пʼятниця, 12 серпня 2011 р.

Не знаєш, що робити - відкрий Конституцію!


Кант стверджував, що жодне суспільство не може існувати без одностайної поваги до деяких основоположних понять, які не підлягають перегляду. Такі поняття в Українській державі закріплено в Основному Законі — Конституції. Влада ніколи не відчувала до них особливого пієтету, демонструючи відверте прагнення використовувати їх як знаряддя задоволення мінливих політичних устремлінь. Оскільки у суспільному сприйнятті непорушних понять і норм уже немає, антиконституційні норми і правила насаджують безкарно, надаючи їм офіційної форми законів. У разі необхідності їх цементують рішеннями Конституційного суду України (КСУ), які не підлягають перегляду. Режим «соціального дарвінізму» став панівним, а право — «зоологічним».

Простий поділ влади виявився нездатним обмежити свавілля, оскільки органами з різними державними повноваженнями заволоділи представники однієї політичної корпорації. Урівноважувати дії споріднених владних угруповань немає потреби, оскільки самочинна, без правил і вузди, вертикаль влади «сильна як ніколи». Але в цій «силі» причаїлася слабкість, якій годі зарадити. У діях суб’єктів влади, що демонстративно виходять за межі конституційно-правового поля, криється потенціал колосальної сили безладу. Навіть відверті, але мислячі адепти влади не зможуть протидіяти її перетворенню в нестійке й небезпечне для суспільства і держави знаряддя в руках спонукуваних амбіціями та жадібністю тих, хто цю владу має. Ситуація з кожним днем тільки погіршується.

Антиконституційне наділення президента суперпрезидентськими повноваженнями (з постійним їх «поповненням» законами та рішеннями КСУ) становить головну загрозу Конституції, усій системі конституційного управління державою. З пріснопам’ятного торішнього рішення КСУ (яким він скасував Конс­титуцію в редакції 2004 року) єдиний орган конституційної юрисдикції продовжує не тільки абсолютно довільно інтерпретувати Основний Закон держави, а й «підправляти» його смисл і зміст без і замість парламенту. Всупереч власним конституційним повноваженням КСУ наділив президента додатковими, відсутніми в Конституції, повноваженнями. У рішенні від 21 червня ц.р. (у справі про повноваження державних органів у сфері судоустрою) КСУ визнав конституційними положення закону «Про судоустрій і статус суддів», якими встановлено право президента «ліквідовувати суди» і «здійснювати переведення судді з одного суду до іншого суду того самого рівня та спеціалізації».

У згаданому рішенні чимало дивних пасажів, які заслуговують окремого коментарю, але зверну увагу лише на таке. Ні правознавці, ні політики не звернули уваги на маніфестацію Конституційним судом особливого (ексклюзивного) принципу здійснення повноважень президентом (тут і далі виділено автором)… У чому суть цього принципу? У викладі КСУ він полягає в такому. Обґрунтовуючи висновок про конституційність наділення президента законом новими повноваженнями, Конституційний суд, зокрема, стверджує: «Згідно з конституційними принципами розподілу влади та незалежності суддів президент України виконує певні функції, передбачені Конституцією України, які реалізуються через систему повноважень і (увага! — В.М.) їх складових, у тому числі й дискреційних».

Як саме, з погляду КСУ, співвідносяться поняття «функції» і «повноваження», Конституційний суд не пояснив. Але я зараз звертаю увагу на інше: КСУ визнає за президентом не тільки власне конституційні повноваження, а й «їхні складові». Що під цим розуміє Конституційний суд, де перебувають ці самі «складові», відомо тільки йому. Серед «складових» повноважень президента обумовлено і «дискреційні» повноваження. КСУ не завдав собі клопоту перелічити їх, і залишається припустити, що їх вичерпно визначити не можна. Чому?

Для початку слід пояснити, що розуміють під дискреційною (дискретною) владою юридичні словники? «Надання державному органу або посадовій особі повноважень діяти на власний розсуд… У процесі здійснення дискретної влади можливі процедурно-процесуальні порушення, вихід за межі закону, що нерідко призводить до відмови від демократичних принципів… Дискреційна влада характерна для тоталітарних політичних режимів, її наслідком нерідко є порушення законності, прав і свобод людини… Дискреція містить потенціал зловживання владою та службовим становищем».

Таким чином, КСУ самочинно наділив президента потенційними повноваженнями діяти на власний розсуд при реалізації своїх «функцій». Проблема лише в тому, що «власний розсуд» як у діяльності президента, так і в діяльності Конституційного суду супроводжується відвертим ігноруванням правової аксіоми. Відповідно до цієї аксіоми повноваження і глави держави, і КСУ встановлюються виключно Конституцією України. Отже, вкотре демонстративно ігнорується конституційний принцип верховенства Конституції в системі правових актів, які діють у державі. Визнання «дискреції» «складовою» частиною повноважень президента відкриває неозорі перспективи для «законного» перевищення повноважень не тільки главою держави, а й іншими суб’єктами влади. Дискреційна влада органічно почувається в умовах як тоталітаризму, так і авторитаризму. Більше того, її використання — ефективний інструмент встановлення таких режимів. Ще в 1788 році Джеймс Медісон, один з батьків-засновників США у «Федералісті» писав: «Зосередження всієї влади — законодавчої, виконавчої і судової в одних руках, незалежно від того, надана вона одній особі чи багатьом, у спадок, за призначенням чи обранням, можна по праву визначити словом «тиранія».

Відбулася ентропія конституційно-правового порядку шляхом керованої і спрямованої дезінтеграції конституційно-правового поля. Очевидно, не варто покладатися на КСУ у спробах відстояти конституційний лад. З одного боку, Конституційний суд не тільки створює або освячує нові президентські повноваження, а й «дискретно» визнає за президентом право діяти «на свій розсуд». З іншого боку — парламент «штампує» закони, в яких ці повноваження «узаконюються». На основі антиконституційних повноважень президент видає безліч указів про призначення на посади й звільнення з посад.

Нарешті, своїми указами президент переводить багатьох суддів з одного суду до іншого, виходячи за межі окреслених Конституцією прерогатив глави держави. Через незнання або за намовою, але президент у своїх діях все далі відходить від виконання свого основоположного повноваження — бути гарантом дотримання Конституції (насамперед суб’єктами влади), бути гарантом прав і свобод людини і громадянина.

І президент України, і КСУ, як суб’єкти державної влади, не звільнені від обов’язку погоджувати свої дії з вимогами Основного Закону. Ніяке рішення Конституційного суду не може бути вищим за Конституційні приписи. У разі явно антиконституційного характеру рішень КСУ, указів президента, ці акти можуть оцінюватися і на предмет наявності в них ознак діянь, перелічених у Кримінальному кодексі. Стаття 60 Конституції звільняє всіх і кожного від обов’язку виконувати явно злочинні розпорядження і накази. Не зайво нагадати й зміст другої частини цієї статті: «За віддання і виконання явно злочинногорозпорядження чи наказу настає юридична відповідальність».

Президент як може виконує непідйомні повноваження, які звалилися на нього після відомого рішення КСУ. Він узяв до виконання і повноваження, якими був наділений у результаті ухвалення парламентом антиконституційних законів, зокрема у сфері судоустрою. Одні додаткові повноваження (на додачу до тих, якими він був наділений Конституцією в день складання присяги) у президента з’явилися внаслідок рішення КСУ ніби «не з його волі», але були взяті ним до виконання. Інші додаткові повноваження, а саме повноваження «ліквідувати суди» і «здійснювати переведення суддів з одного суду до іншого», з’явилися у президента після підписання ним і оприлюднення відповідного закону. Таким чином, президент (хай навіть сам того не відаючи) має безпосередній стосунок до наділення себе явно неконституційними повноваженнями. У цих діях, а також у виданні указів про переведення суддів на підставі «освяченого» ним закону неважко помітити наявність ознак як перевищення влади або службових повноважень, так і ознак зловживання владою.

Виходячи з викладеного вище, можна зробити висновок: судовий процес над Юлією Тимошенко не може бути визнаний легітимним. Оскільки суддя Родіон Кіреєв був переведений з Березанського міськсуду до Печерського райсуду Києва указом президента, що явно виходять за межі його конституційних повноважень. Статус Кіреєва як судді Печерського райсуду міста Києва нелегітимний. Він не має права здійснювати правосуддя в цьому суді. Продовження цього процесу під його головуванням має сприйматися як здійснення функцій «надзвичайним» або «особливим судом», що (згідно з частиною 4 статті 125 Конституції) є неприпустимим. Нелегітимність статусу суддів, переведених указами президента і до інших судів, очевидна.

Найважливішим конституційним інструментом захисту прав і свобод людини і громадянина, порушених під час судових процесів, подібних печерському, є частина 3 статті 8 Конституції України, в якій сказано: норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Якщо українська судова і в цілому владна система проігнорує викладене, то Європейський суд Конституцію Української держави навряд чи зневажить.

І останнє. Опозиція не виступила ні проти четвертування Конституції Конституційним судом, ні проти акту подяки «агресивно-слухняній більшості» парламенту, який змінив незмінні за природою «Перехідні положення» Основного Закону. Усе має ціну, у тому числі й «неспротив злу насильством». Сьогодні опозиція демонструє готовність «координувати дії». Це дає надію на те, що загартовані в політичних шоу опозиціонери (за відсутності нових облич в українській політиці) знайдуть не тільки привід, а й мобілізаційний чинник для консолідації зусиль. Але поки що все це — лише рефлексії на конкретні подразники.

Законодавчий масив насичується антиконституційними нормами. Судді з нелегітимним статусом відправляють правосуддя, КСУ з готовністю підтверджує їхню легітимність, а глава держави повсюдно реалізовує «позамежні» повноваження. У багатьох виникають запитання: що робити? Куди податися? Хто може це зупинити? Конституція — ось той контрапункт, відправна «піч». Візьміть, колеги-політики, Конституцію в руки і ґрунтовно вивчіть її. Повірте, знайдете там багато повчального й корисного. Закликайте громадян узяти в руки Конституцію. Почніть, бодай із чітко сформульованих вимог до президента і парламенту — привести у відповідність до Конституції всі антиконституційні закони та укази президента. Вимагайте від суб’єктів формування Конституційного суду перегляду його складу. Комусь така праця може видаватися непідйомною, але той, хто стоїть на місці, ніколи не здолає дороги.

Саме готовність захищати Основний Закон держави може послужити перепусткою в майбутню українську політику. Захист прав і свобод громадян покликаний стати прапором об’єднання проти беззаконня.

Віктор Мусіяка, «Дзеркало тижня. Україна» №28, 12 сепня 2011 р.
//dt.ua/POLITICS/ne_znaesh,_scho_robiti__vidkriy_konstitutsiyu__-86050.html

Фото Андрій Товстиженко, ZN.UA

Немає коментарів: