вівторок, 24 серпня 2004 р.

Юрій Іллєнко: До зброї!


Не знаю кращої відозви, ніж ці безсмертні слова: 
І мертвим, і живим, і ненародженим... 

Сьогодні в Україні вони звучатимуть приблизно так: «Титульному етносу України — бомжам, невільним нелеґалам-заробітчанам по всіх неукраїнах, рабиням і рабам секс-індустрії глобалізму, героїчним жебракам-освітянам, безсилим від голоду вченим, митцям у внутрішній еміґрації, обеззброєній славі України — військовим, нацькованим на неньку чиновникам, студентам і пенсіонерам — жертвам чергового геноциду окупаційної влади, сотням тисяч самогубців із відчаю, мільйонам абортованих через безнадію.

Приспаному інтелекту України і в солодкому сні незалежності — зґвалтованому.

І все ж таки, єдиній надії нації — постінтеліґенції — відозва: 

«До зброї!»

Моя зброя — мій інтелект. Наша зброя — наш інтелект!

Живу на окупованій ворогом моїй етнічній інформаційній території. Ворогом, який запроваджує зачистку території моєї культури, геноцид моєї титульної в цій культурі нації, нації, яка створила цю культуру.

Головний інструмент геноциду проти мене — дезінформація.

Годі вже згадувати Шевченка всує — згадаймо Заповіт дослівно.

У Заповіті, крім слова — поховайте, є слово — вставайте!

Крім слова — воля, є дієслово — окропіте!

Нікому не дано права змінювати імперативні мандати Запо-віту. Навіть юристам. Навіть президентам. Навіть ляльководам президентів.

Мандат на повстання вручив нам Шевченко.

Він сказав: «Вражою злою кров’ю волю окропіте!»

Накази не обговорюються.

Накази виконуються.

Тож — виконуймо.

Живемо, тобто жевріємо, вовками виємо, відокремлено, поодиноко, самотньо, по-хуторянськи вже скавчимо собаками.

Одинокого Сірка в чистому полі навіть заєць забиває.

Наші інтелектуали стали об’єк-том маніпуляції, зачистки, геноциду.

Саме інтелектуалів, саме інтеліґенцію повністю відсунуто на марґінал базікання про свободу, лібералізм, справедливість, незалежність і таке інше. Відсунуто від реальних процесів державотворення, від приватизації, від со-ціального добробуту, від роботи, від творчості, від інформації.

Наші голови — вже не голови, а жлукта — видовбані з деревини посудини, в яких золили, відбілювали полотно наші предки, а зараз відбілюють, золять наші мозкові звивини, як звивини полотна, інформаційні окупанти, ситуативні власники-загарбники наших із вами капіталів та інтелектуальних надбань.

Інтернет-жлукта, прокиньмося!

Привид сновигає Европою, — лякали людство два німецькі інтелектуальні євреї аж у позатому столітті, — Привид комунізму! Вони знали, що базікають, бо самі того привида клонували із самих себе, зі своїх голів, і засмітили тими примарами, ілюзіями, сновидами увесь, тоді ще цнотливий, недорозвинутий інформаційний простір уже тоді старої та немічної Европи.

Ті привиди мали властивість розмножуватися, як таргани, і мутантуватися, як їхні винахідники.

Вранці 1 січня XXI століття людство прокинулося в інформаційній ері. Мезозойська ера раптом на ранок закінчилася.

Ніби сніг за вікном одного весняного ранку.

У кожного за вікном — ера інформаційна, де б не було те вікно, — чи на Манхеттені, чи на хуторі поблизу Диканьки, в Тайбею, Ріо-де-Жанейро, чи на Алясці.

Через вікно на Манхеттені на світанку століття показали, як завалюють Близнюків Усесвітньої Торгівлі.

Через вікно в Кремлі показали, як труїть газом, ніби у штатному Освенцімі, своїх слухняних  громадян сам президент на повчальному для цілого світу спектаклі «Норд-Ост».

Через вікно в Багдаді показали, як шукають воші в брудному волоссі вчорашнього диктатора, а може, — не воші, а таємну зброю, в той час, як у Білому Домі роблять педикюр собачці Буша, бо вона забруднила лапки в калюжці нафти.

Через вікно на Банковій показали, як телеведучий (підозріло схожий на Карла Маркса — чи то, бува, не він сам?) дражнить хохла на хуторі поблизу Диканьки, а українські письменники спалюють свої рукописи під вікнами прем’єра, щоб зігрітися.

Багато чого показали цікавого.

І все це — через чотири кватирки (два вуха й два ока) в моїй довбаній голові-жлукті — впаковувалося у мій понівечений, відбілений, страждальний, загиджений ідеологічною дезою, зомбований, напівголодний інтелект...

Це був ранок століття. Початок інформаційної ери.

Тринадцятий рік Незалежності.

Я прокинувся.

Чи, може, ми вже всі прокинулися?

Не знаю, бо ми всі роз’єднані.

Не чую, щоб хтось комусь посміхнувся: «Доброго ранку! Слава Ісу! Слава Україні!»

А скрізь лише: «Здравствуйте, мама. Здесь, в Украине, можно было бы неплохо жить, если бы не эти хохлы с их дурацкой национальной идеей».

Інформаційна ера, перш за все, подбала, щоб споживач інформації був не колективний, а відокремлений від інших.

Сам на сам з інформацією.

Дезінформацією — так буде точніше.

Власне, сьогодні — це сино-німічний ряд, якщо поставити в нього ще й слово терор.

Інформаційний терор, інформаційне залякування, інформа-ційне розтління, інформаційне знущання, інформаційний голодомор, інформаційне замовчування — краще, ніж мочити у сортирі, або контрольний постріл у потилицю в ліфті.

В чиїх руках інформація — той новітній диктатор.

Інформацію, хочеш ти того чи не хочеш, доставлять тобі через твої чотири довірливі кватирки персонально додому, або де б ти не був.

Все одно тебе замочать інформацією, — сказав же Цар.

Лише відкрий вікно комп’ютера, зазирни у вічко телетруни, погортай листя отруєних прайс-листів, встроми носа в заразні метастази мас-медіа, повсовуй у вуха банани слухових апаратів, що під’єднані до міазмів російсько-американсько-єврейського маскультмаразму.

Інформація обплутала земну кулю ловчими сітками, павутинням інтернету.

При цьому формою державних незалежностей постали національні інформаційні простори.

Кожна держава дбає, в першу чергу, про свою інформаційну незалежність, недоторканність, суверенність і самодостатність.

Решта — похідне.

Економіка — похідне. Виробництво — похідне. Політика — похідне. Кордони — похідне. Валюта — похідне. Церква — похідне.

Все — в інформації, і все — через інформацію.

Христос — це інформація, яка перевернула світ. Євангеліє перекладається як Благая Вість — тобто позитивна інформація.

В Іоанна сказано про друге пришестя Христа:

«І у світі був, і світ через Нього почав бути, і світ Його не упізнав...»

Тобто йдеться про друге пришестя у вигляді інформаційної ери.

Дочекалися.

Хоч ми її поки що не впізнали, та вона вже віч-на-віч із нашими душами. Інформаційний простір держави — це її стратегічний ресурс, це її безпека, це її майбутнє.

Інформаційний простір держави — це її історичне надбання, це її динамічна культура — єдине, що робить державу — державою.

Культура — як феномен багатовікового державотворення корінними етносами, сформованими на географічних теренах, і історичними теренами.

Динамічна культура — як вияв існування в часі тих життєдайних національних етнічних угруповань її генокодів.

Єдина незалежна держава у світі, в якої немає власного інформаційного національного простору, — це Україна. Саме ця ознака визначає певне етногеографічне угруповання як колонію.

Батьку Тарасе, вибачай: України немає...

Ми її проґавили. У нас її вкрали. Нам її підмінили російсько-американсько-сіоністські Повитухи при народженні.

Повернімося до Заповіту, вже як до мандату до дії.

Сказано: «Кайдани порвіте!»

Які такі кайдани Ти маєш на увазі, Тарасе Григоровичу?

Інформаційні.

Сьогодні лише одні кайдани на Україні.

Точніше — дезінформаційні.

Решта видів кайданів і катувань — похідні.

Коли Україна по руках і ногах в інформаційних кайданах, то дуже просто: кинути їй у жебрацьку торбу договір про ЕЕП;

пообіцяти, якщо буде тихо висіти на гілці російської культури,  европейську інтеґрацію;

і в той же час вирвати їй язика, позбавити мови;

зґвалтувати й знеславити її культуру;

обібрати до нитки і її саму, і її оселю;

заморити голодом та безробіттям і розігнати по світах її працелюбних, працездатних дітей,

розбестити її малих діточок за ковток пепсі-коли;

замість Божої Матері, Сковороди й Шевченка на покуті поставити портрети Кінг-Конга із зони, зображення кумирів руйнівного часу.

Ідеолог зачистки території Табачник свої портрети познімав з усіх вітрин, з усіх покуть і працює в рукавичках, щоб не залишити відбитків пальців на шиї конаючої України.

Панове інтелектуали! Українська інтеліґенціє!

Годі вже складати до ніг повішеної на придорожній вербі України, тобто при всохлій при нафтогінній трубі-вербі;

годі складати і складати до посинілих ніг неньки незчисленні факти наруги над нами, її законними дітьми й байстрюками, народженими й ненародженими;

годі нагромаджувати свідчення брехні й зневаги, геноциду й голодомору, енкаведистських розстрілів і відрубаних таращанських голів;

годі згадувати про приватизаційні сертифікати й ваучери, які роздавали нам, дурням, як індульґенції-перепустки в рай, що виявився кравчуково-кучмівським пеклом.

Годі!

Головне, єдине і пекуче - перше: треба змусити верховну раду на конституційному рівні прийняти Закон про націоналізацію інформаційного простору України.

Коли Боїнг-747 пролітає десь там, за хмарами, над, скажімо, Люксембурґом, та власник Боїнга-747 сплачує Люксембурґу зеленими хрустами за спалений над його територією озон.

Коли перекупка виставляє на прилавок Бессарабки свинячу голову, підчеревину й ошийок, то вона відстьобує зі свого навару власнику Бессарабки зеленими хрустами за право користуватися тим прилавком.

Коли пан Крутелик виграє в казино в рулетку вкрадений учора у вас мільйон, то він відкатує податковій адміністрації президента зеленими хрустами відсоток за право пограти на тій рулетці.

Єдиний простір, де безкоштовно фарцюють інформаційною наркотою окупанти, — це інформаційний простір України.

Коли інформаційний простір України буде проголошено в Конституції національним надбанням України, —

без права приватизації при будь-яких змінах Конституції,
без права переміни державної української мови як операційного інструментарію цього простору — лише тоді це поставить крапку на окупації.

Сьогодні інформаційний простір України під подвійною окупацією: російсько-сіоністською та американо-сіоністською.

А тепер готуйтеся послухати, як мене затаврують клеймом звірячого антисемітизму. Лише за констатацію факту. Без будь-яких оцінок із мого боку і закликань до національної ворожнечі. Як із цього зроблять «єврейський погром»! До речі, євреї - реальна складова сучасного українського етносу. Проживання століттями на етнічному терені України інтеґрує різні привнесені національні меншини в українську культуру і робить їх, із часом, повноправними чинниками етноідеології.

Абсолютний, тотальний, глобальний контроль російсько-єврейського й американо-єврейського окупаційного режиму над інформаційним простором України вже повністю витіснив:

1. Українську мову з телебачення, радіо, газет, книговидання, інтернету, освіти, адміністрації, науки, бюрократії та маскультури. Нечисленні освітянські безсилі, без живлення від інформпростору, вогнища — лише прикрий приклад того, що ми все програли.

2. Українську літературу з літератури. Сотня-друга українськомовних текстів у бурхливому океані рускоязичія — лише образлива подачка нашій конаючій культурі.

3. Український кінематограф з екранів України. Поодинокі подвиги українських кінематографістів — прорватися в рідний інформаційний простір — закінчуються трагічно для тих зухвальців (в окупованому інформаційному просторі мене за мою «Молитву за гетьмана Мазепу» пропіарили чорним, ще раз чорним і ще чорнішим: порнографія, знущання над царем Петром, перекручення історії, творча імпотенція, манія величі, застаріла естетика, тотальний непрофесіоналізм оператора, акторів і композитора... Божевільну лавину фресок, але не з Храму, а з Вертепу... російських матюків та єврейських образ (ну, хоча б від пана Роднянського, власника великого сектору мого з вами інформпростору, та його подвійних реббе — Корчинського та Борсюка) на свою адресу я не цитую...).

4. Українську історію взагалі обкарнали до пня. Точніше, всіма силами її намагаються виставити як засохлу, вже неплодючу гілку на пишному дереві з руського імперського саду. Петровська анафема Мазепі — сьогодні все ще робочий інструмент російських піaрщиків в інформпросторі щодо історії України.

5. Українську ментальність безкінечно намагаються спотворити, вкрасти в неї або приховати від неї її кращі здобутки й вершини. Натомість розкручується з сатанинською потужністю Вєрка Сердючка як ментальний інтелектуальний портрет сучасної України.

6. Українську національну ідею, яка не потребує дефініції, яка є аксіоматичною, фундаментальною чільною засадою національного державотворення, проголошено блефом, фантомом, маренням націоналістів.

Досить.

Можна ридати безкінечно.

Схаменімося.

Об’єднаймося.

Кайдани порвімо!

Як?

Оголосимо добровільну мобілізацію всіх свідомих патріотів України до лав УПА. Так, ви не помилилися, читаючи.

І я не помилився, пишучи.

До лав УПА! Української Повстанської Армії проти окупаційного режиму національного інформаційного простору.

Нові часи вимагають нових форм боротьби.

Якщо кожен із нас поставить свій підпис під цією відозвою, то це означатиме, що ми почали партизанську операцію за звільнення Батьківщини від окупаційного режиму.

Що кожен із нас мобілізований до лав УПА.

Мільйони наших мобілізацій примусять наших із вами обранців у верховній раді подолати спротив окупаційної більшості (наші підписи просто деструктуризують ту штучну більшість, до якої сьогодні примусово введено чимало патріотів України) і прийняти «Конституційний Закон про національний інформаційний простір України».

З обов’язковою статтею про те, що ексклюзивне право працювати в національному українському просторі належить державній мові України.

Хочеш працювати російською, — будь ласка, як на Бессарабці, або в повітрі над Люксембурґом, або в казино — за зелені хрусти.

І чималі.

Хочеш англійською, ідиш, китайською, суржиком Вєрки Сердючки, — будь ласка, — відстьобуй від реклами, відкатуй від прибутків, плати за збитки.

Ціну виставлятимемо ми — інтелект України — колективні власники національного інформаційного простору.

Наявність такого чинного закону потребує створення нової вертикалі виконавчої структури.

Але це вже буде не волюнтаристська славнозвісна потрійна президентсько-урядова-податкова вертикаль. Три паралелі, які ніби не повинні перетинатися, за законом Піфагора, а за кучмівським беззаконням — перетинаються, навіть тісно сплетені в один канчук, що гуляє по наших спинах ось уже тринадцять років Незалежності.

Годі вже хилитися, щоб канчуку було зручніше.

Підіймаймося!

Кайдани порвімо!

Захазяйнуймо в нашому національному інформаційному просторі заради якісного життя сьогодні, а не в далекому «світлому» майбутньому.

Юрій ІЛЛЄНКО,
режисер кінофільмів: «Криниця для спраглих», «Вечір на Івана Купала», «Білий птах з чорною ознакою», «Легенда про княгиню Ольгу», «Лебедине озеро. Зона», «Молитва за гетьмана Мазепу»
(Слово просвіти” ч. 15.)
//www.chas.cv.ua/29_04/1.html



Немає коментарів: