вівторок, 21 серпня 2012 р.

Антоніна Колодій: Не пора, не пора, не пора…


Українству не можна весь час оборонятися. Пора вже вчитися наступати і робити кроки на випередження

Українству не можна весь час оборонятися. І не можна радіти кожному новому ляпасу, який, мовляв, має підштовхнути нас до мобілізації. Пора вже вчитися наступати і робити кроки на випередження. Бо інакше так і будемо тупцювати на місці. На цьому наголошує професор Львівського регіонального інституту державного управління при Президентові України, доктор політичних наук Антоніна Колодій у коментарі ІА ZIK до річниці незалежності України.

За роки незалежності є певні здобутки. Насамперед, українці мають національну державу. А держава – це самоцінність, тому що вона дає можливість спільноті вибирати свій власний шлях розвитку. З іншого боку, цю національну державу нам треба втримати. Зараз це питання знову постало перед українцями. З прийнятим нещодавно мовним законом і з іншими проблемами ми дійшли до того, що країна зараз у стані напіврозколу. При чому, розколюють навмисно, використовуючи певні внутрішні і зовнішні чинники.

Одним із досягнень є також те, що прихильність до демократичних цінностей серед українців все ж таки зберігається. Особливо у західному регіоні, але також частково і в східному. Ми робили порівняння Львова і Донецька, і не можна сказати, що є прірва між усередненою громадською думкою в цих містах.

Також варто відзначити, що громадянське суспільство, яке було під питанням на початках становлення Української держави, зараз набирає сили. І завдяки цьому факту можна мати якісь оптимістичні сподівання на майбутнє.

Попри ці та інші здобутки було також багато невдач і поразок. Насамперед, це всезагальна інституційна криза, яку маємо сьогодні. Всі інституції держави не працюють так, як це написано у Конституції. Нові закони підлаштовують під волю окремих осіб, старі закони не виконуються. Конституційний суд, Верховна Рада, не працюють. Виконавча влада працює, але на засадах неконституційних. Тому потрібна всезагальна інституційна перебудова, до чого жодна політична сила поки що не є підготовленою. Наші політики живуть короткочасними цілями і настроями. Вони живуть одним днем і дивитися трохи далі не мають ні часу, ні інтересу. І тому виникають великі проблеми – яким чином вийти з цієї інституційної кризи і побудувати державу, яка була б стійкою і водночас демократичною.

Зараз багато хто каже, що суспільство не має цінностей. Питання цінностей насправді не таке просте. Закликання «Цінності! Цінності!» мало що допомагають, бо слово «цінності» зажди вимагає прикметника, щоб пояснити, про які саме цінності йдеться – моральні, християнські, демократичні, ліберальні, національні, матеріальні чи будь-які інші. Якраз жадоба матеріальних цінностей веде часом до цинічного заперечення всіх інших цінностей у нашому суспільстві. Ми можемо спостерігати цю жадобу до матеріальних цінностей знизу і догори. Тому, якщо перебудовувати систему цінностей, то це мало би стосувалося всього суспільства.

Якби була система чи системи цінностей, які би поступово утверджувалися у суспільстві, то це були би вже ідеології. А з ідеологією у нас важко. Політичні партії переважно неідеологічні. Тому якісь ідеологічно оформлені й теоретично обґрунтовані цінності не можуть спускатися згори вниз. А внизу вони не формуються, тому що ми вийшли з такого суспільства, де була перекреслена мораль. І це довгий-довгий шлях, поки через нові покоління будуть формуватися нові системи цінностей.

Сучасний політикум також у дуже неприглядному стані. На мій погляд, найголовніше зараз питання – це поява нових людей на політичній арені. Але ці нові люди не з’являться в один момент. З одного боку, дуже приємно, що під час цієї виборчої кампанії є спроби молодих людей об’єднатися у Демократичний альянс, також є «Собор», який мобілізує інтелігенцію і так далі. Ми бачимо, що це все ще не настільки потужні рухи, щоб вони справді могли переламати ситуацію. Але я вважаю, що поява будь-яких нових чесних людей, які хочуть служити суспільству у Верховній Раді, – це, звичайно, буде плюс. Однак якщо їх не буде багато, то знову мало надії на те, що щось радикально зміниться.

Що стосується нашої «офіційної» опозиції, яка каже, що тільки вона опозиція, то в мене є до неї значна кількість претензій. Одна з них – чому ці опозиціонери заперечують, що їм потрібні нові люди у парламенті, чому вони хочуть відмежуватися від суспільства і казати, що тільки вони опозиція?

Не обов’язково опозиція має бути щось одне. Нам треба відійти від цієї гойдалки «або-або», при чому коли люди бачать, що і одна, і друга політична сила приблизно одних і тих самих коренів, одного і того ж походження.

Претензії до опозиції стосуються і судової системи. Ми знаємо, що робилося під час прем’єрства Юлії Тимошенко, як Писаренко і Портнов бігали і наводили порядки у судах.

Окремо можна сказати про поведінку «старих» опозиціонерів у Верховній Раді. Блокування силовим методом трибуни має відійти у минуле. Це абсолютно неприйнятна парламентська практика, яка веде лише до погіршення ситуації. На їхній совісті також голосування за відсутності депутатів, прийняття системи привілеїв як такої, що може існувати. Питання формування списків нічого нового не відкрило. А ганебний виборчий закон – це також наслідок того, що опозиція хоче мати все і відразу – звідси і 5% виборчий бар’єр, і небажання відкрити списки.

Далі опозиція має формуватися завдяки дії громадянського суспільства. Зокрема, мені дуже імпонує рух «Чесно», оскільки вони знайшли найбільш больову точку у нашому сучасному політичному житті, а саме неправові дії і порушення Конституції самими законодавцями. Думаю, такі ініціативи треба підтримувати і розвивати. Тоді ми будемо рухатися в напрямку оновлення політикуму.

Мої побажання, можливо, трохи наївно прозвучать, але я все-таки хотіла деякі з них висловити. Демократичним українським патріотичним силам не можна весь час оборонятися. Це стосується і опозиції як такої, і всього українства як спільноти. Треба нарешті вчитися наступати, робити випереджаючі дії, а не радіти, як от зараз можна почути, що, мовляв, добре, що ми отримали нового ляпаса і тепер ми мобілізуємося. Бо українці, бачите, коли їм ляпаса дають, то вони починають мобілізуватися. Але кожна така реактивна мобілізація починається із позицій, які є відкинутими назад. Ми починаємо не з того, чого вже досягли, а нас відкидають назад. Ми починаємо мобілізуватися і знову підходимо до здобутих раніше позицій. Це виходить топтання на місці, яке демонструє Україна перед світом і яке світ не може зрозуміти.

Не можна кидати справу на півдорозі або на самому її початку. Тут для мене болючим є питання Конституційної асамблеї. Громадянське суспільство проголосило ідею скликання такої асамблеї як реалізацію установчої влади народу. Нещодавно демарш зробив рух «Новий громадянин», заявивши, що він виходить із президентської Конституційної асамблеї. А що він там робив? Невже ці люди такі наївні і не розуміли, що це ніяка не асамблея, а дорадчий орган, який назвали асамблеєю винятково для того, щоб замилити очі і дискредитувати саму ідею Конституційної асамблеї? Таким чином, була проголошена гарна ідея, багато людей її підтримували і раптом все затихло. А без реалізації установчої влади народу із цієї тупикової ситуації, в яку нас завели, вийти вже неможливо.

Тут потрібна буде чітко поставлена мета і політична воля. І це стосується не тільки президента, а й усіх інших провідних політиків, а також навіть самого суспільства. Ми не звикли напружуватися. Ми завжди діємо, реагуючи на щось. І тому депутатам взагалі просто виглядає – покинули зал парламенту і вважають, що вони вже займаються опозиційною діяльністю. А якщо проявляти ініціативу в межах Верховної Ради не можна, то треба працювати з народом.

Мовний закон – це ж дзеркало української опозиції, її оборонної тактики, її гри у піддавки. Ми побачили її короткочасний бурхливий протест і швидке переключення на інші питання. І найголовніше – відсутність стратегічних дій.

Я підозрюю, що в опозиції навіть трохи загравали з Партією регіонів, думали, що це дійсно такий передвиборчий трюк. Мовляв, ми їм підіграємо, а вони нам у чомусь поступляться. Але треба було знати, з ким вони грають, і цього, звичайно, не можна було допускати, – заявила Антоніна Колодій.

21 серпня 2012 року
Підготувала Тетяна Штифурко
//zik.ua/ua/news/2012/08/21/364800



1 коментар:

imho сказав...

Не пора

Не пора, не пора, не пора
Москалеві й ляхові служить!
Довершилась України кривда стара,
Нам пора для України жить.

Не пора, не пора, не пора
За невігласів лить свою кров
І любити царя, що наш люд обдира, —
Для України наша любов.

Не пора, не пора, не пора
В рідну хату вносити роздор!
Хай пропаде незгоди проклята мара!
Під Украйни єднаймось прапор!

Бо пора ця великая єсть:
У завзятій, важкій боротьбі
Ми поляжем, щоб волю, і щастя, і честь,
Рідний краю, здобути тобі!

Іван Франко, 1880