пʼятниця, 12 лютого 2010 р.

Всю владу - народові!


НАШІ ОРІЄНТИРИ

Нова Конституція України має будуватися на нашій національній ідеї. Фахівці вислов­люють про неї різні міркування. Так, одні твердять, що нашою національною ідеєю має бути постулат «Україна для українців», другі – що це процвітання нації, треті – що це здоров’я нації (є і такі!) тощо.

У зв’язку з цим звернімо увагу на такі загальновідомі факти: давно немає старогрецької мови й Давньої Греції та Візантії, проте існує їх спадкоємиця – сучасна держава Греція, а також новогрецька мова; давно немає латинської мови й Римської імперії, проте існує їх спадкоємиця – держава Італія та італійська мова. Тому для відрізків часу 2–3 тис. років і більше такі фактори, як мова й нація, значення не мають, а основною виявляється ідея державності. Адже процвітання без власної держави – наприклад, у формі колонії – в принципі неможливе.

Але для коротших періодів в історії відомі й інші факти. По-перше, за різними дослідженнями, час існування нації – від півтисячі до тисячі років (відповідно, в середньому сучасні європейські держави існують 400–500 років, тому ми ще ототожнюємо себе з державою Богдана Хмельницького, але вже явно не з державою Київська Русь, хоча й залишаємось її спадкоємцями). По-друге, час існування будь-якої мови – в середньому до тисячі років.

Виходячи з таких реалій, ми маємо будувати державу саме з перспективою на чотири – п’ять століть. А для такої держави значення мають і її титульна нація, і мова цієї нації (тому сучасну Україну, крім української, не можна збудувати ні казахською, ні японською, ні англійською мовами; спроби Росії в першій половині ХІХ ст. збудувати державу французькою, як відомо, закінчились нічим; аналогічні результати мають й інші країни). Тому, уточнюючи попередню думку, можемо сказати, що нашою національною ідеєю є ідея національної державності, яка, гарантуючи всі права для титульної нації, одночасно забезпечувала б всі права і для інших націй, що проживають на території України, та їхніх мов.

Тривалість існування чинних конституцій становить у середньому для європейських країн (Західної та Північної Європи) приблизно 50 років, а для Північної Америки (США й Канада) – близько 120 років, причому для США – понад 200 років.

Враховуючи сказане, нова Конституція України має забезпечити тривале й безконфліктне існування цієї держави як мінімум сотню років. Гарантом такої держави може виступати тільки її народ, тобто всі національності, що її населяють.

ЯК ЗА НАУКОВОЮ ТЕОРІЄЮ 
МАЄ БУДУВАТИСЯ ДЕРЖАВА?

Основу сучасної теорії побудови держави заклали в ХУІІІ ст. французькі просвітителі, зокрема філософ та правознавець Монтеск’є. Саме просвітителі чітко визначили принципи побудови держави:

1) вона має складатися з трьох рівноправних гілок влади – виконавчої, законодавчої та судової (це означає, що жодна з них не може ліквідувати чи підмінити іншу);
2) ці три гілки влади цілковито незалежні одна від одної (інакше кажучи, одна гілка влади не може обирати чи призначати іншу, оскільки тоді одна з них автоматично стає залежною від другої; їх функції не можуть перехрещуватися).

З античних часів відомий і третій принцип, який у ХХ ст. європейські демократії доповнили новим змістом, а саме: влада має обиратися тільки народом. Це означає, що ніхто не може підмінити народ щодо права його вибору, тобто узурпувати його право на владу. Для цього волевиявлення народу має бути тільки прямим (!!!), а не опосередкованим, оскільки при непрямих виборах, як відомо, завжди є змога маніпуляцій волевиявленням.

Для подальших оцінок, на яких ґрунтуватиметься стаття, приймемо, що ситуацію, коли вся влада належить народові, оцінюватимемо в 100%, з котрих порівну 33% припадатиме на виконавчу владу, 33% – на законодавчу й 33% – на судову.

СКІЛЬКИ ВЛАДИ НАЛЕЖИТЬ НАРОДОВІ 
ЗА ЧИННОЮ КОНСТИТУЦІЄЮ?

Хочеться вірити, що творці української Конституції (1996 р.) та їх послідовники (2004 р.) щиро бажали збудувати демократичну державу, якою керуватиме народ. Саме тому в ст. 5 чинної Конституції задекларовано, що носієм влади в нашій державі є народ. Але наскільки виконується ця стаття? Розглянемо це окремо для кожної з гілок влади.

Розпочнемо із законодавчої гілки. Отже, чи обирає народ наших депутатів напряму? Як зрозуміло зараз кожному, – ні, оскільки виборці обирають не депутатів, а лише партії. Списки ж членів партій, яких пропонують обрати депутатами, формують самі партії. А на формування цих списків через убогість молодих партій явно впливають олігархічні клани, які можуть забезпечити фінансове існування цих утворень, отримуючи взамін право на лобіювання своїх кланових інтересів. Отже, можемо поставити першу оцінку стосовно законодавчої гілки влади: оскільки народ не може обирати конкретних кандидатів у депутати, а лише цілі групи, причому списки їх – закриті, то народовладдя з виділених нами 33% оцінюємо на 5%.

Чи обирає народ виконавчу владу? В основному – також ні, бо Кабінет Міністрів призначає парламент (Верховна Рада), а функції всенародно обраного президента в ділянці виконавчої влади (безвідносно до конкретної особи) вкрай обрізані, атрофовані (президент, прямо обраний українським народом, не належить до виконавчої влади, а лише реалізує її в окремих ділянках – силових структурах і зовнішній політиці). Отже, можемо констатувати, що в ділянці виконавчої влади народ формує цю гілку влади з виділених нами 33% десь на четверту частину чи максимум третину, тобто на 8–11%.

Таким чином, формування парламентом виконавчої гілки влади (Кабінету Міністрів) – це явне порушення наведеного вище другого принципу. У демократичній державі (а ми хочемо бути саме такою) це – неприпущенно.

І ще про формування Кабінету Міністрів. Оскільки за чинною Конституцією Кабінет Міністрів призначає парламент, а парламент у свою чергу обирають за закритими списками, то практично цей Кабінет Міністрів формують, зокрема, й олігархічні клани. У такий спосіб парламент явно перетворюється в опосередкований виконавчий орган олігархічної влади, а в сучасних пострадянських умовах – іноді і в орган лобіювання інтересів злочинних угруповань.

Тепер перейдемо до судової гілки влади. Суддів за чинною Конституцією у нас обирає знову ж таки не народ, а за поданням кваліфікаційних комісій при першому призначенні (на 5 років) затверджує президент, а при другому призначенні – затверджує парламент (Верховна Рада). Якщо так, то про яку незалежність служителів Феміди від виконавчої та законодавчої гілок влади може йти мова? До речі, навіть у СССР, який так гостро критикуємо, для імітації народовладдя суддів обирав народ.

Те саме стосується обрання членів Конституційного суду. Чи може бути незалежним Конституційний суд, якщо кандидатури до нього пропонують різні гілки влади, а навіть і політичні партії (опосередковано через механізми затвердження у парламенті)?

Отже, стосовно судової гілки влади не дотримуються одночасно два принципи – другий і третій. Результат не дивує: катастрофічний стан судової гілки влади загальновідомий (свідчення цього – кількість позовних заяв з України в Міжнародному суді з прав людини в Страсбурзі). Тож можемо поставити третю оцінку: оскільки народ суддів не обирає взагалі, то в цій гілці влада народу з виділених нами 33% реалізована також на 0%.

Робимо стосовно чинної Конституції невтішний висновок. Якщо ґрунтуватися на трьох наукових принципах формування законодавчої, виконавчої та судової гілок влади, то із задекларованих у ст. 5 чинної Конституції 100% сформованої народом влади насправді виявляється, що народ України формує її лише на… 13-16%. І цей результат не є несподіваним, а закономірним: порушення базових, засадничих принципів побудови держави веде до відповідних наслідків.

Чому ж так сталось? Річ у тім, що в молодих державах, де партії слабкі й ще не до кінця збудовані, їх формують ті структури, які володіють фінансовими ресурсами, тобто олігархічні клани. Ці клани, ініціювавши поспішне ухвалення змін до Конституції 2004 р., фактично усунули від влади народ, замінивши його собою. Не виключаю, що на такі зміни Конституції могли вплинути й зовнішні чинники.

СКІЛЬКИ ВЛАДИ НАЛЕЖАТИМЕ НАРОДОВІ 
ПІСЛЯ УХВАЛЕННЯ НОВОЇ КОНСТИТУЦІЇ?

Відповісти на це запитання доволі просто, оскільки запропонований Президентом варіант Конституції, за кількома суттєвими винятками, можна сказати, є клоном чинної Конституції. Тут маю на увазі, зокрема, запропоновану Віктором Ющенком ліквідацію закритих списків і заміну їх відкритими (до речі, в проекті про таку заміну явно не сказано, оскільки це, мабуть, передбачається перенести на норму закону про вибори). Але чи розв’язує ця норма кардинально питання про обрання від партії конкретного депутата на конкретному територіальному окрузі? Ні, бо список зі 100 чи 200 прізвищ – що читай, що не читай – а за обрану партію голосувати все ж доведеться, оскільки усунути конкретного кандидата-олігарха чи кандидата-злочинця з цього списку виборець не може (це вцключне право партій).

І все ж запропонована зміна відразу ж дає змогу оцінити реалізацію народом свого права формувати законодавчу владу на оцінку десь у межах 20–25%.

Що стосується виконавчої влади (Кабінету Міністрів), то в новому проекті народ так само усунутий від її формування, оскільки президент не належить до виконавчої гілки влади. Президент, незважаючи на його всенародне обрання, лише виконує деякі функції виконавчої влади. Тому реалізацію народовладдя у виконавчій гілці слід оцінити так само, як і в чинній Конституції на 8–11%.

Тут внесемо уточнення стосовно функцій президента, які делегуються йому чинною та запропонованим проектом Конституції. Крім деяких виконавчих функцій, йому відводять також роль глави держави і гаранта Конституції. Це, звісно, добре, але…

Чи може президент у принципі бути гарантом Конституції, якщо він сам частково виконує функції виконавчої влади? Зрозуміло, що ні, бо порушується принцип незалежності гілок влади. Та й який механізм реалізації цього права? Адже сам президент цього свого права реалізувати не може. Отже, через Конституційний суд? То, може, цей суд і є справжнім гарантом Конституції, а всі розмови про президента як гаранта – лише марнослів’я? Марнослів’я, що має чітку мету – навісити на посаду президента невластиві йому функції, щоб затуманити народові глузд і, як результат, відібрати від нього право самому формувати виконавчу гілку влади (а отже, порушити третій принцип).

Хто ж затуманює глузд? Зокрема, деякі партії (наприклад, комуністична та низка інших), які хочуть шляхом або ліквідації посади президента, або обрання його парламентом усунути народ від формування виконавчої гілки влади.

Звісно, тут можна заперечити, згадавши, що в деяких європейських країнах (ФРН, Чехії, Італії, Угорщині, Естонії) президентів обирають у парламентах. Так, справді обирають. Але, думаю, ніхто не зможе заперечити й того, що демократії в цих країнах було б значно більше, якби своїх президентів обирав не парламент, а народ.

Звертаємо увагу на те, що всі проведені в Україні опитування однозначно засвідчують: населення в основній масі компетентне, а тому однозначно (близько 80%) висловлюється за пряме обрання президента саме народом.

Щодо судової гілки влади, то в новому проекті обрання суддів так і залишилось привілеєм виконавчої та законодавчої гілок влади. Отже, наявне порушення, як і раніше, другого й третього принципів одночасно. Таким чином, оцінка прямого обрання народом судової гілки влади – 0%.
У сумі для всіх трьох гілок влади маємо реалізацію народовладдя в межах 28-36%. Як кажуть, не густо

ВСІ СТО ВІДСОТКІВ ВЛАДИ – НАРОДОВІ!

Отже, нова Конституція має бути Основним Законом сильної держави на сотню – дві років, основна ідея якого – державність України. Для забезпечення сили цієї держави її Конституція має ґрунтуватися на трьох наукових принципах, сформульованих французькими просвітителями.

Отже, насамперед, Конституція надає народові можливість реалізувати своє конституційне право прямо обирати всі три гілки влади: і законодавчу, і виконавчу, і судову. Жодна з них не може обирати іншу.

НАРОД БЕЗПОСЕРЕДНЬО ОБИРАЄ 
ЗАКОНОДАВЧУ ГІЛКУ ВЛАДИ – НАЦІОНАЛЬНІ ЗБОРИ

Почнемо з формування законодавчої гілки влади. Парламент України, як пропонували вже два наші президенти Л. Кучма та В. Ющенко, має бути двопалатним. Нижня палата має представляти партійну структуру суспільства (вибори – від партій), а верхня – регіональну (вибори від територій).

Адже ще за часів Президента Л. Кучми більш як 80% населення на всенародному опитуванні висловилось саме за таку його форму. Чому? Та тому, що такий парламент стане засобом зрівноваження устремлінь різних партій та різних регіонів країни, а ми знаємо, що ці проблеми для нас дуже актуальні. Крім того, обом палатам, вибачте за банальність, доведеться шукати консенсусу між собою, а це зменшить їхнє антиконституційне бажання керувати країною – виконавчою та судовою владою.

Після опитування було здійснено додаткове анкетування, внаслідок чого деякі політики начебто переконали Л. Кучму, що двопалатний парламент нам не потрібен, і він з цим погодився. Панове політики, не «дуріть» знову народ і не підміняйте його волевиявлення своїм бажанням керувати країною. Народ визначився однозначно: він – за двопалатний парламент. Тому не забувайте, що ви – лише виконуєте волю народу, а не керуєте ним.

Народ, звісно, може помилятися, але тоді, коли йому дають неповну чи спотворену інформацію. Тому, панове політики, щоб не сталось цього, давайте народові максимально повну й максимально вичерпну інформацію.

Нижню палату законодавчої гілки влади народ має прямо обирати на партійно-мажоритарній основі, тобто лише з кандидатур від партій за принципом: на кожен територіальний округ – по одному кандидату від кожної партії. Верхню палату народ має прямо обирати також на мажоритарній основі (по три депутати від кожної області, як запропоновано в проекті Президента В. Ющенка).

У парламент слід обирати лише тих депутатів, які відпрацювали не менше одного терміну в місцевих радах (для обрання достатньо більше 50% голосів). Кандидатам, що не працювали в місцевих радах, для обрання потрібно більш як 55–60% голосів. Це відсіє з парламенту випадкових людей і кар’єристів.

Недоторканність депутатів має бути суттєво обмежена й стосуватися лише виконання ними депутатських обов’язків.

На рівні місцевої влади варто повернутися до мажоритарної системи виборів. Тут має діяти не принцип партійної належності, а рівень фаховості, професійності людей, яких обирають до місцевих органів влади. Так, для більшості з нас основне, щоб мер умів організувати регулярне вивезення сміття з вулиць і площ, а не те, до якої партії він належить; це вже, даруйте, друго- чи навіть третьорядні деталі.

НАРОД БЕЗПОСЕРЕДНЬО ОБИРАЄ 
ГОЛОВУ ВИКОНАВЧОЇ ГІЛКИ ВЛАДИ – ПРЕЗИДЕНТА

Для формування виконавчої гілки влади народ має прямо обирати президента – голову виконавчої влади й главу держави. Президент одноосібно формує Кабінет Міністрів. Адже люди висловили довіру саме йому, а не комусь іншому, зокрема не партіям і не парламентові, а тому керувати цим органом виконавчої влади має тільки він – президент. Якщо потрібно, то в ролі свого першого заступника він може призначати прем’єр-міністра.

Зрозуміло, що така держава буде за сучасними класифікаціями належати до числа президентських. І це повністю відповідає духу колишньої гетьманської держави, де гетьманів – голів виконавчої влади – обирав народ. Це відповідає традиціям українського народу.

Біда не в президентській формі держави, в якій всі три гілки влади однаково сильні. Біда в тій державі, в якій хитка влада чи порушена рівновага між різними її гілками, в якій не народ керує своєю державою, а випадкові скоробагатьки й кримінальні авторитети чи олігархи.

НАРОД БЕЗПОСЕРЕДНЬО ОБИРАЄ 
СУДОВУ ГІЛКУ ВЛАДИ

Суддів усіх рівнів має прямо обирати на місцях народ. При цьому тільки на обмежений термін (наприклад, п’ять років). Допускають до участі у виборах суддів кваліфікаційні комісії, які функціонують і зараз.

Вкрай доречним є функціонування інституту присяжних засідателів (цей інститут є і в чинній Конституції, проте поки що не функціонує). Нічого гріха таїти: купити одного суддю значно легше, ніж десяток засідателів.

Голову Верховного суду має прямо обирати народ. Членів Верховного суду – збори суддів України всіх рівнів.

Гарантом Конституції має виступати лише Конституцій­ний суд. Його голову також прямо обирає народ, а членів Конституційного суду – збори суддів України всіх рівнів.

Для відкликання народного депутата чи судді має діяти простий механізм: за відкликання на підписних листах ставлять свої підписи не менше 55–60% виборців (для обрання достатньо більше 50%). Наявність необхідної кількості підписів за відкликання депутата чи судді встановлюється в судовому порядку.

ПРО САМУ КОНСТИТУЦІЮ

Завдання нової Конституції – встановлювати рівновагу між трьома гілками влади; блокувати можливість виконання однією гілкою функцій іншої; створювати умови, за яких одна гілка влади при порушенні іншою законів держави на основі рішення Конституційного суду має право розпускати іншу; забезпечувати народові не позірне, а дійсне управління державою шляхом проведення виборів і референдумів. Тому основна увага, крім Конституції, в нас має бути зосереджена на таких базових законах держави, як закони про вибори трьох гілок влади, а також на законі про референдум.

Конституція встановлює норму, за якою всі державні службовці, а також члени їхніх сімей зобов’язані декларувати свої статки й доходи при вступі на посаду, щорічно й при виході з посади. Паралельно державні службовці декларують також свої витрати (тоді, даруйте, брати хабарі й красти стане просто технічно неможливо).

У Конституцію потрібно ввести поняття рідної мови. Кожному громадянинові України Конституція гарантує недоторканне й беззастережне право спілкуватися рідною мовою. Поряд із цим мають бути чітко визначені сфери використання державної мови, де її функціонування – обов’язкове, а при порушенні передбачити належні санкції.

ЯК ПРИЙМАТИ НОВУ КОНСТИТУЦІЮ?

Створювати новий Основний Закон не можна доручати ні апаратові президента (бо тоді матимемо Конституцію з превалюванням президентської гілки влади), ні парламентові (тоді матимемо Конституцію з превалюванням парламентської гілки влади), ні, зрозуміло, судовій владі.

Має бути створена Конституційна асамблея, до якої увійдуть незалежні фахівці-правники. Вони складають присягу про те, що упродовж 10–15 років після прийняття Основного Закону не увійдуть до складу жодної гілки влади (звісно, це обмежить на вказаний термін їх громадянські права). Лише за такої умови ми будемо гарантовані, що Конституція створюватиметься не під конкретну людину чи олігархічний клан, не під певну гілку влади, не під якусь політичну партію, а, якщо можна так сказати, – «під» народ України.

Перед тим, як укладати проект нової Конституції, потрібно внести відповідні статті про Конституційну асамблею в чинну Конституцію. Інакше владу в народу знову поцуплять або парламент, або Президент, або партії, або ще хтось. Інакше кажучи, найперше потрібно розробити механізм, а вже потім запускати його в дію.

Всі подальші зміни до Конституції можуть вноситись тільки через Конституційну асамблею. А вони неминучі. Так буває практично в усіх країнах світу – конституції зазнають постійних змін. Одними з найдовговічніших є конституції сучасних європейських держав – середня тривалість їх існування трохи більше 50 років.

Що стосується прийняття Конституції на референдумі, то схиляю голову перед відвагою першого Президента України Л. Кравчука, який не побоявся винести на всенародний референдум питання незалежності. Але там питання було лише одне, а при обговоренні Конституції їх виникають тисячі. То чи може баба Параска, яка на своєму городі разом із дідом Петром копає картоплю, фахово висловити свою думку про устрій держави з перспективою на майбутні п’ятсот років? Сумніваюсь.

Але Верховна Рада затверджувати нову Конституцію також не може, причому категорично й однозначно, бо тоді матимемо Конституцію «під Верховну Раду» з усіма сьогоднішніми негативними наслідками. Механізму ж затвердження Основного Закону Конституційною асамблеєю в нашій теперішній Конституції немає. Тому вихід є лише один (його й запропонував Президент України В. Ющенко) – затверджувати нову Конституцію на всенародному референдумі. І з цим потрібно погодитись. Робити це доведеться новому президентові незалежно від того, яким буде його прізвище.

ВЕНЕЦІАНСЬКА КОМІСІЯ ТА ЄВРОПЕЙСЬКІ ТРАДИЦІЇ, 
ЩО «СКЛАЛИСЯ ІСТОРИЧНО».

Як повідомили ЗМІ, проект Конституції Президента В. Ющенка схвалила Венеціанська комісія (якраз навпаки – ред.). Для нас це видається дивним, оскільки, як було показано, в цьому проекті є порушення принципів, викладених на початку статті. То чим може бути викликане таке схвалення?

Пригадаймо, що сучасний парламентаризм виник в Європі XVII–XVIIІ ст., тобто дещо раніше, ніж французькі просвітителі сформулювали викладені вище принципи. Можливо, саме тому, що в європейських державах структури влади склалися раніше, ніж принципи просвітителів, сучасні європейські правничі структури, в тому числі й Венеціанська комісія, лояльніше ставляться до порушень принципів просвітительства, зокрема народовладдя. На появу таких порушень в XVIII–XIX ст. суттєво вплинуло те, що правлячі кола Європи (тогочасне дворянство) в такий спосіб намагалося зберегти за собою владу, підмінивши справжнє народовладдя представницькою демократією. Тому стосовно рішення Венеціанської комісії можна сказати так: у Європі так «склалося історично».

Тому можна сказати, що запропонований Президентом В. Ющенком проект Конституції відповідає європейським традиціям і стандартам. А тому дорікати Венеціанській комісії, мабуть, не варто.

Проте паралельно потрібно сказати й інше: запропонований проект не відповідає принципам народовладдя. Тому нам для досягнення поставленої мети на відміну від Венеціанської комісії треба мати свій розум – нам потрібна українська держава, керувати якою для забезпечення її тривалого існування має сам народ.

ПЕРЕД ЗАВЕРШЕННЯМ: ЧОМУ АМЕРИКАНЦІ 
ГОРДЯТЬСЯ СВОЄЮ КОНСТИТУЦІЄЮ?

Будь-який читач може запитати: а чи існує така конституція, яку тут описав автор?
Так, існує! Це конституція однієї з найбільших держав сучасності. Але перед тим, як її назвати, хочу однозначно заявити: я не є прихильником імперської політики жодної держави (і тієї, що описуватиму, також). Кажу це для того, щоб читачі чітко розрізняли державний устрій та державну політику й не робили хибних асоціацій: одна річ – політика, а інша – державний устрій.

Отже, назва цієї держави – Сполучені Штати Америки.

Там, як відомо, президента, що є головою виконавчої влади і главою держави, обирає народ; депутатів парламенту також обирає народ; суддів також обирає народ. Проте й тут не все так гладко й ідеально. Річ у тім, що вибори президента є двоступеневими, а суддів народ обирає лише для судів першої інстанції. Тому за нашою методикою ми оцінюємо відповідність формування влади в цій державі переліченим вище трьом принципам десь на 80%. Але ж це не 28–36%, як пропонується в проекті Конституції у нас зараз!

Може, саме тому американська Конституція й існує понад 200 років, що вона забезпечила народові значно більше народовладдя, ніж у Європі (пригадаймо: середня тривалість сучасних європейських конституцій у середньому лише 50 років)?

Ось чому американці так пишаються своєю конституцією. Нам би таку! Нам би, як писав ще Тарас Шевченко, такого Вашингтона, який би запропонував таку конституцію!

Та, зрештою, нам її вже частково й запропонували, тільки ми цього чомусь не помітили чи не хочемо помічати. І зробив це один із кандидатів у президенти – Анатолій Гриценко, який запропонував свій проект Конституції України, де голову виконавчої влади напряму обирає народ. Проте цьому кандидатові в президенти забракло мужності зробити ще один крок – надати народові право самому обирати судову гілку влади. А треба було! Зрештою, ще не пізно.

Я ХОЧУ ЖИТИ В СИЛЬНІЙ ДЕРЖАВІ!

Для сильної держави нам потрібно створити Конституцію не на основі європейських традицій, що «склалися історично», а на трьох принципах, встановлених ще французькими просвітителями. І вигадувати нічого нового не варто, тим більше доморощеного (все вже давно відомо й багаторазово перевірено). Не будьмо смішними й не винаходьмо велосипед. Шануймося!

Нам потрібен сильний та дієздатний парламент, нам потрібна сильна президентська влада, нам потрібен справді сильний, незалежний і непідкупний суд. І всі вони – напряму обрані народом.

Боятися сильної законодавчої, виконавчої та судової влади, тобто сильної української держави, можуть лише її вороги та вороги українського народу.

Я хочу жити в сильній державі. А ви? Якщо ви також, то в проекті нової Конституції віддаймо 

ВСЮ ВЛАДУ – НАРОДОВІ! 

Адже в нас (пишаймось цим!) була свого часу одна з перших у світі конституцій – конституція Пилипа Орлика. То, може, варто продовжити давні традиції першості?

Якщо ж ні, то чесно й відверто скажімо про це в ст. 6 нового проекту Конституції: у нашій державі прямого народовладдя немає, а є лише представницька демократія.

ЩО РОБИТИ ДАЛІ?

По-перше, доповнити чинну Конституцію лише однією статтею про те, що вносити новий проект Конституції чи зміни до нього може тільки Конституційна асамблея.

По-друге, оскільки запропонований проект Конституції лише декларує, але не реалізує принцип безпосереднього народовладдя, то передати підготований Президентом В. Ющенком проект для внесення необхідних змін і доопрацювання спеціально створеній для цього Конституційній асамблеї.

Краще ретельно й сумлінно один раз попрацювати п’ять років і забезпечити спокій дітям, правнукам і праправнукам на наступні два століття, ніж вносити в наступні два століття зміни в Основний закон держави з неминучим гармидером кожні десять років. Не поспішаймо! Не повторімо конституційні помилки 2004 року.

Зиновій Партико, доктор філологічних наук (Запоріжжя)
Журнал «Універсум, 12.02.2010. 1–2 (195–196)
//www.universum.lviv.ua/journal/2010/1/partyko_1.htm

С. І. Васильківський. На варті. Близько 1890 р. Козачий пікет. 1888 р. //uk.wikipedia.org/wiki/Васильківський_Сергій_Іванович

Немає коментарів: