Буква і дух: цінності нової Конституції

Українське суспільство потребує нової Конституції. Однак, якою вона має бути? Чи достатньо наново перекроїти владні повноваження?

Зрозуміло, що ні.

Конституція – це політична система, спосіб життя та сама незалежність держави. Тому, нова редакція має відповідати двом умовам: бути українською та інноваційною.

В першому випадку, це означає, що Конституція належить українському суспільству, відповідає його особливостям, і не може бути використана для інших. З цієї позиції, вона не може бути виключно набором основних положень функціонування політичних та соціальних інститутів.

Щодо другого, то саме інноваційність найбільше потрібна українській державі у вирішенні вже хронічних проблем політичної безвідповідальності, невизначеності та недалекоглядності. Втім, можливо ці дві умови є одним цілим?

Дискусії про Конституцію

Ухвалення нової Конституції вимагає від політиків вкидання великої кількості аргументів на користь різних позицій в публічну сферу.

Представники різних інститутів влади, різних політичних вертикалей, груп, намагаються аргументувати суспільству, по-перше, необхідність прийняття змін, а, по-друге, прийняття їх саме в тому форматі, який влаштовує того, хто пропонує.

Як наслідок, всі пропоновані проекти відрізняються настільки, що знайти хоча б одну фундаментальну спільну точку практично неможливо. Власне, самі політики часто не шукають компромісу в питанні єдиного проекту нової Конституції, і це при тому, що одним із головних аргументів на її користь є консолідація суспільства.

Взагалі можна спостерігати цікаву тенденцію, коли аргументи на користь зміни чинної Конституції дискредитуються поведінкою самої політичної еліти. Так, наприклад, теза про те, що нова редакція основного закону зможе вирішити перманентні політичні кризи, руйнується вже в дискусії про конституційну пріоритетність парламенту чи президента.

Адже, самі зміни до Конституції виступають ще одним фронтом постійної боротьби за владу, тож, чи можна, в такому разі, сподіватись, що протистояння закінчиться із прийняттям нової редакції?

Інший аргумент: внесення змін здійснюється в інтересах народу, теж не витримує жодної перевірки.

Нажаль, не права громадян та стандарти життя перебувають в центрі конституційних дебатів, а розподіл повноважень та отримання влади. Таким чином, внесення змін в Конституцію, перефразовуючи Клаузевіца, виступає продовженням української політики, тільки іншими методами.

Втім, незважаючи на всю суб’єктивну буденність навколо конституційних баталій та реальні мотиви їх учасників, особливе зацікавлення викликають пошуки унікальної моделі основного закону для українського суспільства.

Демократія не дає багато простору для креативних конституцій, обмежуючи їх трьома варіантами: парламентською, президентською та змішаною. Тому пошук української моделі має покладатись на один з варіантів і українську специфіку.

Щодо останньої, то в її пошуках політики пропонують звернутись до "мудрості народу" та українського конституціоналізму.

В першому випадку, окремі лобісти конституційних проектів наголошують на необхідності спитати в народу, яка конституція йому потрібна?

Пропонується винести на референдум декілька варіантів основного закону і дати право громадянам вибрати.

Відверто, важко назвати такі пропозиції чимось іншим ніж фарс.

Останні київські вибори довели, що мудрість українського народу коштує недорого, і при бажанні її можна набрати достатньо. Зрештою, це не означає, що народ "не розумний", скоріше йому досі так і не показали що таке демократія і як вона функціонує.

Тому в прийнятті змін до Конституції через референдум, народ буде інструментом та спостерігачем чергових політичних боїв, а не повноцінним учасником.

Чимало здивувань викликають звернення до традицій українського конституціоналізму. Особливо небезпечною в цьому руслі дискусії є теза про те, що Конституція повинна ввібрати в себе державотворчі традиції народу, якими, до речі, українська історія не може похвалитись.

Фактично, це означає, що основний документ країни буде консервувати існуючий стан речей, узаконювати певні практики управління та політичних відносин. Навряд чи комусь би хотілося, щоб нова Конституція відображала традиції української політичної безвідповідальності та стратегічної недалекоглядності.

Головний документ держави повинен містити тільки посилання на історію народу, а не втілювати її в собі.

Яким чином Конституція може отримати національне вираження?

Загалом, тіло основного закону завжди складається з Букви та Духу. Буква – це власне сам текст, норми та положення, які окреслюють політичну систему та визначають її функціонування. Тут закладаються важливі механізми вирішення головних проблем суспільства, чим вже частково наділяють Конституцію національними особливостями.

Однак, практика показує, що нормативні інновації певного суспільства можуть легко перейматися та адаптовуватися в інших демократичних системах. Двопалатний парламент, контрасигнація, інститути секретарів тощо, використовуються в багатьох демократичних суспільствах, незалежно від їх творців.

Внаслідок цього букву закону не можна прив’язати виключно до конкретного суспільства.

Натомість, справжнє національне вираження Конституція знаходить тільки в своєму дусі. Саме він встановлює спільний зв'язок, розуміння, та відчуття між основним законом та суспільством.

Дух – це ареал Конституції, історична важливість, повага до неї, цінність її, які консолідують суспільство і втілюють в собі його особливості.

В світовій практиці можна виділити два способи наділення Конституції духом.

Перший – це прийняття Конституції в особливих історичних умовах. В період великих перемог чи трансформацій, прийняття нового основного документу стає відповіддю на важливі виклики для суспільством та способом існування в майбутньому.

Дух таких Конституцій народжується в процесі їх створення, починаючи від політиків та їх цінностей, до умов, за яких вони приймаються. Він вбирає в себе всі переживання того моменту, всю відповідальність, яку на себе беруть політики та суспільство.

Зокрема, це досвід США, де сама Конституція (США), її творці та історичний момент є національними символами.

Другий досвід – це доповнення основного закону ще одним базовим документом для суспільства.

Якщо історія наділила суспільство видатним твором, який визначає його суть, цінності та спосіб існування, то частково він має бути адаптований для тексту Конституції. Це, наприклад, досвід Франції, де частиною Конституції є Декларація прав людини та громадянина 1789 року.

В обох випадках, дух є втіленням суспільних цінностей, якими наділяється основний закон. Тільки так Конституція отримує своє національне вираження, специфіку. Адже можна позичати позитивний досвід організації влади, але не можна запозичити дух.

Окрім цього, закладення цінностей в Конституцію зміцнює її непорушність. Як і цінності, вона стає транс історичною, важливою в різні історичні ситуації, встановлює зв'язок між різними поколіннями.

Перспективи української інноваційної Конституції

Національна специфіка виражається в дусі Конституції, в чому ж тоді виражається її інноваційність?

Одні експерти наполягають на тому, що інноваційна Конституція має пропонувати унікальну модель взаємодії владних інститутів. Інші, що вона має будуватись на унікальних взаємодіях влади та суспільства.

Загалом, інноваційними можна вважати всі пропозиції, які не мають аналогів у світі. Але всі вони стосуються тільки букви Конституції.

Українському конституціоналізму не бракує текстових інновацій. Наприклад, той самий імперативний мандат.

Постійною проблемою української Конституції був її дух. 1996 рік не був історично важливим для України, тому історія її творення відзначалась політичною доцільністю, яка стала основою духу.

Натомість, якщо б її приймали по гарячих слідах 1991, то дух зміг би ввібрати в себе визвольні перемоги та сподівання творців нової держави.

Подібно і в 2004 році, коли незважаючи на переломний історичний період, конституційна реформа була поразкою революції і перемогою старої еліти. Якщо б реформа була здійснена в травні того ж року, можливо б не було і такої конкуренції на президентські вибори. Тому інноваційним для української Конституції буде вже сам факт появи українського духу.

Однак, де його взяти? Сучасна історія поразок та невдач не дає натхнення новій Конституції, тому більш доцільно піти шляхом закладення в її редакцію ще одного базового документа.

Водночас, всі історичні документи, які уособлювали цінності суспільства мають сьогодні різні трактування, і дискусія про них тільки поглиблюватиме існуючі розколи.

В такій ситуації, Україна потребує створення нового документа для осмислення себе в незалежній демократичній іпостасі. Ним мали б стати Фундаментальні права та цінності українського громадянина, які окреслять суть українського громадянства, спільні цінності та принципи.

Завдання цього документа - створити свідомого громадянина, оскільки саме від нього залежать більшість процесів в країні і взагалі її існування. Документ має дати чіткі відповіді на питання, хто такий український громадянин, які в нього цінності, і як їх захищає держава?

Завдяки цьому, кожен власник українського паспорта задумається і осмислить себе та свою роль в державі. Документ повинен говорити про індивідуальні цінності, а не колективні. Тобто не з позиції націй, етносів чи класів, а з позиції людини і її прав.

В цьому закладена його консолідуюча сила, яка об’єднує індивідів через наділення їх рівними правами та спільними цінностями. Водночас, основною консолідуючою цінністю українського суспільства має стати гідність. Саме вона виступає основою громадянської свідомості, бажання себе захищати та контролювати владу.

Гідність – це те, чого в Україні немає. Її немає український політик, який просить закордоном кредити, а в цей час розкошує дорожче за європейських лідерів.

Гідності не має український міліціонер, який продає свої обов’язки за 20 гривень. Її немає у суддів, викладачів, лікарів, зрештою, немає її і в суспільства, яке продає свій шанс жити краще за пайки.

Це не стосується всіх, місцями ще живі ті одиниці, які вбачають в гідному способі життя більше щастя, ніж від матеріального збагачення, яке тотально охопило закомплексовану пострадянську свідомість українців.

Але, правда, така, що ці одиниці не стають прикладами, радше навпаки, їх висміюють і жаліють.

Тим не менше, гідність відіграє колосальне значення в суспільному розвитку. Гідність – це повага до себе і взаємоповага оточуючих. Досягнення поваги можливе тільки через суспільну користь та вплив, її не можливо досягнути через силу чи тиск.

Кожен громадянин може отримати визнання завдяки своїм вмінням, талантам, своєму внеску в розвиток суспільства, що сприяє загальному зростанню. На цьому і будується демократія, за якої думають всі, а не група лідерів в кабінеті, за якої відбувається конкуренція ідей, і виживають найкращі, найприйнятніші для всіх.

Внесення Фундаментальних прав та цінностей українського громадянина в Конституцію наділить її потрібним духом. Усвідомлення власної гідності та її захист мають стати національною особливістю, яка додасть в конституційний проект "української специфіки".

Від духу має відштовхуватись буква, текст закону. В ньому мають бути окреслені основні принципи забезпечення прав та цінностей, статус та ролі політичних інститутів, механізми політичної відповідальності тощо.

Конституція має сприяти обов’язковому засвоєнню фундаментальних прав та цінностей громадянами, оскільки саме вони визначають їх відносини з владою.

Українським та інноваційним для нової Конституції буде поява чогось стабільного, довгострокового, направленого на майбутнє, як її дух. Тільки так можна вирішити проблеми постійних криз, політичної безвідповідальності і стабільного розвитку.

01 липня 2008 р.
Віктор Андрусів, Інститут ДемАльянсу ім. Р. Шумана //www.pravda.com.ua/articles/2008/07/1/3480913/

Алегория гідності. Чезаре Ріпа. Iconologia (Іконологія). 1659 р.

//it.wikipedia.org/wiki/Cesare_Ripa

Резолюція ГАУ 2008: Нова Конституція: позиції громадянського суспільства

Ми, учасники Другої Громадянської Асамблеї України, констатуємо, що критичні застереження, висловлені Першою Громадянською Асамблеєю України рік тому, справдились. 

Влада й опозиція не прислухалися до вимог та пропозицій громадських організацій України, політична криза не лише поглибилась, а й переросла у тривалу політичну нестабільність.

Дострокові вибори не стали поштовхом до системних суспільно-політичних та соціально-економічних змін. Процес конституційної реформи, про який так багато говорилося політиками різних таборів, перетворився на предмет політичних маніпуляцій заради досягнення окремими політиками та політичними силами приватних короткотермінових цілей. Ігнорування правових норм набуло загрозливих масштабів, стало повсякденним. Це веде до деградації правової системи країни, загрожує свободі, безпеці та життєдіяльності громадян, а відтак може призвести до руйнації української державності.

На цей час, зазначені вище кризові явища набули чітких і системних ознак прямої загрози для подальшого розвитку суспільства та існування Держави.

Тому ми, учасники Другої Громадянської Асамблеї України, усвідомлюючи відповідальність перед усіма громадянами України, заявляємо:

Конституція – це основа розвитку суспільства та будівництва держави, від неї залежить буття кожного громадянина. Конституція має бути справжнім суспільним договором між громадянами, а не тимчасовим компромісом політиків чи кланів.

Нікому не дозволено привласнювати собі виняткове право народу – право на установчу владу. Ніхто з політиків не має права використовувати політичну кризу та нестабільність задля просування кланових версій конституційної реформи. Конституційна реформа має привести до усвідомлення громадянами своїх прав та інтегрувати націю.

Ми вважаємо, що нова Конституція має гарантувати:

• дійсну відповідальність влади та непорушність прав та свобод людини у відповідності до Європейської конвенції захисту прав людини й основоположних свобод;
• впровадження і реалізацію принципу верховенства права;
• реальну можливість ефективного саморозвитку кожної людини та українського суспільства загалом, формування здорової, інтелектуальної та культурної нації, забезпечення її екологічної безпеки;
• ефективну управлінську модель влади, прозорість її функціонування (зокрема через електронне урядування) разом з дієвими механізмами відповідальності органів влади та посадових осіб перед громадянами;
• ефективний адміністративно-територіальний устрій, який ґрунтується на демократичній децентралізації публічної влади, первинності влади громад та спроможності органів місцевого самоврядування надавати якісні публічні послуги;
• реформовану некорумповану судову систему;
• інституціоналізацію механізмів громадянського контролю за владою, підконтрольність та підзвітність органів влади громадянському суспільству;
• забезпечити механізми прямого народовладдя.

Ми вимагаємо від Президента України, інших вищих органів влади, провідних політиків та посадових осіб:

• Відмовитись від використання конституційного процесу для досягнення політичних переваг. Припинити маніпулятивні спроби внесення змін до Конституції похапцем, без широкого громадського обговорення та впровадження інституту установчої влади до часу вирішення політичної кризи.
• Повернутися до визнання та забезпечити виконання чинної Конституції та законів України, насамперед – створення чесної, справедливої та прозорої судової системи, як запоруки прав та свобод громадян.
• Терміново ухвалити такі зміни до Конституції або спеціальний Закон, які передбачатимуть скликання установчих зборів – Конституційної Асамблеї для розробки та ухвалення нової Конституції України, делегати якої обиратимуться на прямих виборах та не матимуть права обиратись чи призначатись до вищих органів державної влади протягом 10 років.
• Терміново ухвалити нове виборче законодавство, законодавство про референдуми, імпічмент президенту, об’єдання громадян та законодавство про політичні партії, що передбачатиме радикальне покращення якості та прозорість політичного процесу в Україні. А саме – впровадження системи «відкритих» (преференційних) регіональних виборчих списків, часткове повернення мажоритарної системи на виборах до місцевих органів влади, а також деталізація норм внутрішньопартійної демократії, неможливість фінансування партій юридичними особами та обмежень щодо фізичних, забезпечення умов проведення місцевих референдумів та посилення відповідальності депутатів перед виборцями.

Доручаємо секретареві оргкомітету ГАУ надіслати текст Резолюції, у відповідності до законодавства про звернення громадян, Президенту, Прем’єр-міністру, Голові Верховної Ради, Голові Верховного суду, Голові Конституційного суду, керівникам парламентських фракцій та політичних партій з вимогою висловити своє ставлення до наших вимог, забезпечити моніторинг і широке оприлюднення їх відповідей.

Ми будемо домагатись виконання своїх вимог усіма законними засобами та проводити активну громадську діяльність, зокрема:

• вести моніторинг всіх гілок влади задля ефективного діалогу громадськості та влади з питань конституційної реформи та подолання політичної нестабільності;
• активно залучати громадські організації усіх регіонів України до участі в процесі конституційного реформування;
• проводити просвітницькі заходи й кампанії громадського впливу;
• активно впливати на позитивні зміни у регіональній політиці, а також відстоювати інтереси місцевих громад при ухваленні політичних рішень на центральному рівні;
• забезпечувати громадський контроль роботи органів влади та політичних сил;
• захищати права і свободи людини і громадянина.

