Лаври де Голля

Редакція Конституції-1996 та її скасована редакція від 2004 року мають серйозні недоліки і демонструють, які конституції не потрібні країні. Але як знайти потрібну?

Іронія конституційної та політичної практик усталених демократичних країн полягає в тому, що іноді на крутих поворотах історії вдалі або навіть єдино правильні рішення ухвалювалися на межі законності, а то і поза нею. Франклін Делано Рузвельт здійснював свої реформаторські кроки через опозиційний йому Конгрес, фактично шантажуючи конгресменів. Натхненник сучасної французької Конституції Шарль де Голль взагалі провів конституційну реформу у спосіб, який суперечив букві законів попередньої, IV Республіки. Однак рішення цих політиків дали змогу вирішити проблеми їхніх країн, а переможців не судять. Доморослі ж реформатори Конституції України не вдавалися до експериментів, шукаючи кращий спосіб вирішити проблеми взаємодії інститутів влади. Натомість вони повернули Конституцію, недоліки якої були засвідчені вісьмома роками чинності.

У цьому критична відмінність конституційних реформаторів у демократичних країнах і в Україні: перші вирішували питання ефективності держави, другі – власних повноважень та комфорту керування країною. Відповідно кардинально відрізняються і досягнуті результати. Приміром, де Голль, отримавши надзвичайні повноваження і сформувавши, хай на підставах доцільності, а не законності, конституційну комісію, залучив до неї провідних учених і почав вирішувати проблеми.

Запитання та відповіді у творенні Конституції

Формування уряду парламентом призводить до нестабільності уряду? Тож уряд формуватиметься президентом.

Це створює загрозу диктатури, та й Асамблея вимагає зберегти посаду прем’єра і відповідальність уряду перед парламентом? Тож запровадимо інститут «інвеститури» – затвердження парламентом програми уряду, фактично надання Асамблеєю згоди на діяльність саме запропонованого уряду.

У парламенті можуть пригальмовувати важливі законодавчі ініціативи? Тож президент отримає право на його розпуск.

Веде до сваволі президента? Тож заборонимо президенту одноосібно відправляти уряд у відставку, а новий уряд він отримає лише за згоди парламенту; і такої згоди не отримає, доки не призначить прем’єром лідера (чи одного з лідерів) партії, що перемогла на виборах. І так далі.

Оскільки президент визначає кандидатуру прем’єра, від його волі залежить, якому політику з партії, що виграла вибори, він запропонує цю посаду. Це слугує своєрідною пересторогою проти амбіцій партійних політиків.

Натомість порівняна складність притягнення уряду до відповідальності змушує партії свідомо підходити до утворення коаліцій, які формуються ще до виборів, і підтримки вже обраного уряду. Необхідність довготермінового планування і зменшення ролі індивідуальних політиків зміцнило французькі партії, і, хоча вони залишаються одними з найменших у Європі, вони також є одними з найстабільніших.

Адекватні зміни – позитивні результати

До часів V Республіки у Франції партії були радше тимчасовими об’єднаннями амбітних політиків, аніж структурами з метою і засобами її досягнення. Короткий час існування урядів не давав можливості сформувати довготермінову політичну стратегію, а політичні альянси утворювалися і розпадалися на потребу часові.

Натомість чисельна і розгалужена державна бюрократія виробляла адміністративні рішення незалежно від партійності чергового уряду і сформувала численні традиції щодо призначень, просування службою, стосунків із бізнесом і політикою тощо.

Творці V Республіки мали на меті обмежити вплив нестабільних партій на уряд, але в результаті посилили його, зробивши партії вагомим фактором у виробленні й ухваленні рішень. Партії стали більш централізованими, почали планувати стратегію своїх дій та альянсів із іншими. В цілому участь партії у формуванні стабільних урядів перетворила їх із зібрання окремих політиків на організації, чию діяльність міг оцінити і відповідно проголосувати пересічний виборець.

Ефективність запровадженого французами підходу до взаємин між органами влади було визнано у переконливий спосіб, який запозичили творці конституцій інших країн. Так, у конституціях Греції (1975) та Іспанії (1978), прий­нятих після знищення в цих країнах авторитарних режимів, з’явилися розділи, сформульовані подібно до розділу 5 («Про відносини між парламентом і урядом») Конституції Франції 1958 року: «Відносини між Палатою депутатів і урядом» (ст.84–86) і «Про відносини між урядом і Генеральними кортесами» (ст.108–116) відповідно.

Крім власне Франції, запроваджену нею «президентсько-прем’єрську» модель змішаної форми правління прийняли, зокрема, Ірландія, Ісландія, Фінляндія, з 1982 року – Португалія, а після розпаду комуністичної системи – Польща, Румунія, Хорватія.

Небезпеки надто сильного президента

Хоча члени Конституційної комісії в Україні зразка 1995 року і проголошували намір адаптувати до українських умов саме французьку модель, вони допустили перекіс на користь повноважень президента. Право одноосібно звільняти прем’єра, призначати і звільняти міністрів (за поданням цілком залежного від нього прем’єра) робить президента фактично главою над урядом.

Тож ефективність виконавчої влади залежить від того, наскільки професійним менеджером є президент і якість його оточення, наскільки він об’єктивний та схильний чи несхильний до корупції. У постдиктаторських режимах такі умови – надто важкий тягар для представника істеблішменту, сформованого в умовах «первинного накопичення капіталу».

Це, до речі, є однією з причин факту, відзначеного істориками і політологами: крім США, серед президентських республік немає економічно успішних і демократичних країн. А в самих США демократія та ефективність тримаються на традиціях і механізмах, які не відтворюються в інших середовищах.

Підробка французької марки

Тому творці нових (після ІІ Світової війни) і новітніх (після повалення комуністичних режимів) конституцій намагаються віднайти баланс між впливом глави держави, здатним забезпечити послідовне керування виконавчою владою, і контролем з боку парламенту, який привносить у виконавчу владу елементи політичного представництва і відповідальності. Саме тому заслуженої популярності набула адаптована до місцевих умов французька модель.

В Україні конституційна реформа 2004 року виявилася невдалою в тому сенсі, що замість знаходження цього балансу відносин між органами влади має місце інша логіка: як забезпечити утримання при владі Леоніда Кучми та його оточення, насамперед Віктора Медведчука і К°. До того ж опрацювання моделі «на хохлах» могла дати відповідь Владіміру Путіну, чи буде життєздатним сценарій перетворення на вічного канцлера при конституційно ослабленому президенті. Отже, творці проектів, що лягли в основу тексту поправок, проголосованих 8 грудня 2004 року, не звертали уваги на питання ефективності управління, логічності відносин між гілками влади чи збалансування їхніх повноважень. Результати далися взнаки.

Що чіпати і що не чіпати

Натомість конституційна реформа, спрямована на допомогу країні, має дати відповідь на питання «чому не працює те, що не працює, і як змусити це працювати».

Одразу варто застерегти: досягнутий у 1996 році компроміс навколо знакових питань (мова – унітарність – символіка тощо) необхідно попередити. Адже спроба їхнього перегляду означатиме відкриття скриньки Пандори, і всі дискусії навколо Конституції зведуться до гарячих суперечок про вічне.

Так уже було в 1996-му і, зрештою, внаслідок надмірної уваги до знакових питань і ліві, і «націонал-демократи» не змогли привернути серйозної уваги механізму розподілу повноважень між органами влади. Наслідок – президентсько-парламентська модель, залежна від особистості президента.

Тому зміни до Конституції мали би відбуватися у цілком визначених розділах, що стосуються розподілу повноважень між органами державної влади, а також між останніми та органами місцевого самоврядування

Ростислав Павленко, 26 листопада 2010 р.

//tyzhden.ua/Politics/151

«Український Тиждень», 21 листопада 2010 р.

//www.spa.ukma.kiev.ua/konst/article.php/20101122154544633

Сергій Грабовський. Уроки свободи від Шарля де Голля

//photo.unian.net/rus/themes/16644/?fp=40

//www.reuters.com/ //gazeta.ua/ru/post/156633

Процес пішов

Гасло «Давайте змінимо Конституцію!» активно експлуатується політиками протягом усього періоду незалежності України

Конституційний процес в Україні як процес підготовки нового Основного Закону розпочався з ухваленням Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 року. Саме в ній було передбачено необхідність підготовки нового тексту Конституції.

Перші спроби ухвалити Конституцію України відбувалися ще за президентства Леоніда Кравчука, який хотів, щоб Україна стала членом Ради Європи. Адже Конституція УРСР 1978 року, яка діяла в Україні на той час з усіма поправками і виключеннями, не надто відповідала традиційним демократичним вимогам.

Після проголошення незалежності і проведення референдуму 1 грудня 1991-го зусилля, спрямовані на розроблення Основного Закону, стали більш системними й цілеспрямованими. Починаючи з 1992 року було підготовлено декілька проектів Конституції, окремі з яких виносилися на всенародні обговорення та розглядалися в сесійній залі.

Позачергові вибори народних депутатів і президента України 1994 року дещо сповільнили конституційний процес, оскільки змістили фокус суспільної уваги на проблеми більш приземлені. Однак вже 10 листопада 1994-го рішенням ВРУ Конституційну комісію було переформатовано, її очолили тодішні президент Леонід Кучма і голова Верховної Ради Олександр Мороз.

Через неможливість ухвалити двома третинами Верховної Ради України проект закону «Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні», розроблений Адміністрацією президента, з ініціативи Леоніда Кучми з метою виходу з політичного клінчу 8 червня 1995 року було прийнято Конституційний договір між ВРУ та гарантом «Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України».

26 червня 1996 року, зважаючи на неспроможність Верховної Ради  зібрати 2/3 голосів під текстом Конституції, Леонід Куч­­ма підписав указ про призначення на вересень 1996 року Всеукраїнського референдуму з питань ухвалення нової Конституції, під час якого планувалося також з’ясувати суспільну думку щодо довіри до уряду й необхідності проведення позачергових парламентських виборів. Шантаж подіяв, і о 6-й ранку 28 червня після безсонної ночі, проведеної за постатейною вичиткою Основного Закону, Верховна Рада ухвалила нову Конституцію.

Зміна конституційної реальності

Після прийняття Конституції 1996 року пристрасті навколо подальшого її реформування не вщухали. Проте, оскільки визначені нею повноваження влаштовували можновладців, матеріалізованих форм конституційний процес набув лише напередодні чергових президентсь­­ких виборів 2004 року.

Так, на початку 2003 року за ініціативи Леоніда Кучми розпочалося так зване всенародне обговорення змін до Конституції України. А в квітні 2004-го парламент у першому читанні 294 голосами ухвалив законопроект №4105 «Про внесення змін до Конституції України», підготовлений Тимчасовою спеціальною комісією ВРУ з опрацювання законопроектів. А фінальний акорд тривалої епопеї з коригування Основного Закону вдалося зіграти лише 8 грудня 2004 року між другим і «повторним другим» туром президентських виборів, але з порушенням процедури.

Прийнятий в ході непростих політичних торгів між двома кандидатами на пост президента під акомпанемент Помаранчевої революції закон значно відрізнявся від того законопроекту, який був погоджений КСУ.

Після обрання на посаду президента Віктор Ющенко уже в 2006-му проголосив необхідність створення нової Конституції. Однак до практичних кроків дійшло лише в грудні 2007 року, коли було створено Національну Конституційну Раду. До неї було включено близько 100 різних за статусом і політичними вподобаннями представників громадськості та носіїв державної вла­­ди. Власне така строкатість і не дозволила НКР підготувати більш-менш завершений варіант конституційних змін.

Нехитрий рух руками

Віктор Янукович до самого моменту обрання президентом наполегливо і послідовно відстоював конституційні здобутки грудня 2004 року і всіляко заперечував можливість скасування політреформи-2004, називаючи такий варіант подій «поверненням до епохи тоталітаризму».

Однак одразу після прийняття 30 вересня поточного року рішення КСУ про скасування політреформи-2004 (а фактично – здійснення другої за ліком конституційної реформи) Віктор Янукович відмовився від своїх слів і з радістю прийняв весь тягар розширених президентських повноважень. Хоча для повернення у недалеке конституційне минуле довелося трохи перетрусити склад суддів, але результат був вартий того, адже легітимність такого кроку мало кого цікавила.

Віхи українського конституційного процесу

16 липня 1990 року

Ухвалення Декларації про державний суверенітет України. У ній передбачалася розробка нової Конституції

17 вересня 1991 року

Верховна Рада черговими змінами і доповненнями до Конституції Української РСР у редакції 1978 року перейменувала її в Конституцію України

10 листопада 1994 року

Створення Верховною Радою Конституційної комісії, яку очолили Леонід Кучма та Олександр Мороз

8 червня 1995 року

Прийняття Конституційного договору між Верховною Радою та президентом «Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України»

28 червня 1996 року

Ухвалення Верховною Радою Конституції у новій редакції

26 грудня 2002 року

Створення Тимчасової спеціальної комісії Верховної Ради з опрацювання проектів законів про внесення змін до Конституції

8 грудня 2004 року

Ухвалення Верховною Радою України Закону «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року

30 вересня 2010 року

Ухвалення рішення КСУ в справі за конституційним поданням 252 народних депутатів щодо відповідності Конституції Закону № 2222–IV (справа про дотримання процедури внесення змін до Конституції). Відновлення дії Конституції України в редакції 1996 року

Сергій Балан, 26 листопада 2010 р.

//tyzhden.ua/Politics/154

«Український Тиждень», 21 листопада 2010 р.

//www.spa.ukma.kiev.ua/konst/article.php/20101122153220960

Що за система будується в Україні?

Фото Володимира Заїки 

Згадаймо: наприкінці зими 2010 року українські та зарубіжні аналітики, політики та журналісти ставили перед собою запитання: яким виявиться новий політичний режим в Україні? За якими взірцями будуватиметься правління Віктора Януковича? Куди поверне владне кермо лідер Української держави? Чого чекати від нової-старої (бо ж вона вже двічі формувала уряд) владної команди ближчим часом, а чого — у більш віддаленій перспективі?

Серед європейських оглядачів превалювали обережні оптимісти. В Україні таких теж вистачало. Звісно, притомній людини хочеться вірити у краще. Для притомної людини поняття «національні інтереси», «патріотизм», «політична відповідальність», «моральність у політиці» — не порожні слова і не запона над чимось абсолютно протилежним. Ба більше: хай реальні політики далекі від ідеалу, але ж, принаймні, має у них існувати хоча б інстинкт політичного самозбереження, і якщо не державний патріотизм, то бодай «патріотизм високої посади», яка можлива тільки в незалежній державі, мусить спрямовувати будь-якого впливового партійного лідера.

Втім, минула весна, літо, більша частина осені — і цей обережний оптимізм зникає. Як у Європі та США, так і в Україні. І не випадково «День» поміж інших текстів на зазначену тему друкує одну із найбільш точних і стислих характеристик новітнього періоду — статтю Івана Гордієнка «Що будує Партія регіонів в Україні?» (№197-198, 29 жовтня 2010 р.). Автор допису відзначає, що «та нова Україна, яку ПР хоче будувати, усе більше нагадує УРСР», описує головні моменти цієї схожості (а їх чимало) та констатує: «Судячи з усього, Партія регіонів намагається виконувати в Україні роль збанкрутілої КПРС, і це свідчить про те, що час очікувань уже минув».

Як на мене, оцінка точна і правильна. Але чому розгортається така побудова, на що вона спирається і до якої міри вона має шанс на успіх?

По-перше, опорною базою Партії регіонів був і є Донбас — дуже специфічна частина України; за даними соціологічного центру «Імідж-контроль», який щорічно тестує громадські настрої по всій Україні, тільки Донбас і Крим можна вважати «червоними», неорадянськими територіями, де внаслідок ідеологічної зазомбованості більшість населення бачить дійсність через призму дещо трансформованих міфологем минулої доби. Причому трансформація це вельми цікава: з одного боку, ледь не всі людські чесноти і далі вважаються втіленими у якомусь специфічному «донбаському характері»; з другого боку, цей характер і взагалі все донбаське виглядають в очах носіїв цього характеру неповноцінними без постійного оглядання на Москву, без орієнтації на неї. Донині для більшості населення Донбасу столицею (принаймні на підсвідомому рівні) є Москва, а не Київ, хоча вибивати гроші на виплату зарплат їхні представники регулярно їздять саме до української столиці. Схожа ситуація і з Кримом (якщо не рахувати кримських татар). Донині більшість старших вікових груп населення Донбасу та Криму говорить: «Я поїхав на Україну». Донині у цих регіонах «клятий Захід» вважають своїм (ясна річ, і Росії) головним ворогом, а Сталіна і Путіна — ідеальними державними лідерами. Ну, а найбільший жах, звісно, викликає «український буржуазний націоналізм», виявами якого багатьом ввижається все (крім хіба що борщу та сала) питомо українське.

А Київський міжнародний інститут соціології (КМІС) на початку цього року зафіксував, що 22% опитаних по Україні виступають за об’єднання Росії та України в єдиній державі. Так налаштована більшість населення Донбасу і Криму, а також значна частина населення низки областей Півдня країни. Це — твердий електорат Партії регіонів, а також комуністів.

По-друге, індустрія Донбасу, а частково і Півдня та Південного Сходу, де також чимало електорату Партії регіонів і де також вельми добре почувається неорадянська соціальна міфологія, — це індустрія першої половини ХХ, а то й кінця ХІХ століть, ясна річ, із певними модернізованими вкрапленнями, але основа — та сама: плавка металу, видобуток вугілля, виробництво прокату плюс «велика хімія». А це означає, що в регіоні об’єктивно виявилися законсервованими — в основних своїх рисах — архаїчна для початку ХХІ століття соціальна структура та відповідні ментальні настанови більшості населення. Сьогодні квазіринкові відносини прикривають собою міцні, усталені, непідвладні модернізації структури суспільства «промислового феодалізму», як його зве чимало західних і вітчизняних дослідників.

По-третє, проголошена в Україні 1991 року незалежна держава одразу ж вислизнула з рук української нації, від чийого імені було здійснене це проголошення, і потрапила під жорсткий контроль тих, хто тоді був найбільш організованим і згуртованим. Консолідація таких сил відбулася ще за часів СССР, ну а далі вони використали механізми демократії для ствердження свого майже повного панування. «Покійний еміграційний професор Іван Лисяк-Рудницький ще 1962 року бачив коріння, які виростали на теперішній Україні: республіканська номенклатура і ті, які почали шукати і сіяти сучасні національні цінності. Я раніше називав ці сили територіальною і національною елітами. Трагедія незалежної України у тому, що домінантною силою стала не національна, але територіальна еліта, представники якої зберігають всі звички традиційної номенклатури, такі, як думай одне, кажи друге і зроби третє. Фактична модель української економіки залишається трикутником, який було видно вже в 1970-х роках: номенклатурники — цеховики — кримінальні структури». Так писав у «Дні» Джеймс Мейс десятиліття тому. Донбас та Крим у цьому трикутнику дали відчутний перекіс саме в бік криміналітету.

По-четверте, на Донеччині, на Слобожанщині, у Причорномор’ї та в Криму окреслені вище совєтські та неорадянські соціальні міфи не стали предметом цілеспрямованої деструкції і реконструкції ані за Леоніда Кравчука, ані за Леоніда Кучми, ані навіть за Віктора Ющенка. Ба більше: саме останній, підписавши восени 2005 року меморандум про порозуміння з Януковичем, зірвав ініціативні спроби ідеологічної роботи в цих регіонах, які здійснював ряд політичних сил і громадських організацій після помаранчевої революції. Як недвозначно зафіксували соціологи «Імідж-контролю», більшість жителів Донбасу поважає передусім силу і сповідує формулу «хто сильний, за тим і правда». Угода «Ющенко — Янукович» продемонструвала мешканцям Донбасу слабкість не тільки чинного на той час президента, а й усього «українського проекту». Рейтинг Януковича і Партії регіонів, який упав було десь до 15%, миттєво зріс удвічі і з тих часів залишається практично стабільним. Воно, власне, і не дивно: навіть місцевій інтелігенції не було запропоновано київською владою реальні модернізаційні проекти, все залишилося на рівні розмов, Батурина і Трипілля. Тому виникає цілком зрозуміла психологічна реакція самозахисту — хай краще буде звичне та зрозуміле, хоч і старе, ніж невизначене і незрозуміле нове.

Важливу роль, коли йдеться про авторитарну чи неототалітарну структуру, відіграє й персона її лідера. Віктор Янукович як керівник, схоже, і донині за певними психологічними якостями і настановами залишився завом автобази, котрий звик розпоряджатися вантажівками розробки середини ХХ століття та шоферським пролетаріатом. З усіма наслідками, які звідси випливають. І, звичайно, з патріотизмом, не вищим (у кращому разі!) за місцевий.

Утім, і в наявності останнього (принаймні, у сучасних раціональних формах) існують умотивовані сумніви. Бо ж якби Віктор Янукович, його однопартійці і ті олігархи, які забезпечують діяльність Партії регіонів, а дехто і бере у ній активну участь, — якби всі вони справді бути територіальними патріотами Донбасу, то хіба б допустили таке злиденне життя значної частини населення регіону, справжній розгул там наркоманії, СНІДу, проституції, занепад цілої низки міст, руйнацію транспортної інфраструктури тощо? Чи не єдине, чим переймаються ці персонажі, — це футбол. І то — дуже своєрідно ним вони переймаються, прагнучи об’єднати футбольні чемпіонати України і Росії. Мабуть, дуже хочеться регулярно приймати «Спартак» і ЦСКА у Донецьку, а у відповідь з власними клубами їздити до Москви. До «самої Москви» — і щоб приймали по вищому розряду! І заради сповнення цих юнацьких мрій найбагатші бізнесмени України готові, схоже, виставити на посміховисько державу, громадянами якої вони є. Адже, скажімо, Фарерські Острови (автономія у складі Данії) з населенням у 50 тисяч осіб мають свої національні чемпіонати з футболу (чоловічий, юнацький, жіночий), їхня збірна є не надто зручним партнером для команд значно потужніших країн, — а Україна, бачте, готова поступитися одним із символів свого суверенітету задля того, щоб мати честь приймати у себе аж «Спартак» із «Зенітом»...

Я вже не кажу про те, що на донецьке поле зараз в основному виходять «шахтарі» з Африки чи Бразилії; хоч би скільки розказували легенд стосовно піклування про талановитих хлопчаків з Макіївки чи Єнакієвого, результат ми бачимо (точніше, не бачимо) у грі. Тому регіональний патріотизм Донбасу — це справа дуже складна для розуміння і надзвичайно відмінна від європейських зразків такого патріотизму.

Звичайно, при цьому в Донбасі є чимало українських патріотів (які нерідко змушені, хоч як це виглядає дико в незалежній державі, приховувати свій патріотизм). Звичайно, позитивні складові «донецького характеру» також є, і якщо виходець із Донбасу обстоює українську справу, то обстоюватиме її послідовно й фундаментально, як-от Іван Світличний чи Іван Дзюба...

Отже, можемо підбити підсумки і спробувати спрогнозувати майбутні дії нової влади, у структурах якої панують якщо не вихідці з Донбасу, то особи з відповідною ментальністю, далекою навіть від переважно космополітичних настроїв Одеси чи Дніпропетровська.

Маючи за собою вже не перший рік приблизно третину від загального числа електорату (без реальних шансів істотно збільшити підтримку з боку виборців), ПР почала будувати «владну вертикаль» найпростішим із усіх можливих чином: не залучаючи союзників («народники», комуністи та інші не є союзниками — це сателіти цієї партії), не перетягуючи шляхом копіткої праці на свій бік нейтрально налаштованих виборців та фахівців, не нарощуючи свій рейтинг потроху, крок за кроком, реальними справами — а влаштувавши опертий на силу і гроші «бліцкриг» з розгрому та знищення всіх дійсних і уявних опонентів.

Самоочевидним фактом є глибинна ненависть нинішньої верхівки до всього справді українського. Чому? Мабуть, тому що всі суспільно значущі демократичні рухи за останні 20 років базуються на українській традиції. Ба більше: і за останні 100 років так само. Якісь маргінальні демократичні порухи, звісно, були, якісь інтелігентські гуртки — і не більше. І Майдан, навіть його російськомовна частина, брав за основу українські національно-демократичні цінності. Тому всі, хто хотів прикинутися демократом, переходили публічно на українську мову і часом навіть удягали вишиванки.

Власне, воно й не дивно: адже викшталтувана нація — це і є спільнота вільних громадян, здатна на спільному культурному ѓрунті вибудовувати оптимальні для себе (а не для купки олігархів) проекти майбутнього. Але це — геть інший світ, ніж той, у якому живе нинішня влада і її численні пахолки.

Українська держава не є для них цінністю, як для націонал-демократів. Не є вона для них й інструментом власного збагачення та підвищення свого престижу, як для Леоніда Кучми, його оточення і взагалі — представників «дніпропетровського клану» у владі й бізнесі. Україна для них — загарбана, взята з боєм територія, яку варто якнайдовше втримати за будь-яку ціну, щоб зробити свій ѓешефт — а там хоч трава не рости. А оскільки втримати країну за допомогою електоральних ресурсів на чесних виборах неможливо (і місцеві вибори наочно це засвідчили), зробити те саме за допомогою українських силових структур — теж (надто вони вже корумповані та непрофесійні), то головним ресурсом закономірно стає російська сила та міць. Тим більше, що російський протекторат над ними особисто й над усією Україною аж ніяк не суперечить сповідуваним «регіоналами» цінностям.

Тож нинішнє владне угруповання здатне спробувати знайти для себе жадану стабільність на достатньо тривалий час завдяки включенню України не в аморфну «Русобелію», а у значно більш жорстку структуру, коли вся пропагандистська та організаційна міць Кремля плюс певні крихти з панського столу задля підгодівлі народонаселення будуть кинуті на українські терени. В обмін на що? Не тільки, звісно, на повноту політичного суверенітету, а й на певні стратегічні об’єкти української економіки.

Виникає закономірне запитання: чи приречена Україна на втілення такого сценарію? Аж ніяк. Бо навіть неорадянські настанови виборців ПР постійно входять у суперечність із практикою реального життя: у минулі часи в обмін на лояльність до влади можна було отримати сякий-такий добробут, нині ж — тільки обіцянки «покращання вашого життя вже сьогодні» і нескінченну «боротьбу з українським націоналізмом». Ці ресурси не нескінченні, а страх перед владою — не всесильний. Борімося — поборемо.

Сергій Грабовський, 17 листопада 2010 р.

//www.day.kiev.ua/316788

Конституційна Асамблея повертає Україну в 1937-ий рік?

Адміністративна реформа, або Назад в СРСР

Що будує Партія регіонів в Україні?

Тюнінгована УРСР?

Віктор Янукович будує «неорадянщину» 

Модернізована опозиція

//www.vox.com.ua/

Янукович и Ющенко - братья

При всем желании нынешней власти максимально дистанцироваться от своих предшественников скрыть их впечатляющую схожесть не получается. В некоторых новостях о деятельности Президента страны можно смело менять фамилию главы государства, ретушировать дату – никто и не догадается о подвохе. С каждый днем список общих деталей на политических портретах двух властей пополняется все новыми пунктами, а президентство Виктора Януковича все больше напоминает дежа вю по пребыванию на Банковой Виктора Ющенко. Куда приведет Виктора Федоровича путь, по которому Виктор Андреевич сначала отошел на маргинес украинской политики, а затем – спустился на дно рейтинговой пропасти?

«Мы наш, мы новый мир построим»

Обе власти – и Ющенко и Януковича – начали свой путь с отрицания любых положительных черт своих предшественников. В заявлениях видных членов команд обоих Президентов отчетливо прослеживалось стремление представить приход «своего» главы государства началом новой, разумеется, светлой эпохи в развитии Украины – в противовес темным, смутным временам, еще так недавно царившим в стране. Подтверждали обе власти определяющую роль своего воцарения примерно одинаковыми способами.

Во-первых, объектами их пристального внимания становились школьные учебники истории. «Ющенковцы» «по многочисленным просьбам трудящихся» ввели в новоизданные книги довольно пафосные параграфы, посвященные Оранжевой революции. В 2010-м за переписывание учебников взялись у Януковича. Оставить описания событий 2004-го года в неизменном виде новая власть не могла: обвинения в фальсификации президентских выборов не добавляли вистов имиджу новоизбранного Президента. Дописать в учебники новый параграф о «развале экономики страны преступной кликой Ющенко–Тимошенко» не представлялось возможным: причастность Януковича и его команды к политическим и экономическим процессам в стране на протяжении последних лет была слишком явной, чтобы просто о ней умолчать. Посему было принято изящное решение: вообще исключить изучение событий самого недавнего прошлого из школьной программы – якобы для того, чтобы позже оценить эти события с исторической перспективы.

Во-вторых, и Ющенко, и Янукович подвергли символичному обновлению сами институты украинской власти. Наиболее ярко эти «новации» выразились в переименовании не прописанного в Конституции околопрезидентского органа. Сначала Ющенко переименовал кучминскую Администрацию в Секретариат (формально – чтобы демонополизировать влияние Банковой на процессы в стране). Затем Янукович поменял вывески на своем офисе обратно (в кулуарах поговаривали, что таким образом новый глава государства давал понять местным администрациям, что с этого момента все они «ходят» под главной Администрацией в стране).

В-третьих, обе «новые власти» выгодно подчеркивали собственное величие на фоне низости и бездарности предшественников инициированием масштабнейших политических и экономических проектов, заведомо не имеющих шансов на реализацию. Но если инициатива тогдашнего вице-премьера Олега Рыбачука немедленно подать заявку на вступление в Евросоюз была воспринята имеющими чувство юмора украинцами как милая шутка, своеобразное проявление описанного Сталиным головокружения от успехов, то предложение Виктора Януковича провести в Карпатах зимнюю Олимпиаду-2022 чревато многомиллионными тратами из госбюджета, уже начиная со следующего года.

Ну, и наконец, если эти примеры кажутся вам неубедительными, то вспомним, с каким рвением обе «новые власти» отменяли итоги «нечестного» отбора на Евровидения 2005 и 2010 годов, проведенного их предшественниками, заявляя, что это – только начало крестового похода против коррупции и всевозможных злоупотреблений. Опираясь на опыт пятилетней борьбы за торжество законности в исполнении предыдущего Президента, можно с достаточно большой долей уверенности утверждать, что восстановление справедливости относительно певицы Алёши станет самым весомым антикоррупционным достижением и команды Виктора Януковича…

«Есть человек – есть проблема»

Словно под одно лекало выстраивали команды Виктора Ющенко и Виктора Януковича отношения со своими оппонентами. Сначала оба Президента заявили о полном отсутствии намерений преследовать вчерашних противников по политическим мотивам. А потом… одним махом, на протяжении считанных недель отправили в отставку тысячи госслужащих высшего и среднего звена. Что характерно, от увольнений ни в 2005-м, ни в 2010-м зачастую не спасала даже лояльность, которую украинская бюрократия изо всех сил демонстрировала в адрес власти…

Следующий этап в отношениях между властью и оппозицией в обоих случаях тоже был одинаковым: открытие уголовных дел на сегодняшних противников власти в связи с их вчерашними злоупотреблениями. В большинстве случаев почему-то следователи хватались за какую-то мелочевку, не имеющую перспективы перерастания в действительно серьезное уголовное дело. Так, Юлию Тимошенко вызывали в Генпрокуратуру для дачи показаний по закрытому четыре года назад делу о попытке подкупа судей. Юрию Луценко «шьют» злоупотребления на сумму в целых 40 тысяч гривень. Поразительно напоминает попытки обвинить Дмитрия Табачника в музейных кражах или Михаила Папиева – в закупке бракованных очков для ветеранов, не правда ли?

Впрочем, если речь заходила об обвинениях посерьезнее, то и тут особого разброса тем не наблюдалось: обе власти в первые месяцы своего правления вступили в борьбу за информпространство, конкретнее – за частоты, на которых вещали оппозиционные по отношению к ним телеканалы. Отличие одно – в 2005-м под удар хотя бы не попадали рядовые члены Нацсовета по вопросам телевидения и радиовещания...

Другое дело – отношения к мелким шалостям представителей собственной команды. А то и семьи. И Виктор Янукович, и Виктор Ющенко непосредственно перед заходом на Банковую клятвенно обещали поднять на стяги борьбу с коррупцией и, в первую очередь, не дать красть собственному окружению. Один из украинских Президентов в присущей ему манере обещал публиковать налоговые декларации всех высоких должностных лиц «до третьего колена», другой в не менее характерном тоне грозил провинившимся отрывом конечностей.

Однако это не помешало первому заявлять министру внутренних дел: «Тот, кто входит в мой кабинет в галстуке, сидеть в тюрьме не будет» (факт такого заявления Ющенко, насколько известно, до сих пор не опроверг), а второму – закрывать глаза на такие мелочи, как, например, полуторамиллионный чартер первого вице-премьера в Китай или раздача десятков бюджетных миллионов преприятиям, близким к собственным соратникам.

Отметим, что первые лица государства нередко сами показывали подчиненным примеры наплевательского отношения к закону. Именно скандал, связанный с роскошным образом жизни Андрея Ющенко, стал первым сигналом о неадекватности антикоррупционных обещаний его отца, тогдашнего Президента. Однако телефон и автомобиль Ющенко-младшего – это сущий пустяк с «межигорской аферой» Виктора Януковича.

«Закон один, но не для всех» – эту фразу впору уже выгравировать над центральными входами в здания высших органов государственной власти.

Чуть ли не единственное, что в этом отношении радует, так это то, что обе властные команды, несмотря на все бравурные заявления их представителей, отнюдь не были и не являются монолитными. Стычки внутри этих коллективов зачастую перерастают в громкие скандалы с отставками членов Кабмина, и это хотя бы дает простым украинцам надежду на существование внутри власти хотя бы зачатков некоей извращенной, но все же системы сдержек и противовесов. Так, и «коррупционный скандал», связанный с обвинениями покойного Александра Зинченко в адрес ближайших соратников Президента Ющенко, и показательное увольнение Нестора Шуфрича с последовавшими затем выпадами экс-главы МЧС в сторону Сергея Левочкина и Валерия Хорошковского убедительно показывают, что при всем желании группы людей, находившиеся или находящиеся у власти «командами» в классическом понимании этого слова назвать нельзя.

В борьбе за избирателя

Разбираясь с политическими противниками, ни «ющенковцы», ни «януковичи» не ограничивались только точечными уколами оппозиционных лидеров. В той или иной степени и первые, и вторые прилагали усилия для того, чтобы подорвать силы-антагонисты «снизу», рассеять их электоральную монополию в симпатизирующих им регионах страны.

Скажем прямо, у «ющенковцев» это получалось хуже. По некоторым сведениям, сначала они, пользуясь отсутствием в стране (и в ее информпространстве) Виктора Януковича, пытались создать партию, способную составить конкуренцию «Регионам» на востоке – ею якобы должна была стать «Трудовая Украина», на посту лидера которой Сергея Тигипко очень кстати сменил Валерий Коновалюк. Однако в силу целого ряда причин этот план так и не был реализован, а «оранжевые» сконцентрировались на дрязгах за центрально- и западноукраинский электорат между собой.

Ошибки предшественников были в полной мере учтены регионалами. Если верить нынешним оппозиционерам, то нынешняя тактика «бело-синих» по отношению к нелояльному электорату состоит, во-первых, в клонировании отдельных организаций партии «Батькивщина», во-вторых, в избирательном финансировании политических сил, способных максимально «развести» оппозиционных избирателей и перессорить их между собой.

Если уж речь зашла об электоральной тактике Ющенко образца 2005 года и Януковича-2010, заметим, что оба этих политика не решились на проведение парламентских выборов на пике своих рейтинговых показателей. Именно отказ от перевыборов Верховной Рады в начале 2005-го, когда рейтинг доверия к Ющенко заметно превышал 50%, впоследствии называли главной ошибкой предыдущего Президента Украины. Формальных оснований для роспуска парламента четвертого созыва у главы государства тогда не имелось, однако политическое решение об этом, думается, не столкнулось бы со сколь-нибудь значимой критикой внутри страны да и за ее пределами.

Вполне мог идти на досрочные выборы Рады вскоре после своего триумфа на президентской кампании и Виктор Янукович: тем более что законные основания у него для этого складывались. Коалицию, состоящую из фракций, как того требовала Конституция в редакции 2004 года до более чем странного решения КС, создать в парламенте не удавалось, и перевыборы Рады виделись вполне логичным выходом из сложившейся ситуации. Опасаясь мобилизации оппозиционного электората, да и просто не желая терять время, у Януковича решили формировать «коалицию тушек». А сегодня – имеют дело со стабильной тенденцией падения показателей Партии регионов (и «подрихтованные», по мнению оппозиции и, на минуточку, Госдепа США, результаты недавних местных выборов слабо обнадеживают в свете экономических трудностей, с которыми, вполне вероятно, в ближайшее время столкнется Украина). Да еще и, как на зло, ни одну завершившуюся успехом реформу избирателю предъявить в ближайшие месяцы не получится. Не назовут ли отказ от проведения выборов в 2010-м главной ошибкой Президента Януковича? Как знать…

Зачем нам парламент?

Немало общих черт можно найти и в чисто политической деятельности команд Виктора Ющенко и Виктора Януковича. Прежде всего, оба они даже после избрания на пост Президента не смогли стать полноценными лидерами нации, так и не убив в себе глав отдельно взятой политической группировки. Выражается это, например, в довольно специфичном отношении обоих Президентов к органам государственной власти, находящимся вне пределов улицы Банковой.

Так, и Виктор Ющенко, и Виктор Янукович первым делом после инаугурации оголили тылы собственных фракций в парламенте. Лучшие кадры «Нашей Украины» в 2005-м и Партии регионов в 2010-м ушли в структуры исполнительной властью. В результате – нынешний состав парламента (обескровленный к тому же массовым исходом во власть «оранжевой элиты»), кажется, является самым слабым в истории Украины. Уровень парламентской дискуссии в Раде опустился на невиданные ранее глубины, и страдает сегодня от этого в равной степени и власть, и оппозиция – оба политических лагеря сегодня практически не используют публичную площадку парламента для продвижения собственных инициатив. И, думается, отстроченный эффект от этого больше скажется на власти: ведь это она рано или поздно должна будет предъявить заждавшимся избирателям хоть какие-то реальные достижения…

Тем не менее, если говорить о таком отношении к своим фракциям, то, думается, его корень у обоих Президентов одинаков. Оба они не воспринимают Верховную Раду как самодостаточную платформу принятия решений. И для Ющенко, и для Януковича парламент в институциональном смысле был и остается всего лишь придатком Секретариата или Администрации Президента, обреченным на легитимацию принятых свыше решений.

Но не будем забывать, что даже кажущийся покорным парламент (а назначение премьер-министром Юлии Тимошенко в 2005 году сплотило вокруг себя аж 373 народных избранника) при виде тонущего рейтинга самопровозглашенного капитана проявляет недюжинную строптивость. А способов влияния на разбушевавшийся парламент у Президента, согласно нормам действующей Конституции, крайне мало. Если Янукович в это не верит – может спросить у Леонида Кучмы…

Впрочем, если бы речь шла только о парламенте… Можно еще поспорить, кто более дико смотрится во главе отечественной спецслужбы: выпускник Днепропетровского металлургического института по специальности «Обработка металлов давлением» Александр Турчинов или один из богатейших людей страны Валерий Хорошковский. Или вспомнить, что абсолютно неготовых к работе в единственном органе конституционной юрисдикции в Конституционный суд назначали в равной степени и Ющенко, и Янукович…

Главным принципом кадрового отбора на ответственейшие государственные должности стала не компетентность претендента на кресло, не его карьерный путь и даже не принадлежность к определенной политической силе. Оба Президенты вообще редко обращали внимание на подобные мелочи: больше всего их волновало то, является ли тот или иной назначенец «своим», безоговорочно лояльным, готовым выполнить любое распоряжение кадром. В результате кадровая политика при Ющенко и при Януковиче до боли напоминала наполнение ванны, в которой возлежал Президент, теплой водой.

О том, что случится, когда вода остынет, Виктор Андреевич попросту не задумывался, а Виктор Федорович, кажется, просто исключает такую возможность, как будто распоряжением Президента или вердиктом Конституционного суда можно изменить законы термодинамики…

Двое из ларца, одинаковы с лица

С другой стороны, а чего мы хотели? И Виктор Андреевич, и Виктор Федорович в равной степени отличаются от символичной фигуры просвещенного монарха, которого представляли во главе идеального государства древние мыслители. И это видно во всем. Один из современных классиков украинской литературы (пускай даже министр образования имеет на этот счет особое мнение) как-то подметил, что наиболее прозападный политик Украины не знает ни одного иностранного языка, а наиболее пророссийский – путает Ахматову с Ахметовой.

Готовы ли эти люди проводить самостоятельную, гармоничную внешнюю политику? Говорящие сами за себя перекосы в этой сфере, которые позволяли себе допускать украинские Президенты на уровне даже не конкретных решений – просто символов, позволяют заподозрить, что таки нет. Нормально ли, что посол США в Украине вручает дипломы выпускникам Академии СБУ? Вряд ли. Чем руководствуются наши власти, стремясь написать новую редакцию историю Украины с плотным привлечением России, чья роль во многих перипетиях отечественной истории слишком уж неоднозначна? Да уж наверно, не национальными интересами.

Настоящее лицо обоих наших Президентов на самом деле спрятано не за елейными речами, написанными спичрайтерами Банковой, а за их живой речью. За отцовским напутствием Андрею Ющенко: мол, поставь свой чек из ресторана «перед мордой журналиста», который вообще-то больше похож на «киллера нанятого». За все время повторяющимися мотивами насилия в речи Виктора Януковича, стремящегося кому-то то руки-ноги повыдергивать, то карманы порезать, то головы пооткручивать…

За громкими словами обоих Президентов очень часто не скрывается ничего конкретного. Например, в середине 2005 года предметом внимания Президента Виктора Ющенко стала скандальная высотка по улице Грушевского 9: от постройки этого дома, мол «все князья переворачиваются». Виктор Андреевич тогда даже допускал возможность сноса этой стройки. На деле же результатом президентской заботы стала разве что легитимация роста высотности проекта: с начальных 15 этажей до нынешних 22-х. Что касается Виктора Януковича, то на его принципиальность и верность единожды данному слову «Главком» уже обращал внимание в своих публикациях. Виктор Федорович уже неоднократно доказывал, что даже самые грозные его заявления можно спокойно пропускать мимо ушей: быть по-настоящему злым и страшным у него получается только тогда, когда рядом находятся телекамеры да журналисты президентского пула…

Да, «оранжевая» и «бело-синяя» власти имеют значительно больше общих черт, чем хотелось бы им обеим. Идя по пути построения «новой страны» Виктор Янукович старается не обходить грабли, по которым до него прошли предшественники. И пускай удары этих орудий труда для него пока не очень болезненны, – сказывается более высокий болевой порог выходцев из шахтерского края плюс до сих пор сохраняющееся состояние аффекта после победы на президентских выборах, – так будет не всегда. Об этом могли бы рассказать Виктору Федоровичу свергнутые с политического Олимпа предшественники, но Президенту и его команде пока что не до них. А когда нынешние триумфаторы опомнятся, вовсе не факт, что сойти с проторенной «оранжевыми» дорожки будет вообще возможно. Но это уже другая история…

15.11.2010 г.

Святослав Хоменко, «Главком»

//glavcom.ua/articles/2165.html

//www.trust.ua/news/48974.html

КСУ: на шляху до інституційного суїциду

Мавр зробив своє, мавр може йти.

Йоганн Фрідріх Шиллер

Рішення Конституційного суду України від 30 вересня 2010 року, яким українські жерці конституційної Феміди фактично змінили форму правління в державі, порушило не лише низку засадничих питань права, а й питання інституційних перспектив самого суду. Хоч автор був і залишається прихильником оригінальної редакції Основного Закону, про що неодноразово писав, зокрема й на шпальтах «Дзеркала тижня», — те, як КСУ «воскресив» Конституцію 1996 року, ставить руба питання про доцільність та виправданість подальшого існування в конституційній архітектурі України єдиного органу конституційної юрисдикції як такого.

Суди конституційної юрисдикції:

між Сциллою права та Харибдою політики

Перш ніж оцінювати вплив рішення про скасування конституційної реформи-2004 на інституційні перспективи КСУ, слід згадати причини виникнення, поширення та успіху конституційних судів у сучасному світі. Поширення — спочатку в повоєнній Європі, а згодом — і в Європі посткомуністичній, у республіках колишнього СРСР, у деяких країнах Східної Азії, Латинської Америки та Африки — судового конституційного контролю та створення спеціальних органів конституційної юрисдикції ґрунтувалося насамперед на усвідомленні меж парламентської демократії, визнанні потреби обмежити суверенітет головного представницького органу країни й гарантувати тяглість конституційного проекту та непорушність засадничих цінностей, на яких такий проект ґрунтується. За словами професора Чиказького університету Тома Ґінзбурґа, конституційні суди «були утворені саме тому, що вони могли виступати проти волі більшості, були спроможні захищати засадничі вартості демократії від зазіхань процедурно легітимних виборних органів».

Американському вченому вторить видатний угорський правник та політик, перший голова Конституційного суду Угорщини (1990 — 1998) і президент країни (2005 — 2010) Шойом Ласло, який свідчить: «Нові конституційні суди були засновані через глибоку недовіру до інституцій, що спираються на волю більшості, якими зловживали і які були корумповані фашистським та комуністичним режимами. У конкретних історичних умовах конституційні суди вірили, що вони репрезентують саму сутність демократичних змін…».

Втім, це не означає, що служителі конституційної Феміди мають відкинути будь-який прагматизм і утверджувати конституціоналізм (як вони його розуміють) за будь-яку ціну. Лобові зіткнення з політичними гілками влади закінчуються для органів конституційної юрисдикції зазвичай сумно. Досить згадати, як Франклін Делано Рузвельт зламав опір Верховного суду США втіленню в життя «Нового курсу» у 1930-х, уряд Індіри Ганді та її Національний конгрес, що домінував у тодішньому індійському парламенті, приборкав норовливий Верховний суд країни в середині 1970-х, Єльцин «перезавантажив» (а принагідно і вгамував) КС Росії 1993 року, а нова влада Киргизстану нинішнього року взагалі розформувала Конституційний суд і відправила його суддів на лаву підсудних.

За своєю природою — політико-правові інститути, суди конституційної юрисдикції приречені шукати у своїх рішеннях баланс між правовою принциповістю та політичним прагматизмом. Без першого вони перестануть бути судами, без другого — перетворяться на суто академічні установи. Квадратура кола конституційного судочинства полягає в тому, що, покликані ухвалювати засадничі політичні рішення та обирати між принциповими політичними альтернативами, конституційні суди не мають достатнього демократичного мандата на творення політики.

У будь-якій демократичній державі джерелом влади є (чи бодай вважається) народ. Це аксіома. Для здійснення влади народ обирає парламент, який в абсолютній більшості європейських країн формує уряд. У президентських та напівпрезидентських республіках народ також обирає главу держави, який самостійно чи спільно з парламентом формує екзекутиву. Через виконавчу владу переможець (переможці) виборів реалізує мандат на творення політики, отриманий безпосередньо від народу.

Воднораз народ лише досить опосередковано впливає на формування судів. Навіть там, де суддів номінують і затверджують органи влади, безпосередньо обрані народом, суди мають набагато меншу демократичну легітимність, аніж уряди, що їх формують ті ж самі органи. Пояснення просте: суди за означенням не покликані імплементувати політичний порядок денний переможця (переможців) виборчих перегонів.

До того ж, як слушно зауважує у розвідці «Про легітимність вищих національних судів» уже згадуваний вище професор Ґінзбурґ зі співавторами, «навіть найбільш можновладні суди у світі не мають влади ані «гаманця», ані «меча»; із обмеженими інституційними ресурсами, суди особливо залежні від своєї репутації («гудвіла») як у плані їхньої підтримки, так і в плані виконання їхніх рішень. Оскільки судді часто ухвалюють рішення всупереч преференціям політичної більшості, суди більше за будь-які інші політичні інститути потребують значного ресурсу довіри до них».

Чим більший їхній «гудвіл», чи «ресурс довіри», тим впливовішими й незалежнішими політичними акторами є суди конституційної юрисдикції, тим більше принциповості вони можуть собі дозволити у стосунках із політичними гілками влади.

Складовими такого «ресурсу довіри» до судів, що легітимізує їх як політичних акторів є:

— інституційна легітимність, що полягає у готовності політичних гілок влади визнавати рішення суду та виконувати їх;

— правова легітимність, що полягає в юридичній переконливості та обґрунтованості судових рішень, на яких тримається авторитет суду в правничій спільноті;

— суспільна легітимність, що полягає у вірі пересічних громадян у доречність та важливість існування конкретного суду, в підтримці його дій та пошані до його суддів.

Мудра і далекоглядна стратегія суду конституційної юрисдикції, особливо на етапі становлення, має полягати у збільшенні власної «політичної ваги» шляхом поступового накопичення суспільного та правового «гудвіла» за умови збереження інституційної легітимності через уникнення прямої конфронтації з політичним проводом країни. Дійшовши такого висновку, спробуємо оцінити, наскільки політично далекоглядним було рішення КСУ про скасування політреформи.

КСУ: блиск і убозтво куртизанки

Насамперед зазначимо, що в Україні інституційна легітимність КС в результаті ухвалення резонансного рішення у короткостроковій перспективі наче не постраждала: рішення одразу визнали й почали імплементувати і парламент, і президент, і уряд. Із суспільною легітимністю в єдиного вітчизняного органу конституційної юрисдикції все навпаки, — рівень суспільної довіри до нього залишається традиційно низьким. Так, згідно з цьогорічним соціологічним опитуванням Демініціатив, Конституційному судові не довіряє 42,4% населення України і довіряє лише 23,5%. Причому тенденція недовіри до єдиного органу конституційного судочинства в Україні, на жаль, тривка: три роки тому КСУ не довіряли 52,8% українців, а довіряли лише 23,4%.

Для порівняння. Близько 70% американців, понад 70% німців, 70% канадців, понад 80% ізраїльтян задоволені тим, як Верховний (у ФРН — Конституційний) cуд виконує свої обов’язки. Суспільна підтримка Конституційного суду Південної Африки впродовж останніх 15 років коливалась у діапазоні 55 — 60%.

За такого дисбалансу інституційної та суспільної легітимності майбутнє КСУ як інституції великою мірою залежить від правової легітимності його рішень. У разі браку юридичної переконливості актів суду «оформлення» через єдиний орган конституційного судочинства політичних преференцій можновладців втрачає будь-який сенс, оскільки судова «промульгація» не надає таким рішенням жодної додаткової вартості права. Суд, навіть найбільш чутливий до побажань політичного проводу, має цінність в очах останнього лише тоді, коли судді, по-перше, бодай видаються більш-менш незалежними у своїх рішеннях і, по-друге, можуть знайти переконливі правові аргументи для обґрунтування політичних рішень.

На жаль, юридична аргументація КСУ у рішенні №20-рп/2010 дивує своєю легковажністю та «лаконічністю». Перше, що впадає у вічі: відповідаючи на питання надзвичайної конституційної ваги, які виходять далеко за межі формального права, КС на все про все обмежився вісьмома сторінками тексту, з яких більше половини містять перелік складу суду та переказ конституційного подання. Втім, воно й не дивно, оскільки суд у своєму рішенні примудрився оминути головне питання, на яке мав дати відповідь: чи має він повноваження одноосібно змінювати Конституцію — акт установчої влади, на якому, зокрема, ґрунтується легітимність самого суду.

На це запитання можливі різні відповіді. Справді, в Європі суди конституційної юрисдикції зазвичай утримуються від оцінки конституційності змін до основного закону, що набрали чинності. Про це у висновку №457/2007 від 17 грудня 2007 року «Про конституційну ситуацію в Киргизькій Республіці» свого часу зазначила Венеціанська комісія. Втім, сучасний світ значно ширший за Європу, і подеколи «позаєвропейські» аналогії для України набагато доречніші за європейські. Ось лише деякі з них.

Своїм рішенням від 5 червня 2008 року Конституційний суд Туреччини визнав неконституційними зміни до статей 10 та 42 основного закону країни, що були ухвалені та набрали чинності у лютому того ж року і мали на меті скасувати заборону на носіння хіджабу в турецьких вишах. В основу судового рішення лягло переконання суддів, що поправки суперечать принципу секуляризму — одному з наріжних каменів Турецької Республіки, хоча стаття 148 основного закону країни обмежує юрисдикцію суду перевіркою лише форми та процедури ухвалення поправок, й аж ніяк не їхнього змісту.

Конституційний суд Південної Африки рішенням у справі Matatiele Municipality v. President of the Republic of South Africa (2) від 18 серпня 2006 року частково скасував 12-ту поправку до конституції країни, що «переводила» один із муніципалітетів зі складу однієї провінції до іншої. Положення поправки, визнані неконституційними, набрали чинності 1 березня 2006 року, а ось їхнє скасування суд відстрочив на 18 місяців з моменту оприлюднення рішення у справі, тим самим наче запропонувавши парламентові переглянути спірні норми з урахуванням позиції суду. До речі, південноафриканським суддям обґрунтувати такий крок було легше, ніж їхнім колегам з Анкари: стаття 167(4)(d) основного закону ПАР прямо уповноважує конституційний суд виносити рішення щодо «конституційності будь-яких поправок до конституції».

Через брак газетної площі не зупинятимуся докладно на рішенні Верховного суду Індії, який у справі Minerva Mills v. India від 31 липня 1980 р. визнав неконституційними деякі положення 42-ї поправки до Конституції від 1947 року; рішенні Верховного суду Бангладеш від 29 серпня 2005 року, яким той анулював п’яту поправку до конституції, що діяла протягом більш як 25 років; «найсвіжішому» судовому наказі Верховного суду Пакистану від 21 жовтня нинішнього року, що ним головний суд країни назвав окремі новели 18-їпоправки до основного закону такими, які порушують засадничий конституційний принцип незалежності судової влади, і звернувся до легіслатури з вимогою-клопотанням повернутися до розгляду поправки та переглянути її із врахуванням позиції суду.

Гаразд, Індія, Пакистан і Бангладеш — держави загального права. Але в континентально-правових Аргентині та Коста-Ріці суди конституційної юрисдикції також скасовували зміни до національних конституцій, які на той час встигли стати її «тілом». Ба більше, 2007 року судова палата у конституційних справах Верховного суду Венесуели взагалі вирішила, що судовому контролю підлягають лише ті конституційні зміни, котрі набули чинності.

Отже, визнання неконституційними поправок до основного закону, що набрали чинності, аж ніяк не є ноу-хау українських жерців конституційної Феміди чи їхніх безталанних киргизьких колег. Головна проблема, повторюю, в тому, як юридично непереконливо КСУ ці поправки скасував. У мотивувальній частині рішення навіть не порушено (де вже там розглянуто!) питання надзвичайної конституційної ваги, зокрема:

— про засадничу відмінність актів установчої та актів законодавчої влади (відому не лише з конституційної теорії, а й з рішення КСУ від 3 жовтня 1997 року №4-зп у справі про набуття чинності Конституцією України);

— про наявність у суду повноважень розглядати конституційність окремих частин Основного Закону вже після їх «імплантації» до конституційного тексту;

— про наявність у суду повноважень скасовувати конституційні поправки, спираючись не на норми Конституції, а на свої власні рішення;

— про цілі превентивного конституційного контролю, а отже й про те, чи формальне порушення процедури такого контролю 2004 року могло перешкодити і чи перешкодило досягненню цих цілей;

— про рівень формально-процедурних порушень та їхніх наслідків, що є достатнім для скасування чинності конституційних поправок, які набрали чинності;

— про долю актів самого КСУ, ухвалених на підставі змінених 2004 року норм Основного закону.

Замість того, щоб відповісти на ці запитання, українські конституційні жерці вдалися до спрощено-формальної логіки. Під час ухвалення змін до конституційних норм у 2004 році парламент припустився процедурних порушень. Згідно зі ст.152 Конституції України, КСУ визнає неконституційними закони, прийняті з порушенням процедури «їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності». Відповідно, Закон №2222 має бути визнаний таким, що не відповідає Конституції, а отже — втратити чинність. Втрата чинності законом про внесення змін до іншого законодавчого акта має наслідком відновлення чинності попередньої редакції останнього. Таким чином, редакція Конституції 1996 року відновлює чинність з моменту визнання неконституційним закону №2222.

Те, що в Україні вдень із каганцем не відшукаєш законодавчий акт, ухвалений із дотриманням усіх процедурних вимог (зокрема щодо особистого голосування), українських жерців конституційної Феміди напевно не обходило.

А тепер повернімося до «лаконічності» — чи, радше, легковажності — українських суддів, які на цьому поприщі поступилися хіба що своїм (наразі вже колишнім) киргизьким колегам. Суди, які цінують свою репутацію, навіть контроверсійні рішення намагаються виписати незрівнянно ґрунтовніше. Так, згадане вище рішення Верховного суду Бангладеш від 29 серпня 2005 року виписане на майже 400 сторінках. Верховний суд Індії виклав рішення Minerva Mills v. India на 89 сторінках. Два рішення Конституційного суду Південної Африки у справі Matatiele Municipality займають 80 та 61 сторінку, відповідно. Рішення Конституційного суду Туреччини 5 червня 2008 року — 35 сторінок.

Звісно, кількість — не завжди показник якості. Врешті-решт, легендарне рішення у справі Marbury v. Madison, яким Верховний суд США запровадив конституційний судовий контроль, умістилося на 17 сторінках. Однак факт залишається фактом: КСУ не помітив чи свідомо проігнорував сформульовані вище та інші питання, без розгляду яких неможливо було винести переконливе рішення у справі про скасування конституційної реформи. Тим самим єдиний орган конституційної юрисдикції завдав непоправної шкоди правовій легітимності як самого рішення, так і власному правовому «гудвілу». Здебільшого гостро критичні відгуки та негативні коментарі на рішення провідних вітчизняних конституціоналістів переконливо підтверджують цю тезу.

Напевно, якби правову легітимність суду можна було виміряти так само, як суспільну — шляхом замірювання рівня довіри/недовіри до інституції з боку правничої спільноти, — боюся, сумарний негативний рейтинг КСУ після рішення про скасування конституційної реформи виявився б ще нижчим від мінус 19% суспільної (не-)довіри. Отже, з трьох стовпів своєї легітимності КСУ наразі власноруч зруйнував два: суспільна підтримка та авторитет у правничій спільноті «господарникам, криміналістам і прокурорам у пурпурових мантіях» із вулиці Жилянської ще довго хіба снитиметься...

Залишається відповісти на запитання, чи посилив КСУ в результаті ухвалення рішення №20-рп/2010 свою інституційну легітимність? Як зазначено вище, у короткостроковій перспективі — наче так. Але, остаточно зіпсувавши своє суспільне та професійне реноме як всередині країни, так і за її межами, єдиний орган конституційного судочинства неприпустимо узалежнив себе від політичного проводу країни (зауважимо в дужках: проводу, що ментально надзвичайно далекий від будь-якого пієтету перед правом). Як наслідок, сама доцільність існування КС як окремої інституції — навіть в очах чинної влади — опинилася під великим знаком питання, щонайменше, з двох причин.

По-перше, подальше «оформлення» засадничих політичних рішень у формі судових актів не надаватиме таким рішенням жодної додаткової легітимності — радше, навпаки: «бедвіл» (від англ. badwill — антонім goodwill’а) КС лише делегітимізуватиме їх в очах суспільства і міжнародної спільноти. Також це породжуватиме підозри у слабкості й невпевненості влади, що боїться ухвалювати складні політичні рішення від власного імені, — а отже, знову-таки делегімітизуватиме саму владу.

По-друге, президентська команда не може не розуміти, що настільки сервільний і повністю залежний від політичного проводу суд із формально дуже великими повноваженнями може бути корисним, лише доки ця команда перебуває у владних кабінетах. Щойно до влади прийдуть політичні опоненти — суд вірогідно поквапиться «легалізувати» і їхні конституційні забаганки, які навряд чи матимуть на меті захист прав опозиції чи зміцнення верховенства права як такого.

Оманлива ексклюзивність.

Замість епілогу

Схоже, політичну мудрість та поміркованість в облицьованій білим мармуром будівлі на вулиці Жилянській остаточно замінив відвертий політичний сервілізм. Ідучи останніх півроку чітко у фарватері політичного проводу, демонструючи готовність юридично «оформляти» будь-які примхи чинної влади, Конституційний суд тим самим дедалі більше підважує raison d’кtre (фр. розумні підстави, сенс життя) свого існування як за означенням контрмажоритатрної інституції, покликаної «захищати демократію від її ж ексцесів».

Ба більше, інтелектуальна мізерність та правова непереконливість останніх рішень українських жерців конституційної Феміди нівелює значення КС навіть як органу «промульгаційної юрисдикції». Надто вже коштовний інструмент оформлення політичних рішень і надто вже низький ККД від його використання в майбутньому.

Чи є вихід із цього замкненого кола делегітимації конституційного судочинства? Згаданий на початку статті видатний правник і політик сучасності Шойом Ласло писав: у 1990-х країнам Центральної та Східної Європи здавалося, що «сам факт наявності в країні конституційного суду — це «товарний знак» чи доказ демократичного характеру відповідної країни». Чотирнадцятирічна історія українського КС дає підстави посперечатися з доктором Ласло: насправді — на відміну від судів загальної юрисдикції — конституційний суд не є неодмінним атрибутом сучасної демократичної держави.

Схоже, Україні час згадати, що концентрована, або, як її ще інколи називають, європейська, система конституційного контролю не є єдиною можливою: у світі з нею успішно співіснує та конкурує набагато старіша за європейську так звана дифузна модель, яка передбачає здійснення конституційного судочинства в судах загальної юрисдикції. Так само не є аксіомою конституціоналізму і абстрактний конституційний контроль: після рішень киргизького та українського конституційних судів, відповідно, 2007-го та 2010 років варто замислитися над доцільністю обмеження судової юрисдикції розглядом конституційності законів лише в контексті конкретних судових справ.

Та й сам судовий конституційний контроль не є аксіомою демократії. Навряд чи хтось серйозно наважиться назвати недемократичними Швейцарію або Нідерланди, конституції яких прямо забороняють судам перевіряти закони на конституційність…

Конституційний суд виніс свій вирок конституційній реформі. Чи винесе наступна конституційна реформа свій вирок КСУ?

Геннадій Друзенко «Дзеркало тижня» №41, 06 листопада 2010 року

//dt.ua/LAW/ksu_na_shlyahu_do_institutsiynogo_suyitsidu-61400.html

На запрошення Конституційного Суду РФ делегація Конституційного Суду України на чолі з його Головою Анатолієм Головіним взяла участь в урочистих заходах з нагоди 20-ї річниці Конституційного Суду РФ, які проходили з 26 по 29 жовтня 2011 року у Москві та Санкт-Петербурзі…

//www.ccu.gov.ua/uk/publish/article/160637