Всю владу - народові!

НАШІ ОРІЄНТИРИ

Нова Конституція України має будуватися на нашій національній ідеї. Фахівці вислов­люють про неї різні міркування. Так, одні твердять, що нашою національною ідеєю має бути постулат «Україна для українців», другі – що це процвітання нації, треті – що це здоров’я нації (є і такі!) тощо.

У зв’язку з цим звернімо увагу на такі загальновідомі факти: давно немає старогрецької мови й Давньої Греції та Візантії, проте існує їх спадкоємиця – сучасна держава Греція, а також новогрецька мова; давно немає латинської мови й Римської імперії, проте існує їх спадкоємиця – держава Італія та італійська мова. Тому для відрізків часу 2–3 тис. років і більше такі фактори, як мова й нація, значення не мають, а основною виявляється ідея державності. Адже процвітання без власної держави – наприклад, у формі колонії – в принципі неможливе.

Але для коротших періодів в історії відомі й інші факти. По-перше, за різними дослідженнями, час існування нації – від півтисячі до тисячі років (відповідно, в середньому сучасні європейські держави існують 400–500 років, тому ми ще ототожнюємо себе з державою Богдана Хмельницького, але вже явно не з державою Київська Русь, хоча й залишаємось її спадкоємцями). По-друге, час існування будь-якої мови – в середньому до тисячі років.

Виходячи з таких реалій, ми маємо будувати державу саме з перспективою на чотири – п’ять століть. А для такої держави значення мають і її титульна нація, і мова цієї нації (тому сучасну Україну, крім української, не можна збудувати ні казахською, ні японською, ні англійською мовами; спроби Росії в першій половині ХІХ ст. збудувати державу французькою, як відомо, закінчились нічим; аналогічні результати мають й інші країни). Тому, уточнюючи попередню думку, можемо сказати, що нашою національною ідеєю є ідея національної державності, яка, гарантуючи всі права для титульної нації, одночасно забезпечувала б всі права і для інших націй, що проживають на території України, та їхніх мов.

Тривалість існування чинних конституцій становить у середньому для європейських країн (Західної та Північної Європи) приблизно 50 років, а для Північної Америки (США й Канада) – близько 120 років, причому для США – понад 200 років.

Враховуючи сказане, нова Конституція України має забезпечити тривале й безконфліктне існування цієї держави як мінімум сотню років. Гарантом такої держави може виступати тільки її народ, тобто всі національності, що її населяють.

ЯК ЗА НАУКОВОЮ ТЕОРІЄЮ 

МАЄ БУДУВАТИСЯ ДЕРЖАВА?

Основу сучасної теорії побудови держави заклали в ХУІІІ ст. французькі просвітителі, зокрема філософ та правознавець Монтеск’є. Саме просвітителі чітко визначили принципи побудови держави:

1) вона має складатися з трьох рівноправних гілок влади – виконавчої, законодавчої та судової (це означає, що жодна з них не може ліквідувати чи підмінити іншу);

2) ці три гілки влади цілковито незалежні одна від одної (інакше кажучи, одна гілка влади не може обирати чи призначати іншу, оскільки тоді одна з них автоматично стає залежною від другої; їх функції не можуть перехрещуватися).

З античних часів відомий і третій принцип, який у ХХ ст. європейські демократії доповнили новим змістом, а саме: влада має обиратися тільки народом. Це означає, що ніхто не може підмінити народ щодо права його вибору, тобто узурпувати його право на владу. Для цього волевиявлення народу має бути тільки прямим (!!!), а не опосередкованим, оскільки при непрямих виборах, як відомо, завжди є змога маніпуляцій волевиявленням.

Для подальших оцінок, на яких ґрунтуватиметься стаття, приймемо, що ситуацію, коли вся влада належить народові, оцінюватимемо в 100%, з котрих порівну 33% припадатиме на виконавчу владу, 33% – на законодавчу й 33% – на судову.

СКІЛЬКИ ВЛАДИ НАЛЕЖИТЬ НАРОДОВІ 

ЗА ЧИННОЮ КОНСТИТУЦІЄЮ?

Хочеться вірити, що творці української Конституції (1996 р.) та їх послідовники (2004 р.) щиро бажали збудувати демократичну державу, якою керуватиме народ. Саме тому в ст. 5 чинної Конституції задекларовано, що носієм влади в нашій державі є народ. Але наскільки виконується ця стаття? Розглянемо це окремо для кожної з гілок влади.

Розпочнемо із законодавчої гілки. Отже, чи обирає народ наших депутатів напряму? Як зрозуміло зараз кожному, – ні, оскільки виборці обирають не депутатів, а лише партії. Списки ж членів партій, яких пропонують обрати депутатами, формують самі партії. А на формування цих списків через убогість молодих партій явно впливають олігархічні клани, які можуть забезпечити фінансове існування цих утворень, отримуючи взамін право на лобіювання своїх кланових інтересів. Отже, можемо поставити першу оцінку стосовно законодавчої гілки влади: оскільки народ не може обирати конкретних кандидатів у депутати, а лише цілі групи, причому списки їх – закриті, то народовладдя з виділених нами 33% оцінюємо на 5%.

Чи обирає народ виконавчу владу? В основному – також ні, бо Кабінет Міністрів призначає парламент (Верховна Рада), а функції всенародно обраного президента в ділянці виконавчої влади (безвідносно до конкретної особи) вкрай обрізані, атрофовані (президент, прямо обраний українським народом, не належить до виконавчої влади, а лише реалізує її в окремих ділянках – силових структурах і зовнішній політиці). Отже, можемо констатувати, що в ділянці виконавчої влади народ формує цю гілку влади з виділених нами 33% десь на четверту частину чи максимум третину, тобто на 8–11%.

Таким чином, формування парламентом виконавчої гілки влади (Кабінету Міністрів) – це явне порушення наведеного вище другого принципу. У демократичній державі (а ми хочемо бути саме такою) це – неприпущенно.

І ще про формування Кабінету Міністрів. Оскільки за чинною Конституцією Кабінет Міністрів призначає парламент, а парламент у свою чергу обирають за закритими списками, то практично цей Кабінет Міністрів формують, зокрема, й олігархічні клани. У такий спосіб парламент явно перетворюється в опосередкований виконавчий орган олігархічної влади, а в сучасних пострадянських умовах – іноді і в орган лобіювання інтересів злочинних угруповань.

Тепер перейдемо до судової гілки влади. Суддів за чинною Конституцією у нас обирає знову ж таки не народ, а за поданням кваліфікаційних комісій при першому призначенні (на 5 років) затверджує президент, а при другому призначенні – затверджує парламент (Верховна Рада). Якщо так, то про яку незалежність служителів Феміди від виконавчої та законодавчої гілок влади може йти мова? До речі, навіть у СССР, який так гостро критикуємо, для імітації народовладдя суддів обирав народ.

Те саме стосується обрання членів Конституційного суду. Чи може бути незалежним Конституційний суд, якщо кандидатури до нього пропонують різні гілки влади, а навіть і політичні партії (опосередковано через механізми затвердження у парламенті)?

Отже, стосовно судової гілки влади не дотримуються одночасно два принципи – другий і третій. Результат не дивує: катастрофічний стан судової гілки влади загальновідомий (свідчення цього – кількість позовних заяв з України в Міжнародному суді з прав людини в Страсбурзі). Тож можемо поставити третю оцінку: оскільки народ суддів не обирає взагалі, то в цій гілці влада народу з виділених нами 33% реалізована також на 0%.

Робимо стосовно чинної Конституції невтішний висновок. Якщо ґрунтуватися на трьох наукових принципах формування законодавчої, виконавчої та судової гілок влади, то із задекларованих у ст. 5 чинної Конституції 100% сформованої народом влади насправді виявляється, що народ України формує її лише на… 13-16%. І цей результат не є несподіваним, а закономірним: порушення базових, засадничих принципів побудови держави веде до відповідних наслідків.

Чому ж так сталось? Річ у тім, що в молодих державах, де партії слабкі й ще не до кінця збудовані, їх формують ті структури, які володіють фінансовими ресурсами, тобто олігархічні клани. Ці клани, ініціювавши поспішне ухвалення змін до Конституції 2004 р., фактично усунули від влади народ, замінивши його собою. Не виключаю, що на такі зміни Конституції могли вплинути й зовнішні чинники.

СКІЛЬКИ ВЛАДИ НАЛЕЖАТИМЕ НАРОДОВІ 

ПІСЛЯ УХВАЛЕННЯ НОВОЇ КОНСТИТУЦІЇ?

Відповісти на це запитання доволі просто, оскільки запропонований Президентом варіант Конституції, за кількома суттєвими винятками, можна сказати, є клоном чинної Конституції. Тут маю на увазі, зокрема, запропоновану Віктором Ющенком ліквідацію закритих списків і заміну їх відкритими (до речі, в проекті про таку заміну явно не сказано, оскільки це, мабуть, передбачається перенести на норму закону про вибори). Але чи розв’язує ця норма кардинально питання про обрання від партії конкретного депутата на конкретному територіальному окрузі? Ні, бо список зі 100 чи 200 прізвищ – що читай, що не читай – а за обрану партію голосувати все ж доведеться, оскільки усунути конкретного кандидата-олігарха чи кандидата-злочинця з цього списку виборець не може (це вцключне право партій).

І все ж запропонована зміна відразу ж дає змогу оцінити реалізацію народом свого права формувати законодавчу владу на оцінку десь у межах 20–25%.

Що стосується виконавчої влади (Кабінету Міністрів), то в новому проекті народ так само усунутий від її формування, оскільки президент не належить до виконавчої гілки влади. Президент, незважаючи на його всенародне обрання, лише виконує деякі функції виконавчої влади. Тому реалізацію народовладдя у виконавчій гілці слід оцінити так само, як і в чинній Конституції на 8–11%.

Тут внесемо уточнення стосовно функцій президента, які делегуються йому чинною та запропонованим проектом Конституції. Крім деяких виконавчих функцій, йому відводять також роль глави держави і гаранта Конституції. Це, звісно, добре, але…

Чи може президент у принципі бути гарантом Конституції, якщо він сам частково виконує функції виконавчої влади? Зрозуміло, що ні, бо порушується принцип незалежності гілок влади. Та й який механізм реалізації цього права? Адже сам президент цього свого права реалізувати не може. Отже, через Конституційний суд? То, може, цей суд і є справжнім гарантом Конституції, а всі розмови про президента як гаранта – лише марнослів’я? Марнослів’я, що має чітку мету – навісити на посаду президента невластиві йому функції, щоб затуманити народові глузд і, як результат, відібрати від нього право самому формувати виконавчу гілку влади (а отже, порушити третій принцип).

Хто ж затуманює глузд? Зокрема, деякі партії (наприклад, комуністична та низка інших), які хочуть шляхом або ліквідації посади президента, або обрання його парламентом усунути народ від формування виконавчої гілки влади.

Звісно, тут можна заперечити, згадавши, що в деяких європейських країнах (ФРН, Чехії, Італії, Угорщині, Естонії) президентів обирають у парламентах. Так, справді обирають. Але, думаю, ніхто не зможе заперечити й того, що демократії в цих країнах було б значно більше, якби своїх президентів обирав не парламент, а народ.

Звертаємо увагу на те, що всі проведені в Україні опитування однозначно засвідчують: населення в основній масі компетентне, а тому однозначно (близько 80%) висловлюється за пряме обрання президента саме народом.

Щодо судової гілки влади, то в новому проекті обрання суддів так і залишилось привілеєм виконавчої та законодавчої гілок влади. Отже, наявне порушення, як і раніше, другого й третього принципів одночасно. Таким чином, оцінка прямого обрання народом судової гілки влади – 0%.

У сумі для всіх трьох гілок влади маємо реалізацію народовладдя в межах 28-36%. Як кажуть, не густо

ВСІ СТО ВІДСОТКІВ ВЛАДИ – НАРОДОВІ!

Отже, нова Конституція має бути Основним Законом сильної держави на сотню – дві років, основна ідея якого – державність України. Для забезпечення сили цієї держави її Конституція має ґрунтуватися на трьох наукових принципах, сформульованих французькими просвітителями.

Отже, насамперед, Конституція надає народові можливість реалізувати своє конституційне право прямо обирати всі три гілки влади: і законодавчу, і виконавчу, і судову. Жодна з них не може обирати іншу.

НАРОД БЕЗПОСЕРЕДНЬО ОБИРАЄ 

ЗАКОНОДАВЧУ ГІЛКУ ВЛАДИ – НАЦІОНАЛЬНІ ЗБОРИ

Почнемо з формування законодавчої гілки влади. Парламент України, як пропонували вже два наші президенти Л. Кучма та В. Ющенко, має бути двопалатним. Нижня палата має представляти партійну структуру суспільства (вибори – від партій), а верхня – регіональну (вибори від територій).

Адже ще за часів Президента Л. Кучми більш як 80% населення на всенародному опитуванні висловилось саме за таку його форму. Чому? Та тому, що такий парламент стане засобом зрівноваження устремлінь різних партій та різних регіонів країни, а ми знаємо, що ці проблеми для нас дуже актуальні. Крім того, обом палатам, вибачте за банальність, доведеться шукати консенсусу між собою, а це зменшить їхнє антиконституційне бажання керувати країною – виконавчою та судовою владою.

Після опитування було здійснено додаткове анкетування, внаслідок чого деякі політики начебто переконали Л. Кучму, що двопалатний парламент нам не потрібен, і він з цим погодився. Панове політики, не «дуріть» знову народ і не підміняйте його волевиявлення своїм бажанням керувати країною. Народ визначився однозначно: він – за двопалатний парламент. Тому не забувайте, що ви – лише виконуєте волю народу, а не керуєте ним.

Народ, звісно, може помилятися, але тоді, коли йому дають неповну чи спотворену інформацію. Тому, панове політики, щоб не сталось цього, давайте народові максимально повну й максимально вичерпну інформацію.

Нижню палату законодавчої гілки влади народ має прямо обирати на партійно-мажоритарній основі, тобто лише з кандидатур від партій за принципом: на кожен територіальний округ – по одному кандидату від кожної партії. Верхню палату народ має прямо обирати також на мажоритарній основі (по три депутати від кожної області, як запропоновано в проекті Президента В. Ющенка).

У парламент слід обирати лише тих депутатів, які відпрацювали не менше одного терміну в місцевих радах (для обрання достатньо більше 50% голосів). Кандидатам, що не працювали в місцевих радах, для обрання потрібно більш як 55–60% голосів. Це відсіє з парламенту випадкових людей і кар’єристів.

Недоторканність депутатів має бути суттєво обмежена й стосуватися лише виконання ними депутатських обов’язків.

На рівні місцевої влади варто повернутися до мажоритарної системи виборів. Тут має діяти не принцип партійної належності, а рівень фаховості, професійності людей, яких обирають до місцевих органів влади. Так, для більшості з нас основне, щоб мер умів організувати регулярне вивезення сміття з вулиць і площ, а не те, до якої партії він належить; це вже, даруйте, друго- чи навіть третьорядні деталі.

НАРОД БЕЗПОСЕРЕДНЬО ОБИРАЄ 

ГОЛОВУ ВИКОНАВЧОЇ ГІЛКИ ВЛАДИ – ПРЕЗИДЕНТА

Для формування виконавчої гілки влади народ має прямо обирати президента – голову виконавчої влади й главу держави. Президент одноосібно формує Кабінет Міністрів. Адже люди висловили довіру саме йому, а не комусь іншому, зокрема не партіям і не парламентові, а тому керувати цим органом виконавчої влади має тільки він – президент. Якщо потрібно, то в ролі свого першого заступника він може призначати прем’єр-міністра.

Зрозуміло, що така держава буде за сучасними класифікаціями належати до числа президентських. І це повністю відповідає духу колишньої гетьманської держави, де гетьманів – голів виконавчої влади – обирав народ. Це відповідає традиціям українського народу.

Біда не в президентській формі держави, в якій всі три гілки влади однаково сильні. Біда в тій державі, в якій хитка влада чи порушена рівновага між різними її гілками, в якій не народ керує своєю державою, а випадкові скоробагатьки й кримінальні авторитети чи олігархи.

НАРОД БЕЗПОСЕРЕДНЬО ОБИРАЄ 

СУДОВУ ГІЛКУ ВЛАДИ

Суддів усіх рівнів має прямо обирати на місцях народ. При цьому тільки на обмежений термін (наприклад, п’ять років). Допускають до участі у виборах суддів кваліфікаційні комісії, які функціонують і зараз.

Вкрай доречним є функціонування інституту присяжних засідателів (цей інститут є і в чинній Конституції, проте поки що не функціонує). Нічого гріха таїти: купити одного суддю значно легше, ніж десяток засідателів.

Голову Верховного суду має прямо обирати народ. Членів Верховного суду – збори суддів України всіх рівнів.

Гарантом Конституції має виступати лише Конституцій­ний суд. Його голову також прямо обирає народ, а членів Конституційного суду – збори суддів України всіх рівнів.

Для відкликання народного депутата чи судді має діяти простий механізм: за відкликання на підписних листах ставлять свої підписи не менше 55–60% виборців (для обрання достатньо більше 50%). Наявність необхідної кількості підписів за відкликання депутата чи судді встановлюється в судовому порядку.

ПРО САМУ КОНСТИТУЦІЮ

Завдання нової Конституції – встановлювати рівновагу між трьома гілками влади; блокувати можливість виконання однією гілкою функцій іншої; створювати умови, за яких одна гілка влади при порушенні іншою законів держави на основі рішення Конституційного суду має право розпускати іншу; забезпечувати народові не позірне, а дійсне управління державою шляхом проведення виборів і референдумів. Тому основна увага, крім Конституції, в нас має бути зосереджена на таких базових законах держави, як закони про вибори трьох гілок влади, а також на законі про референдум.

Конституція встановлює норму, за якою всі державні службовці, а також члени їхніх сімей зобов’язані декларувати свої статки й доходи при вступі на посаду, щорічно й при виході з посади. Паралельно державні службовці декларують також свої витрати (тоді, даруйте, брати хабарі й красти стане просто технічно неможливо).

У Конституцію потрібно ввести поняття рідної мови. Кожному громадянинові України Конституція гарантує недоторканне й беззастережне право спілкуватися рідною мовою. Поряд із цим мають бути чітко визначені сфери використання державної мови, де її функціонування – обов’язкове, а при порушенні передбачити належні санкції.

ЯК ПРИЙМАТИ НОВУ КОНСТИТУЦІЮ?

Створювати новий Основний Закон не можна доручати ні апаратові президента (бо тоді матимемо Конституцію з превалюванням президентської гілки влади), ні парламентові (тоді матимемо Конституцію з превалюванням парламентської гілки влади), ні, зрозуміло, судовій владі.

Має бути створена Конституційна асамблея, до якої увійдуть незалежні фахівці-правники. Вони складають присягу про те, що упродовж 10–15 років після прийняття Основного Закону не увійдуть до складу жодної гілки влади (звісно, це обмежить на вказаний термін їх громадянські права). Лише за такої умови ми будемо гарантовані, що Конституція створюватиметься не під конкретну людину чи олігархічний клан, не під певну гілку влади, не під якусь політичну партію, а, якщо можна так сказати, – «під» народ України.

Перед тим, як укладати проект нової Конституції, потрібно внести відповідні статті про Конституційну асамблею в чинну Конституцію. Інакше владу в народу знову поцуплять або парламент, або Президент, або партії, або ще хтось. Інакше кажучи, найперше потрібно розробити механізм, а вже потім запускати його в дію.

Всі подальші зміни до Конституції можуть вноситись тільки через Конституційну асамблею. А вони неминучі. Так буває практично в усіх країнах світу – конституції зазнають постійних змін. Одними з найдовговічніших є конституції сучасних європейських держав – середня тривалість їх існування трохи більше 50 років.

Що стосується прийняття Конституції на референдумі, то схиляю голову перед відвагою першого Президента України Л. Кравчука, який не побоявся винести на всенародний референдум питання незалежності. Але там питання було лише одне, а при обговоренні Конституції їх виникають тисячі. То чи може баба Параска, яка на своєму городі разом із дідом Петром копає картоплю, фахово висловити свою думку про устрій держави з перспективою на майбутні п’ятсот років? Сумніваюсь.

Але Верховна Рада затверджувати нову Конституцію також не може, причому категорично й однозначно, бо тоді матимемо Конституцію «під Верховну Раду» з усіма сьогоднішніми негативними наслідками. Механізму ж затвердження Основного Закону Конституційною асамблеєю в нашій теперішній Конституції немає. Тому вихід є лише один (його й запропонував Президент України В. Ющенко) – затверджувати нову Конституцію на всенародному референдумі. І з цим потрібно погодитись. Робити це доведеться новому президентові незалежно від того, яким буде його прізвище.

ВЕНЕЦІАНСЬКА КОМІСІЯ ТА ЄВРОПЕЙСЬКІ ТРАДИЦІЇ, 

ЩО «СКЛАЛИСЯ ІСТОРИЧНО».

Як повідомили ЗМІ, проект Конституції Президента В. Ющенка схвалила Венеціанська комісія (якраз навпаки – ред.). Для нас це видається дивним, оскільки, як було показано, в цьому проекті є порушення принципів, викладених на початку статті. То чим може бути викликане таке схвалення?

Пригадаймо, що сучасний парламентаризм виник в Європі XVII–XVIIІ ст., тобто дещо раніше, ніж французькі просвітителі сформулювали викладені вище принципи. Можливо, саме тому, що в європейських державах структури влади склалися раніше, ніж принципи просвітителів, сучасні європейські правничі структури, в тому числі й Венеціанська комісія, лояльніше ставляться до порушень принципів просвітительства, зокрема народовладдя. На появу таких порушень в XVIII–XIX ст. суттєво вплинуло те, що правлячі кола Європи (тогочасне дворянство) в такий спосіб намагалося зберегти за собою владу, підмінивши справжнє народовладдя представницькою демократією. Тому стосовно рішення Венеціанської комісії можна сказати так: у Європі так «склалося історично».

Тому можна сказати, що запропонований Президентом В. Ющенком проект Конституції відповідає європейським традиціям і стандартам. А тому дорікати Венеціанській комісії, мабуть, не варто.

Проте паралельно потрібно сказати й інше: запропонований проект не відповідає принципам народовладдя. Тому нам для досягнення поставленої мети на відміну від Венеціанської комісії треба мати свій розум – нам потрібна українська держава, керувати якою для забезпечення її тривалого існування має сам народ.

ПЕРЕД ЗАВЕРШЕННЯМ: ЧОМУ АМЕРИКАНЦІ 

ГОРДЯТЬСЯ СВОЄЮ КОНСТИТУЦІЄЮ?

Будь-який читач може запитати: а чи існує така конституція, яку тут описав автор?

Так, існує! Це конституція однієї з найбільших держав сучасності. Але перед тим, як її назвати, хочу однозначно заявити: я не є прихильником імперської політики жодної держави (і тієї, що описуватиму, також). Кажу це для того, щоб читачі чітко розрізняли державний устрій та державну політику й не робили хибних асоціацій: одна річ – політика, а інша – державний устрій.

Отже, назва цієї держави – Сполучені Штати Америки.

Там, як відомо, президента, що є головою виконавчої влади і главою держави, обирає народ; депутатів парламенту також обирає народ; суддів також обирає народ. Проте й тут не все так гладко й ідеально. Річ у тім, що вибори президента є двоступеневими, а суддів народ обирає лише для судів першої інстанції. Тому за нашою методикою ми оцінюємо відповідність формування влади в цій державі переліченим вище трьом принципам десь на 80%. Але ж це не 28–36%, як пропонується в проекті Конституції у нас зараз!

Може, саме тому американська Конституція й існує понад 200 років, що вона забезпечила народові значно більше народовладдя, ніж у Європі (пригадаймо: середня тривалість сучасних європейських конституцій у середньому лише 50 років)?

Ось чому американці так пишаються своєю конституцією. Нам би таку! Нам би, як писав ще Тарас Шевченко, такого Вашингтона, який би запропонував таку конституцію!

Та, зрештою, нам її вже частково й запропонували, тільки ми цього чомусь не помітили чи не хочемо помічати. І зробив це один із кандидатів у президенти – Анатолій Гриценко, який запропонував свій проект Конституції України, де голову виконавчої влади напряму обирає народ. Проте цьому кандидатові в президенти забракло мужності зробити ще один крок – надати народові право самому обирати судову гілку влади. А треба було! Зрештою, ще не пізно.

Я ХОЧУ ЖИТИ В СИЛЬНІЙ ДЕРЖАВІ!

Для сильної держави нам потрібно створити Конституцію не на основі європейських традицій, що «склалися історично», а на трьох принципах, встановлених ще французькими просвітителями. І вигадувати нічого нового не варто, тим більше доморощеного (все вже давно відомо й багаторазово перевірено). Не будьмо смішними й не винаходьмо велосипед. Шануймося!

Нам потрібен сильний та дієздатний парламент, нам потрібна сильна президентська влада, нам потрібен справді сильний, незалежний і непідкупний суд. І всі вони – напряму обрані народом.

Боятися сильної законодавчої, виконавчої та судової влади, тобто сильної української держави, можуть лише її вороги та вороги українського народу.

Я хочу жити в сильній державі. А ви? Якщо ви також, то в проекті нової Конституції віддаймо 

ВСЮ ВЛАДУ – НАРОДОВІ! 

Адже в нас (пишаймось цим!) була свого часу одна з перших у світі конституцій – конституція Пилипа Орлика. То, може, варто продовжити давні традиції першості?

Якщо ж ні, то чесно й відверто скажімо про це в ст. 6 нового проекту Конституції: у нашій державі прямого народовладдя немає, а є лише представницька демократія.

ЩО РОБИТИ ДАЛІ?

По-перше, доповнити чинну Конституцію лише однією статтею про те, що вносити новий проект Конституції чи зміни до нього може тільки Конституційна асамблея.

По-друге, оскільки запропонований проект Конституції лише декларує, але не реалізує принцип безпосереднього народовладдя, то передати підготований Президентом В. Ющенком проект для внесення необхідних змін і доопрацювання спеціально створеній для цього Конституційній асамблеї.

Краще ретельно й сумлінно один раз попрацювати п’ять років і забезпечити спокій дітям, правнукам і праправнукам на наступні два століття, ніж вносити в наступні два століття зміни в Основний закон держави з неминучим гармидером кожні десять років. Не поспішаймо! Не повторімо конституційні помилки 2004 року.

Зиновій Партико, доктор філологічних наук (Запоріжжя)

Журнал «Універсум, 12.02.2010. 1–2 (195–196)

//www.universum.lviv.ua/journal/2010/1/partyko_1.htm

С. І. Васильківський. На варті. Близько 1890 р. Козачий пікет. 1888 р. //uk.wikipedia.org/wiki/Васильківський_Сергій_Іванович

Українське суспільство і Конституція. Актуальність незворотніх та ефективних змін

Ми вже за крок від того стану, коли

організовані сили суспільства можуть знищити

ті спонтанні сили, які здійснюють поступ.

Фрідріх А. Гаєк

І. Свобода і традиція

Відновлення української державності 18 років тому стало наслідком тривалої спільної боротьби за свободу і право людини й народу вирішувати свою долю самостійно. Свобода, як і рабство, ніколи не приходять самі собою – ті чи інші стани людського існування складаються під впливом певного ґатунку свідомих і несвідомих дій індивідів, покликаних розв’язувати завдання спільного щоденного життя. У нашому цивілізаційному просторі під впливом секулярного просвітницького оптимізму прийнято вважати, що людина народжується вільною, але якісь лихі зовнішні сили підступно її ошукують і перетворюють у раба чи кріпака. Очевидно, таке уявлення про свободу грішить спрощеною легковажністю, з якою сприймаємо природу людини та її розум. Треба взяти до уваги, що людина стала цивілізованою значною мірою всупереч своїм безпосереднім і найближчим бажанням, а її розум також є продуктом конкретного суспільства і його культури.

Сучасне уявлення про свободу, поширене в українському суспільстві на рівні повсякденності, досить туманне і переважно містифіковане тривалим ідеологічним пануванням платонівської православної і марксистської доктрин.

Від народження людині справді дано багато – вона приходить у світ із здатністю свободи волі, проте не стає від цього автоматично вільною. Поруч з людьми вільними, існують люди несамостійні й невільні; немало і таких, що добровільно приймають залежність, не сповна усвідомлюючи свій стан. Те ж саме можемо сказати і про різні суспільства. Правда, немає народу, який хотів би добровільно прийняти рабство чи покріпачитися.

Джерелом вчинків є людина, але не інертна, а мисляча, яка осягнула природу свого стану і прагне змінити його на кращий – поліпшити саму себе або позбутися гріха. Межа свободи кожного обумовлюється можливостями артикуляції проблем та прийняття якісних спільних рішень у конкретному суспільно-політичному публічному просторі.

Передумовою для прийняття вагомого рішення завжди є мовно-мовленнєва активність індивіда та міра його громадської активності. Усуватися від участі у прийнятті рішення – це усуватися від здійснення вибору і від здійснення власної свободи. Якість прийнятих рішень, а отже і межа свободи людини, залежить від багатьох чинників: серед них – бажання і потреби, але також освіта і знання. Саме знання і, відповідно, інтелектуальна активність людини, відіграє дедалі вагомішу роль у цивілізаційному процесі. Відомий австрійський вчений, лауреат Нобелівської премії 1974 р. в галузі економіки, Фрідріх А. Гаєк наголошував, що

«всі правила поведінки служать певному типу суспільного устрою, але хоча суспільство вважатиме за необхідне впроваджувати певні правила поведінки, щоб захистити себе від краху, але не суспільство із заданою структурою створює для себе відповідні правила, а саме правила, які практикувалися небагатьма, а потім наслідувалися багатьма, створювали суспільний устій певного типу. (…) І оскільки ми завдячуємо устроєм нашого суспільства традиції правил, які ми не дуже добре розуміємо, то весь прогрес повинен основуватись на традиції. Ми повинні будувати на традиції і можемо лише підправляти її наслідки».1

Буває, що розум людини і навіть цілої спільноти перебуває у пастці власної традиції узвичаєної у прецедентах прийнятих попередниками рішень з приводу проблем спільної безпеки. Тому дуже важливо розрізняти традицію, що склалася на основі суспільної, (публічної, якщо така є) підтримки приватної свободи людини, від традиції, що склалася на основі чисто адміністративного і політичного патерналізму-клієнталізму.

Оскільки цінність свободи належить до універсальних людських вартостей, то не цілком розумно спиратися лише на так звану національну традицію, коли стоїмо перед проблемами свободи всіх і спільної безпеки. Потрібно розумово вийти за обмеження локальними традиціями життя, адже іноді може виявитися, що ці традиції належать до патріархальних, кріпацьких, колоніальних, імперських, чи навіть малоросійської, про яку знаємо в Україні. Отже, йдеться про прилучення до універсальної традиції підтримки свободи людини; вона існує як традиція громадянського поступу і демократичного самоврядування і носить міжнародний характер. Тому, наприклад, референдум з приводу свободи приватної власності за Сталіна не дав би такої відповіді, як за Горбачова. Чи це означає, що більшість завжди права?

ІІ. Традиція громадянського поступу, її ціннісне та нормативне втілення

У процесі культурного і громадянського поступу змінюються не тільки можливості, але й наші емоції, бажання і цінності, модифікується розум та інтелект. Усе це загалом впливає на ефективність суспільства і його спроможність забезпечувати людині високі чи низькі стандарти життя та розвитку. Отже, це далеко не другорядне питання: на яких традиціях має розвиватися українська держава, щоб бути ефективною і сприятливою для людського зростання? Своєю чергою, взаємини, стосунки і відносини між людьми

«формуються під впливом переконань-цінностей, що відповідають усталеним потребам і уявленням про справедливість».2

У книжці, яка здобула визнання у світі і нещодавно втретє перевиданій в Україні за назвою «До ефективних суспільств. Дороговкази в майбутнє», Богдан Гаврилишин обґрунтував концепцію, що основною детермінантою суспільної ефективності виступає суспільний лад, або устрій.

Суспільний лад включає в себе три елементи: цінності, політичне правління та економічну систему, які перебувають у тісній взаємодії. Оскільки цінності існують лише через людину та суспільні стосунки, то природно, що вони пронизують собою й політичне правління, та економічну систему.

З огляду на історію, суспільний лад поділяється на два типи (Ф. Гаєк): «створений» і «вирощений». Створений лад є екзогенним, або штучно впорядкованим, він цілком керований як організація життя. Такий тип ладу або порядку греки називали словом «taxis», він властивий, наприклад, військовому порядку. До цього ж типу суспільного ладу належать комуністичний і націонал-соціалістичний режими, організовані у ХХ столітті.

Вирощений лад належить до ендогенного чи спонтанного; джерела його походження криються не лише у раціональному розумі людини, але й губляться у соціальній природі людини та природі життя як такого. Це лад, що розгортається еволюційно, самоврядно; у ньому природа, життя і розум перебувають у когерентному зв’язку. Греки називали такий тип устрою «kosmos» і позначали ним «правильний порядок у спільноті чи державі».

Обидвом типам суспільного ладу притаманні певні цінності, проте залежно від його змісту істотно відмінним буде сприйняття і тлумачення цінностей свободи, права і законів. Першому типу устрою властива егалітарно-колективістська ціннісна орієнтація з унітарним політичним правлінням та адміністративно-командною системою.

Проголошення в 1991 році суверенності України – далеко не випадкова подія українського поступу, як це іноді намагаються подати недружні до українства політичні групи. Незалежність не «звалилася з неба» і не стала наслідком переляку комуністичної верхівки. За нею стоїть тривала історія українського суспільно-культурного поступу, що складався довкола боротьби за свободу людини, яка перебувала під різними колоніальними режимами. Українська державна незалежність прийшла з багатовікової традиції, що розгорталася як стадії громадського, а пізніше громадянського поступу. На інституційному рівні самоорганізовування життя серед таких стадій потрібно назвати: самоврядність української громади, яка вже від ХІV ст. знала норми Магдебурського права; козаччину з її виборюванням прав і вольностей та правилами обрання гетьманів, суддівську практику, що опиралася на Литовські статути і зберігала незалежність від центральної політичної влади; військовим опором Б. Хмельницького, І. Мазепи, українських січових стрільців; розгортання боротьби за українську культуру і розкріпачення людини у Кирило-Методіївському братстві 1847 року; організацію державного життя після Першої Світової війни; в опорі тоталітарним режимам у 1940-ві та 1960-70 роки й формуванням Гельсінської спілки для захисту прав людини; створенням Товариства української мови та Народного руху у переддень розвалу СССР.

Не менш вагомим у справі відстоювання вольностей людини і народу є процеси і явища, що характеризують дискурсивно-етичний рівень добору і ствердження цінностей свободи і гідності особи у її приватному і публічному просторах. Це вільнолюбні українська пісня і дума; це класична художня література з ідеєю народного опору, що у творчості Тараса Шевченка переросла у відкритий заклик до повалення деспотичного монархічного режиму і зображення «землі вольної, нової», де поважають громадянські «праведні закони»; це культурний ренесанс 1920-х років і резистанс шістдесятників. Не випадково, ще у 1710 році створюється документ, назва якого починається словами «Договір та встановлення прав і вольностей Війська Запорозького та всього вільного народу …». Йдеться про відому тепер Конституцію Пилипа Орлика, що визнається у світі як «перша європейська конституція у модерному значенні». Підстави для такого твердження є вже навіть у тому, що в нормах цього правового акту «вже містилися елементи теорії природного права, а головне — положення теорії поділу влади в організації державного управління за трьома напрямами, які функціонують самостійно, — законодавчий, виконавчий, судовий» (В. Шишкін).

Треба підкреслити, що інституційний і дискурсивно-етичний рівні самоорганізовування і самоусвідомлення є нерозривними; вони спільно конституювали соціально-культурну ціннісну основу громадянського поступу як українську традицію прагнення свободи та її здобування. Тому не може бути сумніву, що відновлення державної незалежності 1991 року стало лише політичним втіленням цінностей традиції громадянського поступу. Не можна також нехтувати тим, що громадянський поступ в Україні давався ціною мільйонів і мільйонів людських жертв.

Внаслідок тривалої колоніальної організації суспільного життя у соціально-політичній і культурній дійсності України вкорінилися протилежні за значенням, переважно егалітарно-колективістські інституційні та дискурсивно-етичні цінності. Їхніми носіями були не лише колонізатори, але й автохтони, які облаштовували власну свободу коштом наділених чужою владою привілеїв, посад, майна та політичних преференцій передусім у ділянці застосування російської мови і культури. Як у будь-якій колоніальній дійсності, в Україні небувалого поширення набув патерналістсько-клієнтальний тип стосунків між людьми та відносин між інституціями. Скажімо, не лише службовець і пенсіонер є клієнтами влади чи державного бюджету, але й бюджети селищної чи міської рад залежать від волі державних чиновників у центрі. Пристосуванство, корупція, запобігання перед владою, глуха байдужість до людини, з одного боку, та недовіра, ворожість, шахрайство і лицемірство, з іншого – стають поширеними нормами суспільних відносин і колоніальної звичаєвості частини населення.

Найбільшу руйнацію українському суспільству принесло комуністичне панування. Керуючись марксистсько-ленінською доктриною, комуністи позбавили українців приватної і громадської власності, чим докорінно знищили українську громаду і смертельно підірвали традицію громадянського поступу. В Україні Голодомор був влаштований з подвійною метою: колективізувати приватного працівника й усунути етно-культурні передумови громадянського поступу, цінності якого були головним джерелом спонтанного й організованого опору зовнішній диктатурі. Людина, яка чудом вижила, регресувала до стану державного підданого: вона була позбавлена приватної власності, могла фізично існувати лише як лояльна до політичного режиму особа, цілковито залежна від державного бюджету, тобто від волі компартійних чиновників.

Таким чином, станом на 1991 рік соціально-культурна дійсність українського суспільства визначалася комплексною дією відразу кількох тенденцій: 

а) громадянського поступу (зберігався переважно на дискурсивному рівні і лише частково на етичному); 
б) колоніально-імперського спадку; 
в) постгеноцидної аномії; 
г) посткомуністичного патерналізму. 

На відміну від першої тенденції, усі решта діяли і на дискурсивно-етичному, і на інституційному рівнях.

Проголошення державної незалежності 1991 р., що стало інституційним втіленням тенденції громадянського поступу України, неминуче зіштовхувалося в антагоністичному протистоянні з усіма іншими названими тенденціями. Зрозуміло, що для успішного розгортання національних інститутів, покликаних втілювати цінності громадянського поступу, в основі яких лежить визнання свободи людини і прав громадянина, та для забезпечення суспільної ефективності неминуче треба усунути перешкоди, що зберігалися у контекстах, набутих колоніально-комуністичних практик. На жаль, цього не було зроблено.

Нинішня Україна – це суспільство з інтенцією на масове споживання, властивою для індустріальної стадії розвитку, а не постіндустріальної, з її пріоритетом щодо конечної потреби у якісній освіті, медицині, ґрунтовних знаннях і високій кваліфікації працівників, чистому довкіллі тощо.

Уже за умов державної незалежності вагомим кроком громадянського поступу стало прийняття Конституції України 1996 року, яка ствердила принцип верховенства права і демократичні цінності врядування. Водночас вона закріпила за Президентом політично і юридично вагомі повноваження. Безперечно, що прийняття демократичної Конституції було подальшим розгортанням традиції українського громадянського поступу з його інтенцією на цінності свободи людини і громадянина та демократичними принципами поділу і функціонування державної влади.

Пов’язана з масовим обезвласненням посткомуністичної людини проблема, яка потребувала негайного розв’язання на користь суспільства ще у перші роки відновлення незалежності, так і залишалася нерозв’язаною. Підступитися до неї заважали норми і цінності, які продовжували жити (часто у неформальних взаєминах і стосунках) у контекстах окреслених вище тенденцій.

Як відомо, позбавлена власності людина, йде у найми до держави або до власника. Перебуваючи у цілковитій залежності від влади, публічна поведінка особи не буде такою, як у того, хто здобуває засоби для прожиття не лише власною працею, але й власною справою. На жаль, переважна більшість населення, позбавлена приватної власності станом на 1991 рік, перебуває майже у тому ж стані і в 2009 році. Придбання у власність кватир і навіть автомобілів не розв’язує головної соціально-економічної проблеми – формування середнього класу, як основного джерела приросту державного бюджету та формування активного громадянського суспільства у розвинених країнах. Замість прозорої і справедливої приватизації відбулося нове організоване пограбування й масовий обман населення. Найбільша частина колишньої державної власності опинилася в руках колишньої колоніальної комуністичної та комсомольської партійно-державної номенклатури.

Свобода громадянина сучасної України виявилася переважно декларативною, оскільки його права і свободи не поширилися на його економічний стан. Тому стверджувати, що в Україні існує громадянське суспільство тільки тому, що в ній числиться понад 30 000 громадських організацій, – це видавати бажане за дійсне.

Ще Джон Локк у ХVII столітті обґрунтував, що громадянське суспільство починається з юридичного і практичного забезпечення права людини на свободу приватної власності, джерелом якої має бути її власна вільна праця.

Замість справедливого розподілу так званої «народної власності» колоніально-комуністична номенклатура прибрала її до своїх рук. Нині фактично 100 сімей володіють понад 90 відсотками національного багатства. Головним засобом набуття власності стала влада. Причому до привілеїв, наданих ще совєтською владою, додалися сотні і сотні нових, виписаних табелем про ранги державних службовців та Законами Верховної Ради. Саме тут прихована причина небаченої корупції, агонії правосуддя, параліч демократичних інститутів. Замість розгортання традиції демократичного самоврядування і посилення інституційної правової сфери в Україні почав утверджуватися кримінально-олігархічний клановий режим з неофеодальною системою цінностей і відповідним суспільним ладом. Тобто, неусунуті антидемократичні тенденції минулого з’єдналися з новою кланово-олігархічною владою-власністю, вступили у фазу реваншу і почали брати гору на рівні партійного будівництва і державної влади. Замість співробітництва гілок влади, яке демонструють національні держави, в Україні визрівало і почало брати гору протистояння, породжене збереженими антагоністичними системами соціально-культурних і політичних цінностей та підкріплене широко трансльованою ідеологією ринкового фундаменталізму.

За цих умов для спонтанного життя, що зумовлюється цінностями свободи індивіда та його суспільними публічними успіхами, залишалося дедалі менше простору. Влада воліла контролювати не лише розподіл майна, власності й ресурсів, але і засоби масової інформації, правосуддя та процеси виборів на всіх рівнях. Це був 2004 рік. Космос суспільного життя почав перетворюватися у «taxis» кланово-олігархічного порядку.

III. Потреба інституційних перетворень

Тринадцять років незалежності і відносної свободи, проте, зробили свою справу. Традиція громадянського поступу все ж істотно втілилася в інституційні форми соціального буття і, головне, сформувалися її суспільні, партійні та державно-політичні носії. Інсинуації щодо переобрання президента Л. Кучми на третій термін, у чому безперечно були зацікавлені кримінально-олігархічні клани, призвели до зростання громадянського напруження у суспільстві. Загроза приходу до президентської влади через фальшування виборів у минулому двічі чи тричі судимого прем’єр-міністра викликала спонтанний масовий опір молодого протогромадянського суспільства. Цінності свободи і демократії, що призвели до відновлення державної незалежності у 1991 році, тепер заявили про себе космосом Помаранчевої революції. Це стало свідченням того, що суспільство готове до поглиблення історично набутої тенденції громадянського поступу, прагне радикальних реформ в усіх сферах соціально-культурного і державно-політичного життя. Більше того, постгеноцидна громада виявила подиву гідну відразу до насильства і помсти і повторила чин великого Махатми Ганді. (Треба думати, що, виходячи з тих самих ціннісних мотивів, українська громада не мала б перетворитися у непримиренного суддю над Президентом В. Ющенком за його відмову від помсти над своїми ворогами й опонентами).

Проте сили були нерівні. Напередодні приходу команди Віктора Ющенка до влади опозиційні чинники (фактично антиукраїнські) зуміли взяти реванш через отруєння кандидата у президенти і внесення змін до Конституції. Наслідком стала фактично майже річна фізична недієздатність новообраного Президента і фатальне розбалансування гілок влади. Підступна зміна конституційних повноважень на користь Верховної Ради, депутати якої обираються за закритими кланово-партійними списками, та ще й в умовах інтегрованого постколоніального, посткомуністичного і постгеноцидного спадку, могла призвести лише до того, до чого і призвела – до неконтрольованої боротьби за владу-власність. Послухаємо спостереження Богдана Гаврилишина, висловлені ним тридцять років тому на основі дослідження влади, що функціонує за типом противаги. Про Україну тоді не йшлося.

Б. Гаврилишин приходить до висновку, що коли основним мотивом опозиції стає прагнення до влади, то поведінка учасників політичного процесу набирає характеру протидії.

«Цей процес можна назвати соціально-політичною ентропією. (…) У кінцевому підсумку він стає інституалізованою, законною і навіть доброчесною руйнацією влади… Система перетворюється на політичну біржу, де влада може перейти до тих, хто пропонує найбільшу ціну. Коли опозиція приходить до влади, ролі змінюються, а процес триває. (…) Щоб залишитися при владі, слід підтримувати популярність серед виборців. Подальші дії мотивуються більше бажанням виграти наступні вибори, ніж максимальним суспільним благом. Скорочується відтинок часу на прийняття політичних рішень. Недооцінюються наслідки на далеку перспективу, менше застосування знаходять раціональні заходи і в результаті основні проблеми залишаються нерозв’язаними. У зв’язку з цим дуже красномовною є нинішня нездатність справитися з інфляцією у суспільствах, де популярність – необхідна умова перебування при владі».3

Закрадається думка, що ініціатори проведеної Конституційної реформи, яка до краю розбалансувала владні повноваження в Україні, також були знайомі з наведеним аналізом, інакше неможливо зрозуміти її сенс.

Таким чином, еволюція українського громадянського поступу, що її в силу історичних обставин очолив Президент В. Ющенко, була підірвана через зменшення президентських повноважень і розбалансування гілок управління. Натомість відбулося посилення повноважень Верховної Ради з її непрозоро обраним складом депутатів, що прийшли до влади з волі вождя-лідера, який представляє партійно-олігархічний клан, а зовсім не програмну політичну партію. Це дозволило заново інституалізувати в нових українських умовах старі колоніально-імперські орієнтири і цінності. Нині діюча Верховна Рада перестала бути представництвом народу, і лише незначна частина її депутатів виражає цінності того громадянського поступу, який призвів до відновлення української суверенної держави. Очевидно, що такий стан речей, закріплений внесеними змінами в Основний документ держави, сприятиме реставрації зовсім не демократичних і не громадянських цінностей.

IV. Від постколоніальної традиції до ефективної держави через нову демократичну Конституцію

Нинішній конституційний стан з обумовленим ним взаємопоборюванням гілок влади – це шлях до новітнього закріпачення кримінально-олігархічним капіталом, а також дорога до неоколоніального суспільного становища. Особливо треба наголосити, що цінності обезвласненого суспільства спонукають людину, яка ледве виживає за рахунок пенсії чи державної зарплати, до девіантних варіантів прийняття рішень і вибору поведінки. Йдеться про реальну можливість фактично масового підкупу виборців чи впливу на їх рішення маніпулятивними виборчими та інформаційними технологіями. З досвіду попередніх виборчих кампаній знаємо, що рішення особи, кого вибирати, приймалося нерідко під впливом 50 чи 100 гривень або навіть, як у Києві, п’ятикілограмового пакета продуктів. Людина, яка перебуває лише на утриманні держави, поводиться не цілком так, як людина, яка живе з власного чесного бізнесу. Відомо також, що корисливі мотиви вибору не обов’язково властиві для людини незаможної. Постгеноцидну девіацію мотивів вибору можна спостерігати і серед заможних державних службовців, і серед народних депутатів. У такому колоніальному спадку криється дуже вагома причина того, щоб надати перевагу президентській формі правління перед парламентською: половину населення підкупити значно важче, аніж сотню – другу депутатів.

Отже, дбаючи про ефективний суспільно-політичний лад, не маємо права залишати текст Основного Закону України без принципових змін. Окрім уже вказаних недоліків, що призвели до розбалансування гілок державної влади і свідомо чи несвідомо підірвали кумулятивний ефект традиції українського громадянського поступу, діюча Конституція також далека від досконалості у частині констатації невід’ємних прав та основоположних свобод громадян. Аналіз, проведений Харківськими правозахисниками, показує, що

«Конституція України містить у собі неприпустимо велику кількість непрямих обмежень громадянських, політичних та особистих прав і свобод». Про це зокрема йдеться у висновках Євгена Захарова та Всеволода Речицького. Загалом, «ретельний аналіз, який був проведений експертами Харківської правозахисної групи, не залишає сумнівів, що фактично Українська Конституція в частині прав людини не є взірцем і є нічим іншим, як перекручуванням прав людини (Жан-Франсуа Ревель). Саме тому існує суттєва потреба оновлення Конституції України не лише в частині розподілу повноважень між різними гілками влади, а й в частині закріплення прав і основоположних свобод»4.

У зв’язку з вищенаведеним і особливо враховуючи перманентність політичної кризи у державі та наростання конфліктів у системі державного регулювання відносин, треба вітати ініціативу Віктора Ющенка щодо проведення конституційної реформи і винесення на загальнонаціональне обговорення проекту оновленої редакції Конституції. У пояснювальній записці до проекту Закону України «Про внесення змін до Конституції України» зазначено, що метою і завданням оновлення Основного Закону, окрім усунення неузгодженості між гілками влади, є зокрема посилення конституційних гарантій прав і свобод громадянина, розвиток місцевого самоврядування, створення передумов для здійснення судової реформи і реформи правоохоронних органів, встановлення конституційних засад участі України у процесах світової і європейської інтеграції. Пропоновані зміни убезпечують конституційні засади реалізації принципів народного суверенітету і верховенства права, поглиблюють демократичні норми суспільного ладу, а також вносять додаткові регулятивні норми для забезпечення соціальної справедливості і розвитку громадянського суспільства. Набуло розширення конституційне регулювання інститутів безпосередньої демократії.

Важливим є врахування недоліків діючого Основного Закону у частині основоположних свобод: у новій редакції людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються найвищою, а не лише соціальною цінністю, як то зазначено у чинній Конституції.

Надзвичайно актуальними є пропозиції Президента України щодо скасування депутатської недоторкнності та встановлення виборів за відкритими списками – це створить умови для прозорого рішення й усвідомленого голосування передусім за реальних кандидатів, а не за лідера партії. Адже Верховна рада України перетворилася на основне джерело корупції, під її прикриттям перебувають депутати – кримінальні злочинці, велика частина депутатів зовсім не бере участі в процедурі прийняття законів – вони відсутні в залі засідань, проте за них голосують інші, фактично займаючись махінаціями, шахрайством та ошуканством виборців. Політична культура, яку демонструють депутати в приміщенні Верховної Ради та на різних «ток-шоу», має вкрай негативний вплив на суспільство і загрожує руйнуванням його громадянської етичної культури. За соціологічними опитуваннями лише 2 відсотки населення висловлюють довіру Верховній Раді. На сьогодні – це є головне гальмо суспільно-політичного й економічного розвитку держави, тому Верховна Рада має бути докорінно змінена, а це можливо лише на основі нового виборчого законодавства. Потрапляємо у зачароване коло – сама себе Верховна Рада, очевидно, не змінить. На такі системні зміни у Президента В. Ющенка була політична воля і, найголовніше, – він запропонував механізм і процедуру демократичних конституційних змін. Тепер, після його програшу на президентських виборах, ситуація ускладнилася: кандидати у президенти публічно заграють зі складом Верховної Ради і можуть піти на повну співпрацю з нею.

Окрім уже названих важливих змін, у проекті Конституції запропоновано відновити мажоритарну систему для місцевих рад, це дало б змогу голосувати за конкретну людину і повернутися лицем до громади, або, властиво, до традиції самоврядності і громадянського поступу, звільнивши громаду від зайвої опіки держави та з-під впливу фінансово-олігархічного капіталу.

Цілком позитивно сприймається пропозиція перетворення застарілої Верховної Ради на Національні Збори України, які складатимуться з Палати депутатів і Сенату. Це відповідатиме духу і традиції національного державотворення і, головне, розширить сферу народного представництва і демократії у суспільстві.

Винесений півроку тому на всенародне обговорення проект оновленої Конституції поповнився багатьма пропозиціями, уточненнями, доповненнями. Намір був цілком добрий і конструктивний – людям запропоновано публічно з’ясовувати важливі для всіх питання суспільного і державного устою. Це найоптимальніший шлях сучасного демократичного процесу – змінюємо Конституцію і в процесі її обговорення змінюємося самі. Адже надзвичайно важливим є факт залучення народу до публічної дискусії і процедур прийняття суспільно значимих рішень. Це цілком відповідає духові часу, а також показує, чи готові українські політичні еліти до консенсусу між собою, з одного боку, і з народом – з іншого. На жаль, політичні еліти виявилися представниками далеко не громадянської традиції, домагаючись винятково влади-власності, вони поширювали лише політичне протистояння і фактично саботували ініціативу демократичної трансформації українського суспільства. Це остаточно засвідчило, що в Україні панують політичні сили вчорашнього дня. Отож потрібно шукати вихід із ситуації через звернення до суспільства та незаангажованих владою-власністю громадських організацій і продовжити розпочатий процес конституційних дебатів, які можуть бути підсумовані скликанням народної Конституційної Асамблеї.

Якщо українське суспільство пройде процес загальнонаціонального обговорення і прийняття Основного Закону, то підніметься до нової суспільної і політичної якості, відомої як деліберативна демократія. Це реальний шлях до консолідації народу у єдиній політичній нації, що виростає на основі універсальної традиції громадянського поступу.

Вересень 2009 – лютий 2010

Анатолій Ф. Карась, доктор філософських наук, професор,

Генеральний секретар Світової Ради НТШ
Журнал «Універсум, 12.02.2010. 1–2 (195–196) 

//www.universum.lviv.ua/journal/2010/1/karas_1.htm

Примітки

1 Гаєк Фрідріх А. Право, законодавство і свобода. – К.: Аквілон-прес, 2000. – С. 368-369.

2 Гаврилишин Б. Дороговкази в майбутнє. До ефективніших суспільств. Доповідь Римському клубові / Переклад з англійської. – К.: Наукова Думка, 1990. – С. 12.

3 Гаврилишин Б. До ефективних суспільств. Дороговкази в майбутнє. Доповідь Римському Клубові. Вид.  3-тє, допов. – К.: Унів. вид-во ПУЛЬСАРИ, 2009. – С.51.

4 Оксана Нестеренко. Харківські правозахисники презентували новий проект Конституції України //www.khpg.org/index.php?id=1243412256

С. І. Васильківський. Сторожа запорозьких вольностей Полотно, олія. Близько 1890 р. //uk.wikipedia.org/wiki/Васильківський_Сергій_Іванович

Установчі збори для України

За повідомленням Майдан-ІНФОРМу від 25.01. 2010 (Всенародним Конституційним зборам – бути!), у чергову річницю Злуки українських земаль, у Києві відбувся всеукраїнський форум громадських організацій. Генерал-лейтенант СБУ Олександр Скіпальський, організатор Форуму, заявив, що готуватимуться умови для скликання Всенародного Конституційного зібрання, яке має вирішити майбутнє України. На Форумі було прийнято рішення про створення координаційної ради, куди увійдуть представники громадськості різних регіонів країни з метою підготовки наступного етапу – висунення делегатів для участі у Всенародних конституційних зборах.

1 лютого Оргкомітет Громадянської Асамблеї України звернувся з відкритим листом до кандидатів на пост Президента України з проханням дати відповідь, чи поділяють вони рішення Громадянської Асамблеї України про термінову необхідність проведення Конституційної реформи шляхом скликання Конституційних зборів.

Цього ж дня «Українська правда» надрукувала статтю старшого аналітика програми МЦПД «Демократизація та належне врядування» Віктора Чумака «Який шлях у Конституційної реформи в Україні?». Автор констатує: «59,5 % громадян України підтримують «обрання на всенародних виборах спеціального органу – Конституційних Зборів, – що розроблять проект Конституції, який буде винесений на всенародний референдум для затвердження». <…> З огляду на те, що політична еліта в Україні неспроможна на реалізацію Конституційної реформи, в силу існуючої політичної недовіри до політичних союзників або опонентів, а проблеми Конституції роблять українську державу все більш неконкурентоспроможною, росте сподівання що «конституційний пат» змусить політиків відкрити шлях для реалізації установчої влади українського народу».

Ці думки суголосні з моїми, оприлюднені УП 2007 року: 

«Установчі збори для України?» – 30.05.2007

//pravda. com.ua/articles/4b1a9d2521de9/ 

«Природне право» – 17.08.2007

//pravda.com.ua/articles/4b1a9d9367cbd/

«Єдиний важіль…» – 19.03.2009

//pravda.com.ua/articles/4b1aa4c180146/

Основний посил зазначених матеріалів такий. Щоб збалансувати владу, в найближчі три-чотири місяці слід скликати Установчі збори (Конституційну асамблею). Перше завдання УЗ – визначити соціально економічний устрій суспільства. Цей устрій має забезпечити умови зростання економічного добробуту країни та її громадян, дотримання свобод і соціального захисту.

Саме УЗ визначають повноваження та відповідальність кожної гілки влади, граничну кількість державних чиновників і розміри їхнього утримання. Ці норми мають бути зафіксовані, й надалі жодна гілка влади не може їх перевищувати.

Принцип відсторонення членів УЗ від влади і неучасті їх у виборних владних структурах у майбутньому гарантує, що при встановленні меж повноважень і привілеїв гілок влади вони створюватимуть їх не «під себе». Це найважливіша умова будівництва ефективних структур влади.

Головна особливість Установчих зборів полягає в тому, що після виконання покладених на них функцій їх члени уже ніколи не займатимуть виборних державних посад.

УЗ мають також строго розділити гілки влади, заборонити так зване «делегування повноважень» від однієї гілки влади до іншої. Саме через таке делегування виконавча влада звичайно підпорядковує собі інші структури, у результаті чого демократія замінюється авторитарним режимом і деспотією.

Установчі збори мали б затвердити не тільки новий виборчий закон, а й нову Конституцію (вона може бути й модифікованою сучасною). «Розвести» всі гілки влади повинна нейтральна сторона.

Оскільки в судовій гілці влади цілковитий обвал, то для посилення (чи тотальної зміни) цієї гілки влади необхідно здійснити два заходи: а) виборність суддів (як і депутатів); б) введення в судову систему інституту судових засідателів (у кожному засіданні має брати участь 10–12 засідателів).

Нинішня Верховна Рада цих змін, звісно, не внесе. Вона не змінить навіть закон про вибори. У нинішній кризовій ситуації в Україні єдиний важіль, який може зсунути замшілу (антидержавну по суті) політичну брилу з місця, – це Установчі (Конституційні) збори. Якщо вони (збори) не будуть скликані найближчим часом і не буде здійснене «перезавантаження» системи, держава може ввійти у стан ступору.

1 лютого 2010 року секретар Оргкомітету Громадянської Асамблеї України Андрій Когут надіслав листа кандидатам на пост Президента України. У ньому, зокрема, сказано: 

Необхідність проведення дієвої Конституційної реформи та внесення змін до виборчого законодавства – це ті основні завдання, що були визначені представниками понад півтисячі громадських організацій з усіх регіонів України під час Громадянських Асамблей 2007-2009 років. Без виконання цих завдань неможливе подолання системної кризи в Україні. Оргкомітет Громадянської Асамблеї України звертається до вас з проханням на теледебатах 1 лютого 2010 року, або в окремому виступі дати відповідь, чи поділяєте ви рішення Громадянської Асамблеї України про термінову необхідність: Конституційної реформи, шляхом скликання Конституційних зборів; реформи виборчого законодавства, зокрема запровадження системи «відкритих» списків під час виборів до Верховної Ради.

Треба думати, «Конституційний віз» таки мало-помалу рушає з місця…

Олег К. Романчук, шеф-редактор журналу «Універсум», 

кандидат філологічних наук

Журнал «Універсум, 12.02.2010. 1–2 (195–196)

//www.universum.lviv.ua/journal/2010/1/romanch_1.htm

С. І. Васильківський. Козача левада. Чумацький Ромаданівський шлях.
Початок 1890-х років. //web.znu.edu.ua/euk/articles/3_7.htm

Не все обнулилось, Леонид Данилович, не все

Если верить фотоотчетам моих коллег-журналистов, сделанных в ночь с 7 на 8 февраля, в ту поствыборную ночь, в «Интерконтинентале» яблоку негде было упасть. Причем, судя по снимкам, преклонить свою голову перед лидером президентской гонки (кому посчастливилось) или «перетереть» о будущем с членами его команды явились и те, кого ожидали увидеть в софитах победы Януковича, и те, о ком уже давным-давно забыли.

На свет появилось множество тех, кто почти пять лет вел полулегальную политическую и общественную жизнь, и кому ранее не нашлось особого применения в команде Януковича. Довженко, Гошовская, Резникович, Васильев и еще много таких же людей, о существовании которых «пересічний українець» наверняка уже не помнит.

Особенно уместно в этом контексте зазвучало интервью бывшего Президента Леонида Кучмы, данное им накануне выборов газете Corriere della Sera, где он говорит, что к власти возвращается его команда и его люди. «Все обнулилось. Я доволен, что все возвращается», - резюмировал Леонид Данилович, явно рассчитывая протолкнуть поближе к телу новоизбранного Януковича еще десяток-второй тех, с кем он коротал время в последние годы.

Вполне возможно, что это ему удастся.

Другой вопрос, насколько возможно тотальное «обнуление»? В этом у меня большие сомнения. И вот почему.

Я хорошо помню первые полгода пребывания в должности Президента Виктора Ющенко. Когда глава государства тратил до 80% своего времени, чтобы расплатиться со своими «кредиторами» («любыми» и не очень любыми «друзями», разными политическими командами (включая, и команду Юлии Тимошенко)) и на поездки за границу. Ожидается, что то же произойдет и с Януковичем. Только вместо публичных презентаций демократических выборов за границей Виктор Федорович может посвятить себя разрешению проблемы переселения отдельно взятых кабанов в рамках отдельно взятого «Межигорья». (Откровенно язвить по этому поводу я могу себе позволить хотя бы потому, что кандидат в президенты Янукович обещал на все статьи журналистов реагировать «с иронией». Демократ!!!)

Очевидно, если бы Янукович получил победу тогда, в 2004-м, он был бы иным, и отношение к нему было бы другим. В 2004-м Виктор Федорович был бы преемником, ставленником Семьи и покровителем олигархов. Да, он, как и его предшественник Леонид Кучма, приближал бы к себе одних, а через время – других, балансируя между группами влияния. Но тогда, в 2004, Янукович, выражаясь языком Бродского, «не клал бы ног своих на плечи».

В отличие от Януковича-2010. Да, сейчас Виктора Федоровича тоже поддержали олигархи. Но не стоит забывать, что Янукович-политик – это продукт лишь одного из них. Соответственно, о равноудалении и речи быть не может: ведь все равно Ринат Ахметов несколько роднее Дмитрия Фирташа. Поэтому все, что остается современному Януковичу – это свыкаться с ролью, которую ему начертит его же окружение (во многом более сильное, чем сам Лидер). А еще Виктор Федорович сможет иногда выбирать, с кем проводить больше времени – Левочкиным, Герман, Колесниковым или Азаровым? Вот и весь баланс, так сказать, Леонид Данилович…

Говоря об «обнулении», может быть, Леонид Кучма рассчитывает, что Секретариат Президента возглавит Сергей Левочкин, в свое время находившийся на должности первого помощника Президента Кучмы? Насколько Левочкин образца 2004-го года отличается от Левочкина-2010, судить трудно. Но то, что Левочкин – не Медведчук, так же ясно, как другая кучмовская истина: Украина – не Россия.

Хотя, что касается внешней политики, то можно быть более-менее спокойным: в ближайшее время Украину вряд ли ждут какие-то существенные колебания в этом вопросе. Потому что в повестке дня «регионалов» первым пунктом значится лишь выравнивание отношений с Россией. Это именно то, на чем всегда специализировался Леонид Кучма, не забывая потихонечку подтягивать страну к Европе.

Вот вчерашнее сообщение агентства УНИАН:

Лидер Партии регионов Виктор Янукович на посту Президента Украины, скорее всего, будет вести прагматичную политику, которая будет заключаться в лавировании между Западом и Востоком, как это делал бывший глава Украинского государства Леонид Кучма.

Как передает корреспондент УНИАН в Польше, такое мнение высказали большинство польских экспертов, которые на специальной конференции в понедельник анализировали в Варшаве результаты президентских выборов в Украине.

Директор польско-украинского фонда PAUCI Ян Пекло выразил сомнение, что В.Янукович, который, по предварительным данным Центральной избирательной комиссии Украины, выиграл выборы, будет делать резкие движения, направленные на более интенсивное сотрудничество с Россией.

По мнению эксперта, он также не будет замораживать отношения с Европейским Союзом и с НАТО, пытаясь максимально использовать выгоды, которые вытекают из сотрудничества с этими организациями.

Это мнение поддержал аналитик Варшавского университета Анджей Шептицкий, который напомнил, что в значительной мере собственно такую политику раньше проводил Леонид Кучма, который руководил Украиной с 1994 по 2004 год и ставленником которого на выборах шесть лет назад был В.Янукович.

Советник украинского правительства по экономическим реформам Марчин Свенчицки сказал, что В.Янукович будет вынужден сохранять и развивать добрососедские отношения с Российской Федерацией, которая является главным поставщиком газа в Украину и имеет ряд других рычагов влияния на украинскую власть.

Он не исключил определенных уступок В.Януковича россиянам, отметив, что вряд ли может дойти до полной переориентации внешней политики Украины новым Президентом на исключительно пророссийские принципы.

Я.Пекло также отметил, что В.Януковичу будет сложнее работать Президентом Украины, чем Л.КУЧМЕ, поскольку в стране сейчас действуют свободные медиа и активное гражданское общество, чего не было до Помаранчевой революции 2004 года.

Эксперты заявили, что вряд ли лидеру Партии регионов удастся повернуть ситуацию к временам правления Л.Кучмы, которые ассоциируются с нехваткой доступа к медиа оппозиции и так называемыми «темниками» с инструкциями, как освещать события в государстве и за рубежом.

Правда, Леонид Кучма гораздо больше внешних вопросов интересовался вопросами внутренними. Именно Леонид Данилович, уходя из активной политики, позаботился о том, чтобы больше никто и никогда не обладал теми полномочиями, которыми пользовался (и нужно сказать, активно) сам Кучма. Тогда, в 2004-м, регионалы голосовали за политреформу только потому, что не верили, будто Янукович когда-нибудь получит еще один шанс стать президентом. Но он им практически стал. А вернуть «былую мощь» Президентской вертикали вряд ли удастся. Вернее, будет это сделать непросто.

Якщо хтось захоче змінити конституційний порядок в державі, то він повинен буде застосовувати алгоритм, який кількома своїми рішеннями, якщо їх тлумачити системно, визначив Конституційний суд. Отже, їм треба буде провести три референдуми. Бо просто поставити на референдум питання, яку ви хочете Конституцію – таку чи таку – це антиконституційна дія, порушення президентської присяги. Так от на перший референдум потрібно виносити питання «Чи вважаєте ви, що нинішня Конституція має бути змінена, або необхідно прийняти нову Конституцію?» Народ, припустімо, говорить: «Так». Тоді його питають: «Як ви вважаєте, така чи інакша система влади нам потрібна?» А вже тоді конкретний проект закону про внесення змін до Конституції проходить всю процедуру, передбачену у 13 розділі Конституції – тобто все одно потрібно буде мати справу з Верховною Радою – і знову обов’язково виноситься на третій референдум. І от коли референдум затвердить цей законопроект – все, тоді зміни внесені остаточно. (Интервью Виктора Мусияки агентству «Главком»).

И в завершение выше написанного. Ну, не верю я, что все «обнулилось»! Хотя бы потому, что в 2004-м против той системы, которая существовала, был найден предохранитель. И он обязательно опять сработает, если кто-то попытается пойти на реконструкцию. Несмотря на то, сколько людей «из прошлого» вернется во власть.

09.02.2010 г.

Виктор Шлинчак, «Главком»

//glavcom.ua/articles/163.html