Леонід Кравчук: Я вірив, що після мене демократія розширюватиметься, а вийшло навпаки

Минулої п’ятниці на зустрічі з учасниками Літньої школи журналістики «Дня» Леонід КРАВЧУК був, як кажуть, «в ударі». Він говорив про речі, які можна почути тільки від першого президента — людини, яка бачила політику в усіх її проявах (від політичного романтизму до звичайнісінького цинізму) й виробила власну філософію владних відносин. Студенти, розуміючи, яка унікальна нагода їм випала, готувалися до зустрічі заздалегідь. За кілька днів пройдений ними курс із новітньої історії став у нагоді. Адже говорили про суть українських проблем: яких помилок припустилися політики, чому українці це дозволили й що робити далі. Оцінки подій і політиків Леонід Макарович, до речі, виклав у книзі, яку вже готує до друку. Називатиметься вона «Політичні роздуми».

Дмитро ЧАЛИЙ, учень загальноосвітньої школи №82, м. Київ:

— Леоніде Макаровичу, вас вважають батьком української демократії. Як, на вашу думку, зараз почувається ваше «дитя»?

Леонід КРАВЧУК: — Думаю, що воно не має великого щастя. Якщо ж говорити точніше, то наша демократія робить тільки перші кроки. Чи відчуває сьогодні кожна людина пристойно себе в цій країні? Чи почуває вона себе справді господарем цієї країни? Чи готова вона захищати цю країну і відстоювати демократію? Думаю, ні. Я ставлюся критично до того, що передають на всіляких ток-шоу, але наведу приклад одного з них: в ефірі «Інтера» поставили запитання: «Чи готові ви заради дисципліни і порядку пожертвувати свободами демократії?». 68% присутніх сказали, що готові. Я подивився на склад аудиторії: більше людей молодих, ніж літніх. Я задаюся питанням: невже це такий стан людини, що вона не здатна або не хоче жити вільним демократичним життям заради того, щоб десь, для когось був порядок?

Є демократія для народу і демократія для влади. Так от, влада не рахується з тим, що демократія може бути. Якщо є потреба, вони будуть діяти, поза законом, Конституцією. Коли вони собі це дозволяють, люди, які їх обирали, думають, що це норма поведінки. Адже наша влада завжди користувалася, якщо не повагою, то тим, що її треба слухати і боятися. Так навчили. Таким чином, влада не відчуває, що люди готові захищати демократію. Помаранчевий час показав — люди можуть це робити, але швидке розчарування вбило все, що могло розвиватися, на корені.

Лариса Івшина: — На якийсь час чи взагалі вбило?

Л.К.: — Я думаю, на якийсь час.

Л. І.: — А скільки часу потрібно?

Л. К.: — Якщо влада буде діяти так агресивно, як вона діє зараз, — цей час скоротиться.

Аліса ГОРДІЙЧУК, Національний університет «Острозька академія»:

— Леоніде Макаровичу, ви були єдиним Президентом України, хто добровільно склав свої повноваження. Скажіть, будь ласка, що ви відчували в той момент?

Л. К.: — Уточню. Я добровільно пішов на вибори. Можу сказати, що на теренах Радянського Союзу це було вперше. Це стало вибухом, тому що всі звикли, що людина, яка перебуває при владі, помирає у своєму кріслі. Мені не раз говорили, що ви не врахували ситуацію — вашим демократизмом скористалися люди, які до цього часу не знають або не вимовляють слова «демократія».

Що я відчував? Я відчував одне — треба десь зробити прорив. Якщо я цього не зроблю, то не буде прикладу нової влади, нової поведінки, нової філософії. Влада — це не є щось вічне. Вона дається народом і забирається народом, а той, хто має владу і відчуває ситуацію, мусить думати не про владу, а про народ, про наслідки своєї поведінки.

Я вірив, що після мене демократія розширюватиметься, а вийшло навпаки. Сьогодні, на жаль, «Радянського Союзу» навіть більше, ніж в 1990 році. Ніде в Європі Комуністична партія не перебуває при владі — тільки в Україні. В 1999 році Кучма їх випустив на президентські вибори, але тоді вони офіційно не перебували при владі, лише — ментально. Сьогодні ж вони офіційно в коаліції, мають свої квоти. Європа дивиться на нас, як на країну, яка повертається назад, а не йде вперед. Лікування цього залежить від загальної культури людей. Люди кажуть, що комуністи вже не ті. А як же пам’ятник Сталіну? «Ну і що, а пам’ятник Бандері?», — кажуть вони. Тобто, немає навіть критичного ставлення до ситуації, яка б викликала у людини хоча б роздуми.

Тетяна КУЧЕРУК, Національний університет «Острозька академія»:

— Леоніде Макаровичу, у мене питання, яке стосується усього історичного періоду незалежної України. Чи може ситуація, що склалася, бути пов’язаною із відсутністю консолідуючої національної ідеї? Адже фактично та ідея, яку пропонував колись Народний Рух, не отримала в суспільстві резонансу. Що потрібно змінювати, людей чи ідею?

Л. К.: — Ми не можемо побудувати ідею в кабінеті і сказати людям: «Ось ми вам сформулювали національну ідею». Вона повинна визріти в суспільстві. Для мене національна ідея — це будівництво національно свідомої України. Не просто держави як такої, а багатого національно-духовного життя України. Слово «національний» обов’язково має пронизувати і економіку, і політику, і духовність. Не можна сказати, що література у нас національна, а економіка вже інтернаціональна. Коли ми будемо наголошувати на цих речах, люди зрозуміють, що ми маємо будувати свою державу. Якщо ж не робити цього, людині буде все одно де їй жити.

Мушу сказати, що на початку 90-х ця політика активно не проводилася. Коли ж прийшов Кучма, він взагалі сказав, що національна ідея скомпрометувала себе і зняв питання національної ідеї з порядку денного. Почали шукати інші форми національної ідеї, наприклад, заможне життя. Так, усі хочуть жити заможно, але чи збудуємо ми багате життя, якщо люди стануть інтернаціоналістами, без роду і племені, без хати і калини, без пісні і мови. Це ж буде зовсім інша держава! Усі ці владні «стрибки»: від Кравчука до Кучми, від Кучми до Ющенка, від Ющенка до Януковича, де кожен пропагує свою схему розвитку України, так і не сформували в Україні національну ідею. Так, Ющенко намагався, але він, на мою думку, був у стадії постійного пошуку і своєї власної величі. Він думав, що він сидить і говорить, а усі тільки і чекають на його слова, а почувши, підхоплюють і біжать виконувати.

Я думаю, сьогодні влада не буде говорити про національну ідею. Тому що, вона, на жаль, користується пасивністю українського народу. Мені у цій ситуації пригадуються рядки Пушкіна про тогочасну Росію:

«Паситесь мирные народы,

Вас не разбудит чести клич.

Зачем стадам дары свободы?

Их нужно резать или стричь».

Л. І.: — У свій час, коли ви були президентом України, ви пропонували Народному Руху разом створити уряд, але рухівці відмовилися...

Л. К.: — Я пішов на з’їзд Руху. В президії сиділа відома на той час українська еліта — Павличко, Драч, брати Горині.... Я тоді сказав їм таку фразу: «Вивчивши історію держави і знаючи по собі, що президент не зможе управляти країною, не маючи підтримки з боку політичних сил, я звертаюся до вас з пропозицією: ми маємо розбудувати партійну, громадянську структуру. Я пропоную, щоб ми спиралися на Рух». В президії почалося активне обговорення, після цього вийшов Чорновіл і сказав: «Ні! Ми з «комунякою» співпрацювати не будемо». Це стало початком непорозуміння, яке зрештою призвело до дострокових президентських виборів. Це була їх перша помилка, а, правильніше, друга. Перша помилка була моя.

Л. І.: — А яка перша?

Л. К.: — Коли я став президентом незалежної України, Верховна Рада залишалася радянською, тоді я подумав: треба провести дострокові парламентські вибори, щоб уряд України став справді урядом незалежної України. Багато людей мене підтримали, але тоді прийшли рухівці і спитали: «Навіщо?». Мовляв, вони і так роблять все, що ми кажемо. Тоді, в мене не вистачило аргументів, або, можливо, я не мав виваженої, рішучої позиції і я погодився не розпускати Раду. Потім через два місяці рухівці отямилися, почали свою роботу, але... Зараз цю помилку робить Янукович. Нинішня влада діє у власних корпоративних і партійних інтересах, а не в інтересах України. Тому, рано чи пізно усе це розколеться.

Анастасія САМОШИНА, Київський національний університет імені Тараса Шевченка:

— Леоніде Макаровичу, з вашої точки зору, в чому причини неспроможності українських політичних сил домовитися щодо національно свідомої розбудови держави? Адже такий розкол націонал-українських сил мав місце чи не за кожної епохи української історії?

Л. К.: — У нас немає справжніх українських сил. Наприклад, я не можу сказати, що політичний рух Олега Тягнибока не є українською силою, але якщо проаналізувати його дії, то чи не завдає він ними більше шкоди? Здається, бореться за Україну, але методи і форми цієї боротьби, м’яко кажучи, недосконалі. Можливо, йому не вистачає справжньої української сили, справжньої української душі, належних знань і досвіду в дипломатичних, політичних, морально-етичних, ментальних аспектах?

Як позитивний приклад успішного пропагування української ідеї раджу проаналізувати історію газети «День». Я був свідком того, як це видання проходило через різні складні етапи свого творення та змін, весь час дотримуючись обраної позиції. В цій газеті ви не знайдете матеріалів, в яких неоднозначні питання висвітлювалися б дуже різко, безкомпромісно та однобічно. Але казати, що ця газета неукраїнська, повний нонсенс. Відстежуючи все те, що відбувається в країні, я часто бачу, як політичні сили падають обличчям у багнюку, за гроші змінюють філософію. «День» послідовний у своїх переконаннях та аналізі подій.

Проукраїнським налаштованим політичним силам завжди слід пам’ятати, що крім бажання, має бути вміння, позиція, дипломатична та історична освіта. Якщо бракує цих надзвичайно важливих складників, то й результат діяльності буде відповідним.

Л. І.: — Основна проблема для всіх наших політиків — компетентність і висока освіта. Саме вони дають людині змогу бути успішною та конкурентоспроможною, без чого зараз неможна. Український народ один раз вийшов на Майдан, підставив своє плече, виніс велику плеяду ніби нових політиків, але якщо вони малограмотні, то нічого їм не допоможе.

Вони кажуть, що в їхній поразці винен народ, який потім пішов по квартирах і нічого не контролював. Але ж людина, що працює на хлібозаводі не може піти і кожен день контролювати президента і прем’єра. Її завдання — пекти хліб. А політики повинні виконувати своє, задля чого вони потребують абсолютно нового рівня власної підготовки.

Я бачила, Ви публічно зверталися і ми друкували окремі Ваші звернення. Я вважаю, це дуже правильно, тому що Ви як перший Президент, як громадянин звертаєте увагу на ті проблеми та вузлові моменти, які потребують уваги. Скажіть, будь ласка, чи є реакція Президента на звернення про ставлення до тварин чи щодо інших? Чи є у Вас можливості до спілкування?

Л.К.: — Є. Я спілкувався з Президентом, не спеціально, але в ході інших проблем. Він реагує. Єдине — щоб добитися до Президента, є ціла низка перешкод — в першу чергу, люди, які б не хотіли, що б Президент чув ще когось. Тому що він може почути і послухати. Бо тоді він зрозуміє, що є ще люди, яких можна слухати. Це безсмертна сила адміністративного апарату.

Л.І.: — А все ж таких можливість еволюціонувати є у Януковича?

Л.К.: — Була у нас остання зустріч. Ми обговорювали книжку, яку я закінчую, — «Політичні роздуми», велика книжка щоденникових записів. Я йому сказав, що Президент може увійти в історію тільки як Президент український. Тобто, він може навіть не мати тих успіхів в економіці, в соціальній сфері, але на далеку перспективу цей Президент є українським. Такого не може бути, що це був Президент напівукраїнським. В цьому є початок формування іміджу. Але Президент не може бути занадто українським. Я маю на увазі, з дуже розвиненими національними почуттями, який не бачить нічого іншого. Ми живемо в глобалізованому світі, в світі компромісу — чимось поступатись, частину брати, частину віддавати. Президент має бути українським, гуманним, незалежним і відстоювати позицію національно-стратегічних інтересів України.

Я знаю з досвіду Леоніда Кучми, який спочатку відстоював Російську православну церкву, російську мову. І ось проходить півроку і він готує візит до Сполучених Штатів Америки. Він пішов освятити свій візит до Філарета. Потім він почав менше говорити про російську державну мову. Він зрозумів, що або він буде Президентом України, або стане губернатором Російської імперії. А це для людини, яку обрав народ, неприпустимо.

Л.І.: — Янукович може, він хоче бути Президентом всієї країни?

Л.К.: Він хоче, але він не знає, як це зробити.

Л.І.: — Ви можете йому порадити?

Л.К.: Він настільки залежить від свого оточення, бізнесу, від олігархів. Я йому, наприклад, говорив, я поважаю Дмитра Табачника. Він людина освічена. Але є проблема, яка заважає сьогодні об’єднати Україну. Можна, не ображаючи цієї людини, дати йому іншу посаду. Янукович не може сам призначити на посаду. А тут має бути рішення, абсолютно незалежне від бізнесу, від впливів — рішення для України. Скажімо, нещодавнє голосування по створенню тимчасової слідчої комісії по розслідуванню рішення Стокгольмського суду. За створення комісії проголосували Ахметов і його група. Ніхто не вірив, що таке може статися. Те, що проголосували комуністи — це зрозуміло, вони не могли не проголосувати. Але Ахметов... Значить конфлікт десь уже є. Маневрувати між усіма цими інтересами дуже складно. Але я вірю в те, що врешті-решті все зміниться. Або він скаже «Я — Президент!», або йому скажуть «Ні! Ви — Президент поки ми цього хочемо». Я думаю, в нього вистачить сили волі і розуміння, і він скаже, «Я — Президент і я буду виконувати Конституцію!». Він мусить це сказати. Він скаже це обов’язково.

Христина БОНДАРЄВА, Львівський національний університет ім. Івана Франка:

— У липні Митрополит Кирило планує здійснити візит до України. У 2012 році Папа Римський Бенедикт XVI також обіцяв відвідати Україну. Нам відомі дії Віктора Ющенка, який прагнув утворити Єдину Українську Помісну Церкву. Леоніде Макаровичу, у контексті цих подій, як ви вважаєте, чи реальна сьогодні в Україні Єдина церква і чи потрібно це нашій країні взагалі?

Л. К.: — За проханням Віктора Ющенка я взяв на себе відповідальність бути керівником Оргкомітету з підготовки святкування 1200-ліття Хрещення Русі. Я зустрічався з усіма ієрархами, які є в Україні. Так от, можу сказати, що в найближчій перспективі це — нереально. Тому що рішення про помісну церкву може прийняти тільки Вселенський Патріарх, але він не має такої влади, як, наприклад, Папа Римський. Він фактично має владу на рівні Олександрійського, Болгарського патріархів. Папа Римський приймає рішення одноосібно, а Вселенський Патріарх через Колегіум, тобто демократично. В цю демократичну ієрархію входить і Московський Патріарх. Серед усіх митрополій, він посідає перше місце, де є сто мільйонів віруючих. Це ж сила силенна. Натомість Вселенський Патріарх орендує в Константинополі маленьке приміщення, він навіть не може запросити до себе гостей без дозволу турецької влади. Тобто тут є проблеми як духовні, так і організаційні.

Що можна зробити? Можна було б змінити підпорядкування: не Москві, а Константинополю. Але Патріарх Філарет каже — що зміниться? Від цього наша Українська Церква й Київський Патріархат більш незалежними не стануть. Він правий. Тому нам треба зараз шукати такі кроки, які б не дозволили українцям Православної Церкви Київського Патріархату остаточно втратити свої приходи. Чим більше буде приходити людей, будуватися храмів — не тільки на заході, а й у центрі та на сході — тим швидше ми зможемо ставити питання про об’єднання.

Ірина БОЧАР, Київський національний університет імені Тараса Шевченка:

— Я — стипендіат програми «ЗАВТРА.UA» Фонду Віктора Пінчука. На цьогорічному Форумі стипендіатів Віктор Пінчук висловив припущення щодо необхідності більш активного включення України в глобальні політичні процеси. Мовляв, нашому вищому політичному керівництву потрібно більше сконцентруватися на обговоренні та, по можливості, вирішенні глобальної проблеми зміни клімату, проблеми нерівності, а не концентруватися виключно на внутрішньополітичних справах та проблемах. Яке ваше бачення цього?

Л. К.: — Він каже правильно, але різниця в тому, що, коли це каже Обама, то всі знають, що за Обамою 6 трильйонів доларів. І він може вплинути на економіку. Я не виключаю того, що нам потрібно брати участь у обговоренні цієї теми. Але, по-перше, чи нас запросять? Якщо Пінчук організовує, скажімо, в Криму міжнародну зустріч, то він має кошти для того, щоб запросити, заплатити, розмістити, нагодувати тощо. А влада — це вже трохи інше: якщо влада запрошує, влада не просто розказує, що це гарно. Влада каже — це не просто гарно, ми вже це зробили. Тобто ідею я не заперечую, вона правильна. Тільки чи готова Україна в усіх аспектах надавати реальну допомогу в фінансовому, політичному, дипломатичному аспектах, чи має вона відповідний досвід, щоб запропонувати це з такої точки зору, щоб стало цікаво всім?

Катерина ЯКОВЛЕНКО, Донецький національний університет:

— Леоніде Макаровичу, ваш погляд із сьогоднішнього дня на Україну початку 90-х років: чи повинна була Комуністична партія УРСР трансформуватися у КПУ, чи були в неї інші шляхи?

Л. К.: — Я сам колись був прихильником утворення Комуністичної партії незалежної України. У 1989 році під моєю редакцією КПУ прийняла постанову «Про економічний суверенітет». Вдумайтеся: 1989 рік. Ми були прив’язані до великого авіаносця — СРСР. Я бачив, що він розвалюється. Я тоді вважав, якщо ми від нього відділимось, то залишимось із іншою філософією, зі своєю програмою. Я гадав, що все можливо, але коли я взяв учать у ХІХ партконференції, я зрозумів, що це нереально, тому що ні Горбачов, ні інші цього не хотіли. Вони гралися з нами, як кішка з мишкою. Тоді я прийняв рішення про суверенітет України. Ця ідея була реальною. І комуністи, які згодом утворили з Симоненком КПУ, поставили правильні завдання, але реалізували їх не так. Вони не утворили незалежну Комуністичну партію України, а утворили бойовий загін минулої Комуністичної партії. Взяли з минулого все, що стосується, наприклад, Голодомору, репресій тощо. Тому сьогодні КПУ — це ніяка не українська партія.

Юліана ЛАВРИШ, Львівський національний університет ім. Івана Франка:

— Коли сучасна молодь приходить до влади, відбувається «отруєння»: політикою, безвідповідальністю, грошима. Леоніде Макаровичу, що, на вашу думку, може слугувати «фільтром» для нової владної еліти?

Л. К.: — Насамперед треба створити школу для нових політиків. Займати керівну посаду не може випадкова людина. Ми повинні виховувати політиків, тому необхідно створити систему для відбору таких людей. Особу, яка стала на шлях «політичного» розвитку, треба вчити не лише базових речей, але й засобів протидії цим «отруєнням» і спокусам. Коли політика починають вихваляти, мовляв, ти такий розумний, а ще цьому підіграє оточення, відбувається втрата «імунітету». Вважаю, що нову владну еліту треба виховувати. Не можна, щоб людина із гаража або намету стала президентом.

Юлія ЯРУЧИК, Національний університет «Острозька академія»:

— Як відомо, Україна має дуже вигідне геополітичне розташування. Теоретично вона могла б стати регіональним лідером. Що, на вашу думку, заважає їй це зробити? Які умови необхідні для цього?

Л. К.: — Україна повинна стати сильною і авторитетною. Тобто вона має бути політично незалежною, технічно й економічно непереможною, у всьому тримати лідерську позицію. Лише тоді Україна стане лідером. Гарне й вигідне розміщення ще нічого не означає. Наші політики кажуть, що ми, з незрозумілих для мене причин, повинні стати мостом. Скільки вже можна по нас бігати туди-сюди? Мости падають, розвалюються. Навіщо ті мости — ставайте на землю! Тим більше, на одному боці моста одна сила, на іншому — інша. Якщо вони зійдуться на ньому, міст впаде в річку. А все це через те, що в нас маса політичного примітивізму й повна відсутність здорового мислення.

Ольга САВЧЕНКО, Національний педагогічний університет імені М. П. Драгоманова:

— Леоніде Макаровичу, кого з українських політиків ви без сумніву можете назвати людиною з великої літери?

Л. К.: — Грушевського.

О. С.: — А з сучасних політиків?

Л. К.: — У нас є багато цікавих політиків. Одним із таких я вважаю Сергія Тігіпка. Він може стати дуже серйозним політиком. У нього є фундаментальна освіта, культура, глибоке знання фінансової сфери. Тігіпко має міжнародний досвід, але йому треба вийти на певний рівень, який побачили б інші.

Л. І.: — А характер?

Л. К.: — Характер? У нього є характер. Я його особисто знаю — нам доводилося працювати разом: я був головою Адміністративної комісії, а він був у мене заступником. Я з ним на «ти». Я задавав йому запитання: «Ти ж зрадив. Навіщо ти ж пішов до влади, яку ти критикував нещадно?» І я послухав його дуже серйозні аргументи. По-перше, про те, що реформи все ж таки потрібно зробити. Він подав і підписав 16 законопроектів з більш ніж 30-ти. Якщо вони не проголосують, то є всі підстави, вийти до народу і сказати, що «я... такий-то... пожертвував можливістю, бути «над» і пішов в уряд, щоб запропонувати реформи, а вони не голосують, я їх залишаю». Якщо говорити з політичної точки зору, це вдалий хід для іміджу. Це не дурна людина. Це по-перше. По-друге, у нього фундаментальна освіта...

Л. І.: — А як вам Арсеній Яценюк?

Л. К.: — Яценюк має досить високий рівень освіти. Але для мене є важливим те, що людина має досвід, не поспішає, не гарячкує. Спочатку зроби — а потім скажи. Але не треба забувати, що в ситуації, в якій Яценюк зараз знаходиться, він теж вчиться. Мені подобається те, що він дуже чітко й різко формулює свою критику нинішньої влади. Я читав критику Податкового кодексу Яценюка й можу сказати, що він справжній професіонал. Він має чудову пам’ять, володіє мовою. Словом, людина сучасна.

Ліна ТИМОЩУК, Національний університет «Острозька академія»:

— Леоніде Макаровичу, діти теперішніх політиків є так званими тусовщиками, здебільшого вони розмовляють російською. Як у вашій родині, чи підтримують ваші діти та онуки національні традиції, чи володіють вони державною мовою?

Л. К.: — Вони володіють не тільки українською мовою, а й англійською і російською. Звичайно, в нашій родині вони спілкуються українською мовою не тому, що ставиться таке завдання. Я вважаю, що це природно, адже з мамою та з батьком я спілкувався українською, з дідусем та бабусею — теж. Я не можу просто забути те, що було в моєму житті, воно сидить глибоко в мені. У родині діти та онуки, як правило, розмовляють українською мовою, але, скажімо, я спостерігаю, що зі своїми друзями вони більше спілкуються російською. Я ставив запитання: чому так? Я не раз спостерігав: на уроці — українська, в коридорах — російська. Відвідуючи зі своїм онуком Канаду, США, ми зустрічалися з українцями. Він достеменно володіє літературною українською мовою, навіть краще за мене, бо я іноді розмовляю народною мовою. Онука Марійка також володіє українською, англійською, російською. Інколи в нас бувають гострі розмови, коли ми сперечаємося відносно мови й культури. Вони вважають, що російська культура й література є більш багатими, ніж українська, що нам не потрібно відмежовуватися від Пушкіна, Толстого, Гоголя. Світова література видавалася російською, тому всі ресурси в бібліотеці були написані російською. Отже, російську треба вчити хоча б для того, щоб читати російську літературу. Справді, я Пушкіна краще розумію російською, але Шевченка я не можу читати російською після того, як вчив його українською.

Я веду це до того, що поки ми не будемо мати переваги в українських книжках, українських газетах, українському телебаченні, переваг як кількісних, так і якісних, поки не буде того, що українська мова піде від колиски, то... Я колись розповідав таку народну українську мудрість, яка називається «Чого співають солов’ї і коли співають солов’ї?». Так ось, народ каже, що соловейко співає тоді, коли пташка сидить на яєчках, щоб їй не було сумно. Коли в яєчку зароджується пташеня, то воно чує солов’їну пісню: не ворони, а батька-солов’я. Згодом вилуплюється соловейко й співає солов’єм. Якщо б так було в кожній українській родині, в школі, у ВНЗ — проблем би не було. Отже, має бути створена база: і технічна, і матеріальна, і психологічна. Це комплексне питання. Є мова російська, українська, а є мова імені Азарова (сміється). Але все-таки це добре, що Президент сказав вивчити мову, бо будучи міністром чи чиновником державну мову потрібно знати.

Вікторія ПРАСОЛ, університет «Україна»:

— 16 липня виповнюється 20 років Декларації про державний суверенітет України. Скажіть, а ви хотіли б внести якісь зміни чи доповнення до неї?

Л. К.: — Те, що я хотів, я вніс у Конституцію. Вона стала документом номер один. Потім цю Конституцію змінили, не з моєї ініціативи. Зараз знову хочуть її поміняти. Звичайно, для себе. Декларація на той час відповідала всім критеріям, які можна було «провести» в радянський час. Тому те, що ми прийняли, і те, що ми внесли, — це було максимум можливого. Звичайно, якби ми сьогодні написали цю Декларацію, вона б була зовсім іншою.

15 липня ми поїдемо в Білорусь — там наш посол Роман Безсмертний проводить зустріч стосовно того, як приймалась Декларація. Це цікаво, нехай повчаться, як це було! Це велика історія, адже людей, які писали й приймали її, стає все менше й менше. Багатьох із тих, хто сидів зі мною в кабінеті й реально писав цю Декларацію, вже немає. Час іде, тому потрібно фіксувати ті історичні моменти від першоджерел.

06 липня 2010 р.

Підготували учасники Літньої школи журналістики «Дня».

Фото Руслана КАНЮКИ, «День»

//www.day.kiev.ua/301780/