середа, 22 липня 2009 р.

Володимир Калуга. Коли ж ми, хлопці, хліба наїмося?!


Гортаючи поволі сторінки української історії, можна знайти чимало славних епізодів. Більшість із них так чи інакше пов’язані з визвольною боротьбою. Козаччина, коліївщина, гайдамаччина і ще десятки не менш трагічних, але звитяжних моментів з життя нашого народу.

Коли українцям вривався терпець, вони бралися за зброю, в кого що було під рукою. Бо то вже був, очевидно, єдиний спосіб покласти край власним поневірянням під тиском, якби ми тепер сказали, влади і її посіпак.

Тогочасне панство, заїзне, а часто і помісне, лихварі і гендлярі, не соромлячись ані людей, ані бога дозволяли собі дерти по три шкіри з роботящої людини. А все тому, що народ для них був бидлом.

Тож мусив народ час від часу доводити собі і іншим, що він таки не бидло, а народ! Що в ньому живе відчуття самоповаги і потяг до свободи! Що попри всі негаразди, українці здатні зберігати і підтримувати тяглість славного роду, очищаючи "тіло і душу" спільноти від всіляких паразитів. Бо ті вже непомірно наплодилися і ладні були умертвити народ.

А коли так, то навряд чи хоч комусь з наших сучасників язик повернеться назвати приклади визвольної боротьби українського народу незаконними бунтами, розбоєм чи несанкціонованими заворушеннями. Принаймні публічно, розраховуючи й надалі водити нас за ніс благими намірами в калюжі своїх крокодилячих сліз.

Навпаки, більшість теперішніх горе-керманичів ще й позірно дозволяють собі гордитися минулими звитягами народу. От тільки, щоб вони заспівали, аби той таки народ та вдався до наведення ладу в державі і суспільстві на свій манер! Так, як це робили наші прадіди.

Підстав для праведного народного гніву таки трохи набралося, хоча, мабуть, ще недостатньо, аби викликати радикальні дії. Принаймні, явних фактів того, що проти українців ведеться спланована тотальна війна на винищення наразі публічно не встановлено.

Щоправда окремі "дзвіночки" є.

Експерименти з різноманітними вакцинами, в тому числі і на дітях. Нічим невиправдане кількаразове використання високочастотних звуків під час обстеження вагітних жінок з невстановленими наслідками для здоров’я майбутніх дітей і породіллі. Насичення ринку генномодифікованою продукцією та з високим вмістом канцерогенів, що потрапляють в продукт в ході його вирощування. Активне "присаджування" населення на різноманітні ліки та алкоголь.

Є й кричущі зразки знущання над українським духом. Юридично неосудна витівка Євгенія Червоненка з назвою своєї кобили "Україна", яку йому ну дуже вже подобається загнуздувати, це публічний плювок в душу народу. Мовляв, дивіться українці, як я вас всіх оптом сідлаю і власним крупом покриваю: "От де ви всі в мене знаходитеся!".

І це тільки мала дещиця того, як зневажають дух і душу українства ті, хто пожирають його "плоть" - підгрібають під себе всю економіку і ресурси народу.

Очевидно, вже ні для кого не секрет, що 95-93 % всіх ресурсів та капіталів України, в тому числі у формі невиплачених депозитів та кредитних зобов’язань у валюті перебувають під контролем 5-7 % "славних щирих" українців. І навпаки, 95-93 % населення реально володіють лише 5-7 % матеріальних активів.

Це, мабуть, варто називати "українським феноменом", бо для цивілізованого світу притаманне дещо інше співвідношення, яке ще в ХІХ столітті спекулятивно вивів Паретто у вигляді пропорції 20:80.

Причин теперішньому "українському феномену" є декілька.

По-перше, просто чудесним способом вимивання капіталів з народу виявився своєрідний "похід в люди" за золотим тільцем, коли кожного потенційного покупця практично хапали за поли, аби той хоч щось придбав собі за валютний кредит. А потім валюта чомусь так різко здорожчала.

А все дуже просто - долари так знецінилися, що не вимий значної частини їх з обігу, відбувся б крах світової фінансової системи: долар коштував би дешевше паперу, на якому він надрукований. А отже всі фінансові, особливо доларові воротили в один момент збанкрутували б.

Щоб всього цього не сталося, сталося те, що малося: рухнули або ледь животять економіки третіх країн; збанкрутували більш-менш підкріплені матеріальними ресурсами валюти "бананових" республік. Зубожів народ. А всі реальні фінансові ресурси, в чергове сконцентрувалися в руках незначної дрібки обраних.

По-друге, народ, що вимушений виживати, набагато легше тримати в "узді". Маючи мінімум приватної власності, громадянин виявляє себе в стані соціально імпотенції. Він не може радикалізуватися, дбаючи про те, що є, щоб не втратити останнього. Але водночас в нього бракує ресурсів, аби обстояти себе та домагатися соціальної справедливості.

Як наслідок, владно-олігархічна верхівка кровно зацікавлена у підтриманні такого становища населення.

Народ, що виживає, є також "добрим замісом" для всіляких політтехнологів. Хочеш народного блаженства і сліпої вдячності – підкинь пару десятків гривень до основного доходу та приправ це все обіцянками про завтрашнє світле майбутнє. Ну, наприклад, у вигляді повернення тисячі гривень радянських вкладів або підняття мінімальних зарплати та пенсії відсотків на десять під час колапсу економіки.

Потрібен народний гнів – не питання. Підвищення цін, нарощування соціальних поборів, девальвація гривні і хоч якихось збережень, "полювання" на місцевих жителів абощо.

Але терпець в переважної більшості українців,здається, урветься лише тоді, коли в них відберуть останнє: в міщан такий-сякий заробіток, у селян врожаї на власних городах, а в усіх разом – здоров’я.

І хто знає, що собі задумали або й потихеньку реалізують окремі політтехнологи та спонсори "прохідних" кандидатів в президенти, особливо, якщо кандидат мало не остання надія держави на порятунок, аби домогтися свого: й надалі тримати українців під своїм "крупом".

Чого вартий, наприклад, помилковий обробіток селянських городів на Вінничині пестицидами такої концентрації, що й ріпак вигорів би, якби ті пестициди були призначені для нього.

З іншого боку, чи ж так вже й важко змусити директора фабрики якогось міста Сумської області тимчасово припинити роботу, а всіх робітників відправити у безстрокову відпустку за свій рахунок. І це саме тоді, коли і замовлення є, і сировину для переробки тільки-но завезли.

А людям же не розповіси, що то не криза винна, а країну в такий дивний спосіб рятують від "хунти". Бо затягають по судах або чого доброго ще й нічне сафарі влаштують. Великі люди вміють і люблять забавлятися. Та й чому б ні, якщо їхні "дрібні" витівки безкарні.

А з іншого боку, чи захочуть самі люди почути, як воно, що й до чого? Затуркані власними клопотами, а ще більше - балачками, що їх провадять з екранів, радіо, газет, вони ладні будуть "розірвати" того, хто тривожить і так вже роз’ятрену душу. Хто зачіпає обірвані струни сумління. Бо їх надривний звук заважає виживати.

Заробляти якісь 50-100 гривень на добу, стоячи в пікетах, роздаючи газети, мандруючи по квартирах з анкетами-агітками.

Цікаво, навряд чи члени команд прогресивних і неповторних, рятівників і захисників хоча б підозрюють, що свої серебряники вони зароблять не кропіткою працею, а торгівлею. Торгівлею сумлінням і чеснотами.

В час дикого ринку, де все продається і купується, якщо не за гроші, то за дуже великі гроші, не лише тіло, але й людські якості стали своєрідним товаром. Тому мабуть таки варто ввести нову мірну одиницю людських чеснот, аби одні не продешевили, а інші не схибили торгуючись.

Ну, приміром, один совісник. Прив’язати мінову ціну "совісника" до долара: 1 совісник – 1,35 $. Приблизно стільки коштує обід для тих, хто пікетикує різні державні установи та організації з якимись там вимогами.

Щоправда, сказати, що отой "мітинговий" обід або 50-100 гривен чи не єдиний спосіб насити плоть хоч якоюсь їжею, скривити душею. Для багатьох мітинги і пікети, навіть не стільки підробіток, бо й без того якось уже призвичаїлися забезпечувати себе, а прояв "курватства".

Своєрідний нерефлексований і неконтрольований потяг торгувати собою. А що зробиш, коли хочеться?

Коли ж продаються, то ж гріх не купити, а якщо ще й за дешево. Практично за безцінь. З усім, і тілом, і демократичним голосом. Бо ж всі, хто відпрацьовує на роздачі газет та листівок або на інших побігеньках, автоматично стають електоратом по-неволі, бо вже куплені і їх вибір, і їх "скурвлені" голоси. А як же ж воно буде по іншому, коли за певний результат ще й премію обіцяють дати.

Правда, чи дадуть, то вже інша справа. Головне – врятувати державу!

Мабуть-таки від нас самих, частково розгублених, частково скурвлених. Десь із жевріючим вогником сумління і світлом надії в кінці тунелю. От тільки те світло для багатьох може опинитися ліхтарем потягу людської байдужості та зневіри.

Отак вкотре ми можемо, і швидше за все в чергове опинимося біля розбитого корита понівечених доль і сплюндрованих мрій.

А вихід? Вихід, він завжди є. Рано чи пізно ми всі маємо втрапити на нього. Бо коли не втрапимо, то вже не матимемо жодної надії залишитися. Просто треба повернутися до себе "передом", а до всіх спасителів і рятівників "спиною", і дати останнім копняка під зад.

Інакше кажучи, було б добре, якби замість того, щоб з піною на губах рятувати разом з кандидатами державу, люди одного разу наважалися послати всіх… Ні не на небо за зірочкою, а, як казав дід Парас – 95-кварталівський герой Володимира Зелінського, - "нах": і кандидатів, і спасителів.

Повірте, нічого непоправного для України не трапиться. Навпаки, ми, українці, в один момент відчуємо таке рідкісне відчуття гордості за себе.

Це буде свято на нашій вулиці.

Але час для свята ще не настав.

Володимир Калуга, 22 липня 2009 р.
//www.pravda.com.ua/articles/2009/07/22/4109369/

//www.mk.ru/merinov/

Немає коментарів: