Народна конституція

Нормально зайняту людину раптові вихідні завжди застукують зненацька. Тільки розплануєш тиждень, призначиш зустрічі, приймеш запрошення, як виявляється, що наспіло ще одне свято, у зв’язку з яким усе доведеться відмінити. Бо коли у практично чотириденного (у п’ятницю всі вже п’яні) тижня відібрати один день, то й тижня, як такого, вважай, немає.

Відгулявши Трійцю, зібрався було надолужити все те, що не зробив за втрачений через свято тиждень, як знайшовся День Конституції. А це значить, що і новий тиждень можна присвятити риболовлі, аби не чути дзвінків із попередженнями про відкладені зустрічі і відстрочені платежі. А на вимушеному відпочинку і про Конституцію подумати можна.

Справді, чому після кожного вихідного дня, присвяченого черговій річниці славної дати ухвалення Конституції України, одразу ж міцно її забуваєш? І день, і Конституцію. Бо ж вони ніби (і день, і Основний Закон) принесли в наше життя саме те, без чого жити не можна. А чи не можна жити без Конституції? Навіщо вона взагалі потрібна, коли втілювати її в життя буде той самий дільничний інспектор і той самий постовий із ДАІ з прізвищем на букву «Ф»?

Можна хоч щодня змінювати закони, переглядати конституційні норми, але чи змінить це нас усіх, які, здебільшого залишаються на своїх місцях? І чи треба нас змінювати взагалі? Звісно, якщо жити десять років під особистою охороною і бачити світ виключно із вікон урядової дачі чи службового авто, то може здатися, що нас можна поміняти. Одних на інших.

Коли ж хоч раз на день особисто пройтись по міському асфальту чи сільській грязюці, побачиш, що змінювати нас немає ким. Подивіться на людей, яких «чесна влада» поприводила у кабінети начальства на заміну слугам «злочинного режиму». Слухати не обов’язково. Достатньо одного лише погляду і розуміння мудрості нашої держави, в якій начальником може бути будь-хто. Все одно життя йде за своїми правилами, які не мають нічого спільного із законами, навколо яких чубляться вітчизняні парламентарі.

Ніхто, здається, не приймав законів чи постанов про заохочення масових поїздок на базари до Югославії та Польщі на рубежі 80-90-х років минулого століття. Пізніше ніхто не видавав указу про необхідність завезення в країну сотень тисяч старих авто, відкриття тисяч базарів, будівництво приватних котеджів і багато іншого. Не лунало закликів від уряду, парламенту чи Президента, які б посилали мільйони українців на заробітки за кордон. Народ сам просочився крізь кордони, сам везе сюди гроші, сам будує свою економіку, сам захищає свою власність.

Існує справжня, народна конституція, згідно з якою живе більшість наших співгромадян. Вона діє попри те, що окремі її статті написані не українською мовою з домішками російських матюків, а окремі і взагалі видряпані кров’ю. Саме ця ніким не ухвалена конституція робить окремих іх нас бідними, окремих багатими, а більшість — просто впевненими, що дбати про себе треба самому. Не сподіваючись на закони, а тим більше на суди чи інші органи. Якби моя воля, так би і написав у першій статті справжньої конституції: сподівайся на себе і дивись довкіл. Навіть якщо сьогодні вихідний, а завтра — День Конституції.

Газета "Рівне вечірнє" №45, 23-06-2005 року

//rivnepost.rv.ua/showarticle.php?art=010933

//politanekdot.com/2010/07/27/narodnaya-konstituciya/

Європейська Комісія за демократію через право (Венеціанська комісія). Висновок № 339/2005 щодо змін до Конституції України прийнятих 8 грудня 2004 року

Страсбург,

13 червня 2005 року

Висновок № 339/2005

CDL-AD(2005)015

Висновок

щодо змін до Конституції України

прийнятих 8 грудня 2004 року

Європейська Комісія за демократію через право

(Венеціанська комісія)

Схвалено Комісією на її

63-ій пленарній сесії

(Венеція, 10-11 червня 2005)

на підставі коментарів

п. Каарло Туорі (Фінляндія)

п. Сержіо Бартоле (Італія)

п. Фіноли Фланаган (Ірландія)

Вступ

1. Листом від 21 квітня 2005 пан Роман Зварич, міністр юстиції України, попросив Венеціанську Комісію підготувати висновок щодо Закону про зміни до Конституції України, прийнятого 8 грудня 2004 року.

2. Пан Каарло Туорі та пан Сержіо Бартоле, а також пані Фінола Фланаган, члени робочої групи Венеціанської Комісії щодо конституційної реформи в Україні, провели експертизу цього Закону.

3. Цей Висновок був підготовлений на підставі їхніх коментарів та схвалений Венеціанською Комісією на її 63-ій пленарній сесії у Венеції, 10-11 червня 2005 року.

I. Контекст

4. У квітні 2003 року, на прохання Моніторингового комітету Парламентської асамблеї Ради Європи, Венеціанська Комісія активно включилась в процес конституційної реформи в Україні. У грудні 2003 року, Комісія схвалила свій Висновок щодо трьох законопроектів про внесення змін до Конституції України (CDL-AD (2003) 19). У Висновку, хоча й вітаючи зусилля з реформування системи урядування в Україні для її наближення до європейських демократичних стандартів, критикувались багато аспектів кожного з проектів закону, особливо в частині мандата народних депутатів, роль Президента при призначенні Уряду та незалежності судової гілки влади.

5. 22 червня 2004 року, Моніторинговий комітет Парламентської асамблеї провів обговорення політичної ситуації в Україні. З цього приводу, комітет висловив серйозну стурбованість передвиборчим середовищем та, зокрема, відзначив, що “поточна конституційна реформа, яка в принципі є вкрай потрібною, має бути відкладена на час після президентських виборів і проведена тоді в демократичний та прозорий спосіб”[1]. Сама Парламентська асамблея також сильно розкритикувала запропоноване схвалення конституційних поправок напередодні президентських виборів у своїй Резолюції 1364 (2004) щодо політичної кризи в Україні.

6. 23 червня 2004 року, у Верховній Раді України відбулось голосування з приводу третього з трьох законопроектів про внесення змін до Конституції, які раніше аналізувались Комісією, а саме проекту Закону №4180, який було попередньо схвалено.

7. Законопроект №4180 був змінений перед схваленням; ці зміни стосувались положень щодо виборів Президента та строку повноважень суддів, таким чином були взяті до уваги дві з рекомендацій, зроблених Комісією у її Висновку від грудня 2003 року. Проте, багато інших положень, які критикувались, залишились в тексті проекту. Більше того, декілька політичних сил в Україні та більшість міжнародних організацій поставили під сумнів легітимність процедури голосування щодо різних варіантів поправок, а також саму процедуру попереднього схвалення законопроекту №4180.

8. На підставі прохання Моніторингового комітету Парламентської асамблеї, у жовтні 2004 року Венеціанська Комісія схвалила Висновок щодо процедури внесення змін до Конституції України (CDL-AD (2004)030, див. укр. переклад тут), де відзначалось те, з якою поспішністю та складністю конституційні поправки були запропоновані, змінені та проголосовані, коли кожна пропозиція зазнавала нових змін в процесі розгляду. У цьому Висновку, Комісія також наголосила, що конституційна реформа та набуття нею чинності не повинні бути заручниками короткострокових політичних розрахунків.

9. На фоні політичної кризи, яка виникла після президентських виборів, 8 грудня 2004 року Верховна Рада України прийняла Закон про внесення змін до Конституції (далі – “Закон про внесення змін”), який ґрунтувався на законопроекті №4180. Хоча Закон про внесення змін, у прийнятій редакції, враховує багато коментарів Комісії, зроблених в її попередньому Висновку (CDL-AD (2003) 019), деякі критичні зауваження Комісії залишаються актуальними.

II. Аналіз Закону про внесення змін,

прийнятого 8 грудня 2004 р.

A. Мандат народних депутатів

10. Комісія вітає поправку до пункту 6 частини другої статті 81 щодо мандату народних депутатів, якою з тексту змін було видалено положення про припинення повноважень народного депутата в разі його (її) виключення з парламентської фракції, до якої він (вона) належав на час виборів.

11. З іншого боку, на жаль, відповідно до нового пункту 6 частини другої статті 81 повноваження народного депутата будуть припинені в разі невходження народного депутата, обраного від політичної партії, до складу депутатської фракції цієї політичної партії або виходу депутата із складу такої фракції. Відповідне рішення прийматиметься вищим керівним органом відповідної політичної партії або виборчого блоку політичних партій (ч. 6 ст. 81).

12. Збереження запропонованої процедури в Конституції надає партіям можливість скасовувати результати виборів. Це також може мати наслідком ослаблення самої Верховної Ради через втручання у вільний і незалежний мандат депутатів, які відтепер не обов’язково слідуватимуть своїм переконанням для того, щоб зберегти членство в парламенті. Як наголошувалось Комісією в попередньому Висновку, прив’язка мандата народного депутата до членства в парламентській фракції також є несумісною з іншими конституційними положеннями, враховуючи те, що члени парламенту повинні представляти народ, а не свої партії[2].

13. Тому Комісія настійливо рекомендує вилучити з тексту Конституції пункт 6 частини другої статті 81 та частину шосту статті 81. Натомість, слід чітко гарантувати вільний та незалежний мандат депутатів.

B. Зміни стосовно відносин між Президентом,

Верховною Радою та Урядом

14. Стосовно відносин між головними конституційними органами влади в Україні, Закон про внесення змін приніс деякі позитивні зміни, що посилюють парламентські риси політичної системи. Проте, текст містить деякі положення, які викликають стурбованість, оскільки вони наділяють Президента повноваженнями, що можуть підірвати незалежність та ефективність Уряду.

Коаліція парламентських фракцій

15. Відповідно до частини шостої статті 83, у Верховній Раді України має бути сформована коаліція депутатських фракцій. Така коаліція формується “за результатами виборів і на основі узгодження політичних позицій”. Формування коаліції має відбутись протягом одного місяця з дня відкриття першого засідання новообраної Верховної Ради або з дня припинення діяльності попередньої коаліції. Така коаліція висуває кандидатуру на посаду Прем’єр-міністра та пропонує кандидатів до складу Кабінету Міністрів України (ч. 8 ст. 83).

16. Можуть виникнути запитання чи сприятиме така формалізована процедура формування парламентської більшості покращенню політичної стабільності в Україні. Крім того, навряд чи цю процедуру можна розглядати як таку, що узгоджується зі свободою вибору та прийняття рішення, гарантованих політичним партіям Конституцією у відповідності з європейськими стандартами в цій сфері. У цілому, союзи між політичними партіями залежать від вільного вибору відповідних партій та триватимуть доти, доки керівні органи партій вважатимуть вигідним дотримання досягнених домовленостей. До того ж, коаліційний уряд може надати непропорційну владу малим партіям і тому бути непредставницьким.

17. Мети забезпечення політичної стабільності в Україні можна було б також досягнути без втручання в незалежний мандат депутатів та право політичних партій на вільний вибір.

18. Слідуючи прикладу німецької конституції, стаття 87 Конституції України, що стосується відповідальності Кабінету Міністрів, може бути змінена для того, щоб передбачити, що Верховна Рада може виразити свою недовіру Кабінету Міністрів лише шляхом обрання наступного Прем’єр-міністра більшістю голосів від конституційного складу[3]. Така поправка дозволила б створення нової коаліційної більшості політичних груп всередині парламенту в момент внесення на розгляд вотуму недовіри.

19. Внесення зазначеної зміни до статті 87, знову ж таки слідуючи німецькому прикладу, також очевидно вимагатиме скасування пункту 1 частини другої статті 90, що уповноважує Президента розпустити Верховну Раду, якщо протягом одного місяця не сформовано коаліцію парламентських фракцій.

20. У світлі цих міркувань та враховуючи нову повністю пропорційну виборчу систему (пункт 3 Прикінцевих та перехідних положень), що далі сприятиме сильнішому зв’язку між партіями та обраними депутатами, Комісія вважає вимогу формування парламентської коаліції зайвою та дуже схвалила б її вилучення з Конституції.

Призначення Прем’єр-міністра

21. Стосовно призначення Прем’єр-міністра та формування Кабінету Міністрів, зміни внесені Законом про внесення змін достатньо обмежені, порівняно із законопроектом №4180, що попередньо коментувався Комісією у Висновку від грудня 2003 року. Збережено положення, що це коаліція парламентських фракцій уповноважена висувати кандидатуру Прем’єр-міністра та пропонувати кандидатів до складу Кабінету Міністрів (ч. 8 ст. 83).

22. Нездатність парламенту сформувати коаліцію та сформувати уряд матиме наслідком розпуск Верховної Ради та позачергові вибори (п. 2 ч. 1 ст. 90). Комісія відзначає, що частина четверта тієї ж статті вводить однорічну заборону на повторне дострокове припинення повноважень парламенту. Разом з тим, Конституція не передбачає жодних шляхів вирішення потенційної кризи, спричиненої нездатністю новообраного [на позачергових виборах] парламенту сформувати стабільну більшість та досягнути згоди при формуванні Кабінету Міністрів.

23. Цю неузгодженість можна було б оминути шляхом внесення змін до статті 87, як це пропонувалось раніше (див. вище, пункт 16), або передбаченням винятку з однорічної заборони, коли жоден з кандидатів на посаду Прем’єр-міністра не здобув підтримку новообраного парламенту[4].

Формування Кабінету Міністрів

24. Стосовно більшості членів Кабінету Міністрів, Верховна Рада затверджує склад Уряду за поданням Прем’єр-міністра (п. 12 ч. 1 ст. 85). Закон про внесення змін зберіг відмінність між процедурою призначення міністрів оборони та закордонних справ та рештою членів Кабміну; міністри оборони та закордонних справ призначатимуться Верховною Радою за поданням Президента. Верховна Рада матиме повноваження звільнення зазначених осіб з посад (п. 12 ч. 1 ст. 85).

25. Процедура внесення кандидатур та відмінності в статусі [членів] такого важливого політичного органу як Кабінет Міністрів викликають занепокоєння стосовно необхідної згуртованості Кабінету та реалізації його політики, особливо в умовах специфічного контексту української політичної системи, де відносини між Президентом та Прем’єр-міністром інколи стають різко суперницькими.

26. Крім того, відповідно до пунктів 1 та 3 частини першої статті 106, Президент “забезпечує державну незалежність, національну безпеку …” та “здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави”. З іншого боку, згідно зі своїми завданнями уряд “забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави …” та “здійснює заходи щодо забезпечення обороноздатності і національної безпеки України …” (пп. 1, 7 ч. 1 ст. 116). Ці повноваження, що накладаються одне на одне, можуть стати джерелом майбутніх конфліктів між президентом та урядом(ами).

27. Сильна позиція Президента далі проявляється в частині другій статті 113, відповідно до якої Кабінет Міністрів відповідальний не лише перед Верховною Радою, але й перед Президентом.

28. До того ж, Закон про внесення змін залишив незміненою частину третю статті 106, згідно з якою “Президент України на основі та на виконання Конституції і законів України видає укази і розпорядження, які є обов'язковими до виконання на території України”. Точне значення цього положення є суперечливим та вимагає роз’яснення.

29. Закон про внесення змін також зберігає [закріплене в законопроекті №4180] повноваження Президента ініціювати процедуру висловлення недовіри Кабінету Міністрів (ч. 1 ст. 87), як і його право законодавчої ініціативи.

30. Як уже відзначалось Комісією, такі положення не видаються узгодженими із зазначеною метою конституційної реформи, а саме скороченням повноважень президента та посиленням парламентських рис форми правління в Україні.

Призначення та звільнення деяких керівників органів державної влади

31. Повноваження з призначення, за поданням Прем’єр-міністра, та звільнення деяких важливих керівників державних органів (Голови Антимонопольного комітету України, Голови Державного комітету телебачення та радіомовлення України, Голови Фонду державного майна України) залишається за Верховною Радою (п. 12 ч. 1 ст. 85). З іншого боку, Голова Служби безпеки України призначатиметься та звільнятиметься за поданням Президента.

32. На думку Комісії, рішення про призначення та звільнення зазначених посадовців має прийматись спеціальною, кваліфікованою більшістю. Зазначені посади характеризуються нейтральністю їхніх функцій та вимагають незалежності і неупередженості відповідних осіб. Особи, які пропонуються на вищезазначені посади, не можуть прив’язуватись до більшості або будь-якої політичної партії.

33. Стосовно процедури контрасигнування, відповідно до зміненої частини четвертої статті 106, скріплення підписом Прем'єр-міністра України і відповідального міністра актів Президента з питань “ведення переговорів та укладення міжнародних договорів України” і “національної безпеки та оборони” більше не вимагається. Ця зміна суперечить загальному напрямку поправок, спрямованих на посилення парламентських рис системи, і тому заслуговує на несхвалення.

34. Стосовно права виконавчої гілки влади на контрасигнування з питань, що стосуються системи судів, Комісія вважає, що підстави, які дозволяють Прем’єр-міністру та відповідному міністру відмовитись від скріплення підписом таких актів повинні бути чітко вказані в Конституції (див. нижче, пункт 44).

C. Зміни стосовно прокуратури та системи судів

35. Із Закону про внесення змін було вилучено вкрай суперечливе положення щодо призначення суддів (крім суддів Конституційного Суду) на 10-річний термін, що має вітатись. Але залишаються проблематичними ряд інших положень, що стосуються судочинства.

Прокуратура

36. Приведення ролі та функцій прокуратури у відповідність з європейськими демократичними стандартами є одним із зобов’язань, взятих Україною при вступі в Раду Європи[5] (див. декілька резолюцій та рекомендацій Парламентської асамблеї стосовно виконання обов’язків та зобов’язань Україною, зокрема останні – Резолюція 1346 (2003) та Рекомендація 1622 (2003)).

37. Комісія з жалем відзначає, що Закон про внесення змін все ж таки передбачив раніше розкритиковане доповнення статті 121 пунктом 5, що пропонувалось законопроектом №4180[6], яке надає прокуратурі суттєву додаткову роль “нагляду за додержанням прав і свобод людини і громадянина, додержанням законів з цих питань органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами”.

38. Проект Закону “Про внесення змін до Закону України “Про прокуратуру”, схвалений в першому читанні Верховною Радою, який спрямований на впровадження зазначеної конституційної зміни, уже аналізувався Комісією[7]. Тоді Комісія дійшла до наступних висновків:

- законопроект продовжує концентрувати занадто багато повноважень в руках прокуратури та Генерального прокурора, і зокрема не позбавив прокуратуру функцій, які задумувались лише як перехідні;

- законопроект продовжує порушувати принцип поділу влади. Повноваження прокуратури залишаються переплетеними з повноваженнями законодавчої, виконавчої та судової гілок влади;

- видається, що законопроект наділяє прокуратуру функціями, які більше відповідали б тим, що мають виконуватись судовою владою;

- відносини між прокуратурою та виконавчою владою залишаються заплутаними та непрозорими;

- положення статті 7 являють собою потенційну загрозу свободі слова;

- повноваження представляти громадськість та захищати права від її імені виписані занадто широко;

- законопроект продовжує наділяти прокуратуру повноваженнями та обов’язками, які виходять за межі кримінального переслідування та захисту громадського інтересу за допомогою системи кримінального судочинства. Такі повноваження та обов’язки не відповідають тим, які мають надаватись прокуратурі;

- статус прокурора не відповідає Рекомендації Rec(2000)19;

- відсутній незалежний контроль за діяльністю та управлінням прокуратурою.

39. У цьому відношенні, Комісія не може не нагадати знову, що подібне розширення повноважень прокуратури суперечить європейським стандартам у цій сфері[8], а також українським зобов’язанням, прийнятим при вступі в Раду Європи[9].

40. У такій державі як Україна, де ціллю [реформи] є покращення ефективної політичної демократії, надзвичайно важливо, щоб інституція, яка наглядає з дотриманням верховенства права, була неполітичною.

41. У тому ж дусі, у своїй Рекомендації 1615 (2003) щодо інституції Обмудсмена Парламентська асамблея наголосила на “важливості інституції омбудсмена в національних системах захисту прав людини та забезпечення верховенства права, а також в її ролі забезпечення належної поведінки публічних органів влади. Обмудсмени мають відігравати корисну роль на всіх рівнях державного управління та мають звітувати про свою діяльність політичним органам, яким вони підзвітні”[10].

42. Відповідно, Комісія настійливо рекомендує, щоб це повноваження прокуратури, яке перехрещується з компетенцією Уповноваженого Верховної Ради з прав людини зі здійснення “парламентського контролю за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина” (стаття 101 чинної Конституції), було вилучено з тексту, а офіс Уповноваженого з прав людини був посилений.

Призначення та звільнення суддів Конституційного Суду

43. Стосовно призначення суддів Конституційного Суду, прийнятий Закон про внесення змін повернувся до первинної редакції статті 148 Конституції 1996 року, яка передбачає, що Верховна Рада, Президент та з'їзд суддів України призначають по третині суддів, що має вітатись. Конституція, проте, має також передбачати обрання суддів КС парламентом кваліфікованою, спеціальною більшістю. Така норма змусить більшість та меншість в парламенті знаходити порозуміння при відборі конституційних суддів та забезпечить більш збалансоване членство в Суді.

44. Також необхідним буде призначення третини суддів Конституційного Суду з’їздом суддів України спеціальною, кваліфікованою більшістю.

45. Нова частина четверта статті 106, якою встановлюється право Прем’єр-міністра контрасигнувати акти [Президента] про призначення та звільнення суддів Конституційного Суду, забезпечила б кращий баланс у здійсненні повноваження президента з призначення суддів КС, якби можливі підстави відмови Прем’єр-міністра скріплювати такі акти були чітко вказані. З іншого боку, вимога, що акти Президента стосовно призначення та звільнення суддів КС також мають скріплюватись підписом “міністра, відповідального за акт та його виконання”, викликає деяку занепокоєність, оскільки таке положення може стати основою втручання виконавчої гілки влади в діяльність Суду.

46. Комісії відомо, що конкретні підстави звільнення судді Конституційного Суду перелічені в статті 126 Конституції. У цьому відношенні, Комісія настійливо рекомендує закріпити спеціальну норму в статті 149, відповідно до якої попереднє рішення з цього питання виноситиметься самим Конституційним Судом. Таке положення істотним чином посилить гарантії незалежності суддів.

47. Крім того, Конституції має чітко передбачати ухвалення нормативного акту про внутрішню організацію та функціонування Суду, зберігаючи відмінність між питаннями, що мають регулюватись законом, та тими, що залишаються для врегулювання внутрішніми правилами Суду.

D. Прикінцеві та перехідні положення

48. Відповідно до прикінцевих та перехідних положень, зміни, прийняті в грудні 2004 року, наберуть чинності 1 вересня, якщо до цього часу будуть прийняті поправки стосовно реформи місцевого самоврядування в Україні. Якщо цього не відбудеться, більшість змін вступлять в силу 1 січня 2006 року. Решта поправок наберуть чинності у день обрання нового складу Верховної Ради в 2006 році.

49. Перехідні положення, які прив’язують набуття чинності змінами до прийняття пакету інших змін, ясно відображають контекст, у якому ці зміни приймались. Дійсно, хоча конституційна реформа тривала кілька років, Закон про внесення змін був схвалений поспішно, з метою вирішення гострої політичної кризи.

Висновок

50. Закон про внесення змін, прийнятий у грудні 2004 року, враховує багато коментарів Комісії, висловлених у попередніх висновках з цього питання. Тим не менше, ряд положень, такі як право законодавчої ініціативи, належне як Кабінету Міністрів, так і Президенту, або роль Президента у зовнішній та оборонній політиці можуть призвести до зайвих політичних конфліктів і, таким чином, поставити під сумнів необхідне посилення верховенство права в країні. У цілому, конституційні зміни у прийнятій редакції не повністю дозволяють досягнути мету конституційної реформи – встановлення збалансованої та функціональної системи правління.

51. На підставі наведених вище міркувань, Комісія вважає, що з метою приведення Закону про внесення змін у відповідність до принципів плюралістичної демократії та верховенства права, слід продовжити обговорення Закону та його вдосконалення.

Зокрема, слід приділити увагу наступним питанням:

- положення щодо народних депутатів не повинні пов’язувати окремого депутата з членством в парламентській фракції партії чи блоку, тим самим порушуючи його (її) вільний та незалежний мандат (депутат має бути вільний залишити або не приєднуватись до парламентської фракції партії (блоку), за списком якої він був обраний);

- принципи, що визначають взаємовідносини між Президентом, Верховною Радою та Урядом мають бути повністю несуперечливі: Президент не повинен мати “сильний” статус, підриваючи тим самим потрібну згуртованість Кабінету Міністрів (наприклад, право законодавчої ініціативи Президента, право подавати кандидатури міністрів оборони та закордонних справ, відповідальність Кабінету Міністрів перед Президентом);

- рішення про призначення та звільнення деяких керівників органів державної влади та суддів Конституційного Суду повинні прийматись Верховною Радою спеціальною, кваліфікованою більшістю;

- роль та повноваження прокуратури повинні бути переглянуті для того, щоб привести їх у відповідність з європейськими стандартами;

- слід посилити роль Уповноваженого Верховної Ради з прав людини.

52. Прийняття нових поправок до Конституції на підставі викладених вище міркувань покращить відповідність Конституції України принципам представницької демократії та верховенства права. На думку Комісії, прийняття таких нових поправок буде особливо схвально сприйнято як доказ готовності нової української влади покращувати стан демократії та верховенства права в її країні.

53. Комісія також бажає ще раз наголосити, що відведення достатнього часу для знаходження справжнього консенсусу всіх політичних сил та громадянського суспільства з приводу добре збалансованої та гармонійної конституційної реформи забезпечить легітимність нової Конституції та політичної системи в Україні.

____________

[1] Заява Моніторингового комітету від 22.06.2004.

[2] Про це чітко вказує текст присяги народного депутата, викладений в статті 79 Конституції. Див. Висновок CDL-AD (2003)019, пункти 56 – 58.

[3] Див. статтю 67 Конституції ФРН. Нова польська конституції 1997 року також ввела таке правило (див. ч. 1 ст. 158). Див. також ч. 2 ст. 113 Конституції Іспанії.

[4]. Див. ч. 5 ст. 99 та ч. 3 ст. 115 Конституції Іспанії.

[5] Див. Висновок №190 (1995) Парламентської асамблеї щодо заявки України на членство в Раді Європи.

[6] Див. Висновок Комісії щодо трьох законопроектів про внесення змін до Конституції (CDL-AD (2003) 19), пункти 71-74.

[7] Висновок щодо проекту Закону про внесення змін до Закону про прокуратуру (CDL-AD (2004) 038).

[8] Див. Рекомендацію Парламентської асамблеї 1604 (2003) про роль прокуратури в демократичному суспільстві, керованому верховенством права, та пункт 12 Рекомендації Rec (2000) 19 Комітету Міністрів Ради Європи, який передбачає, що прокурори не повинні втручатись в компетенцію законодавчої та виконавчої влад.

[9] Див. Резолюцію 1244 (2001) щодо виконання обов’язків та зобов’язань Україною, де Парламентська асамблея Ради Європи нагадала зобов’язання українських органів влади змінити роль та функції прокуратури (особливо в частині здійснення загального нагляду за законністю) з метою досягнення відповідності європейським стандартам. Пізніше, у своїй Резолюції 1346 (2003), Парламентська асамблея виразила глибоке занепокоєння щодо функціонування прокуратури та, зокрема, щодо незалежності та втручання в діяльність законодавчої та виконавчої гілок влади.

10. Пункт 1.

Неофіційний переклад з англійської Дмитра Котляра

____________

© 2003 Лабораторія законодавчих ініціатив

//lib.rada.gov.ua/LibRada/static/about/text/venez_konst.html

Ігор Коліушко: Легітимність Конституції [держави - Україна] на даний час є сумнівною

Сергій Головатий: Конституція 1996 року - це українська цінність. Але... 

Рішення Конституційного Суду України (справа про додержання процедури внесення змін до Конституції України) Віктор Шишкін, Петро Стецюк (окрема думка) 2010 

Конституційна реформа 2004 року. Висновок Національної комісії зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права (Сергія Головатого) 2005 

Закон України Про внесення змін до Конституції України (Леоніда Кучми) 2004

Венеціанська комісія:

Член

Асоційований член

Спостерігач

Спеціальний статус

//uk.wikipedia.org/wiki/Венеціанська_комісія

Головним героєм публічної дискусії знову виступає «сексот»...

СВОБОДІВСЬКА 

«АЛЬТЕРНАТИВА» ПРО ЛЮСТРАЦІЮ...

Одного разу на Волині зайшов я до хати старого упівця: побалакати, випити чарку, підкинути дещицю на прожиття. Старого не було вдома — пішов по пенсію. Коли повернувся, губи в нього тремтіли, обличчя кривилося од гніву. В черзі до віконечка каси він зустрівся з гебістом, який «шив» йому справу і знущався на допитах. «Што, Алєксандр Андрєєвіч, завоєвал нєзавісімую Украіну?» — реготнув той і помахав перед носом грубенькою пачкою грошей. Хорунжий бойової сотні, один із керівників Кенгірського повстання у відповідь міг пред’явити тільки двадцять два роки таборів, переламані кості та безсилий гнів. Випадок цей у свідомості моїй окреслив проблему, яку нині називають модним словом — люстрація. В контексті останніх подій та сподівань проблема ця має шанс перерости в загальнонаціональну. Принаймні поговорити є про що.

Андрій ОХРІМОВИЧ

ЯКОМУ СУДУ ВИРІШУВАТИ ДОЛЮ ПСІВ РЕЖИМУ?

Андрій ДУДА

Поняття люстрації стало популярним, коли в низці країн Східної Європи прийняли закони про люстрацію. Функціонально люстрація була спрямована на очищення від носіїв тоталітарного минулого. За своєю природою вона не є чимось новим у державотворчій практиці. В Радянській Росії представникам «експлуататорських класів» обмежували доступ до державної служби. Щось подібне робив канцлер Адольф Гітлер. Його закон «Про відновлення професійної державної служби» від 7 квітня 1933 року вводив обмеження для держслужбовців, котрі обійняли посади після 9 листопада 1918 року, й забороняв працювати на державній службі особам неарійського походження. Повоєнна політика денацифікації нічим од люстрації не відрізнялась, оскільки передбачала низку обмежень особам, які займали публічні посади у період нацистського режиму.

Доволі суворий вигляд мав закон Чехословацької Республіки від 4 жовтня 1991 року. Чинності він набрав шляхом подолання парламентом президентського вето. Під люстрацію підпадали особи, які в період з 25 лютого 1948 року по 17 листопада 1989 року співпрацювали з різними органами режиму. Коло осіб широке: посадові особи Корпусу національної безпеки, що перебували на службі в Державній службі безпеки (ДСБ); особи, що значаться в матеріалах ДСБ як резиденти, агенти, інформатори, ідеологічні співробітники; секретарі відділень Компартії, починаючи від районного рівня тощо. Обіймаючи посади в органах державної влади, особа-претендент мала пред’явити свідоцтво-підтвердження про відсутність фактів співпраці з комуністичним режимом. Для перевірки таких фактів при міністерстві внутрішніх справ було створено незалежну комісію, склад якої за відповідними квотами призначали і звільняли президент, міністр внутрішніх справ і директор Федеральної інформаційної служби безпеки.

У решті східноєвропейських країн люстрації були значно м’якшими. Скажімо, у Польщі закон, прийнятий влітку 1997 року, запропонував таку модель: при вступі на визначені посади в органах державної влади претендент зобов’язаний був подати відомості про співпрацю з комуністичними спецслужбами. Чесне подання інформації не передбачало якихось обмежень; і, навпаки, у випадку приховання такої інформації претендент позбавлявся права займати публічні посади на 10-річний термін. Один із експертів пожартував: «Якби в Росії застосували польський закон про люстрацію, то Путін як був, так і залишився б президентом».

Ідучи в руслі польської люстраційної моделі, у 1999 році закон про люстрації прийняли і в Литві. Відповідно до цього закону, особи, які співпрацювали з КДБ (НКВД-МДБ) у 1940—1990 роках, мали протягом шести місяців зареєструватися. Таємниця добровільного зізнання гарантувалася; за результатами реєстрації до цих осіб не застосовувалися жодні обмежувальні заходи. Якщо ж особа добровільно не подавала відомостей про співпрацю з КДБ, діяла норма закону про люстрацію, відповідно до якої вводилося обмеження щодо зайняття посад не лише на державній службі, а й у сфері освіти, охорони тощо.

В Росії теж відбувалося щось подібне. 17 грудня 1992 року на III з’їзді «Демросії» було розроблено законопроект «Про люстрації», суть якого полягала в обмеженні на професії. Об’єктами люстрації мали бути всі секретарі КПРС, перші, другі, треті секретарі райкомів, міськкомів, обкомів та крайкомів партії, працівники центральних республіканських і союзних комітетів КПРС, за винятком технічного персоналу. Російські демократи з переліку об’єктів люстрації виключили осіб, які співпрацювали зі спецслужбами, та рядових членів Компартії.

Люстрація мала торкнутися людей, пов’язаних із викладацькою роботою у середніх, вищих та військових навчальних закладах. Законопроект законом так і не став. Щоправда, в рамках Російської Федерації люстрація все-таки відбулась. 13 лютого 1998 року чеченський парламент ухвалив закон «Про люстрацію громадян Чеченської Республіки Ічкерія», згідно з яким зайняття посад органів влади мало супроводжуватись детальною перевіркою на предмет співпраці зі злочинним режимом.

Під сучасну пору в Україні кілька народних депутатів розробляють відповідний законопроект і мають намір подати його на розгляд Верховної Ради. За основу вони беруть радикальний чехословацький варіант. Тим часом значно актуальнішим видається не так питання люстрації, як притягнення до відповідальності згідно з чинним законодавством. Скажімо, якщо глава райдержадміністрації чинив тиск на виборця, має діяти 364 стаття Кримінального кодексу України «Зловживання владою або службовим становищем». За служіння режимові такий чиновник, у кращому випадку, заплатить двома роками виправних робіт або ув’язненням до шести місяців, чи трьома роками позбавлення волі із забороною обіймати певні посади на термін до трьох років. Якщо начальник відділу податкової інспекції вимагав від працівників здавати відкріпні посвідчення — це злочин, передбачений статтею 157 Кримінального кодексу України «Перешкоджання здійсненню виборчого права». За нього службовим особам «світить» позбавлення волі на термін від трьох до п’яти років, а якщо ці діяння вплинули на результати голосування або виборів — винні мають сидіти від семи до дванадцяти років.

Люстрації в Чехії позбавили місць праці 80 тисяч осіб, у Болгарії — 50 тисяч, у Литві — люстрація може зачепити 30 тисяч осіб. Для порівняння: лише у період виборчої кампанії на президентських виборах 2004 року в Україні у діях як мінімум 85 тисяч службових осіб містилися ознаки службового злочину. То, може, краще не люстраційному, а кримінальному суду вирішувати долю «псів режиму»?

Коли посуд не досить чистий, скисне все, що б ти туди не влив…

Євген СВЕРСТЮК

Якось лагерний кадебіст Кронберг із розмови на загальні теми раптово перейшов до питання, хто все ж таки підбурив зону 36 до бунту проти адміністрації. Він сказав: «Я думаю, що то справа Миколи Курчика». — «Ви наперед усе знаєте. Але чи можете аргументувати?» — «Можу, — відповів він. — Чоловік робить те, що вже раніше робив. А в справі Курчика записано аналогічний випадок. Для слідчого це правило...».

Ця епізодична розмова запала в пам’ять. Я став придивлятися до людей у зоні, прислухатися до розповідей, що, де, коли вони робили. Інакше кажучи — до «звичного почерку»...

Виявилося, людина справді схильна робити те, що й раніше робила: лагерний стукач спостерігає за дисидентами і доносить адміністрації так само, як колись доносив окупаційній владі на своїх земляків. Роботяга білорус, який із гвинтівкою відбив у червоних партизанів свою корову, в лагері терпіти не може злодіїв і «брехливих комуняк». А Сергій Ковальов, який у Москві редагував «Хронику текущих событий», у зоні залишається законником і правовим арбітром, послідовним і безпристрасним.

Що брехун — завжди брехун, відомо всім. Але не всім ясно, що заввідділом пропаганди чи то ЦК, чи то обкому КПРС — це професійний брехун, який усі свої виступи будував на зовнішній правдоподібності, а правдою ніколи не цікавився. Головне його мистецтво — викручуватись. І він буде робити те саме на будь-якій посаді. Нерозуміння таких речей дорого обходиться суспільству. Приблизно у стільки мільярдів, у скільки обійшлася виборча кампанія Віктора Януковича.

Чому все ж таки людина з кримінальним минулим не може бути Президентом?

Люди, які не вміють думати, зводять питання до того, що гріхи молодості треба прощати. Звичайно, треба прощати. Але насамперед їх треба вивчати, особливо тоді, коли чоловік їх замовчує, а потім посилається на те, що партія і церква йому «все простила».

Йдеться не про їх оцінку, а про школу, з якої вийшов кандидат у президенти. А школа — це не тільки злочин, а й звичайне відбріхування на суді, лагерний університет, обмін досвідом, потім повторна розкрутка, додатковий досвід секретної співпраці з адміністрацією (інакше не вискочиш) і шукання покровителів, які допоможуть зам’яти справу в обхід закону. Отже, йдеться і про узвичаєну поведінку, і про спосіб мислення, і про узвичаєне ставлення до права й закону, і про поверхову освіту, якої вже не надолужиш...

Звичайно, кожна людина має свої вади і свої біди, і кожна заслуговує на повагу за добру працю на своєму місці — відповідно до освіти, культури, репутації. Але коли людина ігнорує це все, покладаючись на те, що впливова рука витягне і поставить куди треба, і помахає пальцем кому треба, то хіба це не більший за гріхи молодості гріх?

То гріх гордині, навіть біс гордині, який рухає маленькими людьми з їхнім девізом «кто был ничем, тот станет всем». Цілими дюжинами вони записуються в президенти, як мінімум — у депутати. І не треба їх жаліти, коли вони сідають на мілину біля розбитих ночов. І не треба співчувати, коли насміхаються з них діти і передражнюють їхні погані манери та граматичні помилки. Якщо школяреві ставлять двійку за помилку в слові, то що ставити кандидату на першу особу в державі?

Кожна країна має свою систему фільтрів, котрі нагадують амбітним про тверезу самооцінку і про сувору вимогливість — і моральну, і професійну, і, зрештою, статутну. Там, де дотримуються закону, законність не є дискусійною.

В СРСР закон розмивався поправкою на «партійність». Але все одно потрібні були рекомендації відповідальних людей і перевірки даних, де ставилися питання і про біографічні факти, і про слабкості типу кар’єризму, безпринципності, моральної нерозбірливості, алкоголізму тощо.

У брежнєвські часи все це зводилось до формальності, бо сам вождь не витримував жодних вимог. Народ виніс суворий діагноз: «Риба гниє з голови». Падіння комуністичної системи сталося через її гниття і нездатність самоочищуватись. Інституції існували, але не діяли.

Перебудови не було, бо не було людини, здатної серйозно перебудовуватися. Фактично то була легалізація політичного і морального розкладу верхів. Якщо після Сталіна ще були чистка, арешти і страти, то в перебудову, навпаки, було легалізовано найбільший гріх — «розкрадання соціалістичної власності в особливо великих розмірах». Дозволена гласність не впливала, «прихватизація» була реальна, а «свобода слова» — віртуальна. Оскільки зі словом перестали рахуватися, воно втратило силу. В інших державах до влади прийшли нові люди, які відсторонили людей старої номенклатури. Німеччина застосувала люстрацію ще в 1945 році, потім — у 1989-му. Далі, по-своєму, — Польща, Чехія, Прибалтика.

Дуже неоднозначне те слово — «очищення». На відміну від кривавих «партійних чисток», це було порівняно ліберальне усунення від влади осіб, які вірою і правдою служили комуністичному режимові. Якби це був режим, де культивується принцип честі, то такі особи і самі зрозуміли б, що час змінився і роль їхня відіграна.

В буржуазній Англії не буває так, щоб лейбористи заявили про бажання залишатися в парламенті в новій ролі — консерваторів... Наші ж комуністи повикидали партквитки і на другий день стали «буржуями». Атеїсти навчилися хреститися, кадебісти перестали ловити людей за українську символіку і самі прийняли її. І ніяких проблем, і ніяких самообмежень.

Із цього розпочався суспільний блуд змішування і фальшу, результатів якого не можна було передбачити. Але люди відчули це на собі аж тоді, коли їхні заощадження було вкрадено, а потім офіційним шахрайством виманювалися заощадження валютні. Усі прокинулися пограбованими. Тоді люди почали пригадувати євангельське застереження: не вливають вина молодого в старі бурдюки, а то і бурдюки розірвуться, і вино розіллється... І застереження про неможливість служити і Богові, і Мамоні.

В результаті занедбання закону старі бурдюки, геть зношені на ідеологічній антиукраїнській службі в ЦК КПРС і КДБ, було вжито для служби в незалежній Україні. Молоде вино розлилося і висохло, старі бурдюки тхнули по-старому антиукраїнським духом, а влада залишилася антинародною. Навіть ще гіршою, бо коли спершу вона служила комусь там, то тепер одверто стала служити Мамоні, прикриваючись Богом, у якого не вірить...

Звичайно, проблема люстрації не все вирішує. Не просто сортувати ці бурдюки. Немало буде випадків підміни... Але у принципі ясно: старі бурдюки не годяться. Взагалі потрібне оновлення. Як завжди, у всі часи.

Хіба не соромно згадувати, як президент так присмоктався до Мамони, що навіть перестав зважати на те, що люди поносять його ім’я разом з іменем його країни? Хіба не сором, коли ЗМІ працюють проти інтересів, гідності і честі своєї країни? Яка ганьба: молодь тікає зі своєї незалежної країни в найми і в попихачі до сусідів. А міліція виловлює на вокзалі студентів за ознакою української мови...

Якби ми пройшли хоч якесь очищення, то Україна не мала б клопоту ні з Л.Кравчуком, ні з Л.Кучмою, ні з В.Медведчуком, ні з В.Януковичем, ні з генералом Марчуком, ні з академіками профілю «історія КПРС» та «науковий атеїзм» — їх легіони. Про них просто не знали б...

Якщо повернутися до науки капітана Кронберга, то всі ці люди в незалежній Україні робили те, що звикли робити в ролі старих бурдюків. І з великим умінням використовували своє службове становище за відсутності партконтролю і ОБХСС.

Отже, люстрації мало, потрібні суворі інституції контролю і нові інституції для забезпечення прозорості та незалежності судочинства. Адже у нас зникло поняття «державної таємниці», натомість оберігаються таємниці ховання награбованого і навіть таємниці пенсій, призначених гонителям за правду!

Коли вони «прихватизували» «Криворіжсталь», певні, що боятися нікого і соромитися нема перед ким, раптом очі народу розкрилися на страшенний контраст між величиною оборудки і мізерністю тих осіб, що потрошили велета. Стало зрозуміло: «Батьківщині загрожує загибель або існування, рівнозначне загибелі» (Монтень).

Шашелі називали свою роботу «державотворенням», уміло прикриваючи її трудівниками, найнятими на службу, щоб нормально працювали крани і сміттєвози. ВЕЛИКИЙ НІМИЙ наче закам’янів. Про нього згадували у святкових промовах, але так байдуже, що догадливі журналісти почали насміхатися з народу як із чогось архаїчного. Насміхалися з його вдачі, звичаїв і навіть мови. Одважні мухи сідали йому на чоло, щоб було їх краще видно. Бо що там значить ВЕЛИКИЙ НІМИЙ, порівняно з героями року?

У Книзі книг про все таке вже написано. Але в блиску сезонних вогнів такі речі здаються безнадійно застарілими.

Тоді на наших очах являється чудо. Приходить ВЕЛИКИЙ НІМИЙ на Майдан незалежності, наче до себе додому, і раптом усі починають розуміти, хто тут господар.

«А де тут подівалася та погань?» — запитує НІМИЙ. — «Котра погань?» — уточнює жінка в помаранчевій блузі. — «Та, що крутила нами десять літ і десять зим». — «Та бенкетує, де ж їй бути?» ...

ВЕЛИКИЙ НІМИЙ дивиться, а там по палатах і по щілинах, як руді таргани, усі герої сезону, вкрай здивовані тим, що НІМИЙ — і говорить...

Блощиці і таргани — вони ж влаштовуються назавжди...

«Вичистити ту погань — вичистити назавжди», — каже Господар.

Коли приходить до діла, то виходить, як зі скороченням штатів... скорочують прибиральницю. Навіть віковий принцип не дотримується, хоча тут, здавалося б, найпростіше.

Найтяжчий спадок кучмізму — втрата справжньої твердості законів та принципів. Девальвація слова і моральних імперативів. Повернення до правди буде тлумачитися як жорстокість, а вимоги законності — як переслідування.

А тим часом то неодмінна умова очищення. Бо ще Горацій знав: «Коли посуд не досить чистий, скисне все, що б ти туди не влив».

Головним героєм публічної дискусії 

знову виступає «сексот»...

Виявляється, що п’ятнадцяти років державної незалежності Польщі, існування ринкової економіки, громадянського суспільства, а також вступу до НАТО і ЄС недостатньо, щоб загоїлись рани, завдані комуністичним режимом. Зокрема таким його огидним сегментом, як спецслужби та їх таємні співробітники. Існування в Польщі закону про люстрацію зовсім не вирішило проблеми. Тому в середині січня парламентська фракція радикальної опозиційної партії Ліга польських родин (LPR) подала на розгляд сейму оновлений проект закону про люстрацію. В польському суспільстві знову розгортається публічна дискусія, головним героєм якої є «сексот». Проблему аналізує варшавський кореспондент «Радіо Свобода» Володимир Павлів.

Саме проти таємних співробітників спецслужб ПНР скеровані як існуючий закон про люстрацію, так і спроби його оновлення. Закон про люстрацію, що його з тяжкими парламентськими боями було ухвалено наприкінці 90-х, не задовольняє багатьох поляків. Доступ до «особових справ» таємних агентів комуністичних спецслужб має обмежена кількість осіб. Переважно ті, хто провадить розслідування в Люстраційному суді з подання Речника громадського інтересу. Судді, слідчі і навіть речник є людьми, котрих завжди можна запідозрити в тому, що на них тиснуть певні політичні групи. Можливо, тому мотиви їхньої діяльності багатьом громадянам видаються такими, що суперечать інтересам суспільства.

