Про федералізм в Україні
згадують щоразу, коли чергова політична криза надмірно загострюється. Або ж коли
під час виборчих перегонів вичерпуються ідеї щодо стратегічного напряму розвитку
суспільства, які й до того зазвичай не вирізняються ні ґрунтовністю, ні розмаїттям.
Про федералізм рідко згадували політики протягом усіх років української незалежності.
Та й у програмах переважної більшості політичних партій положення про федералізм
і федералізацію України зазвичай відсутні. Про можливість перетворення України на
федерацію вголос заговорили у 2004 р., використовуючи ідею федералізму як засіб
активізації свого електорату та впливу на своїх політичних опонентів. При цьому
сутність федералізму, його головні риси та особливості його запровадження у різних
державах зазвичай залишалися поза увагою. Схоже, що у 2014 р. історія повторюється,
й знову лунають такі самі гасла щодо федералізації України, за якими досить часто
приховується доволі примітивне та спрощене бачення як самого феномену федералізму,
так і можливого процесу федералізації України, тобто переходу до її можливого федеративного
державно-територіального устрою.
Разом з тим шлях до
федералізації містить низку викликів та загроз.
Окрім того він ще й може стати та навіть вже стає каталізатором сепаратистських
тенденцій. Коли окремі політичні сили постійно демонструють патологічну нездатність
запропонувати суспільству зрозумілу стратегію демократичних перетворень, невміння
обґрунтувати реформи і неспроможність їх втілити в життя, тоді у них виникає жагуче
бажання знайти винних в усьому, перекласти на них відповідальність за стан справ
у державі й суспільстві та навіть відокремитись, шукаючи схованку від усіляких негараздів
у “своїх” регіонах. Такі сентенції доводилося чути не лише від прихильників поновлення
так званої “Донецько-криворізької
республіки” (так само як і прихильників створення “Донецької народної республіки”,
“Харківської республіки” тощо), але й від деяких їх опонентів.
Варто зазначити, що
інколи спроба подати федералізацію як панацею від багатьох проблем, що виникають
на шляху українського державотворення, обґрунтовується саме пошуком винних у всіх
негараздах. Федералізацію інколи розглядають як засіб боротьби з міфічною “бандерізацією”.
Досить спрощено сприймаючи та пояснюючи складні соціально-політичні та державотворчі
процеси, подеколи саме до таких категорій винних “у всьому” осіб відносять “западенців”,
“бандерівців”,
“націоналістів”,
“фашистів”.
Вперше схожу тезу
довелося почути на початку 90-х років, коли доцент (кандидат історичних наук) категорично
стверджувала, що “все так погано тому, що винні бандерівці, бо вони спеціально роблять
так, щоб усім було погано”. Звернення до статистичних даних дозволило з’ясувати,
що серед народних депутатів України до “націоналістів” можна було умовно віднести
лише частину членів фракції “Рух за народ, за Україну”, яка налічувала лише 28 парламентарів.
Серед них було менше двох десятків осіб, котрі позиціонували себе саме як націоналісти.
Зрозуміло, що з поміж 450 народних депутатів України вони не могли істотно впливати
на формування та реалізацію державної політики ні загалом, ні в окремих сферах життєдіяльності
суспільства. Так само за допомогою статистичних даних вдалося з’ясувати, що на той
час “націоналістів” не виявилося ні серед урядовців, ні серед керівників інших органів
державної влади. Більше того, на посадах представників Президента України в районах
Харківської області (до 1996 р. існувала й така посада) перебували на той час у
понад 90 % випадків колишні перші секретарі райкомів КПРС або їх заступники.
Наочним прикладом
хибності пояснень щодо відсутності очевидних зрушень в політичній, економічній та
соціально-культурній сферах через так звану “бандерізацію” (чи навіть “фашизацію”)
України є аналіз ситуації в східних та південних регіонах України, де навіть за
часів Президента України В. А. Ющенка органи місцевого самоврядування були представлені
переважно тими політичними силами, котрі завжди позиціонували себе саме як непримиренні
політичні опоненти “націоналістів” та борці з “фашизмом”. Наочними прикладами є
Харків, Луганськ, Донецьк, АРК, Севастополь та багато інших міст і сіл, де практично
протягом усіх років української незалежності посадовцями органів місцевого самоврядування
та місцевих державних адміністрацій ставали представники тих політичних сил, які
категорично заперечували будь-які прояви “націоналізму” та навіть підкреслено демонстративно
й позірно боролися з такими проявами. Проте проблем, пов’язаних з поступовим звуженням
прав і можливостей місцевого самоврядування, з формуванням місцевих бюджетів, з
подоланням безробіття та іншими негараздами у східних та південних регіонах виявилося
не менше, ніж у західних. Так, наприклад, в АРК протягом останніх 12 років влада
повністю належала депутатам та посадовцям, котрі представляли Партію регіонів України.
А у Верховній Раді України та на всіх значних посадах в інших органах державної
влади перебували переважно їхні однопартійці. Виходить, що протягом останніх майже
чотирьох років одні члени Партії регіонів, захищаючи права російськомовних громадян,
не змогли догукатися чи достукатися до інших членів Партії регіонів. Тобто головна
проблема полягає не у вадах унітаризму та міфічних перевагах федералізму, а в низці
інших причин, факторів, чинників та умов.
Економічне підґрунтя
переходу до федералізму так само є доволі сумнівним, оскільки за оцінками фахівців
лише три області України перераховують до державного бюджету більше, ніж отримують
з нього (це Дніпропетровська, Полтавська та Черкаська області). Зрозуміло, що за
таких умов федерація скоріше за все виявиться нежиттєздатною.
Так само важливо проаналізувати
ряд суто правових аспектів, пов’язаних з порядком запровадження принципу федералізму
та особливостями формування правової системи в умовах федеративної держави. Спочатку
варто з’ясувати, якою саме може бути зазначена процедура? Насправді ця процедура
є винятково складною, адже перш за все потрібно внести зміни до ч. 2 ст. 2 Конституції
України, згідно з якою “Україна є унітарною державою”. Оскільки зазначена норма
вміщена у Розділі І
української Конституції, то це означає ускладнену процедуру внесення до неї змін.
Суто теоретично відповідний законопроект міг би складатися лише з одного речення,
у котрому стверджується, що наша держава є “федеративною республікою”. Такий законопроект
має право вносити до Верховної Ради України або глава держави, або ж дві третини
від конституційного складу українського парламенту, тобто не менше трьохсот народних
депутатів України.
Не потрібно мати здатність
передбачати майбутнє, щоб з упевненістю стверджувати, що, по-перше, для глави держави
перехід до федеративного устрою означатиме істотне звуження його повноважень, тобто
реальних можливостей впливати на ситуацію в державі, на формування державної політики
і зрештою на керованість суспільно-політичними, соціально-економічними, демографічними
та іншими процесами. Разом із запровадженням парламентсько-президентської форми
правління така зміна державно-територіального устрою означатиме, що посада Президента
України втратить не лише привабливість, але й ознаки глави держави. Тобто ні глава
держави, ні його оточення за великим рахунком не можуть бути зацікавлені в перетворенні
України на федеративну республіку.
По-друге, ідея федералізації
не є популярною ні серед громадян, ні серед народних обранців, й саме тому перспектива
внесення такого законопроекту трьомастами народних депутатів до парламенту є доволі
примарною. Більше того, слід наголосити, що жодна з сучасних демократичних держав
світу не здійснювала добровільний перехід від унітаризму до федералізму. Ті федерації,
що на сьогодні існують у світі, утворилися переважно або ж історично шляхом об’єднання
політично самостійних держав чи державоподібних утворень (як, наприклад, США), або
ж мали попередній досвід такого об’єднання державних утворень (наприклад, ФРН).
Єдиним винятком може слугувати приклад Бельгії, котра лише під тиском складних обставин,
пов’язаних перш за все з тривалим міжетнічним напруженням, змушена була дуже поступово
та повільно перейти від унітаризму до федеративного устрою, але це не вирішило навіть
частину проблем, що виникли перед бельгійським суспільством, і цю державу знову
періодично лихоманить.
Таким чином проблеми
у прихильників федералізації обов’язково виникнуть уже на стадії збору підписів
під відповідним законопроектом, якщо він усе ж таки з’явиться на світ. Але чим далі,
то проблем буде більше. На наступній стадії процесу внесення змін до ч. 2 ст. 2
Конституції України виникає проблема отримання позитивного висновку Конституційного
Суду України (КСУ) щодо конституційності законопроекту. Адже незалежно від власного
бачення та сприйняття проблеми федералізації суддями КСУ вони об’єктивно не зацікавлені
у тому, щоб такі зміни відбулися, оскільки для них це означатиме передусім лавиноподібне
збільшення обсягу повсякденної роботи.
Але навіть якщо КСУ
через суддівський конформізм чи з будь-яких інших причин ухвалить позитивний висновок
і визнає зазначений законопроект таким, що відповідає вимогам статей 157 і 158 Конституції
України (йдеться про неприпустимість скасування чи обмеження прав людини, ліквідацію
незалежності чи порушення територіальної цілісності України), то й тоді проблеми
лише наростатимуть. На наступній стадії Верховна Рада України має як мінімум трьомастами
голосів народних обранців попередньо схвалити такий законопроект. Але народні депутати
України у переважній більшості не можуть бути зацікавлені у федералізації, оскільки
це логічно означатиме для них одночасно й перехід до двопалатного парламенту, що
скоріше за все може ускладнити не лише виборчу систему (а отже, й процес переобрання
самих депутатів та їх перспективи залишитися в політиці), але й вирішення багатьох
бізнесових питань, які перед ними постають чи якими вони опікуються щоденно.
На наступній стадії
(у разі попереднього схвалення законопроекту парламентом) Президент України зобов’язаний
буде призначити всеукраїнський референдум щодо остаточного затвердження відповідного
закону. Проте, як би себе не тішили розробники та офіційні автори Закону “Про всеукраїнський референдум”,
які передбачили можливість формування “ручних” та начебто легко “керованих” комісій
з проведення всеукраїнського референдуму (а отже, й можливість маніпулювання результатами
та отримання будь-якого “зручного” чи наперед запрограмованого підсумку як волевиявлення
народу, незаважаючи при цьому на його достеменну волю), привид Майдану та Євромайдану,
а також інших майданів та майданчиків (як свідчить практика), поза всяким сумнівом,
може дуже швидко матеріалізуватися й перетвориться у масштабний протест або ж таке
собі “демократичне
повстання ” (а може. й не дуже демократичне). Зрозуміло, що такий чи схожий
розвиток подій навряд чи дозволить ілюзіям федералістів втілитися в життя навіть
у відділеній перспективі. Отже, шлях до федералізації містить низку нових викликів
та загроз й до того ж здатен пересварити й політиків, й пересічних громадян, і навіть
призвести до сімейних драм.
Однак законопроект
про перехід до федеративного устрою насправді не може обмежитись лише змінами до
ч. 2 ст. 2 Конституції України. Варто нагадати, що федерація – це складна, як правило,
об’єднана держава, яка складається з державних утворень, що мають певну, юридично
визначену політичну самостійність і окремі ознаки державності. Для федеративної
держави притаманними є такі головні ознаки: 1) територія федерації складається з
територій суб’єктів федерації; 2) суб’єкти федерації мають установчу владу,
тобто мають право ухвалювати власну конституцію; 3) три рівні системи органів публічної
влади (органи держави, органи влади суб’єктів федерації, органи місцевого самоврядування);
4) суб’єкти федерації мають власні законодавчі органи, а отже, й право видавати
законодавчі акти (на відміну від адміністративно-територіальної одиниці); 5) суб’єкти
федерації мають власну правову систему; 6) суб’єкти федерації мають власну судову
систему; 7) три рівні податкової системи (загальнодержавні податки; податки суб’єктів
федерації; місцеві податки); 8) три рівні бюджетної системи (загальнодержавний бюджет;
бюджети суб’єктів федерації; місцеві бюджети); 9) наявність поєднаного громадянства,
тобто поряд із загальнодержавним громадянством визнається громадянство суб’єктів
федерації тощо.
Таким чином, законопроект
про перехід до федеративного устрою має передбачати визначення суб’єктів федерації
та їх територіальних меж, а отже, й вимагатиме внесення змін до статей 132 та 133
(Розділ ХІ) Конституції
України. Виникає ще одна дуже складна проблема: як визначити оптимальну кількість
суб’єктів федерації, які критерії слід покласти в основу їх побудови та виокремлення
їх меж?
Вирішення зазначеної
проблеми потребує тривалих та складних розрахунків. Теоретично суб’єктами федерації
могли би стати: або адміністративно-територіальні одиниці вищого рівня, передбачені
ч. 2 ст. 133 Конституції України (тоді суб’єктів можливої української федерації
могло би бути 27), або об’єднання кількох вказаних адміністративно-територіальних
одиниць вищого рівня, передбачених ч. 2 ст. 133 Конституції України (тоді суб’єктів
федерації могло би бути, наприклад, шістнадцять, дев’ять чи сім), або й взагалі
три суб’єкти федерації (Схід, Захід, Південь). Але тоді виникне істотна протидія
з боку місцевих еліт, оскільки це означатиме втрату їх влади та впливу у відповідному
регіоні. Наприклад, якщо одним із майбутніх суб’єктів української федерації визнати
Слобожанщину, тоді логічно було б включити до неї Харківську область, а також частину
Сумської та Луганської області. Зрозуміло, що така логіка може викликати шалену
протидію з боку луганської та сумської регіональних еліт.
Проте варто зрозуміти,
що, визначившись із суб’єктами федерації (навіть якщо це відбудеться на основі політичних
компромісів та загального консенсусу еліт, що є малоймовірним), українське суспільство
не лише не вирішить жодної проблеми, а й навпаки зіткнеться з низкою ще більш складних
та заплутаних проблем. Відразу ж виникає проблема двох рівнів конституційного регулювання.
Сучасна державотворча практика наочно продемонструвала, що українська політична
еліта дуже довго шукала політичний компроміс у першій половині 1990-х років і зрештою
так затягла процес підготовки та ухвалення нової Конституції, що ухвалила її лише
у 1996 р. Тобто лише після того, коли усі республіки колишнього СРСР уже мали нові
конституції. А деякі на той час уже встигли внести кардинальні конституційні зміни
та розпочати на базі нових конституцій оновлення усієї системи законодавства та
правової системи. Згодом, у 2004 р., українському суспільству була нав’язана недолуга
конституційна
реформа, яка не може вважатися прикладом досягнення компромісу еліт, оскільки
підготовка до неї виявила профанацію громадського обговорення та нехтування експертними
оцінками. Запровадження тієї політичної реформи не призвело ні до політичної структуризації
парламенту, ні до підвищення відповідальності політичних партій, ні до нової якості
діяльності парламенту, ні до нової якості взаємодії парламенту та уряду.
Спроби реформувати
Конституцію здійснювалися і пізніше через так звану Конституційну національну
раду, однак її робота не вирізнялася чіткою та зрозумілою організацією і та
спроба якось сама по собі зійшла нанівець. Згодом, а саме 21 лютого 2011 р. була
створена Науково-експертна
група з підготовки Конституційної Асамблеї, яка працювала більше одного року.
17 травня 2012 р. Указом Президента
України № 328/2012 була створена Конституційна
Асамблея, затверджено Положення про Конституційну Асамблею та її персональний
склад. Для розробки проекту Концепції внесення змін
до Конституції України Конституційній Асамблеї, її комісіям та робочій групі Конституційної
Асамблеї не вистачило навіть півтора роки, хоча до її роботи були залучені провідні
науковці, відомі експерти та політики. Гостра політична криза кінця
2013 р. та початку 2014 р. призупинила роботу Конституційної Асамблеї, а частина
її членів демонстративно припинили своє
членство у цій інституції, що взагалі поставило під сумнів легітимність її подальшої
діяльності.
Такий короткий та
доволі стислий екскурс
до сучасної історії українського конституційного процесу свідчить про те, що українське
суспільство виявилося не готовим знаходити політичний компроміс та досягти його
юридичного закріплення у вигляді оновленого конституційного тексту навіть попри
численні загрози, що постають перед українським суспільством, та виклики й небезпеки,
які нависли над Україною через глибоку політичну кризу і сучасні глобалізаційні
процеси.
Зрозуміло, що розробка
та ухвалення конституцій суб’єктів федерації як правових актів установчої влади,
тобто створення другого рівня конституційного регулювання, вимагатиме набагато більше
часу, ніж розробка та ухвалення оновленої або ж нової загальнодержавної конституції.
Звичайно ж якщо такі конституції не будуть просто переписані під копіювальний папір,
як це було в радянських
союзних та автономних республіках. Доволі складним виглядає й завдання узгодження
двох рівнів конституційного регулювання (вищий рівень – загальнодержавний, нижчий
рівень – конституції суб’єктів федерації).
Відразу ж виникає
ще одна проблема – оптимального співвідношення та розмежування компетенції федеральних
(тобто загальнодержавних) органів та органів влади суб’єктів федерації. Для багатьох
федерацій ця проблема залишається актуальною й по сьогодні, оскільки доволі часто
органам влади федерації видається, що суб’єкти федерації мають забагато повноважень,
і федеральні органи постійно втручаються в прерогативи федерації, а органам влади
суб’єктів федерації зазвичай здається, що повноважень у них занадто мало. У Індії
спробували дуже детально розмежувати виняткові повноваження федерації (їх понад
90), виняткові повноваження суб’єктів федерації та спільні повноваження. Разом з
тим за певних умов федерація може перебрати на себе й окремі повноваження суб’єктів
федерації. Але проблем після цього у взаєминах між органами влади, в політиці, в
економіці та в суспільстві не стало менше.
Окрім того паралельно
виникає проблема забезпечення відповідності законодавства суб’єктів федерації одночасно
і загальнодержавному законодавству, і конституції відповідного суб’єкта федерації.
Як же можна за таких умов забезпечити належну якість законодавчого регулювання на
рівні суб’єктів федерації, якщо навіть зараз на загальнодержавному рівні, використовуючи
могутній потенціал Інституту законодавства, Інституту держави і права НАН України,
ряду спеціалізованих установ Національної академії правових наук України та провідних
вищих навчальних закладів, рідко вдається збалансувати законодавство та запровадити
оптимальні моделі законодавчого регулювання, адже значна частина сфер життєдіяльності
суспільства все ще залишається неврегульованою (та містить численні прогалини й
протиріччя).
Це лише на перший
погляд може здаватися, що українське законодавство належним чином здійснює свою
регулятивну роль. Насправді прискіпливий аналіз законів свідчить про численні прогалини,
колізії, неточності, очевидні помилки та неузгодженості. Для прикладу варто звернутися
до знакового
Закону України “Про засади державної мовної політики”, який готували недбало,
а приймали поспіхом та з численними порушеннями
процедурних норм. У його початковому варіанті виявилося 16 посилань на умови, передбачені
однією нормою цього ж Закону, проте вказані умови насправді містяться у іншій нормі.
Після внесення змін до Закону таких посилань стало менше, але вони так само містяться
в тексті. Складається враження, що текст Закону “Про
засади державної мовної політики” не читали навіть його автори.
А чого лише варте
хоча б Розпорядження Голови Верховної Ради України О. В. Турчинова щодо поновлення
виплати заробітної плати тим окремим колишнім депутатам, котрі були позбавлені депутатських
мандатів. Дивно, але до Розпорядження Голови Верховної Ради України № 116 від 22
лютого 2014 р. потратив і колишній народний депутат України І. Марков, хоча факт
фальсифікації результатів голосування на парламентських виборах в окрузі №133 в
Одесі було доведено у Вищому адміністративному суді на підставі проведених експертиз.
Причому на користь І. Маркова було підроблено 6038 бюлетенів. Виходить, що Розпорядженням
Голови Верховної Ради України скасовується дія судового рішення, а “політична доцільність”
та “політична гра” вже починає домінувати над правом, законністю та демократичними
процедурами. Таким чином, стає очевидним, що частина з ухвалених після 21 лютого 2014
року нормативно-правових актів, навряд чи можна вважати легальними та легітимними,
а процес їх легітимізації конституційним.
Виходить, що залучаючи
провідні наукові установи, відомих фахівців та експертів, ґрунтуючись на одній Конституції
українському парламенту поки що не вдалося створити ефективну, дієву та узгоджену
систему законодавства. А що ж тоді буде, коли у кожній області буде створено “власний”
парламент, “власний” уряд, “власні” міністерства та власне “законодавство”? Напевно
можна стверджувати, що значно зросте бюрократичний апарат та витрати на його утримання.
А це обов’язково призведе до розбалансування усієї правової системи України. І захистити
своє право в суді чи в іншій установі стане набагато складніше. Тобто прихильники
федералізації фактично штовхають Україну до нової хвилі бюрократизації та штучного
поширення сфери надмірного адміністрування й сваволі посадовців.
А ще у разі спроби
запровадити федералізм в Україні обов’язково виникне проблема перевірки колосального
масиву підзаконних актів суб’єктів федерації на відповідність конституційним приписам
двох рівнів та законам (як загальнодержавним, так і законам суб’єктів федерації).
Виникає проблема їх взаємного узгодження (між конституціями різних рівнів, між конституціями
і законами, між законами двох рівнів та підзаконними актами – загальнодержавними
та суб’єктів федерації – і так далі).
Таким чином, початок
процедури федералізації, тобто переходу від унітаризму до федеративного державно-територіального
устрою загрожує втягнути українську державу і українське суспільство у кращому випадку
в безодню безкінечних та тривалих диспутів, дискусій та узгоджень нормативно-правових
актів. При цьому політики, численні фахівці та експерти будуть відволікатися від
конкретних проблем економіки, політики, соціально-культурного життя, окреслюючи
штучні проблеми та моделюючи механізми їх подолання, все більше провалюючись у трясовину
чергового кола бюрократизації та надмірного адміністрування. І виборсатися з отих
дискусій, нарад, форумів, покликаних зарадити штучно створеним проблемам, пов’язаним
з федералізацією, скоріше за все, не вдасться ніколи. Саме тому набагато продуктивнішим
та більш перспективним за так звану федералізацію виглядає відновлення справжнього
унітаризму на засадах широкої децентралізації.
Приклади Італії та Польщі переконують, що повернення до ефективного сучасного унітаризму
є можливим та досить реалістичним проектом. При цьому держава може бути унітарною,
але й одночасно децентралізованою державою. І саме в цьому напрямку мають бути спрямовані
головні зусилля політиків, правників, експертів.
Адже проблеми розвитку
регіонів, міст, селищ і сіл виникли не через те, що Україна є унітарною державою,
а передусім тому, що місцеве самоврядування в Україні “загинуло”, ще не народившись,
а нищили його багато років поспіль. Спроби реформувати систему здійснення публічної
влади на місцевому рівні та запровадити оптимальну систему місцевого самоврядування
здійснювалися і в 1990 році, і в 1996-1997 роках, і в 2004-2006 роках, коли українське
суспільство впритул наблизилося до так званого другого етапу конституційної реформи,
проте через брак політичної волі посадовців, політиків та парламентарів запровадити
його не змогло.
