Бремя упущенных возможностей

1991 год открыл перед Украиной блестящий шанс на свободное развитие. План по его воплощению в жизнь нашёл своё зримое отражение в Декларации о государственном суверенитете Украины от 16 июля 1990 года.

1 декабря 1991 она обрела силу равную Конституции. Дело оставалось за малым – воплотить задуманное в жизнь: ведь именно с этой целью республика заявила о своём выходе из состава СССР.

Что в итоге получилось: секрет – на весь свет. Поэтому нет смысла беспрестанно сыпать соль на раны. Лучше поразмышляем над тем, что можно было бы сделать ради достижения вожделенной цели: жить достойно, развиваться свободно, внести посильный вклад в развитие человечества.

На мой взгляд, учитывая, что Украина чудом выпала из состава лагерной империи, начинать надо было с утверждения в нашей жизни достоинства, свободы и прав человека. Наиболее эффективным инструментом достижения этой цели могла стать судебная реформа.

В европейской традиции права суд – хранитель прав человека от произвола любой партии власти. В советской – охранник любого произвола партии власти по отношению к правам человека.

Одной из самых ярких иллюстраций последнего может послужить книга известного советского диссидента, правозащитника, генерала Петра Григоренко "В подполье можно встретить только крыс".

Соответственно, постсоветское правосудие по определению не могло в этом вопросе стать предтечей правового государства. Посему одним из самых необходимых шагов в 1991 могла бы стать полная замена действующего на то время состава Верховного Суда Украины на видных правоведов западных стран.

В качестве таковых, например, могли быть приглашены бывшие судьи Международного Суда ООН, Европейского суда по правам человека, верховных и конституционных судов западных стран.

В таком составе Верховный Суд Украины мог бы плодотворно работать весь переходный период от тоталитарного прошлого к демократическому будущему.

При этом прерогатива защиты конституционных прав человека давала все основания для наделения его полномочиями конституционной юрисдикции по примеру Верховного Суда США.

Естественно, подлежал незамедлительному введению институт суда присяжных. Такая кадровая политика без всяких оговорок соответствовала бы принципу правового государства.

На подобных началах, на мой взгляд, подлежал замене весь руководящий состав прокуратуры, а за ней – МВД и СБУ Украины. По этому поводу можно спорить до хрипоты, но никто не будет отрицать, что такая мера уберегла бы жизнь многих жертв внесудебной расправы со стороны этих силовых ведомств.

Ведь как откровенно поведал в одном из своих интервью "Украинской правде" экс-мэр Луганска Алексей Данилов: "Убивали не "донецкие" и не "луганские" – убивали спецслужбы. Когда говорят, что та или иная группировка работает без прикрытия МВД, СБУ или прокуратуры, то это не группировка. Тогда это – детский сад!".

Участие европейских правоведов в руководстве правоохранительных органов Украины заложило бы фундамент правового государства, правовой культуры, практики защиты прав человека.

Такой подход вполне отвечал требованию указанной Декларации о приоритете общепризнанных норм международного права над внутригосударственным законодательством (в конце концов, ведь не бывшей же номенклатуре ЦК КПСС в лице Верховного Суда, МВД и КГБ УССР было доверять воплощать эти приоритеты в жизнь).

Именно таким способом принцип верховенства права обрел бы шанс стать руководящим в деятельности всех нижестоящих судебных инстанций, силовых и фискальных ведомств Украины.

Увы, иной ход событий отвёл нам одно из самых позорных мест в международных рейтингах наиболее коррумпированных стран мира.

Несомненно, что самой радикальной перестройке подлежала вся система судоустройства и местного самоуправления Украины.

На мой взгляд, уж, коль был провозглашен принцип народного суверенитета, то гражданам Украины должно было быть предоставлено право регулярно избирать, а в случае необходимости, и отзывать всех судей первой инстанции, начальников милиции и прокуроров низшего звена, депутатов, мэров и губернаторов соответствующих административно-территориальных единиц.

Параллельно с этими процессами можно было бы, опираясь на помощь Совета Европы, ООН, а также ведущих правозащитных организаций мира, организовать методичную, повсеместную и неустанную работу по правовому просвещению граждан Украины с использованием для этой цели всех ресурсов международного сообщества.

Важнейшим подспорьем для воплощения Декларации в жизнь могло бы стать гражданское общество. Ведь именно оно способствует самосохранению, самоорганизации и самоуправлению населения той или иной страны.

И начинать сие благое дело нужно было немедля. На важность оного обращал внимание известный британский социолог и философ Ральф Дарендорф, предупреждая, что 6 месяцев может уйти на составление новой конституции и избирательного законодательства, 6 лет – на организацию рыночной экономики, но 60 лет на созидание гражданского общества.

Но, несмотря на ритуальные заклинания украинских политиков, им никогда не было дела становления в стране гражданского общества.

Своеобразным маркером на отношение оных к гражданскому обществу стало опубликование в официальном органе украинского парламента проекта закона "О гражданском обществе в Украине" ("Голос Украины",  № 187, 11.10.2002).

Основной упор при этом делался на создание правозащитных организаций. Гробовое молчание в ответ, по сути, означало нескрываемое желание низвести голос народа к "молчанию ягнят".

Но, судя по откровенным угрозам в адрес правящего политического класса, которые раздаются на бесчисленных форумах украинских СМИ, "ягнята" вовсе не собираются молчать. Напрашивается риторический вопрос: зачем же доводить своих обездоленных соотечественников до крамольных мыслей, а не дай Бог, и до крайних мер?

В связи с этим несколько слов о "смертном грехе" так называемой приватизации. Её уж точно можно было осуществлять лишь после проведения правовой реформы. И, конечно же, при непременном участии наиболее именитых западных фирм, кои, наряду с предпринимательскими интересами, наверняка привнесли бы на рынок Украины и соответствующую правовую культуру.

Лауреат Нобелевской премии по экономике Милтон Фридман писал: 

"Вскоре после падения Берлинской стены и распада Советского Союза меня часто спрашивали: что надо сделать бывшим коммунистическим странам, чтобы иметь рыночную экономику?

И я отвечал: вы можете описать это в трех словах – приватизация, приватизация и еще раз приватизация. Но я оказался не прав.

Пример России свидетельствует об этом. Россия провела приватизацию, но так, что были созданы, по сути, частные монополии, частные системы централизованного планирования, которые заменили централизованное планирование государства.

И оказалось, что верховенство закона, наверное, более фундаментальная ценность, чем приватизация. Приватизация бессмысленна, если у вас нет власти закона".

Как упоминалось выше, Украине не довелось познать благотворное действие принципа верховенства права. Соответственно, приватизация на деле стала абсолютно неправомерной конфискацией общенародной собственности в пользу очень узкого круга лиц, для которых государственная независимость стала лишь юридической ширмой для устранения конкурентов из других стран.

Для народа же она обернулась национальной катастрофой.

В заключение хотелось бы заметить, что независимость государства только тогда обретает смысл, когда оное получает возможность беспрепятственно обеспечить торжество достоинства, свободы и прав своих граждан, самосохранение, созидательную деятельность, свободное развитие и безопасность нации.

В этом отношении прошедшие 20 лет – время упущенных возможностей. Причём по нашей же вине: мы до одурения увязли в межэтнических, межконфессиональных, межъязыковых и межрегиональных дрязгах.

В итоге, мы получили абсолютно независимое от обязанности уважать достоинство, блюсти свободу и чтить права квазигосударство.

В связи с необходимостью демонтажа возникшего аномального образования на повестку дня выходит конституционная реформа при самом непосредственном участии граждан Украины на условиях, предложенных в статье "Что делать?".

Умение извлекать уроки из прошлого – это шанс на цивилизованное будущее, неумение – тяжкое бремя бесцельно прожитых лет.

Поэтому, всё прошедшее при доброй воле может стать пусть болезненным, выстраданным, даже постыдным, но бесценным опытом для дальнейшего развития.

"Опыт, сын ошибок трудных" обязывает нас выучить ряд важных уроков. Главный из них: невозможно строить цивилизованное будущее без правовой культуры, верховенства права, гражданского общества и элементарной человеческой порядочности в отношениях друг к другу.

23 августа 2011 г.

Александр Мучник, президент Института демократии и прав человека, заслуженный юрист Украины, для УП

//www.pravda.com.ua/columns/2011/08/23/6522592/

Эдвард Мунк, "Крик"

//www.pravda.ru/photo/album/19447/

Експертна зустріч «Створення і функціонування Конституційної Асамблеї» 2011

22 серпня в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка відбувся круглий стіл «Створення і функціонування Конституційної Асамблеї».

В засіданні взяли участь:

• Кравчук Леонід, Президент України у 1991-1994 роках.
• Ставнійчук Марина, Радник Президента України-Керівник Головного управління з питань конституційно-правової модернізації Адміністрації Президента України.
• Леонід Губерський, Ректор Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
• Ігор Когут, голова Ради Лабораторії законодавчих ініціатив, Директор Української школи політичних студій.

Під час роботи Круглого столу обговорення велося за такими напрямками:

• Конституційна Асамблея в українських реаліях: передісторія питання та перспективи
• Як має ухвалюватися і якою має бути Конституція України?
• Дискусійна платформа. Обговорення, питання, коментарі.

25 серпня 2011 року
//www.univ.kiev.ua/en/news/2779/

30.05.2012 Круглий стіл «Доцільність створення та перспективи діяльності Конституційної Асамблеї в Україні» 

19.05.2012 І-й Відкритий форум громадських рад «Плануємо майбутнє» 

25.02.2012 Круглий стіл «Конституційна Асамблея: питання статусу, порядку формування та діяльності» 

21.04.2011 Круглий стіл «Модернізація політичної системи України»

Леонід Кравчук. В Україні багато п’ятих колон

Леонід Кравчук зіграв одну з ключових ролей у появі незалежної України. Перший український президент і сьогодні активно коментує політичні процеси. Він стверджує, що не знімає з себе відповідальності за нинішній стан держави. В інтерв’ю ЗІКу напередодні 20-ї річниці Незалежності України Кравчук розповів про основні, на його думку, підсумки цих років і про те, як він оцінює президентів, які керували країною після нього.

Ніхто нам не прийде допомагати

– Наближається 20-та річниця незалежності України. На Вашу думку, чого досягла Україна за ці роки і, з іншого боку, де були допущені основні помилки?

– Я думаю що історично і політично справедливо буде сказати, що найважливішим досягненням за 20 років є Українська держава. Вона реально живе, працює і будується. І якщо прискіпливим оком подивитися навколо себе, то можна знайти надзвичайно багато такого, чого не було би, якби ми жили в тій тоталітарній радянській системі.

По-друге, люди змінилися. Так, багато з них пригнічені матеріальним становищем, низькими зарплатами, пенсіями. Багато є таких, особливо людей старшого покоління, які хотіли би повернути старі часи. Ностальгія існує, але більшість людей цінують свою Україну, люблять її і хочуть її будувати, тому що вони в неї вірять. Це надзвичайно важливо.

Один приклад вам приведу. Я був на передачі Кисельова «Велика політика», і там два комуністи, дуже агресивні, почали на мене наступати і казати, що те не так і те не так, що неправильно підписав Біловезьку угоду і що не мав на це права. Я побачив, що дискусія з ними абсолютно безрезультатна – те саме, що говорити з дубом у лісі. Я звертаюся до Кисельова і кажу: Євген Васильович, а ви запитайте присутніх у залі, кого вони підтримують. Він погодився і поставив перше питання про те, хто підтримує комуністів. Багато було людей, піднялася одна рука. Це був молодий хлопець, його запитали, чи він підтримує комуністів. Він встав і сказав: «Ні, я хочу подякувати Леоніду Макаровичу за незалежність».

Це дуже красномовний факт. Я веду до того, що другим досягненням є те, що росте покоління людей, які люблять свою державу і хочуть бачити її демократичною, незалежною, правовою і цивілізованою. Це фактори, які будуть визначати майбутнє України. Тому саме на них я наголошую.

Ну, а що можна було би зробити краще? Безумовно – і я про це говорю не вперше – якби в нас була створена сучасна, цивілізована українська еліта, якби були обрані відповідальні керманичі за ці 20 років, звичайно, у нас було би все по-іншому. І якби я, скажімо, у своїх кроках тоді більше мав досвіду демократичного, ринкового, можливо, я би працював більш активно, більш виважено і також не допустив би похибок, які були зроблені. У практичній роботі помилки можливі, головне – треба визнавати їх, виправляти і йти далі.

Тобто основний підсумок – Україна є, Україна будується, визнається світом. До неї ставляться прискіпливо, критикують, але коли критикують, значить сподіваються, що вона буде ще кращою. І ми, відсвяткувавши 20 років незалежності, маємо ці підсумки зібрати в одне і сказати: оце край, ми так жили, ми допустили багато помилок, багато неточностей, ми часто думали не про Україну, а про себе, про свої амбіції і групові інтереси. Тепер почнемо будувати Україну як єдину державу з єдиною стратегічною політикою, яка спрямована на захист українських інтересів.

– А хто це має зробити? Це має бути вже нова еліта, нова влада?

– Це має почати робити влада. Хоча їй, мабуть, не вистачить часу, навіть якщо би вона почала робити це дуже успішно. А зараз я не можу сказати, що вона успішно це робить. Будувати таку Україну має молодь, люди які їдуть вчитися за кордон і які дуже активно набираються досвіду. Правда, вони дуже часто не хочуть повертатись назад в Україну. Я до них кажу – якщо ви залишили хвору матір, повертайтесь, допоможіть їй стати на ноги. А Україна хвора, це правда.

Кажуть, що тут немає можливостей проявити себе. І вони мають рацію. Але я знаю, що тільки люди можуть підняти свою державу. Ніхто нам не прийде допомагати. Можуть дати кредит, але його треба повертати. Можуть подати якісь гранди, якийсь досвід. Беріть все, але самі його впроваджуйте, самі управляйте своєю країною, управляйте ефективно і відкидайте з посад тих людей, які вдаються до злочинів, до корупції.

У нас хочуть красти навіть більше 100%

– Ви раніше казали, що Кучма створив кланово-олігархічну систему. Чи можливо зараз демонтувати цю систему? Наскільки рішучі, кардинальні кроки тут потрібні?

– Необхідно прийняти закони, які би заборонили або зробили неможливим для корупціонерів потрапляти у список депутатів. Президент має контролювати, щоб у владі не було корупціонерів і злочинців. Він має робити це незалежно від того, хто поряд з ним. А в нас при владі є багато людей, які сьогодні можуть бути в Криму, завтра – у Краснодарі. Їм немає значення, де бути, аби тільки гроші йшли, але їм особисто, а не державі.

Знаєте, Олександр Македонський перед смертю покликав своїх близьких і сказав, щоб його поховали з піднятими догори руками – для того, аби всі знали, що людина не може взяти з собою нічого. А один мій професор, коли я вчився, казав, що навіть красти треба вміти. Не можна вкрасти більше ніж 50%, тому що це буде кінець тому, хто краде, і тому, в кого крадуть. А тут у нас хочуть красти навіть більше 100%, якщо можуть.

Тобто має змінитися сама психологія. Молоді люди мають прийти. Треба, щоб вони створювали свої структури, свої спілки і молодіжні організації для того, щоб впливати на виборах і обирати достойних людей. Це дуже складний процес, цього не можна зробити в одну мить. Але якщо весь час говорити, що ми не впливаємо, це означає, що ми і не будемо впливати.

– Ви, мабуть, спілкуєтеся зі своїми наступниками на посаді президента. Ви можете оцінити, як змінювалася філософія, підходи нових команд, які приходять до влади?

– Я не можу сказати, що будь-хто з них мав ворожі наміри щодо України – ні Кучма, ні Ющенко. Про Януковича скажу окремо, бо він побув при владі ще тільки 1,5 роки. Тобто в них не було ворожих намірів. Вони не мали волі зупинити ті негативні процеси, які відбувалися в Україні, а натомість часто слухали своїх радників і свою команду, яка рекомендувала їм необґрунтовані сценарії і необґрунтовані кроки, тримала їх весь час у парному молоці і відгороджувала від реальної інформації. І в результаті вони приймали неефективні для держави рішення.

Тому я й казав, що Кучма створив олігархічну державу. Він посилив корупцію. При ньому розпочалися речі, які ганьбили Україну з усіх боків – справа Гонгадзе і плюс усе інше. З економічної точки зору, Кучма зробив кроки в розвитку. А що торкається духовного і гуманітарного, то він опустив Україну.

Прийшов Ющенко – більше гуманітарій. Але ейфорія, бажання і реальні кроки розійшлися повністю. Почали говорити про Конституцію писану і Конституцію реальну – мовляв, це життя, а це Конституція. Почались необґрунтовані дострокові вибори парламенту. Він створив таку ситуацію, коли була неконтрольована влада. Боротьба Ющенка і Тимошенко призвела до того, що влада перестала управляти країною.

Янукович прийняв Україну в дуже складному стані. Я кажу це не тому, що хочу на когось повісити всі гріхи. Я і себе до тих відношу. Але Україна в надзвичайно складному стані – корупція, відсутність реформ. Що би не казали про Януковича, які би там не були оцінки, але він розпочав реформи. Правильні чи неправильні – я зараз оцінювати не буду. Це ще рано, і я не є спеціалістом у всіх реформаторських кроках. Але він їх розпочав. І те, що сьогодні поряд з опозиційними лідерами до суду притягуються і нинішні керівники, наприклад, Волга, свідчить, що влада хоче зробити кроки по боротьбі з корупцією.

Але це не так просто. Я вважаю, якщо Янукович не повернеться до гуманітарної політики, не виробить базову платформу сучасної української гуманітарної політики, не введе у свої дії ідеологічних параметрів, успіх буде на 50, а то й на 70% менший.

– А як щодо Тимошенко? На виборах Ви активно агітували за неї…

– Я відносно Тимошенко завжди говорив: не знаю, винна вона чи ні. Я не прокурор і не слідчий. Але якщо підходити об’єктивно, то треба подивитись, хто що зробив для держави за 20 років. Що, тільки одна Тимошенко завдала шкоди державі? А тут терміну давності немає. От Кравчук, от, скажімо, Янукович як прем’єр, Масол, Фокін і так далі. У нас було десь 15 чи 16 прем’єрів, уже є четвертий президент. Давайте подивимося, що всі їхні кроки були тільки правильні та ефективні? Якби так було, то ми не були би сьогодні на останніх місцях в різних рейтингах і по правах людини, і по свободі слова, і по корупції.

Тому, якщо ми хочемо по справедливості, треба судити справедливо всіх, хто цього заслужив. А є там підстави чи нема, я цього не знаю. Я ніколи не буду про це говорити. Я тільки морально і політично ставлю питання: не треба виділяти з усіх двадцяти років незалежності одну людину, винну за все. Це неприйнятно для мене.

Влада має жити скромно і відповідально

– Ви є головою науково-експертної групи зі створення Конституційної асамблеї і внесення змін до Конституції. Як іде ця робота, коли буде створена асамблея і будуть готові ці зміни?

– У даному разі Янукович на нашому боці. Ми сподіваємося, що він і надалі буде на нашому боці, і хочемо підготувати зміни до Конституції, які б відповідали корінним, національним, стратегічним інтересам українського народу.

Ми плануємо до грудня створити Конституційну асамблею. У 2012 році почнемо працювати над обґрунтуванням змін до Конституції. Перший крок – це аналіз того, як діяла і діє Конституція, які є позитиви і негативи. Коли ми зробимо такий моніторинг, далі будемо працювати над змінами і тими новими фрагментами в Конституції, яких нема. Скажімо, там практично зовсім немає місцевого самоврядування. У нас, на мою думку, повинен також бути розділ про відповідальність посадових осіб за невиконання Конституції і законів. Це має бути записано прямою дією у Конституції.

Треба, щоб не було основної проблеми у трикутнику – Президент, Верховна Рада й уряд. Зараз тут усе починається. І вся боротьба, яка ведеться навколо Конституції, пов’язана з питаннями більше влади – менше влади, більше повноважень – менше повноважень. Ніхто ж не думає, чи зможе впоратися з тими повноваженнями – головне їх взяти і використати часто-густо не в інтересах українського народу. От про що йдеться. Конституція має тлумачити це все однозначно.

Ми внесемо ці зміни, запропонуємо їх затвердити після Верховної Ради на всеукраїнському референдумі, щоб ні в кого не було більше спокуси прийти до влади і все починати переробляти під себе. Бо така держава не може існувати тривалий час.

– На Вашу думку, чи є на даному етапі ще якісь загрози державному суверенітету України?

– Ну, загрози для всіх існують. Бачите, Сполучені Штати – найбагатша країна – вже говорять про дефолт. І цей дефолт може позначитися не тільки на Америці, але й на багатьох державах, тому що у глобальному світі всі пов’язані.

Я веду до того, що загрози для кожної країни є. Але я ніколи не погоджусь з тим, що для України є якісь надзвичайні загрози. Я не повірю навіть оракулові, який скаже, що Україна приречена. Україна 20 років будує своє життя, виростає нове покоління, яке любить свою землю. Виростає покоління, яке розуміє, що таке честь, гідність, толерантність, вихованість, високі цінності – духовні, моральні, релігійні. Ці люди не дозволять нікому Україну втратити.

Влада робить багато кроків на зустріч європейським цінностям, заявляє про свій європейський вибір. Дуже важко працювати, коли в Україні є багато п’ятих колон, коли є політики, які до цього часу не визначили своєї політичної лінії. Їх політична лінія там, де гроші і де крісло. Думаю, що після 20 років незалежності ми мусимо вичистити з влади тих людей, інакше державу не збудуємо.

– Кого маєте на увазі під п’ятими колонами?

– Скажімо, партії «Російський блок», «Родіна», екстремісти національного ґатунку. Ті екстремісти ліві, а ці екстремісти праві. Національні інтереси в жоден спосіб не можуть ототожнюватись з національним екстремізмом як в політиці, так і в ідеології. Це є велика помилка. Екстремізм заважає об’єднати націю і виступати єдиним фронтом за свої національні інтереси.

А влада має жити скромно, відповідально, щоб не шукали, де вона що будує, де бере гроші. Така влада не буде користуватися повагою. Коли ви кажете правду про когось, а про себе мовчите, тому що боїтеся цієї правди, народ вам ніколи не повірить.

– І насамкінець питання трохи з іншої сфери. В Україні за ці роки крім всього іншого були і певні досягнення у футболі. Чи слідкуєте за цим, чи вболіваєте?

– Звичайно, слідкую. Мабуть, уже 45 років я вболіваю, з них найбільше –за київське «Динамо». Футбол змінився на моїх очах. У 1991 році у нас футбол був у страшенному занепаді. Ми не мали ні стадіонів, ні навіть форми для своїх гравців. Це була страшна ситуація. Зараз ми маємо прекрасні команди – «Динамо», «Шахтар», «Карпати», «Дніпро», «Чорноморець» та й багато інших. Вони грають уже і на європейських теренах. Футбол набуває широкого, цивілізованого характеру. Прийшли люди, які люблять цю гру, які допомагають будувати стадіони, інфраструктуру. А після «Євро-2012», я переконаний, у нас буде ще більший розвиток футболу.

– А як Львів представлений на цьому фоні?

– Я вже говорив Петру Димінському і Михайлові Цимбалюку, коли ми спілкувалися на грі з «Чорноморцем», а нещодавно я ще дивився гру з «Шахтарем», і побачив, що «Карпати» набувають майстерності, набувають волі, сили і підтримки. Вони мають своїх вболівальників, мають людей, які їх підтримують.

22 серпня 2011 р.

Розмовляла Тетяна Штифурко, Західна інформаційна корпорація

Фото: ZIK /Маріан Стрільців

//zik.ua/ua/news/2011/08/22/304683

Леонід Кравчук: Всі члени Конституційної асамблеї підпишуть те, що ми напрацювали

До Януковича я не думав, що президент Кучма буде ходити до суду і прокурора

Президентство Кравчука з 1991-го по 1994-й роки припало на найскладніший для незалежної України період. Свої перші кроки країна робила на чолі з чоловіком, який значну частину життя був експертом з радянської пропаганди, стверджує Голос Америки.

З різних причин перший президент України, можливо, не сприймається українцями, як моральний авторитет та третейський суддя, роль якого він часто хотів би грати. Натомість, на його честь назвали візок-кравчучку, який для багатьох асоціюється із непростими для України 90-ми роками.

Голосу Америки перший президент України розповів про успіхи та невдачі на посаді, яку він залишив 17-ть років тому та про майбутню Конституцію, яка захистить права та свободи людини.

З лютого – відповідно до наказу Януковича – перший президент незалежної України на чолі експертної групи готує країну до Конституційної асамблеї, яка повинна від імені народу запропонувати новий текст Конституції України.

Г.А.: Пане Президенте, ювілейна 20-річниця Незалежності – велике свято, але багато хто з українців сьогодні налаштований песимістично. Якщо згадати Ваш класичний вислів «маємо те, що маємо», то «те, що маємо», мало кому подобається. Чи можете Ви назвати, що, на Вашу думку, є безперечним досягненням України за ці 20 років, такими собі «залізними» приводами для оптимізму?

Л.К.: Перш за все, вперше в історії 20 років існує така держава, як Україна. І не просто існує, а будується. Хай не так, як думалося, але сказати, що ми за ці роки нічого не змінили, було б неправдою. 20 років у кордонах таких, які є, існує нова держава, яка називається державою молодої демократії. І ця держава змінює себе і впливає на ті процеси, які відбуваються в Європі. Це реальний факт.

Друге. Виросло нове покоління. Ті, кому у 91 році був місяць, зараз мають 20 років. Вже багато з них одружені, народили дітей у незалежній Україні. Вони вже не знають, хто такий Ульянов – кучерявенький Володя у Букварі, вони не знають, хто такий Сталін, вони не знають, яке життя було в той час. Вони вважають, що те життя, яке є, воно таке й було.

В мене в родині є онук, йому 31 рік, і 18 років має онучка. Вона, коли я з нею говорю про Леніна, Сталіна, вона каже – а хто це? Андрій знає, він, коли вчився, то у Букварі бачив цей портрет і співав піонерські пісні. Тепер уже нема, слава Богу.Це надзвичайно важливі фактори: нова держава, ростуть нові люди.

І ще найважливіше, що Україну знає світ. Не так, як хотілося б, знову-таки, не так глибоко, але я вам наведу один приклад. У 90-у році мене обирають головою Верховної Ради, і я відвідую одну з країн Європи. Я не буду називати, тому що, мабуть, та людина, з якою я тоді спілкувався, жива. Ця людина була прем'єр-міністром. Ми спілкуємось, і він мене питає: пане голово, в Україні скільки населення? 5 мільйонів, чи скільки там вас? Я кажу, та ні, ви помиляєтесь, у 10 разів більше. А він каже – ні, це неможливо, ви ж частина Росії. Прем'єр-міністр! Тепер таке неможливо уявити.

Тобто сказати, що нічого не відбулося, не змінилося і що ми в найгіршому зараз стані – це було б некоректно по відношенню до тих людей, які працюють, будують, переживають, люблять свою землю, люблять свою мову, свою пісню, свою культуру, свою ментальність, свою вишиванку – люблять своє, свою землю. І сказати, що от вони прожили 20 років і нічого не зробили – некоректно.

Г.А.: А що Ви вважаєте своїм особистим найбільшим досягненням на посаді першого Президента України?

Л.К.: Я зробив для України все, щоб вона стала державою. Я через демократію, через всеукраїнський референдум, через налагодження стосунків у Європі, в світі, і в тому числі з нашим непростим сусідом Росією робив усе, щоб Україна стала, і була, і буде – тепер я можу це сказати – незалежною державою. Це реальне досягнення. І це ніхто від мене не може забрати.

І коли я кажу про роль України не тільки в здобутті незалежності, а й у розвалі останньої найбільшої і найстрашнішої імперії, яка називалася Радянським Союзом, то тут Україна і я, який виконував її доручення, зробили найбільше від усіх людей, які жили в Радянському Союзі.

Наведу вам один лише приклад. Сидимо ми за таким столиком у Біловезькій пущі – Єльцин, я, Шушкевич. Відкриваємо зустріч. Єльцин звертається до мене: Леоніде Макаровичу, Горбачов доручив мені задати вам одне запитання. Кажу – будь ласка. Чи погодитесь ви підписати Союзний договір, якщо будуть враховані ваші пропозиції? А ви знаєте, що в Москві зібрались глави всіх республік, окрім Кравчука. Я туди не поїхав. Тому що я знав, що там буде непроста ситуація. І одна лише Україна, Кравчук не підписав, не парафував нового Союзного договору.

Я кажу: Борис Миколайович, а вам запитання можна поставити зустрічне? Він каже – задавайте. От уявіть собі, кажу, що Росія провела всеросійський референдум, і 90, 3% росіян проголосували за незалежність і обрали вас президентом уже незалежної Росії. Ви – тільки скажіть відверто – підписали б новий Союзний договір, який перекреслює референдум, президентство?

Це для нього було складне запитання, тому що він парафував Союзний договір у Москві. Він тривалий час супився, як умів тільки він, а потім твердо так каже: «Нет, не подписал бы!» Ну от, я кажу, і все. Як Михайло Сергійович собі уявляє – що мене народ обрав президентом незалежної України, а я поїхав у Москву і зрадив цей народ? То хіба мені можна в Україну після цього їхати? Тоді треба їхати в Москву вже. Я вже губернатор тоді, розумієте!

Оце я хочу наголосити, що історичну роль у розвалі Радянського Союзу відіграла Україна! Тому що після цього Єльцин, Шушкевич кажуть – ну, тоді треба сідати за документ. А хотіли обмежитись заявою. Але підписали угоду, яка була ратифікована парламентом. Потім до неї приєдналися інші республіки, і Горбачов склав повноваження президента, і ми маємо незалежну державу, і Росія також незалежна, і Білорусь, й інші колишні республіки.

Г.А.: Що Ви віднесли б до історичних шансів, які було втрачено? Скажімо, якби вернутися назад у ті дні, чи Ви підтримали б заборону Компартії і люстрацію? Можливо, країна була б іншою?

Л.К.:Ні, не підтримав би. Якби зараз було б як тоді, не підтримав би. Поясню, чому. 3,5 мільйона комуністів було в країні. Не було посади керівної, якої не займав би комуніст. Люстрація означала відсторонити від влади всіх комуністів, а кого поставити? Велика держава, сімсот районів, десятки міст, мільйони сіл – кого поставити? Це перше. Друге – партія поділилася на демократичне крило і консервативне. Зразу ж після перебудови. І демократичне крило партії, до якого я належав, робило все для того, щоб люди зрозуміли, що відбувається в Україні. І це демократичне крило не було таким затятим, як нинішні комуністи.

Якби комуністи мого періоду були такими, як зараз, вони могли б задушити все, що тільки можливо. У них була влада. У цих нема влади, тільки крик, вони паплюжать незалежність, але в цій незалежності купаються. Отримують великі гроші, їздять на дорогих автомобілях, ходять в «Бріоні», будують собі будинки пристойні...

А зараз люстрація також не потрібна. Зараз це вже не є актуальним. Актуальним є зламати ту систему, яка була створена за Кучми, Ющенка. Це система корумпована, олігархічна, це система влади, де люди поділені по проценту 10% багатих і 90% бідних. Така держава існувати не може. Де корупція сягає невизначених обсягів – її треба зламати. І я коли говорив з Януковичем, то я йому кажу: Віктор Федорович, від вас залежить, або ви будете Кучмою, Ющенком, або ви станете історичним президентом, якщо ви почнете ламати корупцію.

Г.А.: Чи є Україна справді незалежною державою? З огляду, скажімо, на чужий флот на нашій території, на мову іншої країни, яка панує в нашому інформаційному просторі, на залежність від російського газу, на те, що нація не сформована, церкви помісної немає... Тобто чи ця незалежність насправді існує, чи ми собі лестимо, і має рацію Путін, який сказав, що Українська держава не відбулась?

Л.К.: Ну, Путін може казати, що йому заманеться. Путін говорить завжди з перспективою, що Україна має бути в складі Росії. Що Україна повинна бути в обіймах Росії і так міцно, щоб вона звідти не могла вилізти ніколи. Це позиція Путіна. Він може висловлювати ту позицію, яку він вважає за потрібне. А я можу говорити, що я з його позицією не погоджуюсь.

Україна відбулась. Як би вони не хотіли, щоб вона не відбулась, а вона відбулась. І вона є, і вона буде. Я в цьому глибоко переконаний.

Те, що ви кажете, це ви маєте рацію. Але незалежність України полягає не в тому, що вона в один день стала незалежною і вирішила всі ці проблеми. Ці проблеми нагромаджувалися століттями. Я знаю політику більшовиків, добре знаю, як це проводилось майстерно, як людям вбивався в голови червоний прапор... І не можна сказати, що все це можна вирішити одночасно. Але незалежність є в тому, що Україна має можливість і має всі законні підстави вирішувати ці питання. А як їх вирішувати – це залежить від здатності керівників. Це вже влада не є адекватною по відношенню до стратегічних інтересів українського народу. І я вважаю, що справжня незалежність України буде тоді, коли кожна людина стане незалежною.

Незалежність держави це документальні речі: Декларація, закон, Конституція, прапор, гімн. Це все складові, атрибути незалежності. А незалежність людини означає, як вона живе, її спосіб життя. Яка родина, які діти, як вони харчуються, як вони одягаються, що вони дивляться, що вони читають, куди вони їздять – оце в нас найбільш складне питання. Це Ахілесова п’ята незалежності.

Г.А.: Ч поділяєте Ви думку про те, що сьогодні загроза для незалежності зросла, як ніколи? Чи є небезпека того, що Україна може повторити долю Білорусі, суверенітет якої гине?

Л.К.: Я так не думаю. Я думаю, що завжди в країні наступає «або – або», «бути чи не бути». Зараз для України той час. Бути – чи не бути. Тобто чи далі ми підемо, відсвяткувавши 20 років, іншим шляхом, цивілізованим, який пройшли країни Європи, чи ми будемо далі повторювати ті кроки, які робили до цього. Я думаю, що це розуміють усі – навіть ті, які думали вчора по-іншому. Тому що вони бачать, що в народу може урватися терпець. Зараз вже ідуть розмови про приватизацію землі. Я пам’ятаю, як читав повість Ольги Кобилянської «Земля», і знаю, що це для селянина – межа. За межу вбивав брат брата. Якщо ці питання знову ж таки будуть вирішуватися не в інтересах усього народу, а тільки купки людей, тоді можуть бути проблеми.

Але я думаю, що ніколи Україна не повторить проблем, скажімо, Близького Сходу, і ніколи вона не повторить проблем Білорусі. Білорусь нас багато чого навчила. Я пам’ятаю, зі своїми депутатами сперечався – от ми були в Білорусі, там усе гаразд, висока зарплатня, дисципліна, порядок – а я кажу: я теж був у Білорусі. Я тоді їздив у Біловезьку пущу подивитися, це було 4 роки тому. І я не хочу говорити про свої пророцькі здібності, але я тоді сказав: так довго Білорусь не протримається. Тому що все було через коліно і в одних руках.

Сьогодні ми бачимо: Білорусь вичерпала свої можливості. Україна не вичерпала, Україна шукає шлях реформ. І це добре, що ми ці реформи розпочали. Тільки зараз їх розпочали. Якщо раніше ми мовчали, то зараз ми кажемо, що реформи неправильні. Але вже реформи неправильні, тобто вони вже розпочалися! І будуть правильні, якщо ми всі почнемо казати, що правильно, а що неправильно. Тому – ні, не повторимо. Не треба боятися вовка в лісі. Треба знати добре ліс.

Г.А.: Чи вважаєте Ви помилкою те, що російський Чорноморський флот було залишено на нашій території ще на 25 років?

Л.К.: Так, це була помилка. І будь-які збройні формування іншої держави завжди є загрозою для національних інтересів тієї держави, на території якої вони знаходяться. Тому що вони вирішують свої проблеми, проблеми тієї держави, якій вони підпорядковуються. Це була помилка.

Г.А.: Чи не здається Вам, що Україна повертає до авторитаризму? Двадцятирічний ювілей святкуватимемо у ситуації судів над лідерами опозиції, в атмосфері, коли світ дорікає нам за політичні переслідування та застосування вибіркового правосуддя. Як ви оцінюєте процес над Юлією Тимошенко і Юрієм Луценком? Це політичні переслідування чи ні?

Л.К.: Якщо Тимошенко своїми діями завдала шкоди інтересам держави, то чого тільки Тимошенко? Давайте починаючи від Кравчука, Масола, Фокіна і всіх інших міністрів, усіх президентів, усіх прем’єрів, порахуємо – хто своїми діями завдав шкоду державі і в якому обсязі. Тоді в мене ніколи не буде сумніву в тому, що взяли одну Тимошенко.

Друге – мені треба довести, мені особисто і кожній людині, що Тимошенко взяла ці гроші собі, вкрала. Тоді я скажу: той, хто краде, має сидіти в тюрмі. А коли кажуть, що вона передала газ державі, але це було порушення або перевищення її прав, -- то я маю сумніви. По-друге, я не можу не враховувати думку міністра юстиції і заступника генерального прокурора, які сказали, що там не було предмета для директив.

І потім я не можу збагнути, чому кожен місяць все додають і додають нові карні справи проти Тимошенко.

Тобто в мене є питання в цьому плані. І я хочу, щоб я вірив судовій системі України. Я не маю ніяких матеріалів і доказів, що хтось маніпулює судами, я не можу цього говорити, я президент України. Я можу говорити тільки на основі документів або висновків, які я роблю з самого процесу.

Коли іде суд над будь-яким політичним керівником, а Тимошенко і Луценко це прем’єр і це міністр внутрішніх справ, там не можна обійтися без політики. Це справді є політика. Але політика не повинна переважати, от у чому справа! А коли політика стає головною, тоді є великі сумніви в тому, що відбувається.

Знову ж таки, завершуючи цю тему. Якщо людина має вину і ця вина буде доведена на фактах, – не просто заяви, які робляться і які можна тлумачити як завгодно, -- доведена фактами, тоді цю людину треба покарати.

Г.А.: Вам президент доручив очолити Конституційну асамблею. Ви будете готувати проект нової Конституції України. Для чого? Адже українська Конституція переписувалася, здається, 5 разів, і при цьому не виконується. Американська існує 200 з лишком років, має лічені поправки, але вона працює, її шанують. Чи Вам не здається, що Ви робите даремну роботу?

Л.К.: Конституція України 96 року була не найгірша. Її можна було дещо поправити, але можна жити країні. Однак численними спробами підігнати Конституцію під президента, а також тим, що в нелегітимний спосіб Конституційний суд повернув Конституцію, яка вже відійшла, ми скомпрометували Конституцію, конституційний процес.

І зараз справа не в тому, добра чи погана Конституція. Там є деякі огріхи. В американську теж вносили поправки, правда, несуттєві. І ми могли б внести. І тому я написав президенту листа, що нам потрібен інший спосіб прийняття Конституції: щоб люди повірили, що вона буде авторитетна, щоб вони відчули свою причетність до цього. Верховна Рада цього не забезпечить, тому що там політичні сили, кожна тягне у свій бік. І я сказав: давайте створимо Конституційну асамблею, куди увійдуть професіонали, експерти, конституціоналісти. Будуть там і політики, але їх буде меншість і вони не будуть там представлені політичними партіями.

Це будуть окремі особи від партій, які професійно підготовлені в конституційному праві. І ми зможемо таким способом, не підлаштовуючись під під кого, підготувати зміни до тексту, які будуть, на наше переконання, відповідати корінним національним інтересам України.

І ми пропонуємо, коли це буде зроблено, то президент передасть документ до Верховної Ради, вона прийме, а далі винести на референдум. Щоб ніколи більше не було ні в кого спокуси робити Конституцію під себе. Там мають бути інтереси народу, верховенство права, права людини. Найважливіше!

Американці не говорили у своїй Конституції, що найважливіше – хоча важливо все в державі – мова, прапор, гімн. Вони сказали: головне – людина захищена, вона має права і свободи. Головне! А ми оце головне загнали так, що його й не видно.

Г.А.: Чому Ви думаєте, що нинішня влада не така, як попередні, і в неї не буде спокуси робити Конституцію під себе? Ви з Асамблеєю зробите ідеальний документ, а глава держави внесе туди якийсь пункт – скажімо, про обрання президента в парламенті, і вашим ім’ям освятять консервацію авторитаризму.

Л.К.: Нічого не освятять. Ми так бачимо, що в Асамблеї буде близько 100 людей. Ми випишемо всі зміни. Всі члени Конституційної асамблеї підпишуть те, що ми напрацювали. Сто підписів, і від кожного довідка, чому він так діяв, і що він підписав, і що це дасть державі. І оприлюднимо це. І скажемо – далі ми подаємо це президентові та Верховній Раді. Що вони зроблять, то ви побачите. А ми зробили те, що ми зробили.

І тоді якщо вони змінять так, як вони хочуть, -- я сподіваюсь, що я матиму таку можливість, – я вийду до народу і скажу: я перший президент, я взяв цю державу на руки. Я хотів і хочу, щоб вона була демократичною. Але, на жаль, «маємо те, що маємо».

Г.А.: Кого зі своїх трьох колег-президентів Ви вважаєте найкращим, таким, що найбільше зробив для України?

Л.К.: Це складне запитання, тому що порівнювати президентів може тільки історія. Якщо казати з точки зору економіки, то, порівнюючи Кучму, Ющенка і Януковича, найбільше зробив Кучма. З точки зору організації влади він зробив найменше. Тому що саме він за 10 років створив олігархічну кланову корумповану систему влади. Тому, бачте, в одному сенсі він щось зробив, а в іншому опустив Україну, просто опустив. Що стосується духовності і гуманітарної політики – не було її зовсім. Тому що Леонід Данилович з цих питань не мав підготовки.

Ющенко задекларував дуже багато. І Майдан, на який він прийшов, був скликаний не ним. Народ сам туди пішов. Тому що йому остогидло бути рабом. І не через економічні питання, не за пенсії, а тому, що були порушені його найвищі права – свободи, незалежності, верховенства права, і що йому навіть і голосувати не давали так, як він хоче. Народ прийшов. І Ющенко прийшов. І хотів зробити – щиро кажу – дуже багато. Але не знав, що можна зробити. Не знав.

Я на Майдан не пішов. Мене виключили з усіх університетів, де мені дали звання почесного професора, тому що я не підтримав Помаранчеву революцію. Я щиро сказав людям: я підтримую Майдан, я підтримую ці ідеї народного волевиявлення. Але ту команду, яка стоїть, я не підтримую, тому що я знаю: вона ні на що не здатна. Дослівно сказав. І виявився правий.

Вони зруйнували ідею Майдану, вони похоронили все, що задекларували. Вони багато хотіли, вважали себе месіями, а насправді для України зробили дуже і дуже мало. Хоча повторюю, намір у них був благородний.

Г.А.: А нинішній президент?

Л.К.: Що стосується Януковича, то з нього, як я вже говорив, почалися реформи. До цього реформ не було практично ніяких. І вже за одне це його можна поважати, що він наважився взятись за економічні, соціальні, пенсійні, судові реформи, – всі знають, що реформи ніколи не додають до рейтингу президента. Всі це знають і обходили їх, як кіт гарячу кашу, для того щоб на наступних виборах сказати: я з вами! А Янукович пішов на це.

Ну, принаймні, він почав з того, що хоче, щоб усі перед законом були рівні. До Януковича я не думав, що президент Кучма буде ходити до суду і прокурора. А зараз готується проти нього суд. Я вам скажу, це не проста справа.

Важко Януковичу надзвичайно. Я знаю, яка Україна йому дісталася: корумпована, олігархічна, кланова. Мені питання: а чи вона стала зараз менш корумпованою? Ні, кажу, не стала. Тому що настільки глибоко всі ці проблеми, що навіть президент з його повноваженнями не може їх побороти так швидко. Це треба, щоб кожна людина розуміла, що вона є борець проти цього. А вона голосує, на жаль, за кілограм гречки. 70 років більшовизму, століття царизму зробили, на жаль, нас рабами.

Г.А.: Як Ви будете відзначати 20-річчя Незалежності?

Л.К.: Піду на урочисті заходи. Якщо буде проводитись у палаці «Україна» урочисте засідання, я, природно, туди піду. Якщо на Хрещатику буде якась маніфестація, я туди піду. А увечері сядемо з родиною, і я завжди знаходжу щось, за 20 років все нове й нове, з тих спогадів і зустрічей з Щербицьким, Горбачовим, Брежнєвим, Черненком, і з ким я тільки не зустрічався, на Заході з Клінтоном, з Бушем, з Гором, – я завжди щось таке знаходжу, що їм цікаво послухати і що пов’язано з незалежністю. Тобто будемо пить чарку в родині.

Г.А.: Торкаючись спогадів – які відчуття викликала у Вас промова Джорджа Буша старшого, виголошена у Києві у серпні 1991 року, в якій він застерігав Україну від незалежності і яка увійшла в історію під назвою «котлета по-київськи»?

Л.К.: То цікаво було. Я зустрів Буша в аеропорту, їдемо в автомобілі, я розповідаю про Україну. Під’їжджаємо до Верховної Ради, я тоді ще був головою Верховної Ради. Зайшли, і він до мене звертається: «Я хочу вас попросити, щоб ви прочитали мій виступ на Верховній Раді». Це ще до виступу! Я кажу – пане президенте, це для мене надзвичайне запитання, я ніколи такого не робив. А він каже – я вас дуже прошу. Особливо ту частину, яка торкається незалежності. Переклали на українську мову спеціально, щоб я прочитав!

Я так погортав, а ту частину, де стосується незалежності, прочитав уважно. І кажу – пане президенте, мені незручно вам радити, але я добре знаю настрої в парламенті і думаю, що ця частина виступу їм не сподобається. А там ішлося про те, що не треба поспішати з незалежністю, не треба руйнувати Союз, що нова влада в Союзі хоче зробити його демократичним, вона відкрилась до світу – ну, таке. Він, треба сказати, щось таки поправив. Я сприймав на слух і відчув, що там були якісь маленькі зміни. Але суть залишилась.

Я думаю, що тут відіграли роль 2 фактори, які вплинули на промову Буша. Перший, але не основний – це те, що вони справді повірили в те, що Горбачов хоче демократії, свободи і незалежності. Я знав, що Горбачов хоче зберегти Радянський Союз і бути там президентом до смерті. Буш цього не знав.

Але це було не головне. Головне було для Буша – ядерна зброя. Він знав, що коли розпадеться Радянський Союз, може розповзтися ядерна зброя. 165 ракет, які стояли на території України, всі до однієї були спрямовані на Сполучені Штати Америки. Це сотні боєголовок. І Буш думав про Сполучені Штати Америки, коли цю промову виголошував, а не про Україну і її майбутнє. І сказати, що Буш тут має провину, я не можу. Президент Сполучених Штатів має думати про Сполучені Штати.

Якщо нинішній президент Америки Барак Обама буде думати про Великобританію чи про Німеччину, то його треба знімати з посади. Він має думати і захищати національні інтереси Сполучених Штатів. Як Янукович національні інтереси України, а Медведєв – національні інтереси Росії. Справа в узгодженні інтересів. І Буш думав про Сполучені Штати Америки, і тому сказав ці фрази, які потім стали дуже прикрими для нього, а українці в Америці його дуже критикували за це.

Аби він сказав по-іншому, я б його не зрозумів. Але це зовсім не означає, що він сказав, а ми мусимо робити – ми ж не послухались Буша!

Оксана Лігостова, Руслан Дейниченко, 22.08.2011

//ukrainian.voanews.com/content/kravchuk-interview-independence-128180298/243591.html
//www.segodnya.ua/life/stories/kak-ctalin-halichinu-nam-otdal.html

Леонід Кравчук. Якщо проводити люстрацію тих, хто співпрацював із КДБ, то це одиниці 

Леонід Кравчук. Я знаю скільки було агентів у Верховній Раді

... я не думав, що президент Кучма буде ходити до суду і прокурора ...

http://k-maler.livejournal.com/

20 років самотності

Ми трагічно самотні в цьому світі. За два десятки років наша країна так і не спромоглася обрости впливовими друзями, які б підтверджували перспективність. Так і не сподобилася придбати достойних ворогів, які б підкреслювали нашу значущість. Україна нікого навколо так до пуття й не переконала в тому, що вона — справді надійний союзник, справді цікавий опонент і насправді небезпечний суперник. Зовні нашу державу, схоже, сприймають як якийсь геополітичний сурогат. Недорогу, несмачну і безпечну страву. Цілком стерпну, з погляду співвідношення ціни та якості. Однаковою мірою позбавлену і вітамінів, і канцерогенів.

Антинародні режими тут встановлюють не силою багнетів та підступністю інтриг, — вони із завидною постійністю постають із допомогою демократичних процедур.

Впертість, із якою ми повторюємо помилки, заслуговує кращого застосування. Легкість, із якою ми інколи відмовляємося від завойованого, – воістину незбагненна. Наші таланти чомусь затребувані переважно на чужині. Наш несмак претензійний — як туфлі зі страусової шкури.

Ми втомлюємо і дратуємо. Нам співчувають і поступаються. Нами цікавляться і нас зневажають. На нас махають рукою і розраховують. Нас жаліють і повчають. Нас не приймають і не відштовхують. Але ми не викликаємо любові, не пробуджуємо ненависть, не породжуємо захоплення й не вселяємо жаху. Високі пристрасті стосовно себе ми вигадуємо для підвищення самооцінки. У нашого народу багатий внутрішній світ, але світ зовнішній про це майже не здогадується. Кожен із нас давно втомився дивуватися тому, що його оточує. Але всі разом ми періодично прикро дивуємо оточення.

Ми не всі такі. Але «таких» серед нас вдосталь, аби про країну (яка не заслуговує такої сумної долі) загалом судили не дуже приємно.

Україна дозволяє собі вигадливу розкіш — заносити імовірних противників до списку стратегічних партнерів. Тим самим звільняючи їх від стомлюючої потреби постійно грати м’язами. І вони з помітним полегшенням грають на наших слабостях, суперечностях, страхах, сподіваннях. На жадібності одних, невпевненості інших, роз’єднаності третіх. Грають на нашому полі за своїми правилами. Підіграють і грають. Не боячись організованої контргри.

Використання техніки інтриг рятує наших недоброзичливців від необхідності застосовувати бронетехніку. Гроші переміщаються швидше за надзвукові винищувачі. Шантаж уціляє точніше за будь-яку високоточну зброю. Життєвий простір відвойовують у нас наскільки непомітно, наскільки й невблаганно.

Україна не стала реальним суб’єктом великої політики. І майже перестала бути її об’єктом. Нам усе рідше довіряють складні ролі. Буфер, труба, міст, опудало. Санітарний кордон, газовий вентиль, ручне гальмо. Потенційний ринок землі, дедалі більший ринок збуту наркотиків. Безмежний ринок споживання дешевих лахів із Китаю, списаної вакцини з Індії, а також списаних (але все одно дорогих) «зірок» із Росії.

Хто ми для тієї частини світу, якій відомо про наше існування? Біла пляма, чорна дірка, рожевий пояс, сіра зона, червона ганчірка?

Сильні світу цього легко й не остерігаючись дозволяють собі домовлятися про нашу долю за нас і без нас. Недавно отримана офіційна позаблоковість на цей процес жодним чином не впливає. Узаконена геополітична самість — лише фіксація нашого стану. Ми — одинаки. І, можливо, тільки ми такі.

Сучасні праці з вивчення українського характеру ряхтять визначеннями на кшталт «неспішність», «помірність», «толерантність», «неамбіційність», «пасивність», «конформізм», «патерналізм». Ізоляціонізм і недовірливість знавці називають нашими національними особливостями, трактуючи їх як прояв базового інстинкту самозбереження. Як реакцію на багатовікові лиха, приниження, гоніння, чистки, голодомори і війни. Можливо, це стало диявольською помстою етносу, який наважився на найбільш масовий, організований і тривалий опір радянському режимові.

На світанку незалежності наша слабкість перетворилася на нашу силу. Союз жив грішно і помирав страшно. Про це слід пам’ятати політичним склеротикам, які нині охоче експлуатують радянську ностальгію. Про це варто знати тим, хто в часи радянської влади не жив і знайомий із нею виключно завдяки милим старорежимним кінострічкам. Я дивлюся на підлітка, вбраного у футболку з написом «СРСР», і дивуюся: звідки у хлопця радянський сум? Майже чверть століття тому в сержанта (що дослужував у нашому підрозділі після розформування його частини, виведеної з Афганістану) запитали, чи не жалує він, що потрапив «за річку». Хлопець відповів без звичних пафосу чи гіркоти: «А чого... На світ подивився...» Його слова адресую тим юнакам, які ненавидять цю країну виключно через брак грошей на поїздку до Туреччини. В «тій» країні квиток на війну був одним із небагатьох способів «побачити світ».

Із 1988-го автоматні черги розпорювали карту країни, що розкладалася. Алмати й Душанбе, Степанакерт і Дубоссари, Баку і Тбілісі, Ош і Новий Узень, Єреван і Андижан, Віль­нюс і Рига спалахували на цій карті лиховісними кривавими точками.

Зрозуміти, що відбувається, було важко, прийняти — неможливо. Все ще несмілива перебудовна преса про ці події говорила мало й уривчасто, але прогалини стрімко заповнювалися моторошними чутками. Війна вламувалася в наш дім, хоча вона й хазяйнувала в сусідів. Трохи згодом ми дивитимемося на телекартинки підірваної Москви, перемеленого Грозного, закривавленого Беслана, покаліченого Цхінвалі трохи відсторонено. Як на глибоке горе, яке сталося, на щастя, десь далеко. Але тоді, два десятиліття тому, майже кожен міг чітко відчути важке дихання ненависті, яка розповзалася по нашій спільній комунальній квартирі. Не­без­пека була зримою, виразною. Мо­торошно було уявити рідну вулицю, «прикрашену» обвугленими кістяками згорілих тролейбусів. Смердю­чими багаттями, в яких догоряли останки людей, із котрими ти вчора ходив на дискотеку або сварився в черзі за ковбасою. Моторошно було уявити сусіда, що прийшов до тебе вранці з сокирою замість звичної вечірньої пляшки пива.

Безумовно, для багатьох такий страх не був виражений, у переважної більшості він мав підсвідомий характер. Але латентно цей страх напевно пережили всі, кому було за кого боятися і що втрачати. Нехай це тепер пам’ятають не всі, кому сьогодні хоча б за сорок. Нехай це зрозуміють не всі, кому нині двадцять.

Кожен із нас тоді інтуїтивно (але при цьому дуже чітко) усвідомлював, у якій країні він не хоче жити. В якій хоче, наважуся думати, не розумів майже ніхто. Просто самостійна державність 1991-го бачилася найпростішою і найбільш очевидною альтернативою близьким жахам. Шляхетною втечею з країни, в якій множаться вбивства і плодяться вбивці. Саме в цьому, можливо, полягає причина такої масової й повсюдної підтримки «державності», що так здивувала всіх двадцять років тому. У цьому, а зовсім не в ницому бажанні щодня їсти дешеву ковбасу й ні з ким нею не ділитися. І аж ніяк не в піднесеному патріотичному настрої, що несподівано оволодів масами.

Що, втім, анітрохи не применшує героїзму безстрашних одинаків, котрі довго, послідовно і вперто боролися з режимом за священне право націй на самовизначення. Або рвучкої відваги студентів, які викарбували свої імена на гранітних скрижалях Майдану холодної осені 90-го.

Але боюся, що усвідомлений потяг до повноцінної самостійності, до державної спроможності двадцять років тому ще не квартирував у душах переважної більшості моїх одноплемінників. Що не завадило 90,32% учасників всеукраїнського референдуму (або 28 804 071 людині, якщо перейти на абсолютні цифри) підтримати Акт проголошення незалежності. Але це сталося тоді, коли колос уже впав.

Ми лише почекали трохи. Генетичний жах перед новими жертвами й новими втратами надав нам рідкісної холоднокровності. Можливо, ми — народ, не народжений для штурму. Абсолютно точно, що ми — народ, завжди готовий до облоги. Українці не ховаються, вони приховуються. Українці не здаються, доки є куди відступати. Коли відступати нікуди, вони відступають у себе. Кажу це без жодної іронії, приймаючи се за вимушену чесноту, а не за невимушений гріх. На спомин про мільйони полеглих смертю хоробрих нація навчилася жити життям обережних.

Років п’ять тому один фотограф, який у 1990—1991 рр. багато працював «на вулиці», поділився цікавим спостереженням. За його словами, на обличчях мітингуючих киян тих часів було значно менше шаленого захвату, порівняно з москвичами, тбілісцями, вільнюсцями чи єреванцями. Наші були обережніші у своєму натхненні. Мій співрозмовник хитромудро назвав це вдумливою емоційністю, порівнявши побачений настрой зі щирою й водночас стриманою веселістю нареченого на весіллі або призовника на проводах. Можливо, то була радість звільнення від природного страху перед неминучим.

Попрікати українців тим, що в серпні 1991-го вони не влаштовували показових боїв за незалежність, не зводили декоративних барикад і не створювали потішних легіонів, мабуть, нерозумно. Так само як докоряти братам Кличкам за надмірну розважливість після чергової переконливої перемоги.

1991-го ми виграли свій бій, бо змогли його уникнути. Це в Білокам’яній Єльцин гарцював на танку, Ростропович дрімав у «Білому домі» з автоматом у руках, а неприкаяні БМП путчистів без пуття сновигали московськими проспектами. Це в них був путч. А в нас, якщо хтось забув, — були жнива. Саме про них у зверненні до населення говорив Кравчук, тоді як Янаєв закликав до наведення ладу, а Єльцин — до захисту демократії. У нас не було героїв. І не було жертв. Ні тоді, ні потім. Якщо в нас була нагода уникнути крові, ми такої нагоди не втрачали. Про що б не йшлося — про Крим, Тузлу чи Майдан (тьфу-тьфу, щоб не наврочити)...

У пронизливому фільмі «Вітер, що гойдає верес», який оповідає про трагічні події громадянської війни в Ірландії, є драматичний епізод. Головному героєві від імені керівництва ІРА наказано розстріляти підозрюваного у зраді підлітка, якого він знав ще з дитинства, з яким ділив дах і стіл. Перед виконанням страшного вироку кат мимоволі промовляє: «Сподіваюся, Ірландія, за яку ми боремося, варта цього...»

Можливо, ми не знаємо, чого для кожного з нас варта Україна, бо ми за неї не боролися? Невже мають рацію ті, хто каже, що лише пролита кров мала розбудити в нас поклик крові? Адже, усвідомлюючи, з якої країни ми втікаємо, ми так і не зрозуміли, в яку країну прагнемо. І в нас не виявилося нічого, здатного об’єднати. Розірвати нашу самотність у багатомільйонному натовпі...

Ми скептично ставимося до спроб Європи відстояти спільні цінності, наче забуваючи про те, що своїх цінностей ми ще не тільки не сформували, а й не сформулювали.

Що нас єднає? Конституція? Покалічена, осквернена, ніким не виконувана і всіма проклята?

Мова, яку дозволено ігнорувати, перекручувати, називати телячою й заперечувати сам факт її існування?

Герб, що ось уже п’ятнадцять років чекає законодавчого затвердження?

Історія, яка так і не написана, але вже всіх пересварила?

Церква? Яка саме?

Можливо, державний прапор? Що його заїжджий клоун може безкарно назвати «трусами Ющенка»?

У 1969 році публічна наруга сальвадорських футбольних уболівальників над державним прапором Гондурасу, по суті, спровокувала знамениту «футбольну війну», під час якої сторони використали авіацію, артилерію та бронетехніку і яку було припинено лише за посередництва ООН. Мирний договір дві держави уклали лише через десять років. Кажете, не ту країну назвали Гондурасом?

Уже не пригадаю, хто з академічних дослідників українського патріотизму розмірковував про атрофію загальнонаціонального й гіпертрофію особистого навіть у тих, хто щиро любить свою батьківщину. Про домінування хутора над країною. Про егоїстичний патріотизм. Дозволю собі ще раз нагадати читачеві вже пророчі слова Симона Петлюри, які неодноразово цитувалися: «Ми по черзі любимо Вітчизну, але ще ніколи не любили її разом, не горіли одним могутнім, спільним почуттям любові до неї. Кожен із нас часто для себе лише хоче придбати патент на патріотизм, але поки що ніхто з нас не має його окремо, а чи маємо ми його всі разом?»

Ми занадто довго ховалися в собі. Можливо, настав час із себе вийти? Хоча б для того, аби нарешті побачити й почути одне одного. І спільно відповістити на давнє запитання Леоніда Кучми — що будуватимемо?

У нашій історії вже була серйозна заявка на єднання. Об’яснима, але від того не менш незбагненна. Проте ми чомусь засоромилися свого пориву семирічної давності, такого незвичного для «конформістів» та «патерналістів». І чи тільки лукаві політики винні в нашому розчаруванні, чи тільки вони, роздрібні торговці нашими надіями й гуртові покупці наших голосів? Чи, можливо, наш содвічний страх втратити мале, але своє? Наше невір’я у знаходження великого й спільного?

Ми втратили занадто багато часу. І нам ще є що рятувати. І є кого. Самих себе — від самотності.

19 серпня 2011 р.

Сергій Рахманін «Дзеркало тижня. Україна» №29

//dt.ua/POLITICS/20_rokiv_samotnosti-86422.html