пʼятниця, 31 грудня 2010 р.

Суперпрезидентська республіка


Україна: новий режим зі старими обличчями

Одним із головних політичних результатів 2010 року стало перетворення України на суперпрезидентську республіку.

Це відбулося як унаслідок сакраментального рішення Конституційного Суду від 1 жовтня 2010 року про скасування політреформи та наступних трансформацій законодавства, так і в результаті закріплення принципів політичної практики нинішньої влади: роби все, що заманеться, поки відсутній серйозний опір твоїм домаганням.

Суперпрезидентську республіку не слід плутати з президентською, як це робить (хтось свідомо, хтось від недостатніх знань) дехто з аналітиків. Мовляв, Віктор Янукович за повноваженнями став поруч із Бараком Обамою чи Ніколя Саркозі.

Та ж хіба у тих державах погано організована влада? Всі механізми демократії там нормально працюють.

І дарма українцям радять, мовляв, слід лише розвивати далі громадянське суспільство, вдосконалювати судову владу, опікуватися свободою слова, проводити комплексні реформи – й Україна перетвориться якщо не на другу Америку, то на другу Францію.

Насправді має йтися про зовсім інший ряд держав та їхніх очільників. І не тільки тому, що у Франції – не президентська, а змішана система правління, коли глава держави й парламент спільно формують і контролюють виконавчу владу.

А передусім тому, що президентська система врядування передбачає відчутно інший поділ повноважень між владними структурами та механізми взаємодії гілок влади – як де-юре, так і де-факто.

З чинними ж віднедавна повноваженнями президента та практикою керування державою, Україна перебуває сьогодні не поряд із Францією та США, а десь поміж Білоруссю, Казахстаном, Туркменістаном, Венесуелою та Єгиптом.

Погляньмо уважніше на механізми влади найпершої у світі ефективної і стабільної президентської республіки – Сполучених Штатів Америки.

Владні повноваження там поділені так, що будь-яке серйозне рішення може бути втілене в життя лише за поєднання законодавчої ухвали, виконавчого здійснення та судового тлумачення.

Творці Конституції США, ухваленої ще 1787 року й чинної (з 27 поправками) донині, поклали цей принцип в основу всієї системи правління.

Як писав один із авторів цієї Конституції Джеймс Медисон (якраз за 130 років до висунення Володимиром Леніним гасла "Вся влада радам!"), "накопичення всієї влади – законодавчої, виконавчої і судової – в одних руках, чи то однієї особи, чи кількох, чи багатьох, незалежно від того, чи вона спадкова, чи самозвана, чи виборна, – можна з певністю визначити як тиранію".

Історія підтвердила цю тоді ще теоретичну формулу…

За чинної у США системи уряд формується й особисто очолюється главою держави, але Сенат затверджує президентські кандидатури до владних органів (не лише урядовців, а й членів Верховного Суду, які набувають свої повноваження пожиттєво).

Палата представників утворює суди нижчого рівня. Президент має право вето щодо законодавчих актів Конгресу, яке може бути відхиленим більшістю у дві третини голосів.

Глава держави не має права розпустити парламент, тоді як останній може відправити його і будь-кого з високих урядовців у відставку, застосувавши процедуру імпічменту.

Державні фінанси спрямовує шляхом затвердження бюджету і контролює Конгрес, уряд лише є їхнім розпорядником. Верховний Суд, у свою чергу, може оголошувати нечинними законодавчі та президентські акти, визнавши їх неконституційними, передусім з мотивів обмеження прав громадян США.

Існує, звичайно, ще низка нюансів взаємовідносин між гілками влади, але досить і цього, щоб відзначити головні риси президентської республіки.

Та, мабуть, чільна з них не записана в Основному чи якихось інших законах. Йдеться про високий рівень громадянської самоорганізації, який у Штатах став, власне, головним чинником народження цієї держави.

Якщо немає цієї умови, якщо хтось може із-за лаштунків контролювати основну масу виборців чи судову владу – жодна найдосконаліша конституція не допоможе, і президентська республіка виродиться у банальну псевдодемократичну диктатуру, як це не раз траплялося у країнах Латинської Америки, котрі в деталях копіювали політичну систему США, але не тамтешнє громадянське суспільство.

А тепер про так звану "суперпрезидентську республіку", про те, як вона тлумачиться у політичних словниках, складених ще до набуття Віктором Януковичем розширених повноважень, тобто висновки авторів цих словників побудовані не на українському ґрунті.

