Уявний світ Януковича

Конституційна асамблея існує в уяві Януковича. Тільки так можна зрозуміти заяву Президента про те, що Конституційна асамблея вже створена та пише поправки до Конституції.

«Все, що буде необхідно для того, щоб виправити це в Конституції, ми будемо планувати в конституційній реформі, яка обов’язково буде. Зараз ми створили Конституційну асамблею, яка напрацює питання змін до Конституції, виправить ті недоліки, які у Конституції є, по всіх напрямах, і потім ми вже будемо працювати з парламентом для того, щоб ці зміни у Конституцію прийняти, які вкрай необхідні державі», - розповів вчора Віктор Янукович, коли анонсував реформування судової системи.

Все у Президента на словах гарно виходить, Конституційна асамблея вже створена, і вона ось-ось напрацює якісь зміни для усунення недоліків Основного Закону. Складається таке враження, що державна машина працює, і створена Януковичем ще в січні 2010 року експертна група з підготовки створення асамблеї функціонує на повну. Принаймні, зі слів Президента виходить, що йому саме так пояснили ситуацію, і він в це сам вірить.

Але, насправді, або Президент збрехав, або його оточення свідомо ввело Януковича в оману, видавши бажане за дійсне. Всього тиждень тому «Главком» писав, що створення Конституційної асамблеї заглухло на самому старті. Нагадаємо, що ще навесні 2011 року дві групи, які займалися питанням Конституційної асамблеї, ледь не погризлися. Тому 27 квітня радник Президента з конституційних питань Марина Ставнійчук всадила експертну групу Кравчука та Комісію зі зміцнення демократії та посилення верховенства права Головатого за один стіл. Вони домовилися створити спільний Редакційний комітет, який і виробить єдину концепцію створення Конституційної асамблеї. Люди зібралися, склали план роботи і розійшлись по домівках. На тому все і закінчилося. На початку літа членам комітету розіслали робочі проекти концепції, але жодної зустрічі або хоч якогось прогресу з того часу не відбулося. Про це «Главкому» нещодавно заявили члени Редакційного комітету Микола Козюбра та Сергій Головатий. Це ж опосередковано підтвердили і помічники Леоніда Кравчука.

Тобто, робота забуксувала навіть на етапі вироблення концепції створення Конституційної асамблеї, не кажучи про те, щоб цей документ побачив світ у вигляді Указу Президента. До фактичного формування органу, який буде напрацьовувати поправки до Конституції України, ще має пройти сила силенна часу.

Виходить, Конституційна асамблея існує тільки у віртуальному світі Віктора Федоровича. Там же вона напрацьовує зміни до Конституції. Можливо, десь поруч, в тій же голові Президента, якісь покидьки масово скуповують зброю, щоб організовувати напади на органи державної влади.

Віталий Червоненко, 09.11.2011

//glavcom.ua/articles/5286.html

Василь Куйбіда: Україну потрібно перезаснувати

Василь Куйбіда - колишній глава Міністерства регіонального розвитку і будівництва, який працював в уряді Юлії Тимошенко. Екс-міністр був серед чиновників, проти яких СБУ порушила справу після зміни влади в 2010 році. Сьогодні він викладає лекції в ВНЗ та, за його словами, гуртує осіб, які розуміють важливість проведення змін в країні. Поки що в політику повертатися не збирається.

В інтерв'ю NM, Василь Куйбіда розповів чому попередній владі не вдалося провести реформи і що потрібно Україні для того, щоб докорінно змінити ситуацію в державі.

«Шанс провести реформи був в 2005-2007 роках...»

- Як ви оцінюєте проведення новою владою реформ в країні?

- Прихильники ПР очікували, що нова команда, сформувавши Кабінет Міністрів розпочне впровадження реформ. Та так не сталося. Розпочали вони свою роботу у виконавчій владі зі здачі національних інтересів. Пам’ятаємо Харківські угоди, як вони ратифіковувалися; рішення КСУ щодо внесення змін до Конституції України у 2004 році, що дало підстави українським юристам і Венеціанській комісії заявити, що влада в Україні стала не тільки нелегітимною, коли втратила підтримку населення, але й нелегальною.

Зрозуміло, що наступний крок, який захотіли зробити ті, хто при владі – прийняти нову Конституцію, щоб усі неконституційні дії, які робилися до того, закрити її прийняттям. Перегорнути сторінку.

Анонсована владою адміністративна реформа була лише анонсована – це не реформа. Це звичайна реорганізація Кабінету міністрів, яка, до речі, досі незавершена. Як, не маючи інструменту, проводити подальші реформи – пенсійну, земельну, податкову і т.д? Всі ці реформи проголошені, але вони неглибокі, якщо вони і проводилися, то не в інтересах суспільства, а в інтересах олігархів. Наприклад, якщо внаслідок податкової реформи бюджет і наповнюється, то за рахунок середнього підприємництва, а крупний бізнес, який належить олігархам з середовища ПР, отримав значні пільги. Бюджетну реформу, яка мала б зробити місцеві бюджети недотаційними, влада не зробила. Хоча можна було б провести адміністративно-територіальну реформу, а потім, опираючись на неї, проводити бюджетну, податкову й інші. Насправді все тільки розмови.

- Такі реформи передбачають надання територіям більше самостійності, а керівництво загалом не зацікавлене в децентралізації влади?

- Говорячи про децентралізацію, не буду критикувати тільки тих, хто сьогодні реалізовує владу. Попередники теж говорили про децентралізацію, але напрацьовані документи не реалізовували.

- Попередня влада?

- Так. І попередники попередніх владоможців. На жаль, в більшості випадків ті хто при владі не зацікавлені в цьому, навіть, коли перед виборами говорять про децентралізацію влади, зміцнення місцевого самоврядування. Як правило, коли приходять до влади або не хочуть або не встигають провести реформи. Все починається і завершується словами.

Минула влада, в якій я працював міністром, теж не провела децентралізацію. Ми розробили пакет законопроектів, починаючи від змін до Конституції України і, завершуючи новим Бюджетним кодексом, змінами до Податкового кодексу, законом «Про місцеве самоврядування в Україні», «Про місцеві державні адміністрації»… Реалізація їх дозволяла створити ефективні територіальні громади, але ні ці законопроекти ні закон «Про основи державної регіональної політики» або не були внесені до ВРУ, або не були проголосовані.

Тому я, кажучи, що цей уряд за півтора року не зробив реформ, відзначаю, що попередній також не зробив. Тоді не встигли, тому що далі почалися вибори і, зрозуміло, перед виборами ніхто таку реформу не може провести.

Ті, хто в 2010 році прийшли до влади, могли взяти за основу ці документи, могли доопрацювати, якщо було б бажання. На жаль, вони цього не робили, а зайнялися розчисткою політичного поля від суперників, щоб збільшити шанс виграшу на виборах в 2015 році.

- Які є шанси, що нарешті з’явиться уряд, так би мовити «камікадзе», який би провів ці реформи і на тому його робота завершилася?

- Спробуємо оцінити, в якій ситуації зараз наша держава: фінансисти і економісти говорять,що друга хвиля фінансово-економічної кризи в Європі вже є. Наш прем’єр-міністр і урядовці стверджують, що ця криза до нас не дійде. Хотів би почути від них серйозні аргументи, яким чином вона нас обійде: в гарячому казані холодного місця не буває. А якщо вона може до нас прийти, то що потрібно робити, щоб вона була м’якшою. Якщо загроза існує, то, мабуть, потрібно було б себе інакше поводити всередині держави. Відверто сказати про небезпеку і спільно працювати, оскільки тоді є один ворог – криза. Потрібно сідати за круглий стіл, шукати вихід і тоді формувати уряд народної довіри. Уряд, як ви висловилися, «камікадзе», оскільки після реформ, ще й на фоні кризи, цей уряд потрібно буде міняти.

Або дійсно ті, хто при владі переконані, що криза до нас не дійде, або вони не орієнтуються в тому, що відбувається в світі, замкнені в своєму середовищі і дальше ніж адміністративні схеми нічого не бачать.

А, погодьтеся, дуже важко сісти за стіл переговорів в той час коли лідерів опозиції садять по тюрмах, коли політичні процеси намагаються звести до кримінальних. В такій ситуації сидіння за столом переговорів виглядає незрозуміло, будь-які заклики сісти за стіл переговорів не сприйматимуться.

- Чи можна було передбачити те, що ми маємо зараз, в той час, коли ви були міністром?

- Стало зрозуміло десь в 2008 році. У 2005-2007 роках ми мали шанси провести реформи і тоді всі процеси набули б у нас незворотного спрямування. Якщо ми не спромоглися на той час провести реформи, то зрозуміло, що напередодні виборів 2010 року, шанси провести реформи вже не мали. А якщо так, то опозиція, яка була на той час сформована і була доволі монолітною, отримала шанс повернення до влади.

В нас в державі опозиція кілька разів приходила до влади і сам цей факт мені особисто подобається. Тобто якщо працюєш в опозиції і показуєш свою ефективність, то маєш шанс повернутися до влади. Це не так вже й погано, коли йдеться про державу перехідного типу. З іншого боку часта зміна людей у владі не дає шансу швидко провести реформи і реалізовувати крупні проекти, які виведуть країну на вищий рівень розвитку.

«Людям потрібно перестати слухати владу…»

- Як тоді населенню взагалі можна очікувати реформ, якщо черговий раз до влади приходить опозиція, але нічого не робить?

- Думаю, потрібно мати претензії ще й до себе, не тільки до політиків, які йдуть на вибори і виголошують наміри, які не збираються реалізовувати. Це доволі наївно виглядає. Ніби очікують, що казка збудеться, хоча тверезі розрахунки показують, що за рік не можна дати такої зарплати, не можна аж на стільки підняти пенсії тощо. Але людям це подобається, вони вважають, що інші цього не обіцяють, а ця політична сила обіцяє - значить виконає.

Треба розуміти і свою відповідальність за вибір: чи той хто пропонує молочні ріки з берегами з кисілю, здатний це робити? І чи в принципі це можливо? Якщо не має адекватних оцінок, то й вибір неадекватний.

- Але ми бачимо, що в Україні виборче законодавство змінюють окремо під кожні вибори, тож люди не дуже мають можливість вплинути на владу через вибори.

- Впливати на хід подій можна кількома варіантами. Найкращий, найпростіший, найнадійніший – це вибори. Це еволюційний шлях. Можна згадати, що камінь є знаряддям пролетаріату. Але з історії пам’ятаємо, якими катаклізмами це обертається і для держави, і для народу.

- Проте гляньте, як теперішня влада гне свою лінію, міняють все на свій лад, не особливо звертаючи уваги на населення. Який є механізм впливу сьогодні в людей?

- Гнуть лінію. Потрібно перестати слухати владу. Влада є владою, тому що ми визнаємо за нею право виробляти рішення, нав’язувати його нам, ми слухаємо її і виконуємо те, що вона велить. Якщо влада нелегітимна, немає підтримки в суспільстві або її підтримує 10% населення, вона нездатна вирішувати проблеми. Влада сама стає проблемою.

Можна дуже просто зробити: перестати співпрацювати з цією владою. Поставити питання про її зміну і вона змушена буде дослухатись до нашої думки. Але якщо ми кажемо, що влада нелегітимна і нелегальна, нарікаємо на цю владу, але водночас робимо слухняно все, що вони велять і вимагають, то у влади не виникає потреби ні модернізуватися, ні, тим більше, йти на вибори, щоб відбулися зміни.

Суспільство має знаходити в собі сили і казати, що саме його не влаштовує. Якщо максимально ми можемо формувати свою думку на кухні і скаржитися один одному в кав’ярні, але нездатні про це голосно сказати, ані людям, ані владі, то що можна хотіти? Ми самі не стали належними громадянами держави.

- Людям сьогодні потрібно виходити на вулиці?

- Звичайно. Розуміємо, що як в опозиції, так і у владі є різні люди. Частина тих, хто при владі також хочуть чути людей і охоче врахують думку людей. Треба, щоб люди сформували цю думку і донесли. Так, є частина у владі тих, хто не хоче чути людей і їх треба позбуватися тим, хто хоче у владі залишитися. В іншому випадку народ поміняє всіх.

Якщо не хочуть слухати через листи, заяви, то чому б не вийти на вулиці і голосно не сказати свою думку. Тоді помітять. Я погоджуюся з твердженням Миколи Томенка, що коли людський гнів перейде певний поріг, то ніякі паркани (огорожа навколо будівлі Верховної Ради, яка захищає нардепів від мітингів – ред.) нікого не врятують. Це ганебно, коли представницька влада відділяється від народу, який її обрав, парканом, замість того, щоб вести діалог з суспільством. Це тоді вже не влада, вона не представляє нікого.

- Соціальний вибух – це цілком прогнозований сценарій для України?

- Багато політологів говорять, що ми рухаємося в напрямку соціального вибуху. Але соціальний вибух має руйнівний заряд. Я не говорив про те, щоб виходити і все трощити, ламати. Я говорив про те, щоб вийти і твердо сформулювати свою позицію.

- В 2004 році люди вже висловили свою позицію…

- І тоді ситуація змінилася. Інша справа, що не було в подальшому механізму контролю за цією владою і впливу на неї, щоб вона зробила потрібні реформи. На жаль.

Ті, хто стояли на Майдані вважали, що виконали свій обов’язок, повернулися по домівках, вони довіряли тим людям, яких відстоювали. Але ці люди не взяли на себе вантаж проведення непопулярних в державі реформ. Можливо, боячись втратити довіру людей. Проте вони однаково втратили довіру, а реформ не провели. Тому до них є обґрунтовані претензії.

Так само, як вже можна мати претензії до цієї влади: другий рік їхнього керівництва, а реформ, необхідних державі, вони не провели. З обіцяного на виборах нічого не реалізували.

«Попередній уряд обдумував можливість піти у відставку…»

- Ви були в уряді. Що заважало тоді провести реформи і «просунути» свої документи далі?

- В уряді ми вели діалог з різними середовищами, в тому числі і з опозицією. В колегію Мінрегіонбуду я включив опозиційного голову профільного комітету. На всі конференції, які ми організовували, запрошували представників опозиції. Мною керувало бажання виробити найкращий документ, з урахуванням думок спеціалістів з опозиції. Так, наприклад, ми готували адміністративно-територіальну реформу.

Це ми зробили в 2008 році. Коли почалася криза, реалізувати цю реформу було важко. Хоча я настоював на тому, що її можна проводити. Чому: в тій ситуації, яка була, наші реформи вносили б тільки покращення, бо ситуація в державі, внаслідок кризи, була поганою. Проте для того, щоб реалізувати реформу, потрібно було, щоб президент діяв спільно з урядом і парламентом, щоб були спільні дії, а їх, як відомо, не було. Десятки законопроектів, які уряд напрацьовував і надавав у Верховну раду, там не розглядалися і не приймалися. Частина Постанов уряду ветувалася президентом. Навіть були заборони Секретаріату Президента головам обласних адміністрацій відвідувати засідання Кабінету міністрів чи брати участь у засіданнях міністерських колегій.

- Ваш документ став жертвою такої діяльності?

- Можна так сказати. З одного боку в мене було доручення і від Президента України і від Прем’єр-міністра України розробити пакет відповідних документів. Розроблений під керівництвом Мінрегіонбуду системний пакет законопроектів, я передав в Секретаріат президента,Секретаріат КМУ, доповів Президенту України і Прем’єр-міністрові. Далі потрібна була спільна воля, щоб парламент прийняв ці законопроекти і під керівництвом одного центру почалась їх реалізація. Цієї волі не було. Це з другого боку.

А реалізовувати реформи, коли все робиться нарізно, неможливо.

- Це і була точка, коли ви зрозуміли, що країна рухається в нікуди і опозиція може повернутися до влади?

- Було паралізоване управління державою. Якщо парламент не приймає потрібні закони, якщо голови обласних адміністрацій фактично перестають підпорядковуватися Кабінету міністрів, то як можна в такій державі врядувати.

З ініціативи Прем’єр-міністра ми обговорювали ситуацію і я також вважав, що за таких умов, ми повинні піти у відставку. Нехай Президент і Верховна рада формують уряд, з яким будуть працювати. Якщо претензії були до мене особисто, то я готовий був написати заяву про відставку. Так само висловилися і інші міністри: ніхто за крісло не тримався, думали за державу.

Ситуацію морально ускладнила криза, що нахлинула. Відставка міністра могла тлумачитися як небажання брати на себе відповідальність, як бажання зберегти себе.

- Тодішній міністр фінансів Віктор Пинзеник подав у відставку. Повідомлялося, що це був конфлікт між ним та прем’єр-міністром Юлією Тимошенко…

- Я з пошаною ставлюся до Віктора Пинзеника. Читав його доповідну і чув його аргументи. Думаю, що він мав право на такий крок.

Проблема вибору стояла і переді мною, і перед іншими міністрами. У час коли система врядування у державі належно не працює, розуміючи наслідки кризи для держави, уряду і міністрам не просто відповісти на питання що робити: написати заяву і піти геть, чи лишитися, розуміючи, що новий міністр, повинен мати хоча б кілька місяців, щоб ввійти в стан справ. Криза з часом поглиблюється, потрібно приймати швидко правильні рішення, щоб її зупинити, а будь-який фахівець потребує якогось періоду часу для освоєння на новій посаді. А цього часу немає.

Мої колеги-міністри, з якими ми обмірковували ситуацію, вирішили, що через кризу змушені працювати навіть в умовах відсутності взаємодії Президента Уряду і ВРУ, і взяти той негатив на себе. Якщо б ми пішли тоді у відставку, то було б гірше.

«Україну потрібно перезаснувати…»

- Які є сьогодні шанси, що опозиція об’єднається, стане монолітною, як попередня, і реалізує свої плани щодо зміни ситуації в країні?

- Я б інакше поставив питання. Що зараз потрібно для держави і для суспільства? Чи потрібно лише поміняти людей з влади на людей з опозиції, чи треба робити глибші зміни? На мою думку, потрібні глибші зміни.

Ми допустилися багатьох помилок. І ці помилки, зроблені ще при відновленні незалежності в 1991 році, сьогодні далися взнаки. Я вважаю, що нам потрібно перезаснувати державу. Це означає: прийняти нову Конституцію, новий закон про громадянство, законодавчо унеможливити прихід до влади тих, хто не шанує нашу держави, нищив і нищить її. Для цього провести люстрацію. Лише тоді люстрація має сенс. Відтак сформувати нову управлінську еліту.

В 2010 році до влади прийшли люди, які не люблять Україну як державу, українство не люблять як таке. Вони відверто про це говорять. Зневажають символи наші. Вони ніколи не хотіли були громадянами цієї держави. Просто закон «Про громадянство України» 1992 року визначив, що всі, хто проживає на території України є її громадянами. Проте обов’язку надавати всім, хто на той час проживав на території України, громадянство у нас не було. Такий обов’язок мала Росія, як правонаступник СРСР. Ми могли вчинити інакше, як, наприклад, зробили прибалтійські держави. Вони надали громадянство тим хто жив у їхніх державах до радянської окупації і нащадкам цих громадян. Усі інші могли набути громадянство шляхом натуралізації, при бажанні, звісно. Тому і консенсус щодо напрямку розвитку своєї держави вони досягли швидко і зуміли сформувати національну представницьку владу, провести реформи, не дивлячись на тиск Росії і Ради Європи щодо такого способу розв’язання питання про громадянство.

Ми не спромоглися на це, оскільки уникали конфлікту і вважали – все, що від нас хочуть, ми віддамо лиш хай нас полишуть у спокої. І тепер цілком легально влада перейшла до тих, хто українську державу ніколи не любив, боровся проти неї.

- Але коли можна очікувати таке перезаснування країни?

- Ми не знаємо, коли це станеться. Але коли ми перезаснуємо державу, приймемо потрібні закони, Конституцію, проведемо люстрацію, сформуємо органи влади, яким довіряємо, тоді, переконаний, буде серйозний поступ у розвитку і нашого суспільства, і держави, яка отримала нові можливості розвитку. Якщо ж ми залишимо все як є, нічого не змінивши по суті, а просто поставимо інших людей, то чи будуть гарантії, що щось схоже не повториться через якийсь час.

Якщо опозиційні лідери і партії сходяться на тому, що потрібні такі глибокі зміни, то давайте об’єднуватися на підставі програми дій і спільно працювати. Тоді це нас зблизить і під час роботи виявить нових лідерів.

Ми говоримо про люстрацію, то давайте люстрацію проведемо в себе, поставимо поза наше коло людей, які шкодили і шкодять. Хоч це важко зробити, бо не маючи доступу до архіві КДБ, звинувачувати когось у співпраці з ним голослівно не можна. Проте можна позбутися пристосуванців і людей нечесних. А повну люстрацію зробити можна прийшовши до влади. Але коли люди побачать, що опозиція очищується сама, вони повірять у її здатність це зробити і у суспільстві.

- Це питання компромісів між лідерами опозиції. Але ми часто маємо таке, що політик ніби в опозиції, а з часом йде до влади. Наскільки реально знайти спільне рішення між різними політиками?

- Управлінець повинен вміти працювати зі всіма. Розуміти мотивацію, інтереси різних груп. Політик думає трохи інакше. Він представляє групу людей, яка підтримувала його і він на неї орієнтується, а відтак він обмежений при прийнятті рішення, оскільки над ним домінує думка групи людей, яка за нього проголосувала. Якщо це державний діяч, то він обов’язково переступить через ці обмеження і буде думати в інтересах цілого, а не частини. Політику важко це зробити.

- Які ваші плани? Ви плануєте повертатися в політику?

- Сьогодні я читаю лекції з регіональної політики, конституційного права. Повернувся в науку так, як це зробив після того, коли перестав бути міським головою. Чи я повернуся? Не знаю. Для мене важлива доля держави і ті зміни про які я говорив. Повернутися просто на якийсь щабель влади, а від того нічого не зміниться бо ти на процес не впливаєш – то я не бачу рації в цьому. Проте якщо почне з’являтися середовище, яке мислить категоріями, мені близькими, я буду серед тих людей.

- Це орієнтування на Кабінет міністрів?

- Це орієнтування на серйозні зміни в державі.

- А на посаду міського голови Львова плануєте ще балотуватися?

- Я пам’ятаю приказку: ніколи не кажи ніколи. Але ж, знаєте, в минулих виборах я не брав участі. Тоді Служба безпеки мене переслідувала. У зв’язку з цим я змушений був багато часу проводити в Києві. Це унеможливлювало ведення ефективної виборчої боротьби. Так що ті, хто ставив собі за мету не допустити мене до виборів досягли свого.

Можна було, повернувшись в науку, займатися тільки наукою. Можна було, займаючись науковою роботою, повернутися на Галичину і тут пошукати однодумців, гуртувати людей, щоб обговорити ці потрібні зміни і потім мати можливість їх реалізувати. Я вважав, що другий варіант є правильнішим.

- Справу проти вас закрили через відсутність складу злочину...

- Так, я виграв всі суди.

- Справи відкривали і стосовно інших колишніх чиновників. Чому проти одних справу закривають, а проти інших надалі продовжують розглядати?

- Думаю, влада намагається усунути людей, конкурентів з огляду на 2012 рік та 2015 рік(парламентські та президентські вибори в Україні, відповідно – ред.). Намагається усунути будь-якими засобами.

Лише дріб’язкова людина живе почуттям помсти. Витрачати життя, щоб комусь зробити погано, значить марнувати час. Ніхто через кілька років цього не згадає.

02.11.2011

Розмовляв Богдан Швед, NM

//www.newsmarket.com.ua/2011/11/vasil-kuybida-mi-dumali-yti-u-vidstavku-nihto-za-krislo-ne-trimavsya/

Олег Романчук. Перезаснування України: ретросистемні загрози державності 

Степан Гавриш. Сверху или снизу?

Сергій Дацюк. Перезаснування країни

Дмитро Сінченко. Тюнінгована УРСР? 

Тарас Стецьків. На злобу дня нинішнього і завтрашнього

Андрій Левус. Країна вільних людей VS проект «Україна - 91»

Андрій Квятковський. Перезавантаження. Конституанта 

Віктор Андрусів. Нова республіка - неминуча

Количество судей, проголосовавших за отмену Конституции, засекретили

Конституционный Суд отказался сообщать данные о количестве судей, проголосовавших за возвращение «старой» Конституции образца 1996 года. 

Недоступной оказалась даже информация о числе судей, проголосовавших за Анатолия Головина на выборах председателя КС, сообщает портал Дело.

Украинцы никогда не узнают имена нескольких человек в судейских мантиях, отдавших всю власть в стране в одни руки – президента Виктора Януковича. Мало того, навсегда останется тайной даже точное количество членов Конституционного Суда, которые год назад проголосовали за отмену политреформы 2004 года, превратив Украину из парламентской республики в президентскую.

Скрываем, чтобы сохранить авторитет

На информационный запрос «Дела», в котором издание просило сообщить о количестве судей, проголосовавших 30 сентября 2010 года либо «за», либо «против» отмены политреформы 2004 года, в главном конституционном органе государства ответили, что это закрытая информация.

Таким образом, Конституционный Суд Украины официально отказался разглашать информацию о результатах голосования годичной давности, которым он вернул Конституцию образца 1996 года.

«Поименное голосование путем опроса и процедура подписания судьями Конституционного Суда Украины являются стадиями принятия решения. Согласно п. 1 ч. 1 ст. 9 Закона Украины «О доступе к публичной информации», информация, связанная с процессом принятия решений, относится к категории служебной информации. Доступ к этой информации ограничен, что в данном случае обусловлено потребностью обеспечения авторитета и беспристрастности правосудия, обеспечением выполнения норм Конституции Украины, исключающих любое воздействие на судей. Согласно пункту 2 части первой статьи 22 Закона «О Доступе к публичной информации», информация о голосовании при принятии решений Конституционного Суда Украины (в том числе решения Конституционного Суда Украины № 20-рп от 30.09.2010) не может быть предоставлена», - сообщили в секретариате Конституционного суда.

Иными словами, Конституционный Суд пришел к выводу, что данные о количестве судей, которые с легкой руки поменяли политическое устройство государства с 46-миллионным населением, называются «служебной информацией».

Если действующая власть возьмет на вооружение такую юридическую матрицу Конституционного суда, то будет неудивительно, когда под статус «служебной информации» чиновники подведут и количественные результаты голосования на всеукраинских выборах. В этом случае вместо оглашения количественных данных Центризбирком, следуя аналогичной логике, может сообщить лишь сухой факт: в Верховную Раду прошли: Партия регионов, «ВО «Батькивщина», Коммунистическая партия и т. д.

Единственное, что решили все-таки сообщить в Конституционном Суде Украины: во время голосования по политреформе двое судей – Виктор Шишкин и Павел Стецюк – высказали особое мнение. Оба эти мнения были предоставлены «Делу» Конституционным Cудом.

Еще один главный секрет государства

Одновременно с отказом предоставить данные о результатах голосования судей КС по политреформе Конституционный Суд отказался информировать «Дело» о том, сколько членов суда в 2010 году отдали свои голоса за избрание председателем Анатолия Головина.

Пояснения оказались довольно сомнительными. «Закон Украины «О Конституционном Суде Украины» устанавливает тайный режим избрания председателя Конституционного Суда Украины, поэтому информация о голосовании во время его избрания является тайной и не подлежит разглашению… информация о рейтинговом голосовании при избрании Председателем Конституционного Суда Украины Головина Анатолия Сергеевича не может быть предоставлена», - сказано в ответе КС на запрос «Дела».

Такой ответ Конституционного Суда звучит довольно неубедительно. Дело в том, что согласно Конституции Украины, тайным голосованием избирается не только глава Конституционного Суда, но и глава Верховного Суда Украины, где из избирательной процедуры не делают тайны. Так, на выборах главы Верховного Суда Украины в 2006 году, когда это кресло занял Василий Онопенко, были объявлены результаты голосования. Тогдашний председатель счетной комиссии судья Игорь Самсин объявил, что за Василия Онопенко проголосовали 58 из 84 судей, а за его конкурента Петра Пилипчука — 25.

Справка:

Как известно, 30 сентября 2010 года Конституционный Суд своим решением признал неконституционным закон №2222 от 2004 года (так называемая политреформа, по которой центр принятия политический решений в государстве переместился от президента к парламенту). В связи с нарушением процедуры при рассмотрении и принятии этого закона в 2004 году члены КС признали его утратившим силу и одновременно вернули предыдущую редакцию Конституции от 1996 года.

Из 18 членов КС проголосовало более 10 человек. Десять голосов – это минимум, необходимый для принятия того или иного решения в главном конституционном органе государства.

Председатель Конституционного Суда Анатолий Головин был избран на эту должность 12 июня 2010 года, сменив Андрея Стрижака.

Федор Орищук, "Дело", 01 ноября 2011 года

//delo.ua/ukraine/kolichestvo-sudej-progolosovavshih-za-otmenu-konstitucii-zasekre-167055/

//www.ccu.gov.ua/ru/index

17.08.2012 Сергій Головатий. У Конституційному Суді сидять не судді, а підприємці 

26.06.2012 Асоціація суддів Конституційного Суду: Нова Конституція має бути прийнята на референдумі народом України 

27.01.2012 Володимир Шаповал. У деяких суддів Конституційного Суду, якщо вони не отримують інструкцій, в очах з’являється собача туга за палкою 

04.10.2010 Томас Маркерт. Рішення Конституційного Суду створило проблему легітимності влади в Україні 

04.10.2010 Марина Ставнійчук. Конституційний Суд здивував Європу

07.08.2006 Павло Євграфов. У конституційному процесі вирішальна роль має бути за народом

Московський патріархат заповзявся переписати Конституцію й закони – задля православної освіти

УПЦ МП хоче запровадити у школах… православну освіту і відкрити у Києві університет. Про це заявив голова синодального інформаційно-просвітницького відділу УПЦ МП Георгій Коваленко, повідомляє Радіо Свобода.

За його словами, Московський патріархат ініціює запровадження православних освітніх проектів у загальноосвітніх навчальних закладах України та заснування у Києві Українського православного університету імені Святого Володимира.

З цією метою УПЦ МП ініціює… зміни до Конституції України та Закону України "Про освіту", а також хоче внести поправки до закону "Про свободу совісті та релігійні організації" та низки інших законодавчих актів, "пов’язаних з життям релігійних організацій і громад".

За словами Георгія Коваленка, "Конституція України дає можливість вільно сповідувати свою віру, розповсюджувати про неї знання". Проте, наголосив він, церква досі не має можливості засновувати учбові заклади.

На думку Георгія Коваленка, розмежування церкви з державою та школами, записане у Конституції, тлумачиться неправильно. "Ми намагаємося не змінити Конституцію, а привернути увагу. Частина про відокремлення школи від держави до сих пір розуміється в радянсько-атеїстичному сенсі, коли це повна заборона церкві мати власні вузи, школи, повноцінно співпрацювати з державою над вихованням і освітою людини", – зазначив Георгій Коваленко.

25.10.2011

//www.expres.ua/news/2011/10/25/52666

//rambler.ru //public.fotki.com/hazva/174a5/5eae.html

Координаційна рада з питань захисту української мови. Висновок щодо законопроекту Про засади державної мовної політики 2011

Висновок щодо законопроекту

народних депутатів України С.Ківалова та В.Колесніченка "Про засади державної мовної політики" (№9073 від 26.08.2011)

1. Законопроект "Про засади державної мовної політики" майже повністю дублює поданий рік тому законопроект N1015-3 "Про мови в Україні" Єфремова-Симоненка-Гриневецького, що був негативно оцінений не лише профільними комітетами Верховної Ради України, парламентською опозицією, українськими науковими інституціями і громадськими організаціями, а й Верховним Комісаром ОБСЄ у справах національних меншин та експертами Венеціанської Комісії.

2. Автори нового законопроекту відмовилися лише від одіозної статті 7 старого законопроекту "Російська мова в Україні. Українсько-російська двомовність". Тепер замість 33 він складається з 32 статей, проте концептуально і структурно відтворює попередній законопроект і тому більшість його ключових положень в своїй основі явно суперечать Конституції України, рішенню Конституційного Суду від 14 грудня 1999 р. N10-рп/99 у справі про офіційне тлумачення положень статті 10 Конституції України та ґрунтується на свавільному тлумаченні Європейської Хартії регіональних або міноритарних мов.

3. Незмінним залишилося ключове положення законопроекту, яке передбачає застосування заходів, спрямованих на використання регіональних мов або мов меншин, "за умови, якщо кількість осіб, – носіїв регіональної мови, що проживають на території, на якій поширена ця мова, складає 10 відсотків і більше чисельності її населення" (п. 3 статті 7).

Критерій визначення кількості носіїв регіональних мов – 10 % і більше – є довільним (такого критерію немає в жодному міжнародно-правовому акті) і в практичному плані покликаний забезпечити використання лише російської мови поряд або замість української як державної на більшій частині території України. На це вказують, зокрема п. 2 частини другої статті 5 та частина 6 статті 7 законопроекту, формулювання яких з цією метою були суттєво відкориговані. Якщо в старому законопроекті передбачалось забезпечення всебічного розвитку і функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя на всій території держави (п. 2 частини другої статті 5), то в новому до цієї чіткої, простої і зрозумілої формули зроблено таке доповнення: "зі створенням можливості паралельного використання регіональних мов або мов меншин на тих територіях і у тих випадках, де це є виправданим" (п. 2 частини другої статті 5).

Якщо в попередньому законопроекті було записано, що регіональна мова "використовується на рівні з державною мовою на відповідній території України", то в новому йдеться про використання там лише регіональної мови або мови меншини.

У зв'язку з викладеним слід зазначити, що В.Колесніченко того ж дня зареєстрував законопроект "Про заборону звуження сфери застосування регіональних мов або мов меншин України" (N9059-1 від 26.08.2011), в якому він пропонує ввести кримінальну відповідальність за порушення права громадян на використання регіональних мов або мов меншин. Зауважимо, що ні згаданий, ні аналізований законопроект Ківалова-Колесніченка не містять статті про відповідальність посадових осіб за порушення їхнього обов'язку вживати державну мову в офіційному спілкуванні. Отже, зазначені законопроекти мають на меті підрив державного статусу української мови.

4. Ще одна новела законопроекту Ківалова-Колесніченка стосується переліку мов, які підпадають під дію "Європейської Хартії регіональних або міноритарних мов". В ньому до попереднього списку з 15-ти згаданих у законопроекті Єфремова-Гриневецького-Симоненка додано ще три – русинську, караїмську і кримчацьку. Оскільки русинську говірку лінгвісти вважають діалектом української мови, внесення її до переліку мов меншин суперечить статті 1 Європейської Хартії, в якій зазначено, що термін "регіональних або міноритарних мов" не включає діалекти офіційної мови держави".

5. Частина 1 статті 4 законопроекту Ківалова-Колесніченка передбачає, що "основи державної мовної політики визначаються Конституцією України, а порядок застосування мов – виключно цим законом". Проте даний законопроект кардинально ревізує конституційно визначені засади державної мовної політики України, вводячи в правове поле такі, не передбачені Конституцією, поняття і терміни, як "регіональна мова або мова меншини", "мовна група", "мовна меншина", "регіональна мовна група", "мовне самовизначення", "носії регіональної мови" (статті 1, 3, 7) і зобов'язуючи місцеві органи державної влади, органи місцевого самоврядування, об'єднання громадян, установи, організації, підприємства, їхніх посадових і службових осіб і, навіть, громадян-суб'єктів підприємницької діяльності та фізичних осіб використовувати регіональну мову (частина 7 статті 7).

По суті, йдеться про підміну Конституції України свавільно виписаним законом. Вельми показово, що пропонований законопроект передбачає внесення суттєвих змін до 32 Законів України, а також Положень про паспорт громадянина України для виїзду за кордон, про свідоцтво про народження, мовні приписи яких сформульовані відповідно до статті 10 Конституції України.

6. Як визначено у згаданому рішенні Конституційного Суду України, положення про українську мову як державну та гарантії вільного розвитку, використання і захисту російської, інших мов національних меншин України містяться у розділі І "Загальні засади" Конституції України, який закріплює основи конституційного ладу в Україні. Поняття державної мови є складовою більш широкого за змістом та обсягом поняття "конституційний лад". Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить лише народові (частина 3 статті 5 Конституції України). Поняття і терміни статті 10, яка визначає основи мовної політики в Україні, як і інших статей розділу І Конституції України, можуть бути змінені тільки у спеціальному порядку, передбаченому статтею 156 Конституції України.

Таким чином, спроби запровадження в Україні статусу мов і порядку їх застосування, не передбачених статтею 10 Конституції України, слід кваліфікувати як порушення Основного закону – зазіхання на засади конституційного ладу України.

7. Принципово неприйнятною є стаття 3 законопроекту, в якій "право мовного самовизначення" сформульоване поза контекстом статусу української мови як єдиної державної мови, обов'язкової відповідно до статті 10 Конституції України для офіційного застосування на всій території України у всіх сферах суспільного життя.

Ні Конституція України, ні міжнародно-правові акти, що визначають стандарти захисту прав людини, включно з рамковою конвенцією Ради Європи про захист національних меншин та Європейською Хартією регіональних або міноритарних мов, не встановлюють право мовного самовизначення в сфері застосування державної мови. В практиці європейських держав цей принцип також відсутній.

Пропоноване у п.2 статті 3 законопроекту формулювання допускає тлумачення, згідно з яким і державні службовці мають право вільно користуватися будь-якою мовою у суспільному житті, а, отже, і при виконанні ними офіційних функцій. Натомість зі статусу української мови як державної випливає обов'язок державних службовців всіх рівнів та посадовців органів місцевого самоврядування володіти державною мовою та неодмінно використовувати її при виконанні службових функцій.

Отже, положення п. 2 статті 3 законопроекту, яку його автори вважають ключовою, створює підґрунтя для нехтування державними службовцями і посадовими особами своїм конституційним обов'язком щодо імперативного застосування ними державної мови при здійсненні ними своїх офіційних повноважень.

8. Як визнають автори законопроекту, він ґрунтується не на засадах статті 10 Конституції України, яка є фундаментом державної мовної політики, а на визнанні пріоритету прав людини, зафіксованого у її статтях 3, 21 та 22. Таке протиставлення найнегативнішим чином позначається на якості законопроекту і робить його концептуально хибним.

9. В законопроекті не враховано якісної відмінності статусу і функцій української мови як державної від інших мов, так чи інакше поширених на території України. Не враховано також і те, що термін "регіональні або міноритарні мови", відповідно до Європейської Хартії регіональних або міноритарних мов, застосовується не для визначення статусу цих мов, а лише для окреслення ареалу їх використання в межах держави.

10. Автори законопроекту проігнорували той факт, що мовна ситуація в Україні є результатом цілеспрямованого, насильного і штучного витіснення української мови з ужитку в багатьох сферах суспільного життя в окремих регіонах, і не передбачили заходів захисту щодо української мови як державної в тих місцевостях, де вона менш поширена, відповідно до статті 3 Європейської Хартії.

Узагальнений висновок

Законопроект Ківалова-Колесніченка "Про засади державної мовної політики" майже повністю відтворює проект закону "Про мови в Україні", внесений на розгляд Верховної Ради України рік тому. Його автори внесли до законопроекту певні зміни, проте практично проігнорували принципові критичні зауваження щодо його концептуальної хибності і незбалансованості, висловлені як в "Оцінці та рекомендаціях Верховного комісара ОБСЄ у справах національних меншин від 20 грудня 2010 року стосовно проекту закону "Про мови в Україні" (N1015-3), так і у Висновку Венеціанської комісії щодо проекту закону "Про мови в Україні" від 30 березня 2011 року. Вилучення із законопроекту явно заполітизованих положень і відвертих виокремлень російської мови як такої, що заслуговує на пріоритетну підтримку, не змінили його спрямованості на підрив статусу української мови як державної та її витіснення з ужитку в усіх сферах публічного життя в більшості областей України.

Прихованою метою законопроекту Ківалова-Колесніченка є легітимізація русифікації України, яка здійснюється нинішньою владою на вимогу Росії.

В разі ухвалення і втілення у життя цього законопроекту ще більшого масштабу набудуть порушення мовних прав українців та представників інших національних меншин України, будуть порушені засади конституційного ладу України, розпочнеться процес її федералізації, виникне серйозна загроза цілісності української держави.

Необхідно розробити концептуально інший, новий законопроект відповідно до Конституції України та принципів європейської мовної політики і практики із залученням фахівців, а не представників окремих політичних сил.

Координаційна рада з питань захисту української мови

при Київській міській організації товариства "Меморіал"

ім. В.Стуса

11 жовтня 2011 року

//blogs.pravda.com.ua/authors/medvedev/4e940fe88e526/view_print/

//www.memorial.kiev.ua/pro-nas/pro-kyjivskyj-memorial.html

05.07.2012 Правовий висновок Центру політико-правових реформ щодо закону Про засади державної мовної політики 

19.12.2011 Висновок щодо проекту закону Про засади державної мовної політики. Європейська Комісія за демократію через право (Венеціанська комісія) 

30.03.2011 Висновок щодо проекту закону Про мови в Україні. Європейська Комісія за демократію через право (Венеціанська комісія)

//dusia.telekritika.ua/novosti/18434

Окупуй Україну - Оккупируй Украину

Свобода! Довіра! Справедливість!

Окупуй Америку, окупуй свою країну, окупуй своє місто, окупуй свою вулицю, окупуй своє серце... 

Це не проект, це – процес.

Нас 99% проти жадібності і 
корупції 1%.

Occupy Together (Окупуємо Разом, Окупуймо Разом, Захопимо Разом, Візьмемо Разом) - є центром усіх подій, які виникають у світі на знак солідарності з акцією Окупуй Волл-Стріт. Акція Окупуй Волл-Стріт вперше була проведена 17 вересня 2011 року //www.occupytogether.org/

Свобода! Доверие! Справедливость!

Оккупируй Америку, оккупируй свою страну, оккупируй свой город, оккупируй свою улицу, оккупируй свое сердце...

Это не проект, это - процесс.

Нас 99% против жадности и коррупции 1%.

Occupy Together (Оккупируем Вместе, Захватим Вместе, Возьмем Вместе, Взыщем Вместе) – является центром всех событий, которые возникают в мире в знак солидарности с акцией Оккупируй Уолл-Стрит. Акция Оккупируй Уолл-Стрит впервые была проведена 17 сентября 2011 года //www.occupytogether.org/

Криза і революція
Внутренняя оккупация