Прикладом може слугувати історія зі звинуваченням у «сексотстві» лівого політика Юзефа Олєкси. Його люстраційний процес тягнеться майже п’ять років. Наприкінці минулого року Олєкси був визнаний «люстраційним брехуном» (тобто людиною, що приховала дані про співпрацю зі спецслужбами ПНР). Він назвав цей вирок «фарсом» і подав апеляцію. Протягом люстраційного процесу Юзеф Олєкси встиг побувати у кріслі прем’єр-міністра, керівника МВС, голови правлячої партії Союз лівих демократів (СЛД) та спікера сейму. Невдовзі після рішення суду в справі Олєкси у Польщі, ймовірно, відбудуться дострокові парламентські вибори, які СЛД з тріском програє, а її лідери пенсійного віку зможуть спокійно віддатися вихованню внуків та вирощуванню квітів на дачних ділянках і не претендуватимуть на лідерство у державі. Така люстрація, звичайно ж, нікому (крім колишніх «тайняків») не потрібна.

До того ж вона стосується лише осіб, котрі претендують на важливі посади в державному апараті. Поза увагою лишаються тисячі колишніх «сексотів», які нині займають міцні позиції у бізнесі, ЗМІ, локальній адміністрації, поліції, системі освіти тощо. Проблема знову стала актуальною завдяки кільком корупційним скандалам, що виникли впродовж останніх двох-трьох років. Фігурують там бізнесмени і чиновники, злочинні контакти між якими зав’язалися, ймовірно, ще під час їх співробітництва з комуністичними спецслужбами ПНР, СРСР та згодом — Росії. Розслідування одного з останніх скандалів, пов’язаних зі спробою приватизації головних підприємств паливно-енергетичного комплексу Польщі, виявило контакти найбагатшого польського бізнесмена Яна Кільчика з російським шпигуном Владіміром Алгановим. Ще у середині 90-х газета «Жицє» звинувачувала президента Александра Квасьнєвського в контактах з тим-таки Алгановим. Щоправда, не зуміла навести переконливих доказів.

Тому у новому проекті LPR пропонує не лише опублікувати списки всіх приблизно 100 тисяч співробітників комуністичних спецслужб, а й зробити загальнодоступною повну документацію про них. Найбільше прихильників повного оприлюднення інформації про колишніх сексотів серед політиків кількох опозиційних партій. Це перш за все Ліга польських родин та «Самооборона» (Samoobrona). Нині, після чергових виборів, вони можуть стати потужною опозиційною силою у новому сеймі. Запропонована ними «дика люстрація» має показати суспільству, що ті, хто досі керував Польщею, є учасниками змови колишніх комуністів та антикомуністів із «Солідарності». У їхній риториці легендарний «круглий стіл» польської комуністичної влади та опозиції у 1989 році, себто мирна передача влади, — не що інше, як операція спецслужб.

Найменше прихильників «дикої люстрації» серед посткомуністів та лібералів, які вважають, що між сьогоденням і минулим потрібно провести «грубу риску» і не повертатися до цієї справи. Їхній головний аргумент — виявлення агентурного минулого якогось рядового «Ковальського» в державі нічого не змінить, натомість може стати причиною особистих трагедій та нездорової атмосфери в суспільстві, де, судячи з останніх опитувань, думки розділилися. Згідно з даними Центру дослідження громадської думки (CBOS), 77 відсотків опитаних — прихильники суворішої люстрації державних високопосадовців. А ось щодо оприлюднення «особових справ» твердої певності немає. Побутує сумнів стосовно того, чи можна на підставі архівів точно довести — був «сексот» свідомим співробітником чи його через шантаж змусили до «стукацтва», або й навмисно скомпрометували тими ж таки спецслужбами.

Поділене середовище колишніх дисидентів, істориків та дослідників злочинів комуністичного режиму. Частина їх вважає, що оприлюднення списків колишніх таємних агентів було б позитивним. Мовляв, керівні кадри колишніх комуністичних служб втратять можливість шантажувати десятки тисяч громадян, серед яких частина, ймовірно, обіймає важливі посади. Ця частина, посилаючись на східнонімецький та чехословацький досвіди, не боїться масових переслідувань чи особистих трагедій, хоч не виключає окремих випадків розлучень, самогубств або втрати друзів. Інша частина схиляється до того, що оприлюднити можна справи тільки тих колишніх агентів, щодо діяльності котрих у дослідників проблеми не лишатиметься сумніву. Серед тих, на кого комуністичною Службою безпеки було заведено «особові справи», є чимало людей, котрі спочатку активно діяли в «Солідарності», а потім під тиском погроз погодилися на співпрацю, але реальної шкоди антикомуністичному рухові так і не завдали. Поза сумнівом одне — тему загострення люстрації на озброєння візьмуть одразу кілька політичних партій у період передвиборної парламентської кампанії, що, власне, вже розпочалася.

Чи може український Савло 

перетворитися на Павла?

Святе Письмо зафіксувало досвід поколінь стосовно того, що не можна молоде вино наливати у старі міхи. Істина максимально проста до розуміння, але, через нюанси та інтелігентські рефлексії, складна до виконання. Віце-ректор українського католицького університету, колишній політв’язень Мирослав Маринович проблему люстрації намагається розв’язати не так шляхом рубання гордієвого вузла, як через підбирання ключів та творення механізмів.

— З одного боку, у мене не виникає сумніву стосовно того, чи потрібен цей інструмент. Винних у творенні злочинної системи до відповідальності притягати треба. В серцях людей має народитися довіра до принципу верховенства права. Інше питання, як це зробити. Мені здається, що люстрація може набути механічного характеру. Така механічність не дає можливості Савлу стати Павлом. Знову ж таки, ті, хто каже про непотрібність люстрації, впадають у крайність ялового всепрощенства. Це було б повторенням помилки початку дев’яностих, коли, підбиваючи риску під минулим, ми казали: «Все, починаємо жити по-новому». Не вийшло. Мерзотники перегрупувались і використали нові можливості для творення злочинів.

— Чи можна те, що за час свого правління сотворив Кучма, розглядати як систему, яка однаковою мірою зі злочинами комунізму мала б підлягати люстрації?

— Я хотів би, щоб особи, котрі несуть відповідальність за вибіркове застосування закону до своїх опонентів та розтління людей, були притягнуті до відповідальності саме як творці системи. Але у нас немає законодавчого запису «за творення системи». Існують конкретні злочини, передбачені Карним кодексом. Саме їх треба розглядати. Порушення виборчого закону карається законом? Відповідай! Незалежно від того, хто ти — президент, голова ЦВК чи якийсь інший урядник.

— Багато хто говорить, що після тринадцяти років незалежності комуністичний аспект люстрації застарів. Наскільки мають рацію прихильники такої постановки питання?

— Думаю, що система, яку маємо нині, є наслідком того, що на початку дев’яностих винних за злочини комунізму не покарали. Кучмізм кровно пов’язаний із совдепією і не менш злочинний, ніж система комуністична.

— Чи варто нині згадувати жахіття сталінізму, себто застосовувати форму моральної люстрації? Чи готові інтелектуали розкручувати цю проблему? Може, вона здається їм несерйозною, розумово недосконалою, якоюсь такою, мовляв, із Бессарабки?

— Таке їм здавалося на початку дев’яностих. Не хотіли псувати настрій порпанням у брудній білизні. Давайте, мовляв, думати про майбутнє. Тому так важко давалися спроби провести моральний суд над комунізмом. Дуже мало людей, навіть серед колишніх політв’язнів, погоджувалися брати участь у таких слуханнях. Обернулося це тим, що сучасна молодь практично не знає, що таке комунізм і які злочини були йому притаманні. Жахіття комунізму мають бути озвучені так, як були озвучені злочини нацистів. Почасти я розумію, чому люди не хочуть про це говорити. Тоталітарна система «по дєлу» бере всіх, у тому числі пересічних людей... Вина розлита в усьому суспільстві. Не всім приємно погоджуватися з тим, що вони теж несуть моральну відповідальність за комунізм.

— Побутує думка, що між люстрацією і репресіями можна ставити знак рівності...

— Репресії чинили ті люди, які зневажали закон. Візьмемо конкретну ситуацію. Є редактор газети чи телепрограми, який знущається над журналістами, примушуючи їх діяти за темниками. Цього керівника ЗМІ за означенням мали б звільнити з роботи, а він подає це як переслідування прихильниками Ющенка. Згідно з моїм відчуттям правозахисту, несправедливо говорити про переслідування тих людей, які самі чинили репресії і не були за це покарані.

— Чи не відчуваєте ви потреби у кодексі честі з усіма табу, притаманними цьому кодексу?

— Цей кодекс має існувати. Але існувати він може лише у громадянському суспільстві, де має працювати громадська думка, зокрема і з осудом тих, хто порушує моральні норми. Знову ж таки, дехто говорить про початок полювання на відьом. Люди, які з великою невірою за великі гроші нещиро підтримували Януковича, нині обурюються, що в суспільстві існує негативне ставлення до них. Але, люди добрі, кожен із нас — доросла людина і має відповідати за свої дії. Якщо ви чинили морально хибно, не звинувачуйте тоді людей, які дають цим діям конкретні формулювання. Тому я абсолютно згоден із тим, що в нашому суспільстві потрібно відновити оцей невидимий кодекс честі.

— Наскільки реальне втілення в життя закону про люстрацію при теперішньому складі Верховної Ради та наявній розстановці політичних сил?

— Для мене це найважче питання. Можу говорити тільки про кола, які традиційно називають інтелектуальними. Вони обговорюють цю проблему. Я готовий взяти участь у такому обговоренні, щось пропонувати, скажімо, ідеї, на базі яких можна будувати якісь конкретні механізми. Що зробить команда Віктора Ющенка у цьому сенсі — не знаю. Хочу вірити, що всі мудрі слова, які були сказані впродовж останнього часу, будуть реалізовані. Розумію, що це буде непросто, будуть помилки, але для того нам і потрібні вільні засоби інформації, аби кожну помилку моментально обговорити й ліквідувати її наслідки на самому початку.

Маєш пам’ятати про те, 

що по твоїх предках хтось потоптався...

Вахтанг Кіпіані є автором та ведучим популярного ток-шоу «Подвійний доказ». Одна з останніх тем програми — люстрація. Серед гостей — Валерія Новодворська, письменник Євген Пашковський та психіатр Семен Глузман. Кожен із них висловив своє бачення проблеми. Вахтанг, як і належить журналістові, свою точку зору залишав при собі. Нині його черга висловити власне ставлення до ідеї люстрації.

— Передусім важко визначити коло самих люстраторів. Тим більше що йдеться тут не про пару-другу персонажів. Якщо гребінець буде рідким — десятки тисяч людей, густішим — рахунок може зашкалити на мільйони. Коли я бачу цей людський масив, то стаю м’якшим, не тому що боюся за себе, а тому, що в суспільстві не існує критичної маси думок щодо цього. Поговорив із кількома дисидентами, і вони одразу розділилися. Одні кажуть, що треба, бо злочин має бути покараний, інші кажуть — наробимо ще більшого лиха.

— З одного боку — рідкий та густий гребінець, з іншого — шанс виставити певні моральні маяки і провести суспільство через щільну дискусію...

— Питання в тому, хто має починати цю дискусію. Люди, які зав’язли в тоталітарному минулому, не можуть бути продюсерами цього руху... Людині, яка не має чим собі дорікнути, легше порушити проблему, провести перший зріз обговорення. Можливо, потім, після ряду дискусій, у суспільстві виникне потреба в законі. Особисто я хотів би, щоб у Верховну Раду України було внесено такий закон на розгляд. Тоді б ми почули аргументи сторін на державному рівні: судової, виконавчої гілок влади, істориків, політиків, релігійних діячів...

— Чи може досвід колишнього соцтабору знадобитися в Україні?

— Я перечитав купу матеріалів із литовського, словацького, польського, чеського досвіду... Проблему там було вирішено у формі суспільного покаяння, яке відбулося ще й завдяки церкві. Знову ж таки, закон литовської республіки про відповідальність за геноцид перед населенням Литви... Власне, в тій чи іншій формі всі східноєвропейські країни приймали такі закони, і були вони або дієвими, або згодом президенти на них накладали вето. До речі, в Чехії паралельно із законом про люстрацію було прийнято закон про повернення майна, конфіскованого комуністичним режимом.

— Вочевидь, важливість розмови про люстрацію полягає в тому, що суспільство мало б вивчити певний моральний декалог. Людина, як мінімум, має знати, що «стучать нєхарашо»...

— Добре, але частина суспільства, особливо та, яка зорієнтована на американську модель, з вами не погодиться і скаже, що в Америці «стучать харашо». Себто якщо люди довіряють своїм правоохоронним органам, своїм спецслужбам, то чому вони мають не донести на сусіда, котрий явно займається протизаконною діяльністю? Чому це не може працювати у нас?

— Від інваліда на милицях ви хочете рекордної швидкості на стометрівці. Для України це не порівняння...

— Маємо з’ясувати, хто мудріший не в біганні, а, скажімо, в шахах... Для України важливо, яку модель поведінки вона обере — американську з їхнім патріотичним доносительством, чи, може, візьметься за оприлюднення списків людей, які працювали на такий-то режим, або оприлюднить списки людей, котрі були вірні кучмістам. Ми і без списків знаємо, хто ці люди. Під час третього туру нам розповідали, що в Західній Україні оприлюднювали імена всіх тих, хто голосував за Януковича. Є така небезпека, що очищення по-українському призведе до того, що хтось у пропозицію до люстрації внесе весь склад районного комітету СДПУ(о) і на тому вважатиме місію очищення суспільства завершеною.

— Якщо закон про люстрацію пройде, чи відповість за Стуса Медведчук?

— У цей контекст добре лягають кілька десятків відомих літературних імен сімдесятих-дев’яностих років. Вони знали справжню ціну Стусові. Адвокат Медведчук ціни такої скласти не міг. Він, по-перше, його ніколи не читав. По-друге, був нещасним сином поліцая і вислужувався перед владою, аби після розподілу в будь-який спосіб залишитися в Києві. Тим часом письменники їздили за кордон виступати перед товариством прогресивних українців Канади. Вони могли розповісти правду про Стуса, і правда та дійшла б до України. Це була б бомба. В усьому тому письменники мають розібратися. Так само корпорація адвокатів мала б сказати: «Вікторе Володимировичу, на тому конкретному процесі ви поводилися негідно...». Суддівська корпорація мала б висловити своє ставлення до Бойка, Зубця, інших суддів, які судили дисидентів. Дисиденти, у свою чергу, мали б розібратися серед своїх, бо там були люди, які так само відверто скурвились...

— Чи варта гра свічок у сенсі педалювання теми люстрації?

— Ми можемо пустити хвилю, яка не принесе золотої рибки, але може статись, що на цій хвилі виникне щось суттєво інше. Важливою є суспільна атмосфера любові і пам’яті. Питання стоїть так — національна гідність не вимірюється в грошах, треба бути гідним того, що ти — українець, і маєш пам’ятати про те, що по твоїх предках хтось потоптався. Ти маєш знайти можливість адекватної відповіді. Треба говорити про люстрацію і гідність, про честь і гідність, про гідність і пам’ять. Думаю, що в рамках саме цих категорій має провадитися суспільна дискусія.

19 лютого 2005 р.

А. Охримович, А. Дуда, Є. Сверстюк, «Дзеркало тижня» №6

//dt.ua/SOCIETY/svobodivska_alternativa_pro_lyustratsiyu-42583.html

//www.myspace.com/bandabassottiband/photos/48565131