пʼятниця, 30 березня 2012 р.

Євген Бистрицький. Про що свідчить стратегія, затверджена президентом


Кілька років тому я говорив про передчуття громадянського суспільства у нашій країні («Передчуття громадянського суспільства», «Дзеркало тижня». — 2007. — №42 (671). Тепер уже можна говорити про відчуття певної сили, посилення впливу громадських організацій на перебіг суспільно-політичних подій. Свідчення цього — наявність у правовому полі президентського указу про затвердження «Стратегії державної політики сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні», що був оприлюднений відразу після прийняття конституційною більшістю Верховної Ради прогресивного закону про громадські організації. Спробуємо розібратися, про що ще свідчать несподівано по-європейськи демократичні формулювання і декларації Стратегії, які вочевидь суперечать поширеному негативному образу влади.

Нова реальність — масовий структурований 
громадський опір

Ніщо краще, ніж опір, не свідчить про реальність існування. Успіх консолідованого громадського опору завзятому поширенню владного диктату на права та свободи громадян, що почався з моменту обрання теперішнього президента, — перше, про що свідчить поява Стратегії. Ось, по пам’яті, надскорочена історія вимушеного опору громадськості.

Весна 2010 року — виникнення журналістського руху «Стоп цензурі» з публічною вимогою припинити розпочатий владними переможцями тиск на журналістів, не допустити репресій. Літо того ж року — українці дізналися про громадську кампанію в Харкові з відстоювання Центрального парку культури та відпочинку.
Осінній гучний Майдан-2, на якому малі й середні підприємці, відмовившись від допомоги опозиційних політиків, фактично самостійно відстояли власне бачення податкового законодавства, примусив владу пригальмувати своє завзяття й піти на обмежений діалог. Наведене — лише верхівки айсбергів десятків інших регіональних рухів 2010 — 2011 років, розмаїття настроїв яких об’єднувала одна спільна мета — відстояти протестне право громадян на відкритий діалог із монопольно закритою, корумпованою владою.
Нові рухи, на відміну від попереднього масового помаранчевого протистояння на майданах, істотно інакші: добре структуровані організаційно як окремі асоціації громадян, вони не лише мають на меті захист загальнодемократичних цінностей, а й відстоюють приватно-колективні інтереси їхніх учасників, як ми це бачили на Майдані-2.

Рухи опору, під якими загалом слід розуміти обстоювання громадянських прав та свобод, виявили одну з головних рушійних сил демократичного активізму — потребу у відкритому діалозі з тими, хто приймає державні рішення. Це набуло особливої гостроти у контексті проголошення таких непопулярних, хоча конче потрібних, реформ як пенсійна, житлово-комунальна та земельна («навіщо вони, та що ці реформи у перспективі дадуть народу»).

Не в останню чергу саме протестні хвилі громадського опору вкупі з посиленою увагою до цінностей свободи слова з боку Заходу допомогли примусити більшість у Верховній Раді прийняти Закон «Про доступ до публічної інформації». Завдяки громадському протистоянню монополізації влади всередині країни політичній опозиції вдалося сформувати жорстко негативну зовнішню думку щодо переслідувань та арештів помаранчевих лідерів. Без відчуття нашими західними колегами різко критичного ставлення до свавілля влади з боку організованої громадськості всередині країни, без систематичного оприлюднення результатів моніторингу правозахисними організаціями порушень основоположних прав та свобод, масово підтриманого іншими неурядовими інституціями, численні контрпропагандистські вояжі представників БЮТ за кордон не мали б успіху. Це засвідчила груднева зустріч очільників Єврокомісії, Ван Ромпея та Баррозу з громадськими лідерами з нагоди завершення підготовки Угоди про асоціацію ЄС і України. Таким чином, подвійний тиск — із боку власного громадянського суспільства та європейської громадської думки в особі суворих європейських комісарів, а також зауважень Обами під час зустрічей із президентом України, — об’єктивні причини прийняття владою зазначеної Стратегії.

Європейські декламації Стратегії

Хто ще тільки ознайомлюватиметься зі Стратегією, зверніть, будь ласка, увагу на її мову. У загальних положеннях ви знайдете все те, без чого не існують сучасні західні демократії, правда — здебільшого вже втілене у практику їхнього повсякденного гуртожитку: необхідність мати «розвинене громадянське суспільство», належні умови «для забезпечення свободи думки і слова», створення державою «можливостей для забезпечення функціонування різних моделей демократії участі», що, у поєднанні «з безпосередньою та представницькою демократією, є умовою успішної модернізації, європейської інтеграції». Нарешті, що важливо, ідеться про «забезпечення участі... інститутів [громадянського суспільства] у процесах формування та реалізації державної, регіональних політик», у тому числі «сприяння роботі громадських рад», «створення умов для проведення громадських експертиз», «публічність усіх етапів підготовки й прийняття ними [органами виконавчої влади та місцевого самоврядування] рішень», «розвиток електронної демократії» тощо. «Формування культури гендерної рівності», якою не обтяжені наші очільники на всіх рівнях, також серед визначених завдань Стратегії.

Після обов’язкової похвали владі загалом, яка за роки незалежності таки зробила «певні кроки до розвитку» громадянського суспільства, ви з подивом побачите перелік дійсних проблем, які стоять на заваді сучасній громадській організації суспільства. Стратегія чітко гласить, що механізми «участі громадськості у формуванні та здійсненні державної політики» не реалізуються, що фактично немає відкритої політики «державної фінансової підтримки» неурядового сектору, а також політики заохочення «вітчизняних благодійних організацій» до фінансової підтримки сектору.

Стратегія повторює важливі положення Закону «Про громадські організації» щодо полегшення процесу легалізації (реєстрації) нерядових організацій, забезпечення прав іноземців та осіб без громадянства на свободу об’єднань і заснування організацій за профознакою, права громадської інституції здійснювати діяльність на всій території країни, а також важливе положення про можливість для них «безпосереднього здійснення... господарської діяльності з метою виконання статутних завдань». Узагалі, загальники Стратегії звучать досить демократично.

Найвідданіші представники партії влади ще продовжують повторювати вслід за президентом нашого північного сусіди мантру про причетність Заходу, і насамперед Сороса, до запуску проектів місцевої революції «за варіантом Північної Африки». Найвідчайдушні з них подають запит до Генпрокуратури зі звинуваченнями міжнародних організацій та фондів у порушенні українського законодавства та втручанні в діяльність органів державної влади. Що їм робити тепер, після затвердження Стратегії, чим наповнити нові словесні напади на громадські організації? Адже вони мають добряче подумати, щоб не дезавуювати підпис свого політичного керівника.

Від декларацій до приземленої реальності

Після затвердження указом президента Стратегії громадські організація (та громадяни) отримали непоганий правовий інструмент, проєвропейську риторику якого варто розуміти й використовувати.

Стрижень цього документа — визнання необхідності діалогу з організованою громадськістю, і це є певною перемогою суспільства над усе ще закритою, забюрократизованою командно-адміністративною системою. Втім, яка реальність стоїть за добрими намірами Стратегії?

Мало хто замислюється над тим, що лише громадські інституції, котрі здатні вести критичний діалог із владою всіх рівнів, фінансуються донорами, які оперують, за мізерними у масштабах країни винятками, західними коштами. Про це й волають захисники національної честі з партії влади. Це або гроші урядів європейських демократій, або кошти приватних благодійників, таких як найбільший із них, Джордж Сорос. Наші місцеві благодійники охоче здійснюють фінансову підтримку освіти, культурницьких ініціатив, допомагають у сфері охорони здоров’я зупинити епідемію СНІДу та туберкульозу, але практично невидимі там, де йдеться про сприяння громадським інституціям у їх перетворенні в повноцінних учасників суспільного діалогу з владою. І це зрозуміло. Кому з місцевих багатих бізнесменів, котрі утворили власні благодійні фонди, кортить сприяти незалежним критикам виконавчої влади, які, зміцнівши, легко можуть вдатися до небезпечної для їхнього бізнесу «критики» дією — знаряддями прокуратури, податкової інспекції тощо. Не варто ризикувати. Ось про це тихо мовчать біло-сині патріоти. За демократію, ваші права, закон, рівний для всіх, за боротьбу з нашою корупцією хай платять Сорос або федеральні уряди Обами чи Меркель, Європейська комісія або Нідерландське МЗС. Ми ж не можемо допомагати пересічним громадянам боротися проти нашої корупції, вимагати відкрити наші тіньові оборудки, нарешті — виступати проти нас самих, чесних захисників керованої демократії. Я вже не кажу про те, що ще ніколи кошти українських платників податків не розподілялися українським же урядом на ті високі цілі розвитку незалежного громадянського суспільства, про які ця Стратегія свідчить майже кожним своїм рядком. Лише один із прикладів: відомі численні випадки, коли високоповажні державні інституції вимагають у незалежних аналітичних центрів надати їм безкоштовно експертні висновки та рекомендації, кажучи майже правду, що в них на це не виділено коштів.

Ця особливість національного полювання на громадський сектор має ще одне вираження в документі, який ми розглядаємо. Стратегія обережно визнає, що «зберігаються тенденції до непрозорості, закритості та забюрократизованості» виконавчої та інших видів влади в країні. Так, зберігаються не стільки тенденції, скільки клята інерція нереформованої адміністративної системи в цілому. Хіба можна назвати кількісне адміністративне скорочення чиновників міністерств та їх часткове укрупнення хоча б наближено адмінреформою у точному значенні слова? Європейське міністерство — це насамперед мислячий танк, аналітичний центр, який на основі діалогу з суспільством виробляє державні політики у різних його сферах, а вже потім жорстко й некорумповано адмініструє їх неухильне виконання. Скільки наших «реформованих» міністерств можуть похвалитися наявністю таких якісних політик та «дорожніх карт» реформ? Непопулярність і гучні провали у громадському сприйнятті запропонованих реформ свідчать саме про максимальну закритість міністерств і відомств, що збережена. У таких умовах за скромним визнанням «тенденцій до непрозорості» криється велика небезпека того, що благодушні формулювання Стратегії не зможуть подолати «закритості та забюрократизованості» всієї владної вертикалі.

Якщо не пряма літера, то дух Стратегії справді волає до максимальної відкритості і прозорості всіх рівнів державної влади та органів самоврядування перед громадськістю. Втім, зауважте — в тексті випала позиція незалежного моніторингу дій влади та органів місцевого самоврядування представниками громадських організацій. Цю позицію формулювали громадські експерти — члени Координаційної ради, утвореної президентом для написання Стратегії. Наприкінці тексту залишилося лише положення про те, що сама Координаційна рада має моніторити й оцінювати виконання положень Стратегії, виконання «плану першочергових заходів, щорічних планів її виконання». Це сором’язливий, але крок уперед: сподіватимемося, що представники незалежних громадських організацій, які пропонували й відстоювали прогресивні декларації Стратегії, спираючись на активне громадянське суспільство, зможуть, принаймні щорічно, незалежно оцінювати, наскільки Стратегія — керівництво до дії, а не лише паперовий документ.

У багатьох представників неурядових організацій були й залишаються сумніви, чи пасувало буцім незалежним експертам погоджуватися на участь у Координаційній раді з написання Стратегії. Моя відповідь така: вперше в історії нашої держави президент завізував документ, що офіційно вводить у широкий обіг формулювання європейського типу, яких раніше не було. А відповідальні працівники його адміністрації, працюючи з громадськими експертами, серед яких можна виділити конструктивний внесок Максима Лациби, погодилися на ці новації і сприяли збереженню значної частини їх в остаточній версії, за що їм заслужене спасибі. Попри всю декларативність, Стратегія відкриває правове поле для незалежної, неухильно вимогливої громадської дії заради демократичних змін у нашому суспільстві. Ми маємо максимально використати це вікно можливостей, яке наразі лише прочинене зусиллями громадянського суспільства.

Євген Бистрицький «Дзеркало тижня. Україна» №12, 
30 березня 2012 р.
//dt.ua/POLITICS/pro_scho_svidchit_strategiya,_zatverdzhena_prezidentom-99714.html

Виталий Бала. Вряд ли Виктор Янукович готов ущемлять себя в полномочиях 
Віктор Янукович. Зарази втілення реформ… (Олександр Северин. Моделі)

Фото Андрій Товстиженко, ZN.UA

Немає коментарів: