Українське суспільство і Конституція. Актуальність незворотніх та ефективних змін

Ми вже за крок від того стану, коли

організовані сили суспільства можуть знищити

ті спонтанні сили, які здійснюють поступ.

Фрідріх А. Гаєк

І. Свобода і традиція

Відновлення української державності 18 років тому стало наслідком тривалої спільної боротьби за свободу і право людини й народу вирішувати свою долю самостійно. Свобода, як і рабство, ніколи не приходять самі собою – ті чи інші стани людського існування складаються під впливом певного ґатунку свідомих і несвідомих дій індивідів, покликаних розв’язувати завдання спільного щоденного життя. У нашому цивілізаційному просторі під впливом секулярного просвітницького оптимізму прийнято вважати, що людина народжується вільною, але якісь лихі зовнішні сили підступно її ошукують і перетворюють у раба чи кріпака. Очевидно, таке уявлення про свободу грішить спрощеною легковажністю, з якою сприймаємо природу людини та її розум. Треба взяти до уваги, що людина стала цивілізованою значною мірою всупереч своїм безпосереднім і найближчим бажанням, а її розум також є продуктом конкретного суспільства і його культури.

Сучасне уявлення про свободу, поширене в українському суспільстві на рівні повсякденності, досить туманне і переважно містифіковане тривалим ідеологічним пануванням платонівської православної і марксистської доктрин.

Від народження людині справді дано багато – вона приходить у світ із здатністю свободи волі, проте не стає від цього автоматично вільною. Поруч з людьми вільними, існують люди несамостійні й невільні; немало і таких, що добровільно приймають залежність, не сповна усвідомлюючи свій стан. Те ж саме можемо сказати і про різні суспільства. Правда, немає народу, який хотів би добровільно прийняти рабство чи покріпачитися.

Джерелом вчинків є людина, але не інертна, а мисляча, яка осягнула природу свого стану і прагне змінити його на кращий – поліпшити саму себе або позбутися гріха. Межа свободи кожного обумовлюється можливостями артикуляції проблем та прийняття якісних спільних рішень у конкретному суспільно-політичному публічному просторі.

Передумовою для прийняття вагомого рішення завжди є мовно-мовленнєва активність індивіда та міра його громадської активності. Усуватися від участі у прийнятті рішення – це усуватися від здійснення вибору і від здійснення власної свободи. Якість прийнятих рішень, а отже і межа свободи людини, залежить від багатьох чинників: серед них – бажання і потреби, але також освіта і знання. Саме знання і, відповідно, інтелектуальна активність людини, відіграє дедалі вагомішу роль у цивілізаційному процесі. Відомий австрійський вчений, лауреат Нобелівської премії 1974 р. в галузі економіки, Фрідріх А. Гаєк наголошував, що

«всі правила поведінки служать певному типу суспільного устрою, але хоча суспільство вважатиме за необхідне впроваджувати певні правила поведінки, щоб захистити себе від краху, але не суспільство із заданою структурою створює для себе відповідні правила, а саме правила, які практикувалися небагатьма, а потім наслідувалися багатьма, створювали суспільний устій певного типу. (…) І оскільки ми завдячуємо устроєм нашого суспільства традиції правил, які ми не дуже добре розуміємо, то весь прогрес повинен основуватись на традиції. Ми повинні будувати на традиції і можемо лише підправляти її наслідки».1

Буває, що розум людини і навіть цілої спільноти перебуває у пастці власної традиції узвичаєної у прецедентах прийнятих попередниками рішень з приводу проблем спільної безпеки. Тому дуже важливо розрізняти традицію, що склалася на основі суспільної, (публічної, якщо така є) підтримки приватної свободи людини, від традиції, що склалася на основі чисто адміністративного і політичного патерналізму-клієнталізму.

Оскільки цінність свободи належить до універсальних людських вартостей, то не цілком розумно спиратися лише на так звану національну традицію, коли стоїмо перед проблемами свободи всіх і спільної безпеки. Потрібно розумово вийти за обмеження локальними традиціями життя, адже іноді може виявитися, що ці традиції належать до патріархальних, кріпацьких, колоніальних, імперських, чи навіть малоросійської, про яку знаємо в Україні. Отже, йдеться про прилучення до універсальної традиції підтримки свободи людини; вона існує як традиція громадянського поступу і демократичного самоврядування і носить міжнародний характер. Тому, наприклад, референдум з приводу свободи приватної власності за Сталіна не дав би такої відповіді, як за Горбачова. Чи це означає, що більшість завжди права?

ІІ. Традиція громадянського поступу, її ціннісне та нормативне втілення

У процесі культурного і громадянського поступу змінюються не тільки можливості, але й наші емоції, бажання і цінності, модифікується розум та інтелект. Усе це загалом впливає на ефективність суспільства і його спроможність забезпечувати людині високі чи низькі стандарти життя та розвитку. Отже, це далеко не другорядне питання: на яких традиціях має розвиватися українська держава, щоб бути ефективною і сприятливою для людського зростання? Своєю чергою, взаємини, стосунки і відносини між людьми

«формуються під впливом переконань-цінностей, що відповідають усталеним потребам і уявленням про справедливість».2

У книжці, яка здобула визнання у світі і нещодавно втретє перевиданій в Україні за назвою «До ефективних суспільств. Дороговкази в майбутнє», Богдан Гаврилишин обґрунтував концепцію, що основною детермінантою суспільної ефективності виступає суспільний лад, або устрій.

Суспільний лад включає в себе три елементи: цінності, політичне правління та економічну систему, які перебувають у тісній взаємодії. Оскільки цінності існують лише через людину та суспільні стосунки, то природно, що вони пронизують собою й політичне правління, та економічну систему.

З огляду на історію, суспільний лад поділяється на два типи (Ф. Гаєк): «створений» і «вирощений». Створений лад є екзогенним, або штучно впорядкованим, він цілком керований як організація життя. Такий тип ладу або порядку греки називали словом «taxis», він властивий, наприклад, військовому порядку. До цього ж типу суспільного ладу належать комуністичний і націонал-соціалістичний режими, організовані у ХХ столітті.

Вирощений лад належить до ендогенного чи спонтанного; джерела його походження криються не лише у раціональному розумі людини, але й губляться у соціальній природі людини та природі життя як такого. Це лад, що розгортається еволюційно, самоврядно; у ньому природа, життя і розум перебувають у когерентному зв’язку. Греки називали такий тип устрою «kosmos» і позначали ним «правильний порядок у спільноті чи державі».

Обидвом типам суспільного ладу притаманні певні цінності, проте залежно від його змісту істотно відмінним буде сприйняття і тлумачення цінностей свободи, права і законів. Першому типу устрою властива егалітарно-колективістська ціннісна орієнтація з унітарним політичним правлінням та адміністративно-командною системою.

Проголошення в 1991 році суверенності України – далеко не випадкова подія українського поступу, як це іноді намагаються подати недружні до українства політичні групи. Незалежність не «звалилася з неба» і не стала наслідком переляку комуністичної верхівки. За нею стоїть тривала історія українського суспільно-культурного поступу, що складався довкола боротьби за свободу людини, яка перебувала під різними колоніальними режимами. Українська державна незалежність прийшла з багатовікової традиції, що розгорталася як стадії громадського, а пізніше громадянського поступу. На інституційному рівні самоорганізовування життя серед таких стадій потрібно назвати: самоврядність української громади, яка вже від ХІV ст. знала норми Магдебурського права; козаччину з її виборюванням прав і вольностей та правилами обрання гетьманів, суддівську практику, що опиралася на Литовські статути і зберігала незалежність від центральної політичної влади; військовим опором Б. Хмельницького, І. Мазепи, українських січових стрільців; розгортання боротьби за українську культуру і розкріпачення людини у Кирило-Методіївському братстві 1847 року; організацію державного життя після Першої Світової війни; в опорі тоталітарним режимам у 1940-ві та 1960-70 роки й формуванням Гельсінської спілки для захисту прав людини; створенням Товариства української мови та Народного руху у переддень розвалу СССР.

Не менш вагомим у справі відстоювання вольностей людини і народу є процеси і явища, що характеризують дискурсивно-етичний рівень добору і ствердження цінностей свободи і гідності особи у її приватному і публічному просторах. Це вільнолюбні українська пісня і дума; це класична художня література з ідеєю народного опору, що у творчості Тараса Шевченка переросла у відкритий заклик до повалення деспотичного монархічного режиму і зображення «землі вольної, нової», де поважають громадянські «праведні закони»; це культурний ренесанс 1920-х років і резистанс шістдесятників. Не випадково, ще у 1710 році створюється документ, назва якого починається словами «Договір та встановлення прав і вольностей Війська Запорозького та всього вільного народу …». Йдеться про відому тепер Конституцію Пилипа Орлика, що визнається у світі як «перша європейська конституція у модерному значенні». Підстави для такого твердження є вже навіть у тому, що в нормах цього правового акту «вже містилися елементи теорії природного права, а головне — положення теорії поділу влади в організації державного управління за трьома напрямами, які функціонують самостійно, — законодавчий, виконавчий, судовий» (В. Шишкін).

Треба підкреслити, що інституційний і дискурсивно-етичний рівні самоорганізовування і самоусвідомлення є нерозривними; вони спільно конституювали соціально-культурну ціннісну основу громадянського поступу як українську традицію прагнення свободи та її здобування. Тому не може бути сумніву, що відновлення державної незалежності 1991 року стало лише політичним втіленням цінностей традиції громадянського поступу. Не можна також нехтувати тим, що громадянський поступ в Україні давався ціною мільйонів і мільйонів людських жертв.

Внаслідок тривалої колоніальної організації суспільного життя у соціально-політичній і культурній дійсності України вкорінилися протилежні за значенням, переважно егалітарно-колективістські інституційні та дискурсивно-етичні цінності. Їхніми носіями були не лише колонізатори, але й автохтони, які облаштовували власну свободу коштом наділених чужою владою привілеїв, посад, майна та політичних преференцій передусім у ділянці застосування російської мови і культури. Як у будь-якій колоніальній дійсності, в Україні небувалого поширення набув патерналістсько-клієнтальний тип стосунків між людьми та відносин між інституціями. Скажімо, не лише службовець і пенсіонер є клієнтами влади чи державного бюджету, але й бюджети селищної чи міської рад залежать від волі державних чиновників у центрі. Пристосуванство, корупція, запобігання перед владою, глуха байдужість до людини, з одного боку, та недовіра, ворожість, шахрайство і лицемірство, з іншого – стають поширеними нормами суспільних відносин і колоніальної звичаєвості частини населення.

Найбільшу руйнацію українському суспільству принесло комуністичне панування. Керуючись марксистсько-ленінською доктриною, комуністи позбавили українців приватної і громадської власності, чим докорінно знищили українську громаду і смертельно підірвали традицію громадянського поступу. В Україні Голодомор був влаштований з подвійною метою: колективізувати приватного працівника й усунути етно-культурні передумови громадянського поступу, цінності якого були головним джерелом спонтанного й організованого опору зовнішній диктатурі. Людина, яка чудом вижила, регресувала до стану державного підданого: вона була позбавлена приватної власності, могла фізично існувати лише як лояльна до політичного режиму особа, цілковито залежна від державного бюджету, тобто від волі компартійних чиновників.

Таким чином, станом на 1991 рік соціально-культурна дійсність українського суспільства визначалася комплексною дією відразу кількох тенденцій: 

а) громадянського поступу (зберігався переважно на дискурсивному рівні і лише частково на етичному); 
б) колоніально-імперського спадку; 
в) постгеноцидної аномії; 
г) посткомуністичного патерналізму. 

На відміну від першої тенденції, усі решта діяли і на дискурсивно-етичному, і на інституційному рівнях.

Проголошення державної незалежності 1991 р., що стало інституційним втіленням тенденції громадянського поступу України, неминуче зіштовхувалося в антагоністичному протистоянні з усіма іншими названими тенденціями. Зрозуміло, що для успішного розгортання національних інститутів, покликаних втілювати цінності громадянського поступу, в основі яких лежить визнання свободи людини і прав громадянина, та для забезпечення суспільної ефективності неминуче треба усунути перешкоди, що зберігалися у контекстах, набутих колоніально-комуністичних практик. На жаль, цього не було зроблено.

Нинішня Україна – це суспільство з інтенцією на масове споживання, властивою для індустріальної стадії розвитку, а не постіндустріальної, з її пріоритетом щодо конечної потреби у якісній освіті, медицині, ґрунтовних знаннях і високій кваліфікації працівників, чистому довкіллі тощо.

Уже за умов державної незалежності вагомим кроком громадянського поступу стало прийняття Конституції України 1996 року, яка ствердила принцип верховенства права і демократичні цінності врядування. Водночас вона закріпила за Президентом політично і юридично вагомі повноваження. Безперечно, що прийняття демократичної Конституції було подальшим розгортанням традиції українського громадянського поступу з його інтенцією на цінності свободи людини і громадянина та демократичними принципами поділу і функціонування державної влади.

Пов’язана з масовим обезвласненням посткомуністичної людини проблема, яка потребувала негайного розв’язання на користь суспільства ще у перші роки відновлення незалежності, так і залишалася нерозв’язаною. Підступитися до неї заважали норми і цінності, які продовжували жити (часто у неформальних взаєминах і стосунках) у контекстах окреслених вище тенденцій.

Як відомо, позбавлена власності людина, йде у найми до держави або до власника. Перебуваючи у цілковитій залежності від влади, публічна поведінка особи не буде такою, як у того, хто здобуває засоби для прожиття не лише власною працею, але й власною справою. На жаль, переважна більшість населення, позбавлена приватної власності станом на 1991 рік, перебуває майже у тому ж стані і в 2009 році. Придбання у власність кватир і навіть автомобілів не розв’язує головної соціально-економічної проблеми – формування середнього класу, як основного джерела приросту державного бюджету та формування активного громадянського суспільства у розвинених країнах. Замість прозорої і справедливої приватизації відбулося нове організоване пограбування й масовий обман населення. Найбільша частина колишньої державної власності опинилася в руках колишньої колоніальної комуністичної та комсомольської партійно-державної номенклатури.

Свобода громадянина сучасної України виявилася переважно декларативною, оскільки його права і свободи не поширилися на його економічний стан. Тому стверджувати, що в Україні існує громадянське суспільство тільки тому, що в ній числиться понад 30 000 громадських організацій, – це видавати бажане за дійсне.

Ще Джон Локк у ХVII столітті обґрунтував, що громадянське суспільство починається з юридичного і практичного забезпечення права людини на свободу приватної власності, джерелом якої має бути її власна вільна праця.

Замість справедливого розподілу так званої «народної власності» колоніально-комуністична номенклатура прибрала її до своїх рук. Нині фактично 100 сімей володіють понад 90 відсотками національного багатства. Головним засобом набуття власності стала влада. Причому до привілеїв, наданих ще совєтською владою, додалися сотні і сотні нових, виписаних табелем про ранги державних службовців та Законами Верховної Ради. Саме тут прихована причина небаченої корупції, агонії правосуддя, параліч демократичних інститутів. Замість розгортання традиції демократичного самоврядування і посилення інституційної правової сфери в Україні почав утверджуватися кримінально-олігархічний клановий режим з неофеодальною системою цінностей і відповідним суспільним ладом. Тобто, неусунуті антидемократичні тенденції минулого з’єдналися з новою кланово-олігархічною владою-власністю, вступили у фазу реваншу і почали брати гору на рівні партійного будівництва і державної влади. Замість співробітництва гілок влади, яке демонструють національні держави, в Україні визрівало і почало брати гору протистояння, породжене збереженими антагоністичними системами соціально-культурних і політичних цінностей та підкріплене широко трансльованою ідеологією ринкового фундаменталізму.

За цих умов для спонтанного життя, що зумовлюється цінностями свободи індивіда та його суспільними публічними успіхами, залишалося дедалі менше простору. Влада воліла контролювати не лише розподіл майна, власності й ресурсів, але і засоби масової інформації, правосуддя та процеси виборів на всіх рівнях. Це був 2004 рік. Космос суспільного життя почав перетворюватися у «taxis» кланово-олігархічного порядку.

III. Потреба інституційних перетворень

Тринадцять років незалежності і відносної свободи, проте, зробили свою справу. Традиція громадянського поступу все ж істотно втілилася в інституційні форми соціального буття і, головне, сформувалися її суспільні, партійні та державно-політичні носії. Інсинуації щодо переобрання президента Л. Кучми на третій термін, у чому безперечно були зацікавлені кримінально-олігархічні клани, призвели до зростання громадянського напруження у суспільстві. Загроза приходу до президентської влади через фальшування виборів у минулому двічі чи тричі судимого прем’єр-міністра викликала спонтанний масовий опір молодого протогромадянського суспільства. Цінності свободи і демократії, що призвели до відновлення державної незалежності у 1991 році, тепер заявили про себе космосом Помаранчевої революції. Це стало свідченням того, що суспільство готове до поглиблення історично набутої тенденції громадянського поступу, прагне радикальних реформ в усіх сферах соціально-культурного і державно-політичного життя. Більше того, постгеноцидна громада виявила подиву гідну відразу до насильства і помсти і повторила чин великого Махатми Ганді. (Треба думати, що, виходячи з тих самих ціннісних мотивів, українська громада не мала б перетворитися у непримиренного суддю над Президентом В. Ющенком за його відмову від помсти над своїми ворогами й опонентами).

Проте сили були нерівні. Напередодні приходу команди Віктора Ющенка до влади опозиційні чинники (фактично антиукраїнські) зуміли взяти реванш через отруєння кандидата у президенти і внесення змін до Конституції. Наслідком стала фактично майже річна фізична недієздатність новообраного Президента і фатальне розбалансування гілок влади. Підступна зміна конституційних повноважень на користь Верховної Ради, депутати якої обираються за закритими кланово-партійними списками, та ще й в умовах інтегрованого постколоніального, посткомуністичного і постгеноцидного спадку, могла призвести лише до того, до чого і призвела – до неконтрольованої боротьби за владу-власність. Послухаємо спостереження Богдана Гаврилишина, висловлені ним тридцять років тому на основі дослідження влади, що функціонує за типом противаги. Про Україну тоді не йшлося.

Б. Гаврилишин приходить до висновку, що коли основним мотивом опозиції стає прагнення до влади, то поведінка учасників політичного процесу набирає характеру протидії.

«Цей процес можна назвати соціально-політичною ентропією. (…) У кінцевому підсумку він стає інституалізованою, законною і навіть доброчесною руйнацією влади… Система перетворюється на політичну біржу, де влада може перейти до тих, хто пропонує найбільшу ціну. Коли опозиція приходить до влади, ролі змінюються, а процес триває. (…) Щоб залишитися при владі, слід підтримувати популярність серед виборців. Подальші дії мотивуються більше бажанням виграти наступні вибори, ніж максимальним суспільним благом. Скорочується відтинок часу на прийняття політичних рішень. Недооцінюються наслідки на далеку перспективу, менше застосування знаходять раціональні заходи і в результаті основні проблеми залишаються нерозв’язаними. У зв’язку з цим дуже красномовною є нинішня нездатність справитися з інфляцією у суспільствах, де популярність – необхідна умова перебування при владі».3

Закрадається думка, що ініціатори проведеної Конституційної реформи, яка до краю розбалансувала владні повноваження в Україні, також були знайомі з наведеним аналізом, інакше неможливо зрозуміти її сенс.

Таким чином, еволюція українського громадянського поступу, що її в силу історичних обставин очолив Президент В. Ющенко, була підірвана через зменшення президентських повноважень і розбалансування гілок управління. Натомість відбулося посилення повноважень Верховної Ради з її непрозоро обраним складом депутатів, що прийшли до влади з волі вождя-лідера, який представляє партійно-олігархічний клан, а зовсім не програмну політичну партію. Це дозволило заново інституалізувати в нових українських умовах старі колоніально-імперські орієнтири і цінності. Нині діюча Верховна Рада перестала бути представництвом народу, і лише незначна частина її депутатів виражає цінності того громадянського поступу, який призвів до відновлення української суверенної держави. Очевидно, що такий стан речей, закріплений внесеними змінами в Основний документ держави, сприятиме реставрації зовсім не демократичних і не громадянських цінностей.

IV. Від постколоніальної традиції до ефективної держави через нову демократичну Конституцію

Нинішній конституційний стан з обумовленим ним взаємопоборюванням гілок влади – це шлях до новітнього закріпачення кримінально-олігархічним капіталом, а також дорога до неоколоніального суспільного становища. Особливо треба наголосити, що цінності обезвласненого суспільства спонукають людину, яка ледве виживає за рахунок пенсії чи державної зарплати, до девіантних варіантів прийняття рішень і вибору поведінки. Йдеться про реальну можливість фактично масового підкупу виборців чи впливу на їх рішення маніпулятивними виборчими та інформаційними технологіями. З досвіду попередніх виборчих кампаній знаємо, що рішення особи, кого вибирати, приймалося нерідко під впливом 50 чи 100 гривень або навіть, як у Києві, п’ятикілограмового пакета продуктів. Людина, яка перебуває лише на утриманні держави, поводиться не цілком так, як людина, яка живе з власного чесного бізнесу. Відомо також, що корисливі мотиви вибору не обов’язково властиві для людини незаможної. Постгеноцидну девіацію мотивів вибору можна спостерігати і серед заможних державних службовців, і серед народних депутатів. У такому колоніальному спадку криється дуже вагома причина того, щоб надати перевагу президентській формі правління перед парламентською: половину населення підкупити значно важче, аніж сотню – другу депутатів.

Отже, дбаючи про ефективний суспільно-політичний лад, не маємо права залишати текст Основного Закону України без принципових змін. Окрім уже вказаних недоліків, що призвели до розбалансування гілок державної влади і свідомо чи несвідомо підірвали кумулятивний ефект традиції українського громадянського поступу, діюча Конституція також далека від досконалості у частині констатації невід’ємних прав та основоположних свобод громадян. Аналіз, проведений Харківськими правозахисниками, показує, що

«Конституція України містить у собі неприпустимо велику кількість непрямих обмежень громадянських, політичних та особистих прав і свобод». Про це зокрема йдеться у висновках Євгена Захарова та Всеволода Речицького. Загалом, «ретельний аналіз, який був проведений експертами Харківської правозахисної групи, не залишає сумнівів, що фактично Українська Конституція в частині прав людини не є взірцем і є нічим іншим, як перекручуванням прав людини (Жан-Франсуа Ревель). Саме тому існує суттєва потреба оновлення Конституції України не лише в частині розподілу повноважень між різними гілками влади, а й в частині закріплення прав і основоположних свобод»4.

У зв’язку з вищенаведеним і особливо враховуючи перманентність політичної кризи у державі та наростання конфліктів у системі державного регулювання відносин, треба вітати ініціативу Віктора Ющенка щодо проведення конституційної реформи і винесення на загальнонаціональне обговорення проекту оновленої редакції Конституції. У пояснювальній записці до проекту Закону України «Про внесення змін до Конституції України» зазначено, що метою і завданням оновлення Основного Закону, окрім усунення неузгодженості між гілками влади, є зокрема посилення конституційних гарантій прав і свобод громадянина, розвиток місцевого самоврядування, створення передумов для здійснення судової реформи і реформи правоохоронних органів, встановлення конституційних засад участі України у процесах світової і європейської інтеграції. Пропоновані зміни убезпечують конституційні засади реалізації принципів народного суверенітету і верховенства права, поглиблюють демократичні норми суспільного ладу, а також вносять додаткові регулятивні норми для забезпечення соціальної справедливості і розвитку громадянського суспільства. Набуло розширення конституційне регулювання інститутів безпосередньої демократії.

Важливим є врахування недоліків діючого Основного Закону у частині основоположних свобод: у новій редакції людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються найвищою, а не лише соціальною цінністю, як то зазначено у чинній Конституції.

Надзвичайно актуальними є пропозиції Президента України щодо скасування депутатської недоторкнності та встановлення виборів за відкритими списками – це створить умови для прозорого рішення й усвідомленого голосування передусім за реальних кандидатів, а не за лідера партії. Адже Верховна рада України перетворилася на основне джерело корупції, під її прикриттям перебувають депутати – кримінальні злочинці, велика частина депутатів зовсім не бере участі в процедурі прийняття законів – вони відсутні в залі засідань, проте за них голосують інші, фактично займаючись махінаціями, шахрайством та ошуканством виборців. Політична культура, яку демонструють депутати в приміщенні Верховної Ради та на різних «ток-шоу», має вкрай негативний вплив на суспільство і загрожує руйнуванням його громадянської етичної культури. За соціологічними опитуваннями лише 2 відсотки населення висловлюють довіру Верховній Раді. На сьогодні – це є головне гальмо суспільно-політичного й економічного розвитку держави, тому Верховна Рада має бути докорінно змінена, а це можливо лише на основі нового виборчого законодавства. Потрапляємо у зачароване коло – сама себе Верховна Рада, очевидно, не змінить. На такі системні зміни у Президента В. Ющенка була політична воля і, найголовніше, – він запропонував механізм і процедуру демократичних конституційних змін. Тепер, після його програшу на президентських виборах, ситуація ускладнилася: кандидати у президенти публічно заграють зі складом Верховної Ради і можуть піти на повну співпрацю з нею.

Окрім уже названих важливих змін, у проекті Конституції запропоновано відновити мажоритарну систему для місцевих рад, це дало б змогу голосувати за конкретну людину і повернутися лицем до громади, або, властиво, до традиції самоврядності і громадянського поступу, звільнивши громаду від зайвої опіки держави та з-під впливу фінансово-олігархічного капіталу.

Цілком позитивно сприймається пропозиція перетворення застарілої Верховної Ради на Національні Збори України, які складатимуться з Палати депутатів і Сенату. Це відповідатиме духу і традиції національного державотворення і, головне, розширить сферу народного представництва і демократії у суспільстві.

Винесений півроку тому на всенародне обговорення проект оновленої Конституції поповнився багатьма пропозиціями, уточненнями, доповненнями. Намір був цілком добрий і конструктивний – людям запропоновано публічно з’ясовувати важливі для всіх питання суспільного і державного устою. Це найоптимальніший шлях сучасного демократичного процесу – змінюємо Конституцію і в процесі її обговорення змінюємося самі. Адже надзвичайно важливим є факт залучення народу до публічної дискусії і процедур прийняття суспільно значимих рішень. Це цілком відповідає духові часу, а також показує, чи готові українські політичні еліти до консенсусу між собою, з одного боку, і з народом – з іншого. На жаль, політичні еліти виявилися представниками далеко не громадянської традиції, домагаючись винятково влади-власності, вони поширювали лише політичне протистояння і фактично саботували ініціативу демократичної трансформації українського суспільства. Це остаточно засвідчило, що в Україні панують політичні сили вчорашнього дня. Отож потрібно шукати вихід із ситуації через звернення до суспільства та незаангажованих владою-власністю громадських організацій і продовжити розпочатий процес конституційних дебатів, які можуть бути підсумовані скликанням народної Конституційної Асамблеї.

Якщо українське суспільство пройде процес загальнонаціонального обговорення і прийняття Основного Закону, то підніметься до нової суспільної і політичної якості, відомої як деліберативна демократія. Це реальний шлях до консолідації народу у єдиній політичній нації, що виростає на основі універсальної традиції громадянського поступу.

Вересень 2009 – лютий 2010

Анатолій Ф. Карась, доктор філософських наук, професор,

Генеральний секретар Світової Ради НТШ
Журнал «Універсум, 12.02.2010. 1–2 (195–196) 

//www.universum.lviv.ua/journal/2010/1/karas_1.htm

Примітки

1 Гаєк Фрідріх А. Право, законодавство і свобода. – К.: Аквілон-прес, 2000. – С. 368-369.

2 Гаврилишин Б. Дороговкази в майбутнє. До ефективніших суспільств. Доповідь Римському клубові / Переклад з англійської. – К.: Наукова Думка, 1990. – С. 12.

3 Гаврилишин Б. До ефективних суспільств. Дороговкази в майбутнє. Доповідь Римському Клубові. Вид.  3-тє, допов. – К.: Унів. вид-во ПУЛЬСАРИ, 2009. – С.51.

4 Оксана Нестеренко. Харківські правозахисники презентували новий проект Конституції України //www.khpg.org/index.php?id=1243412256

С. І. Васильківський. Сторожа запорозьких вольностей Полотно, олія. Близько 1890 р. //uk.wikipedia.org/wiki/Васильківський_Сергій_Іванович

Установчі збори для України

За повідомленням Майдан-ІНФОРМу від 25.01. 2010 (Всенародним Конституційним зборам – бути!), у чергову річницю Злуки українських земаль, у Києві відбувся всеукраїнський форум громадських організацій. Генерал-лейтенант СБУ Олександр Скіпальський, організатор Форуму, заявив, що готуватимуться умови для скликання Всенародного Конституційного зібрання, яке має вирішити майбутнє України. На Форумі було прийнято рішення про створення координаційної ради, куди увійдуть представники громадськості різних регіонів країни з метою підготовки наступного етапу – висунення делегатів для участі у Всенародних конституційних зборах.

1 лютого Оргкомітет Громадянської Асамблеї України звернувся з відкритим листом до кандидатів на пост Президента України з проханням дати відповідь, чи поділяють вони рішення Громадянської Асамблеї України про термінову необхідність проведення Конституційної реформи шляхом скликання Конституційних зборів.

Цього ж дня «Українська правда» надрукувала статтю старшого аналітика програми МЦПД «Демократизація та належне врядування» Віктора Чумака «Який шлях у Конституційної реформи в Україні?». Автор констатує: «59,5 % громадян України підтримують «обрання на всенародних виборах спеціального органу – Конституційних Зборів, – що розроблять проект Конституції, який буде винесений на всенародний референдум для затвердження». <…> З огляду на те, що політична еліта в Україні неспроможна на реалізацію Конституційної реформи, в силу існуючої політичної недовіри до політичних союзників або опонентів, а проблеми Конституції роблять українську державу все більш неконкурентоспроможною, росте сподівання що «конституційний пат» змусить політиків відкрити шлях для реалізації установчої влади українського народу».

Ці думки суголосні з моїми, оприлюднені УП 2007 року: 

«Установчі збори для України?» – 30.05.2007

//pravda. com.ua/articles/4b1a9d2521de9/ 

«Природне право» – 17.08.2007

//pravda.com.ua/articles/4b1a9d9367cbd/

«Єдиний важіль…» – 19.03.2009

//pravda.com.ua/articles/4b1aa4c180146/

Основний посил зазначених матеріалів такий. Щоб збалансувати владу, в найближчі три-чотири місяці слід скликати Установчі збори (Конституційну асамблею). Перше завдання УЗ – визначити соціально економічний устрій суспільства. Цей устрій має забезпечити умови зростання економічного добробуту країни та її громадян, дотримання свобод і соціального захисту.

Саме УЗ визначають повноваження та відповідальність кожної гілки влади, граничну кількість державних чиновників і розміри їхнього утримання. Ці норми мають бути зафіксовані, й надалі жодна гілка влади не може їх перевищувати.

Принцип відсторонення членів УЗ від влади і неучасті їх у виборних владних структурах у майбутньому гарантує, що при встановленні меж повноважень і привілеїв гілок влади вони створюватимуть їх не «під себе». Це найважливіша умова будівництва ефективних структур влади.

Головна особливість Установчих зборів полягає в тому, що після виконання покладених на них функцій їх члени уже ніколи не займатимуть виборних державних посад.

УЗ мають також строго розділити гілки влади, заборонити так зване «делегування повноважень» від однієї гілки влади до іншої. Саме через таке делегування виконавча влада звичайно підпорядковує собі інші структури, у результаті чого демократія замінюється авторитарним режимом і деспотією.

Установчі збори мали б затвердити не тільки новий виборчий закон, а й нову Конституцію (вона може бути й модифікованою сучасною). «Розвести» всі гілки влади повинна нейтральна сторона.

Оскільки в судовій гілці влади цілковитий обвал, то для посилення (чи тотальної зміни) цієї гілки влади необхідно здійснити два заходи: а) виборність суддів (як і депутатів); б) введення в судову систему інституту судових засідателів (у кожному засіданні має брати участь 10–12 засідателів).

Нинішня Верховна Рада цих змін, звісно, не внесе. Вона не змінить навіть закон про вибори. У нинішній кризовій ситуації в Україні єдиний важіль, який може зсунути замшілу (антидержавну по суті) політичну брилу з місця, – це Установчі (Конституційні) збори. Якщо вони (збори) не будуть скликані найближчим часом і не буде здійснене «перезавантаження» системи, держава може ввійти у стан ступору.

1 лютого 2010 року секретар Оргкомітету Громадянської Асамблеї України Андрій Когут надіслав листа кандидатам на пост Президента України. У ньому, зокрема, сказано: 

Необхідність проведення дієвої Конституційної реформи та внесення змін до виборчого законодавства – це ті основні завдання, що були визначені представниками понад півтисячі громадських організацій з усіх регіонів України під час Громадянських Асамблей 2007-2009 років. Без виконання цих завдань неможливе подолання системної кризи в Україні. Оргкомітет Громадянської Асамблеї України звертається до вас з проханням на теледебатах 1 лютого 2010 року, або в окремому виступі дати відповідь, чи поділяєте ви рішення Громадянської Асамблеї України про термінову необхідність: Конституційної реформи, шляхом скликання Конституційних зборів; реформи виборчого законодавства, зокрема запровадження системи «відкритих» списків під час виборів до Верховної Ради.

Треба думати, «Конституційний віз» таки мало-помалу рушає з місця…

Олег К. Романчук, шеф-редактор журналу «Універсум», 

кандидат філологічних наук

Журнал «Універсум, 12.02.2010. 1–2 (195–196)

//www.universum.lviv.ua/journal/2010/1/romanch_1.htm

С. І. Васильківський. Козача левада. Чумацький Ромаданівський шлях.
Початок 1890-х років. //web.znu.edu.ua/euk/articles/3_7.htm

Не все обнулилось, Леонид Данилович, не все

Если верить фотоотчетам моих коллег-журналистов, сделанных в ночь с 7 на 8 февраля, в ту поствыборную ночь, в «Интерконтинентале» яблоку негде было упасть. Причем, судя по снимкам, преклонить свою голову перед лидером президентской гонки (кому посчастливилось) или «перетереть» о будущем с членами его команды явились и те, кого ожидали увидеть в софитах победы Януковича, и те, о ком уже давным-давно забыли.

На свет появилось множество тех, кто почти пять лет вел полулегальную политическую и общественную жизнь, и кому ранее не нашлось особого применения в команде Януковича. Довженко, Гошовская, Резникович, Васильев и еще много таких же людей, о существовании которых «пересічний українець» наверняка уже не помнит.

Особенно уместно в этом контексте зазвучало интервью бывшего Президента Леонида Кучмы, данное им накануне выборов газете Corriere della Sera, где он говорит, что к власти возвращается его команда и его люди. «Все обнулилось. Я доволен, что все возвращается», - резюмировал Леонид Данилович, явно рассчитывая протолкнуть поближе к телу новоизбранного Януковича еще десяток-второй тех, с кем он коротал время в последние годы.

Вполне возможно, что это ему удастся.

Другой вопрос, насколько возможно тотальное «обнуление»? В этом у меня большие сомнения. И вот почему.

Я хорошо помню первые полгода пребывания в должности Президента Виктора Ющенко. Когда глава государства тратил до 80% своего времени, чтобы расплатиться со своими «кредиторами» («любыми» и не очень любыми «друзями», разными политическими командами (включая, и команду Юлии Тимошенко)) и на поездки за границу. Ожидается, что то же произойдет и с Януковичем. Только вместо публичных презентаций демократических выборов за границей Виктор Федорович может посвятить себя разрешению проблемы переселения отдельно взятых кабанов в рамках отдельно взятого «Межигорья». (Откровенно язвить по этому поводу я могу себе позволить хотя бы потому, что кандидат в президенты Янукович обещал на все статьи журналистов реагировать «с иронией». Демократ!!!)

Очевидно, если бы Янукович получил победу тогда, в 2004-м, он был бы иным, и отношение к нему было бы другим. В 2004-м Виктор Федорович был бы преемником, ставленником Семьи и покровителем олигархов. Да, он, как и его предшественник Леонид Кучма, приближал бы к себе одних, а через время – других, балансируя между группами влияния. Но тогда, в 2004, Янукович, выражаясь языком Бродского, «не клал бы ног своих на плечи».

В отличие от Януковича-2010. Да, сейчас Виктора Федоровича тоже поддержали олигархи. Но не стоит забывать, что Янукович-политик – это продукт лишь одного из них. Соответственно, о равноудалении и речи быть не может: ведь все равно Ринат Ахметов несколько роднее Дмитрия Фирташа. Поэтому все, что остается современному Януковичу – это свыкаться с ролью, которую ему начертит его же окружение (во многом более сильное, чем сам Лидер). А еще Виктор Федорович сможет иногда выбирать, с кем проводить больше времени – Левочкиным, Герман, Колесниковым или Азаровым? Вот и весь баланс, так сказать, Леонид Данилович…

Говоря об «обнулении», может быть, Леонид Кучма рассчитывает, что Секретариат Президента возглавит Сергей Левочкин, в свое время находившийся на должности первого помощника Президента Кучмы? Насколько Левочкин образца 2004-го года отличается от Левочкина-2010, судить трудно. Но то, что Левочкин – не Медведчук, так же ясно, как другая кучмовская истина: Украина – не Россия.

Хотя, что касается внешней политики, то можно быть более-менее спокойным: в ближайшее время Украину вряд ли ждут какие-то существенные колебания в этом вопросе. Потому что в повестке дня «регионалов» первым пунктом значится лишь выравнивание отношений с Россией. Это именно то, на чем всегда специализировался Леонид Кучма, не забывая потихонечку подтягивать страну к Европе.

Вот вчерашнее сообщение агентства УНИАН:

Лидер Партии регионов Виктор Янукович на посту Президента Украины, скорее всего, будет вести прагматичную политику, которая будет заключаться в лавировании между Западом и Востоком, как это делал бывший глава Украинского государства Леонид Кучма.

Как передает корреспондент УНИАН в Польше, такое мнение высказали большинство польских экспертов, которые на специальной конференции в понедельник анализировали в Варшаве результаты президентских выборов в Украине.

Директор польско-украинского фонда PAUCI Ян Пекло выразил сомнение, что В.Янукович, который, по предварительным данным Центральной избирательной комиссии Украины, выиграл выборы, будет делать резкие движения, направленные на более интенсивное сотрудничество с Россией.

По мнению эксперта, он также не будет замораживать отношения с Европейским Союзом и с НАТО, пытаясь максимально использовать выгоды, которые вытекают из сотрудничества с этими организациями.

Это мнение поддержал аналитик Варшавского университета Анджей Шептицкий, который напомнил, что в значительной мере собственно такую политику раньше проводил Леонид Кучма, который руководил Украиной с 1994 по 2004 год и ставленником которого на выборах шесть лет назад был В.Янукович.

Советник украинского правительства по экономическим реформам Марчин Свенчицки сказал, что В.Янукович будет вынужден сохранять и развивать добрососедские отношения с Российской Федерацией, которая является главным поставщиком газа в Украину и имеет ряд других рычагов влияния на украинскую власть.

Он не исключил определенных уступок В.Януковича россиянам, отметив, что вряд ли может дойти до полной переориентации внешней политики Украины новым Президентом на исключительно пророссийские принципы.

Я.Пекло также отметил, что В.Януковичу будет сложнее работать Президентом Украины, чем Л.КУЧМЕ, поскольку в стране сейчас действуют свободные медиа и активное гражданское общество, чего не было до Помаранчевой революции 2004 года.

Эксперты заявили, что вряд ли лидеру Партии регионов удастся повернуть ситуацию к временам правления Л.Кучмы, которые ассоциируются с нехваткой доступа к медиа оппозиции и так называемыми «темниками» с инструкциями, как освещать события в государстве и за рубежом.

Правда, Леонид Кучма гораздо больше внешних вопросов интересовался вопросами внутренними. Именно Леонид Данилович, уходя из активной политики, позаботился о том, чтобы больше никто и никогда не обладал теми полномочиями, которыми пользовался (и нужно сказать, активно) сам Кучма. Тогда, в 2004-м, регионалы голосовали за политреформу только потому, что не верили, будто Янукович когда-нибудь получит еще один шанс стать президентом. Но он им практически стал. А вернуть «былую мощь» Президентской вертикали вряд ли удастся. Вернее, будет это сделать непросто.

Якщо хтось захоче змінити конституційний порядок в державі, то він повинен буде застосовувати алгоритм, який кількома своїми рішеннями, якщо їх тлумачити системно, визначив Конституційний суд. Отже, їм треба буде провести три референдуми. Бо просто поставити на референдум питання, яку ви хочете Конституцію – таку чи таку – це антиконституційна дія, порушення президентської присяги. Так от на перший референдум потрібно виносити питання «Чи вважаєте ви, що нинішня Конституція має бути змінена, або необхідно прийняти нову Конституцію?» Народ, припустімо, говорить: «Так». Тоді його питають: «Як ви вважаєте, така чи інакша система влади нам потрібна?» А вже тоді конкретний проект закону про внесення змін до Конституції проходить всю процедуру, передбачену у 13 розділі Конституції – тобто все одно потрібно буде мати справу з Верховною Радою – і знову обов’язково виноситься на третій референдум. І от коли референдум затвердить цей законопроект – все, тоді зміни внесені остаточно. (Интервью Виктора Мусияки агентству «Главком»).

И в завершение выше написанного. Ну, не верю я, что все «обнулилось»! Хотя бы потому, что в 2004-м против той системы, которая существовала, был найден предохранитель. И он обязательно опять сработает, если кто-то попытается пойти на реконструкцию. Несмотря на то, сколько людей «из прошлого» вернется во власть.

09.02.2010 г.

Виктор Шлинчак, «Главком»

//glavcom.ua/articles/163.html

Віктор Мусіяка: Щоб розширити свої повноваження, Президентові потрібно буде провести три референдуми

З одним з авторів Конституції України, відомим юристом, віце-спікером Верховної Ради другого скликання, а нині – професором Києво-Могилянської академії Віктором Мусіякою «Главком» розмовляв про недосконалість виборчого законодавства, перспективи оскарження результатів виборів-2010 у суді та можливості розширення новообраним Президентом своїх повноважень.

Істерика навколо змін до закону про вибори ні до чого доброго привести не могла

Однією з найбільших інтриг кількох останніх днів перед голосуванням стали зміни до Закону про вибори. Табір Юлії Тимошенко називав їх безпрецедентним випадком зміни правил виборчої гри в її ході, за три дні до вирішального голосування...

Насамперед не зовсім відповідає дійсності твердження про те, що у нас ніколи не відбувалося змін до виборчого законодавства у процесі виборів.

Я вам нагадаю найвідоміший приклад: у 2004 році між другим і третім туром голосування, 8 грудня 2004 року, парламент вніс зміни до Конституції і одночасно, в пакеті – до Закону про вибори Президента Ющенка. Ці зміни можна називати саме так, бо вони значною мірою вплинули на результат тих виборів. Більше того, десь за два дні до голосування з’явилося рішення Конституційного суду про неконституційність одного з положень цього закону. Тоді ми теж перебували у цейтноті і були впевнені, що не те, що виборці, а й навіть не всі виборчі комісії будуть проінформовані про зміст цього рішення КС. Тому говорити про те, що зміни до виборчого законодавства в процесі виборів вносяться вперше у нашій практиці, можуть тільки ті, у кого щось трапилося з пам’яттю, або у кого совість нечиста.

Інша справа, що коли ухвалювались останні редакції законів про вибори до Верховної Ради і президентські вибори, звідти викинули абсолютно нормальне положення, яке повинно було б у них бути: про те, що за рік до виборів жодних змін до виборчих законів вносити не можна.

Наскільки відповідає дійсності заява Юлії Тимошенко про те, що ці зміни «не дають можливості провести чесні вибори»?

Все, що відбувалося навколо закону про вибори, не стало для мене несподіванкою, я передбачав всі ці загострення і катаклізми ще тоді, коли Блок Юлії Тимошенко і Партія регіонів разом, спільно приймали цей закон.

Найбільше списів було зламано навколо питання про кворум для роботи виборчих комісій. Юлія Володимирівна називала це питання найголовнішою причиною, яка буцімто не дасть можливості провести чесні вибори. Але скажіть, будь ласка, коли цей закон приймався, вони не розуміли, що формування виборчих комісій перед другим туром лише двома учасниками виборів – це ненормальна ситуація?

В обставинах, коли до складу кожної окружної виборчої комісії входять по сім представників кожного з кандидатів і для легітимності прийнятих рішень потрібен кворум у дві третини складу, як ви вважаєте, були підстави у однієї зі сторін передбачити, що інша сторона, програючи, почне використовувати свою можливість зірвати кворум, щоб не можна було встановити кінцевий результат? Були такі підстави. Одна сторона могла це робити на сході, інша – на заході, на півдні, в центрі, будь-де!

У цій ситуації, звичайно, почався цей пошук у напрямі зменшення кворуму. І я вважаю, що Юрій Ключковський запропонував справді непогану ідею про те, що кворум мусить становити 50% складу комісії плюс ще один її член – тобто проста більшість. Але, зрозуміло, якщо комісії формуються за принципом «50 на 50», то цього одного члена теж треба було б десь знайти. Виходячи з цього, я б зрозумів навіть, якби в законі прописали, що кворум – це рівно половина членів комісії. Але ж вони його взагалі не встановили, і це – найгірше!

Тобто ця норма закону таки залишала простір для зловживань?

Ми вже давно психологічно налаштовані на те, що у нас ніхто в системі влади особливо не поважає ані Конституцію, ані закони. Ми звикли до того, що закони останнім часом приймаються з максимальною кількістю «дірок», і тому звертаємо максимальну увагу не на те, як належним чином організувати той чи інший процес, а де є можливість для того, щоб не виконати закон, обійти його.

А насправді потрібно просто виконувати норми закону. Щоб обидва кандидати забезпечили присутність «своїх» членів виборчих комісій, щоб вони належним чином працювали, щоб спостерігачі фіксували можливі порушення, щоб кандидати використовували передбачені законом можливості протидії ймовірним спробам фальшування. Але якраз тому, що закон ніхто не поважає, про це ніхто навіть і не подумав.

Можливості для того, щоб результат виборів був викривлений, у законі дійсно є – і у нинішній його редакції, і у попередній. Йдеться, наприклад, про роботу представників так званих технічних кандидатів у виборчих комісіях у ході першого туру – були випадки, коли вони діяли в інтересах одного з фіналістів виборів і могли досить суттєво впливати на встановлення результатів виборів. Чи, наприклад, реєстр виборців – наскільки він є досконалим і яким є простір для зловживань...

Але я не бачу такого рівня можливості для фальсифікацій чи зриву виборів, до якого це було піднесено у останні дні перед виборами. Усе, в кінцевому підсумку, залежало від поведінки самих кандидатів у Президенти. Якби вони були налаштовані на те, щоб належним чином організувати виборчий процес, то вони мали б усі можливості для того, щоб це зробити – причому і за старим законом, і за новим. Емоції, які нагніталися навколо змін до Закону про вибори, – це істерика, яка ні до чого доброго привести не могла.

Багато дискусій у політикумі викликав підхід, який застосувала ЦВК при організації голосування на дому. Його теж називали одним із можливих способів фальсифікації виборів...

Навколо цього теж здійняли забагато галасу. Закон прямо передбачає, що на таких виїздах повинні бути присутніми представники обох кандидатів, до того ж при цьому мають право бути присутніми спостерігачі. Одним словом, все залежить лише від того, як ви організуєте цей процес. Якщо ви не довіряєте один одному, то у вас є забезпечена законом можливість проконтролювати і зафіксувати будь-які порушення.

Але наскільки нормальною є ситуація, коли ЦВК ухвалила рішення про те, що охочий проголосувати на дому не зобов’язаний пред’являти жодної довідки про те, що він не може, скажімо, пересуватись?

Насамперед, я нагадаю, що ті, хто активно протестували проти цього положення, самі ухвалили чинний закон про вибори Президента. У його тексті справді не вказано, що той, хто хоче проголосувати на дому, має пред’являти якусь довідку.

Особисто я зі змісту самої цієї статті розумію, що якийсь документ, який підтверджує, що виборець не може проголосувати по місцю голосування, на дільниці, має бути. Ти повинен довести, що дійсно не можеш прийти на дільницю, а не просто сидиш собі вдома і покашлюєш. Але з іншого боку – як бути зі старенькими виборцями, у яких конкретної болячки немає, але їм просто через вік важко дійти до дільниці, тим більше по такій погоді, коли не розчищені оці всі дороги? Хто їм дасть довідку?

Тому потрібна ця довідка чи ні мав би сказати не звичайний, а Конституційний суд.

Водночас я повторю, зі змісту закону для мене зрозуміло, що фізична нездатність прийти на дільницю повинна бути чимось підтверджена. Однак навряд чи це можна підтвердити якось інакше, окрім просто візуально побачити, що людина справді не може реалізувати своє право голосу безпосередньо на дільниці. Тому це все неоднозначно.

Коли ви говорите про недосконалість чинного закону про вибори Президента, то можна пригадати, що його текст писали кваліфіковані юристи, які представляли обидві політичні сили – і БЮТ, і Партії регіонів. Чому вони допустили, що у цьому законі виявилась така величезна кількість «дірок»?

Я можу помилятися, але мені здається, що однією з основних цілей розробників цього закону було не дати Вікторові Ющенку використати адмінресурс у ході першого туру.

А крім того, у той час, коли розроблявся цей закон, обидві ці політсили ще розглядали можливість створення коаліції. Пам’ятаєте, у них тоді не було протиріч, вони ухвалили цей закон конституційною більшістю, подолали президентське вето.

Чи передбачена в Україні відповідальність за порушення виборчого законодавства і чи можна цією відповідальністю когось зараз налякати?

За порушення виборчого законодавства – за фальшування, знищення документів, перешкоджання голосуванню тощо – передбачена адміністративна і кримінальна відповідальність, у залежності від важкості конкретного правопорушення.

Щодо того, чи можна налякати... Після 2004 року це питання було поставлено дуже гостро, і до відповідальності було притягнуто кілька сотень громадян, хоч, як підкреслюють зараз політики, це не були порушники першого ешелону. Проте все одно це свідчить про те, що ця відповідальність є, вона реальна.

Я думаю, що сам факт того, що когось за порушення виборчого законодавства уже притягали до відповідальності, має певне превентивне значення.

Лакуни у законодавчому полі створювалися спеціально

Що повинно статися для того, щоб вибори були визнані недійсними в масштабах дільниці, округу, країни?

Визнання виборів недійсними взагалі не передбачено законодавством. Можна визнати голосування таким, що не відбулося, в рамках окремої дільниці. Про це говорить 80 стаття Закону про вибори Президента. Для цього потрібно, щоб масштаби порушень на конкретній дільниці були такими, що внаслідок їх неможливо достовірно встановити результати волевиявлення виборців. Тобто випадків незаконного голосування, вкидання або знищення бюлетенів має бути не менше 10% від загальної кількості виборців, що проголосували на цій дільниці.

А в рамках округу?

Частина 3 статті 83 Закону про вибори Президента прямо забороняє визнання голосування недійсним в межах територіального виборчого округу. Але, скажімо, коли у Центральній виборчій комісії з’являться протоколи з кожного округу і з них випливатиме, що, скажімо, голосування на більшості дільниць було визнано таким, що не відбулось, і таких результатів по Україні буде величезна кількість, то як бути у цьому випадку?

Тоді, очевидно, рішення ЦВК про встановлення результатів виборів буде оскаржуватися і буде поставлено питання про те, що масштаби порушень виборчого законодавства можуть свідчити про незабезпечення належного волевиявлення громадян. Тоді, в принципі, суд матиме підстави поставити під сумнів кінцевий результат виборів і винести відповідне рішення. Зрозуміло, не таке, як Верховний суд виніс у 2004-му, не про третє голосування, а про визнання тих чи інших підстав у протоколі про остаточні результати виборів такими, що не відповідають закону. В такому разі вибори мають бути визнані такими, що не відбулися, і тоді треба йти на повторні вибори.

Але яким для цього має бути масштаб порушень? Скільки їх для цього має бути?

Це уже повинен буде оцінити суд. Що, у 2004-му, суд встановив масштаби порушень? Він сказав: масштаби страшні, об’єм фальшувань величезний. Але навіть не встановив, хто фальшував, навіть не вказав, чи це мало місце з боку Януковича чи Ющенка.

Прокоментуйте, будь ласка, досить популярну зараз тезу про те, що результат нинішніх виборів буде встановлений в судах.

Він не може бути встановлений в судах. Повноваження встановити результат виборів за законом має винятково Центральна виборча комісія. А суд – у даному випадку, Вищий адміністративний – може оцінювати відповідність дій ЦВК зі встановлення результатів виборів закону

Оскаржити до Вищого адміністративного суду можна лише протокол ЦВК про обрання того чи іншого кандидата на посаду Президента?

Так. І тут є один цікавий момент. У новому законі про вибори Президента, враховуючи те, що було в 2004 році, передбачено, що переможцем другого туру стає той із учасників, якого з голосу оголосив головуючий на засіданні ЦВК. Тобто не так, як було у 2004 році, після публікації в «Урядовому кур’єрі» і «Голосі України», бо, як ви пам’ятаєте, тоді просто не дали надрукувати ці газети, а просто після оголошення з голосу. Тобто зараз закон передбачає дещо спрощений порядок оголошення переможця виборів.

Виходить, що ЦВК виносить рішення про те, що за результатами повторного голосування переможцем визнається такий-то суб’єкт. Це рішення може бути оскаржене, але переможець виборів – уже оголошений. Вищому адміністративному суду на розгляд цієї справи дається конкретний строк – п’ять днів, протягом яких переможець виборів перебуває у такому дещо підвішеному статусі особи, обраної на посаду Президента. А потім ВАС або визнає рішення ЦВК таким, що не суперечить закону, Конституції тощо, або знаходить якісь підстави для того, щоб визнати його таким, що не відповідає закону.

Вищий адміністративний суд — це єдиний суд, який може винести таке рішення?

Так. Можна лише допустити зовсім фантастичну ситуацію, якщо будуть знайдені якісь обставини, які не були виявлені на той момент, коли виносилось рішення Вищим адміністративним судом... Але уявити собі, які це можуть бути обставини, мені дуже важко.

Але якщо таке все ж таки станеться, який суд розглядатиме цю справу? Знову Вищий адміністративний?

Ні, тоді це буде така остаточна, остання з можливих касація, суперкасація, і розглядатиме цю справу Верховний суд. Але зараз ми говоримо на чисто гіпотетичному рівні, бо з огляду на те, що зараз відбувається, виключати не можна нічого. Я все ж таки думаю, що все завершиться після рішення Вищого адміністративного суду, воно буде остаточним.

Проте якщо ви кажете, що ймовірність цієї суперкасації до Верховного суду таки існує, то я не можу не згадати про реєстрацію в парламенті проекту постанови про скасування постанови про обрання Василя Онопенка на посаду судді Верховного суду...

Це чисто політична акція. Скасувати постанову про обрання Онопенка суддею ВСУ неможливо. Конституція і Закон про статус суддів передбачають порядок позбавлення судді свого статусу. Має бути проведене розслідування, відповідне рішення має винести Вища рада юстиції, вона має внести це питання до Верховної Ради...

Але чисто теоретично касація до Верховного суду на рішення Вищого адміністративного суду можлива?

Так, до повноважень Верховного суду належить перегляд судового рішення у зв’язку з винятковими обставинами. Але для цього треба, щоб були виявлені такі обставини, які зараз відсутні.

А в який строк після того, як ВАС винесе це рішення, це можна зробити?

Тут йдеться про касацію, а вона не має термінів. Але якщо робити це після того, як ВАС не знайде підстав для скасування чи визнання рішення ЦВК незаконним, тим більше, якщо до того моменту переможець встигне прийняти присягу... Я дуже важко собі уявляю, як у цьому випадку повернути все назад...

Скажімо, у 2004 році рішення щодо проведення так званого третього туру виборів прийняла цивільна палата Верховного суду України. І це при тому, що у чинному на той час законі говорилося, що розглядати таку справу мав би Вищий адміністративний суд, – на той час ми, Верховна Рада, уже сформували його склад! Значить, можна було ставити питання про те, чи належний суд розглядав цю справу.

Далі – законом було передбачено, що якщо суд визнає рішення ЦВК незаконним, скасовує його, то ця постанова суду передається до ЦВК, і ЦВК зобов’язана призначити повторні вибори. Отакий був порядок. І нічого ніде не говорилося про можливість якогось суду призначили повторне голосування.

До чого я веду: що якби хтось це рішення цивільної палати ВСУ подав до Пленуму Верховного Суду, і він знайшов там якісь обставини, які дали б підстави переглянути цю справу, – а такі підстави можна було знайти, а Президент на той час уже був би оголошений і прийняв присягу, то що треба було б робити у такому випадку? Уявіть собі цю ситуацію! Я вважаю, що її краще навіть не обговорювати.

Ситуація у Вищому адміністративному суді залишається неоднозначною. У голови цього суду Олександра Пасенюка закінчився термін повноважень. Прем'єр-міністр і перший заступник міністра юстиції не визнають його головою Вищого адміністративного суду, міністр юстиції визнає. Рада суддів не визнає, а Рада суддів адміністративних судів визнає... Які наслідки може мати вся ця ситуація?

Ця ситуація свідчить про наявність проблем у структурі нашої судової системи. Для вирішення цієї конкретної проблеми потрібно було зробити одну маленьку річ: після того, як КСУ у 2007, здається, році визнав неконституційним призначення Президентом голів судів, необхідно було в закон про судоустрій внести положення про те, хто ж тепер їх призначає. Однак до сьогоднішнього дня цього зроблено не було. А чому? Тому що до сьогодні продовжується боротьба за те, хто це буде робити. Тому що до сьогоднішнього дня вплив голів судів на рішення, які приймаються в цих судах, залишається величезним. Коли Президент призначав голів судів, то для отримання потрібного рішення достатньо було одного дзвінка глави Адміністрації чи Секретаріату. Тобто впливи на суддів чинились і чиняться дуже сильні, і незалежність суддів – це фантазії, на жаль.

Тому досі триває ця боротьба за право призначати голів судів. До сьогоднішнього дня виходило так, що явочним порядком Рада суддів України взяла на себе це повноваження і призначила більше семисот голів судів. І я, наприклад, вважаю, що цим повинна була б займатися саме Рада суддів, просто це треба прописати у законі.

Але виходить так, що Пасенюк був призначений на свою посаду Президентом. І навіть незважаючи на те, що рішення КС про неконституційність подібних призначень не має зворотної дії, його статус з моменту винесення цього рішення став дещо спірним. А в грудні 2009 року ще й термін його повноважень на цій посаді закінчився.

У мене складається таке враження, що всі ті речі в законі про вибори, про які ми говорили, і невирішення питань призначення суддів на адміністративні посади спеціально зберігалися до цього моменту. Вони що, не розуміли величезної вірогідності виникнення судових процесів щодо результатів виборів? Вони не розуміли нагальної необхідності урегулювання усіх питань, про які ми згадали, законом?

Чому тоді вони залишили всі ці питання невирішеними?

Я думаю, що ці лакуни в законодавчому полі, в правовому полі, які дають можливість по-різному оцінювати ситуацію і ставити під сумнів будь-що – і рішення судів, і склад суду, і результати виборів, – створювалися спеціально. Для того, щоб потім будь-якій аудиторії можна було пояснити: подивіться на ці кричущі порушення, хіба можна визнати ці результати виборів?

Якщо така ситуація справді влаштовує наших політиків, то це є справді апоґей, апофеоз отого всього антиправового, антиконституційного, що у нас в державі відбувається.

Ви сказали, що сподіваєтесь на те, що вибори в Україні, грубо кажучи, закінчиться рішенням Вищого адміністративного суду.

Ну, можна ще в Європейський суд з прав людини оскаржувати...

А результат виборів можна оскаржити у Європейському суді з прав людини?

А чому не можна? Це передбачено Конституцією. Її 55-та стаття говорить: «Кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна».

Якого обороту може набрати ця справа, якщо її візьме до розгляду Європейський суд з прав людини?

Я навіть не хочу розмірковувати про такі речі... Справді, ви може не тільки взяти до розгляду, а й розглянути, може винести рішення. Але ви знаєте, що Україні уже давно закидають і, більше того, навіть винесли нам спеціальне попередження, «чорну мітку» послали, що в Україні не виконуються багато рішень Європейського суду з прав людини.

Якою може бути роль парламенту у цих всіх післявиборчих процесах, зокрема судових розбірках?

А який може бути вплив? Верховна Рада не має ніяких повноважень участі в них.

Але у 2004 році парламент брав у них досить активну участь, приймав резонансні постанови...

Справді, 4 грудня 2004 року була прийнята постанова, на яку навіть посилався, виносячи своє рішення, Верховний суд. Ця постанова була абсолютно неприйнятною. Серед її пунктів було і визнання недійсною постанови про схвалення програми уряду, і вотум недовіри уряду, – все це, звичайно, абсолютно неконституційні речі.

Я не виключаю, що постановка певних питань у парламенті можлива, і можливе винесення якихось рішень. Але ці рішення будуть політичними, а не правовими. У Верховної Ради немає жодних повноважень щодо визначення результатів виборів Президента чи підбиття їх підсумків.

Щоб розширити свої повноваження, Президентові потрібно буде провести три референдуми

Виходячи з тих обіцянок, які в ході кампанії давали кандидати на пост Президента, складалося враження, що виконання значної частини цих обіцянок взагалі не залежить від Президента...

Це абсолютно правильне враження. Ще коли кампанія лише почалась, я теж звертав увагу на те, що багато кандидатів у Президенти звертаються зі своїми програмами та заявами до народу, далеко виходячи за рамки тих повноважень, які має Президент. Інакше кажучи, вони претендували на посаду, яка має конкретні конституційні повноваження, а говорили про перспективи, які відкривалися б перед ними у разі їх обрання Президентом з повноваженнями, які були мінімум у Леоніда Даниловича Кучми.

Але у Президента є конкретні повноваження. Тому я особисто говорив, що сприйму позитивно того кандидата, який говоритиме про те, що він буде робити в системі влади, як наводитиме порядок в системі влади, у рамках своїх конституційних повноважень. А якщо постане необхідність внесення якихось змін, то це буде здійснено в законному, конституційному порядку, в процесі функціонування держави після виборів, після відповідних політичних консультацій, звернення до суспільства і впровадження в цей процес громадських структур.

Проте обидва кандидати в Президенти усвідомлюють, що з нинішньою Конституцією їхні повноваження досить обмежені...

Я не сприймаю тієї точки зору, що зміни до Конституції 2004 року дестабілізували систему влади. Нічого вони не дестабілізували, дестабілізували ті люди, які сиділи на цих посадах. Треба просто виконувати чинну Конституцію, закони, робити все, як передбачено ними, а там – життя покаже. Потрібно виходити на позиції виконання Конституції і законів, налагоджувати саме поняття відповідальності у системі влади. Це нелегка робота, тому що ми зайшли надто далеко.

Але якщо Президент буде інтегратором цього процесу в системі влади, – а він володіє можливостями налагодити нормальні стосунки між суб’єктами влади, – не втрачаючи при цьому зв’язок з суспільством і залучаючи собі на допомогу суспільну думку, то, я думаю, перспективи у нас є. Хоча все це потребуватиме нелегкого періоду напруженої праці. Але треба, щоб імпульси звідкись пішли. Я думаю, що центром, з якого підуть ці імпульси, має стати саме новообраний Президент.

Тим не менше, обох фіналістів президентських виборів підозрюють у тому, що вони намагатимуться всілякими способами розширити президентські повноваження. Зокрема, один з методів для цього часто називала Юлія Тимошенко: провести в Україні референдум про перехід до президентської республіки. Наскільки реальний такий сценарій? Наскільки імперативним буде голос народу, який напевно скаже «так» президентській республіці?

Ну, Юлія Володимирівна напевно здатна організувати подібний референдум, але він не матиме наслідком негайний перехід до президентської республіки. На цю тему мені доводилося вже говорити, коли Секретаріат Президента намагався провести відому «Конституцію Ющенка». На це питання неодноразово давав відповідь Конституційний суд.

Якщо хтось захоче змінити конституційний порядок в державі, то він повинен буде застосовувати алгоритм, який кількома своїми рішеннями, якщо їх тлумачити системно, визначив Конституційний суд. Отже, їм треба буде провести три референдуми. Бо просто поставити на референдум питання, яку ви хочете Конституцію – таку чи таку – це антиконституційна дія, порушення президентської присяги.

Так от на перший референдум потрібно виносити питання «Чи вважаєте ви, що нинішня Конституція має бути змінена, або необхідно прийняти нову Конституцію?» Народ, припустімо, говорить: «Так». Тоді його питають: «Як ви вважаєте, така чи інакша система влади нам потрібна?» А вже тоді конкретний проект закону про внесення змін до Конституції проходить всю процедуру, передбачену у 13 розділі Конституції – тобто все одно потрібно буде мати справу з Верховною Радою – і знову обов’язково виноситься на третій референдум. І от коли референдум затвердить цей законопроект – все, тоді зміни внесені остаточно.

09.02.2010

Святослав Хоменко, «Главком»

//glavcom.ua/articles/161.html

04.12.2012 Віктор Мусіяка. Закон про референдум - абсолютно антиконституційний акт 

13.07.2010 Олександр Єфремов. Зміна Конституції неминуча 

08.07.2010 Олександр Палій. Закон про референдум: як розшматувати, одурити і залишити щасливими 

03.07.2010 Олександр Лавринович. Якщо закон про референдум буде ухвалений, щодо нікчемного закону про внесення змін до Конституції може бути застосоване народне вето 

10.06.2010 Сергій Головатий. Вища рада юстиції - це «гестапо» 

05.06.2010 Сергій Рахманін. Чорний квадрат Януковича 

03.06.2010 Виталий Червоненко. Не меняют своих взглядов только дураки