Конституційний процес: як розбудити «сплячу красуню»

Оновлення Основного Закону держави повинно бути легітимним, максимально відкритим, демократичним, загальнодоступним і деполітизованим

«Тільки громадська думка може осягнути все, вчасно подати знак тривоги, вчасно порушити якісь важливі питання, одне слово — бути найвищим регулювальником складного суспільного організму» — ці слова видатного українця Євгена Сверстюка звучать надто актуально нині, коли наше суспільство дійшло думки про необхідність безвідкладного удосконалення чинної української Конституції.

У відповідь на суспільні очікування глава держави ухвалив Указ «Про підтримку ініціативи щодо створення Конституційної Асамблеї», визнавши нагальність підготовки пропозицій із вдосконалення конституційного регулювання відносин, і запропонував, щоб цей процес був легітимним, максимально відкритим, загальнодоступним, демократичним та деполітизованим, а суб’єкти владних повноважень у нього не втручалися.

Як забезпечити конституційну стабільність, надати змінам системності, зберегти соціальну єдність, уникнути політичної кон’юнктури, співвіднести політику і право, залучити до роботи над пропозиціями до Основного Закону людей, здатних усвідомити загальносуспільні цілі, науковців і практиків вітчизняного права, котре небезпідставно називають «сплячою красунею», — ці та інші проблеми порушували провідні українські конституалісти на «круглому столі», який редакція «Урядового кур’єра» провела в Інституті держави і права імені В.М. Корецького НАНУ напередодні 15-річчя Конституції України.

«НЕГРИ» КРАВЧУКА

— Відомо, що з ініціативою створити Конституційну Асамблею для підготовки змін до Конституції виступив перший Президент Леонід Кравчук. А реалізувати нелегке завдання з напрацювання пропозицій щодо механізму створення і діяльності цього утворення указом чинного Президента Віктора Януковича покладається на «негрів» — під цією жартівливою абревіатурою криються запропоновані ним члени Науково-експертної групи, котрим і належить визначити засади, алгоритм та етапи його роботи. Аналітичний супровід групі має надавати провідний науковий заклад країни в царині юриспруденції — Інститут держави і права імені В.М. Корецького. З чого розпочнемо, панове?

Юрій ШЕМШУШЕНКО,

директор Інституту, академік НАН України:

— Чинна українська Конституція, 15-річчя якої ми відзначаємо цьогоріч, має свої плюси, а не тільки мінуси, на що загострюється увага останнім часом. Основний Закон держави передусім забезпечив стабільність суспільного ладу, став потужним поштовхом до розвитку належної правової системи країни, її законодавства. Але сьогодні стоїть питання про удосконалення Конституції, оновлення її тексту. І на цьому сходяться головні політичні сили. Зробити це нас спонукають і Рада Європи, її Парламентська Асамблея. Відступати нікуди. Маємо належно оцінити набутий досвід, щоб зробити висновки для подальших кроків і не повторити помилок 2004-го.

Президентський Указ, яким підтримано ініціативу громадськості щодо створення Конституційної Асамблеї, дає нам підстави для вироблення механізму, через який здійснюватиметься оновлення Основного Закону. Очолив науково-експертну групу Леонід Кравчук, вона складається з 20 шанованих в суспільстві людей. А наш Інститут має забезпечити аналітичний супровід її роботи. Ми вже провели певну роботу і на нашому «круглому столі» присутні люди, які реалізовуватимуть ці відповідальні завдання.

Першим документом стало положення або регламент концепції майбутньої Конституційної Асамблеї (КА). Це найважливіші матеріали на початковому етапі. Є два варіанти статусу КА: це допоміжний консультативний орган Президента або незалежна самоврядна організація, що діє на громадських засадах.

Більшість схиляється до того, що вона має бути самоврядним консультативним органом при Президентові, який створюватиме науково обґрунтований документ змін і доповнень до Конституції України. Конституційна Асамблея не прийматиме проекту — її завдання підготувати добротний документ.

— За яким принципом добиралися «негри»? Яким чином утворюватиметься Асамблея? Скільки осіб входитиме до неї?

Юрій ШЕМШУШЕНКО:

— Йдеться передусім про науковців, які не здійснюють владних повноважень в органах публічної влади, тобто не будуть працювати «під когось», мають значний досвід саме в царині конституційного права, відповідну фахову підготовку, користуються незаплямованим високим авторитетом у суспільстві. Це принципово, коли йдеться про Конституцію демократичну, або іншими словами — Основний Закон громадянського суспільства.

Яким чином утворюватиметься Конституційна Асамблея (КА) — допоки єдиної думки не вироблено. Ймовірно, половину її складу формуватиме науково-експертна група, щоб забезпечити кваліфікований фаховий склад. Другу половину визначатимуть партії, громадські організації. За яким принципом — ще обговорюємо. Гадаю, що загалом до КА може входити близько 100 осіб.

Структурою КА може бути установчий з’їзд чи збори, мають бути обрані робочі органи: голова, заступник, секретар, президія постійно діючого громадського органу. Працюватимуть тематичні комісії, підкомісії, групи. Після узгодження цих питань науково-експертна група завершує свої повноваження і передає важелі Конституційній Асамблеї.

Її члени залучають до роботи найкращих високопрофесійних фахівців, пишуть проект і передають його на експертизу юридичним установам, експертам, науковим закладам, надсилають до Венеціанської комісії та Ради Європи. Після цього з урахуванням зауважень проект ухвалює КА і передає главі держави, який далі діє в межах чинної Конституції.

Ось так коротко про процедуру. Головне, щоб ми отримали Основний Закон, який відображатиме інтереси народу, не лише фіксуватиме права і обов’язки, а й, що набагато важливіше, передбачатиме механізм їхнього забезпечення.

ПИСАТИМУТЬ ВЧЕНІ, А НЕ ПОЛІТИКИ

 — Напевне, найважливіше в конституційному процесі — отримати суспільний консенсус. Що робить для цього влада?

Марина СТАВНІЙЧУК,

радник Президента України, кандидат юридичних наук:

— Зрозуміло, що перед країною стоїть завдання модернізації всіх сфер суспільно-політичного життя. Як і те, що сегментні реформи без комплексних дій результатів не дають. Саме тому глава держави зробив крок назустріч суспільству, підтримав ідею започаткування Конституційної асамблеї, яка готуватиме пропозиції щодо вдосконалення чинної Конституції, а також запропонував започаткувати широке обговорення конституційних ініціатив, залучивши до нього якомога ширші кола громадськості, вчених, міжнародного експертного середовища.

Мета цих дій — щоб Основний Закон Української держави писали вчені, а не політики, і щоб робота ця велася в рамках суспільного консенсусу, була підтримана значно ширшим загалом, ніж якби проектом займалася виключно Верховна Рада. При доборі процедури ухвалення Конституції підтримку отримала саме форма Конституційної Асамблеї.

Важливо, наголошує Президент, аби влада і опозиція працювали злагоджено, щоб члени КА дослухалися не лише до провладної частини суспільства, а й враховували весь спектр суспільних настроїв. І те, що глава держави також бере безпосередню участь у цьому процесі, свідчить про серйозність його намірів.

Питання вдосконалення Конституції повинно бути вище політики. Тож маємо неконфліктно створити КА, яка і стане майданчиком для дискусій, скоординувати дії Науково-експертної групи та Комісії з розвитку права (для цього зокрема вже ухвалено рішення про спільну редакційну комісію), не лише почути, а й врахувати якомога більше пропозицій. Сучасні інформаційні технології сприяють найширшим контактам, і ми повинні скористатися цим.

Олександр СКРИПНЮК,

доктор юридичних наук:

— На мою думку, дуже важливо, що ініціатива Конституційної Асамблеї якраз надійшла не від чинної нині влади, а від громадянського суспільства, яку озвучив перший Президент нашої держави Леонід Макарович Кравчук. Певна річ, в цьому процесі передбачена тісна співпраця з владними інституціями. Зокрема, президентським указом зазначено, що Кабмін забезпечуватиме належні умови для діяльності нашої Науково-експертної групи з підготовки КА.

Олексій ЮЩИК,

доктор юридичних наук:

— Чому в 1996-му в нас з’явилася «перекошена влада»? Тому, що текст Основного Закону ухвалювався як домовленість між кількома провладними групами, без врахування широких суспільних інтересів. 

І нині, коли все-таки вирішальним при ухваленні Конституції є голос влади (Верховної Ради), в процесі внесення змін до неї дуже важливо якомога більше вислухати суспільство.

Підтримую пропозицію, що в КА має бути 100 осіб. Щоб комісії (а їх пропонується започаткувати дев’ять) у її складі були справді робочими, до їхнього складу має входити 10-12 фахівців. Теоретики зможуть взяти участь у цій роботі шляхом «круглих столів», не лише висловити, а й відстояти ту чи ту свою позицію — саме так ми досягнемо бажаної мети — напишемо «розумну Конституцію».

Юрій ШЕМШУШЕНКО:

— Гадаю, маємо прискіпливіше підійти до вибору голів комісій: половина успіху їхньої роботи залежатиме від цього.

СЛУХАТИ І ЧУТИ ІНШИХ

— А яким, на вашу думку, шановні колеги, має бути процес узаконення Конституційної Асамблеї?

В’ячеслав ОЛЕЩЕНКО,

кандидат географічних наук:

— Навряд чи нинішня робота над змінами буде простішою від тієї, яка проводилася 15 років тому, коли ухвалювали Конституцію. Тому до участі в ній треба залучити не лише тих, хто має власну концепцію. Не менш важливо вміти слухати та чути і колег, і опонентів. Робота Конституційної Асамблеї буде конструктивною й результативною, якщо вона сприятиме досягненню консенсусу в суспільстві. Це узвичаєна європейська практика, якої маємо дотримуватися і ми. Завдання авторів конституційних змін — почути всіх. Ще одна засторога: законодавче вдосконалення не зупиняє конституційний процес у країні, чинні норми допоки ніхто не відмінив, їх треба дотримуватися і владі, й громаді.

Ірина КРЕСІНА,

доктор політичних наук:

— Мусимо чітко визначити і поінформувати широку громадськість: йдеться про повне оновлення Основного Закону держави чи лише про певні зміни до нього. А також сказати, що нині відпрацьовується концепція створення Конституційної Асамблеї, і лише затим на суд суспільства виноситиметься власне концепція змін до чинної Конституції від 1996 року.

Наталія ОНІЩЕНКО,

доктор юридичних наук:

— Для права як явища соціальної дійсності притаманні ознаки «сплячого права», чи, як його ще називають, права «сплячої красуні». Щоб воно реально запрацювало, маємо створити конгломерат теорії та конституційної практики. Тобто теоретики мусять виробити підґрунтя, на якому далі діятимуть представники галузевих спрямувань.

Справді, сьогодні у вітчизняних учених ще немає єдиної думки щодо діяльності Конституційної Асамблеї, порядку внесення змін до чинного Основного Закону. Оптимісти зазвичай очікують забагато. Песимісти навпаки закидають, мовляв, ніякі конституційні новації не змінять суворої дійсності. Третя категорія вчених мислить реально: зміни необхідні, без них неможливий суспільний поступ.

Я теж належу до останніх і гадаю, що ми, українські вчені, повинні сьогодні визначити чотири напрямки, де треба підставити плече нашим громадянам. Перше — обґрунтувати, як зробити людину справжньою цінністю суспільства. Друге — яким чином реально задіяти інститут юридичної відповідальності держави перед особою. Третє — передбачити юридичну і соціальну відповідальність бізнесу перед особою і суспільством. І насамкінець — визначитись з ефективними механізмами боротьби з тіньовим законодавством та тіньовими лобістами. Все це разом допоможе подолати синдром права «сплячої красуні».

Віктор МУСІЯКА,

кандидат юридичних наук:

— Точка відліку для запуску механізму Конституційної асамблеї вже є! І це вкрай важливо,. оскільки нам після відомих подій скасування змін до Конституції 2004 року треба легалізувати не лише владу, а й країну загалом. Сьогодні головне, щоб Асамблея була найбільш представницькою. 

Хотілося б, щоб політичні партії, громадські організації не просто призначали своїх повноважних представників до її лав, а делегували найкращі свої «мізки», найавторитетніших серед людей політиків чи діячів.

Багато залежить від думки членів науково-експертної ради, тих «негрів Кравчука», котрі знають, що робити і можуть рекомендувати найдостойніших, яким під силу чітко та обґрунтовано визначити цілі і завдання КА та забезпечити певну автономність її діяльності. Це не повинно бути одноосібне рішення Президента — навпаки він сам підтвердив своїм указом від 21 лютого 2011 року, що хоче, аби ініціатива надходила від учених, авторитетних експертів. Гадаю, за чотири місяці концепція діяльності Конституційної Асамблеї буде напрацьована, обговорена і затверджена, затим протягом року її члени працюватимуть власне над змінами до Основного Закону, і на початок 2013 року ми спільно вийдемо на узагальнений проект.

Павло ЄВГРАФОВ,

кандидат юридичних наук:

— Концепцію створення КА підтримую, та звертаю увагу колег, що дуже важливо, як формуватиметься її склад. Щоб не вийшло так, коли список визначений, а працювати нікому. Потрібно подумати про технічний супровід — кваліфікованих літературних редакторів, які достеменно знають державну мову, щоби до тексту майбутніх змін не потрапили мовні покручі чи двозначності.

У ширшому контексті оновлення Конституції має бути спрямоване на зменшення прірви між владою і суспільством.

ПРО ДАХ І ФУНДАМЕНТ

— Існує думка, і зарубіжні експерти про це нам вказують, що державотворчі процеси в Україні нерідко свідчать про відсутність інституційної пам’яті. Чому так буває?

Микола ПУХТИНСЬКИЙ,

кандидат юридичних наук:

— Вочевидь через те, що інколи не вміємо цінувати своє. Хочу сказати добре слово про Конституцію 1996 року, яку, як ви всі знаєте, недаремно поціновували як найкращий Основний Закон на нашому континенті. Зокрема в ньому уперше набуло конституційного звучання місцеве самоврядування. Щоправда, поруч із зразково виписаними статтями траплялися й «сирі» постулати. Вочевидь тому, що два десятиліття тому, створюючи нову державу, ми збудували дах, та не заклали під державницьку будівлю належного фундаменту.

Адже саме місцеве самоврядування скрізь у Європі розглядається як міцний підмурівок місцевої демократії, на якій ґрунтується розвинуте демократичне суспільство. І це обов’язково повинно знайти відображення в удосконаленій Конституції України.

Сучасні розробки розвитку місцевої демократії також вимагають нових підходів до визначення засад територіальної організації влади. Вони мають ґрунтуватися на європейських цінностях, що утвердилися в міжнародно-правових документах, передусім Європейській хартії місцевого самоврядування та додатковому протоколі до неї.

Відповідно до них маємо сформувати нове бачення конституційно-правового забезпечення цілісної системи місцевої публічної влади. На мою думку, це має бути окремий розділ оновленої Конституції під назвою «Територіальний устрій. Територіальні органи публічної влади. Місцеве врядування».

Олександр БАТАНОВ,

доктор юридичних наук:

— При цьому треба звернути увагу на кілька ключових моментів. Передусім маємо врахувати, що закріплені в чинній Конституції демократичні принципи в силу тих чи тих причин не працюють, хоча їхня послідовна реалізація з точки зору реального місцевого самоврядування має колосальне значення. Маю на увазі визнання людини найвищою соціальною цінністю, верховенство права тощо. Водночас взагалі поза увагою творців першої редакції Основного Закону залишилися принципи субсидіарності, повсюдності місцевого самоврядування тощо, які перебувають нині в основі європейської муніципальної доктрини.

Тож визнання на конституційному рівні цих принципів під час оновлення Конституції дасть змогу поглибити філософію тієї моделі, яка в ній вже закладена. Бо немає сумніву, що головним здобутком демократії в Україні, зокрема її муніципального аспекту, є те, що первинним суб’єктом місцевого самоврядування, головним носієм його функцій і повноважень є територіальна громада.

Самоврядні громади — це не лише адміністративно-територіальні, а й господарюючі суб’єкти, де підприємництво є двигуном соціально-економічного розвитку, джерелом утворення фінансової та матеріальної основи для вирішення соціальних і культурних завдань. Це те надійне підґрунтя, на якому тримається будь-яка цивілізована європейська держава, а саме такої України ми прагнемо.

Микола ПУХТИНСЬКИЙ:

— Принагідно зазначу, що на необхідності реформи місцевого самоврядування як складової конституційного процесу наголосив і Президент Віктор Янукович під час засідання Ради регіонів у Ялті 3 червня цього року. Вона, за його словами, повинна дати можливість запровадити механізм участі громадян у прийнятті рішень, і найголовніше — надати місцевим громадам реальні важелі впливу на державну політику.

Справді, в нашій країні допоки все ще існує застаріла напіврадянська концепція організації місцевого самоврядування, хоча в Конституції й закріплений високий статус територіальних громад. Тобто потенційно вони мають права, та реально здебільшого не володіють можливістю їхньої реалізації.

Тому глава держави завважив: основою реформування місцевого самоврядування стануть саме територіальні громади, і для цього ми маємо виробити новий алгоритм конституційно-правового регулювання відносин у сфері місцевого і регіонального розвитку. Президентський сигнал про те, що наша країна бере курс на глибоку реформу місцевого самоврядування, готується концепція, і практичний план змін схвально сприйняла вітчизняна самоврядна спільнота. Адже цієї реформи ми очікували і добивалися впродовж всіх років незалежності.

— Отже, підсумуємо нашу розмову. Як переконливо говорили співрозмовники, вітчизняні науковці, і передусім правники готові активно долучитися до конституційного процесу і вже реалізують це важливе суспільне завдання, зокрема і через утворену указом Президента Науково-експертну групу з підготовки Конституційної Асамблеї. Важливо, що при цьому всі вони займають принципову громадянську позицію, щиро опікуючись, щоб і подальша робота цієї незалежної самоврядної інституції, покликаної підготувати оновлений Основний Закон нашої держави, не звелася до формальних речей, а була прагматичним і, головне, результативним процесом.

Насамкінець звернімося до ще однієї з настанов нашого великого державника Євгена Сверстюка усім тим українцям, хто не лише бажає Україні добра і процвітання, а й в міру своїх сил працює над цим: «Первісний ключ — у людині. А людину сковують умови. Та умови для себе, зрештою, витворює вона сама — на свій зріст. Мусимо рости і духовним зростанням, моральним авторитетом здобувати престиж і відстоювати своє місце під сонцем». Написано це Є. Сверстюком понад 40 років тому, проте, погодьтеся, дуже актуально звучить у рік 15-ї річниці Основного Закону і 20-річчя незалежності України.

08 червня 2011 р.

«Круглий стіл» підготувала і провела Ірина НАГРЕБЕЦЬКА, 

«Урядовий кур’єр»

//www.ukurier.gov.ua/uk/articles/konstitucijnij-proces-yak-rozbuditi-splyachu-krasu/p/

Доктрина конституційної перебудови: завдання та напрямки реформи

Конституція 1996 року проголосила Україну суверенною, незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою, визнала людину найвищою соціальною цінністю, закріпивши основні міжнародні стандарти прав людини, утвердила загальновизнані в усьому цивілізованому світі принципи і юридичні механізми народовладдя, створила об’єктивно необхідні правові основи функціонування та подальшого розвитку суспільства і держави.

Поза всяким сумнівом, чинний Основний Закон втілив головні здобутки і напрацювання європейського конституціоналізму. Разом з тим, гостра політична боротьба, яка передувала прийняттю Конституції і зумовила її половинчатість та компромісність, не дозволила вирішити в тексті Основного Закону всіх проблем переходу від посттоталітаризму до демократії.

Згодом перспективи еволюційного розвитку України стали вимагати переосмислення положень чинної Конституції. Значні надії в цьому сенсі покладалися на проведення конституційно-правової реформи, яка була розпочата у грудні 2004 року. Однак, її потенціал не був використаний. Брак високої мети реальної української політики призвели до перманентних політико-правових конфліктів, які мали наслідком деструкцію як для суспільства, так і для держави. Додайте до цього нещодавній реверс – повернення до Конституції 1996 року – і маємо Україну недореформованою, яка застрягла у просторі, по-суті, пострадянського розуміння конституціоналізму.

Не випадково останні конституційні зміни не стосувалися трансформації пострадянської державності та суті відносин між державою і громадянином. Йдеться, насамперед, про правове обмеження втручання держави в суспільне та приватне життя, оформлення системи відповідальності влади, механізму реалізації конституційних гарантій основних прав і свобод, створення запобіжників проти монополії будь-яких груп впливу або політичних партій.

Поступово держава і державне почали функціонувати як домінуючі явища, формуючи й виокремлюючи свій власний корпоративно-бюрократичний, а не суспільно-корисний інтерес. Це, зокрема, проявляється у правовому послабленні низки політичних інститутів, які поступово втрачають власні конституюючі ролі, що стало можливим внаслідок зсуву та роздроблення системи стримувань і противаг. Насамперед це стосується функціонування парламенту як повноцінного плюралістичного представницького органу, проведення чесних та прозорих загальнонаціональних виборів. Засади правової держави та верховенства Конституції дедалі більше набувають декоративного, а підчас маніпулятивного характеру.

Таким чином, стан сучасного українського суспільства і політичного процесу в Україні об’єктивно потребує вдосконалення конституційного регулювання суспільних відносин. Необхідність і важливість змін до Конституції пояснюється насамперед потребою політико-інституційного дооформлення державності, відмежування від радянського правового спадку, втілення новітнього політико-правового бачення держави. На наш погляд, сучасна правова держава — це насамперед такий політико-правовий режим функціонування суспільства, де держава, керуючись принципом верховенства права, в сукупності своїх складових і механізмів виступає середовищем, засобом і гарантом реалізації та захисту прав людини і громадянина.

Отже, нам потрібна не нова Конституція, а втілення в існуючій нового характеру взаємин між громадянином і суспільством з одного боку та владою з іншого. Такі зміни мають сприяти досягненню визначеної у чинній Конституції України головної мети, пов’язаної з розвитком і зміцненням демократичної, соціальної, правової держави. Вони повинні врахувати зауваження і пропозиції Венеціанської комісії і Парламентської Асамблеї Ради Європи, усунути у змісті Основного Закону існуючи недоліки, зокрема: недостатність механізмів гарантування конституційних прав і свобод людини і громадянина, вади в організації та функціонуванні державного механізму, недосконалості системи стримувань і противаг, неефективність існуючої територіальної організації влади, смислові неузгодженості. Зміни до Конституції відкриють шлях до проведення давно назрілих правових реформ, йдеться про реформу публічного адміністрування, адміністративно-територіальну, судово-правову реформи, а також про реформування місцевого самоврядування.

Елементами системного оновлення Конституції України мають стати, зокрема, посилення конституційних гарантій прав і свобод людини та громадянина; конституційне закріплення нових форм безпосередньої демократії; удосконалення конституційного формату поділу влади та системи стримування і противаг; забезпечення принципу цілісності державної влади; перегляд існуючої територіальної організації влади в Україні; усунення присутніх в Основному Законі смислових неузгодженостей.

Цілком поділяючи погляди вчених щодо важливості таких конституційних інститутів як права і свободи людини і громадянина, місцеве самоврядування і територіальна організація влади, зупинимось лише на трьох ключових питаннях, які, на мій погляд, становлять основу сучасної доктрини конституційної перебудови України. Йдеться про удосконалення механізмів реалізації влади народом, тобто розвиток народовладдя; з цієї площини – про формування і удосконалення системи організації влади та удосконалення механізмів контролю влади.

1. Удосконалення механізмів реалізації влади народом – розвиток народовладдя

Розвиток народовладдя, або ж питання удосконалення механізмів реалізації влади народом має принципове значення в доктрині конституційного оновлення. Адже воно напряму пов’язане з формуванням влади, розвитком представницької демократії, а також з безпосередньою участю народу у здійсненні влади – безпосередньою демократією.

Загальновідомо, що у демократичних країнах формування влади відбувається шляхом виборів. Забезпечення широкої участі громадян у виборах, їх прозорості, вільного волевиявлення, сталості виборчого законодавства і виборчого процесу повинні визначати мету і становити зміст конституційних змін.

Вважається за доцільне доповнити та розкрити зміст принципів виборчого права, спрямованих на зміцнення гарантій реалізації та захисту конституційних виборчих прав громадян України. Окрім того, що вибори є прямими і відбуваються на основі загального і рівного виборчого права шляхом таємного голосування, необхідно встановити, що усі виборці мають однакову кількість голосів на виборах і голосують особисто; що вибори є вільними і виборці самостійно вирішують питання їх участі у виборах; що виборцям гарантуються умови для вільного формування своєї волі та її вільного виявлення під час голосування.

Важливо закріпити періодичність виборів, визначити конституційні строки їх проведення, розвести у часі вибори Президента України, народних депутатів та органів місцевого самоврядування.

Потребує суттєвого розширення застосування форм безпосередньої демократії в Україні.

Вже час запровадити інститут народної законодавчої ініціативи і визначити, що на вимогу певної кількості громадян, які мають право голосу (наприклад, від ста до п’ятисот тисяч), законопроекти можуть бути внесені до парламенту і повинні розглядатися позачергово. Передбачити, що за народною ініціативою на вимогу не менш як півтора мільйона громадян України, які мають право голосу, до парламенту може бути поданий законопроект про внесення змін до Конституції або про нову редакцію Конституції України.

Треба конституційно і на законодавчому рівні унормувати положення про інститути скасувального референдуму (народне вето), конституційного звернення (скарги) громадян.

Важливо також удосконалити положення чинної Конституції щодо реформування демократії про проведення референдумів, значно розширивши їх застосування шляхом визначення предмета референдумів як всеукраїнського, так і місцевих. Зокрема встановити, що на загальнонаціональних референдумах вирішуються питання національного суверенітету - зміна території, участь у міждержавних об`єднаннях тощо. Рішення, ухвалені за наслідками реалізації такої форми народного волевиявлення, мають бути обов’язковими і не потребують додаткового затвердження будь-якими конституційними органами. Потрібно визначити саме на конституційному рівні, а не рішеннями Конституційного Суду України, порядок введення в дію рішень, ухвалених на референдумі.

2. Удосконалення системи організації влади

Дискусії навколо найбільш прийнятної форми правління для України давно тривають у науковому середовищі, особливо гострими вони є у політичних колах.

Відразу зауважу, що ми є прихильником змішаної або парламентсько-президентської форми правління. Історія свідчить, що саме такий політичний режим притаманний країнам перехідного періоду від тоталітаризму до демократії і, що саме такий режим виступає надійним запобіжником повернення до автократичних форм правління. Адже, і президентська, і тим паче парламентська республіки дуже вибагливі до політичної культури. Вони існують і ефективно діють лише в країнах з усталеними демократичними традиціями, де в свідомості громадян і в практиці державотворення утвердилися принципи верховенства права, економічного та політичного плюралізму, визначилися і закріпилися правила парламентаризму, створена реальна система багатопартійності. В протилежному випадку такі республіки дуже швидко продукують авторитаризм.

На наше переконання, сьогодні визначальним у питанні удосконалення системи організації влади є не вибір форми правління, а створення нових конституційних балансів влади, сучасної і ефективної системи стримувань і противаг. Відомий французький філософ Шарль Монтеск’є стверджував, щоб попередити зловживання владою, необхідний такий порядок речей, при якому різні влади мали б змогу взаємно стримувати одна одну.

Слід відзначити, що удосконалення системи стримувань і противаг, створення нових балансів набуває у доктрині конституційної перебудови особливого значення як об’єктивна потреба з огляду на політичну незавершеність та недостатню зрілість української демократії, відсутність прямих кореляцій між інтересами громадян, нації, держави та корпоративними цінностями і завданнями політичних партій, слабкий вплив громадянського суспільства на владні інституції.

Основними доктринальними чинниками, які визначають зміст удосконалення побудови і дії системи стримувань і противаг є: утвердження різних форм і способів формування окремих гілок влади, встановлення різних термінів їх повноважень; визначення тих дискретних повноважень кожної із гілок влади, за допомогою яких здійснюється їх стимулювання або стримування; послідовне проведення у життя демократичних принципів організації і діяльності всіх органів державної влади; встановлення конституційно-правової відповідальності за порушення принципів і норм, які забезпечують ефективну дію системи стримувань і противаг; здійснення конституційного контролю і судового захисту з метою забезпечення верховенства права у взаємовідносинах між гілками влади.

В цьому контексті стрижнем конституційних змін мають стати: перехід до бікамералізму; роз’єднання джерел формування основних гілок влади, насамперед судової; забезпечення єдності і цілісності виконавчої влади, тощо.

Утвердження бікамеральної побудови українського парламенту, тобто його двопалатної структури, з одночасним зменшенням загальної чисельності народних обранців до 384 особи дасть можливість:

• збалансувати владу і забезпечити функціональну стабільність вищого законодавчого органу;
• розширити представницьку демократію і посилити процеси децентралізації, запровадити конституційний механізм рівного представництва регіонів;
• підвищити якість законотворчого процесу, розмежувати функції нормотворення і державотворення.

Двопалатний парламент стане поєднувати в собі і політичне і територіальне представництво.

Нижня палата – Палата депутатів, будучи обраною шляхом прямих виборів за пропорційною системою, є органом політичного представництва народу. Крім законодавчої функції, на нижню палату парламенту покладається відповідальність за формування уряду та контроль за його діяльністю. Неспроможність призначити уряд і затвердити програму його діяльності має наслідком розпуск нижньої палати парламенту та її дострокові вибори.

Верхня палата – Сенат має обиратися прямими виборами за мажоритарною системою та представляти громади і регіони України. Їх рівне (по три особи від областей та м. Києва) представництво буде виступати об’єднуючим чинником. Передбачається ротація сенаторів у певний термін, що дасть можливість забезпечити наступність і стабільність у здійсненні влади. Цьому ж буде слугувати і підвищений віковий ценз депутатів верхньої палати. Сенат на відміну від нижньої палати не може бути розпущеним.

Верхня Палата покликана взяти на себе повноваження щодо кадрових призначень, які не є урядовими, а також схвалення рішень Президента України у сфері оборони і безпеки. На Сенат покладаються функції призначення виборів Президента України, вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, депутатів обласних, Київської міської, районних рад, рад громад, голів громад; та дострокового припинення повноважень цих органів за поданням Президента України. Таким чином, за Сенатом закріплюються установчі повноваження, які загалом відбивають важливу установчу роль верхньої палати Парламенту.

Наявність Сенату обмежуватиме вплив деструктивних партійних чинників, від яких об’єктивно страждає діяльність однопалатних парламентів, що формуються на партійній основі.

До європейських стандартів пропонується обмежити обсяг недоторканності парламентарів: народний депутат без згоди Палати депутатів, сенатор без згоди Сенату не може бути затриманий чи заарештований. Проте притягнення до кримінальної відповідальності здійснюється у загальному порядку, аж до набрання законної сили обвинувальними вироком щодо нього, що тягне припинення повноважень народного депутата чи сенатора.

На завершення цієї частини вважаємо за необхідне спростувати поширену в українському суспільстві тезу, що начебто бікамералізм сприяє федералізації країни або навіть провокує її розпад. Такі побоювання не мають наукового підґрунтя і не знаходять свого підтвердження. Бікамералізм є історично давньою і однією з можливих форм організації представницького інституту влади в унітарній державі. У Європі чимало унітарних країн зі стійкою традицією бікамералізму, зокрема Великобританія, Ірландія, Іспанія, Італія, Нідерланди, Франція, Польща. Хоча між федералізмом і бікамералізмом існує зв’язок, водночас він не має зворотного характеру. Історії невідомі прецеденти розпаду країни або переходу до федеративного устрою внаслідок діяльності двопалатних парламентів загалом і верхніх палат зокрема.

Наступним кроком в удосконаленні системи стримувань і противаг повинно стати роз’єднання джерел формування основних гілок влади.

На відміну від чинної Конституції України пропонується весь склад Кабінету Міністрів України формувати у парламентський спосіб – Палатою депутатів, яка наділена широкими повноваженнями щодо контролю за діяльністю Уряду і перед якою він відповідальний. При цьому запровадження парламентської інвеститури, тобто схвалення представницьким органом Програми діяльності Уряду з одночасним затвердженням складу Кабінету Міністрів України дозволить утворити сильну, стабільну виконавчу владу, спроможну до ефективного співробітництва із представницьким органом. Парламентська інвеститура Уряду обумовлюватиме логіку його парламентської відповідальності: невідповідність, як і неефективність, дій Уряду визначеним у Програмі умовам спричинятиме постановку в Палаті депутатів питання про відповідальність Кабінету Міністрів України.

Саме така модель організації виконавчої влади та її взаємодії із законодавчою відповідає завданню утвердження в національній державно-правовій системі змішаної форми правління в умовах незавершеності розвитку парламентаризму.

Суперечить теорії і практиці європейського конституціоналізму і такий суто український винахід, коли донедавна одна гілка влади – законодавча формувала дві інші гілки влади – виконавчу та судову, нехай і не у дискретний спосіб.

У системі нових балансів влади важливе місце посідає питання щодо забезпечення єдності і цілісності виконавчої влади.

Як вже підкреслювалось вище передбачається її формування лише у парламентський спосіб, що виключає потенційно можливий конфлікт між Президентом, парламентом і Урядом.

Повноваження Президента України щодо скасування актів Кабінету Міністрів ліквідуються за виключенням рішень, які стосуються зовнішньої політики, національної безпеки і оборони. Державні адміністрації необхідно перетворити у префектури, залишивши за ними функції контролю за дотриманням законодавства місцевими громадами, або ж формувати їх через вибори, передавши їм повноваження виконавчої влади органів місцевого самоврядування. Повноцінний і альтернативний варіант, коли повноваження виконавчої влади на місцях здійснюють виконкоми місцевих рад.

Саме така «вертикаль» влади і розподіл компетенцій унеможливлять дуалізм виконавчої влади, забезпечать демократизм у її діяльності і справжній контроль з боку народу, ліквідують інститут делегування повноважень органам виконавчої влади, як архаїзм радянської системи.

3. Удосконалення механізмів контролю влади, захисту прав людини

У сучасній доктрині конституційної перебудови України важливе місце відводиться питанням удосконалення механізмів контролю влади.

Йдеться про встановлення дієвого парламентського контролю, підвищення ролі уповноваженого з прав людини, а головне створення такої судової системи, яка забезпечує ефективний захист прав людини і контроль за діями влади.

Пропонується запровадження усталеної у практиці розвинених зарубіжних країн форми парламентського контролю за урядом, а саме – інституту інтерпеляції, тобто відповідальності Кабінету Міністрів України у її класично-європейському конституційному форматі.

Необхідно конституційно унормувати діяльність Уповноваженого з прав людини у такий спосіб, щоб після його висновків про порушення прав людини невідворотно наступала відповідальність винних осіб, здійснювались заходи органами, які наділені відповідною компетенцією, для унеможливлення повторення цих порушень у майбутньому.

Зміни до Конституції України мають створити конституційну основу для реформування судової системи, перетворити суди і правосуддя у справжніх гарантів реалізації та захисту прав людини і громадянина.

Залишаючи поза рамками обговорення такі актуальні проблеми, як добір суддівських кадрів, їх підготовка та перепідготовка, дисциплінарна відповідальність суддів та інше, тезами зосереджу увагу на вузлових елементах конституційних змін. Доктриною передбачається:

• запровадження інституту мирових суддів та суду присяжних;
• зміна умов і порядку формування Вищої ради юстиції;
• збільшення вікового цензу суддів;
• призначення суддів безстроково;
• закріплення принципу інстанційності судів;
• призначення суддів вищих спеціалізованих судів, Верховного Суду України і Конституційного Суду України Сенатом за поданням Президента;
• перехід до обрання на посади голів судів та їх заступників зі складу сіддів відповідного суду;
• унормування обов’язкового відображення у державному бюджеті на кожний рік окремого фінансування кожного суду.

Окремо треба відзначити, що із повноважень прокуратури України виключається нагляд за додержанням прав і свобод людини і громадянина, додержанням законів із цих питань органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами, а також здійснення досудового слідства.

Отже, підсумовуючи вищенаведене, слід відмітити, що запропонована доктрина конституційної перебудови в Україні має забезпечити удосконалення і посилення основ конституційного ладу; ефективні механізми реалізації і гарантування прав людини; формування якісно нового та дієвого місцевого самоврядування, удосконалення адміністративно–територіального устрою України. 

Центральними у доктринальних положеннях є: удосконалення народовладдя, утвердження виборчої системи, яка б забезпечила в парламенті представництво Українського народу за політичним і територіальним принципами, формування дієвої системи форм безпосередньої реалізації народного суверенітету; оновлення системи стримувань і противаг, зокрема реформування українського парламентаризму шляхом запровадження інституту бікамералізму; подолання дуалізму виконавчої влади; докорінну зміну системи судоустрою та судочинства в Україні.

На завершення висловлю своє бачення щодо порядку внесення змін до Конституції України.

Оцінюючи існуючи наукові думки і пропозиції політиків з цього приводу у розрізі нормативного змісту Рішень Конституційного Суду України від 3 жовтня 1997 року № 4-зп (справа про набуття чинності Конституцією України), від 5 жовтня 2005 року № 6-рп (справа про здійснення влади народом) і від 16 квітня 2008 року № 6-рп (справа про прийняття Конституції та законів України на референдумі), необхідно зауважити, що не існує іншого шляху внесення змін до Конституції України, ніж передбаченого діючою Конституцією України.

Доктринальні положення визначають, що прийняття Конституції є актом установчої влади, яка належить народу; що внесення змін до Конституції, прийняття нової редакції або нової Конституції України на референдумі за народною ініціативою є можливим. Але ця можливість настає лише після внесення змін до розділу XIII Конституції України та за наявності відповідних норм у Законах України, які регулюють ці питання.

06.06.2011

Президент Інституту правової політики,

д.ю.н., Заслужений юрист України,

міністр юстиції України (2007-2010 рр.)

Микола Оніщук

//ilp.kiev.ua/node/318

//www.aprnu.kharkiv.org/news_21032011_2html.html

Україні потрібна Конституція Землі

Екологія має стати питанням номер один у державній політиці, тому що людство довго не протримається: нас або накриє велике цунамі, або ми отруїмося власними ж продуктами життєдіяльності. 

«Ми» — це і Україна, і вся планета Земля, адже щодо екологічної безпеки країни дуже залежні одна від одної. 

Згідно із соціологічними даними, нині 70% українців ситуацію в своєму регіоні оцінюють як негативну. 11% взагалі назвали повітря, яким дихають, воду, яку п’ють, і землю, на якій вирощують продукти, «повністю» неблагополучними. 60% — «скоріше неблагополучною», 1,7% — повністю благополучною. 

Звичайно, це суб’єктивні оцінки, але в будь-якому випадку громадяни в своїх регіонах знають, яка в них склалася ситуація з накопиченням сміття, покинутими складами з добривами, забрудненими водоймами чи загазованим повітрям. Тобто ці оцінки варті, щоб до них прислухалися. Оцінюючи вплив на людство глобального потепління, 38% опитаних вважають, що основний «внесок» зробила людина, 52% вважають, що людство — це тільки один із факторів негативного впливу на природу, тільки 7% вважають, що до потепління призвели природні процеси.

Висловилися наші громадяни й щодо ідей, як покращити екологічний стан. Більшість українців — 67% — висловилися за те, щоб не смітити на вулицях і в парках; 58% кажуть, що готові економити воду, електроенергію і газ, а також використовувати енергозберігаючі технології; 35% готові сортувати сміття і майже стільки ж використовувати менше «хімії» в побуті. Також кожен п’ятий заявив, що не проти брати участь у суботниках. Що стосується питань атому, то майже 90% українців проти збереження в Україні радіоактивних відходів з інших країн. Повторення масштабних катастроф в Україні не боїться тільки половина громадян, а кожен п’ятий вважає, що нещастя може статися щодня.

Виходить, що громадська думка України вже готова до змін, до екологічних реформ. Потрібно лише суспільство організувати. Хто б (чи що) це зробив? Можливо, допоможе мобілізувати сили Екологічна Конституція Землі, автором якої є ректор Національного лісотехнічного університету України, академік НАН України, професор, доктор економічних наук Юрій ТУНИЦЯ.

16-17 травня цього року він став учасником ІV Невського міжнародного екологічного конгресу, що відбувався в Санкт-Петербурзі. Юрій Юрієвич був головним доповідачем з ідеї створення Екологічної Конституції Землі (ЕКЗ) — міжнародного правового акта екологічної безпеки планети, яка проголошувалася президентами України в 2007 р., 2008 р. та 2009 р. на сесіях Генеральної Асамблеї ООН. Тож нинішній наш співрозмовник — Юрій Туниця.

— Юрію Юрійовичу, скільки часу пройшло з того часу, як зародилася ідея створення Екологічної Конституції Землі (ЕКЗ)?

— Перша наукова дискусія з цього приводу відбулася 1992 року на Міжнародній конференції в Університеті Хофстра (США). Але спочатку варто нагадати читачам, чим викликана необхідність вироблення і прийняття Екологічної Конституції Землі. Усім відомо, що планета Земля завжди була органічно єдиною, взаємопов’язаною природною (екологічною) системою. У зв’язку з глобалізацією Земля стала, відповідно, й взаємопов’язаною і взаємозалежною економічною системою, причому — агресивною до довкілля. А звідси — й деградація біосфери, врешті — й світової економіки. Ще В. Вернадський у своєму вченні про біосферу й ноосферу відзначав, що людство стало «потужною геологічною силою». Ми стали свідками антиекологічного способу господарювання. Розумне й ефективне вирішення як глобальних, так і національних екологічних проблем можливе лише за умови переведення світового господарства в екологічну (чи — «зелену») економіку. Тільки таким чином людство може змінити хибну траєкторію соціально-економічного розвитку цивілізації.

— У квітні цього року відбулася Міжнародна науково-практична конференція в зв’язку з 25-річчям Чорнобильської трагедії, а в березні світ здригнувся від другої найбільшої катастрофи — на АЕС «Фукусіма-1» в Японії. Невже й науковцям, а головне — урядам багатьох країн не зрозуміло: ЕКЗ треба приймати негайно?

— Ідеться і про інші аварії, скажімо, на нафтовидобувній платформі в Мексиканській затоці (США). Людство має запам’ятати: ці та інші екологічні катастрофи сталися не внаслідок випадкового збігу обставин. Вони — рукотворні. Одразу ж після недавньої трагедії в Японії в світі заговорили, чи потрібно будувати нові атомні електростанції. Адже є безпечніші, хоча й менш прибуткові, альтернативні джерела енергії. Так, потрібно рішуче вдаватися до використання альтернативних джерел енергетики. Але зрозуміло, що відразу всі АЕС не закриєш... І тому в усіх країнах, в Україні — передусім, потрібно екологізувати освіту, переконувати учнів, студентів, що ми, люди, залежні від природи. І не повинні ставати її руйнівниками.

— Розкажіть детальніше про ідею ЕКЗ.

— Концептуально ця ідея складається з двох частин: дефінітивної і регуляторної, тобто інституційної. Що мається на увазі? У дефінітивній частині повинні бути виписані узгоджені міжнародні правила та норми такої економічної діяльності, яка була б екологічно безпечною. Друга, регуляторна, частина — це потреба в створенні Світової Екологічної Організації в системі ООН, а також інших органів, які б регулювали й контролювали дотримання норм, виписаних у дефінітивній частині, завдання та правила функціонування цих органів.

Уперше ініціативу створення ЕКЗ озвучив на 19-й спеціальній сесії Генеральної Асамблеї ООН у 1997 році президент України Леонід Кучма. Вдруге він нагадував світовій громадськості про існування такої важливої ідеї в Зверненні з нагоди закриття Чорнобильської атомної електростанції 15 грудня 2000 року. У 2006 році це зробив прем’єр-міністр України В.Янукович у листі від імені уряду до учасників Міжнародної наукової конференції «Екологічна Конституція Землі як економіко-правова основа глобальної стратегії сталого розвитку та екологічної безпеки планети». Про потребу створення ЕКЗ говорили в ООН президент України В.Ющенко (2008, 2009), а також міністр закордонних справ України А.Яценюк у 2007 році.

— А політики інших країн?

— Першу частину ідеї ЕКЗ було проголошено на 19-й спеціальній сесії Генеральної Асамблеї ООН від імені Бразилії, Німеччини, Сінгапуру й Південної Африки канцлером Німеччини Гельмутом Колем... Будемо сподіватися, що скажуть своє слово парламенти країн-членів ООН. Адже свого часу Представництво України при Євросоюзі провело значну роботу з популяризації ідеї ЕКЗ. І, як нам здається, Європарламент мав би підтримати цю ідею. До речі, документи Конференції ООН із довкілля і розвитку (вона відома як «Ріо-92») спираються на найвищі досягнення людського розуму ХХ століття, вони були схвалені консенсусом 179 країн світу. На жаль, тільки один з п’яти документів саміту «Ріо-92», тобто Конвенція про зміни клімату, набув юридичної сили у вигляді Кіотського протоколу, підписаного й ратифікованого більшістю держав світу.

— Але, все ж таки, чому навіть після 16 конференцій, проведених ООН щодо продовження дії Кіотського протоколу після 2012 року, цей документ не здобув одностайної підтримки більшості країн світу? Чому, скажімо, кліматична конференція ООН у Копенгагені, наприклад, у 2009 році, не змогла прийняти заключний документ, а лише декларацію, навіть більше — розпливчасту угоду щодо глобального потепління просто «прийняли до відома»?

— Можливо, тому, що більшість країн, що розвиваються, вважають цю угоду «змовою багатих». Німецький часопис «Шпігель» пояснив це так: «Амбітні ідеї Копенгагена розбилися об інтереси США, Китаю та кількох інших країн, які вони ретельно охороняють».

— Отже, головними бар’єрами на шляху створення ЕКЗ є, з одного боку, багаті країни, а з іншого — наша влада. Це якщо говорити й про Україну.

— Звичайно. Хіба ще не достатньо фактів, щоб зрозуміти, збагнути і нам, і всім: маємо створити узагальнений консолідований основний закон, який би об’єднав усі міжнародні угоди в екологічній сфері й стимулював екологічну економіку, яка не спричиняє катастрофи? Треба добитися того, щоб той, хто забруднює середовище, платив. Цей принцип має бути основним. Я добивався, щоб виступити на пленарному засіданні Чорнобильської конференції (до 25-річчя катастрофи на ЧАЕС), щоб поговорити про це, про ЕКЗ, але нічого не вийшло. Мені тільки дали слово на засіданні секції.

— А на ІV Невський міжнародний екологічний конгрес, що відбувався нещодавно в Санкт-Петербурзі, вас запросили. І ви були головним доповідачем. Чому така неповага вдома й розуміння — за кордоном?

— Знаєте, немає пророка у своїй Вітчизні. А якщо серйозно, то в них не було кому доповідати з приводу ЕКЗ. Він відбувався у Думській залі в присутності 1 500 осіб із 48 країн. Нашу, українську, делегацію з 13 осіб, яку очолював голова ВР Володимир Литвин, гарно прийняли. У цій великій залі мені легко говорилося. Про те, що має бути реалізована ідея як створення Всесвітньої екологічної організації, так і, згодом, Екологічної Конституції Землі — основний закон, що може стати потужним імпульсом досягнення консенсусу у вирішенні проблем зміни клімату та інших екологічних загроз. Про те, що парламент і уряди всіх країн світу повинні до нас прислухатися і провести парламентські слухання та широкий діалог із громадськістю щодо принципових питань створення ЕКЗ. Наприкінці я висловив думку, що організатори Конференції ООН із сталого розвитку (2012 р.) повинні внести це питання у порядок денний Саміту Землі «Ріо+20». Приємно, що учасники Невського міжнародного екологічного конгресу підтримали ідею створення Світової Екологічної Організації і підготовки Екологічної Конституції Землі. Це вселяє надію.

Спілкувався Богдан ЗАЛІЗНЯК

ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ /«День» №95-96, 03 червня 2011 р.

//www.day.kiev.ua/210587

Доповідь Amnesty International 2011 Україна

УКРАЇНА
Глава держави: Віктор Янукович

(змінив на цій посаді Віктора Ющенка в лютому)

Керівник уряду: Микола Азаров

(змінив на цій посаді Юлію Тимошенко в березні)

Смертна кара: скасована за всі види злочинів

Чисельність населення: 45,4 млн. чол.

Середня тривалість життя: 68,6 роки

Смертність дітей до 5 років (ч/ж): 18/13 на 1000

Грамотність дорослого населення: 99,7%

Надходили повідомлення про катування та інші види жорстокого поводження в тюрмах та під вартою в міліції. Ув’язненим та підозрюваним у скоєнні кримінальних злочинів не надавали належної медичної допомоги. Співробітники правоохоронних органів нападали на правозахисників й вчиняли утиски щодо них. Біженцям та прохачам притулку погрожували примусовим поверненням та іншими порушеннями їх прав. Міліція дискримінувала представників національних меншин, а мирних демонстрантів затримували та наносили побої.

Тортури та інші види жорстокого поводження

Не припинялися скарги на катування та інші види жорстокого поводження під вартою в міліції. В березні було реорганізовано Управління моніторингу дотримання прав людини в діяльності органів внутрішніх справ МВС України, що стежило за умовами утримання під вартою в міліції. Його замінили дрібнішим підрозділом без спостережних функцій.

1 липня Європейський суд з прав людини встановив, що групу ув’язнених, побитих у Замковій виправній колонії у Хмельницькій області в двох окремих випадках в 2001 та 2002 році, піддавали катуванням та жорстокому поводженню. Побиття відбувалися в ході учбових тренувань групи швидкого реагування - спеціального загону тюремної охорони для придушення заворушень в тюрмах.

Як стало відомо, 1 липня у Винницькому СІЗО № 1 співробітники групи швидкого реагування жорстоко поводилися з затриманими, щоб покарати за протест проти жорсткого поводження з групою затриманих, який мав місце на день раніше. Родичі затриманих у СІЗО розповіли про події, що відбувалися там протягом двох днів. 30 червня група з 15 затриманих повинна була відправитися на судове засідання. Міліціонери конвойної служби наказали одному з них роздягнутися догола. Коли той відмовився зняти труси, його побили, закували в наручники та прив’язали до стіни. Інших затриманих також побили. Коли на наступний день міліцейський конвой прибув для супроводу затриманих до суду, вони відмовилися виходити з камер на знак протесту проти побиття напередодні. Тюремна адміністрація викликала групу швидкого реагування, яка, як стверджують, без розбору побила усіх в’язнів.

Смерть під вартою

В січні заступник голови Державного департаменту з питань виконання покарань заявив про нестачу фінансування санчастин у тюрмах. При цьому затриманих не випускали з тюрми на лікування в установи поза тюремною системою.

7 квітня Тамаз Кардава помер у лікарні через те, що йому відмовили у життєво необхідній медичній допомозі. Він – громадянин Грузії, який утік від конфлікту в Абхазії. В серпні 2008 року Тамаза Кардаву затримали на території України, і на той момент він вже був хворий на гепатит С. Як стверджувалось, в Шевченківському РВВС міста Києва його катували, змушуючи зізнатися в збройному нападі. В медичних висновках підтверджується, що його жорстоко били та зґвалтували міліцейським кийком. В останні два місяці попереднього ув’язнення йому відмовляли в спеціальному лікуванні, й стан його здоров’я різко погіршився. 30 березня Тамаз Кардава шість годин пролежав на ношах на підлозі в залі Шевченківського суду міста Києва. Суддя відхилила прохання його адвоката про негайну госпіталізацію.

Правозахисники

Правозахисникам та правозахисним громадським організаціям стало важче працювати через перешкоди в судах та фізичні напади. Не менше трьох правозахисників цілеспрямовано переслідували у зв’язку з їх законною правозахисною діяльністю.

У травні на Андрія Федосова, голову організації «Юзер», яка відстоює права психічно хворих людей, після попередніх погроз, отриманих по телефону, напали невідомі. Міліція відмовилася приймати в нього заяву та не вжила жодних заходів. У липні його затримали на день у зв’язку зі злочином, ймовірно скоєному 10 років тому, коли йому було 15 років. 20 вересня з нього зняли обвинувачення, оскільки було доведено, що на момент злочину він знаходився у закритій дитячій лікарні й не міг його скоїти.

29 жовтня Вінницький суд видав розпорядження про примусове психіатричне обстеження профспілкового активіста Андрія Бондаренко. В листопаді після оскарження це рішення залишилось в силі. Андрій Бондаренко ніколи не страждав на психічні захворювання й пройшов три психіатричні експертизи, які підтвердили, що він психічно здоровий, при чому остання з них відбулася у жовтні. Серед інших причин, на які посилалася прокуратура, спрямовуючи його на обстеження, назвали «загострене усвідомлення своїх прав і войовнича, наполеглива готовність відстоювати їх неадекватно реальній ситуації». Андрій Бондаренко боровся за права сезонних працівників на заводах з переробки цукрового буряку у Вінницькій області та викривав корупцію на найвищому рівні.

Біженці, шукачі притулку та мігранти

Шукачам притулку в Україні, як і раніше, загрожують безпідставні затримання, расизм та здирства з боку працівників міліції. Крім того, їх повертали в країни, де їх права могли бути грубо порушені. Через недосконалість системи надання притулку вони залишилися без захисту.

У січні вступила в силу стаття Договору про реадмісію між Україною та ЄС стосовно громадян третіх країн. За умовами Договору, держави ЄС мають право повертати незаконних мігрантів в Україну, якщо ті прибули в ЄС через українську територію. За даними Міжнародної Організації з Міграції, в період з січня по липень в рамках цієї угоди вислали 590 чоловік. Надходили повідомлення про побиття мігрантів та жорстоке поводження з ними під вартою. Більш того, незважаючи на те, що угода повинна була розповсюджуватися на «нелегалів», за наявними даними, серед повернених були й шукачі притулку.

Станом на кінець року четверо шукачів притулку з Узбекистану: Умід Хамроєв, Косім Дадаханов, Уткір Акрамов и Зікрілло Холіков - утримувалися під вартою в очікуванні екстрадиції на батьківщину. Всі четверо розшукувалися в Узбекистані за такими звинуваченнями, як членство у незаконних релігійних та екстремістських організаціях; розповсюдження матеріалів, що містять погрозу суспільному ладу та безпеці; а також спроби повалення конституційного устрою. У випадку повернення їм загрожували катування та інші види жорстокого поводження. В липні Європейський суд з прав людини офіційно звернувся до уряду з проханням не повертати прохачів притулку в Узбекистан до розгляду їх справи, однак відкликав прохання після запевнень в тому, що чоловіків не повернуть, доки вони не пройдуть усі етапи процедури надання притулку.

Расизм

Співробітники правоохоронних органів продовжували затримувати й поміщати під варту через колір шкіри.

29 січня три міліціонери в цивільному підійшли до двох сомалійців, Ісмаіла Абді Ахмеді та Ібрагіма Мухаммада Абді біля під’їзду їх будинку та попросили пред’явити документи. Далі, як повідомлялося, міліціонери увірвалися в їх квартиру, обшукали її без ордеру та вдарили одного з мешканців. Міліціонери витягли 250 доларів США з кишені джинсів Ібрагіма Мухаммада Абді. Під час обшуку міліціонери назвали сомалійців «піратами». 30 лютого двоє з тих міліціонерів знову прийшли в квартиру. Вони сказали сомалійцям, які проживали в квартирі, що хочуть зняти на відео, як ті будуть спростовувати свої публічні заяви щодо обшуку. Сомалійці відмовилися відчиняти їм двері і через кілька годин міліціонери пішли.

Свобода зібрань

У травні та червні співробітники комерційної охоронної фірми «Муніципальна охорона», найнятої міською владою, побили мирних демонстрантів, які протестували проти незаконної вирубки дерев у Харкові. Пізніше деяким з них відмовили в медичній допомозі, в тому числі Любові Мельник. Жінка потрапила в лікарню після того, як її побила «Муніципальна охорона». За наявними відомостями, працівники охоронної фірми вимагали від неї заперечити факт побиття та говорити, що вона отримала травми при падінні. Її відправили з лікарні, повідомивши, що ліжок немає. Пізніше три харківські лікарні відмовилися її прийняти. Другого червня демонстранти, що влізли на дерева, отримали травми, коли дерева почали рубати.

Як повідомили учасники протесту, коли охоронці били демонстрантів і журналістів, міліція спостерігала за подіями та не втручалася. 28 травня міліція затримала від 10 до 12 чоловік приблизно на вісім годин, після чого їх доставили до суду. 9 червня Андрія Єварницького та Дениса Чернегу засудили до 15 діб арешту за «злісну непокору законному розпорядженню працівника міліції», хоча на відеозапису видно, що демонстранти пішли за міліціонерами без спротиву.

Доповідь Amnesty International 2011: Права людини у сучасному світі охоплює період з січня по грудень 2010. Делегати AI відвідали Україну в січні, квітні та листопаді. 

ДОПОВІДЬ 2011: У РІК СВОГО 50-РІЧЧЯ AMNESTY INTERNATIONAL СТВЕРДЖУЄ, ЩО СВІТ ЗНАХОДИТЬСЯ ЗА КРОК ДО ІСТОРИЧНИХ ЗМІН

Заклики до свободи і справедливості, які все гучніше звучать на теренах Близького Сходу і Північної Африки, а також розквіт соціальних медіа – це безпрецедентний шанс на зміни у сфері прав людини, і від них світ віддаляє лише один крок. Про це говорить Amnesty International, публікуючи свою доповідь про стан з правами людини у світі напередодні 50-річчя організації.

«Через 50 років по тому, як свічка Amnesty почала проливати світло на репресії, революція у сфері прав людини стоїть на порозі історичних змін», - сказав Саліл Шетті, генеральний секретар Amnesty International.

«Люди відмовляються боятися. Відважні люди – часто під проводом молоді – піднімаються і голосно заявляють про себе, не зважаючи на кулі, побиття, сльозогінний газ і танки. Їх мужність разом із новими технологіями, за допомогою яких активісти минають і викривають урядові заборони на вільне висловлювання і мирний протест, - це сигнал репресивній владі, що їм лишились лічені дні.

Однак вони зіштовхуються із серйозною протидією зі сторони репресивних сил. Міжнародне співтовариство повинне використати шанс на зміни і зробити все, що від нього залежить, щоб 2011 рік не розвіяв жевріючих надій на дотримання прав людини».

Наразі уряди прагнуть підім’яти під себе нові суспільні рухи, які зароджуються у соціальних мережах; йде вирішальна битва за контроль над доступною інформацією, засобами зв’язку і мережевими технологіями. Як ми бачили на прикладі Тунісу та Єгипту, спроби держави блокувати доступ в Інтернет та відключення мобільного зв’язку виявились палицею на два кінці. Але влада не полишає надії перехопити ініціативу або ж навіть використати ці технології проти активістів.

Протести охопили увесь Близький Схід та Північну Африку, де люди вимагають припинення репресій та корупції. Подібні виступи яскраво демонструють нагальну потребу в свободі від страху та злиднів. Ті, чия думка була до сьогодні проігнорована, нарешті можуть підняти голос.

Успіх Тунісу і Єгипту у поваленні диктаторів прикував до них увагу всього світу. Тепер гомін йде повсюди – від Азербайджану до Зімбабве.

І все ж таки, незважаючи на те, що рішучі наміри протистояти тиранії набули нових форм, а боротьба за права людини вже переходить на нові – цифрові – поля, свобода слова (важлива як і сама по собі, так і для реалізації інших прав) зазнає утисків по всьому світу.

Уряди Лівії, Сирії, Бахрейну і Ємену вже продемонстрували свою готовність бити, калічити та вбивати мирних маніфестантів, аби тільки втриматись при владі. Навіть там, де диктатори були скинуті, інститути, на які вони спирались, все ще не ліквідовані, і для активістів відкрите ще досить широке коло діяльності. Репресивна влада Азербайджану, Китаю та Ірану намагаються запобігти аналогічним революціям у власних країнах.

У «Доповіді Amnesty International 2011» зафіксовано обмеження свободи слова не менш ніж у 89 країнах; розповідається про в’язнів сумління як мінімум у 48 країнах; задокументовані катування та інші види жорстокого поводження щонайменше у 98 країнах; а також повідомляється про несправедливі судові процеси, як мінімум, у 54 країнах.

Яскравими подіями 2010 року стало звільнення у М’янмі Аун Сан Су Чжи та нагородження Нобелівською премією миру китайського дисидента Лю Сяобо, попри відчайдушні спроби уряду Китаю зірвати церемонію.

Окрім випадків, про які ставало відомо усьому світові, тисячі правозахисників стикалися з погрозами, позбавленням волі, тортурами і гинули від рук убивць у таких країнах, як Ангола, Афганістан, Бразилія, В’єтнам, Зімбабве, Китай, Мексика, Росія, Таїланд, Туреччина і Узбекистан.

Ці активісти найчастіше привертали увагу до таких правозахисних питань, як бідність, маргіналізація цілих спільнот, права жінок, корупція, жорстокість та утиски. Події, що відбувалися у всіх регіонах, демонстрували важливість ролі активістів та необхідність того, щоби весь світ висловив солідарність із ними.

У річній доповіді Amnesty International також висвітлювались наступні питання:

• Погіршення ситуації в окремих країнах, включаючи сумну для активістів картину в Україні, Білорусі та Киргизстані, ріст насилля у Нігерії, а також ескалація кризи, спровокованого збройними повстанцями - маоїстами у центральних та північно-східних районах Індії.
• Регіональні тенденції, зокрема зростаюча кількість погроз корінним народам Північної та Південної Америки; погіршення юридичного стану жінок, які хочуть закривати обличчя чадрою у Європі; а також все більша готовність європейських держав депортувати людей до країн, де їм загрожують переслідування.
• Конфлікти, під час яких озброєні угруповання і армія нерідко вбивають мирних жителів, і які сіють хаос в Ізраїлі та на окупованій палестинській території, в Іраку, Колумбії, Демократичній Республіці Конго, в північнокавказькій частини Російської Федерації, в Сомалі, Судані, Центральноафриканській Республіці, Чаді і на Шрі-Ланці.
• Ознаки змін на краще, включно із поступовою відмовою від смертної кари, деякі поліпшення в сфері охорони материнського здоров’я (у тому числі в Індонезії та Сьєрра-Леоне), а також притягнення до відповідальності винних у злочинах проти прав людини, здійснених при колишніх військових режимах у Латинській Америці.

Як зауважив Саліл Шетті, впливові уряди, які недооцінили жагу свободи і справедливості у різних частинах світу, тепер повинні підтримувати реформи замість того, щоб знову цинічно продовжувати репресії. Справжньою перевіркою на порядність намірів влади стане надання допомоги у перебудові держав, які спиратимуться на права людини, але, можливо. не будуть союзниками, а також готовність (як у випадку із Лівією) передати найзапекліших злочинців Міжнародному карному суду після того, як будуть вичерпані інші засоби правового захисту.

Жорстоке придушення маніфестацій у Сирії, де з початку березня загинули сотні людей, а також відсутність скоординованих дій у відповідь на розгін мирних протестів у Ємені та Бахрейні засвідчують, що Раді Безпеки ООН необхідно послідовно проводити політику категоричної нетерпимості щодо злочинів проти людяності.

У ситуації стрімкої зміни очікувань у сфері прав людини близькосхідним та північноафриканським урядам потрібно набратися мужності і почати реформи. Вони повинні дотримуватися права на мирне висловлювання думок, права на об’єднання, а також забезпечити рівне однакове ставлення до всіх людей. Останнє стосується, зокрема, усунення перешкод до повноцінної участі жінок у суспільному житті. Необхідно приборкати таємну поліцію і силові структури, припинити жорстокість і вбивства і притягнути до відповідальності винуватців всіх зловживань, щоб справедливість запанувала, а потерпілі отримали відшкодування, якого вони давно і безуспішно домагалися.

Інтернет провайдери, мобільні оператори, сайти соціальних мереж, а також компанії, які надають підтримку цифрових медіа та комунікацій, зобов’язані дотримуватися прав людини. Вони не повинні перетворюватися на пішаків чи помічників репресивних урядів, які прагнуть задушити свободу слова і шпіонити за людьми.

«Ніколи ще з моменту закінчення холодної війни така кількість репресивних режимів одночасно не зіштовхувалася з проблемою влади, яка стрімко вислизає з їхніх рук. Вимоги політичних і економічних прав, які поширюються по всьому Ближньому Сходу і Північній Африці, - це вражаючий доказ того, що всі права однаково важливі й універсальні, - сказав Саліл Шетті. - За 50 років, що пройшли з того моменту, коли Amnesty International з’явилася на світ, аби захищати права людей, яких позбавили свободи за свої вільні погляди, відбулася революція у сфері прав людини. Вимоги справедливості, свободи і гідного життя набули міжнародного характеру і день за днем стають все гучнішими. Джин вилетів з пляшки, і ніякими репресіями його вже туди не повернути».

© Amnesty International 2011

//umdpl.info/index.php?id=1305292630

//www.amnesty.org/en/region/ukraine/report-2011

Доповідь Amnesty International 2013 Україна

Доповідь Amnesty International 2012 Україна
Доповідь Amnesty International 2010 Україна
Доповідь Amnesty International 2009 Україна
Доповідь Amnesty International 2008 Україна