Закон – ворогам

Нинішня влада розхитує як може свою легітимність

Вони там що, з дуба впали? Яка така нова Конституція?! Яка Конституційна асамблея?! Оце зараз? А чому б ні, що тут дивного?

Про наміри Януковича перетворити Україну на парламентсько-президентську республіку, де глава держави обирався би не загальнонародним голосуванням, а картками депутатів під орудою Чечетова, говорили давно. Цей кунштюк цілком у дусі нашого князя Межигірського, й нібито саме із цією метою мало не рік тому (!) Янукович підписав указ про створення асамблеї. Незрозуміло лише, чому він стільки зволікав із її затвердженням…

Утім, таку шахову комбінацію легко намалювати, дивлячись із політологічного наглядового майданчика, але в неї важко повірити, маючи бодай скількись реальне уявлення про настрої в президентському середовищі. Адже гарант свято впевнений у своїй непохитності, а обслуга щосили підтримує його переконаність у тому, що країна мовчить, бо благоденствує. Можна все. Тобто абсолютно все: забрати бізнес, приватизувати на свою користь економіку, посадити опонента... І, звісно, виграти вибори. Для цього не потрібно жодних додаткових законодавчих важелів, досить розставити на ключові посади кірєєвих і підрахуїв, і саме цим упродовж останніх двох років планомірно й успішно займалася нинішня влада.

Тож цілком імовірно, що вся та незграбна ініціатива – не якась там спроба перевороту, а лише імітація бурхливої діяльності групи, так би мовити, «збитих льотчиків», які будь-що воліють продемонструвати трону свою корисність. Поза сумнівом, чинна Конституція далека від досконалості, досконалі документи не пишуться за одну ніч. Але в неї є щонайменше одна перевага: вона викликала повагу. Номінальну, символічну, але повагу: її пробували обійти, її спеціально підмальовували в окремих пунктах, отже, з нею рахувалися. Добра чи погана, струнка чи кульгава, Конституція поки що не піддавалася сумніву. Формальна спадковість – одна з нечисленних засад легітимності для нинішньої адміністрації, хоча вона її розхитувала як могла з першого ж дня.

Окрім своєї повсякденної вжиткової функції Закон з великої літери має ще й додаткове символічне навантаження. Він є підтвердженням сталості актуального порядку речей, передбачуваності й щоденної безпеки для кожного громадянина, а також права влади бути владою. До останнього моменту Янукович розумів його дуже прагматично, в латиноамериканському дусі. Є відомий крилатий вислів, який чомусь приписують генералові Франко, хоча насправді в різних варіаціях він належить низці диктаторів Мексики й Перу кінця XIX – початку XX століть: «Друзям – усе, ворогам – закон». Ця фраза якнайкраще пояснює, чому латиноамериканські диктатури як феномен, попри деякі винятки, виявилися такою нетривкою, хиткою й непевною формою правління.

Можна ще згадати Велику Сталінську Конституцію, даровану народам СРСР у 1936 році, напередодні чергового сказу матиці радянської репресивної системи. Хто б сперечався, Союз був територією суцільного свавілля, але свавілля реалізувалося в суворо відведених межах. Мене колись вразив епізод із Солженіцинового «Архіпелагу ГУЛАГ»: після багатогодинного допиту слідчий хапає нещасного закатованого, побитого арештанта й водить його рукою, допомагаючи поставити власноручний підпис у протоколі про зізнання в шпигунстві. Здавалося б, чого було варто самому поставити закарлючку замість підозрюваного? Невже хтось би його перевіряв? Ні, форму має бути дотримано. Форма – це святе. Доки в совку поважали закони, – так, суворі, так, нелюдські, так, потворні, але закони, – система стояла. Потім генсекові Брєжнєву закортіло увійти в історію як законодавцю і він ініціював ухвалення нової Конституції. Щоправда, асамблеї не збирали, натомість провели «всенародне обговорення», яке неминуче перетворилося на цирк у масштабах усієї країни. Що ж зробив Брєжнєв? Лише дозволив піддати сумніву сакральність формальних засад «розвиненого соціалізму». Після цього СРСР, щоправда, проіснував ще трохи більше ніж 10 років, проте його приреченість стала очевидною ще тоді, наприкінці 1970-х.

Держава – це система домовленостей, якщо хочете, умовностей, у які, втім, вірять усі. Щойно ця віра зникає, система втрачає свій сенс. Хай не сподівається князь Межигірський, він не має в запасі 10 років, але зараз про нього навіть нецікаво. Найнебезпечніше, що своїми діями він підриває легітимність державного ладу загалом. Я вірю, що в України як держави є запас міцності, якщо вона витримала роки знущання з себе з боку своїх очільників. А все одно гидко…

Юрій Макаров, 03 лютого 2012 р.

//tyzhden.ua/Columns/50/41228

Закон не для всіх
Ловіть кайф: процес починається!