Доручаємо оргкомітету ГАУ опрацювати ініціювання широкої громадянської кампанії за підписання громадянами основ нового суспільного договору та секторальних суспільних договорів, які мають скласти основу нової Конституції України та кампанії громадянського тиску за реалізацію права українського народу на установчу владу.

Громадяни, створімо нову Конституцію 
та реформуймо країну разом!

Ухвалено 21 червня 2008 року.

Додано Срд, 25/06/2008 - 15:19 користувачем Адміністратор сайту, Громадянська Асамблея України

//gau.org.ua/node/69

14.05.2014 Заява Координаційної ради Громадянської Асамблеї України з приводу теперішньої кризи та в зв’язку з проведенням круглого столу національної єдності

05.07.2012 Заява Координаційної ради Громадянської Асамблеї України з приводу подій навколо ухвалення законопроекту №9073 

22.03.2012 IV Форум Громадянської Асамблеї України «Криза демократії в Україні. Позиції громадянського суспільства». Громадянська Конституційна Асамблея 

18.03.2012 Положення про Громадянську Конституційну Асамблею (проект) 

23.02.2012 Громадянська Асамблея України закликає надати право писати Конституцію народу 

01.02.2012 Заява Оргкомітету Громадянської Асамблеї України з приводу Указу Президента України про Питання формування та організації діяльності Конституційної Асамблеї 

29.12.2009 Проект Закону України Про порядок підготовки і затвердження нової редакції Конституції України 

09.04.2009 Резолюція ГАУ 2009: Дія громадянського суспільства в умовах державної кризи 

29.04.2008 Повернемо Україну народу! 

24.07.2007 Резолюція ГАУ 2007: Політична криза: позиції громадянського суспільства

Україні потрібна народна Конституція, а не чергова змова політиків

Конституційний процес в Україні завжди мав яскраво виражений політичний характер. Усі конституційні зміни, які відбувалися у країні, постійно супроводжувалися надмірною політизацією цієї надважливої державотворчої справи.

На жаль для української громади, Конституції 1996 року і 2004 року приймалися, не виходячи з бажань та інтересів народу, а виходячи з боротьби за повноваження політиків з політиками, з тією різницею, що змінювалися лише дійові особи.

Якщо у ‘96 році мова йшла виключно про боротьбу за повноваження між президентом Леонідом Кучмою і Верховною Радою, то у 2004-ому і до цього часу сам текст Конституції прошитий нитками боротьби за повноваження між урядом і президентом.

Повноваження понад усе

При цьому зміни до Конституції–2004 мають настільки незбалансований характер, що неминучі конфлікти через владні повноваження виникають навіть між союзниками по демократичній коаліції — це всі ми можемо спостерігати в інституційному протистоянні уряду Тимошенко і президента Ющенка.

І хоча це протистояння наразі не має ознак масштабної політичної кризи, яку ми бачили у конфлікті між президентом Віктором Ющенком і урядом Віктора Януковича, факт залишається фактом — і те й інше спровоковано і підживлюється незбалансованістю діючої редакції Конституції.

Як і Конституція ‘96 року, нинішня редакція головних правил гри є, грубо кажучи, змовою політиків, не підтвердженою волею народу на Всеукраїнському референдумі. Відтак, сам Основний закон в Україні має нелегітимний характер в очах більшості населення, і це створює великі можливості для політичних спекуляцій з боку недобросовісних політиків.

Уроки першої масштабної політичної кризи, яка закінчилася достроковими виборами восени 2007 року, стали очевидними для основних політичних гравців лише зараз, коли демократичні сили БЮТ і НУ–НС самі стикнулися з проблемою недосконалості Конституції.

Очоливши уряд, лідер БЮТ Юлія Тимошенко сподівалася, що єдність демократичних сил та взаємна довіра один до одного дозволять обходити гострі кути чинної редакції Конституції, і не використовувати їх у політичних цілях. Однак цього не сталося, бо спокуса використати дірки в Конституції на свою користь породжує недовіру навіть між союзниками.

В підсумку і Президент, і прем’єр, як для себе, так і публічно визнали — жоден з них за такої Конституції не може повноцінно виконувати свої функції і реалізовувати власну політичну та економічну програму, з якою вони йшли на вибори.

Президент першим вирішив одноосібно ініціювати потрібні суто йому конституційні зміни, з огляду на бажання вдруге очолити країну на президентських виборах 2009 року. Тому на усі конституційні процеси в Україні знову ж таки, як і в попередні роки накладатимуться в першу чергу політичні амбіції, а не загальнодержавний інтерес.

В заручниках політичних амбіцій

Ющенко оголосив про створення Національної Конституційної ради, на яку була покладена функція розробки нового основного закону, але фактично в обхід парламенту. Він також планував прийняти її на загальнонаціональному референдумі без врахування думки ВР, яка, на переконання президента, давно дискредитувала себе.

В такій позиції щодо парламенту є частка правди, адже за даними соціологічного опитування Центру Разумкова у квітні рівень повної підтримки Верховної Ради серед громадян складав лише

3,7 %. При цьому президента як орган влади повністю підтримували 11,2 % громадян. Рівень повної підтримки уряду також у три рази більший за рівень підтримки Верховної Ради і складав 9,5 %.

Значне падіння довіри до ВР спостерігається з часу низки великих політичних криз, коли заручниками амбіцій окремих політиків ставала вся країна.

Запроваджена Верховною Радою виключно у своїх партійних інтересах пропорційна виборча система на всіх рівнях з часом повністю дискредитувала себе в очах виборців. Вони втратили можливість обирати у владу конкретних людей, а отримали натомість закриті списки політиків, нав’язані населенню партійними лідерами.

Однак, задля справедливості, варто зауважити, що ігнорування позиції Верховної Ради при прийнятті Конституції, як хоч і недосконалого, але обраного народом інституту влади є хибним і навряд чи законним кроком. Такої самої точки зору дійшов і Конституційний суд, який прийняв рішення, що будь-яка нова Конституція в Україні має спочатку бути прийнята у Верховній Раді, а потім затверджена на загальнонаціональному референдумі.

Саме це рішення КС дозволило прем’єру і лідеру БЮТ Тимошенко заявити на противагу президенту про необхідність запровадити парламентську республіку в Україні на зразок ФРН. Таким чином, Тимошенко знайшла адекватну відповідь президенту. Тепер йому так чи інакше доведеться узгоджувати свій варіант документу з Верховною Радою. Тому президенту довелося відмовитися від ідеї виключно президентської республіки і нашвидкуруч підкорегувати свій варіант Основного закону.

Гра з нульовою сумою

Концепція президентського документу хоча і формально зберігає нинішню модель парламентсько-президентської республіки, але містить приховані наміри значно посилити роль президента.

Наприклад, президент хоче мати право самому призначати і звільняти генерального прокурора, а отже, отримати повний контроль над правоохоронною системою, адже саме від прокуратури в силу застарілого законодавства сьогодні залежить, чи піде будь-яка кримінальна справа до суду, чи не піде. Генпрокуратура в Україні також традиційно використовується для зведення політичних порахунків з опонентами. Чим буде стримуватися таке повноваження президента, у його варіанті Конституції не сказано.

Окрім цього, президент таки прагне безпосередньо впливати на виконавчу владу, фактично запропонувавши відмінити таке утворення, як парламентська коаліція. На думку Ющенка, якщо дві найбільші фракції Верховної Ради не зможуть висунути узгоджену кандидатуру прем’єр-міністра, то президент отримує право самостійно подати свого кандидата на цю посаду.

Президент також прагне надати можливість населенню приймати закони на референдумах. За такого сценарію президенту буде нескладно ініціювати будь-який референдум нібито за „народною ініціативою“, як це досить успішно робив президент Леонід Кучма, ініціювавши такий референдум у 2000 році, виключно для того, щоб натиснути на Верховну Раду.

Зрозуміло, що у такій редакції цей проект Конституції наразі недієздатний і не знайде підтримки у Верховній Раді, оскільки ще більше розбалансовує і без того хитку конструкцію політичного устрою країни. Водночас Юлія Тимошенко продовжує показово наполягати на прийнятті тієї Конституції, яка б зробила її канцлером і одноосібним керівником всієї виконавчої влади, включно із правом призначати голів обласних державних адміністрацій, які реалізовують політику уряду на місцях.

За президентом же залишаються ледь не церемоніальні та духовно-просвітницькі функції. У проекті БЮТ, щоправда, залишається всенародне обрання президента. Але така постановка питання входить у пряме протиріччя з бажаннями громадян, які воліють бачити сильну, але демократичну президентську владу, яку б стримував парламент та незалежна судова система.

У своєму, поки що чорновому і напівофіційному варіанті Конституції, БЮТ також пропонує залишити пропорційну систему і проводити вибори до Верховної Ради за відкритими списками у два тури, за принципом «переможець отримує все». Реально це означає фактичне запровадження двопартійної системи, і реально ця схема нежиттєздатна з огляду на вкрай високу недовіру населення до парламенту та пропорційної системи виборів.

Відтак, контрпропозиції Ющенка та Тимошенко щодо Конституції варто розглядати під кутом гри з нульової сумою. Сторони заявляють максимально неприйнятні по відношенню один до одного проекти Конституцій з тим, щоб шукати спільні точки дотику. До того ж на кону вирішальні вибори президента, на які піде як Тимошенко, так і Ющенко, і саме переможець цих виборів зможе реально „отримати все“, в тому числі можливість провести справжню конституційну реформу.

Тим часом більшість українських експертів упевнені в тому, що країні потрібна президентсько-парламентська форма правління, із сильним президентом, силу якого має обмежувати двопалатний парламент. Крім того, останнє слово повинен обов’язково сказати народ на референдумі. Лише тоді така Конституція буде справді народною та легітимною в суспільстві, а не черговою змовою політиків.

Павло Булгак, політолог, Київ

//ukrzurnal.eu/ukr.archive.html/243/

//ukrzurnal.eu/pdf/uz_2008_06.pdf

//www.davidicke.com.ua/nadoelo-tak-zhit-prosto-zabey.html

Провидці про Україну

Україна – гарне підсоння, родюча земля, музика, пісні, весела вдача і мудрість людей. Трудолюбиві люди з розвиненими творчими здібностями, прагненням споруджувати, тяжінням до порядку. Народ терплячий, але довго роздумує, обережний, часом нерішучий, надзвичайно довірливий. Наділений практичним розумом, в господарських справах завжди намагається бути самостійним, у відповідальних справах покладається на колективну думку. Незадоволений владою. Диктаторський режим в українців непопулярний.

Україна переживає довге становлення через захоплення влади своєкорисливими і комерційними олігархами, а меркантильність їх випромінює негативну енергію, яка гальмує процвітання держави. Сприяють гальмуванню зацикленість на матеріальних проблемах, схильність до дрібних питань, забуваючи про духовність, невміння глобального мислення, віддаючи перевагу формі, а не суті.

Українці занадто довіряють авторитетам, і цим часто користуються вороги держави. Сильний вплив російських засобів масової інформації небезпечний для довірливої України. В той же час засоби масової інформації у нас слабкі, що вселяє страх за майбутнє. Народ і державні структури зациклились на матеріальних проблемах, забуваючи про духовність.

Відсутність глобального мислення та схильність до вирішення дрібних проблем гальмують поступ до утвердження і процвітання нації і держави. Україні долею накреслено руйнувати імперії. Наші землі і племена, коли входять до імперії, стають причиною їх розвалу, а також при військових сутичках.

Відома участь наших древніх предків у руйнації Ассірії, Вавілону, Персії, Єгипту. Згадаймо Рим, Візантію, Великий Хазарський Каганат. І Союз розпався після виходу з нього України.

Про наше майбутнє зашифрована інформація в катренах Нострадамуса, баченнях Нємчина, Кейсі, Ванги, пророчиці Самбетти, багатьох сучасних провидців – справжніх і фальшивих.

Ось таке довелось дізнатись, читаючи про наше майбутнє, слухаючи також розповіді живих провідців.

Як стверджують провидці, у третьому тисячолітті не буде імперій (Росія ще розпадеться на декілька держав), всі нації житимуть вільно, поважаючи одна одну, розвиваючи свою самобутність, мову, культуру.

Україна – колиска індоєвропейських народів. Українська історія, як і все у світі, розвивається циклічно, цикл триває 720 років – третину процесійної епохи (2160 років). Були періоди злетів України – Трипілля, Скіфія, Русколань, Київська Русь, Україна козацько-гетьманська. Пік найвищого піднесення передбачається у двадцять четвертому столітті, підвалини якого закладаються зараз.

Русь-Україна за 8-10 тисячоліть мала кілька злетів. Зокрема: Трипілля (Оріяна) – кінець п’ятого-початок третього тисячоліття до нашої ери. Скіфія (VІ-ІV століття до н.е.), Русколань, Антія (ІІ-V ст. до н.е.), Русь (Х-ХІІ ст. до н.е.). У ці періоди Україна ставала на чолі цивілізації.

Трипілля – предок України існувало задовго до Вавілону, Єгипетських пірамід, Древньої Еллади, ще до виникнення Шумерії. Часто провидці плутають Русь – Велику українську державу – з Росією, назву останньої вкрадено у нас попом Феофаном – Петровим прислужником, який фактично правив Московією, або Тартарією, як до того називались землі сучасної європейської Росії.

Як стверджують деякі провидці, язичницькі волхви, за глум над їхніми ідолами і віруваннями, прокляли Русь на тисячу років. Строк прокляття закінчився з початком незалежності, тобто в 1991 році (за іншими джерелами у грудні 2012 року – ред.). Із езотеричних джерел та матеріалів так званих контактерів випливає, що на Україну знову покладається надія. Серед народів і країн світу вона матиме провідне місце.

Принагідно, що назва України китайською мовою (ієрогліфами) означає її історію: від темного минулого, через довготривалі страждання, боротьбу і становлення, до квітучого майбутнього.

Майбутнє духовне лідерство України закладене в її гороскопі, але для реалізації цього потенціалу потребується час і зусилля не одного покоління. Україна за знаком Зодіаку – Тілець.

Під впливом Тільця вона енергетично й інформаційно насичена, спасенне місце. Спаплюження України викликало помсту неба, яким став Чорнобиль. Парадоксально, але Чорнобиль означає пробудження української нації. Підвищений фон радіації призведе до генетичних змін, дедалі більше народжуватиметься людей з надзвичайними здібностями.

Епоха Водолія, що почалася у 2003 році правитиме дві з половиною тисячі років. Суспільство Водолія буде суспільством свободи. У людей проявлятиметься любов до новизни і винахідництва, вони легко змінюватимуть професію і напрям думок. Коли, як твердять астрологи, епоха Риб була епохою великого змішування, то Водолій принесе період великого поділу.

При новій ері негідні якості будуть очевидними, їх не зможе замасковувати зовнішня краса. На українській базі сформується новий тип людей. Весь світ почне вивчати українську мову, щоб оволодіти тим новим, чого досягла Україна. Жахливий суржик у жлобському виконанні, який заполонив Київ і панує в багатьох містах, зникне безповоротно.

В епоху Водолія відбудеться своєрідне повернення матріархату. Припиняться розбрати – міжнародний, міжнаціональний, міждержавний, навіть внутрішньо сімейний. Юні душі не розвиватимуться в жорстких рамках.

Доля України, насамперед, відзначається в мудрих і віщих катренах великого астролога Нострадамуса, Мішеля де Нотрдама, який жив п’ятсот років тому у Франції. Він писав: «Світ чекає володаря світла і знань... і геній Сходу в любові оживе».

Під Сходом Нострадамус мав на увазі Україну, (Черкаси), бо Париж і Черкаси розташовані на 49 градусі північної широти. В іншому катрені читаємо: «Гряде новий стократ привабливіший звичай старому, бусурманському, на зміну. Де мова тішить слух, там Борисфенів край. Початок здвигам покладе, злама рутину».

Нострадамус попереджав, що після розпаду «сатанинської держави» через некомпетентні економічні програми будуть серйозні провали у фінансовій сфері держав, промисловості, сільському господарстві і торгівлі, зросте злочинність, посилить свої дії мафія, знахабніють спекулянти.

«Народ ще довго заліковуватиме свої рани і непросто буде розуму вийти з глухого кута». На жителів «чекають нові біди і нові струси, і квітуча земля може перетворитись на пустелю». Але перелицьованим людям не вдасться останнє зробити.

Нострадамус передрікав, що близько 2025 року з лиця землі остаточно зникнуть всі пам’ятники Леніну, і Маркс та Ленін потонуть в історії як творці соціального безумства, що ледь не згубили Всесвіт.

Про майбутнє України знаходимо у Нострадамуса таке, яке російські коментатори прикладають до Росії, навіть при невідповідних географічно-історичних назвах. В одному з катренів читаємо:

Закон Мора поступово загасне,

Потім з’явиться інший, набагато принадніший,

Борисфен першим прийде встановлювать

Своїми талантами і мовою привабливий закон.

Отже, зникне утопія соціалізму, тобто вигаданий ідеальний суспільний лад, заснований на необґрунтованих проектах суспільного устрою.

Влітку 1987 року біля Багамських островів знайдена урна з папірусом, вуглецевий аналіз якого показав, що його вік приблизно 4.5 тисячі років. Цей папірус оповідає про події древні, але й недавні і навіть майбутні. В ньому, зокрема, є дата розпаду великої держави, яка в 1918 році (прямо вказує на Росію) «відреклась від світу, захопилась темними силами».

В продовженні вище згаданого катрену пророкується натяк на Україну: «...а потому пустить пагони та, що так довго була безплідною, починаючи з 50-го градуса, і яка оновить всю християнську церкву. І будуть встановлені великий мир, союз та злагода...».

Отже, нові засади світоустрою та упорядкування. Зазначимо, що Київ має координати 50-27-01 північної широти та 30-31-30 східної довготи. П’ятидесятий градус північної широти – паралель, яка проходить через Харків, трохи нижче Києва і дещо вище Львова. Центром оновлення віри і духовності за Об’явленням Івана Богослова також має бути Київ.

«Борисфен першим прийде встановити своїми талантами і мовою більш принадливий закон», – пророкує Нострадамус. Борисфен – давньогрецька назва Дніпра.

Астролог В. Нємчин ще в ХV столітті писав, що сатанинське правління зникне і настане новий час – час цілковитої гармонії. Виникне лад, аналога якому ще не було в історії Землі. Народи колишньої імперії усвідомлять свою національну гідність, духовно відродяться і заживуть як добрі сусіди. Василь Нємчин передбачив сім нових хвороб. 3’явилось уже чотири, а з нетиповою пневмонією та пташиним грипом, мабуть, більше.

Попередник Нострадамуса, великий лікар, філософ і астролог Парацельс (справжнє ім’я Теофраст Бомбаст фон Гогенхайм, 1493-1541 рр.) пророкував стосовно Скіфії – Гіпербореї, що прямо стосується сучасної України, якій завбачає світле майбутнє.

«Засяє Божественне світло з гори країни гіпербореїв і його побачать всі жителі землі. ... В тій країні, про яку ніхто ніколи не думав як про країну, де може зчинитися щось велике, над приниженими і знедоленими засяє Великий Хрест. Це мусить статися через 500 років після моєї смерті».

Пророчі парацельсові п’ятсот років після його смерті спливають у 2041 році. Не так уже й далеко. Сучасна молодь доживе до тих днів. Місце України, як пророкує Парацельс, провідне і чільне серед народів і країн світу.

Давніший францисканський монах-астролог Раньо Неро в оракулі «Вічна книга» писав, що «наприкінці двадцятого віку весь світ поклонятиметься сатані... Основний центр спокушення – Тартарія» (Московія).

Ще Распутін казав (він теж був провідцем і напророкував цареві Миколі ІІ смерть після себе, що й сталося), що невмільці будуть правити, людство наше буде знедолене поступом негідників.Деякі провидці, типу Глоби, цілеспрямовано «вбачають» те, що Росія стане духовним центром, посилаючись на епоху Водолія, бо Водолій управляє Росією. В їхніх пророцтвах немає місця Україні, оскільки й тепер бачать нашу землю як територію сусідньої держави.

Астролог Глоба пророкує уникливо й невиразно, але в руслі бажань влади й олігархів, наділяючи майбутнє Росії кращими пророцтвами, які стосуються нашої нації і держави. То розділяє Україну, то єднає її з північним сусідом, нехтуючи тим, що вихід України з Союзу – шлях до вилікування імперського синдрому. Дійсно, поневолений народ відпрацьовує гріх поневолювача, тому свобода й незалежність – найкращий стан розвитку духовності і здобуття матеріальних благ.

Едрис Казими також пророкує процвітання Україні і стверджує, що за «Кармою України» в ній диктаторський режим непопулярний і астрологічно неможливий. За його пророцтвами, у XXI столітті наступить на Землі Золотий вік.

Третьої світової війни на теренах України не буде. Війни відбуватимуться нижче 42 градусів північної широти, взагалі війною буде охоплена південна півкуля, і землі від екватора до згаданої широти. Золотий вік, за пророкуваннями, почнеться з 50 паралелі. Ще апостол Андрій пророкував нашій землі велике майбутнє. Україну чекає грандіозне духовне і економічне піднесення.

В історичній та езотеричній літературі є згадки про Гору гіпербореїв, як колись називали Київські гори. Київ належить до вічних міст – святих і священних земель, тому не випадково чорнобильський викид обминув його. Київ – святе місто. Пророкують, що Київ у третьому тисячолітті стане духовною столицею світу – Новим Єрусалимом, містом Божественної слави.

В межах Києва на землю сходить могутнє космічне випромінювання, найсильніше у Володимирському соборі. Там, де воно пронизує, одержуємо величезну енергію, відступають хвороби. Київ – свята земля, яку Господь обрав для своєї нової резиденції – так пророкують ясновидці. Тут збудують Храм Відродження. Київ у новому тисячолітті перетвориться на місце прочан всіх народів Землі.

Торкаються провидці і будови нашої символіки, зокрема прапора. Синьо-жовтий прапор України має таке значення: зверху блакитне небо, знизу – жовта земля від доспілої пшениці. Про невідповідність розміщення кольорів стягу звертають увагу багато провидців.

За китайськими поняттями він передвіщає занепад. Якщо перевернути прапор, зробити його жовто-блакитним, як було раніше, то вийде китайський знак «Тай», значення якого – розквіт. Жовто-блакитний прапор має таке значення: золотавий колір – колір Космосу. Космічна енергія тоді через жовтий колір вільно переходить до блакитної Землі – кольору планети, яку можна побачити з Космосу. Жовто-блакитний прапор – уособлення духовності, врівноваженості.

Тризуб – невід’ємний історичний знак нашої незалежності, на противагу п’ятикутній зірці. За масонською міфологією вона означає символ раба, а шестикутна – архітектора подій, творця рабства. Стосовно державних подій від сучасних пророків довелось почути таке: олігархи зникнуть з політичної арени, новим президентом стане маловідома людина, великі підприємства повернуться в державну власність. За матеріалами інших видань і усних свідчень провидців

Михайло Курдюк, «Персонал плюс» № 20(160) 

29 травня - 4 червня 2008 р.
http://ukrgazeta.plus.org.ua/print.php?ida=2445

http://ukrgazetaplus.net/article.php?ida=2445

Несостоявшаяся держава или же родина Нового Мира?

//www.fotka.ua/

Перезавантаження. Конституанта

Конституція надто важлива річ, щоби довірити її політикам

17 років існує квазідержава Україна, але все якось без ладу. А тепер – після однієї конституційної реформи й на порозі другої – порядку не стало зовсім. Бо для неметеної хати не конче треба в ній семи господинь. Вистачить і трьох – президента, прем’єра і парламенту. Які не можуть замітати в хаті, бо перманентно видирають одне в одного з рук віник. Адже права кожної на віник нечіткі й туманні. Як то кажуть, "погано виписані".

"Чого ж їх так погано писали? 17 років не вистачило?" – запитає хтось. Та не вистачить і ста, якщо не змінити писарів. Бо коли ті самі й правила пишуть, і самі ж за ними грають, якось не теє то... Особливо, коли правила змінюють під кожну гру чемпіонату.

Це ми про нашу Конституцію, недаремно названу ОСНОВНИМ Законом. Коли з нею щось негаразд, рано чи пізно кожен відчує це на власній шкурі. Бо щоби наші дрібні й великі справи якось регулювати, потрібні чітко виписані закони. А їх здебільшого нема, або є нашвидкоруч під когось зліплені. Тому і земля для пересічного громадянина – не товар, і фондового ринку для нього не існує, і рейдерству ніхто не ставить правову перепону, і… самі далі продовжите. Законодавцям-політикам не до насущних законів. У них уже 17 років одна проблема, один спорт – як поділити й переділити владу. Позаяк у Конституції це питання як слід не розв’язане, і справжнього балансу влад немає. А нема тому, що нікому той баланс не потрібен. Крім пересічного громадянина. Але той, по-перше, не фахівець із конституційного права, а, по-друге, його можливості в цій справі обмежені обранням депутатів. Які в одній компанії з урядом і президентом створюють і перетворюють Конституцію – під себе.

Існує думка, що 1996 року на зміст теперішнього Основного Закону найбільший вплив мали Леонід Кучма, який був у зеніті свого президентства, і спікер Олександр Мороз, який у своєму наступному президентстві не надто сумнівався. 2004-го на зміну Конституції найбільше вплинула та ж пара. Але тепер і Мороз, і Кучма знали, що Банкової їм не бачити, натомість спікерське крісло Морозові ще світило, а Данілич волів якнайбільше отруїти життя своєму наступнику. Отож, і 1996-го, і 2004-го пропорції владних повноважень змінювали не в інтересах держави та її пересічного громадянина, а під окремих осіб, здатних впливати на ці зміни.

Ситуація повторилася, коли Закон "Про Кабінет Міністрів" (по суті, конституційний, хоч і прийнятий як звичайний) знову розробили й ухвалили під конкретну особу – тодішнього прем’єра Януковича.

Теперішня прем’єрка – хрестоматійна ілюстрація до сказаного. Колись була проти конституційної реформи, яка обмежила повноваження президента, тепер, навпаки, виступає за парламентську республіку. А радше за "канцлерську". Адже тепер "канцлер" вона…

А 8 грудня 2004 року! Тоді депутати ухвалили виборчий закон, апріорно чинний лише на час одних конкретних виборів, які майже стопудово мав виграти конкретний кандидат у президенти! Хоч це Конституції і не стосується напряму, але міру кон’юнктурності наших депутатів характеризує добре. Чого ж у майбутньому від них чекати?! Адже все це робиться руками фракцій, які з того мають політичний зиск, а окремо взяті депутати – не лише політичний.

Оте все тривало 17 років, але якось нам жилося, поки – за законами діалектики – кількість неподобств не перейшла в якість. Маємо тепер правовий хаос, коли закони перестають діяти навіть в українському їх розумінні, коли саме "правове поле" кудись тікає з-під ніг, і не зрозуміло, хто кому начальник.

Як розірвати закляте коло? Може, звернутися по досвід до близьких і далеких сусідів?

Давно стежив за навколоконституційними суперечками та все чекав, чи з того глухого кута хтось не вигукне: "Еврика! Конституанта!" Богу дякувати, дочекався. Коли почалася чергова (і дуже сумна) конституційна кампанія, знайшлися в суспільстві, як то кажуть, "здорові сили", здатні оживити екзотичне слово.

Але про "здорові сили" пізніше, а зараз про саме слово.

У нас багато балакають про різні види влади. Всі чули про славнозвісну тріаду – влада законодавча, виконавча, судова. Інколи згадують про владу "четверту", інколи про представницьку. А є ще, виявляється, влада установча. Оце ж вона і є, конституанта.

Ідея геніально проста. Парламент позбувається права ухвалювати чи серйозно змінювати Конституцію. Хай і надалі приймає інші закони, вирішує належні йому поточні справи, займається звичною лобістською метушнею. Але паралельно з ним народ обирає оту, власне, конституанту (Установчі збори, Конституційну асамблею тощо). Її члени (бажано юристи, фахівці із конституційного права) нічим, окрім підготовки проекту Конституції, займатися не повинні. Не мають вони права і поєднувати свою участь у конституанті з членством у парламенті, уряді, судах. Не мають можливості, як теперішні депутати, пхати носа до кожної владної справи. Сумнівною є доцільність надання їм імунітету, подібного до депутатського. Таким чином можливу шкурницьку мотивацію дій членів Асамблеї максимально послаблено. Після ухвалення Конституції конституанту розпускають. Плодом її діяльності має бути Основний Закон, складений не на кон’юнктурних засадах, а з думкою про долю країни [див. також тут. – Z].

Через такий процес свого часу пройшли багато держав.

Як це було у них

Першими в історії установчими зборами був Континентальний конгрес, який 1776 року ухвалив славнозвісну Декларацію незалежності США. Наступні установчі збори, скликані 1787 року у Філадельфії під назвою "Конституційний конвент", виявилися вражаюче успішними, – вони увінчали свою каденцію затвердженням Конституції США, яка діє досі. І розроблена ними конструкція американської влади є настільки вдалою, що практично не змінювалася 220 років!

Не виявили такої любові до стабільності французи. Саме слово "конституанта" [constituant] є, власне, їхнім витвором. Але самих конституант у нащадків галлів було п’ять. І народження чотирьох із п’яти славнозвісних французьких Республік супроводжувалися саме конституантами. Хоч перша з них своєї Республіки народити не встигла. Називалася вона Національними зборами. Так із початком Великої французької революції (1789 р.) переназвали себе Генеральні Штати – представницький орган, який об’єднував депутатів трьох станів: шляхетського, духовного та "третього" (тобто буржуазії). Власне остання й ініціювала перетворення ГШ на конституанту. Національні збори ухвалили вікопомну Декларацію прав людини та громадянина й першу в історії країни Конституцію 1791 року. Згідно з нею, Франція з абсолютної монархії перетворилася на конституційну. Але вже через рік (1792), коли монархії настав гаплик, зібралася друга конституанта – Конвент – і проголосила Першу Республіку. Конвент (а точніше те, що від нього залишила гільйотина) розробив цілих дві конституції – радикальну (якобінську 1793 року), яка ніколи не діяла, та помірковану (термідоріанську 1795-го).

Другу Республіку народила революція 1848 року та конституанта 1848-1849 рр. Третю – поразка у війні з німцями, падіння Другої Імперії (а потім – Паризької Комуни) та Установчі збори 1871 року. Четверту – закінчення німецької окупації та конституанта 1945-1946 рр. І лише Шарль де Ґоль, створюючи свою П’яту Республіку (1958), якось обійшовся без чергової конституанти.

Скликання конституант (своєрідні "перезапуски" політичного ладу) відбувалося в переломні моменти історії не лише у Франції, а й у решті Європи й т.зв. "цивілізованого світу". В Іспанії Установчі збори 1812 року збіглися з завершенням французької окупації. У Норвегії УЗ 1814-го – з заміною персональної унії з Данією на таку ж зі Швецією. (Відтоді Норвегія встигла проголосити незалежність від Стокгольма та пережити німецьку окупацію, але Конституція 1814 року, як не дивно, діє там досі і є найдавнішою чинною Конституцією в Європі).

У Бельгії Установчі збори 1831 року скликали після проголошення незалежності. У Німеччині – під час революції 1848 року (це були перші в історії розшматованої країни загальнонаціональні представницькі збори – хоч і невдалі).

Установчий сейм у Польщі (1919), Установчі збори Латвії (1919), Литви (1920) та Грузії (1921), Національні збори Чехії (1920) символізували проголошення незалежності цих держав. Розпад Австро-Угорської, Німецької, Османської та Російської імперій спричинив скликання конституант у відповідних колишніх метрополіях: "Веймарські" Установчі національні збори (Німеччина, 1919), такі ж збори (Конституанта) в Австрії (1918), Великі національні збори (Туреччина, 1922) та Установчі збори (Росія, 1918). Останній передпарламент, щоправда, жодної конституції не ухвалив. Його силою розігнали більшовики після того, як ця конституанта відмовилася визнати їхні відомі декрети та розглянути їхню ж Декларацію прав трудового й експлуатованого народу. Установча Скупщина в Белграді (1920) ухвалила конституцію Королівства Сербів, Хорватів і Словенців (згодом Югославія) після об’єднання цих народів в одну державу.

Установчі збори в Італії 1946 року закріпили в Конституції країни ліквідацію монархії. В Індії 1950-го – здобуття незалежності. В Португалії 1976-го – падіння диктатури Каетану-Салазара.

Конституції, ухвалені конституантами Естонії (1990-1992) та Намібії (1990), закріпили проголошення незалежності, Болгарії (1991) та Румунії (1991-1992) – падіння комуністичних режимів, Південно-Африканської Республіки (1994-1996) – ліквідацію режиму апартеїду.

Найсвіжіша інформація про конституанту надходить останнім часом із Непалу. Країна перебуває в процесі ліквідації монархії, а закріпити його результати покликана нова Конституція, ухвалена Конституційною асамблеєю. Її вже обрали 10 квітня на два роки.

Що ж до більшості країн "третього світу", то там знайти зв’язок між скликанням конституант і доленосними змінами в житті націй набагато важче (як, мабуть, і якісь серйозні позитивні ефекти від ухвалених Конституцій). Рекордсменом у цьому плані виступає Аргентина. Із 8 конституцій, які діяли і діють тут із 1853 року, 7 були ухвалені Установчими зборами (1860, 1866, 1898, 1949, 1957, 1960, 1994). Ще один доказ, що панацеї не існує. Навіть якщо нею вважати конституанту.

У продовження тези згадаємо про установчі збори в Туреччині (1982), Бразилії (1988), Колумбії (1991), Гані (1992), Камбоджі (1993), Уганді (1994), Бірмі (М’янмі) (1994).

Іноді ефективність діяльності установчих зборів залежить від способу їх формування. В більшості випадків це загальні та прямі вибори. Але, наприклад, до згаданих конституант у Туреччині, Гані, Уганді та Бірмі частину депутатів не обирали, а призначали чи делегували. До речі, до 601-мандатної Конституційної асамблеї Непалу 240 депутатів обрали напряму, 335 – за партійними списками, а 26 … призначив прем’єр-міністр.

Важливий момент: установчі збори бувають суверенні й несуверенні. Суверенні не тільки розробляють, а й ухвалюють нову Конституцію. Несуверенні тільки розробляють, а ухвалюють Конституцію або на всенародному референдумі (Франція, 1946; Румунія, 1991), або іншим державним органом.

Можливість зміни Конституції за посередництвом конституанти зафіксована в Основних Законах багатьох держав. Наприклад, чинна Конституція Російської Федерації передбачає, що для зміни її розділів 1 (Основи конституційного ладу), 2 (Права та свободи людини і громадянина) та 9 (Конституційні поправки та перегляд Конституції) треба скликати спеціальні Конституційні збори. От тільки закону про порядок їх скликання досі не ухвалено.

Подібне положення є і в США, де зміна федеральної Конституції залежить від рішень конституційних зборів 3/4 штатів. У чинній Конституції України навіть натяку на щось подібне нема. То що, конституанта для українців – небачений звір?

А як у нас?

У нас, в Україні, ідея конституанти теж не нова. У час розпаду Австро-Угорщини, в жовтні 1918 року, Українська Національна Рада Західноукраїнської Народної Республіки, створена з українських депутатів австрійського парламенту та краєвих сеймів Галичини та Буковини, проголосила себе Українською конституантою. Вона навіть встигла ухвалити "Основний тимчасовий закон" (13 листопада 1918 р.). Розвитку конституційного процесу перешкодили польська та румунська окупації. За рік перед тим на території УНР готувалися вибори Установчих зборів. Проте наступ більшовицьких військ зірвав ці вибори на значній частині України. А після тимчасового вигнання більшовиків конституційний процес відлагодити не вдалося.

У лютому 1996 року Верховна Рада України розглядала законопроект, який передбачав ухвалення Конституції через механізм Конституційних зборів. Проти цього категорично повстав вірний соратник "полум’яної Наташі", нардеп Володимир Марченко. Ось чим він лякав колег-депутатів: "Цей закон позбавить народних депутатів і Верховну Раду загалом їхнього виняткового права приймати Конституцію… Верховну Раду усувають від розробки концепції… Верховна Рада не зможе змінити в ньому [проекті Конституції – А.К.] нічого… Ми не зможемо вплинути на хід конституційного процесу… До складу "Конституційних Зборів" входять хто завгодно, крім народних депутатів України" (переклад з російської). Того разу їм вдалося ухвалити Конституцію України без скликання конституанти.

Але через 10 років українці почали повертатися до цієї ідеї. У березні 2006-го на мережному форумі "Народного Оглядача" члени УНА-УНСО, прихильники "Третього Гетьманату", знову пропонували скликати Конституційні збори.

У липні того ж року колишній політв’язень Іван Гель звернувся до Віктора Ющенка з відкритим листом, в якому, зокрема, вимагав скликання КЗ. А в листопаді вже Тарас Стецьків в одному з інтерв’ю заявив таке: "Чому… не зібрати конституційні збори? Багато країн ішло таким шляхом, коли для прийняття Конституції використовували не чинний парламент, а спеціально скликані для цього збори з певною виборчою системою та приймали нову редакцію Конституції".

За ухвалення Конституції через КЗ багато років агітує колишній нардеп Анатолій Ткачук. На початку 2007 року на сайті Інституту громадянського суспільства він у своїй статті закликав створити в нас – за французьким взірцем – "Третю Республіку" (після УНР і теперішньої – Другої; не плутати з "Третім Гетьманатом"!). А шляхом до неї, за його задумом, має бути саме конституанта.

Відомий аналітик Сергій Дацюк у квітні 2007 р. опублікував свої пропозиції щодо конституанти. За його словами, це єдина з форм прямої демократії, яку в Україні ще не застосовували (на відміну від виборів, референдуму та тиску на владу шляхом публічного масового волевиявлення).

На думку аналітика, до ідеї конституційних зборів суспільство вдається тоді, коли політичні еліти не репрезентують громадських інтересів і/або не можуть досягнути компромісу в ситуації, яка загрожує територіальній цілісності країни чи безпеці громадян.

Пропозиції С.Дацюка вирізняє визначальна роль територіальних громад у скликанні Конституційних зборів. Згідно з його ідеями, КЗ мали би скликатися на вимогу більшості ТГ країни. І діяти вони починають із моменту формування їх складу більшістю територіальних громад.

Іншою новацією Дацюка є заборона участі в конституанті не лише "чиновників", а й просто членів політичних партій.

На період дії КЗ діяльність усіх інших представницьких органів обмежується, – вони повинні забезпечувати функціонування держави, але не можуть ухвалювати рішень, які змінюють головні економічні та політичні норми – призупиняється розподіл чи продаж земельних ділянок, не допускається зміна власників підприємств, навколо яких є конфлікт.

Ще одна новація Дацюка – КЗ розробляють Конституцію шляхом КОНСЕНСУСУ. Такий собі польський сейм часів першої Речі Посполитої. Але варто пам’ятати, як сумно закінчила та держава…

Із останнім загостренням конституційної сверблячки у провідних політичних гравців України альтернативна ідея скликання конституанти стає дедалі популярнішою – як в експертному середовищі, так і серед "маргінальних" політиків. У жовтні 2007 року зібрався навіть круглий стіл "Продовження політичної кризи чи Конституційна асамблея?". Участь у ньому взяли політологи, юристи-конституціоналісти й правозахисники (Володимир Горбач, Ігор Коліушко, Ігор Когут, Євген Захаров, Анатолій Ткачук, Андрій Єрмолаєв, Володимир Золотарьов тощо), а також деякі політики "другого ешелону". Наприклад, Юрій Збітнєв презентувався як "голова оргкомітету зі скликання Конституційних зборів". Він заявив, що власне цей круглий стіл і має стати початком роботи оргкомітету.

Більшість учасників круглого столу дуже позитивно поставилися до ідеї Конституційної асамблеї. Дисонанс пролунав лише у виступі А.Єрмолаєва. На його думку, Конституційна асамблея не може бути законодавчим органом. Вона може лише напрацьовувати й обговорювати концепції майбутньої Конституції, а потім доручити її долю дорослим дядям – президенту й нардепам. Інакше в країні буде два законодавчих органи, що призведе до нових криз. На просторі від США до Індії не призвело, але в нас, звичайно ж, особливий шлях…

На початку цього року опублікував свої пропозиції щодо Конституційної асамблеї відомий юрист-конституціаліст Ігор Коліушко. Ексклюзивне право Верховної Ради на зміни в Конституції він підважив двома підзабутими рішеннями Конституційного суду: від 11 листопада 1997 року ("прийняття Конституції України Верховною Радою України було безпосереднім актом реалізації суверенітету народу, який тільки одноразово уповноважив Верховну Раду України на її прийняття") та від 3 жовтня того ж року, де чітко йдеться про УСТАНОВЧУ ВЛАДУ ("Конституція країни як Основний Закон держави за своєю юридичною природою є актом установчої влади, що належить народу. Установча влада стосовно до так званих встановлених влад є первинною").

І.Коліушко пропонує провести конституційну реформу в два етапи:

– прийняття Закону України "Про Конституційну асамблею України" і нової редакції Закону України "Про всеукраїнський та місцевий референдуми";
– прийняття нової Конституції України Конституційною асамблеєю та затвердження її на всеукраїнському референдумі.

Конституційна асамблея, на думку І.Коліушка, має формуватися шляхом всеукраїнських виборів. Вона може скликатися президентом. 300 народних обранців визначаються на засадах комбінованої виборчої системи (100 – за пропорційною системою за партійними списками; по 3 від кожного з 27 регіонів на засадах мажоритарної системи з правом місцевих рад висувати кандидатів; решту – в одномандатних округах на засадах мажоритарної системи, коли кандидати висуваються громадськими організаціями та шляхом самовисування).

Окрім тих вимог, які існують до народних депутатів, до народних обранців Конституційної асамблеї І.Коліушко пропонує висувати додаткові – наприклад, наявність вищої юридичної (як варіант – філософської, політологічної) освіти. До того ж, упродовж 5-10 років після затвердження всеукраїнським референдумом нової Конституції колишній народний обранець не має права бути главою держави, депутатом парламенту, членом уряду, суддею України, керувати центральним органом виконавчої влади. Цим же чинним посадовцям забороняється балотуватися до Конституційної асамблеї. Пропонується встановити максимальний термін повноважень асамблеї (наприклад, рік) та перелік підстав для їх припинення. До самих цих повноважень І.Коліушко пропонує віднести розробку проекту нової Конституції (в разі проголошення всеукраїнського референдуму щодо її затвердження) або прийняття її нової редакції, прийняття законів про внесення змін до розділів I, III, XIII, а також законів, які передбачають зміну конституційного ладу.

Варто зазначити, що чинна Конституція за своїм духом страшенно далека від ідеї конституанти, а тому дуже важко знайти в ній шпарину, через яку цю ідею можна було б притулити до теперішнього Основного Закону. Єдиною невеличкою шпаркою, яку знайшли в ньому ентузіасти Конституційної асамблеї – це частина третя статті 5. У ній ідеться про те, що народ як носій суверенітету і єдине джерело влади може реалізувати своє відповідне право шляхом прийняття Конституції на референдумі. Негусто. А головне, що в межах чинної Конституції конституанта в Україні якщо й буде, то тільки несуверенна.

Але це лише об’єктивні перешкоди. А є ще й суб’єктивні. Наші юлі й віті (не кажучи вже про мандатовану дрібноту) зовсім не зацікавлені ні в якій конституанті, бо хотіли би й далі кроїти Конституцію під себе. Що робити?

Відповідь намагається знайти член Громадянського конституційного комітету Володимир Горбач. Шукає він її через майбутнє Віктора Ющенка, який "прийшов у владу (…), як справжній герой. (…); вийти з неї йому б годилося також достойно". Ющенку треба ввійти в історію Батьком Конституції (нової, очевидно). На думку В.Горбача, продуктивним шляхом для президента може бути союз із громадянським суспільством для реалізації ідеї установчої влади через Конституційну асамблею. Саме вона, а не президент, має винести на референдум проект Конституції. І взагалі, для успіху справи президентові потрібно відразу оголосити, що, залишаючи Україні нову Конституцію, він у новому виборчому циклі не буде претендувати на жодну політичну посаду. Це, на думку політолога, поставить В.Ющенка в один ряд із Вацлавом Гавелом.

Чи станеться так? Президент справді зробив певний крок у правильному напрямку, створивши Національну конституційну раду – своєрідний відповідник Конституційної наради, яка діяла в Росії перед прийняттям Конституції 1993 року. НКР, звичайно, більш репрезентативний варіант, ніж конституційна комісія Верховної Ради. Але не настільки, щоби замінити собою конституанту.

А якщо не президент, то хто? Які впливові політичні сили здатні піднятися над собою й почати лобіювати ідею конституанти? Адже досі на її користь висловлювалися лише позапарламентські політики. Тобто ті, хто все одно нічим не ризикує (наприклад, ідея Установчих зборів присутня в новому проекті Конституції авторства ВО "Свобода"). Нам відомий лише один політик, що виступав за Конституційну асамблею, не тільки опинившись поза парламентом, а й повернувшись туди. Це Тарас Стецьків, який спільно з Володимиром Стретовичем і Миколою Томенком зареєстрував у березні 2008 року у Верховній Раді законопроект "Про процедуру підготовки нової редакції Конституції України", завдання якого – "внести в правове поле діяльність спеціально уповноваженого органу установчої влади – Конституційної асамблеї України". Так автори намагаються заповнити правову лакуну, адже "процедура підготовки проекту нової редакції Конституції України на сьогодні законодавством України не визначена" (слова з пояснювальної записки). Проект обговорювали на згаданому круглому столі в жовтні 2007 р.

Згідно з ним, розроблена Асамблеєю нова редакція Конституції має бути винесена на всеукраїнський референдум. А сам процес підготовки такої редакції починається з ініціативи (чи то народної, чи то депутатської, чи то президентської) затвердити нову редакцію.

Як і в пропозиціях І.Коліушка, Конституційна асамблея повинна складатися з 300 народних обранців, обраних за тими ж трьома різними системами. Відмінність – при виборах в одномандатних округах депутатський проект не передбачає самовисування.

Обмежені в праві обиратися в Асамблею – ті ж, що й у Коліушка (плюс громадяни, які мають судимості за скоєння зумисного злочину, мінус громадяни з вищою юридичною освітою). Ці ж посади народні обранці не матимуть права посідати упродовж 5 років після затвердження нової редакції Конституції. Обмежень, пов’язаних із партійністю (як у пропозиціях Дацюка), не передбачено. Народним обранцям гарантується недоторканість.

Повноваження Асамблеї припиняються з моменту прийняття нею рішення про винесення нової редакції Конституції на референдум (або, навпаки, про незмінність Конституції). Ці рішення ухвалюють не менш як 2/3 від конституційного складу Асамблеї (а не консенсусом, як пропонував Дацюк).

Про мораторій на час роботи Конституційної асамблеї для інших представницьких органів на ухвалення рішень, які змінюють головні економічні та політичні норми життя, у законопроекті Стецьків-Стретовича-Томенка не йдеться.

Крім того, в комплект до цього законопроекту проситься ще один – про зміни до закону про всеукраїнський референдум.

Коли це буде можливо

Скликання конституанти може стати (бодай на якийсь час) тією "національною ідеєю" для соборної України, яку стільки років усі безуспішно шукають. Лише вона може поєднати Схід і Захід, які ніщо більше, крім люмпенської мрії про зростання добробуту, не об’єднує.

Але, як ми бачили, в "цивілізованих" країнах Установчі збори зазвичай скликаються у переломні моменти історії – задля "перезавантаження" політичної системи. У нас таких моментів було два – проголошення незалежності та "помаранчева революція". Але обидві нагоди ми "провтикали". Чекати тепер чергової революції? Чи пережити окупацію й звільнитися від неї? А втім, головне – не побити рекорду Аргентини.

Андрій Квятковський, 23 травня 2008 р.

//zgroup.com.ua/article.php?articleid=672

Олег Романчук. Перезаснування України: ретросистемні загрози державності 

Степан Гавриш. Сверху или снизу?

Василь Куйбіда. Україну потрібно перезаснувати 

Сергій Дацюк. Перезаснування країни

Дмитро Сінченко. Тюнінгована УРСР? 

Тарас Стецьків. На злобу дня нинішнього і завтрашнього

Андрій Левус. Країна вільних людей VS проект «Україна - 91» 

Віктор Андрусів. Нова республіка - неминуча