четвер, 24 червня 2010 р.

Конституція України між реальністю і фантастикою


З демократії народжується тиранія – Платон.

Демократия - это порядок - Президент України В. Янукович.

28 червня – День Конституції України. Однак, це свято не стало популярним серед українців, залишившись офіційним. Причинами такого відношення народу варто вважати як популізм норм Основного Закону, так і повне нівелювання норм Конституції з боку можновладців, кримінально – олігархічної «еліти» України.

Конституція України була прийнята 28 червня 1996 р., як результат політичного компромісу між комуністичною більшістю Верховної Ради та прибічниками Президента Л. Кучми – «кучмістами». В цьому полягає вся суперечливість і не збалансованість Конституції.

16 квітня 2000 р. відбувся Всеукраїнський референдум, за результатами якого більшість виборців підтримали: 1.) зменшення числа депутатів ВР з 450 до 300; 2.) надання Президентові додаткових підстав для розпуску Парламенту (у разі неможливості формування більшості та неприйняття Державного Бюджету протягом 3 міс.); 3.) створення двопалатного парламенту; 4.) обмеження депутатської недоторканності. Однак, спроба ввести дані зміни у дію 18 січня 2001 р. призвели до провалу конституційної реформи.

Наступний етап розпочався під час Помаранчевої революції 2004 р. – 8 грудня ВР пакетним голосуванням прийняла зміни до Конституції України, що трансформували Україну у парламентсько – президентську республіку. Зміни вносились поспіхом, не без політичного тиску з боку влади (шантаж Кучмою та Медведчуком опозиції з приводу рішення на проведення пере голосування другого туру Президентських виборів). По суті, це був проект обмеження повноважень майбутнього Президента В. Ющенка, оскільки одним з найпопулярніших гасел лідера опозиції було: «Бандитам - тюрми!», хоча, імовірно, Ющенко пішов на таємну співпрацю з «бандитами» ще під час декількох раундів круглих столів з представниками влади наприкінці 2004 р. Саме цим пояснюється перебування на посаді Генерального прокурора С. Піскуна та О. Медведька (свого роду – контролерів з боку кланів за діями нової «помаранчевої» влади). 1 січня 2006 р. де – юре, а 4 серпня 2006 р. – де – факто політична реформа ввійшла у дію.

Однак, не зупиняючись тільки на історії, варто порівняти декларативні обіцянки Конституції України з дійсністю, оскільки саме тут криється значна частина проблем Української держави.

Ст. 17 Основного Закону передбачає: «На території України не допускається розташування іноземних військових баз», п. 14 перехідних положень: «Використання існуючих військових баз на території України для тимчасового перебування іноземних військових формувань можливе на умовах оренди в порядку, визначеному міжнародними договорами України, ратифікованими Верховною Радою України». Отже, з ст. 17 Конституції ясно випливає факт того, що російська військова база у Севастополі не має законних підстав для існування, але перехідні положення характеризуються розмитістю: ратифікація договорів ВР мала б відбуватись до прийняття Конституції, чи будь – коли? Коаліція впевнена у другому варіанті, чим і аргументує законність пролонгації дислокації ЧФ РФ у Криму. Однак, за таким сценарієм – Конституцію можна назвати антиконституційною, або як мінімум суперечливою і не здатною регламентувати існування правової держави. Слідуючи за логікою, перший варіант є повністю позбавленим суперечностей: ЧФ (враховуючи перехідні положення) дислокується у Криму до 28 травня 2017 р., після чого (ст. 17) Україна позбувається останньої іноземної бази. Це підтверджує і ст. 9 Конституції: «Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України», а, як відомо, пролонгація дислокації ЧФ у Криму до 2042 р. не узгоджуються з вищезазначеною ст. 17. Однак, викликає сумнів навіть законність процесу ратифікації договору Верховною Радою. Результат голосування 27 квітня 2010 р. щодо пролонгації викликає значні сумніви: 1.) значна частина членів коаліції була відсутня у залі; 2) основна маса депутатів фракції Партії регіонів знаходилась на момент голосування у секторах БЮТ та НУНС, тобто просто фізично голосів для ратифікації пакту Медведєва – Януковича не вистачало. 3.) не вистачало кворуму для самого відкриття засідання (зареєстровано 211 депутатів з необхідних 226), тому відкриття засідання ВР вже є фактом порушення законодавства. Окрім того, представники ЗМІ зафіксували момент голосування – навіть депутати, що голосували багатьма картками не мали змоги набрати 236 голосів. Таким чином, можливо, результат голосування було за програмовано у системі «Рада». Факт фальсифікацій підтвердив депутат від Партії регіонів Я. Сухий: «Вы меня обвиняете в том, что я допустил предательство национальных интересов. Это моя карточка допустила предательство национальных интересов. В тот день, когда данный вопрос голосовали, я был в Пидгайцях целый день». Просто і з гумором. Коментарі зайві…

Конституція (ст. 24) гарантує рівність національностей. Тут упущений історичний аспект розвитку націй. Український народ більш ніж 350 років перебував під іноземним гнобленням, зазнавав геноцидів, нищень та процесів денаціоналізації. Тому, вірніше було б встановити пріоритетність прав корінного народу – української нації за етнічним принципом, оскільки процес асиміляції українців був не надто «демократичним», тому ми, українці, сьогодні маємо повне моральне право мати свою Національну державу Українців, навіть якщо певні національні меншини сприймуть даний аспект вороже. Варто згадати слова борця за незалежність України, дисидента Левка Григоровича Лук’яненка: «Ми, українці, прагнемо до консолідації нації і набуття свого власного обличчя в середовищі народів світу шляхом подолання імперської спадщини й розвитку нашої мови, плекання наших національних традицій, відродження всіх тих рис у сфері духовності і культури, що колись були властиві нашій нації і відрізняли нас від інших народів». Без радикальної державно – політичної стратегії відродження нації неможливе існування України у перспективі (тому нинішня влада, як консолідована п’ята колона, своєю антиукраїнською політикою становить загрозу відродженню).

Безвідповідальність українських суддів є прямим наслідком «законного» порушення Конституції України, за ст. 24 – усі громадяни є рівними перед законом, однак відповідно до ст. 126 – судді є недоторканими й не можуть без згоди Верховної Ради України бути затримані, чи заарештовані до винесення обвинувального вироку судом – отже суддя, що здійснив злочин, має вдосталь часу для уникнення від відповідальності, наприклад – переїхати за кордон. Отже, внесення змін до Конституції з цього приводу, яке декларують на словах більшість парламентських політичних сил, дозволило б реально покращити стан захисту прав людини від неправомірних рішень судів, й традицій так званих «посівань» (справа екс - голови Львівського апеляційного адміністративного суду І. Зварича).

Ст. 25 Конституції визначає, що «Громадянин України не може бути позбавлений громадянства і права змінити громадянство. Громадянин України не може бути вигнаний за межі України або виданий іншій державі» – проте спроби порушити ці норми відбуваються навіть серед політичного керівництва України. Підтвердження – спроби позбавити громадянства політичного діяча, народного депутата України Давида Жванію у 2008 р. Примітний факт, нещодавно даний діяч (один з засновників організації «Народна самооборона», член фракції «НУНС»), зрадивши своїх виборців, перейшов до антиукраїнської коаліції.

Ст. 28 Конституції: «Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню.». Проте реалії зовсім інакші – серед працівників правоохоронних органів ввійшло у звичку «вибивати» свідчення з заарештованих, оскільки жодної відповідальності за порушення прав людини вони фактично не несуть, прикриваючи один одного (своєрідна кругова порука, або ж професійна солідарність). Ці факти підтверджуються журналістськими розслідуваннями, наприклад, циклом репортажів «Жесть мундира» на телеканалі 1+1. Також, доволі розповсюдженими стали часті смерті у за стінках міліції, остання з них – смерть студента Ігоря Індила у Шевченківському РВВС м. Києва 18 травня 2010 р., за інформацією представників МВС – студент двічі падав об бетонну підлогу головою, розтрощив собі череп, що і призвело до смерті. Дана як мінімум сумнівна версія загибелі Ігоря (враховуючи численні сліди побоїв на тілі) призвела до всеукраїнських акції протесту у 18 містах України, однак, як свідчить досвід, справи такого роду вирішуються виключно в інтересах представників силових відомств.

Ст. 34 Конституції гарантує: «Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб і на свій вибір». Однак, право свободи переконань, думки і слова в Україні виливається у своєрідну «словесну анархію», антиукраїнська пропаганда окремих партій та діячів не знаходить спротиву з боку силових відомств, суспільство втрачає історичну, національну і політичну свідомість під впливом демагогів від політики та лжеісториків (Табачник, Бузина, Толочко та ін.), руйнуються підвалини незалежності України у сфері інформаційного простору. Хоч Конституція у тій же статті і обмежує дані права: «Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам…», але реальному житті ці права нічим не обмежені, що підтверджують з’їзд сепаратистів у Сєверодонецьку в 2004 році, антиукраїнські акції кримських регіональних партій, відверто фашистська програма УНТП (дискредитаторів націоналістичного руху), діяльність ісламських сепаратистів Криму («Хізб ут – Тахрір») і т.п.

Конституція України (ст. 35) забезпечує свободу релігійних поглядів і переконань, що призвело до величезного розповсюдження в нашій державі релігійних сект, які, у своїй більшості, негативно впливають на формування світогляду громадян, чим становлять небезпеку для духовного аспекту розвитку нашого народу і країни в цілому. Окремою проблемою є «економічна» діяльність релігійних сект: фінансові махінації, застосування гіпнозу за для отримання коштів від прихожан, елементарні пограбування родичів прихожан і т.п. Наведемо лише один приклад з безлічі: церква «Посольство Боже», що діє в Україні під керівництвом пастора Сандея Аделаджи (мільйонера з Африки, авантюриста міжнародного рівня) та його прибічника - мера Києва Л. Черновецького (просто не надто адекватної людини). Дана «церква», окрім використання вищезазначених «економічних» методів, відзначилась участю у фінансових пірамідах «Кінгз Кепітал» та «Ліоне Кредит», - і це лише те, що відоме громадськості, але ж секти є доволі закритими, тим паче маючи прикриття в особі Київського міського голови.

Відповідно до ст. 37 Конституції: «Утворення і діяльність політичних партій та громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров'я населення, забороняються». Однак, серед провідних українських політичних сил, представлених у Верховній Раді України, існують такі, що на нашу думку, порушують законодавчі положення власними програмними засадами. Мається на увазі КПУ. У програмі Компартії зазначено: «Неодмінними умовами швидкого виходу із кризи партія вважає скасування Біловезької змови». Так званою «Біловезькою змовою» комуністи іменують підписану на міждержавному рівні Біловезьку угоду, яка стала наслідком Всеукраїнського референдуму від 1 грудня 1991 року про державну незалежність України. Цим КПУ порушує обмеження, встановлене ст. 5 Закону України «Про політичні партії в Україні» – «ліквідація незалежності України», а також суперечить вищезазначеній ст. 37 Конституції України, яка проголошує: «Утворення і діяльність політичних партій та громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, забороняються».

Також у програмі КПУ зазначено: «Головною метою Компартії України на нинішньому етапі є усунення від влади буржуазно – націоналістичних сил, перехід всієї повноти влади до Рад депутатів трудящих», і далі – «Головна мета... на нинішньому етапі – рішуча зміна політичного курсу країни, відновлення регулювання економічних і соціальних процесів в інтересах народу і припинення капіталізації суспільства». Надалі КПУ констатує: «Продовження курсу на капіталізацію неминуче веде Україну до назрівання в країні революційної ситуації, соціального вибуху, до катастрофи» Діні ультимативно – загрозливі програмні засади є, фактично, відвертим закликом до повалення конституційного ладу і зміни політичного та економічного курсу держави. Окрім того, марксистсько-ленінська ідеологія (як теорія, так і практика), яку, відповідно до програми, сповідує КПУ, робить акцент на насильницькому захопленні влади та жорстокій боротьбі з т. зв. «експлуататорськими класами». Таким чином КПУ порушує цілий комплекс норм законодавства України, однак жодна реакція правоохоронних органів на даний момент відсутня, що зумовлюється не скільки прогалинами у вітчизняному законодавстві, скільки політичною кон’єктурою.

Відзначимо, що Конституцією і законодавством України чітко не встановлено відповідальність за антидержавні вислови окремих представників деяких політичних сил. Наприклад, 28 листопада 2004 року у м. Сєверодонецьк відбувся Всеукраїнський з’їзд депутатів всіх рівнів. Голова Донецької обласної ради Б. Колесніков (нині – віце – прем’єр міністр) на з’їзді публічно заявив: «Мы обязаны защищать интересы своих избирателей. И если нам не дадут защитить свой выбор, мы готовы идти на крайние меры. В этом случае мы предлагаем: выразить недоверие всем высшим органам государственной власти, которые нарушили закон. Создать новое юго-восточное украинское государство в форме федеративной республики. Столицей нового государства станет Харьков...». На той момент провідний діяч Партії Регіонів Р. Богатирьова підтримала виступ Б. Колеснікова: «У той день, коли раптом комусь прийде на думку проводити повторне голосування, ми на нього не підемо, ми будемо проводити референдум про створення Південно – Східної держави!». Чинне законодавство України встановлює відповідальність лише за дії політичних сил та їх представників, що є значним мінусом, оскільки антидержавні висловлювання можуть бути засуджені лише в контексті норм моралі та політичної культури (яка начисто відсутня серед українського політикуму та знаходиться у стані або зародження, або занепаду серед суспільства). Відзначимо, що на даний момент Р. Богатирьова (прихильник антиконституційних заколотів) є секретарем координаційного органу при президентові України – Раді національної безпеки і оборони України, будучи призначеною ще ніби «проукраїнським» Президентом В. Ющенко 24 грудня 2007 р. Очевидно, вона відігравала роль своєрідного зв’язкового між Ющенком та Донецьким кланом. Цікаво і те, що Богатирьова, як і Хорошковський, перейшла «у спадок» Януковичу від Ющенка. Дійсно, національна безпека України у надійних руках...

Найбільш цікава різниця між теорією і практикою постає у ст. 38 Конституції: «Громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування». На даний момент в Україні діє пропорційна система обрання депутатів, отже – громадянин не може обирати конкретного депутата та бути обраним у виборчому окрузі (фактично, члени Верховної Ради не є НАРОДНИМИ депутатами). Для обрання в депутати, як у ВР, так і в обласні та міські ради, громадянин має увійти до списку політичної партії, або виборчого блоку політичних партій, тобто – має представляти не територіальну громаду, а політичну силу і звітувати за свою діяльність лише перед нею. Таким чином, серед депутатського корпусу масово з’являються бізнесмени, що ставлять метою своєї діяльності лобіювання власних бізнес – інтересів та представництво фінансово – промислових груп. Дані особи, купляючи місця у виборчому списку (продаж місць у списках – своєрідна фінансова стратегія парламентських партій і блоків, основа фінансування під час виборів), не відчувають жодних обов’язків перед виборцями, оскільки за посаду депутата вони «чесно» заплатили лідерам політичних організацій. Цим і пояснюється масовий відтік депутатів НУНС та БЮТ до коаліції, оскільки бізнес приходить у політику за для влади, опозиційна діяльність просто не дозволяє повернути вкладені гроші і розширити прибутки. Такою є плата за формування списків на засадах своєрідної «ринкової економіки»: політичною проституцією займаються як лідери «націонал – демократичних» сил (які продають місця), так і рядові депутати (які місця попередньо купують), тому й не розуміють вчорашні опозиціонери звинувачень у зраді – їх же особисто народ не обирав... Ситуація з пропорційною системою суперечить самій Конституції (або, вірніше, Конституція суперечить сама собі) у сфері права громадян вільно бути обраними, однак в нашій країні на першому місці, як відомо, не закони, а політична доцільність, й діє не буква закону, а своєрідний «дух» закону.

Замороженою проблемою залишається питання взаємин інститутів Президентства та виконавчої влади. Антиконституційне формування коаліції тимчасово зняло проблему конфліктів між гілками влади (яскраві приклади – 2006 – 2010 рр. – уряди В. Януковича, Ю. Тимошенко при президентстві В. Ющенка), однак ця ситуація не вічна. Відповідно до чинного законодавства (ст. 83, п. 9 ст. 106, 114 Конституції) Президент подає до Верховної Ради за пропозицією коаліції депутатських фракцій кандидатуру на посаду прем’єр – міністра України, а також кандидатури міністрів оборони та закордонних справ. Однак, вищезазначені повноваження Президента є суто формальними, оскільки дані посадовці прямо не підпорядковуються Президентові, отже – у даному аспекті ми спостерігаємо певний дуалізм. Найкращим варіантом розв’язання даної ситуації є перехід до системи повного підпорядкування Кабінету міністрів Президентові, оскільки при такому аспектові у більшій мірі реалізується принцип народовладдя: Президент, на відміну від депутатів, обирається народом прямим голосуванням і має мати всі відповідні повноваження для реалізації передвиборчої програми, а також контролю за діяльністю державної влади в цілому, та силових структур зокрема (не маю на увазі саме Януковича, який порочить посаду Президента, річ і де про сам інститут). В іншому випадку, реалізуючи принцип народовладдя, доцільно було б обирати прем’єр – міністра на загальнонаціональних виборах, усунувши інститут президентства від формування виконавчої гілки влади.

На даний момент залишається система подвійного підпорядкування державної влади на місцях (до введення у дію політичної реформи це питання не мало концептуального значення, з узурпацією влади Януковичем воно знов тимчасово втратило актуальність) – відповідно до ст.118 Конституції України та ст.8 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» Президент за поданням Кабінету міністрів призначає і звільняє голів місцевих державних адміністрацій, що в умовах 2006 – 2010 рр. призводило до конфронтації між урядом та підлеглими йому адміністраціями. Дані аспекти мають два шляхи розв’язання: 1) місцеві державні адміністрації мають увійти у повне підпорядкування Кабінету міністрів України як вищого органу виконавчої влади, вплив Президента на формування даних інстанцій має бути ліквідований; 2) виконавча влада загалом має бути підпорядкована Президентові України (таким чином відбудеться повернення до статусу Президента як голови виконавчої влади).

Проект Конституції Президента В. Ющенка, винесений на всенародне обговорення у 2009 р., не запропонував виходу з системної кризи, навпаки – відповідно до ст.128 проекту – уряд формуватиме представник найбільшої у парламенті фракції, у разі ж відмови парламенту затвердити персональний склад Кабінету міністрів, - уряд формуватиме представник другої за чисельністю фракції. Дані пропозиції В. Ющенка, фактично, лише б погіршили існуючу ситуацію: наприклад – до Верховної Ради обрано 8 правих політичних сил (що сумарно набрали 80% голосів виборців) і 1 ліворадикальну (відповідно 11% голосів) – таким чином, сила, ідеї якої підтримує меншість народу здобула б право формувати виконавчу гілку влади (докладніше див. мою статтю «Народна Конституція» Віктора Ющенка: крок вперед, два кроки назад?» - Р.В.). Фактично, проект Конституції В. Ющенка був звичайним агітаційним матеріалом: ліберал Ющенко практично не реалізував дані народу обіцянки у 2004 р., тому і мав будувати на чомусь свою передвиборчу кампанію. Новий Президент Янукович на початку свого президентства ліквідував Національну конституційну раду – на цьому спроба реформування Конституції України знайшла свій логічний кінець, відійшовши у минуле.

Ст. 83 Конституції регламентує і процес формування коаліції: «У Верховній Раді України за результатами виборів і на основі узгодження політичних позицій формується коаліція депутатських фракцій, до складу якої входить більшість народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України. Коаліція депутатських фракцій у Верховній Раді України формується протягом одного місяця з дня відкриття першого засідання Верховної Ради України, що проводиться після чергових або позачергових виборів Верховної Ради України, або протягом місяця з дня припинення діяльності коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України». Широкий резонанс у суспільстві викликало формування нової коаліції 11 березня 2010 р. у ВР – «Стабільність і реформи» (ПР, КПУ, Блок Литвина, позафракційні та «перебіжчики») на основі як фракційного, так й індивідуального членства. Окремо відзначимо, навіть припинення існування минулої коаліції відбулось з порушеннями: за для ліквідації коаліції БЮТ – НУНС – БЛ одна з фракцій мала б вийти зі складу коаліції, однак Литвин не взяв на себе відповідальності за розвал парламентського об’єднання, безпідставно оголосивши, що коаліція де – факто припинила своє існування, таким чином Блок Литвина ніби, на думку самого Литвина, і не зрадив «помаранчевих» товаришів.

Правовою основою процесу формування нової коаліції став Регламент ВР (до якого попередньо були внесені зміни), однак Конституція чітко визначає саме фракційний принцип створення і діяльності коаліції, отже – Регламент, по – суті, став вищим за Конституцію. Власне, пропорційна система виборів передбачає виключно колективну відповідальність перед народом з боку фракції, адже жодного народного депутата виборець особисто не обирав – обирали партію. У разі якби Основний Закон передбачав формування коаліції на індивідуальній основі, текст ст. 83 містив би приблизно таке формулювання: «Коаліція депутатських фракцій та позафракційних депутатів…», «Коаліція депутатських фракцій та окремих представників інших фракцій…». Однак, саме в цьому аспекті Конституція чітка і зрозуміла, але політична доцільність знов взяла гору . Знехтувавши Конституцією, нова коаліція фактично не є легітимною, як і призначений нею Кабінет Міністрів М. Азарова. Конституційний Суд України визнав коаліцію легітимною, користуючись як основним законом саме Регламентом, а не Конституцією. Власне, дана судова установа втратила моральне право називатись «судом», та й ще «конституційним», оскільки у 2008 р. це й же суд підтвердив виключно фракційну основу створення коаліції. Державний переворот пройшов успішно... Але й від відповідальності у майбутньому заколотникам не піти…

Ст. 102 Конституції визначає, що «Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина», однак Президент Янукович сам є генератором порушень законодавства… Наприклад, Президент під час свого виступу на сесії ПАРЄ 27 квітня 2010 р. заявив: «признавать Голодомор как факт геноцида относительно того или другого народа, мы считаем, будет неправильно, несправедливо». Як людина, В. Янукович міг би говорити що завгодно, навіть не визнавати факт Голокосту під час Другої світової війни, але як Президент він має як мінімум не порушувати Конституцію і закони України. Відповідно до ст. 1 Закону України «Про Голодомор 1932 – 1933 рр. в Україні» - « Голодомор 1932-1933 років в Україні є геноцидом Українського народу». Отже, тепер саме законодавство варто захищати від дилетантських й антиукраїнських висловів та дій Президента.

Ст. 141 Конституції визначає строк повноважень сільських, селищних та міських голів у 4 роки, нинішні депутати місцевих рад обирались ще за старою нормою Конституції, тому строк їх повноважень – також 4 р. (після чергових виборів, що мали б відбутись у 30 травня 2010 р. – 5 р.). Однак, у лютому 2010 р. ВР 250 голосами скасувала місцеві вибори на не визначений термін. Після даної події говорити про Україну як правову державу стало просто неможливо. Депутати мотивували даний акт відсутність Державного бюджету, але 27 квітня Держбюджет було прийнято без фінансування виборів. За логікою, у перший же день після прийняття бюджету мав би початись двомісячний передвиборчий період, однак, всупереч здоровому глузду, цього не відбулось… Таким чином, нова влада могла б і вибори Президента 2015 р. перенести на не визначений термін, жоден сильний опір з боку народу все рівно відсутній…

Стратегічним і не офіційним курсом нової влади став курс на авторитаризм (хоч Конституція ст. 1 визначає Україну як демократичну державу). Перелік фактів закритості нової влади перед ЗМІ, повної відсутності консультацій з громадськістю з приводу прийняття бюджету, ратифікації угоди по ЧФ РФ, перешкоджанні проведення мітингів (зокрема, акцій ВО «Свобода» у Києві, Львові під час візиту Януковича у травні 2010 р.), використання міліції для відтиснення мітингувальників від державних будівель та ін., - все це є темою окремого ґрунтовного дослідження. Нині влада намагається навіть закріпити обмеження прав людини на мирні акції протесту, мітинги і зібрання на законодавчому рівні – проект Закону України «Про мирні зібрання», за оцінками незалежних експертів, у разі його прийняття, явно порушить права людини. Слово одному з експертів А. Павлишину: «Ми можемо констатувати, що держава, представлена в Україні новим президентом і новим урядом, вирішила піти на невеличку переможну війну з власним народом за поганим прикладом Російської Федерації, де вже давно ліквідовано всяку свободу зібрань, вільного волевиявлення, де ігнорується 31 стаття Конституції РФ, і де міліція просто знущається з громадян…Там дозволені одиночні пікети. Коли проводиться такий одиночний пікет, до пікетуючого підбігає провокатор з гаслом, виходить що він не одиночний, міліція кидається на ту людину, яка пікет влаштовувала. Провокатор, як правило, потім одягає міліцейську форму і спокійно йде в суд. Людину ж садять на п'ятнадцять діб за порушення громадського порядку на тій підставі, що вона замість одиночної акції влаштувала демонстрацію».

Згадаємо найбільш скандальний приклад: спробу обмежити діяльність каналів ТВІ та «5 каналу», які славляться об’єктивністю, неупередженістю та не приємними для влади журналістськими розслідуваннями. На початку червня 2010 р. Київський окружний адмін. суд задовольнив вимогу телеканалу «Інтер» (рупора Партії регіонів, як і телеканал «Україна») у позбавленні вищезазначених телеканалів частот. Пікантність справи полягає у тому, що телеканал «Інтер» фактично належить В.Хорошковському – голові СБУ, членові Вищої Ради Юстиції та мільйонеру, що уможливлює значний тиск на рішення суду. Власне, тут зійшлись як політичні інтереси Партії регіонів (знищити впливові у суспільстві, не підконтрольні владі ЗМІ), так і бізнес – інтереси В. Хорошковського (прибрати до рук частоти). Дійсно, депутати від коаліції вірно заявляють: ніхто ці канали не збирається закривати, однак, позбавивши частот дані ЗМІ, буде зведено нанівець їх місце в українському інформаційному у просторі, оскільки громадяни просто не зможуть їх дивитись на абсолютній більшості території України. З таким же успіхом можна обмежити вплив будь – якої впливової української газети: обмежити тираж 30 екземплярами – дійсно, і не закрили, і не знищили…

Особисто я вважаю (на рівні теорії), що даний процес є свого роду грою влади у поганого поліцейського (Хорошковський) та хорошого поліцейського (Янукович). Обмеження каналів викличе широкий резонанс у світі (хоч би з боку міжнародних асоціацій журналістів та правозахисних груп), але влада прагне поставити їх під свій контроль. Що ж робити? Елементарно: залякати. Результат «гри» влади полягатиме у: 1) Янукович, захистивши у певний момент канали від зазіхань Хорошковського, отримає ореол захисника свободи слова, друга вільної преси; 2) об’єктивність «5 каналу» та ТВІ буде зведена нанівець – працівники ЗМІ відчуватимуть залежність свого майбутнього від доброї волі влади і намагатимуться не розчарувати її.

Цікавий факт, В. Хорошковський (який не мав жодного відношення до розвідки, як і акушер Богатирьова до оборони) був призначений першим заступником голови СБУ ще В. Ющенком (який обіцяв відділити владу від бізнесу), тепер, за нової влади, він перейшов у «спадок» Януковичу, отримавши підвищення до голови СБУ. Не знайти прикладу в іншій країні: медіа магнат, олігарх очолює спецслужбу країни… Дійсно, тут ми попереду всієї планети. Або ж відбувається повернення у тоталітарне минуле: згадаємо випадок із спробою співробітників СБУ схилити до співпраці ректора Українського Католицького Університету у Львові Бориса Гудзяка, з метою приборкання політичної активності студентів вузу. Дійсно, історія має тенденцію повторюватись…

Приклад залякування журналістів негативно позначається на всіх спектрах свободи слова і друку. Журналісти отримали прекрасний приклад, з елементами натяку: висвітлювати діяльність влади об’єктивно стає небезпечним для кар’єри, тому працівники ЗМІ мають як мінімум перетворитись на позаштатних агітаторів Партії регіонів. Посилюється тиск владних структур на працівників ЗМІ у регіонах, наприклад - переслідування і погрози працівникам львівської газети «Експрес»; стеження з боку невідомих (очевидно, працівників СБУ) за офісом, журналістами та керівництвом каналу ТВІ, що можна розцінювати як факт тиску; побиття працівниками УДО (охорона Президента) журналіста телеканалу СТБ; 21 червня 2010 року ці ж працівники розігнали мітинг кримських татар біля Адміністрації Президента. Дані приклади є лише краплею у морі, те що сталось лише в червні…

Власне, не тільки українські громадяни, але і міжнародна спільнота констатує відхід України від демократичних свобод, про що йдеться в інформаційній доповіді уповноважених ПАРЄ Ренате Вольвенд та Мейліс Репс. Власне, європейські експерти акцентують на білоруському сценарії в Україні – обмеження свободи слова, друку, зібрань, ігнорування опозиції. Таку ж оцінку діяльності нової влади дав Інститут світової політики у складі 29 українських та іноземних експертів. Доповідь Інституту констатує: «Більшість експертів вважає, що імідж України змінився в гіршу сторону. Українську владу підозрюють в схильності до авторитарних методів управління, у відході від демократичних принципів». Думаю, варто б ці матеріали проаналізувати депутатам коаліції та частині кишенькових журналістів, що твердять про покращення міжнародного іміджу України.

На противагу суперечливій, багато у чому фантастичній Конституції України, Всеукраїнське об’єднання «Свобода» пропонує свій варіант дійсно реалістичної, Національної Конституції, позбавленої протиріч та популізму. Після приходу до влади українських націоналістів конституційний процес буде відроджено, Українська Національна Конституція буде прийнята і впроваджена у дію – без популізму і з максимальним залученням до даного процесу громадськості.

Дійсно, зважаючи на сучасні політичні реалії, справджуються слова Альфреда Нобеля: «Будь-яка демократія призводить до диктатури покидьків»… Але український народ за свою багатовікову історію переживав й більш складні часи. Кожна тимчасова перемога антиукраїнських сил робили нас загартованішими, сильнішими. Переживемо ми і нинішню смуту, вийшовши переможцями…

P.S. Чому українці не мають правової держави?

Коріння відсутності традицій правової держави український народ успадкував від посттоталітарного минулого: за часів СРСР, де – факто (оскільки де – юре вся влада належала народу, який нібито керував державою через Ради різного рівня), партійні інстанції скеровували діяльність судів, над ідеями особистості людини стояли догми класового підходу. Довгий період беззаконня (у меншій мірі після смерті Й. В. Сталіна в 1953 р.), відкриті судові процеси над «ворогами народу», система доносів знищили правосвідомість багатьох поколінь українців, привили ментальності народу почуття пасивності у захисті особистих прав і свобод. З одного боку – людина не довіряє державі, з іншого – всі свої надії покладає на неї. Громадянське суспільство, без якого держава може бути лише декларативно правовою, було знищено під час репресій 20 – 50 - их рр. XX ст. Відродження громадянського суспільства розпочалося лише з переходом від тоталітарного політичного режиму до авторитарного, з перебудовою за М. Горбачова (1985 – 1991 рр.). Однак, і станом на 2010 рік мусимо констатувати: громадянське суспільство в Україні перебуває у зародковому стані, розвиваючись вкрай повільними темпами.

Причиною цьому, окрім деформованої ментальності народу, є низький соціально – економічний рівень розвитку держави, - оскільки, як відзначають політологи, громадянське суспільство – це суспільство людей з достатній рівнем забезпечення, тобто – середній клас, який живе не надіючись на «царя», а самостійно будує своє життя. Якби середній клас існував в Україні, ми б не спостерігали «проплачені» мітинги. Відсутність демократичного політичного режиму до 1991 р., громадського контролю над владними структурами породило відсутність серед можновладців почуття й необхідності відповідальності перед народом, адже на виборах можна купити голоси, провести фальсифікації (приклад 2004 р. доволі показовий), або ж пообіцяти електорату комунізм в окремо взятому регіоні. Номенклатура радянського періоду (а нині і звичайні кримінальні елементи) швидкими темпами трансформувалася в національну псевдо українську політичну «еліту» – змінила червоний прапор на жовто - блакитний, однак її цінності суттєво не змінилися.

Однак, рівень правосвідомості, національної свідомості українців щороку поступово зростає, що доводять масові студентські акції протесту у березні – травні 2010 р. проти призначення міністром освіти і науки України Д. Табачника. Перемога антиукраїнської п’ятої колони у лютому 2010 р. є лише їх тактичною, а не стратегічною перемогою. З часом українська нація очистить державу від кримінально – олігархічних угрупувань, або демократичним, або революційним шляхом.

Віталій Романченко
Заступник Голови Бердянського
міського осередку ВО «Свобода»
24 червня 2010 року
//www.zaporizhzhya.svoboda.org.ua/dopysy/dopysy/015565/
//info.berdyansk.net/index.php/ukraine/1359-2010-06-25-12-24-12
//blog.i.ua/user/2527391/481343/

Немає коментарів: