Хто закладе основу Основного Закону?

Мабуть, мало хто зараз пам’ятає, що Віктор Ющенко на третьому році свого президентства створив Національну конституційну раду на чолі із самим собою. 

Головним завданням цього органу Ющенко визначив «підготовку концепції системного оновлення конституційного регулювання суспільних відносин в Україні та проекту нової редакції Конституції України». 

Віктор Янукович іде тим самим шляхом, але дещо швидше: не минуло й двох років його владарювання, як в Україні з’явився указ про створення Конституційної асамблеї з практично тими самими завданнями; щоправда, поки що невідомо, хто її очолюватиме – чи «сам», чи колишній Президент Леонід Кравчук.

Слід зауважити, що потреба у створенні спеціального органу для розробки Основного Закону України є цілком об’єктивною. У будь-якій країні, де нову Конституцію чи істотні зміни до чинної ухвалює парламент, у депутатів завжди наявна підсвідома настанова на створення Основного закону «під себе». Тим більше, коли йдеться про законодавчий орган, який розчахнутий між владою та опозицію, що перебувають у перманентному конфлікті.

Зрозуміло, що наразі в Україні неможливо досягнути такого парламентського і суспільного консенсусу, як, скажімо, в Іспанії після смерті Франко, коли за розроблений парламентаріями проект Конституції 31 жовтня 1978 року з 350 депутатів нижньої палати Кортесів «за» проголосували 325, а з 239 сенаторів – 226. А на додачу існує проблема того, як зробити букву і дух Конституції максимально легітимними з формального і неформального боків. Бо задекларувати повагу до Основного Закону мало – його слід зробити нормою поведінки громадян держави, а це неможливо, якщо творці тексту Конституції мають замало поваги у суспільстві чи не мають її взагалі, як-от Верховна Рада України. В Іспанії, попри значно вищий рівень довіри до парламенту, така легітимація все одно була завершена за допомогою прямого звернення до народу як до джерела влади: після схвалення Кортесами 6 грудня 1978 року іспанці сказали на референдумі «так» Конституції, яка відтоді витримала чимало випробувань. Але ж Україна – не Іспанія…

Згадаймо, що після проголошення незалежності проекти Конституції України дискутувалася у політично активних колах громадськості п’ять років, в обговоренні взяли участь сотні тисяч людей. Врешті-решт все завершилося драматичною «конституційною ніччю» з 27 на 28 червня 1998 року, коли абсолютна більшість депутатів та президент продемонстрували здатність бодай у критичні моменти ставати над вузькопартійними настановами, керуючись національними інтересами. «Імпульсу легітимності» вистачило на якийсь час, аж поки влада не почала відверто нехтували конституційними нормами і намагатися переписати їх собі на користь. І пішло-поїхало…

Конституційні ігрища 
на несвіжому повітрі

Детально описувати нинішню ситуацію з дотриманням Конституції владою і ставленням до неї з боку посполитого люду, очевидно, не має сенсу. І справа тут не тільки в чиємусь суб’єктивному ставлення до Основного Закону; суть проблеми полягає в тому, що чимале число конституційних норм справді потребує корекції – від списку щедрих соціальних гарантій, яких не могла б собі дозволити й високорозвинена держава, до плутанини з місцевим самоврядуванням (до якого чогось віднесли і муніципалітети, і сільради, й обласне самоуправління). І президентські повноваження виписані не надто чітко: практика минулих років довела, що глава держави – якщо має бажання – може втручатися у будь-які справи, але ні за що не відповідати.

Відтак постає закономірне запитання: чи здатна Конституційна асамблея створити новий Основний Закон, який би мав найвищу юридичну силу в очах як пересічних українських громадян, так і представників політичної та бізнесової верхівки? Відповідь опозиційних політичних сил однозначна – ні. В силу двох причин: по-перше, чинна влада постійно й брутально порушує діючу Конституцію, то з якого дива вона дотримуватиметься нової, якщо неповага до закону закладена в неї, так би мовити, генетично? По-друге, нова Конституція, створена й ухвалена зусиллями найменш популярної за роки незалежності влади, автоматично приречена залишатися тільки на папері – поваги до неї бути не може. По-третє, Конституційна асамблея, абсолютну більшість членів якої становлять чиновники та фахівці з бюджетних установ (тобто люди, напряму залежні від тієї-таки влади), творитимуть Основний Закон, виходячи зовсім не з інтересів українського народу. Тому опозиційні партії відмовилися брати участь у Конституційній асамблеї.

Відповідь владних речників повністю підтвердила поставлений діагноз: що ж, ми напишемо нову Конституцію і без опозиціонерів. Зважаючи на те, що електоральна підтримка опозиційних партій щонайменше у півтора рази більша, ніж провладних, це яскраво засвідчує намір нав’язування суспільству Основного Закону, який матиме тільки паперову, а не реальну легітимність.

Але постає закономірне запитання: невже вся сутність позиції опозиції – попри істотно відмінну ідеологічну спрямованість партій, що належать до неї, – зводиться до сакраментального «ні»? Інвективи на адресу організаторів Конституційної асамблеї виглядають справедливими – але що натомість? Адже Україні й справді потрібна нова чи істотно оновлена Конституція, яка користуватиметься повагою основної маси громадян і виконувати яку громадянське суспільство змусить будь-які владні органи і бізнес-структури. 

Отож – чого ж опозиційним партіям не створити – на громадській основі – паралельну конституанту, яка розроблятиме свій проект Основного Закону з метою винесення його на всенародний референдум?

Чи використають свій шанс 

опозиціонери і громадські активісти?

Власне, ця ідея не нова – щось подібне обговорювалося у ЗМІ в 2008-2009 роках, коли очевидною стала повна неспроможність створеної Ющенком Національної конституційної ради. Але все закінчилося на рівні розмов – настала світова фінансова криза, насунулися президентські вибори… Але ж ніхто не забороняв опозиційним партіям та структурам громадянського суспільства повернутися до ідеї «громадського Конституційного конвенту» (назва, звісно, морже бути й іншою) після того, як стало зрозуміло, що нова влада прагне переписати Основний Закон «під себе». Ба більше: це був би сильний хід на випередження бюрократичних ініціатив, який привернув би увагу всіх зацікавлених у відновлення української демократії.

Утім, започаткувати паралельну конституанту не пізно й зараз. В Україні є чимало кваліфікованих експертів – правників, політичних аналітиків, філософів, міжнародників, готових пожертвувати кар’єрними перспективами й ризикнути своїми статками, пішовши проти волі влади. Та й філологи тут знадобляться – адже неоковирно й неоднозначно виписані статті чинної Конституції (що зрозуміло – значна її частина ухвалювалася поспіхом, щоб уникнути політичного конфлікту в Україні, адже Леонід Кучма тоді виніс на референдум суто авторитарний Основний Закон) вже не раз викликали потребу роз’яснення їх Конституційним Судом (який в останні пару років геть утратив авторитет у суспільстві і став об’єктом загального глузування)…

Такий хід з боку опозиційних партій та незалежних структур громадянського суспільства був би дуже сильним з кількох причин. По-перше, опозиція показала б суспільству, що вона має реальну програму очищення країни, в основі якої лежить, використовуючи формулювання Тарас Шевченка, «новий і праведний закон». По-друге, навіть первинний проект нової Конституції був би вагомим козирем на парламентських виборах, які мають відбутися цієї осені. По-третє, формування та робота громадського Конституційного конвенту стали б тим лакмусовим папірцем, який засвідчив би – перед українськими громадянами і європейською спільнотою – здатність (чи нездатність) чинних політичних опозиціонерів та громадських активістів діяти спільно, в ім’я національних інтересів. По-четверте, реалізація такого проекту незмірно підвищило б рейтинг української опозиції і громадянського суспільства в очах західних партнерів України. Нарешті, творці паралельного до владно-бюрократичного проекту Основного Закону продемонстрували б готовність узяти на себе відповідальність за долю країни.

Утім, поки що схоже на те, що українська політична опозиція та структури громадянського суспільства знову – вкотре вже! – втрачають свій історичний шанс змінити плин подій та вивести країну з манівців. Чи так це насправді – покаже найближчий час.

22.03.2012

Сергій Грабовський – кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників

//www.radiosvoboda.org/content/article/24523424.html

//zlyuk.ru/