Перезаснування країни

Чому українська Конституція зазнала вже і зазнає ще багато змін? «Конституційна угода» 1995, Конституція 1996, зміни в Конституцію 2004, так звана наступна політична реформа, потім була ініційована президентом відміна реформи 2004... Подібне відбуватиметься кожного разу, коли хтось захоче зміцнити власні позиціїї і послабити позиції опонента. Де ж вихід?

У нас в основі всх конституційних змін лежить компроміс інтересів, а не розробка теоретичних принципів. Конституція наша непостійна тому, що вона побудована на основі компромісу політичних партій та груп впливів. Конституція у всіх редакціях — це «збірна солянка» різних запозичених принципів. При цьому українська політична еліта досі навряд чи спроможна сформулювати власні принципи для Конституції, які би мали теоретичне підґрунтя, тобто базувалися на власній оригінальній теорії права.

Поки що мало хто з українських правників зацікавлений розвивати правові теорії: жодній владі це не потрібно, бо авторитаризм є і досі привабливий; це не потрібно партіям, бо це не можна продати на виборах; це не потрібно вченим, бо колишніх вчених взагалі не вчили будувати правові теорії; а побудова правових теорій поза їх політичною підтримкою в час дозвілля наражається на неувагу і забуття суспільства. Правова теорія потрібна громадянам як спосіб побудувати систему самоврядування та контролю за владою, але громадяни зокрема не можуть бути замовниками розробок таких теорій.

Відтак правові теорії, що використовуються політиками в конституційному процесі в Україні, є або застарілими, як от у лівих, або запозиченими на Заході, як от у правих, або відсутніми чи еклектичним, як от у центристів. В такій теоретичній ситуації прийнята на основі короткострокового компромісу інтересів політичних сил та груп впливів Конституція, як показує досвід, не може бути недоторканною довго. Приходять інші політичні сили, шукають іншого компромісу інших інтересів, і під це знову переписують Конституцію. Тому нам доведеться, можливо, ще не раз переробляти Конституцію під ті чи інші компроміси інтересів до тих пір, поки теорії права не стануть основою конституційного процесу.

Що зазвичай відбувається під час будь-якої політичної реформи в Україні? Відбувається перерозподіл повноважень між традиційними гілками влади — законодавчою, виконавчої та судовою — в інтересах тієї чи іншої політичної сили. При цьому сама демократія — як представницька влада, як влада не делегованих громадою повноважень, а належних владі повноважень за законом — залишається незмінною. Отже, ким, коли і в який спосіб делегуються повноваження владі — питання, яке досі принципово не переглядалося. В нинішній українській демократії повноваження делегуються до прийняття Конституції та закону, а в законах вони описуються як уже делеговані і закріплені. Тобто під час політичних реформ повноваження перерозподіляються між гілками влади, але не піддаються перегляду з точки зору джерела свого походження, обсягу, тривалості і т.д.

Разом з тим демократії вже давно не існує. Розмови про демократію — це розмови на користь бідних або відсталих країн, які ніколи не мали досвіду тривалої демократії, або для тих країн, хто довго практикуючи демократію, так і не спромігся піти далі. В більшості так званих демократичних країн демократія — це в тій чи іншій мірі вдалий спосіб прикрити маніпуляцію з боку влади чи неінституційної політичної еліти. Книгу лауреата Нобелівської премії 1972 року Кеннета Дж. Арроу. «Соціальний вибір та індивідуальні цінності» замовчують не тільки політики України. Цей теоретик сформулював 5 основних засад демократії, а потім в «теоремі неможливості ідеальної виборчої системи» логічно довів, що вони є непоєднуваними, особливо в пропорційній системі (через так званий парадокс нетранзитивності), особливо, коли у виборах беруть участь не партії, а блоки.

Джерелом влади в Україні є народ — так сказано в Конституції (стаття 5). Що це означає технологічно? Це означає, що народ з’являється всього в двох формах — в референдумі або в революції чи громадській непокорі. Вибори — не є волевиявленням народу. Вибори є волевиявленням організованої громади. Про це — далі.

Референдум не є насправді формою безпосереднього самоврядування (або, як казали раніше, прямої демократії). Формулювання питань для референдуму є винятково в компетенції влади. Відомий референдум в Україні квітня 2000 року як з точки зору маніпулятивного способу формулювання запитань, так і з точки зору відмови реалізації його результатів — цьому фактичне підтвердження. При цьому Конституція не дає жодних підстав не виконати волю народу, виражену на референдумі. Тобто референдум як політична технологія народного волевиявлення фактично може ігноруватися, обходитися або використовуватися владою в маніпулятивних цілях. Отже народ жодного разу не був ініціатором референдуму, він був тільки об’єктом маніпуляцій з боку влади. Навіть сама українська Конституція не є результатом загальнонародного волевиявлення. Тобто народ — це політологічна фікція, уявний набрід, який ніколи і ніяк себе не виявляє інакше, ніж ширма для свавілля влади.

Революція або громадська непокора — єдина форма безпосереднього самоврядування, яка ініціюється громадою (а не народом), проводиться громадою за її власний кошт, виражає пряму волю громади. Але революції бувають рідко.

Отже, перша проблема — українська Конституція традиційно будується на основі компромісу інтересів груп впливів, а не на оригінальних теоретичних засадах.

Друга проблема: Конституція традиційно описує дуже обмежену сферу політичної системи — здебільшого систему центральної влади та пов’язані з нею органи місцевої влади. Повноваження делегуються зверху вниз, закріплюються в законі.

Третя проблема — народ не є дійсним суб‘єктом влади.

Нарешті, головна проблема Конституції — вона зроблена і змінюється час від часу поза уявленнями про світове лідерство України.

Самоврядна громада відрізняється від народу тим, що це самоорганізоване політично активне суспільство, яке здатне вимагати від влади або самостійно приймати будь-які політичні рішення.

У виборах Президента чи у виборах депутатів рад різних рівнів бере участь не народ — беруть участь організовані самоврядні громади. Саме самоврядні громади здатні організувати комунікацію щодо обговорення програм політичних партій. Саме самоврядні громади здатні дійти висновку про свої спільні інтереси в самоорганізованих спільнотах — професійних, територіальних, мовних, релігійних і т.д. Саме самоврядні громади здатні сформувати іншу політичну силу, коли жодна з наявних політичних сил не відображає їх інтересів.

Тобто мова йде про переформулювання статті 5 Конституції: джерелом влади в Україні є самоврядні громади. А здійснення влади відбувається в реальному процесі самоврядування.

Отже демократія це делегована народом влада, яка має публічні можливості в описаних в законі повноваженнях, компетенціях і строках їх дії. З демократією було б все гаразд, якби не декілька серйозних змін, які сталися останнім часом:

1) з абстрактних «народів» люди перетворилися на громади, які є структурованими територіально, комунікативно пов’язаними різ­ними спільнотами (професійними, мовними, релігійними, співвласники багатоквартирних будинків і т.д.);

2) з’явилися нові більш складні об’єднання, як-от, наприклад, ЄС, де демократичні органи влади національних держав тепер мають співвідноситися не тільки з самоврядуванням кожної з цих держав, але ще й з органами управління інтеграційного рівня, які, між іншим, Європа помилково вибудовує за національними аналогами;

3) з’явилися нові форми та методи управління, які дозволяють здійснювати опосередковане, дистанційне, інформаційне управління;

4) з’явилися нові інс­трументи управління — Інтернет, який дозволяє здійснювати електронне самоврядування;

5) з’явилося більше вільного часу у людей, які готові витрачати його для самоврядування;

6) корупція як використання публічних можливостей в приватних цілях стала справжньою катастрофою для демократичної влади;

7) справжньою причиною відсутності переходу від демократичної влади до самоврядування є опір представників традиційної демократичної влади в усьому світі.

Відтак, нашу країну потрібно перезаснувати, створивши більш складну і сучасну структуру влади, яка спрямована на вихід України з ситуації зовнішнього управління. Ми маємо замінити демократію як делеговану владу маніпуляції більшістю через вибори заздалегідь пропонованих альтернатив — на самоврядування, де делегування повноважень відбувається знизу, на певний час, за безпосереднього контролю громадськості.

Ми маємо здійснити переворот в світобаченні влади як самоврядування з точки зору повноважень. Як влаштована демократія? Ми як абстрактний народ, тобто в маніпульований владою спосіб, обираємо цю владу, яка ніби-то представляє наші інтереси. Далі вже влада делегує тим чи іншим органам так званого місцевого самоврядування визначені нею повноваження.

Ще президент В.Ющенко пропонував «делегувати повноваження органам місцевого самоврядування та запобігати відцентровим тенденціям. Передавати місцевим громадам функції виконавчих органів та одночасно достатні ресурси для їх реалізації».

Це є найбільша, найсуттєвіша, найразючіша помилка з усіх, які коли-небудь робив президент В.Ющенко. Бо потрібно було робити все навпаки. Повноваження делегуються не зверху вниз, а знизу вверх. Те, що сформулював колись В.Ющенко — принцип демократичного самоврядування. Те, що потрібно нам, — принцип безпосереднього самоврядування, також відомий як принцип субсидіарності. Подолати парадокси Арроу можна лише єдиним чином: замінити демократію як делеговану владу, владу маніпуляції більшістю через вибори нетранзитивних альтернатив на самоврядування, де делегування повноважень відбувається знизу, на певний час, за безпосереднього контролю громадськості.

Принцип джерела влади. Джерелом влади в Україні є самоврядні громади. А здійснення влади відбувається в реальному процесі самоврядування.

Принцип максимального устремління до безпосереднього самоврядування. Найвища форма влади — безпосереднє самоврядування і як його розвинута форма — електронне самоврядування.

Принцип розподіленого суверенітету означає, що суверенітет країни не є цілісним, гомогенним, неподільним. Суверенітет є суть перелік повноважень, які всі гілки влади розподіляють договірним чином: 1) до наддержавних структур; 2) до центральних традиційних трьох гілок влади; 3) до самоврядування як гілки влади; 4) до стратегування як гілки влади.

Субсидіарність — принцип організації влади в країні та розподіл повноважень між державою та самоврядуванням, коли на більш високому рівні вирішуються тільки ті питання, які не можливо вирішити на нижчому рівні. Державна влада має вищі від самоврядування повноваження лише в питаннях територіальної цілісності, стратегічного розвитку країни, збереження-розвитку культурної ідентичності.

Принцип громадського управління делегуванням влади або принцип розширеної субсидіарності. Діє принцип «передачі повноважень від самоврядування до влади», а не принцип «зафіксованих у Конституції чи законах повноважень влади, які потім делегуються місцевому самоврядуванню». Походження влади від самоврядування, а не навпаки, означає, що повноваження делегуються центральній владі значною мірою знизу, від процесів самоврядування, які передають центральній владі повноваження в тій мірі і на той час, в якій мірі і в який час самі не можуть справитися з цим. Це означає, що повноваження в будь-який момент можуть бути повернуті від центральної влади до самоврядування. Ці повноваження делегуються в обсязі, що визначається знизу. Ці повноваження делегуються тимчасово і в будь-який момент можуть бути взяті за ініціативою знизу назад. Повне управління обсягом повноважень здійснюється на рівні самоврядування.

Принцип розширення прав знизу — конституційна основа субсидіарності. Це означає, що органи місцевого самоврядування можуть видавати правові акти, які регулюють відносини в сфері конституційного права. Якщо такі правові акти розширюють або посилюють права, свободи чи гарантії, то ці правові акти органів місцевого самоврядування мають визнаватися джерелом регулювання конституційних правовідносин у державі.

Отже, мова йде про зміну принципу влади — від демократичного принципу («publiсa per procura», лат. – «громада за уповноваженням», «громада за дорученням») ми маємо перейти до принципу самоврядності («publica per se», лат. – «громада сама по собі»).

Це означає, що будь-яка політична реформа досі була спробою влади перерозподілити повноваження між традиційними трьома гілками влади: законодавчою, виконавчою та судовою. Ми ж говоримо про перезаснування країни, коли саме четвертий тип влади — самоврядування — стає основою врядування в країні.

Якби в Україні був справжній політичний лідер, він би сказав так: 

«Давайте перестанемо молитися на демократію і згадувати її як заклинання. Все одно демократію придумали не ми, і ніхто не жалкуватиме з нас за нею, коли ми підемо далі. Так, цю ходу далі від демократії почали не ми. Але ми можемо мати сміливість послідовно реалізувати самоврядування як спосіб відверто, прямо і без обмовок — недемократичного правління, правління власне самоорганізованої громади.

Нам потрібна не влада народу, а влада самоорганізованої громади. В цьому сенсі ми перевертаємо послідовність дій та напрямок делегування повноважень між владою і громадою. Тобто влада не говорить: спочатку організуйтесь, а потім ми вам надамо повноваження. Влада говорить: повноваження належать громаді, вони тимчасово делеговані владі до того часу, допоки та чи інша частина громади не забажає їх повернути. Причому рішення про розподіл повноважень, обсяг та тривалість їх приймаються знову громадою, а не владою, що передбачено в законі. В цьому випадку для використання повноважень громадою, потрібна тільки воля громади, а не рішення влади.

Звичайно, цьому буде нещадний опір тих, хто звик в умовах демократичної влади робити гроші на привілейованому використанні адмінресурсу, втілювати авторитарне правління, здобувати популярність через владу чи навпаки.

Давайте перезаснуємо країну так, щоб влада справді належала самоврядній громаді і делегувалася нею наверх. Спочатку це мало змінить ситуацію, бо громада ще не звикла користуватися своїм самоврядуванням. Але надалі, коли досвід самоврядування у громади ставатиме все біль­шим, ситуація буде змі­ню­ватися набагато шви­дше. Ми позбудемося багатьох проблем, які сьогодні нам заважають.

Так, самоврядування — більш складна система врядування, ніж демократія. Але вона варта того, щоб її створити. Вона варта того, бо це і є те, чого прагне власне сама демократія в своїй ідеї, в своєму принципі».

Але поки що у нас нема Справжніх Політичних Лідерів. У нас є просто політики — як при владі, так і в опозиції. В цьому сенсі вираз «publica per se» означає «громада сама по собі є владою і делегує цю владу вище у тому обсязі і настільки, у якому і на скільки громаді потрібно. Але тепер, якщо хто-небудь з політиків почне говорити про політичну реформу з точки зору політичної доцільності чи ефективності влади — кричіть йому щодуху: «publica per se», «publica per se», особливо, якщо він навіть не розуміє цих слів.

Сергій Дацюк, філософ,

«Персонал плюс» № 19 (424) 11-17 травня 2011 року

//www.personal-plus.net/424/7940.html

//www.uis.kiev.ua/~_xyz/5_refoundation%20of%20country.htm#2

Олег Романчук. Перезаснування України: ретросистемні загрози державності 

Степан Гавриш. Сверху или снизу?

Василь Куйбіда. Україну потрібно перезаснувати

Дмитро Сінченко. Тюнінгована УРСР? 

Тарас Стецьків. На злобу дня нинішнього і завтрашнього

Андрій Левус. Країна вільних людей VS проект «Україна - 91»

Андрій Квятковський. Перезавантаження. Конституанта 

Віктор Андрусів. Нова республіка - неминуча

//ermolenko-andrey.blogspot.com/p/blog-page_26.html