Чому опозиції не варто чіпати Конституцію

Президент Віктор Янукович ініціює скликання «конституційної асамблеї», в складі котрої всі провідні політичні сили, за участю громадськості та фахівців, повинні витворити Україні новий, досконаліший Основний закон. Потенційні учасники здебільшого вагаються: не даючи владі жодних обіцянок, усі (крім Партії регіонів, ясна річ) прагнуть спочатку побачити, наскільки вдало для себе влада зуміє провести наступні парламентські вибори. Тим паче, є велика підозра, що влада теж чекатиме результату цих виборів, і вже після формування більшості в наступному парламенті внесе в підготовані Конституційною асамблею свої, чисто конкретні, корективи.

Тим часом Юлія Тимошенко з застінків Качанівської колонії закликала всіх, хто вважає себе опозицією, категорично відмовитись від участі в Асамблеї. «Не варто сідати за стіл з людьми, в яких повні рукави краплених карт», - пише полум’яна опозицінерка в переданому пресі листі. Й наголошує, що за допомогою реформи Конституції Янукович просто мріє «зробити свій режим вічним».

Це – той випадок, коли з Юлією Володимирівною важко не погодитись. Але її аргументи можна розширити.

По-перше, грати з шулерами дійсно немає сенсу, а Віктор Федорович, як не сумно це визнавати, по відношенню до Основного Закону зарекомендував себе саме такого штибу «гравцем». Ще в 2004 році його соратники тихою сапою гальмували ініціативи тодішнього президента Кучми щодо перетворення України на парламентсько-президентську республіку. Але одразу погодились із ним, зрозумівши неминучість президентства Віктора Ющенка.

Нова Конституція заклала модель постійного конфлікту на верхівці влади. Але нинішньому президентові це… страшенно подобалось. Так, у своїй статті в червні 2007 року прем’єр Янукович писав: «Не варто вигадувати новий конституційний велосипед або повертатися до старої моделі влади, від якої абсолютна більшість політичних сил відмовилась у 2004 році. Це — нереально. Спробу скасувати політреформу більша частина суспільства розцінить як повернення до епохи тоталітаризму і ніколи не дозволить піти на це».

Тієї ж Віктор Федорович вів і на ХІ з’їзді своєї партії в квітні 2008 року: «Ми відстоюватимемо свої ідеї, спрямовані на вдосконалення конституційної реформи та збереження парламентсько-президентської форми правління».

А вже незабаром по приходу до влади ці «ми» - тобто соратники Януквича – «не послухались» власного боса. І поскаржились до Конституційного суду, котрий заіграшки скасував Конституцію, за якою країна жила шість років, обрала два склади парламенту, та й самого Віктора Федровича, між іншим, теж…

Тепер Янукович, за його власними ж словами п’ятирічної давнини, заходився «вигадувати велосипед». І не втомлюєтсья обіцяти, що машина відповідатиме всім європейським стандартам. От тільки чи варто вірити людині, уже зловленій на цинічній брехні на цю ж тематику? Їй-Богу, логічніше очікувати, що така людина знову зробить усе всупереч обіцянкам (у цьому контексті насторожує навіть дана Януковичем журналістам 26 січня в Давосі обіцянка не домагатися обрання президента у парламенті).

Крім передбачуваного шулерства влади, опозиція має і ще одну вагому причину не брати участі в підготовці нової Конституції. Річ у тім, що це непотрібно народові. Так-так, їм, виборцям, чиї інтереси нібито так ревно захищає кожен вітчизняний політик.

Ще з моменту її прийняття у 1996 році українська Конституція була проголошена такою, що ставить понад усе людину й громадянина – а не державу, як радянські взірці. Але саме «людські» статті Конституції, від права на мирні збори до права на життя, на ділі ніколи не гарантувались Українською державою.

Ба гірше – держава завжди з готовністю порушувала їх, як тільки заходилось про її (чи її органів) інтереси. Згадаймо, як торік Конституційний суд відмовлявся зменшувати захмарні пенсії депутатів, бо ж Конституція не дозволяє звужувати права громадян – але вже цьогоріч із легкістю дозволив урядові як завгодно маніпулювати сумами соціальних виплат пільговикам.

При цьому низку речей влада дійсно могла б прописати в Конституції та відповідних законах. Скажімо, адміністративно-територіальну реформу, про яку говорять стільки, скільки триває наша незалежність. Але той же Янукович, котрий за часів своєї опозиційності не втомлювався обіцяти права «сильним регіонам», прийшовши до влади, лише посилив як політичну, так і бюджетну вертикаль. І тепер, хоч у Києві сидять «донецькі», тому ж Донбасу залишається лише розводити руками.

Нарешті, третє. Попри всі «страшилки» від Юлії Тимошенко, влада Януковича не може бути вічною. Через чисто об’єктивні обставини. Лукашенкою можна зробитись, отримуючи дешеві енергоносії в обмін на запевнення в дружбі – але дешевих енергоносіїв більше не буде. А перелаштувати Україну, з її «трубою» й підконтрольними привладним олігархам застарілим промгігантам, на шлях якої-небудь Фінляндії, Сингапуру чи хоча б Грузії… Швидше вже, за відомим анекдотом, нам наведуть лад прибульці з сусідньої галактики.

Таким чином, «вічний режим» Януковича приречений, як капіталізм у радянських підручниках з політекономії. І от коли до Віктора Федоровича дійде, що треба поступатись владою, але при цьому якось зберегти непосильно зарблені статки «Сім’ї», він неминуче знову кинеться до чого? Правильно – до перекроювання Конституції. Як це, власне, робив свого часу Леонід Кучма, а зараз планує президент Казахстану Нурсултан Назарбаєв, та й час уже згаданого Лукашенки таки теж не за горами.

Ось тоді вже, звичайно, нашу опозицію, хто б її на той час не очолював, ніщо не утримає від участі в захоплюючій грі. Але доти, чесне слово, з участю в особистих іграх Віктора Януковича можна і потерпіти.

Олександр Михельсон, 07.02.2012

//tyzhden.ua/Columns/50/41644