Рішення Конституційного Суду України (справа про проголошення Президентом України всеукраїнського референдуму за народною ініціативою) 2008

Конституційний Суд;

Рішення від 15.10.2008 № 23-рп/2008

Документ v023p710-08, чинний, поточна редакція -

Прийняття від 15.10.2008

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ

у справі за конституційним поданням

51 народного депутата України

щодо офіційного тлумачення положення

пункту 6 частини першої статті 106

Конституції України

(справа про проголошення Президентом України

всеукраїнського референдуму за народною ініціативою)

м. Київ Справа N 1-38/2008

15 жовтня 2008 року

N 23-рп/2008

Конституційний Суд України у складі суддів:

Стрижака Андрія Андрійовича- головуючого,

Бауліна Юрія Васильовича,

Бринцева Василя Дмитровича - доповідача,

Вдовіченка Сергія Леонідовича,

Головіна Анатолія Сергійовича,

Джуня В'ячеслава Васильовича,

Дідківського Анатолія Олександровича,

Колоса Михайла Івановича,

Лилака Дмитра Дмитровича,

Маркуш Марії Андріївни,

Мачужак Ярослави Василівни,

Нікітіна Юрія Івановича,

Овчаренка В'ячеслава Андрійовича,

Ткачука Павла Миколайовича,

Шишкіна Віктора Івановича,

розглянув на пленарному засіданні справу за конституційним поданням 51 народного депутата України щодо офіційного тлумачення положення пункту 6 частини першої статті 106 Конституції України (254к/96-ВР).

Приводом для розгляду справи відповідно до статей 39, 41 Закону України "Про Конституційний Суд України" (422/96-ВР) стало конституційне подання 51 народного депутата України.

Підставою для розгляду справи згідно зі статтею 93 Закону України "Про Конституційний Суд України" (422/96-ВР) є практична необхідність в офіційній інтерпретації зазначеного положення статті 106 Конституції України (254к/96-ВР).

Заслухавши суддю-доповідача Бринцева В.Д. та вивчивши матеріали справи, Конституційний Суд України

установив:

1. Суб'єкт права на конституційне подання - 51 народний депутат України - звернувся до Конституційного Суду України з клопотанням дати офіційне тлумачення положення пункту 6 частини першої статті 106 Конституції України (254к/96-ВР) стосовно повноваження Президента України проголошувати всеукраїнський референдум за народною ініціативою та з'ясувати:

- чи є повноваження Президента України, визначені пунктом 6 частини першої статті 106 Конституції України (254к/96-ВР), щодо проголошення "всенародного" референдуму за народною ініціативою конституційною нормою зобов'язального характеру, яка покладає на нього як гаранта додержання Конституції України (254к/96-ВР), прав і свобод людини і громадянина обов'язок забезпечити реалізацію права на здійснення волевиявлення через референдум як форму безпосередньої демократії;

- чи є підписання Центральною виборчою комісією протоколу про дотримання умов та наявність підстав щодо призначення референдуму за народною ініціативою в контексті частини другої статті 72 Конституції України (254к/96-ВР) правовим фактом (підставою) невідкладного (негайного) проголошення Президентом України всеукраїнського референдуму за народною ініціативою.

Практичну необхідність у роз'ясненні та офіційній інтерпретації цього припису суб'єкт права на конституційне подання обґрунтовує неврегульованістю в Законі України "Про всеукраїнський та місцеві референдуми" (1286-12) питання обсягу прав і обов'язків Президента України стосовно проголошення ним всеукраїнського референдуму за народною ініціативою.

На думку народних депутатів України, відсутність у чинному законодавстві України механізмів реалізації конституційного повноваження Президента України щодо проголошення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою призводить до неоднакового розуміння щодо застосування главою держави вказаного положення пункту 6 частини першої статті 106 Конституції України (254к/96-ВР) як норми прямої дії.

2. Свої позиції щодо порушених у конституційному поданні питань висловили Президент України, Голова Верховної Ради України, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Львівський національний університет імені Івана Франка, Міжрегіональна академія управління персоналом.

3. Проведені Конституційним Судом України дослідження матеріалів справи, системний аналіз відповідних положень Конституції України (254к/96-ВР) та інших правових актів дають підстави для таких висновків.

3.1. Конституція України (254к/96-ВР) проголошує, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, а утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (частина друга статті 3) (254к/96-ВР); єдиним джерелом влади в Україні є народ (частина друга статті 5) (254к/96-ВР).

Право Українського народу на безпосередню реалізацію влади шляхом проведення всеукраїнського референдуму - народного волевиявлення - закріплене в статті 69 Конституції України (254к/96-ВР), а право громадянина на участь у такому референдумі передбачене частиною першою статті 38, частиною першою статті 70 Конституції України (254к/96-ВР).

Отже, Основний Закон України (254к/96-ВР) не тільки проголошує здійснення влади народом, а й визначає конкретні механізми його реалізації, насамперед, через референдум.

Відповідно до частини другої статті 72 Конституції України (254к/96-ВР) всеукраїнський референдум проголошується за народною ініціативою на вимогу не менш як трьох мільйонів громадян України, які мають право голосу, за умови, що підписи щодо призначення референдуму зібрано не менш як у двох третинах областей і не менш як по сто тисяч підписів у кожній області.

3.2. Згідно з Конституцією України (254к/96-ВР) Президент України є гарантом додержання Конституції України (254к/96-ВР), прав і свобод людини і громадянина (частина друга статті 102) (254к/96-ВР), він зобов'язаний діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачених Конституцією (254к/96-ВР) та законами України (частина друга статті 19) (254к/96-ВР).

За змістом пункту 6 частини першої статті 106 Конституції України (254к/96-ВР) Президент України не тільки призначає референдум щодо змін Конституції України (254к/96-ВР), а й
проголошує всеукраїнський референдум за народною ініціативою.

Системний аналіз цієї конституційної норми і положень статей 69, 72 Конституції України (254к/96-ВР) вказує на те, що проголошення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою є обов'язком Президента України.

Український народ відповідно до частин другої, третьої, четвертої статті 5 Конституції України (254к/96-ВР) є єдиним джерелом влади, яку він здійснює безпосередньо і не може бути ніким обмежений або позбавлений права висловлювати свою волю на всеукраїнському референдумі.

Ініціатива громадян України щодо проведення такого референдуму у разі дотримання конституційної процедури організації і проведення його початкової стадії повинна бути реалізована відповідно до чинного законодавства.

Згідно з пунктом 20 частини першої статті 92 Конституції України (254к/96-ВР) виключно законами України визначаються організація і порядок проведення виборів і референдумів.

У Рішенні Конституційного Суду України від 16 квітня 2008 року N 6-рп/2008 (v006p710-08) (справа про прийняття Конституції та законів України на референдумі) зазначено, що на даний час ці питання регулюються Законом України "Про всеукраїнський та місцеві референдуми" (1286-12) у частині, що не суперечить Конституції України (254к/96-ВР), та Законом України "Про Центральну виборчу комісію" (1932-15).

При цьому треба виходити з того, що норми Конституції України (254к/96-ВР) є нормами прямої дії (частина третя статті 8) (254к/96-ВР) і відсутність детального унормування процедури проведення референдумів не звільняє Президента України від обов'язку його проголошення.

Підстави проголошення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою ґрунтуються на конституційних засадах. Лише за умови дотримання вимог, визначених статтею 72 Конституції України (254к/96-ВР), Президент України зобов'язаний проголосити такий референдум. Відповідний указ Президента України видається з дотриманням процедури, встановленої нормами Положення про порядок підготовки та внесення проектів актів Президента України, затвердженого Указом Президента України від 15 листопада 2006 року N 970 (970/2006).

Конституційний Суд України вважає, що саме з метою реалізації права на народне волевиявлення, проголошення референдуму у референдному праві виокремлено у самостійний інститут. Слово "проголошення" означає, зокрема, офіційне оголошення, обнародування, доведення до загального відома, офіційне сповіщення про початок та настання певної події. Тому повноваження Президента України проголошувати всеукраїнський референдум за народною ініціативою залежить від волі визначеної Конституцією України (254к/96-ВР) кількості громадян України, які ніким не можуть бути позбавлені права щодо реалізації їхньої ініціативи.

Застосування в Україні конкретного механізму проголошення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою відповідним указом Президента України визнано Конституційним Судом України таким, що відповідає Конституції України (254к/96-ВР) (Рішення Конституційного Суду України від 27 березня 2000 року N 3-рп/2000 (v003p710-00) у справі про всеукраїнський референдум за народною ініціативою).

Таким чином, в аспекті конституційного подання положення пункту 6 частини першої статті 106 Конституції України (254к/96-ВР) у системному зв'язку з положеннями частини другої статті 5 Конституції України (254к/96-ВР) слід розуміти так, що виключне право народу як носія суверенітету і єдиного джерела влади в Україні на здійснення свого волевиявлення через всеукраїнський референдум за народною ініціативою не може бути обмежене Президентом України, який зобов'язаний оприлюднити ініціативу громадян України, визначену відповідно до частини другої статті 72 Конституції України (254к/96-ВР) та засвідчену в установленому порядку Центральною виборчою комісією, проголосивши проведення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою.

4. У конституційному поданні також наголошується, що за наявності підстав (правового факту), а саме підписання Центральною виборчою комісією протоколу про загальні підсумки збирання підписів громадян України під вимогою про проведення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою, Президент України зобов'язаний "невідкладно (негайно) видати указ про проголошення референдуму і визначення дня його проведення".

Вирішуючи це питання, Конституційний Суд України виходить із того, що ні Конституція України (254к/96-ВР), ні Закон України "Про всеукраїнський та місцеві референдуми" від 3 липня 1991 року N 1286-XII (1286-12) із наступними змінами (в частині, що є чинною відповідно до пункту 1 розділу XV "Перехідні положення" Конституції України) (254к/96-ВР) не встановлюють часових критеріїв щодо проголошення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою. Оскільки організація і порядок проведення референдумів регулюються виключно законами України (пункт 20 частини першої статті 92 Конституції України) (254к/96-ВР), тому строки, протягом яких Президент України зобов'язаний видати відповідний указ, повинні бути визначені законом. Усунути цю прогалину шляхом тлумачення конституційних норм неможливо.

Отже, це питання непідвідомче Конституційному Суду України, що є підставою для відмови у відкритті конституційного провадження відповідно до пункту 3 статті 45 Закону України "Про Конституційний Суд України" (422/96-ВР). Виявлення таких підстав у процесі пленарного засідання згідно з пунктом 1 параграфа 51 Регламенту Конституційного Суду України (v001z710-97) тягне за собою припинення конституційного провадження в цій частині.

Враховуючи викладене та керуючись статтями 147, 150 Конституції України (254к/96-ВР), статтями 45, 51, 63 Закону України "Про Конституційний Суд України" (422/96-ВР), пунктом 1 параграфа 51 Регламенту Конституційного Суду України (v001z710-97), Конституційний Суд України

вирішив:

1. В аспекті конституційного подання положення пункту 6 частини першої статті 106 Конституції України (254к/96-ВР), згідно з яким Президент України проголошує всеукраїнський референдум за народною ініціативою, слід розуміти так, що Президент України зобов'язаний проголосити такий референдум, якщо його ініційовано з додержанням встановлених Конституцією (254к/96-ВР) та законами України вимог щодо організації і порядку проведення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою.

2. Припинити конституційне провадження у справі за конституційним поданням 51 народного депутата України щодо офіційного тлумачення положення пункту 6 частини першої статті 106 Конституції України (254к/96-ВР) стосовно визначення строку проголошення Президентом України всеукраїнського референдуму за народною ініціативою на підставі пункту 3 статті 45 Закону України "Про Конституційний Суд України" (422/96-ВР) - непідвідомчість Конституційному Суду України питань, порушених у конституційному поданні.

3. Рішення Конституційного Суду України є обов'язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскаржене.

Рішення Конституційного Суду України підлягає опублікуванню у "Віснику Конституційного Суду України" та в інших офіційних виданнях України.

КОНСТИТУЦІЙНИЙ СУД УКРАЇНИ

____________

//zakon2.rada.gov.ua/laws/show/v023p710-08

//twitter.com/ablicova/status/268114634098233345/photo/1

Анатолій Гриценко: Я за сильного Президента, який би очолював уряд

Коаліція БЮТ і Партії Регіонів – це політичний «бульдозер»... Я переконаний, що у Президента мають бути повноваження сильніші, ніж він має сьогодні... Інтерв`ю

Анатолій Гриценко, колись керівник найпотужнішої аналітичної структури – Центру Разумкова, один з творців перемоги Віктора Ющенка на президентських виборах, екс-міністр оборони, перший з міністрів, хто здобув славу реформатора армії, член п’ятірки НУ-НС на дострокових парламентських виборах, особа, чиє непризначення на посаду міністра оборони стало несподіванкою і викликало нерозуміння серед політиків, експертів, журналістів і загалом у суспільстві.

Зараз народний депутат України Анатолій Гриценко очолює парламентський комітет з питань національної безпеки і оборони.

Анатолій Гриценко відповів на запитання УНІАН і, як він сам передбачає, нариваючись на шалену критику, тим не менше, заявив досить нестандартні оцінки і шляхи виходу з кризи...

КОАЛІЦІЯ БЮТ І ПАРТІЇ РЕГІОНІВ – ЦЕ «БУЛЬДОЗЕР»...

Анатолію Степановичу, які загрози несе коаліція БЮТ і Партії Регіонів, якщо така відбудеться?

На мій погляд, коаліція у складі двох найчисельніших фракцій, БЮТ і Партії Регіонів, – це політичний «бульдозер». З одного боку, це унікальна, небачена раніше можливість, а з іншого – це загроза для країни. Чому можливість? Бо за нинішніх умов, коли зруйнована і дискредитована система державної влади, коли перед Україною постали дуже серйозні виклики і загрози, нам вкрай потрібні швидкі, рішучі і ефективні дії – по відновленню керованості держави і консолідації суспільства. Цей «бульдозер» міг би розчистити завали, реалізувати пакет антикризових заходів, стабілізувати ситуацію. І тим самим створити підґрунтя для наступного етапу – проведення системних реформ, можливо, вже іншим складом парламенту, іншим урядом і з іншим президентом.

А чому загроза?

А тому, що безконтрольна сила є дуже небезпечною, особливо при слабкій опозиції і слабкому громадянському суспільстві. Маючи можливість приймати будь-які рішення, цей «бульдозер» може знищити і ті живі паростки в законодавстві і в системі державної влади, які працюють більш-менш ефективно. Може ще більше розбалансувати і державну машину, і економіку України. Особливо, якщо таку потужну коаліцію, як маятник, занесе на поле повноважень Президента, інших гілок державної влади. І якщо коаліція прийматиме рішення, виходячи не з потреб держави і суспільства, а переважно з політичних міркувань, у піку Президентові. Така тенденція помітна вже сьогодні, і причини також зрозумілі. Бо, з одного боку, сам Президент постійно порушує Конституцію і закони, а з іншого – надто конфліктною є історія особистих стосунків лідерів БЮТ і Партії Регіонів з Президентом.

І який тоді висновок?

Сьогодні важко сказати, чого у коаліції БЮТ і Партії Регіонів було б більше – позитивного чи негативного. Але якщо розглядати таку коаліцію і можливі результати її діяльності системно, то очевидно, що така система нестійка. Виходячи зі своєї базової освіти і наукової діяльності в галузі систем управління, можу сказати напевно: система без надійного зворотного зв’язку, без стримувань і противаг, може швидко розбалансуватися і піти «врознос». Це не емоційна оцінка Анатолія Гриценка, це – технічний термін з теорії управління.

Подивіться, коаліція БЮТ і Партії Регіонів – це ж не просто більшість, яка може приймати будь-які закони і призначати або звільняти з посад кого завгодно. Це ще й конституційна більшість, яка може подолати вето Президента, змінити Конституцію, створити або ліквідувати будь-який державний орган. Але й це ще не все. Така коаліція може відсторонити від посади Президента, через процедуру імпічменту. Втримати таку потужну політичну силу в певних рамках дуже важко, вона може «вийти з берегів» і створити загрозу демократичному розвитку країни.

Але водночас очевидно, що не з усіх питань у такій коаліції буде консенсус. Бо якби президентські вибори були через чотири-п’ять років, тоді можна було б говорити про можливість тривалої консолідації і відповідних системних дій на перспективу. Але президентська кампанія, фактично, вже розпочалася, а кожна з двох фракцій – і БЮТ, і Партія Регіонів – має свого кандидата, і не збирається поступатися на користь іншої політичної сили. Тому про стратегічну перспективу не думає ніхто, хіба що про зміни до Конституції і про зміну виборчої системи. Іде дискусія, хто який портфель отримає в Раді і в Уряді, хто яку сферу контролюватиме. І, на жаль, немає дискусії, а заради чого і для реалізації якої стратегії розвитку України може бути створена така коаліція.

Канцлерська модель державного устрою, яку нам пропонує Юлія Володимирівна, і про яку вона нібито вже домовилась із Віктором Федоровичем. По-вашому це рішення відповідальне, а спосіб його прийняття прийнятний?

Давайте зачекаємо, бо у Верховній Раді ще немає проекту конституційних змін від фракції БЮТ, так само як не досягнуто і остаточних домовленостей між Віктором Януковичем і Юлією Тимошенко. Коли законопроект внесуть, я дам йому оцінку.

ВСІ БАЧАТЬ ПЕРЕД СОБОЮ НЕЕФЕКТИВНОГО ЮЩЕНКА І ПІЗНЬОГО КУЧМУ

Добре, зачекаємо. Але це питання дуже важливе, і тоді я поставлю його по-іншому: Анатолій Гриценко має власну позицію, як саме треба змінювати Конституцію?

Я маю свою думку, як зробити державну владу ефективною і відповідальною, і які зміни до Конституції для цього треба внести. Спробую їх викласти, але, вибачте, відповідь не буде короткою.

Ми говоримо не про державу і її конституцію взагалі, в теоретичному плані, а про державу Україна і про Конституцію України. А в Україні сьогодні глибока системна криза, абсолютно неефективна влада і глибока прірва недовіри між владою і суспільством. Отже, давайте сформулюємо головну мету. Якою я її бачу? Нам потрібно, по-перше, відновити керованість країни, а для цього – відновити зруйновану систему державної влади, усіх трьох її гілок і по всій вертикалі. По-друге, нам потрібно відновити довіру до влади з боку громадян, суспільства в цілому, а для цього дії влади мають бути швидкими, розумними і результативними. І третє: нам потрібно знайти баланс між певним авторитаризмом влади (а він необхідний для швидкого подолання кризи) і міцними демократичними засадами, які дають суспільству реальні механізми обрання влади, визначення її курсу, а також стримування влади від небезпечних дій, в тому числі шляхом припинення повноважень.

Сьогодні у нас більше розмов, як обмежити недієздатну владу, як стримати її від помилок, і дуже мало говорять про те, як зробити владу ефективною. Створюючи автомобіль, ми більше дбаємо про його гальма, аніж про двигун і ходову частину. Але ж авто має їздити, це його головна функція. Хто б не сів за кермо. На жаль, не вдається відділити персоніфіковані, особистісні фактори сьогоднішнього дня від системних рішень на тривалу перспективу. Дійсно непопулярний у суспільстві і неефективний Президент, який до того ж порушує Конституцію і закони, блокує рішення Уряду і закони, схвалені парламентом, - усе це об’єктивно підштовхує до прийняття законів і конституційних змін, спрямованих на обмеження повноважень Президента. Але ж – не лише Президента Ющенка, а Президента як глави держави, як голови Ради національної безпеки і оборони, як Верховного головнокомандувача… Є велика спокуса радикально обмежити владу Президента і сконцентрувати її в руках Кабінету міністрів чи прем’єр-міністра. Або навіть піти далі і замість всенародних виборів обирати Президента у Верховній Раді. І це не просто спокуса, такі зміни можуть бути практично впроваджені, якщо їх підтримають БЮТ і Партія Регіонів. От тоді «бульдозер» наламає дров…

То який же вихід Ви пропонуєте?

Я переконаний, що Президента має обирати не парламент, а виключно народ України на загальних виборах. Так само переконаний, що у Президента України мають бути сильні повноваження. Навіть сильніші, ніж він має сьогодні. Бо інакше не зможемо подолати кризу і вивести Україну на якісно новий рівень розвитку.

Я розумію, що сьогодні таку позицію більшість політичних сил з першого разу не сприймуть. І дійсно, говорити про посилення влади Президента сьогодні, при слабкому і конфліктному Президентові, якого не підтримує переважна більшість громадян, – це нариватися на шалену критику. Але це сьогодні. Після сумного і невиразного сьогодні буде завтра і післязавтра. І воно має бути іншим – яскравим, оптимістичним і безпечним. На мій погляд, ефективним шляхом відновлення керованості держави і вирішення питань, які турбують 46,2 млн. громадян України було би впровадження моделі президентської влади.

???

Як це дивно не звучить зараз, коли всі намагаються обмежити повноваження Президента, маючи на увазі Ющенка. Так, повторюю, саме президентська модель, де Президент має бути головою уряду. Президента обирають громадяни на всенародних виборах. Він заступає на посаду, і вже на другий день своїм указом оголошує склад уряду. Без коаліції. Без коаліційних угод. Без кількох місяців переговорів і балаканини. На другий день уряд на чолі з Президентом працює. Уряд не на півроку або рік, а на весь період діяльності Президента. Очевидно, що певні кадрові зміни можуть бути, але уряд в цілому працюватиме на тривалу перспективу. Програму уряду не треба затверджувати у Раді, це буде програма, з якою Президент ішов на вибори і переміг. Це буде уряд Президента і на чолі з Президентом. Якщо уряд працюватиме неефективно, то негатив йде на Президента. Він не зможе «випускати пару», як це було при Президентові Кучмі, змінюючи час від часу прем’єрів і залишаючись при цьому на своєму посту. Ні! Пряма і особиста відповідальність Президента!

І головне: в Україні буде один уряд, а не три, як маємо сьогодні: один на Грушевського (Кабмін), інший на Банковій (секретаріат Президента), і ще один на вулиці Командарма Каменєва (апарат РНБО). Президент, як голова уряду, працюватиме в одній будівлі, наприклад, на Грушевського, а на звільнених двох територіях можна розмістити інші державні інституції, або передати їх громаді міста Києва.

Президент матиме сильну владу для реалізації підтриманої народом програми, але – щоб не було спокуси узурпувати владу, як ми це бачили і бачимо, в зміни до Конституції треба закласти систему стримувань і противаг. Перше – обмежити недоторканність Президента, поставивши його під час визначення цих обмежень в один ряд із народними депутатами і суддями. Друге – спростити процедуру відсторонення Президента від посади в порядку імпічменту, а саме – приймати рішення про імпічмент двома третинами, а не трьома чвертями парламенту, як передбачено сьогодні. Третє – надати Верховній Раді право простою більшістю у 226 голосів, без будь-яких тимчасових слідчих комісій, оголошувати референдум щодо недовіри Президентові. Чому так? Бо парламент віддзеркалює настрої у суспільстві, і якщо Президент і його уряд ведуть країну не туди, то суспільство отримає реальний механізм відсторонення такого Президента. Саме для цього парламенту надається право негайного проведення референдуму недовіри. Але – так само, і Президенту треба дати право оголошувати референдум недовіри Верховній Раді в разі, якщо парламент не підтримує законодавчі ініціативи Президента і тим самим не дає змоги його уряду реалізувати підтриману народом програму.

Референдуми тоді будуть щопівроку...

Не будуть, поясню чому. Референдум – це важливий інструмент прямої народної демократії, його не можна дискредитувати частим використанням. Щоб ні парламент, ні Президент не бавилися з народом, у Конституції треба передбачити два механізми: перший – ініціювати референдум недовіри можна лише один раз за період каденції, відповідно Президента або парламенту, другий – механізм подвійної відповідальності. А простіше – принцип бумеранга: незалежно від того, хто оголошує референдум недовіри, до бюлетеню включати два питання: Чи довіряєте ви Президентові? Чи довіряєте ви Верховній Раді? Це охолодить гарячі голови. Якщо депутати захочуть скинути Президента з політичних міркувань, але результати роботи уряду позитивно сприймаються населенням, то у випадку оголошення Радою референдуму недовіри Президентові наслідком стануть …дострокові вибори Верховної Ради. І навпаки: якщо неефективний, як голова Уряду, Президент спробує через референдум спровокувати дострокові вибори парламенту, то народ на референдумі скаже «ні» главі державі, і той втратить посаду. Якщо ж люди висловлять недовіру і Президенту, і парламенту, значить буде повне «перезавантаження» влади. А як інакше? До речі, якби такий референдум провести сьогодні, то, думаю, суспільство висловило б недовіру і Президентові, і Верховній Раді. І є за що.

А місцева влада залишиться без змін?

Зміни до Конституції мають докорінно реформувати владу на місцях. Переконаний, маємо посилити засади місцевого самоврядування, передбачити виконавчі органи, утворені місцевими Радами, і з повноваженнями, і з бюджетом, і з відповідальністю за розвиток територій і громад. Місцеві державні адміністрації, з їх нинішнім статусом і повноваженнями, треба ліквідувати. Центральний уряд повинен мати у регіонах орган, який би координував діяльність регіональних підрозділів різних міністерств, забезпечував виконання загальнодержавних програм і завдань, наприклад, оборонного та іншого характеру. Але не більше. І як його назвуть – представником Президента, уряду чи префектом, не має принципового значення.

Думаю, Ваші пропозиції щодо посилення самоврядування сприймуть, а от щодо сильної президентської влади…

Розумію, що пропонуючи сильну президентську модель, я наражаюся на шалену критику. Бо всі бачать перед собою неефективного Ющенка і пізнього Кучму. Але бажано, щоб той, хто почне критикувати, зробив паузу, загнув п’ять пальців і розгинав їх потихеньку, дивлячись навколо. Що відбувається у країні? Як низько ми впали і це ще не дно! Як часто проводяться вибори, як довго формується коаліція, як неефективно вона працює і як швидко розпадається? Скільки урядів змінилося за 17 років? Чи може уряд, міністр реалізувати якусь стратегію, навіть якщо він її має в голові, але знає, що через півроку «з речами на вихід»?

Якщо ідея Президента на чолі уряду сприймається, але для когось недостатньо стримувань і противаг, тоді я пропоную ще один крок – давайте скоротимо термін перебування Президента на посаді, з нинішніх п’яти до чотирьох років. Головне – треба зрозуміти необхідність сильної і ефективної влади. А над стримуваннями можна працювати, зокрема в напрямі посилення парламентського контролю за діяльністю Генеральної прокуратури, СБУ і МВС. Але повторюю: якщо думати лише над стримуваннями і обмеженнями Президента, тоді про ефективність влади треба забути. Крім надійних гальм нашій державній машині потрібен двигун і швидка ходова частина.

Ви раніше питали про «канцлерський» варіант, з сильним прем’єром і слабким Президентом. У травні такий варіант обговорювався. Він також має право на існування, але він слабкіший і далекий від демократії. По-перше, тому що «канцлера» призначатиме Верховна Рада, а не обиратиме народ України. По-друге, щоб не було довгих коаліціад, тоді пропонували мало демократичну річ – вибори у два тури, щоб партія-переможець відразу отримала 226 голосів (тобто понад 50%, навіть якщо насправді її підтримують лише 20 або 25%). По-третє, щоб утримати коаліцію у 226 голосів, пропонували абсолютно недемократичний механізм – імперативний мандат, який позбавляє депутата права думати і голосувати по совісті. Мені видається, що сильна президентська влада, для якої непотрібно впроваджувати подібні недемократичні механізми під час виборів до парламенту і в самому парламенті, – це більш чесно і відповідально.

Далі буде...

Розмовляла Лана Самохвалова, 22.09.2008

//www.unian.ua/news/274225-anatoliy-gritsenko-ya-za-silnogo-prezidenta-yakiy-bi-ocholyuvav-uryad.html

26.03.2012 Виктор Медведчук. Нам необходима новая конституция, новая политическая система 

28.01.2011 Юлія Тимошенко. Вираз «НОВА КОНСТИТУЦІЯ» має бути вказаний лише великими літерами 

27.08.2010 Юлія Тимошенко. Чому я кажу про нову Конституцію? 

26.06.2009 Виктор Ющенко. Новая Конституция Украины - это наш общий шаг в будущее! 

23.08.2008 Віктор Ющенко. Україні потрібна Конституція національного творення 

01.03.2008 Евгений Захаров. Новая Конституция - hie et nunc! 

05.08.2007 Юрій Луценко. Конституційна асамблея і всенародний референдум мають припинити хаос і двовладдя в країні 

30.06.2007 Віктор Янукович. Свобода, злагода, компроміс, або Яка Конституція потрібна Україні 

30.06.2007 Юлия Тимошенко. Новая Конституция Украины: от паритета силы к приоритету прав 

30.06.2007 Ігор Пукшин. Конституція України: рішення буде всенародним 

30.06.2007 Сергій Рахманін. Здоровенька была, Конституция! 

23.06.2007 Фішка Конституції «від Луценка» - право голосувати з 16 років 

30.11.2006 Віктор Ющенко. Конституція веде до узурпації влади урядом 

11.10.2006 Юлія Тимошенко. Країні потрібна нова Конституція

Феномен Конституції у контексті вітчизняної політико-правової «міфології»

Сьогодні у суспільно-політичному житті нашої країни знову актуальна тема конституційної реформи. Визнаючи перехідний характер сучасного державно-правового стану України, який стимулює час від часу попит у змінах до Основного Закону, слід визнати, що майже всі спроби його ревізувати були відверто кон’юнктурними. Водночас такі спроби супроводжувалися і супроводжуються, по суті, ритуальними заявами політиків про необхідність забезпечити адекватність конституційних змін реальним суспільним потребам і незворотність поступу України як демократичної, соціальної, правової держави. Важливим також є те, що тема конституційної реформи із самого початку її виникнення (тобто практично з 1991 р.) не дістала належного теоретичного забезпечення, зокрема з боку науковців-юристів. Тривала відсутність через незатребуваність школи конституціоналістів і загалом зверхнє ставлення до науки конституційного права навіть серед представників інших юридичних наук призвела до того, що відповідну нішу заповнили дослідники радянської організації влади, або так званого радянського будівництва. Більше того, теорію конституції і практику конституційної нормотворчості багато хто сприймає як футбол, у який вважають себе здатними грати майже всі.

Наслідком стало поширення різних «міфів» щодо феномену конституції. На них спираються не тільки частина науковців, а й багато з тих, хто уповноважений на конституційну нормотворчість. Поширення таких «міфів» не сприяє усвідомленню природи Основного Закону України і дезорієнтує в спробах його удосконалити. Тому є потреба визначитися з низки питань, відповіді які можуть здаватися нібито очевидними.

Багато «міфів» пов’язано з самим поняттям конституції. Без його з’ясування неможливо характеризувати сучасну державу, визначити особливості розвитку її інститутів, установити роль держави у закріпленні та реалізації прав людини. Будучи історично однією із складових європейської за походженням політико-правової ідеології, поняття конституції має значення універсальної цінності цивілізаційного характеру.

Аксіомою можна вважати те, що конституція — це звичайно єдиний нормативно-правовий акт найвищої сили, який регламентує окремі сторони суспільного буття, насамперед у зв’язку з організацією і здійсненням державної влади; встановлює засади державного ладу, а також порядок формування, організації і діяльності ключових ланок державного механізму (глави держави, парламенту та уряду); визначає територіальну організацію держави та відповідно державної влади; фіксує основи правового статусу особи, її юридично виражених взаємовідносин з державою. Як бачимо, йдеться про конституцію держави, а не суспільства. Інакше і бути не може, адже за умов громадянського суспільства його буття великою мірою перебуває поза сферою правового регулювання. З другого боку, надмірна урегульованість правом характеризує добре відоме нам одержавлене, етатизоване, суспільство.

Наведене визначення подає конституцію у формально-юридичному сенсі. У ХІХ ст. відповідне трактування конституції сполучалося з визначенням так званої матеріальної конституції, за яку вважали порядок організації і здійснення державної влади, адекватний конституції у формально-юридичному сенсі. Зв’язок між формально-юридичною і матеріальною конституціями визнається й у сучасній правовій науці. Проте згадуване сполучення конституції у формально-юридичному сенсі, вираженої в історично зумовленій формі основного закону, і конституції у матеріальному сенсі нерідко ігнорується. У зв’язку з цим існує «міф», відповідно до якого матеріальну конституцію визначають як виражений у будь-якій правовій формі порядок державного владарювання. Таке визначення матеріальної конституції має позаісторичний характер і тому є помилковим. Воно фактично передбачає, що конституціями треба вважати акти, видані за античних часів, хартії феодальних часів тощо, а це не відповідає поняттю конституції у формально-юридичному сенсі.

Відомо, що явище конституціоналізму має за витоки економічні й суспільно-політичні зміни, які відбулися у ХVІІ—ХVІІІ ст. в найбільш розвинених на той час країнах. Тоді ж були сформульовані концептуальні положення, які й тепер зберігають своє значення, передусім положення про права людини і про народний суверенітет.

І саме в ті часи — 1710 р. — був укладений унікальний політико-правовий документ «Пакти та конституції законів та вільностей Війська Запорозького», який вже в наші дні дістав назву «Конституція Пилипа Орлика» і згідно з вітчизняною політико-правовою «міфологією» трактується як перша у світі конституція. Однак цей документ конституцією держави не був і об’єктивно не міг бути. Ті, хто намагаються його відповідно трактувати не враховують юридичну природу конституції як основного закону держави, як продукту певного етапу суспільно-політичного розвитку. Не повинна вводити в оману і назва документа, адже у Речі Посполитій ХVІІ ст. (звідки, вочевидь, походить відповідне запозичення) термін «конституції» вживався для позначення різних актів, які ухвалював за наслідками своєї роботи орган станового представництва — сейм.

За деякими зовнішніми ознаками «Пакти та конституції законів та вільностей Війська Запорозького» нагадували феодальні правові форми регулювання відносин, що виникали в середовищі панівної верстви у зв’язку з організацією і здійсненням влади. Такі форми, як і самі «Пакти та конституції», мали договірний характер. Однак за своїм змістом вони мають вигляд мало не антиподів. Унікальність «Пактів та конституцій» передусім у тому, що в цьому документі чи не вперше на відповідному рівні йшлося про матеріальні інтереси «нещасного простолюду». У кожнім разі, «Пакти та конституції законів та вільностей Війська Запорозького» були помітним внеском до скарбниці європейської і світової політично-правової думки.

Сам же термін «конституція» походить із практики Стародавнього Риму: конституціями називали деякі акти імператорів, присвячені різним питанням, зокрема організації влади. Згодом відповідний термін втратив значення і зв’язок з державним владарюванням: у середньовічній Європі він застосовувався в канонічному (церковному) праві. Своєрідний ренесанс терміна «конституція» відбувся у ХVІІ—ХVІІІ ст. Одним із перших, з метою характеристики державного ладу, порядку організації і здійснення державної влади в конкретній країні, його використав Ш.Монтеск’є. Але для позначення нормативно-правового акта з властивостями основного закону держави термін «конституція» уперше був вжитий 1780 р. у північноамериканському штаті Массачусетс. Саме тоді на теренах сучасних США були прийняті перші конституції — основні закони.

Властивості конституції як нормативно-правового акта найвищої сили засвідчуються терміном «основний закон», який до того ж у багатьох країнах є офіційною назвою конституції. Зауважимо, що у преамбулі нашої Конституції вона визначена як Основний Закон України. Відповідний термін (лат. lex fundamentalis) у середньовіччі слугував для позначення норм звичаєвого права, якими регламентувалися різні питання, пов’язані із здійсненням влади монарха. У XVI—XVII ст. в Англії і Франції він іноді використовувався в окремих офіційних актах, що не означало обмеження цими актами влади монарха.

Ідею про особливість юридичної природи основного закону першими висловили представники школи природного права. Уперше ж термін «основний закон» для позначення акта найвищої юридичної сили був вживаний в тексті Форми правління 1809 р. — однієї із складових тодішньої конституції Швеції.

Офіційне застосування терміна «основний закон» характеризувало і радянську практику. Визначення радянських конституцій як основних законів було одним з проявів концепції верховенства рад. За цією концепцією, зокрема, Верховна Рада Української РСР як «найвищий орган державної влади» союзної республіки та згодом ще й «єдиний законодавчий орган» була уповноважена приймати конституцію і вносити до неї зміни. Утвердження концепції верховенства рад і відповідної ролі Верховної Ради спричинило трактування радянської конституції як акта цього органу, що за природою є нібито різновидом законів.

Таке трактування покладене в основу ще одного усталеного політико-правового «міфу». І сьогодні навіть серед фахівців-юристів поширене уявлення, за яким конституція вважається хоча основним, але законом. Це зумовлено, зокрема, тим, що у більшості країн, включаючи й нашу, ревізія конституції звичайно відбувається у формі ухвалення закону про внесення до неї змін. Така форма спричиняє непорозуміння щодо співвіднесеності понять конституції і закону та щодо юридичної природи актів, поіменованих саме законами про внесення змін до конституції. Водночас у ряді країн для позначення актів про внесення змін до конституції використовуються інші назви — конституційний закон, поправка, зміна до конституції тощо.

За будь-яких умов, термін «lex fundamentalis» вживали задовго до того, як 1789 р. у Франції офіційно запровадили поняття так званого формального закону — акта, ухваленого парламентом і підписаного главою держави. Відомо, що сучасне поняття закону має два значення — вузьке значення формального закону як нормативно-правового акта і широке, котре збігається з поняттям права як регулятора суспільних відносин. Визначення конституції основним законом означає акцентування на її основоположності відносно системи права у цілому. Однаковою мірою таке визначення означає, що конституція аж ніяк не є різновидом законів. Саме такий підхід відповідає уявленням про конституцію як про основний закон, що склалися історично.

Ключову роль у становленні практики конституціоналізму відіграла теорія установчої влади, за якою конституція визнається актом первинної установчої влади, що безпосередньо належить народу. Автори відповідних ідей вважали конституцію за вихідний акт суверенітету народу, приймаючи який, народ встановлює правила свого політичного існування. Водночас конституція характеризувалася як джерело інших, встановлених нею і по суті вторинних влад — законодавчої, виконавчої та судової. Результатом поширення теорії установчої влади було визнання різної природи конституції та законів: якщо конституція вважалася актом установчої влади, з чого виводили її найвищу юридичну силу, то закони — актами законодавчої влади, чим пояснювали їх субординованість, насамперед за силою конституції.

У наш час головний зміст теорії установчої влади зберігає своє значення, а ідеї, що становлять цей зміст, фіксуються в основних законах. Примітно, що в Рішенні Конституційного Суду України у справі про набуття чинності Конституцією України від 3 жовтня 1997 року встановлено: «Конституція України як Основний Закон держави за своєю юридичною природою є актом установчої влади, що належить народу. Установча влада по відношенню до так званих встановлених влад є первинною: саме в Конституції України визнано принцип поділу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову (частина 1 статті 6) та визначено засади організації встановлених влад, включно законодавчої… Закони є актами встановленої Конституцією України законодавчої влади і, більше того, актами єдиного органу законодавчої влади — Верховної Ради України». Проте наведена правова позиція Конституційного суду України нерідко ігнорується з різних причин, зокрема політичних. Її фактично замовчують ті, хто вважає Верховну Раду України своєрідним конституційним деміургом і свідомо або несвідомо здійснює підміну понять.

Концептуальне значення у контексті теорії установчої влади має жорсткість конституції, яка засвідчує ускладнений (порівняно із законодавчим) порядок внесення змін і перегляду конституції. Жорсткість не тільки відображає природу конституції як основного закону, а й зумовлює верховенство конституції у системі права і вважається однією з гарантій щодо її реалізації. При цьому найвища юридична сила конституції по суті передбачає спеціальний порядок внесення до неї змін (часткової ревізії) і перегляду (повної ревізії), а не навпаки. Ступінь жорсткості конкретних конституцій залежить від особливостей такого порядку і може суттєво різнитися.

За більшістю відповідних ознак Конституцію України можна визнати однією з найбільш жорстких у Європі. Така її характеристика передусім пов’язана з тим, що Конституційний суд України уповноважений надавати Верховній Раді України висновки щодо законопроектів про внесення змін до Конституції України на предмет їх відповідності певним вимогам самого Основного Закону, і ці висновки юридично зобов’язують парламент. Тим самим єдиний орган конституційної юрисдикції виступає у конституційному нормотворенні у ролі, як мінімум, співавтора. Такого повноваження, яке об’єктивно політизує Конституційний суд України, не має жодний його аналог у світі.

Теорія установчої влади знайшла відбиток у характеристиці переважної більшості конституцій як народних. Такими вважаються ті конституції, що прийняті установчими зборами, референдумом або парламентом. Нерідко буває сполучення двох із названих способів: відповідному референдуму може передувати розробка і схвалення конституції установчими зборами або парламентом.

Установчі збори — це орган, сформований шляхом загальних і прямих виборів звичайно з метою попереднього схвалення або прийняття конституції, а також іноді внесення до неї змін. За умов конкретних країн установчі збори мають різні назви: власне установчі збори, конвент, конституційні збори (асамблея, конгрес) тощо. У деяких випадках назва установчих зборів некоректно вживалася для позначення різних органів, які з метою розробки або попереднього схвалення конституції на невиборній основі утворювалися парламентом, президентом або урядом чи навіть політичними партіями. Це слід урахувати тим, хто озвучує відповідні пропозиції в нашій країні.

У наші дні попереднє схвалення або прийняття конституції представницькими установчими зборами зазвичай відбувається за однієї з двох обставин. По-перше, установчі збори формують при утворенні нової держави або при поновленні демократичного режиму. По-друге, в ряді країн (Болгарія, більшість країн Латинської Америки) установчі збори набули характеру традиційного способу конституційної нормотворчості. В Україні реальні спроби сформувати представницькі установчі збори були здійснені за умов існування УНР, але вони завершилися невдачею. Сьогодні автори ідеї формування установчих зборів з метою перегляду чинного Основного Закону повинні мати відповідь на два принципових питання: по-перше, чи політично здатна Верховна Рада України відмовитися від права ревізувати Конституцію України, яке нібито їй належить; по-друге, чи юридично уповноважена вона на ухвалення закону про установчі збори? Автор статті має великі сумніви щодо можливості позитивних відповідей на ці два питання.

Як зазначалося, народними також вважаються конституції, прийняті або затверджені на референдумі. У минулому столітті референдум набув значення звичайного способу прийняття або затвердження конституції. У такий спосіб прийнято або переглянуто основні закони у більшості пострадянських країн (Азербайджан, Білорусь, Вірменія, Естонія, Казахстан, Киргизстан, Литва, Росія, Таджикистан і Узбекистан). Референдум послугував способом прийняття конституції в таких європейських країнах, як Албанія, Андорра, Ірландія, Туреччина, Франція і Швейцарія. В Іспанії, Польщі і Сербії на референдумі затверджена конституція, попередньо схвалена парламентом, а в Румунії — попередньо схвалена установчими зборами. Зазначене спростовує «міф» про неприйнятність референдуму як способу прийняття або затвердження конституції.

Водночас не можна однозначно позитивно характеризувати практику референдумів, проведених у пострадянських країнах. Очевидно, що ступінь реальності референдуму та його результатів прямо залежить від ступеня суспільно-політичного розвитку конкретної країни. Можна стверджувати, що референдум органічно «вживлюється» у громадянське суспільство, членам якого притаманний високий рівень політичної культури. Але, з другого боку, відмовлятися від референдуму, коли громадянське суспільство є лише перспективою, буде серйозною помилкою, логічним продовженням якої може видаватися відмова від ще однієї форми безпосередньої демократії — виборів. Позначена дилема потребує чесних (а не кон’юнктурних) відповідей.

Як народні, класифікують конституції, попередньо схвалені або прийняті парламентом. У другій половині ХIХ ст. була запропонована концепція, за якою парламент, приймаючи конституцію, здійснює не законодавчу, а установчу владу. З огляду на зміст «класичної» теорії установчої влади, наявність у члена парламенту мандата на участь у конституційному нормотворенні не заперечувалася лише тоді, коли прийняття основного закону було прямо визнане за парламентом.

Практика прийняття конституції парламентом набула поширення у минулому столітті. В Європі у відповідний спосіб прийняті конституції Австрії, Грузії, Данії, Ісландії, Македонії, Молдови, Словаччини, Словенії, України, Фінляндії, Хорватії, Чехії, Чорногорії і Швеції. Характерно, що у згадуваному Рішенні Конституційного Суду України застережено: «Прийняття Конституції України Верховною Радою України означало, що у даному випадку установча влада була здійснена парламентом». У Рішенні Конституційного Суду України у справі щодо конституційності тлумачення Верховною Радою України статті 98 Конституції України від 11 липня 1997 року зазначено, що «прийняття Конституції України Верховною Радою України було безпосереднім актом реалізації суверенітету народу, який тільки одноразово уповноважив Верховну Раду України на її прийняття». При цьому наголошено, що сам Основний Закон «не передбачає права Верховної Ради України на прийняття Конституції України». Таке право було передбачене Конституцією (Основним Законом) 1978 року. Тим самим чинна Конституція України була прийнята у цілком легальний на той час спосіб, але від нього на сьогодні фактично відмовилися.

З’ясуванню феномену конституції як основного закону сприяє класифікація, пов’язана з історією світового конституціоналізму. В цій історії можна виділити три періоди. Перший охоплює кінець XVIII — початок XX ст., а прийняті у цей період конституції визначаються старими. Іноді їх характеризують як конституції першої «хвилі». Наступний період припадає на роки між світовими війнами, і відповідні конституції є новими, або конституціями другої «хвилі». Останній період розпочався після Другої світової війни і триває донині. Основні закони, прийняті протягом третього періоду, вважаються новітніми і серед них треба розрізняти конституції третьої і четвертої «хвиль».

За змістом новітніх конституцій можна окреслити їх загальні ознаки. По-перше, в них відображено порівняно більшу роль держави в економічній сфері, закріплено економічну державну функцію. По-друге, за змістом відповідних основних законів за людиною визнано пріоритет в її взаємовідносинах з державою. Новітні конституції звичайно містять змістовні положення про права і свободи та фіксують низку соціально-економічних прав. Водночас встановлено достатньо широкі гарантії реалізації прав і свобод та запроваджено нові механізми їх захисту (омбудсман, конституційна скарга тощо). По-третє, в новітніх основних законах більшою мірою представлені положення соціальної спрямованості, хоча їх сенс і призначення є різними. По-четверте, предметом конституційного регулювання постали відносини, що виникають у рамках політичної системи суспільства поза суто державною організацією. Це передусім стосується діяльності політичних партій в їх взаємозв’язках з державним механізмом. Нарешті, по-п’яте, ознакою новітніх конституцій є наявність в їх текстах положень про зовнішньополітичну діяльність держави та про співвідношення національного й міжнародного права.

Притаманні новітнім конституціям ознаки тією чи іншою мірою характеризують і основні закони, прийняті у постсоціалістичних і пострадянських країнах у 90-іроки минулого століття. Саме їх іноді виділяють як конституції четвертої «хвилі», адже вони були введені і діють в інших суспільно-політичних умовах, ніж конституції третьої «хвилі». До конституцій четвертої «хвилі» віднесений чинний Основний Закон України. При цьому його визначення як найкращого у Європі, що нерідко пропонується політиками, є неадекватним реаліям і може сприйматися як прояв певних комплексів.

В основних законах четвертої «хвилі» нерідко ще більшою мірою акцентовано на значущості для суспільства і держави прав людини та їх гарантій. Практично всі вони визначають державу як правову і соціальну, констатують політичний, економічний та ідеологічний плюралізм, фіксують окремі положення природно-правового змісту. Стосовно побудови державного механізму для авторів основних законів, прийнятих у постсоціалістичних і пострадянських країнах, у більшості випадків за взірець послугувала Конституція Франції 1958 року, якою започатковано практику змішаної республіканської форми державного правління.

З історією світового конституціоналізму пов’язана і класифікація конституцій як інструментальних та соціальних. Інструментальними конституціями визначають ті, чий зміст зорієнтований насамперед на встановлення статусу ключових ланок державного механізму. Положення щодо статусу особи відіграють у цих конституціях фактично другорядну роль, а питання суспільного буття перебувають узагалі поза межами здійснюваного ними регулювання. На відміну від інструментальних конституцій, деякі положення соціальних основних законів адресовані суспільству, зокрема в них зафіксовані соціально-економічні права.

Найбільшою мірою положення власне суспільного спрямування представлені в новітніх основних законах, хоча, як зазначалося, сенс, зміст і призначення цих положень є різними. В одних випадках у конституції проголошені соціальні й економічні орієнтири (завдання) держави або навіть задекларована потреба проведення реформ у відповідних сферах, встановлено механізми взаємодії державних інститутів з «недержавними» складовими політичної системи суспільства. Саме такі основні закони визначаються як соціальні. В інших випадках усе обмежується атрибутивним вживанням певних термінів і наданням їх текстам соціального звучання.

Соціалізацію новітніх конституцій слід відрізняти від «соціологізації» радянських конституцій, які вважалися основними законами суспільства. Тексти цих конституцій наповнювалися неюридичними абстракціями, насичувалися термінологією, яку сьогодні пов’язують насамперед із політологічною наукою. Визнання радянських конституцій основними законами суспільства та їх «соціологізація» не були випадковими. За роки існування радянської організації владарювання спостерігався потяг до міфологізації суспільного буття. За таких умов конституція перш за все розглядалася як один з інструментів ідеологічного впливу у внутрішньо і зовнішньополітичному середовищах. Більше того, за нею визнавали ідеологічну функцію, яку звичайно ставили на рівень або навіть вище власне юридичної функції.

Відомо, що будь-яка конституція відіграє вагому соціо-регулятивну роль, і саме в такому сенсі вона може сприйматися як основний закон суспільства. Проте навіть найбільш соціалізовані конституції є передусім основними законами держави. Ті їх приписи, котрі зовні адресовані суспільству, сформульовані в загальній формі, мають фрагментарний вигляд і, врешті-решт, звичайно відображають взаємодію суспільства та держави. Визначення конституції основним законом держави не означає підміну соціуму державою, одержавлення суспільного буття. Таке визначення засвідчує природу громадянського суспільства як такого, де саме суспільство і кожний індивід убезпечені від всебічного втручання держави, а остання є складовою політичної системи суспільства і не поглинає усі його сутнісні вияви.

Конституція як основний закон держави не утворює саму державу, а лише відповідно до різного за формою волевиявлення носія установчої влади встановлює засади її загальної організації. У зв’язку з цим вона відіграє креативну роль стосовно державного механізму, насамперед його найважливіших ланок — вищих органів держави. Політичним завданням конституції є утвердити суверенітет держави, закріпити встановлення або зміну державного ладу, констатувати міру наступництва у розвитку держави. У свою чергу основний закон держави встановлює засади у сфері взаємовідносин між державою та особою. За історично сформульованим визначенням, яке ґрунтується на ідеях природного права, конституцією вважається певна система обмежень державної влади у вигляді відповідно встановлених прав і свобод, а також юридичних гарантій їх реалізації. Усе це слід враховувати у процесі конституційних пошуків, в який з очевидною необхідністю вступили наші суспільство в цілому і політикум зокрема. Здається, пошуки будуть непростими.

Володимир Шаповал, «Дзеркало тижня» №29, 09 серпня 2008 р.

//dt.ua/POLITICS/fenomen_konstitutsiyi_u_konteksti_vitchiznyanoyi_politiko-pravovoyi_mifologiyi-54457.html

Мініатюрна рукописна Конституція України розміром 2х3 см була презентована 22 серпня [2011 р.] в Києві. Її творець, художник-графік Ігор Степанов, розповідає, що такий примірник є першим в Україні і країнах СНД. Фоторепортаж:

//rian.com.ua/photolents/20110822/78833622.html

Как может быть принята новая Конституция Украины?

На текущий момент большинство властвующих политических сил Украины осознает неизбежность корректив конституционного текста: действующий Основной Закон демонстрирует беспрецедентно низкий уровень легитимности и в этом отношении является еще более неудачным, чем его первичная редакция.

Поскольку действующая редакция Конституции устанавливает запутанную и в процедурном отношении очень пробильную конструкцию власти, теоретически наиболее конструктивным сценарием конституционной реформы должны стать частичные коррективы соответствующих конституционных положений, в первую очередь тех, которые непосредственно касаются механизмов взаимодействия между органами власти в процессе осуществления ими общих конституционных полномочий. Объективно, что возможные изменения к Конституции должны учитывать правовые позиции Конституционного Суда. Именно Конституционный Суд является органом, который во всяком случае с формальной точки зрения компетентен в даче предметной и профессиональной оценке ключевых недостатков конституционно предусмотренных институтов и процедур и может указать пути правового решения, сформулированных им проблем. Однако способность Конституционного Суда к выполнению такой роли сегодня сама по себе стала предметом дискуссии.

Процедура внесения изменений в конституционный текст, установленная в разделе XIII Конституции, предусматривает, что коррективы конституционного текста могут стать реальными только в условиях общественно-политической стабильности, практическим выражением которой должна быть способность главных политических сил к конструктивному пониманию в вопросах о распределении полномочий органов власти и организации системы сдерживаний и противовесов. Описанный сценарий частичных изменений текста Конституции, продиктованных течением событий в реальном государственно-созидательном процессе является, однако, малореальным, учитывая состояние политической и правовой культуры отечественного политикума, склонности высших должностных лиц государства использовать Основной Закон для легализации и легитимации собственных корпоративных интересов, несостоятельности, а часто и нежелания партийных сил, которые контролируют соответствующие звенья механизма власти достигать государственно-необходимых копромиссов, а еще больше — несостоятельности выполнять достигнутые договоренности. Поэтому кажется, что более достоверным является принятие нового конституционного текста с применением референдарной процедуры и конституанты.

Сами обстоятельства развития конституционного процесса в Украине сегодня частично напоминают соответствующую ситуацию накануне принятия Конституции Пятой республики во Франции в 1958 г., которая была одобрена большинством голосов граждан на референдуме. Принятию этой Конституции предшествовал глубокий политический кризис в стране. Особенности партийной системы Франции в послевоенный период в значительной мере оговорили нефункциональность парламентской формы правления и необходимость ее немедленной замены на более централизованную модель власти. В этой политической ситуации французский парламент принял решение о передаче власти в руки общенационального лидера, который был бы в состоянии вывести страну из кризиса, подготовить и осуществить конституционную реформу. Генерал Шарль де Голь, национальный лидер, который на протяжении многих лет оставался не при делах, был наделен Национальным собранием Франции чрезвычайными полномочиями относительно разработки проекта будущего основного закона.

Как видно, примененный порядок разработки и принятие Конституции Франции 1958 г. не отличались демократичностью, однако в описанной ситуации он, по-видимому, был оптимальным и позволил в короткие сроки вывести страну из состояния глубокого политического кризиса. Только высокий уровень правовой и политической культуры французской политической элиты (как и общества в целом) совместно с фактором принадлежности французских президентов к правящим партиям действенно предупреждает авторитарность власти главы государства в Пятой республике. Особенности правовой и политической культуры французского общества являются также ключом к пониманию того, почему текст Конституции 1958 г., разработанный формально и достаточно недемократическим способом, недоставал средством правового закрепления узкокорпоративных интересов. Сказанное также свидетельствует о том, что опыт разработки и принятие Конституции Французской Пятой республики не может быть воспринят безоговорочно в условиях отечественных государственно-политических реалий. Между тем, схема дальнейшего развития конституционной реформы, предложена пропрезидентскими силами в Украине на текущий момент, очень напоминает упомянутый французский сценарий.

Будущая Конституция Украины должна быть принята таким способом, который обеспечил бы ей максимальный уровень легитимности. Это является возможным только при условии, если субъект, который будет разрабатывать текст Конституции, сам будет пользоваться высоким общественным авторитетом. Как видно, это условие было целиком соблюдено в процессе разработки Конституции Пятой республики во Франции. Между тем, созданный указом Президента Национальный конституционный совет объективно не претендует на высокий уровень общественного признания, во всяком случае учитывая тот факт, что председателем совета самостоятельно объявил себя Президент, который является представителем не самой большой политической силы, а утверждение кандидатур членов Конституционного совета контролировалось Секретариатом Президента Украины. Конституционный совет — орган, который претендует на разработку Основного Закона государства, но не претендует на то, чтобы действовать от имени всего общества. Отсутствие мандата доверия народа значит ненародный характер способа принятия Конституции. Такую Конституцию корректно будет квалифицировать как дареную. Обстоятельства принятия нового Основного Закона государства (или его новой редакции), таким образом, как и 28 июня 1996 г. и 8 декабря 2004 г. угрожают опять превратить процесс конституционного реформирования в дело определенной группы политических сил, которые будут формировать текст Конституции в соответствии со своими партийными интересами.

Практика разработки конституций в странах с установившимися традициями демократии указывает, что выработка текста Основного Закона всегда остается делом узкого круга лиц из среды юридической элиты, наиболее авторитетных специалистов в отрасли конституционного права. Однако настоящим заданием в этом процессе является обеспечение независимости субъектов, которые разрабатывают конституционный текст, от непосредственного воздействия политических сил с тем, чтобы Основной Закон стал действительно воплощением общенародного консенсуса, а не правовым актом, который на наивысшем юридическом уровне узаконивает частные интересы. В механизме обеспечения упомянутого условия не существует установившихся рецептов. 

Предполагается, что разработка текста будущей Конституции Украины должна происходить конституантой — органом народного представительства, который должен образоваться с единой непосредственной целью — разработать текст Конституции Украины с его дальнейшим утверждением на референдуме. 

При этом контроль за законодателями-разработчиками Конституции должны обеспечить известные общественные деятели или даже профессиональные политики, представленные по демократически определенной квоте в конституанте. Таким образом, непосредственную разработку Основного Закона должны осуществлять законодатели-профессионалы, все же другие члены конституанты должны ограничиться ролью контролеров за разработчиками Конституции, чтобы обеспечить ее действительно народный характер. 

Дополнительным средством легитимации Основного Закона должно стать его обстоятельное общественное обсуждение на уровне широких форумов с привлечением известных специалистов в сфере конституционного права и политиков. Успешное общенародное обсуждение Конституции с соответствующими коррективами его положений конституантой по результатам упомянутого обсуждения станет предпосылкой успешного одобрения конституционного текста на референдуме.

Референдарная процедура на завершающем этапе конституционного процесса является обязательной. Хотя Конституция 1996 г. была принята Верховной Радой, по содержанию самой Конституции парламент лишен права принимать новую Конституцию. Конституция устанавливает только специальный порядок внесения Верховной Радой изменений в ее текст.

Принятие Конституции Верховной Радой в 1996 г. значило, что в данном случае учредительная власть была осуществлена парламентом: принятие Конституции парламентом было непосредственным актом реализации суверенитета народа, который только одноразово уполномочил Верховную Раду на ее принятие. Именно поэтому Конституция и не содержит правового основания для Верховной Рады принимать Основной Закон, а допускает только возможность внесения Верховной Радой изменений к действующей редакции Конституции.

Однако спецификой конституционного регулирования вопроса о принятии новой Конституции является то, что Основной Закон непосредственно не устанавливает порядка ее принятия. Такой порядок может быть выведен из Конституции только опосредованно, путем расширяющего толкования положений ч. 2 и 3 ст. 5 Конституции, которые гласят: «Носителем суверенитета и единственным источником власти в Украине является народ. Народ осуществляет власть непосредственно и через органы государственной власти и органы местного самоуправления. Право определять и менять конституционный строй в Украине принадлежит исключительно народу и не может быть узурпировано государством, ее органами или должностными лицами». 

Цитированные конституционные положения и объясняют, почему Верховная Рада лишена по содержанию Конституции права принимать новую Конституцию, поскольку такие действия Парламента удостоверяли бы узурпацию им суверенного права народа устанавливать или менять конституционный строй в государстве. Поэтому единственной легальной формой изменения конституционного строя является принятие новой Конституции на всеукраинском референдуме. 

Результаты референдума, на котором будет приниматься новая Конституция, т.е. будет определяться конституционный строй, будут иметь окончательный характер, не могут подвергаться ревизии со стороны государства, ее органов или должностных лиц и не требовать любого их утверждения. Отказ же со стороны государства, его органов и должностных лиц признать выполнение решения референдума, на котором будет принята новая Конституция, будет означать узурпацию власти.

Принимая во внимание, что внесение частичных изменений в Основной Закон по процедурам, предусмотренным разделом III Конституции возможно только в условиях политической стабильности или в условиях экстраординарной ситуации, когда вопрос внесения поправок в Конституцию станет предпосылкой к достижению политической договоренности по другому принципиальному вопросу, как это произошло 8 декабря 2004 г., более достоверным кажется принятие новой Конституции с использованием конституанты, ведь конституанты всегда становились востребованными в условиях крайней политической нестабильности и кризиса государственной власти, а то и просто отсутствия последней.

Роман МАРТЫНЮК, доцент кафедры государственно-правовых дисциплин Национального университета «Острожская академия», «День» №128, 23 июля 2008 г.

РИСУНОК АНАТОЛИЯ КАЗАНСКОГО / ИЗ АРХИВА «Дня»

//www.day.kiev.ua/204847

//www.day.kiev.ua/204807