Тож суперпрезидентська республіка (англійською – superpresidency чи superpresidentialism) – форма державного правління, за якої принцип поділу влад задекларований, але реалізований лише зовнішнім чином; насправді ж влада зосереджена у президента та підконтрольних йому інституцій.

Така республіка вважається однією з форм авторитаризму. При цьому президент нерідко очолює владну партію, яка може бути єдиною в країні чи користуватися значними позаконституційними перевагами перед іншими партіями.

Конституційні повноваження президента передбачають видання указів з широкого кола питань, що мають силу закону, можливість розпускати парламент своїм рішенням, усувати міністрів та керівників адміністративно-територіальних утворень, тощо.

У деяких державах із суперпрезидентським правлінням вдавалося проводити досить вдалу модернізацію, але тільки у перші роки встановлення такого правління.

Чи вписується у цей теоретичний абрис Віктор Янукович з тими повноваженнями, які він має де-юре плюс де-факто?

Власне, і без рішення КС усі гілки влади реально були підпорядковані йому: у Верховній Раді діє провладна більшість, вищі судові інстанції, включно із Конституційним Судом, в останні місяці укомплектовані надійними "донбаськими" кадрами, що забезпечує їхні "правильні" рішення.

Один із останніх за часом прикладів – призначення головою Нацбанку Сергія Арбузова.

Єдиним винятком поки що є Верховний Суд, але всупереч Конституції, у нього законодавчими актами забрано майже всі повноваження, а арешт екс-заступника міністра юстиції Євгена Корнійчука ледь не всіма незалежними аналітиками розцінюється як важіль тиску на голову ВС Василя Онопенка, зятем якого і є Корнійчук.

Місцеві держадміністрації повністю в руках Партії регіонів; навіть у Кримській автономії уряд очолює "надійний донбасівець".

Верховну Раду Віктор Янукович може розпустити тоді, коли йому це потрібно (наявність більшості у ній дає змогу ввімкнути механізм розпуску у будь-який момент).

Служба безпеки законодавчо виведена за межі бодай формального парламентського контролю. Ба більше – президент може одноосібно вільно розпоряджатися коштами Держбюджету і звільнити коли хоче Генпрокурора без мотивації своїх дій.

Ну, а міністрів й інших керівників центральних виконавчих органів Янукович призначає і знімає (Обама нервово курить у коридорі) без узгоджень із будь-ким і без жодної мотивації.

Варто зайти і на офіційне Інтернет-представництво президента України і прочитати, як Віктор Федорович указами регулює розвиток системи освіти чи зовнішню політику держави (що взагалі-то має регулюватися законами).

Іншими словами, в Україні сьогодні має місце "роздута і надпотужна виконавча влада, не врівноважена ані законодавчою, ані судовою і не підзвітна їм".

І саме це "зупинило розвиток недержавних політичних організацій; перешкодило формуванню ефективної держави; завадило появі відповідального уряду".

Американський політолог Стівен Фіш писав це, власне, про путінську Росію, але вийшло, що й про Україну також. Не випадково ж нинішні вітчизняні очільники дуже багато в чому беруть приклад з Кремля.

І, нарешті, ще один важливий теоретичний момент. У політологічних словниках констатовано, що встановлення в країні суперпрезидентської республіки може призводити до заміни періодичного обрання нового глави держави режимом "пожиттєвого президентства" (за допомогою референдуму чи голосування повністю контрольованого президентом парламенту – он погляньмо лише, як казахстанські депутати уклінно просять Назарбаєва покерувати ними ще 10 років без виборів).

Натяк на такий сценарій розвитку подій якось уже пролунав з вуст міністра юстиції Олександра Лавриновича: мовляв, тепер, після скасування політреформи, Янукович теоретично має право, у разі бажання, обиратися й на третій строк у зв’язку із тим, що обирався із відчутно іншими повноваженнями.

Ну, а третій термін – це до 2025 року. Фактично пожиттєве президентство. І що там якийсь механізм виборів, що там якийсь електорат, головне – бажання Віктора Федоровича.

Додайте до цього розстановку на багатьох ключових посадах друзів синів глави держави, що вочевидь закріплює за "головними синами країни" статус "спадкоємців престолу", – хіба ж це не суперпрезидентський авторитаризм?

З тією відмінністю від режимів Путіна, Назарбаєва і навіть Лукашенка, що там на чолі держави стоять люди, які вміють не лише "дерибанити" свою крану...

Сергій Грабовський, 31 грудня 2010 р.
//www.pravda.com.ua/articles/2010/12/31/5734919/
//www.mk.ru/merinov/

Немає коментарів: