влади в одних руках, відсутності політичної демократичної дискусії в ухваленні рішень і відсутності політичної відповідальності.

Референдум – це завжди величезна загроза. Місцевий референдум може вирішити чимало проблем громади, оскільки люди мають змогу висловитися з приводу того чи іншого рішення. Проте із національним референдумом завжди пов’язана проблема – можливості маніпуляцій результатами. Референдум щодо змісту Конституції може стати фінальним завершенням тривалої і кропіткої роботи. Але йому має передувати громадське обговорення і ознайомленням громадян із питанням – яким документ є наразі, і що вони отримають натомість.

Я поки що не розумію, чи Леонід Макарович, чи Головатий, який має альтернативне бачення цього процесу, чи радник Президента з питань політико-правової модернізації Марина Ставнійчук бачать перспективу такого деліберативного, учасницького способу розробки, обговорення і ухвалення Конституції. Референдум – це акт, який може ствердити той чи інший текст чи ні. Але якщо буде пропущений важливий момент розуміння суспільством змін до Конституції, обговорення окремих деталей, то цей референдум може вкотре перетворитися на маніпулятивний інструмент. І в результаті ми знову отримаємо Конституцію, яка не сприйматиметься суспільством і не буде справжнім Основним Законом країни.

Надія Майна, «Главред», 28.06.11

//ua.glavred.info/archive/2011/06/28/103500-2.html

Вітання Президента України Віктора Януковича з нагоди Дня Конституції 2011

Дорогі співвітчизники!

15 років тому Парламент ухвалив основний закон - Конституцію української держави. 

Було закладено фундамент для розвитку України як суверенної, демократичної, соціальної та правової країни. Нині Конституція - головна правова угода українського народу.

Ми розвиваємо, удосконалюємо Конституцію України, щоб вона відповідала сучасним потребам суспільного розвитку та врахувала політичний досвід нашої держави. Саме тому я підтримав ідею створення Конституційної Асамблеї. 

Через новітній конституційний процес ми зробимо ще один крок до утвердження принципу верховенства права, захисту свобод людини, до становлення нової демократичної політичної системи європейського зразка.

Поздоровляю усіх з Днем Конституції України! Миру, процвітання та добра нашій державі і нашому народові!

Віктор Янукович, 28 червня 2011 р.

//president.gov.ua/news/20558.html

28.06.2014 Звернення Президента України до Українського народу з нагоди Дня Конституції України

28.06.2013 Вітання Президента України з Днем Конституції 

28.06.2012 Звернення Президента з нагоди Дня Конституції 

28.06.2010 Звернення Президента України Віктора Януковича до Українського народу з нагоди Дня Конституції України

Це була справді чарівна ніч! Як Україна отримала Конституцію

У кожної людини є ціла низка спогадів - приємних і не дуже, випадкових і незабутніх. Напередодні Дня Конституції України кожен з причетних до її створення та прийняття не може не згадати тих історичних миттєвостей, якими супроводжувалося народження основного Закону України. Дозволю собі поділитися своїми своїми спогадами.

Роботу над Конституцією, як відомо, розпочала Верховна рада 12-го (за новою назвою 1-го скликання, 2000-2004 рр.) Це було найвідповідальніше завдання для першого українського парламенту.

Потрібна була Конституція Незалежної України, бо тільки вона могла розставити всі крапки над "і". А тут справді було що розставляти.

Кожна політична сила, а головними з них були дві - комуністи з соціалістами і Народний Рух України - мали своє бачення подальшого існування Української держави. І треба віддати належне депутатам 1-го скликання вони активно взялися за цю справу, правда, кожен вбачав лише свій шлях єдино вірним.

Що ж, не святі горшки ліплять. Створили комісію і розпочали складний шлях пошуку відповідей на питання, яких з кожним днем ставало все більше і більше.

Врешті підготовано перший варіант, обговорено його на засіданні Верховної Ради, внесено відповідні правки та доповнення, винесено на всенародне обговорення у жовтні 1993 року, але довести цю роботу до завершення не вдалося у зв'язку з достроковим розпуском парламенту.

Отже, цю роботу потрібно було завершити нашому парламенту 13-го (2-го скликання). Новообраний парламент виявився таким же заполітизованим і різновекторно направленим, як і попередній.

Ліві сили були категорично проти прийняття нової Конституції, їх влаштовувала Конституція УРСР 1978 року.

Довелося розпочинати все спочатку, з боротьби, з протистоянь. Правда, слід віддати належне, що ці протистояння ніколи не доходили (чи майже не доходили) до фізичних протиборств. Ні. Тут все вирішувалося результатами голосування за ту чи іншу точку зору, за ту чи іншу позицію, а вони були, як не прикро, від`ємними.

Крім наших внутрішніх непорозумінь Верховну Раду роздирали політичні інтриги та протистояння з Президентом. А це вже складніше.

Щоб зняти напругу, 18 травня 1995 року було укладено Конституційний договір між Верховною Радою та Президентом України "Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України", в якій справді були зафіксовані основні засади управління державою, але була в ній і одна дуже відповідальна стаття - "Визнати за необхідне створення належних умов для прискорення та успішного завершення конституційного процесу в Україні з тим, щоб прийняти нову Конституцію України в строк не пізніше одного року з дня підписання цього Конституційного Договору".

Ситуація стишилась, поточні справи захопили кожного з головою, але - чи то кому страшний сон приснився, чи може жінка щось сказала - згадали про договір і про вказані строки його виконання. 4 квітня 1996 року 10 депутатських фракцій (без соціалістів та комуністів) створили міжфракційну депутатську групу з розробки Конституції під керівництвом заступника голови Народного Руху України О. Лавриновича.

У травні до робочої групи ввійшли соціалісти, а згодом і комуністи. На цей час вже було підготовано і узгоджено 80% статей проекту, але ленінці зажадали змінити голову комісії (їх керівництво Народного руху не влаштовувало). Довелося погодитися заради спокою. Тепер головою комісії став Михайло Сирота, царство йому небесне!

Комуністи запропонували свій альтернативний проект Конституції, довелося розглянути і його, а тоді знов починати спочатку, узгоджувати з лівими статті, які вже були до того схвалені.

Текст Конституції весь час узгоджували з Президентом, у складі комісії був його постійний представник, але Леонід Кучма вперто відстоював свою ідею двопалатного парламенту.

Нарешті, 11 травня 1996 року підготований проект Конституції був переданий на розгляд Верховної Ради. Розпочалася робота в комісіях та сесійній залі.

Обстановка була вкрай напружена. Я не пам'ятаю більшої напруги у своїй роботі і більшої відповідальності за її результати. Обговорювалися не просто окремі положення Конституції, статті, фрази, а навіть крапки та коми. Тут відверто змагалися противники, запеклі вороги.

Це була боротьба, гостра політична боротьба, але пряма, відверта. Були й анекдотичні пропозиції.

Комуніст Павло Кузнєцов, наприклад, запропонував замінити термін "український народ" на "руський народ", депутат Володимир Моісеєнко заявив, що досягти "громадянської злагоди неможливо без знищення антагоністичних класів". Що він мав на увазі - зрозуміло, як і зрозуміло, кого він хотів би знищити, але дивно, що такі пропозиції набирали до 50 і більше голосів.

Не влаштовували лівих згадка в преамбулі про Бога ("усвiдомлюючи вiдповiдальнiсть перед Богом, власною совiстю, попереднiми, нинiшнiм та прийдешнiми поколiннями"), про гімн України, державну символіку. Це для них були питання життя і смерті (тільки, чиєї?). А скільки емоцій було затрачено при прийнятті статті про державний статус української мови!

Пам'ятаю як один українофоб, відстоюючи свою вперту позицію, наполягав: "нельзя так торопиться и сразу придать украинскому языку статус государственного. Нужно подождать хотя бы 10 лет, за это время мы все овладеем украинским языком и заговорим на нём".

Я згадав при цьому, як Насредін обіцяв за десять років навчити віслюка читати й розмовляти, хитро розраховуючи, що за цей час або господар помре або віслюк загине.

Мабуть, такий підступний задум був і у цього депутата, бо ж пройшло майже 15 років від цього виступу, а ні він, ні його однопартійці так і не заговорили українською. Та конструктивно налаштовані депутати не здавалися.

Декілька разів справа доходила майже до бійки, до зриву засідання. Тут вже ми, більш помірковані, вклинювалися наче буфер, лише б гарячі голови (чи просто провокатори) не зірвали складний і болючий робочий процес.

Ми твердо усвідомлювали, що допустити до зриву прийняття Конституції - це втратити Україну.

З великими труднощами 4 червня 1996 р. 258 народних депутатів проголосували за прийняття проекту Конституції в першому читанні.

Друге читання проекту, до якого надійшло понад п'ять тисяч пропозицій та зауважень, було найдраматичнішою подією в її прийнятті.

Врешті-решт 25 червня конституційною більшістю (306 голосами) було прийнято перше положення преамбули. І, здавалося, справа пішла. Та до 20-ї години було прийнято лише 30 статей.

Але і це насторожило Президента, і він підписав 26 червня указ про винесення президентського варіанту Конституції на референдум і провів з цього питання нараду з головами обласних адміністрацій. Їм було рекомендовано відкликати можливу кількість депутатів із сесії. Тримісячна наполеглива робота Верховної Ради була під загрозою зриву.

От тепер машинка закрутилася. Тут уже Олександр Мороз використовував усі засоби своєї дипломатії, лише б прийняти Конституцію, бо інакше пахло розпуском парламенту. Залишався один вихід: не здаватися і працювати.

27 червня 1996 р. до Верховної Ради просочилася інформація, що в адміністрації Президента підготовлено указ про розпуск Верховної Ради. Стрілка барометра зашкалила.

О. Мороз, відкриваючи вранці засідання Ради, запропонував працювати без перерви аж до прийняття Конституції. Іншого виходу не було. Хто кого!

Розпочалося найгарячіше засідання. Кожен депутат стежив один за одним - чи є в залі, чи голосує і як голосує. Ми сперечалися, гарячкували, просили слова, доводили, агітували і просувалися вперед.

Я, побачивши, що мої хмельницькі земляки блокують прийняття Конституції, накричав на них. Вони понакривалися з головами своїми піджаками і голосували далі по-своєму.

На балконі сесійного залу зібралося дуже багато журналістів, вони стежили за кожним нашим порухом, кожним натисканням кнопки. Якось, пам'ятаю, ліві дружно натиснули кнопку "проти" якоїсь визначальної статті - журналісти голосно ахнули. О.Мороз попередив їх, що при повторенні подібного вони будуть виведені з залу засідань.

Найважче було демократичній частині, ми тут виглядали як партизани в німецькому оточенні. У окремих депутатів руки опускалися, та ми підтримували один одного.

Я якось стояв годину з піднятою рукою, просячи слова, але головуючий мене свідомо не бачив. Тоді ми з В'ячеславом Чорноволом (а ми сиділи поряд) впросили Валентина Симоненка, щоб він виступив і сказав своє розумне слово на захист Конституції, йому легше було отримати слово. І він, молодець, виступив і критикнув соціалістів за їхнє блокування роботи.

Добре, що внизу працював буфет. Скільки чорної кави тоді було випито, лише буфетчиці знають, адже була глибока ніч, організм кожного вимагав перепочинку, а зробити цього ми не мали права.

Поступово, крок за кроком, після багатьох виступів, голосувань у "пакеті", знаходили компроміс за найскладнішими статтями і 28 червня 1996 р. о 7 годині 01 хвилині раптом на табло з'явилася цифра 302!

Далі пішло, як по маслу і о 9 годині 19 хвилин Конституцію було проголосовано. "За" - 321, "проти" - 45, утримались - 12.

Остаточне прийняття Конституції зайняло 23 години часу без перерви. Цих 23 години треба було вистояти за трибуною Михайлові Сироті, нам усім треба було "витримати облогу у своїх окопах" - депутатських місцях.

За кілька хвилин до прийняття останньої статті в залі з'явився Л.Кучма і, як згадує Петро Осадчук, - йому не залишалося іншого, як вибачитися перед депутатами "за те, що не зовсім коректно стимулював цей процес" та запропонувати нагородити усіх нас вищими нагородами України.

Обіцянка - цяцянка, та ми не задля цього працювали. О.Мороз, як досвідчений майстер слова, подякував Л.Кучмі за "оригінальну участь у конституційному процесі" і врешті всі разом вийшли і сфотографувалися, як одна сім'я.

Це була перемога, велика перемога. Люди на вулиці нас вітали, дякували за наполегливість, бажали дальших успіхів.

За час прийняття Конституції змужнів і депутатський корпус, люди наче виросли. Багато з тих, хто на початках блокував прийняття Конституції в кінці голосував за неї.

Прийняту нами Конституцію високо оцінили експерти, міжнародні спостерігачі, бо це справді був витвір українського народу.

Прикро, що з часом можновладці не розкрили її можливостей повністю, вдалися до її переписування, а вірніше - до її погіршення. Та такі ми є, у кожного своя мета в житті, не всі українці відчули себе українцями, а це боляче.

Що ж, будемо надіятися на краще.

28 червня 2011 р.

Валентин Яблонський, доктор біологічних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України, народний депутат України 2-го скликання

//www.istpravda.com.ua/columns/2011/06/28/44060/

    //memory-book.org.ua/news/10-06-25/День_Конституції_України.aspx

Конституційні пристрасті

Український конституціоналізм має тривалу, цікаву й драматичну історію: від Литовського Статуту (званого ще «шляхетською конституцією»), від Березневих статей 1654 року (за якими московський цар на території України мав правити як конституційний монарх), від Гадяцького трактату (за яким Велике Князівство Руське мало отримувати не тільки обраного гетьмана, а й Національні збори) – і до Конституції УНР (виборче право для жінок на два роки раніше, ніж у США) та до Універсалу УГВР (національно-демократичні засади майбутньої держави). 15 років тому, коли була ухвалена Конституція України, здавалося, що ледь не півтисячолітні традиції конституціоналізму, нарешті, знайшли гідне втілення в Основному Законі, який виглядав – попри певні недоліки – як один із найдосконаліших на пострадянському просторі.

Але не склалося, як гадалося.

У перші роки після ухвалення Конституції її намагалися дотримуватися і верхи, і низи. Щоправда, практично одразу з’ясувалося, що у ній містяться складні для виконання статті – передусім про соціальні гарантії. Проте здавалося, що їхня реалізація просто відкладається на кілька років, поки ще триває економічна криза. Не зовсім зрозумілими виглядали й перехідні положення – на скільки років, скажімо, дозволялося Росії тимчасово мати військові бази на українській території, якщо загалом «на території України не допускається розташування іноземних військових баз» (ст.17)?

Але минав час – і ціна положень Конституції дедалі більше зводилася до ціни паперу, на якому був надрукований її текст. Причому відверте нехтування її засадничими моментами, ініційоване згори, втягувало у себе все нові і нові верстви українців, поки не перетворилося на всенародне дійство.

І сьогодні розповідь про традиції українського конституціоналізму викличе – навіть в освіченому товаристві, чи, може, передусім у ньому, – у кращому разі гіркі посмішки, у гіршому – відверте глузування. І не випадково.

Як слід топтати Основний Закон

Почнімо із чи не наймасовіших і найбрутальніших порушень Конституції. В Основному Законі, зокрема, сказано: «У державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно» (ст.49) та «Держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах» (ст.53). Водночас відсутнє не те що належне, а навіть мінімальне державне фінансування задля забезпечення цих конституційних прав. Бюджетні кошти для забезпечення зростаючих потреб органів влади завжди є в наявності, а от на виконання обов’язків держави перед громадянами коштів ніколи нема. У результаті медицина й освіта в Україні реально є платними; влада провокує і змушує відверто порушувати Конституцію не тільки лікарів та освітян, а й десятки мільйони громадян. І не просто порушувати, а й створювати корупційну систему в масштабах усієї країни, перебувати за межами якої нездатен практично ніхто.

Дехто вважає, що слід було б скасувати зазначені положення Конституції (хоча з юридичного погляду це неможливо: «При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод» (ст.22). Але чи існує об’єктивна необхідність у цьому, якщо державні видатки на медицину у 2011 році (близько $1 млрд.) ушестеро чи всемеро менші за обсяги коштів, виведених провідними бізнес-групами України в офшорні зони?

Інший приклад нехтування Конституцією такого ж масштабу – це ситуація з судом присяжних. «Судочинство провадиться суддею одноособово, колегією суддів чи судом присяжних» (ст.129), – сказано в Основному Законі. Але суду присяжних немає і невідомо, коли і в якому вигляді він з’явиться. Міністр юстиції Лавринович тим часом вважає, що країна не дозріла до такого суду: «Суд присяжних може мати проблеми в Україні». Цікаво: за російського самодержавства такий суд на українських теренах існував і виявляв правову зрілість суспільства (згадаймо лишень справу Бейліса), а на початку ХХІ століття влада захищає бідолашних українців від них самих, демонстративно ігноруючи недвозначні конституційні норми...

Ще один приклад, який стосується мільйонів українських громадян, – це ситуація із доплатами до пенсій так званим «дітям війни» (особам, які на 9 травня 1945 року мали менше, ніж 18 років). Згідно із законодавством, вони мають отримувати – станом на червень 2011 року – надбавку до пенсії у розмірі 230 гривень. Але без рішення суду вирвати надбавку саме в таких розмірах неможливо – її платять у розмірі 50 гривень, відповідно до урядових постанов. Іншими словами, Кабмін своїми підзаконними актами зупиняє дію законів й усупереч Конституції зменшує обсяг передбачених ними прав мільйонів громадян (не випадково суди змушені йти назустріч позивачам). А от ідея обмеження VIP-пенсій розміром у десятки тисяч гривень, які помітно обтяжують Пенсійний фонд, не знайшла підтримки в уряді – це, мовляв, буде порушенням Конституції. Цікава логіка: коли йдеться про порушення прав мільйонів простих громадян, це можна, а коли про «своїх» – тоді це незаконно.

Ну, а про парламентських «піаністів», котрі на очах всієї країни глумляться із статті 84 Конституції («Голосування на засіданнях Верховної Ради України здійснюється народним депутатом України особисто»), голосуючи «за себе і за того хлопця» і говорити не варто, – це нинішня банальна повсякденність.

Процес пішов. Тільки який?

І от за цих обставин в Україні, як каже дехто, «розпочинається повноцінний конституційний процес». Буде зібрана (чинною владою) Конституційна асамблея. Буде вироблений (так само владою) регламент її роботи, визначені її повноваження, окреслені завдання, потім, коли з’являться напрацювання, вони втілюватимуться у життя (знов-таки, владою).

Тією самою владою, що постала на основі «тушкованої» парламентської більшості, створеної всупереч Основному Закону і рішенню Конституційного суду (останній дозволив «тушкам» брати участь у коаліції на індивідуальній основі, проте не скасував своє попереднє рішення про формування владної коаліції виключно на основі фракцій, які сукупно становлять понад половину депутатського корпусу). Тією самою владою, що провела «судову реформу», наслідком якої стало антиконституційне позбавлення Верховного Суду статусу найвищого судового органу. Тією самою, що ухвалила Податковий кодекс, який – знов-таки, попри Основний Закон, – істотно обмежив права громадян на трудову діяльність і володіння приватною власністю. Владою, без якої не відбулося б рішення Конституційного Суду, який скасував конституційні зміни 2004 року, які вже давно стали тілом діючого Основного Закону і на основі яких склад цього суду неодноразово змінювався. Зрештою, владою, яка розтоптала Конституцію, дозволивши Росії мати й далі військові бази на українській території і яка ввела в дію «червонопрапорний закон», за яким державний прапор України був прирівняний до стягу злочинної тоталітарної держави. І т. далі, і т. інше.

Ясна річ, цей список владних «досягнень» у боротьбі з Основним Законом неповний, але й окресленого, мабуть, достатньо, щоб зробити висновок. А саме, – що чинна Конституція України перетворилася на новітній варіант чи то сталінської, чи то брежнєвської Конституції УРСР, які містили чимало демократичних норм, проте не мали жодного відношення до практики життя, де все вирішували компартійні органи різних рівнів, а надто ревних (чи наївних) борців за виконання конституційних засад брав за барки КҐБ.

Отож сьогоднішній конституційний процес за умов тотального нехтування Конституцією з боку влади може вилитися тільки у написання гарних-прегарних текстів. А у супровід цього писання буде нещадна боротьба із різноманітними «ворогами народу». Тими, які заважали і заважають народу жити щасливо під мудрим проводом – у 1937-му, у 1978-му, у 2011-му...

Утім, історія засвідчує: навіть «паперову» Конституцію можна втілити у життя, якщо її абстрактні норми підперті мільйонами громадян на майданах і вулицях, чи не так?

27.06.2011

Сергій Грабовський, кандидат філософських наук, 

член Асоціації українських письменників

//www.radiosvoboda.org/content/article/24247538.html