Олексій Курінний. Право народу на повстання у філософсько-правових концепціях європейської цивілізації

«Повставай і повставай

допоки ягнята не стануть левами»

ВСТУП

Дане дослідження присвячене розгляду філософсько-правової концепції правомірності повстання народу, носія колективних прав людини та виразника загальносуспільних потреб й інтересів, – як найбільш радикального способу реалізації ним свого права на опір пригнобленню. У роботі буде подано огляд суспільно-політичної обстановки, в якій зароджувалась, формувалась, набувала змістовної впорядкованості й належної аргументації дана філософсько-правова концепція, а також історико-культурних та ідеологічних чинників суспільного життя, що опосередкували виникнення й подальше утвердження правомірності повстання у свідомості все ширших верств населення держав в усьому світі. Основну увагу в роботі буде приділено докладному розгляду змісту й приписів доктрини повстання у контексті її ціннісної орієнтації, аргументації, доказової бази й понятійного апарату, а також суб’єктів реалізації права на повстання та обставин і умов, за яких повстання є правомірним, справедливим і моральним. Розгляд доктрини буде здійснено в динаміці її розвитку суто від філософського споглядання самої можливості повстання, через спроби узгодження повстання із приписами християнської релігії – до визнання такого права самоцінністю, незалежною й непідвладною релігійним настановам і державно-владним приписам, як передумови для подальшого розвитку колективістських концепцій захисту прав суспільства та окремих соціальних груп: народів, меншин тощо.

Актуальність даної роботи визначається загальнолюдською проблемою загострення боротьби на міжнародній арені за легітимацію самопроголошених державних утворень, а також сформованою впродовж останніх двох десятиліть тенденцією щодо посилення внутрішньодержавної боротьби у багатьох країнах світу, спрямованої на повалення існуючих авторитарних політичних режимів та утвердження в них демократичної влади, відповідної прагненням та інтересам суспільств. Така злободенність зумовлюється також радикалізацією названих національно-визвольних рухів, які супроводжуються інтенсивним пошуком концептів, здатних забезпечити переконливе обґрунтування правомірності використання максимально широкого кола засобів під час боротьби за зміну їх політичного режиму й уряду. Зрозуміло, що дані проблеми державно-правового і суспільно-політичного життя потребують свого вирішення відповідно до понятійного апарату, принципів та концептуальних здобутків філософії права, яка, як відомо, формувалась на основі концептів Античності, Середньовіччя й Нового часу. З огляду на це вивчення історичної тяглості політико-правової доктрини права на повстання як складової правомірності опору народу проти гноблення – неможливе без розгляду інтелектуальних надбань філософії Нового часу із докладними зверненнями до ранніх часів.

Об’єктом цього дослідження є сукупність доктринальних розробок, ідей, концептів, які так чи інакше стосуються питань повстання соціальних груп та різних його аспектів, передусім, правомірності й прийнятності такого вчинку –що свого часу були сформульовані мислителями, а нині можуть бути сприйняті людським розумом та переосмислені. Предметом роботи є право на повстання як наріжний елемент доктрини опору супроти гноблення та змістовна основа конституційно-правових інститутів народного (національного) суверенітету, а також принципу самовизначення націй. З огляду на бажаність тісної кореляції між темою даного реферату та дослідницькою спрямованістю дисертації, право на повстання розглядається передусім крізь призму колективного суб’єкта прав людини, в якості якого можуть виступати етнічні, мовні, релігійні та інші соціальні групи, меншини, а також нації та народи.

Вивчення концептів про можливість повстання, подальше обґрунтування правомірності цього засобу захисту суспільством своїх колективних прагнень, традиційного для людства впродовж практично всієї свідомої його історії, буде здійснено в конкретний історичний період найбільшої актуалізації повстань та посиленої уваги філософів, істориків та суспільно-політичних діячів до даної проблеми – епоху Нового часу. Разом з тим з міркувань необхідності охоплення всього періоду інтенсифікації мисленнєвих пошуків людства та зумовленого цим розширення джерельної бази й представленої у ній множинності поглядів, право на повстання буде розглянуто в історичній динаміці його виникнення, та розвитку. Дослідження хронологічно зорієнтоване на «широку» концепцію Нового часу, початком якого визнано Реформацію, кінцем – події Французької і Американської революцій. Окрему увагу буде приділено й концептам періодів Античності, Середньовіччя та ХІХ століття.

При написанні роботи використовувалися дослідницькі методи індукції (отримання загального уявлення про філософський погляд на повстання народу на певному історичному етапі, та особливості його утвердження й легітимації – відповідно до конкретних історичних фактів, прецедентів, окремих згадок і свідчень доктринальних джерел та іншої супровідної інформації), дедукції (приділення уваги конкретним філософським судженням стосовно проблеми повстання, як-от у працях Платона, Гроція, Макіавеллі). Зазначене дослідження спирається також на діахронічний різновид порівняльно-історичного методу (вживаного також у порівняльному правознавстві), що використовується для вивчення змісту права на повстання у різні історичні періоди; на конкретно-історичний та герменевтичний методи (докладне опрацювання філософсько-правових першоджерел, а також порядку реалізації їх концептів у хронологічно й територіально визначений проміжок часу), періодизації (побудова структури роботи та розгляд концептів повстання у хронологічній послідовності). Комплексністю дослідження зумовлюється застосування в роботі історико – системного метода, що дозволяє органічно поєднати аналіз і синтез, здійснюючи при цьому не лише дослідження окремих джерел та їх положень, розроблених в конкретну епоху, але й розглядаючи зв’язки між доктринами та суспільно-політичною обстановкою їх створення (їх фактичне призначення).

Джерельна база зорінтована на інтелектуальні напрацювання мислителів Античності, Середньовіччя, Нового часу. Панорамність дослідження обумовила використання широкого кола першоджерел, як-от філософських доктринальних праць, нормативних актів – пам’яток правової культури, допоміжної літератури з філософії як навчальної дисципліни, також спеціальної юридичної літератури на тему держави і права та політико-правових вчень, у перекладі українською та російською мовами. Відповідно до вимог структурного й діахронічного конкретно-історичного методу, робота передбачає три розділи, перший з яких висвітлює послідовність й обставини зародження концепту повстання, другий –показує філософську дискусію на стадії його розвинутого варіанту, а останній –ілюструє досконалу модель опору гнобленню і її вплив на подальші концепти.

РОЗДІЛ І

ДОКТРИНАЛЬНІ ВИТОКИ Й ІСТОРИЧНЕ ФОРМУВАННЯ ФІЛОСОФСЬКОЇ КОНЦЕПЦІЇ ПРАВА НАРОДУ НА ПОВСТАННЯ

Вочевидь, найперше в історії людства про фактичну реалізацію права на повстання супроти гноблення можна говорити стосовно давніх часів, коли жодних філософсько-доктринальних концепцій і тим паче правових джерел із даного питання не існувало. Однак тогочасне суспільне життя в античній Греції (й у ширшому контексті – на всьому Близькому Сході) сприяло формуванню стійких, згуртованих соціальних груп: народів, суспільних верств, у яких рівень самосвідомості індивідуумів суттєво ускладнював підкорення спільноти, а отже й посилював боротьбу з нею. Зрозуміло, що боротьба відзначалася постійністю та послідовністю, маючи характер національно-визвольної війни не лише за безкомпромісністю і тривалістю, але й за досягнутими результатами.

Вперше проблема повстань та їх впливу на основи державного устрою стародавніх держав – закономірно стала предметом інтересів давньогрецьких філософів. Зокрема, у «Державі» Платон лише побіжно зачепив дане питання, ведучи мову про невідворотний перерозподіл власності після здобуття влади в полісі тираном, що походить (чи видає себе за такого) «з низів» - найбідніших верств суспільства. Тож стає зрозуміло, чому філософ вів мову про народні повстання лише в негативному контексті: «коли з’являється тиран, він виростає саме з цього кореня, як ставленик народу… Він той, хто збурить повстання супроти власників майна». На щиру думку Платона, послідовний розвиток олігархічного ладу спроможний призвести лише до його виродження на іще гіршу форму державного устрою – демократію. За демократії зростання суспільного обурення і протистояння бідних з багатими – спроможне призвести до повстання. Якщо таке повстання завершиться перемогою бідноти, то вони знищать частину багатіїв, іншу частину виженуть, а державну владу й функції з управління – поділять між рештою суспільства. Як бачимо, поданий Платоном опис демократичної суспільної моделі на сьогодні видається близьким до ідеалу (оскільки передбачає кінцеве припинення протистояння та примирення суспільства), однак для Платона вона є виявом очевидної недосконалості. Не випадково Платон виступає за вжиття всіх можливих заходів щодо запобігання повстанням. Так, воїни в ідеальній платонівській державі не повинні мешкати в місцинах, де живуть працівники. Натомість місцем проживання воїнів повинен стати табір, щоб із нього було зручно не лише виконувати зовнішні захисні функції, але й спонукати до покори повстанців супроти існуючого ладу. Таке ставлення Платона до опору може бути частково пояснене його схильністю розглядати проекти радикального переформатування тогочасного суспільства, що само по собі неможливо здійснити без застосування авторитарних засобів. Йдеться про розглянуті у діалозі «Тімей» найбільш значущі із запропонованих Сократом нововведень, цілковито підтриманих його послідовниками, що мали на меті побудову претензійної утопії, і були завідомо нереальними: стирання сімейних меж та усуспільнення процесів відтворення нащадків («щоб діти не знали своїх батьків, а батьки – дітей») – для забезпечення всезагальної рівності. При цьому мав бути виключений також і особистісний чинник в питаннях сімейних союзів, оскільки шлюби мали укладатись відповідно до жеребу. Всі ці пропозиції вочевидь не могли бути добровільно сприйнятими суспільством.

Учень і послідовник Платона Аристотель, також піддається критиці за підтримку у власних судженнях найбільш жорстких форм поневолення й елітаризму. У власних творах «Політиці» і «Нікомаховій етиці» він прагнув встановити рівновагу між правами громадян і потребами держави. Вважаючи, що людям з народження притаманні раціональність, допитливість, соціальність, він вважав: дисципліна, самопожертва, тверді підвалини авторитаризму стрінуть всезагальне схвалення. Опір будуть чинити тільки ті, кому бракує розуму (наприклад, «природні раби», діти і божевільні).

Авторитаристська спрямованість інтелектуальних напрацювань обох філософів на ниві державного устрою, так само як і очевидна неготовність їх розглядати повстання у якості актуальної проблеми людей, засобу забезпечення життєздатності суспільства – пояснюється насамперед суспільно-політичним оточенням, в якому проживали філософи, а також усією історією стародавньої Греції. Не підпадавши за давніх часів під повну загальнонаціональну окупацію іноземних загарбників і не проживаючи тривалий час під гнітом абсолютного монарха, грецькі мислителі не мали потреб розглядати організаційно-правові підстави опору владі, визнаючи повстання виключно злом, що підриває основи існуючої (не ідеальної але прийнятної) давньогрецької цивілізації.

Значно більшу увагу питанню допустимості загаьнонародного опору й повстання вперше в історії людства приділено в Біблії, що закономірно пояснюється напруженими стосунками підкореного юдейського населення із перськими, а надалі римськими загарбниками, а отже – необхідністю освячення повстань силою передусім релігійного авторитету. Унікальний прецедент створює Біблія, її старозавітні тексти і Новий заповіт (слова Ісуса Христа) містять принципово протилежні погляди щодо питання моральності й допустимості повстання. Першим біблійним джерелом, що не лише приділяє увагу проблемі самозахисту народу, а й містить свідчення правової легітимації такого опору – є старозавітна Книга Естер.

Свого часу перський цар Артаксеркс ІІ під впливом своїх радників ухвалив офіційне рішення про знищення всіх юдеїв Перської імперії (Ест. 3: 8 – 15). Надалі під впливом своєї нової дружини – цариці Естер він намагався врятувати їхні життя, однак не мав правових засобів (Ест. 8: 8) для скасування власного ж офіційно виданого («відпис із цього листа щоб був виданий як закон…» – Ест 3: 14) наказу. З огляду на це, цар санкціонував специфічні засоби порятунку євреїв постановивши, що вони мають законне право рятувати своє життя шляхом опору персам («…вигубити, забити та погубити всяке військо народу та округи, що ненавидять їх…» – Ест. 8: 11).

Із Біблії відомо про величезну кількість персів, загиблих внаслідок легалізованої царем юдейської самооборони (Ест. 9), тож цей біблійний епізод став першим історичним прецедентом не лише визнання й нормативного санкціонування на загальнодержавному рівні права народу на збройний опір гнобленню, але й став першим історичним свідченням зловживання даним правом. Прикметно, що світоглядна думка єврейського народу, у контексті відображеного в Біблії визнання правомірності опору гнобленню і подальшого освячення повстань нашої ери перескочила індивідуалізм, людиноцентричність, що сформувались у Європі два тисячоліття потому. Історична місія, доля Естер, як і більшості біблійних героїв, вражає – однак вона є показово неспроможною перевершити роль даного біблійного епізоду для колективного суб’єкту опору перській небезпеці. Наріжним у книзі Естер є доля всього юдейського народу, легітимація його права на самооборону й спасіння, тоді як порятунок життя славетної ізраїльтянки не цікавить належним чином передусім її саму, а отже – не повинен надмірно цікавити майбутніх читачів священних текстів.

Закріплені в Новому Заповіті приписи Ісуса передбачають принципово іншу модель колективної поведінки суспільства у відповідь на насильство й утиски. Так, лаконічний епізод щодо звернення фарисеїв до Ісуса стосовно необхідності сплати податків імператорові Риму (Мт. 22: 15 – 21) – виявився спроможним започаткувати більш ніж тисячолітню традицію беззастережного підкорення державній владі незалежно від моральності й справедливості її правління. «Віддайте кесареве кесареві…» (Мт. 22: 21) означало на той момент віддання людством свого земного матеріального життя під владу монарха, відсторонення від боротьби задля порятунку душі. Дана модель стала однією зі специфічних рис релігійно-філософської творчості ранньохристиянських авторів. Зокрема, Карфагенський апологет християнства Тертуліан виступав за підкорення державній влади та молитву за неї, попри те, що вони в минулому були найбільшими переслідувачами християн: «Втім, навіщо багато говорити про побожні почуття наші до імператора? Чи можемо ми не мати їх до того, кого Бог наш звів на престол і кого через те ми зобов’язані навіть, більше ніж язичники, визнавати за свого імператора.». Отже, Тертуліан в обґрунтуванні християнських молитов за владу посилається на заповіді святих апостолів.

Подібні теологічні погляди сповідував і Аврелій Августин. Головна мета Августина Блаженного як теолога і філософа – полягала у необхідності примирити вчення Біблії із філософською спадщиною платонівської школи. Августин формулює теократичну ідею щодо домінування влади Бога і Церкви над державою, примату духовної влади над владою світською. «Державна спільнота є приготуванням до вищої спільноти – держави Бога. Таким чином держава підпорядковується церкві як засіб – меті». Саме прийняття держави останнього як інституту з екстраординарними («духовними») функціями цілком відповідає доктрині Платона. Оскільки ж мир як найвище благо для людей досягається передусім державними засобами, авторитет земних царств, які всі перебувають у владі Бога – є беззаперечним. З цього випливає і надмірно сміливий для часів пізньої античності висновок Августина: хоч кожна державна влада має божественне приречення, не виключено, що її конкретні форми можуть суперечити божественній волі: правителі забувають заповіді Христа, про справедливість і загальне благо. У цьому випадку церква має право на опір гріховній владі. Як бачимо, вперше в християнській філософській доктрині визнано право на опір державі, але виключно за церквою як єдиним суб’єктом.

Зазначену концепцію вже в пізньому Середньовіччі логічно розвинуто Фомою Аквінським. У своїх політичних поглядах Фома був більш послідовний та відкинув дуалізм августинівських поглядів на основу земної влади. Він стверджував, що всі різновиди влади на землі мають божественне походження. На його думку, політична влада держави виступає авторитетним установою, що встановлює і захищає правила задля загального блага. Більш того, на відміну від Августина, держава мислиться Аквінатом не тільки як інститут, що обмежує необхідне зло і виконує поліцейські функції, а й як свого роду виховний заклад. З огляду на таке призначення влади Аквінат розрізняє її сутність, форму і використання: встановлена Богом, влада несе людям добро. Головне завдання державної влади – сприяти загальному благу, дбати про справедливість у справах суспільства і забезпечувати підданим мир і безпеку. Але використання влади може бути поганим. Тому тією мірою, якою світська влада порушує закони Бога, піддані мають право чинити їй опір. Цілком у дусі античних авторів та Августина Блаженного, Фома Аквінський протиставляє монархію тиранії і визнає право народу (за згодою церкви) на насильницьке повалення тиранічної влади. Зокрема, у разі суперечності наказів правителя природному закону, для уникнення конфліктів потрібно підкорятися і таким приписам, не виключено також, що свавільні дії правителя – зло, що є покаранням підданим за гріхи. Опір підданих такій тиранії є гріхом в будь-якому випадку. Якщо ж свавілля правителів щодо підданих хоч і не схвалюється, але все ж не може тягнути за собою істотних наслідків, то принципово інакшою є ситуація у разі свавільних дій влади, що суперечать «божественному закону». Коли свавілля направляється проти церкви і її вчення – правителю не можна коритися; в таких випадках церква може позбавити влади тирана, його ж піддані звільняються від присяги. У цьому визнаному Аквінатом (щоправда, з певними церковно – релігійними застереженнями і умовами) праві народу на повстання супроти тиранії присутня (хоча і в теологічно заретушованій та іще не розвинутій належним чином формі) ідея народного суверенітету.

В епоху Середньовіччя більш розширено за суб’єктним складом виразно суверенітет народу у своєму вченні про державу й право визнавав і захищав Марсилій Падуанський. Народ, на його думку – це джерело будь-якої влади (і світської, і духовної), носій суверенітету і верховний законодавець. Щоправда, під «народом» він мав на увазі кращу, освічену частину суспільства, яка дбає про загальне благо. Погляди Марсилія не набули популярності, співмірної із Аквінатом, однак той факт, що Марсилій і Фома Аквінський були сучасниками, ілюструє тенденції розвитку доктрини права на повстання: від цілковитого ігнорування його античною давньогрецькою думкою – через іудейсько-християнську доктрину взаємовідносин із владою – до народного суверенітету.

РОЗДІЛ ІІ

ОБМЕЖЕНІСТЬ ПРАВА НА ПОВСТАННЯ – У ФІЛОСОФСЬКИХ КОНЦЕПТАХ XV – XVII СТ.

Провідні тенденції розвитку інтелектуальної та, зокрема, філософської думки впродовж періоду Відродження, Нового часу (XV–XVII ст.) визначались подальшими концептуальними, ціннісними зрушеннями суспільної свідомості у бік антропоцентризму та гуманізму. Увага філософів Відродження все більше ставала спрямованою передусім на людину, яка стала адресатом філософського інтересу, на її природу. Витоки такого філософського інтересу значною мірою визначалися переходом від феодально-сільського до буржуазно-міського способу життя й індустріального господарства. Розвиток економіки й торгівлі, новітніх технологій, поява якісно нових суспільних відносин не могли не вплинути на умонастрої й світогляд еліт. Не випадково мислителів все менше цікавили релігійні настанови клерикальної традиції і морально застарілі догми феодалізму, натомість більший інтерес викликала людина та її природа.

Потенційна боротьба еліт за оновлення суспільства й позбавлення його пут багатосотлітнього панування феодалізму та церковної ідеологічно-правової традиції апріорі мала носити дієвий, а отже й збройний та насильницький характер, програючи в питаннях легітимності освяченому історією і традиціями існуючому ладу. З огляду на це нелегітимний на початковому етапі характер боротьби вимагав філософсько-правового обґрунтування власної законності й правомірності на якісно нових – концептуальних засадах. Саме зазначеною боротьбою й реакцією на феодалізм, спертою на специфічні античні й християнські традиції – пояснюється європейський феномен прав людини , наріжним каменем і одним з найперших виявів якого стало досліджуване в даній роботі право на повстання як складова більш ширшого принципу права на опір гнобленню. Не випадково право на повстання набувало свого чіткого доктринального вираження в середовищі еліт передусім тих народів, котрі впродовж XV – XVІ боролися за державність (Нідерланди), об’єднання (Італія), зміну форми державного правління (Англія в XVІІ ст.). Разом із тим не можна переоцінювати структурні методи, використовувані в даному дослідженні й впадати в оману стосовно безперешкодності та лінійній послідовності розвитку доктрин прав людини, суспільного договору та права на опір пригнобленню впродовж історичного періоду пізнього Середньовіччя й Нового часу. Вплив клерикалізму в цей період збереження ролі університетів та централізації багатьох держав Європи – залишається значним, новосформовані (Нідерланди) та оновлені (Англія) суспільства так само потребували концептуальних гарантій власної стабільності, а отже й дискредитації ідеї повстання. Та в будь-якому [випадку] істотне обмеження права на повстання за суб’єктним складом та умовами, цілковите ігнорування правомірності повстань в окремих роботах у порівнянні з тезами Аквіната й Марсилія – являло собою не систематичний «крок назад» у порівнянні з ідеями вищеназваних мислителів-клерикалів, однак становило поодинокі мисленнєві релікти феодальної доби та практичною потребою опікуватись щойно актуалізованими державницькими інтересами.

Тривалий розвиток економіки, ремесел та торгівлі впродовж пізнього Середньовіччя і Відродження зумовив активний розвиток всіх сфер суспільного життя в Італії, а як закономірний наслідок – і розвиток філософсько-політичної та правової думки, спрямованої на утвердження незалежності й державної єдності державності італійців, чия батьківщина, за доби Відродження стала ареною військової агресії і протистоянь провідних тогочасних держав – Франції та Іспанії. За таких суспільно-політичних умов і почала розвиватись доктрина державного інтересу, підсилена характерним для даної епохи посиленням уваги до забутих колись надбань античної філософської думки, відродженої для вивчення й використання в умовах інтересу до людини й потреби забезпечити їй оптимальне життя в суспільстві. Найвідомішим представником філософсько-правової доктрини державного інтересу, що прямо чи опосередковано розглядала право спільнот на повстання, став Нікколо Макіавеллі.

Нікколо Макіавеллі не створив принципово нової специфічної типології політичних режимів, держав та способів їх ефективного підкорення, однак, спираючись у характерний для Відродження спосіб на концептуальні здобутки античних мислителів, він надав їм абсолютно нове трактування в умовах становлення абсолютистських держав, продемонстрував, що типологія й здобутки попередників є ефективними і при аналізі політичної боротьби в абсолютно нових умовах. Так само, як і Платон, патріот своєї батьківщини, державець і прагматик Маккіавеллі, розглядаючи питання устрою держав, не вдається до формулювання права народу на повстання – передусім тому, що зазначені повстання сприймались ним, як і Платоном, ранньохристиянськими мислителями – як беззаперечно негативні явища, що віддаляють мету побудови ідеальної держави, суперечать ідеї «найвищого блага», цілковито пов’язаного у свідомості видатного італійця із утвердженням «безпеки держави». Приділяючи значну увагу типології царств і князівств, Макіавеллі визначає в якості найбільш схильних до повстання – найрозвинутіші тогочасні суспільства, такі як населення Франції та розвинутих міст-держав Італії. Однак замість визнання й освячення права спільнот на повстання, Макіавеллі, на століття випереджаючи час у формулюванні повстанської аргументації, надає поради щодо ефективного пригнічення даного права народів: «хто стає володарем міста, звичного жити вільно, і не знищує його, має очікувати, що його самого знищать, адже повстання завжди буде виправдано в ім'я свободи й старих звичаїв, які ніколи не забуваються ні від перебігу часу, ні від чеснот поневолювача, князя. Тож якщо лиш не роз'єднати й не розсіяти мешканців, вони не забудуть ані імені свободи, ні своїх державних інституцій, але раптово, за першої ліпшої нагоди, повернуть їх».

Як зазначалось, Маккіавеллі був сучасником феодальної роздробленості Італії й динаміки протистояння за панування над досі ще вільними містам, тож закономірно, що основну увагу він приділив питанням опору спільнот, аніж сприяння їм у реалізації ними своїх визвольних прагнень. Принципово іншою була ситуація в Англії і Нідерландах, де інтенсивна й безкомпромісна боротьба з існуючим ладом (абсолютним монархом Англії, постфеодальною іспанською окупацією в Нідерландах) покликала до життя ідеї на підтримку основного суб’єкту боротьби – народу.

Доктрина Макіавеллі, цілковито зорієнтована на практичні потреби державного ладу Італії та сперта на державницькі погляди й інтелектуальні надбання Платона. Аристотеля, інших античних вчених – істотно вирізнялась на фоні гуманістичних концепцій інших тогочасних мислителів, зорієнтованих перш за все на людину, а не державу, і тому цілковито готових сприймати потреби людських спільнот у їх протистоянні з державою. Не випадково доктрина Макіавеллі здобула певної критики та засудження іще з боку сучасників, а поняття «макіавеллізму» на позначення державницької доктрини стало промовистим та загальновідомим.

В будь-якому разі, суспільно-політичні умови в інших розвинутих державах Європи були суттєво іншими. На відміну від Італії, ці держави минули стадію феодальної роздробленості та постали в якості самостійних. Так, для суспільства роз’ятреної революцією Англії актуальності набуло питання оптимального узгодження доктрини повновладдя народу, суспільного договору – із потребами убезпечення держави від надмірно частих протистоянь. Так, відповідно до філософсько-політичних поглядів Т. Гоббса, народ обирає собі монарха на умовах, що забороняють народові зібратися без дозволу такого монарха надалі. Стає очевидним, що народ за таких обставин «розпався» і обраний монарх володіє абсолютною владою, тому що громадяни вже не в змозі відродити державу, якщо тільки цього не захоче той, хто одноосібно володіє владою (монарх) – тепер уже не існує колективна особа (народ), якій дано обіцянку, або ж існування цієї особи залежить від його волі. Саме тому народ, обираючи монарха, позбавляє себе права на збори, передає йому панування над державою. Лише народ, який законно збирається у визначеній за угодою з монархом період, може, якщо захоче, відібрати у нього владу. Але все ж таки Гоббс визначає й іншу можливість для підданних чинити спротив волі суверена. Ця можливість – істотно обмежене право на повстання. Слідом за європейськими клерикалами Гоббс проголошує, що головне призначення держави – захист громадян і якщо верховна влада перестає виконувати цю функцію, піддані звільняються від обов'язків щодо суверена. Однак це матиме місце суто у визначених доктриною Т. Гоббса вичерпних випадках зречення суверена від влади, якщо суверен стає чиїмось підданим, якщо його піддані потрапляють у полон і т.д., а також у випадках, коли суверен порушує так звані «природні закони».

Обидва видатні філософи суспільства, яке лиш нещодавно звільнилось з-під гніту абсолютистського ярма – Б. Спіноза та Г. Грацій, так само як і Гоббс та його європейські попередники – релігійні діячі – були апологетами теорії суспільного договору, адже лиш така концепція була єдино прийнятною для Нідерландів, які з моменту свого звільнення обрали республіканську форму правління. Водночас Нідерланди, так само як і Англія, потребували суспільної стабільності, що так чи інакше обумовило подальше утвердження обома філософами створеного в ті часи та актуального й досі філософсько-правового концепту, за яким право, одномоментно використане за екстремальних умов, надалі не могло використовуватись систематично. Ним і було право повстання.

Нідерландський філософ Бенедикт Спіноза, один з перших апологетів новітньої доктрини природних прав людини та теорії суспільного договору, на загал заперечував право підданих на опір державній владі, а також на зміну, довільне тлумачення або порушення установчих державницьких договорів і законів. Водночас він констатував, що порушення цих договорів владою здатне спричинити перетворення загального страху більшості громадян на обурення супроти владних органів, внаслідок чого «руйнується держава і припиняється договір», що відтак мав би та цілком імовірно буде захищається не «за правом громадянства, але за правом війни». Інакше кажучи, порушення монархом й органами влади умов такого суспільного договору в розумінні Спінози є належними підставами для природного права народу на повстання.

Зазначені ідеї набули свого послідовного розвитку у філософсько-правовій концепції Гюго Гроція, викладеній у його праці «Три книги про право війни та миру. За Гроцієм, право на повстання є природним правом народу, що не визнається з боку правителя приналежним народу за нормальних умов, однак безперечно реалізується в умовах необхідності фізичного виживання спільноти: «якщо небезпека загрожує народові настільки, що в нього немає часу звернутися за сприянням до глави держави, тоді необхідність змушує його вдаватись до надзвичайних заходів. За винятком же таких умов лише Франсиско Вітторіа наважився визнати за громадянами право на повстання супроти держави для помсти тих насильств, щодо яких монарх не вжив заходів із покарання винних, така його думка відкидається іншими вченими». Надалі подібні погляди Нідерландського філософа стали предметом гострої критики Ж. Руссо, що звинувачував Спінозу в оспівуванні абсолютизму й державного інтересу на шкоду правам. Потребам та інтересами людини і соціуму.

Суспільно-політичні обставини подолання феодалізму, утвердження абсолютистських режимів у централізованих європейських державах, а отже й потреба боротьби з ними, посилена соціокультурними тенденціями гуманізму й антропоцентризму – істотно зміцнили й розвинули розроблені передовими представниками клерикальної традиції концепти щодо суспільного договору як першооснови держави та можливості силового опору існуючій владі. Разом із тим зазначена епоха відрізнялась інерцією обмеження досліджуваного права екстраординарними умовами виживання спільноти-нації (Спіноза, Грацій), або конкретними правовими механізмами, сформульованими в момент легітимації приходу монарха до влади (Гоббс). Зазначені невиправдані обмеження із плином часу і подальшою демократизацією європейської суспільно-політичної думки стали об’єктом критики, а розроблена на основі етатистських античних поглядів доктрина Макіавеллі була визнана такою, що принципово ігнорує права й інтереси мешканців державних одиниць.

РОЗДІЛ ІІІ.

УТВЕРДЖЕННЯ КОНЦЕПЦІЇ ПРАВОМІРНОСТІ ОПОРУ СУПРОТИ ПРИГНОБЛЕННЯ У XVІ – XVIIІ СТ.

Як зазначалось, пізнє Середньовіччя дає приклад лиш двох європейських країн, утворених внаслідок організованої збройної боротьби їх народних рухів – Голландії та Швейцарії, що спромоглися з огляду на значну підтримку народу звільнитися з-під влади Священної Римської імперії та здобути самостійність у визвольній війні, і, як закономірний наслідок суспільної боротьби, – закріпити здобуте народовладдя в республіканській формі правління. У випадку першої з названих держав таке її походження покликало до життя обмеження концепції суспільного договору та надмірно широкого права народу на повстання. Тут необхідно зауважити, що одна з найбільш ранніх істотних спроб позбутись обмежень народного права на спротив владі мала місце не в Нідерландах чи Швейцарії, але в абсолютистській Іспанії на початку XVII століття.

Франсіско Суарес, іспанський філософ та теолог, представник пізньої, схоластики, розглядає питання народного суверенітету й легітимації суспільного договору нормативними засобами. Суарес намагається виявити специфіку правового, соціального закону, відрізняючи його від закону природи, з одного боку, і «вічного закону» царства божого, з іншого боку. Згідно з філософом, народ обирає вид державного правління (монархію чи демократію). Коли певну форму правління вже обрано, вступають в дію відповідні закони права, тобто законодавчі приписи. Але якщо закон порушено узурпаторами, народ має право на опір тиранам. Тоді «справедливий закон» втрачає свою обов'язковість, стаючи нелегітимним. Нормативно орієнтована концепція Ф. Суареса не лише сприяла подальшому змістовному звільненню права на опір гнобленню від невиправданих доктринальних обмежень, а й заклала філософсько-правові механізми опору позитивістським засобами підміни права законом.

Іншим апологетом концепції суспільного договору і правомірності повстання народу у разі його порушення, став відомий англійський мислитель часів буржуазної революції Джон Локк. Згода людей – ось та єдина основа, на яку спирається влада держави. Локк говорить про це абсолютно чітко: «якщо хтось із тих, що перебувають на чолі держави, перевищує дану йому згідно із законом владу і використовує силу, що знаходиться в його розпорядженні, для таких дій щодо підданого, які не вирішуються законом... то йому можна чинити опір, як і будь-якій іншій людині, яка силоміць зазіхає на права іншого».

Якщо держава або правитель порушує права окремих громадян, то люди мають право організувати повстання й звільнитись від такого уряду або позбутись даної держави.

«Коли ж законодавці намагаються відібрати або ж знищити власність народу чи повергнути його в рабство деспотичної влади, то вони ставлять себе в стан війни з народом, який внаслідок цього звільняється від обов'язку щодо подальшої покори та має право вдатись до загального порятунку, що його Бог передбачив для всіх людей супроти сили і насильства». Іншими словами, до революції. Радикальні й безапеляційні судження Джона Локка являють собою очевидне заперечення авторитарно-етатистської думки Т. Гоббса, зорієнтованої на обмеження колективних прав народу й необхідність визнати народом свою ліквідацію в якості такого колективного суб’єкта, скорившись волі монарха. Не випадково протягом років ідеї Локка поступово еволюціонували, віддаляючись від його ранніх поглядів та відповідно від орієнтації на пошуки Гоббса.

Та в будь-якому разі свого логічного апогею проблема обґрунтування вищої цінності та безумовної виправданості повстання набула у найбільш потерпаючих від гніту монархів суспільствах Франції та Сполучених Штатів Америки. Умовисновки блискучого просвітника Ж. Руссо щодо доктрини повстання видаються більш виваженими, цілісним у порівнянні із працями його попередників, а головне – більш сміливими. Руссо рішуче відкидає античний цинізм Платона та його послідовника Маккіавеллі, дозволяючи собі навіть зауваження щодо хибності досліджень Гроція і подібних йому творців, які, за словами Ж. Руссо, перетворились із вивчення форм державного устрою на оспівування тиранії, якій все одно не місце в цьому світі. Однак на відміну від Гроція, Руссо визнає повстання не способом чи не біологічного порятунку нації – але законним і невід’ємним правом, до якого вона може вдаватись повсякчас.. Остаточно долаючи етатистське ігнорування проблеми права на повстання, Руссо продовжує розвивати доктрину суспільного договору як максимально прийнятної моделі взаємовідносин держави із суспільством, разом із тим відмовляючись або оминаючи всі негативи попередніх концепцій, насамперед їх залежність від божественної вол, волі монарха та екстраординарних виключних умов. Творячи власні концепти в епоху «чистого розуму» та не маючи беззаперечного морального авторитету, що спромігся б проілюструвати абсолютний примат права народу над монархом-сувереном, Руссо вдається до порівнянь народу із сім’єю, а також актуалізує очевидні концепти щодо розрізнення (і навіть взаємовиключності) сили та влади, неприйнятності договорів із вигодами лише одній стороні та щодо абсурдності самозречення народом власних прав, інтересів. Ж. Руссо заперечує думку Т. Гоббса щодо можливості відмовитись від усіх прав за всі наступні покоління. В цьому сенсі Руссо виявився пророком: зазначена доктрина остаточного зречення народом власних права та права на повстання, неодноразово набувала актуальності у разі чергового приходу до влади тиранів і диктаторів за наслідками цілком демократичного волевиявлення, вже вдруге повторюється вона нині і в Україні.

Засновники США досконаліше розвинули ідею прав народів, зокрема і права на повстання. Прийнявши на десятиліття раніше за Європу установчий акт своєї держави, вони чітко закріпили ідею національного самовизначення, проголосивши та конституційно закріпивши, як і французи, право народу «розірвати політичні пута, що пов'язують його з іншим народом, і зайняти самостійне й рівне місце серед держав світу, на яке він має право за законами природи та її Творця». Декларація США також передбачала, що у випадку, якщо певна форма влади стає згубною для цілей народу, народ має право змінити або скасувати її та заснувати новий уряд. Тож Декларація незалежності США прямо закріплювала основні права народу як спільноти індивідів-громадян, у тому числі й право на самовизначення.

У 90-х роках XVIII століття дана ідея народного суверенітету почала тлумачитися і як право населення певних територій вирішувати, під владою якої держави вони хотіли б жити. Подібний ідеологічний підхід активно використовувався урядом Франції в кінці XVIII ст. для обґрунтування анексії обаластей шляхом проведення винайденого саме в цей період референдуму. Однак, хоч Віденський Конгрес 1815 року не взяв принцип самовизначення за основу для перекроювання карти Європи, вимоги самовизначення від пригноблюваних народів Австрійської та Російської імперій сприймалися Європою чимраз прихильніше. Саме тому в період після наполеонівських воєн до ідеї «свободи народів», вимагаючи самовизначення, почали апелювати національні рухи – борці за незалежність Польщі, Греції, іспанських колоній в Америці, представники угорської інтелігенції, прихильники об'єднання Німеччини й італійські патріоти. Проблема колективного й синхронного повстання кількох народів стала актуальною в середині ХІХ століття відповідно до «принципу національності», який являв собою ідею об'єднання в одній державі населення зі спільною мовою.

Попри істотні інерційні процеси, зумовлені залишками клерикального розуміння світу і взаємовідносин із державою, потребою зміцнення створеної внаслідок визвольної боротьби державності та неготовністю абсолютизувати права колективу людей на визначення свого державного статусу, зокрема, шляхом повстання – зазначена доктрина опору гнобленню набувала все більшої чіткості, внутрішньої огрунтованості та безкомпромісності у працях Суареса, Локка, Руссо та більш пізніх їх послідовників. Розроблені цитованими філософами концепти не втрачають своєї актуальності й станом на сьогодні.

ВИСНОВКИ

Якщо філософська думка європейської цивілізації була значною мірою спрямована на пошук істини, тож розвивалась з менш вираженим урахуванням тенденцій зміни суспільного світогляду, то специфічна філософія права була цілковито зорієнтована на суспільні реалії, і, зокрема, на пошук власних шляхів осмислення державно-політичної дійсності, яка еволюціонувала в Європі впродовж її розвитку від античності до Нового часу. За таких умов філософія держави і права не була та й принципово не могла бути суб’єктивістською системою знань і концептів, створеною виключно конкретним автором для заперечення попередніх концептів. Вона істотним чином обумовлювалась насамперед суспільно-політичними подіями тогочасного світу і являла собою інтелектуальну активність, спрямовану на вирішення проблем, що поставали перед суспільствами Європи: впорядкування життєдіяльності рабовласницьких держав, створення імперій та їх розпад, феодальна роздробленість, Реформація та спровоковані нею релігійні війни, формування значних за розмірами та населенням національних держав, нарешті, так звані буржуазні революції в Англії та Франції, визвольна боротьба колоній Американського континенту. В зазначений період еліта народів все більш чітко ставила питання про роль самого народу в рамках держави, охопленої всеосяжною владою монарха, про його можливість визначати власну долю й способи політичної самоорганізації, що передбачало встановлення оптимальної форми державного правління та політичного режиму.

Право народу на повстання як складова ширшої та більш універсальної філософсько-правової доктрини правомірності опору народу проти гноблення – здавна було предметом уваги мислителів, що намагались віднайти ідеальну форму державного ладу. Це зайвий раз підтверджує практичну спрямованість філософської думки античної (а надалі – європейської) цивілізації, орієнтованої не лише на абстрактний пошук істини, але й на приведення оточуючого світу й до гармонії, усунення найгостріших суспільних протиріч, які не могли лишатись непоміченими й очевидним свідченням яких лишались повстання. Разом із тим попри увагу до питань повстання впродовж усього історичного шляху європейської цивілізації, деталізація та ціннісна орієнтація такої уваги змінювалась: від суто лиш констатації факту повстань як неминучого зла та пошуків ефективних шляхів їх приборкання у контексті відверто етатистської доктрини (Платон, Аристотель, Маккіавеллі), через виправдання повстань морально-релігійними принципами за обмеженості суб’єктного складу та умов щодо радикальних дій (як наслідок своєрідного розвитку на європейському інтелектуально-ціннісному підґрунті іудейсько-християнського історичного досвіду взаємодії суспільства з державою – до визнання прийнятності, моральності та законності суспільного повстання за певних жорстких умов суспільного договору з монархом (Гоббс), необхідністю збереження життя народу (Грацій) та у разі руйнування державності (Спіноза) – а надалі до остаточного усунення невиправданих (і все більш неприйнятних на той час) обмежень як нормативно-законодавчого (Суарес) так і змістовного характеру.

Здійснюючи спроби вирватись за межі етатизму й нав’язаних їм попередниками обмежень права народу на опір сваволі монарха, власного чи іноземного, мислителі Нового часу створюють ідеальні за силою аргументації й логічної стрункості концепти. Відійшовши від етатизму, клерикалізму та позбавивши себе (задля відповідності вимогам часу та більшої переконливості) релігійних цінностей як базису для обґрунтування поглядів, вони здатні логічно показати суспільну неприйнятність тих чи інших деспотичних форм гноблення, незалежно від апелювання диктаторів до традиційних механізмів стримування суспільства нормативними засобами, доктринальними обмеженнями.

Окремо необхідно відзначити вплив на доктрину повстання ціннісної спадщини епох Ренесансу і Відродження, що віднайшов свій вияв у надмірному індивідуалізмі зазначеної концепції. Колективна воля народу як суб’єкту повстання тут все ще мислиться передусім як сукупність індивідуальних воль окремих людей, які є вищою соціальною цінністю. І лише згодом, упродовж ХІХ століття, коли революції та боротьба суспільств і їх частин із власними державами набули нової сили, доктрина продовжила розвиватись у напрямі колективістських філософсько-правових теорій, що збіглося з «біологічними» теоріями походження держави і права, сприйняття їх сутності.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Аристотель. Политика / Аристотель // Сочинения: В 4 т. Т. 4. – М.: Мысль, 1983. – С. 376–644.– Режим доступу: http://grachev62.narod.ru/aristotel/contents.html 

2. Асмус В. Ф. Античная философия / В. Ф. Асмус. – 2-е изд., доп. – М.: Высшая школа, 1976. – 543 с. – М.: Высшая школа, 1976. – Режим доступу: http://www.sno.pro1.ru/lib/asmus/4-7.htm 

3. Біблія. Український переклад І. Огієнка. – Режим доступу: http://bibleonline.ru/bible/ukr/ – Назва з екрану. 

4. В преддверии философии Нового времени. Неосхоластика. Фр. Суарес // История философии: Запад – Россия – Восток. уч. для студ. ВУЗов / [под ред. Н.В. Мотрошиловой]. – М.: Греко-латинский кабинет Ю. А. Шичалина, 1995–1998. – Кн. 2: философия XV–IX вв. – 1998. – 560 с. – Режим доступу: http://historic.ru/books/item/f00/s00/z0000020/st017.shtml 

5. Гоббс Т. Сочинения в 2 т. / Т. Гоббс. – М.: Мысль, 1989-1991. – Т.1. – 1989. – 622 с. – С. 357–358. – Режим доступу: http://filosof.historic.ru/books/item/f00/s00/z0000612/index.shtml  

6. Гроций Г. О праве войны и мира: три кн., в которых объясняются естеств. право и право народов, а также принципы публ. права / Г. Гроций ; [пер. с лат. А. Л. Саккетти]. – М.: Ладомир, 1994. – 868 с. – Режим доступу: http://grachev62.narod.ru/huig_de_groot/content.html 

7. Декларация независимости, принята Континентальным конгрессом 4 июля 1776 г. // Соединенные Штаты Америки: Конституция и законодательство / [под ред. О.А.Жидкова. Перевод О.А.Жидкова]. – М.: Прогресс, Универс, 1993. – С.25–28. – Режим доступу: http://www.hist.msu.ru/ER/Etext/indpndnc.htm 

8. Декларация прав человека и гражданина // Конституция Франции, 24 июня 1793 г. // Документы истории Великой французской революции. Т. 1-2. / [отв. ред. А. В. Адо]. – М.: Издательство Московского университета, М., 1990-1992. – Т.1. – 1990. – 528 с. – С. 216 – 227. – Режим доступу: http://www.hist.msu.ru/ER/Etext/cnst1791.htm 

9. Зотова Л. В. Политические ценности Средневековья: о соотношении небесного и земного отечества у Августина и Аквината / Л. В. Зотова // Вестник Российского университета дружбы народов. – Сер.: Политология. – 2004. – № 1 (5). – С. 79–88. – Режим доступу: http://www.humanities.edu.ru/db/msg/62680 – Назва з екрану. 

10. История политических и правовых учений: Учебник / [под ред. О. Э. Лейста]. – М.: Юридическая литература, 1997. – 576 с. – С. 87. – Режим доступу: http://feelosophy.narod.ru/leist/L0.html 

11. История политических и правовых учений. Учебник для вузов. Изд. 2-е, стереотип / [под общ. ред. В. С. Нерсесянца]. – М.: НОРМА–ИНФРА • М, 1998. – 736 с. – Режим доступу: kursach.com/biblio/0010021/10.htm 

12. Канке В. А. Философия : Учебное пособие для студентов высших и средних специальных учебных заведений / В. А. Канке. – М.: Логос, 2001. – 272 с. – Режим доступу: gumer.info/bogoslov_Buks/Philos/kanke/index.php 

13. Локк Д. Два трактата о правлении / Д. Локк // Сочинения: В 3 т. / [пер. с англ. и лат.]. – М.: Мысль, 1988. – Т. 3. – 670 с. – С. 137 – 405. – Режим доступу: http://grachev62.narod.ru/lock/lokk_1_01.html 

14. Макиавелли Н. Государь. Рассуждения о первой декаде Тита Ливия / Н. Макиавелли. – Ростов-на-Дону: Феникс, 1998. – 576 с. 

15. Нерсесянц В. С. Общая теория права и государства. Учебник для юридических вузов и факультетов / В. С. Нерсесянц. – М.: НОРМА—ИНФРА • М, 1999. – 552 с. – Режим доступу: www.kursach.com/biblio/0010019/408_1.htm – Назва з екрану. 

16. Новгородцев П. И. Лекции по истории философии права / П. И. Новгородцев // Allpravo.Ru – 2006. – Режим доступу: http://www.allpravo.ru/library/doc108p0/instrum5264/print5268.html 

17. Петровский А. Нет власти не от Бога. Отношение Церкви к государственной власти по Священному Писанию и Преданию Церкви / А. Петровский // Москва – 2008. – №8. – Режим доступу: http://www.moskvam.ru/2000/08/petrovskyi.htm 

18. Платон. Государство / Платон // Собрание сочинений в 3-х тт. (в 4 кн.) ; [пер. А. Н. Егунова., прим. А. А. Тахо-Годи]. – М.: Мысль, 1968–1973. – Т.3 (1). – 1971. – С. 595 – 621. – (Серия «Философское наследие»). – Режим доступу: http://lib.ru/POEEAST/PLATO/gosudarstvo.txt) 

19. Платон. Тимей / Платон // Собр. соч. в 4-х томах / [под ред. А. Ф. Лосева, В. Ф. Асмуса, А. А. Тахо-Годи]. – М.: Мысль, 1990–1994. – Том 3. – 1994. – (Серия «Философское наследие»). – Режим доступу: http://www.psylib.ukrweb.net/books/plato01/27timei.htm 

20. Платон. Политик / Платон // Собр. соч. в 4-х томах / [под ред. А. Ф. Лосева, В. Ф. Асмуса, А. А. Тахо-Годи]. – М.: Мысль, 1990–1994. – Том 4. – 1994. – Режим доступу: www.psylib.ukrweb.net/books/plato01/29polit.htm 

21. Плиева Ф. А. Федерализм как форма реализации права на самоопределение / Ф. А. Плиева // Федерализм и регионализм: приоритеты XXI века. – Владикавказ, 2007 – 322 с. – Режим доступу: www.viu-online.ru/science/conf/conferencia/page22.html – Назва з екрану. 

22. Робинсон Д. Н. Эллинистический век: Аристотель, эпикурейцы, стоики / Д. Н. Робинсон // Интеллектуальная история психологии / [пер. с англ. М. К. Тимофеевой]. – М.: Институт философии, теологии и истории св. Фомы, 2005. – 568 с. – Режим доступу: http://psylib.org.ua/books/robin01/txt03.htm 

23. Руссо Ж. Ж. Об общественном договоре. Трактаты / Ж. Ж. Руссо ; [пер. с фр.]. – М.: КАНОН–пресс, Кучково поле, 1998. – 416 с. – Режим доступу: http://lib.kharkov.ua/FILOSOF/RUSSO/prawo.txt – Назва з екрану. 

24. Стретерн П. Локк за 90 минут / П. Стретерн ; [пер. П.Зиновьева]. – М.: Астрель; АСТ, 2005. – 96 с. – (Серия: «Философы за 90 минут» : у 21 кн.). – Режим доступу: http://psylib.org.ua/books/stret01/txt09.htm 

25. Цыганков А. П. Современные политические режимы: структура, типология, динамика: учеб. пособие / А. П. Цыганков. – М.: Интерпракс, 1995. – 295 с. – Режим доступу: http://pravoznavec.com.ua/books/314/17/ 

26. Glenn P. H. Legal Traditions of the World: Sustainable Diversity in Law / P. H. Glenn. – 2nd ed. – New York: Oxford University Press, 2004. – 328 pp.

ОЛЕКСІЙ КУРІННИЙ, 12.10.2012

//www.slovoidilo.com/istoriya-allart/25-polityka/2305-2012-10-12-18-13-27.html

Андрій Нечипоренко. Повстання - основний засіб захисту прав людини 

Юрій Кириченко. Щодо конституційного закріплення захисту прав і свобод людини і громадянина (право на захист)

Всеволод Речицький. Ідея обмеженого правління як політико-правова доктрина 

Олександр Северин. Jus resistendi (Право на спротив) 

Заява Всеукраїнського Об’єднання «Народна Конституція» про гарантії для Українського Народу 

Заява Всеукраїнського Об'єднання «Народна Конституція» про право народу на повстання 

Право на повстання - право на восстание. Дайджест 1
Право на повстання - право на восстание. Дайджест 2

//zmejgorynych.blogspot.com/2010/09/blog-post_26.html