Адже таке повернення
в політичне "минуле" змінить диспозицію основних політичних гравців. А
виборець, через знецінення парламентських місць, недоотримає бажаних передвиборчих
"цукерок".
Фактично, зміни чекають
на все. Від передвиборчого процесу й до вже класичних для України політичних торгів.
Відміна політреформи
ознаменувала собою початок цікавого процесу оптимізації вітчизняного законодавства,
яке безповоротно закріпило домінанту президента в політичному житті. Таким чином,
зчинивши політичне "самогубство", український парламент відправився в
політичне "плавання", дрейфуючи до берегів кучмівської моделі.
Виходячи з обмежених
повноважень парламенту, логічно прогнозувати, що для нинішніх парламентаріїв провідною
буде роль "ставити печатку" під ініціативами президента.
Лави опозиції, які
сьогодні стрімко зменшуються, до кінця терміну повноважень народних депутатів можуть
взагалі набути несолідних розмірів. Тут логічно навести й аргумент про "чистоту"
опозиційних рядів, яка, виходить, не дуже й то цікавила БЮТ та НУНС під час формування
закритих списків.
Окремо стоїть питання колишніх колег по коаліції.
Литвин та КПУ, втративши
"золоту акцію", повністю мінімізували власний політичний вплив, а відсутність
імперативного мандата відкрила широку дорогу до політичної міграції. Тож і для Симоненка,
і для Литвина лишається тільки й продовжувати "підтримуючу" політику,
та сподіватись на майбутню лояльність регіоналів.
В останніх же повністю
"розв'язалися руки". Це, безумовно, знайде своє відображення в практичних
діях, без жодного узгодження позицій із колишніми коаліціянтами. Комуністам та блоку
Литвина залишиться лише шукати способів пояснення власним виборцям "спільної"
владної позиції, яка суперечить їхнім програмним засадам.
У глобальному контексті
здача парламентських позицій означає "заморожування" будь-якої політичної
конкуренції на найближчі 5 років, оскільки тільки президентські вибори здатні змінити
владу в країні.
Так і проситься паралель
з 2002-м роком, коли після перемоги блок "Наша Україна" опинився в політичній
"ямі", яку йому викопали мажоритарщики від пропрезидентської "За
ЄдУ", сформувавши більшість в обхід НУ. Тоді це стало можливо завдяки змішаній
виборчій системі, яка ідеально вписується в стратегію провладної сили.
До речі, яку виборчу
систему частіше згадує Віктор Янукович? Правильно - змішану. Не викличе здивування,
якщо майбутня ініціатива по створенню Виборчого кодексу базуватиметься саме на цій
ідеї.
Нещодавній пік престижності
парламенту стане поступово згасати. Це об'єктивно.
Тепер жодна, навіть
потужна політична сила вже не зможе обіцяти своїм спонсорам та активістам бліцкриг
до влади. Потрапляння до парламенту вже не даватиме жодних гарантій.
Відповідно, і інвестиційно
привабливими в політичному сенсі стануть інші об'єкти. Які саме? Це вже залежатиме
від кон'юнктурних показників, що диктуватимуться владою.
Це залишить без спонсорів
та ресурсів такі партії як НУ, для котрих повністю зійде нанівець можливість реваншу.
У той самий час ВО "Свобода", "Сильна Україна", "Фронт
змін" все-таки реалізують своє, таке бажане, потрапляння до стін парламенту.
По-перше, вони вже
накопичили деякий політичний капітал, і участь у парламентських виборах для них,
фактично, є кінцевою метою сьогоднішньої діяльності. По-друге, саме партії подібного
масштабу знайдуть себе в майбутньому парламентському скликанні. Хтось сформує модель
співпраці із владою, а хтось, як, наприклад, Арсеній Петрович, вичікуватиме майбутніх
президентських виборів.
Для Януковича подібна
схема дасть можливість "потопити" ідеологічних постпомаранчевих опонентів
і сформувати систему лояльної опозиції за російським аналогом.
Намалювавши подібний
сценарій, давайте виокремимо кілька вагомих позицій та політично важливих наслідків
скасування політреформи.
Загальна модель управління
Абстрагуючись від
персоналій та політичних уподобань, можна констатувати: парламент зразка 2006-2009
років не міг вважатися ефективним та стабільним суб'єктом управління.
Фактично, це вердикт
про імпотенцію українського парламентаризму.
Не хочу кидатися голосними
тезами, що, мовляв, Юлія Володимирівна діяла б так само, як Партія регіонів, і про
змінність політичних позицій як першої, так і других. У глобальному масштабі - це
стандартна, звичайно, не дуже моральна, логіка політичних гравців, котрі керуються
виключно політичною доцільністю.
Тепер давайте розглянемо
на перспективу.
Якщо формат та якість
українського парламентаризму не дає можливості йому ефективно функціонувати в рамках
діючих повноважень, - чому зміна політичних та адміністративних важелів є негативною?
Перша й найпростіша
відповідь: президентсько-парламентська модель узурпує владу. Схема президент-кабмін-ВР
дійсно виглядає "вибуховою" із повною домінантою президента.
А давайте подивимось
на Європу, на таку показову в усіх сенсах для нас. Приклад Великобританії теж є
в політичному сенсі безальтернативним.
Отримавши більшість
чи то лейбористи, чи то консерватори теж одноосібно формують кабмін. Ті, хто знаються
на британській політичній специфіки, підтвердять - домінанта кабміну над парламентом
там не менша, ніж у президента України. І опозиція спокійно чекає собі наступних
виборів. Формату колегіальності там немає, так само як і в США.
Колегіальність є в
Німеччині, Франції та Італії, де існує реальна, а не формальна коаліція. Однак порівняйте
якість та історичну роль їхніх політичних партій, їхню соціальну базу та значимість
для суспільства - з українськими аналогами... Як-то говорять, без коментарів...
Тому байдуже, чи то
Янукович, чи то Тимошенко, чи то будь-якій інший кандидат вимушений був би змінювати
модель управління. Далеко не факт, що нова не призведе до тих самих помилок. У ній
є й свої ризики, і свій суб'єктивний фактор, однак жоден український лідер навряд
чи хотів би розділити долю Віктора Ющенка.
Кінець "солодкого"
життя
Однією з характерних
рис нової політичної системи стане встановлення нових правил "гри", які
вже не дозволять літати на ідеологічному "шарику". Топ-тематика оновиться,
а стратегії провідних політичних сил зміняться. Це стосується як влади, так і опозиції.
ПР, примірявши владний
"костюм", має думати й про соціальний розрахунок, який їй потрібен для
втримання влади. А це завдання завжди складніше, ніж просто "ламання через
коліно" в політичному сенсі. Тут потрібна нова політична стратегія, відміна
від тієї, що була в 2005-2010 роках.
Маючи весь об'єм влади,
президент Янукович - це вже не прем'єр Янукович, якому ідеологічно протистоїть Ющенко.
Це вже не гра на мовній тематиці, не отримання бонусів від помилок Тимошенко.
Усі свої помилки -
власні політичні втрати.
Це, безумовно, розуміють
у біло-блакитному таборі. Відповідно, імідж реформатора та господарника Януковичу
вже активно оформлюють. Так само, як і спробу об'єднати Схід і Захід на ґрунті реформ
та економічних досягнень.
Звичайно, деідеологізувати
Януковича повністю не вдасться. Однак зменшити роль ідеологічної симпатії/антипатії
до нього в різних регіонах Україні - дійсно стратегічне завдання.
Логічно було б запустити
технологію заміни в суспільній свідомості терміну "сильна влада" - на
більш лояльне "дієве функціонування". Інакше це може стати "ахіллесовою
п'ятою" Януковича протягом усього правління. І певна частина поміркованого
електорату завжди підтримає опозицію.
Комплексний ребрендінг
чекає й на опозицію, перш за все Юлію Володимирівну.
Будучи прем'єром,
вона вже відійшла від помаранчевої риторики, однак сьогодні імідж "зіркового
воїна", "української Жанни Д'Арк" та "нової Маргарет Тетчер"
остаточно втратив свою актуальність для леді Ю. А серед суспільства викликає скоріше
роздратованість, ніж підтримку.
Думаю, Тимошенко сьогодні
й сама не знає сутності свого нового амплуа. Робити себе політичною жертвою діючої
влади? Надто короткотермінова логіка, яка не несе в собі жодного політичного сенсу.
Робити ставку на активну критику та блокування парламенту? Уже застаріла тактика.
За нової схеми рішення в будь-якому випадку прийматимуться.
Найкращим варіантом
для БЮТ, безумовно, є оформлення власного опозиційного лідерства. Стати центром
опозиції, уміло координуючи його діяльність та ресурс. Але тут у БЮТ виникли серйозні
проблеми, які розбилися о камені непорозуміння з опозиційними колегами. Останні
делікатно попросили леді Ю поступитися місцем. Явне фіаско...
Однак, вихід є завжди.
Країна потребує дієвої опозиції, інакше все те, що зараз говорить БЮТ про узурпацію,
стане не просто політичним месседжем, а реальністю.
Тому вихід для БЮТ
доволі простий - наряду із критикою запропонувати альтернативу, тим самим вививши
владу на реальні дії та реформи. Інакше БЮТ відійде на політичну периферію, поступившись
місцям новим політичним силам.
Так що для всіх, і
для влади, і для опозиції, постпомаранчеві часи закінчилися, а політичні ролі диктують
зовсім іншу модель політичної поведінки.
Відцентрові тенденції
Уникнути аналогій
із Кучмою, розглядаючи сучасну владну команду, практично неможливо. По-перше, через
формат влади, по-друге, через ті традиції, котрі сформувалися в оточенні Януковича,
яке, до речі, складають екс-фаворити Леоніда Даниловича.
Десять років правління
Кучми теж характеризувалися певною монолітністю влади та демонстративною стабільністю.
Ось тільки кооперація різнопланових "груп тиску та інтересів" кінець-кінцем
і вилилися в серйозну кількість опонентів, котрі народжувалися саме з Банкової.
Фіналом цього стала опозиція Віктора Ющенка й помаранчева революція.
Сьогодні неформальних
груп в оточенні Януковича теж вистачає, а рівень відносин між ними дає підстави
говорити про поки що латентний антагонізм.
Міняючи прем'єрів,
наче рукавиці, Кучма свого часу й породив майбутню опозицію "зобижених владою".
Сьогодні роль "зобижених" може достатися багато кому. Усе залежатиме від
дій самого Януковича. Малоймовірно, що йому вдасться балансувати між різними бізнесовими
та політичними інтересами.
Постать Сергія Тігіпка
може стати майбутньою опозицію для Януковича, якщо Віктор Федорович вирішить, що
той уже не входить у його плани. А співвідношення інтересів Ахметова та Фірташа
може породити непоганий фінансовий ресурс для майбутніх опозиціонерів. Так що, ситуація
на межі фолу.
Шанс на оновлення
Зменшення ролі парламенту,
без сумніву, позначиться й на його якісному складі. Але цікаве інше.
Покоління сучасних
українських партій, котрі акцентували увагу саме на своїх парламентських позиціях
та розвитку представницьких органів - втрачатимуть відчуття з політичною дійсністю.
Відповідно, їм доведеться або змінювати ідеологічну платформу, або ліквідуватись.
Це призведе до появи
партій іншого зразку. Або провладних, що розкриватимуть інший аспект діяльності
влади й стануть потенційними союзниками, або опозиційних, що сформують центр, альтернативний
БЮТ.
Як перше, так і друге
призведе до певного оновлення. Наскільки якісного, це вже залежить від суспільства,
яке сформує соціальний попит на певну позицію.
Особисто мені важко
знайти політичний сенс у реалізації риторики, котра не "літає в суспільстві".
Виключення може бути лише тоді, коли самому суспільству запропонують якісно нову
альтернативу та платформу, якої не було на політичній арені України. Тоді суспільство
матиме шанс її переосмислити та підтримати.
У будь-якому випадку,
це певна інновація, з котрою і є надія на появу опозиції нового зразка.
Усе вищезазначене
дає можливість з упевненістю констатувати лише одне - Україна ввійшла в нову політичну
реальність, яка вже не вписуватиметься в традиційні методи політичної боротьби.
Тому попереду на нас
чекає доволі багато несподіваних трансформацій та метаморфоз. Головне, щоб суспільство
отримало в результаті бодай перспективу.
Усе інше в руках громадськості
та соціальної небайдужості.
13 жовтня 2010 р.
Віталій Філіповський, політичний аналітик
.png)
Публікації
Немає коментарів:
Дописати коментар