Однак насправді, попри
проведення різноманітних з’їздів, конференцій, “круглих столів”, створення асоціацій
та спілок органів місцевого самоврядування, проголошення різноманітних гасел і намірів
запровадити справжнє місцеве самоврядування, а також попри ухвалення різноманітних
резолюцій, рішень, звернень, концепцій, стратегій та програм, підготовки численних
дисертацій та монографій, присвячених різним аспектам правового регулювання та функціонування
системи місцевого самоврядування, насправді тенденція до жорсткої централізації
та жорсткого підпорядкування органів і посадових осіб місцевого самоврядування органам
державної влади продовжує посилюватися. Особливо протягом останніх чотирьох років,
коли рівень концентрації податкових надходжень та фінансових ресурсів у центрі постійно
збільшувався. Фактично місцеве самоврядування до цього часу не має справжньої самостійності
та перебуває у повній залежності від державних органів та їх посадовців. Левову
частину своєї роботи міські, селищні та сільські голови витрачають на те, щоб “випросити
нагорі” кошти (субвенції, дотації тощо) або дозволити використати свої ж кошти.
Тобто для цих посад потрібно було мати не організаторські здібності, не професіоналізм,
не хист і талант організатора, а вміння “випросити” кошти (інколи навіть з відповідними
“відкатами”). Саме така система місцевого самоврядування стала логічним продовженням
побудованої протягом останніх майже чотирьох років так званої «жорсткої вертикалі
влади», атрибутом якої стало колосальне розкрадання бюджетних коштів та чисельні
зловживання владою. А тепер ті, хто побудували таку систему, дорікають нинішній
українській владі, котра пропрацювали лише один місяць, у тому, що вона «не чує
Схід і Південь», «не подолала корупцію», «нічого не змінила в системі здійснення
влади та в процедурах призначення на посади» тощо.
З другого боку, окремі
місцеві чиновники використовують ресурси територіальної громади для власного збагачення.
Досить згадати про так звані малі архітектурні форми, значна частина яких розміщується
незаконно в багатьох населених пунктах та стає джерелом збагачення окремих посадовців.
Тобто насправді досить часто не спрацьовують контрольні механізми ні всередині системи
місцевого самоврядування, ні з боку держави, яка мала б гарантувати право територіальної
громади здійснювати місцеве самоврядування перш за все саме за допомогою контрольно-наглядової
діяльності. Тобто, незважаючи на офіційне конституційне визнання місцевого самоврядування
насправді, після численних спроб його реформування, від місцевого самоврядування
майже нічого залишилося. Тому слід вважати, що конституційного ладу як впорядкованості
відносин у системі місцевого самоврядування (у тому числі відносин між територіальними
громадами та державою) немає, оскільки відповідні відносини визначального характеру
були спотворені перш за все практикою надмірного адміністрування та поза правового
втручання. Варто навести лад в системі місцевого самоврядування, повернутися до
здорового глузду й “потреба” у міфічній федералізації, на чому наполягають зазвичай
навіть не спробувавши розібратися у її сутності та особливостях, відпаде сама по
собі.
Довідка про автора. Віктор Павлович Колісник –
доктор юридичних наук, професор кафедри конституційного права Національного
юридичного університету ім. Ярослава Мудрого, м. Харків
10.04.2014
 |
http://caricatura.ru/art/kio/url/parad/kio/11938/
|
Чотиристоронні переговори, які відбулися сьогодні, 17 квітня у Женеві (Швейцарія) за участю держсекретаря США Джона Керрі, голови МЗС РФ Сергія Лаврова, в.о. голови МЗС України Андрія Дещиці і єврокомісара Кетрін Ештон завершилися. У результаті переговорів прийнято рішення щодо конкретних кроків для деескалації конфлікту в Україні.
Сегодня, 17 апреля в Женеве (Швейцария) состоялись четырехсторонние переговоры при участии госсекретаря США Джона Керри, главы МИД РФ Сергея Лаврова, и.о. главы МИД Украины Андрея Дещици и еврокомиссара Кэтрин Эштон. По итогам встречи принято решение о деэскалации конфликта в Украине.
.png)
Публікації
