середа, 31 жовтня 2012 р.

Анжеліка Крусян. Методологічні питання оновлення Конституції України


Стаття 28 Народ завжди зберігає за собою право на
перегляд, перетворення та зміну Конституції. Жодне покоління
не може підпорядковувати своїм законам майбутні покоління


Виступ Крусян А.Р.
на засіданні постійно діючого методологічного семінару «Сучасний конституційний процес в Україні: проблеми теорії і практики» на тему «Методологічні питання оновлення Конституції України»

Системне оновлення Конституції України має здійснюватися на методологічній основі, що передбачає створення методологічного алгоритму досягнення поставленої мети як оптимальної системи формалізованих завдань з наближенням до прогнозованого результату. Змістом цього методологічного алгоритму є: визначення бажаної мети як кінцевого результату; визначення меж, характеру і форм оновлення Основного Закону; створення Концепції оновлення Конституції як концептуально-методологічної основи щодо розробки тексту конституційного законопроекту.

Сучасний етап конституційних перетворень в Україні та відповідні завдання щодо подальшого сталого розвитку української державності надають можливість визначити мету вказаного алгоритмічного процесу (як кінцевого результату діяльності) – це системна конституційна модернізація. Звідси, оновлення Конституції передбачає модернізацію тексту Основного Закону України, що означає не тільки його удосконалення, але і його «осучаснення» з врахуванням конституційних трансформацій, притаманних сучасному суспільству.

Розглядаючи допустимість і можливість оновлення Основного Закону, зокрема, встановлення меж її оновлення, представляється обґрунтованим визначити як методологічний принцип положення про те, що Конституція має вдосконалюватися і змінюватися відповідно до змін, що відбуваються у зв’язку з розвитком конкретного суспільства і держави, відповідно до еволюційного розвитку системи вітчизняного конституціоналізму. Якщо оголосити будь-яку конституцію ідеальною, непорушною, можливе припинення держави і суспільства у їх розвитку. Процес конституційних змін є об’єктивним явищем, властивим кожному суспільству та державі, що прогресивно розвиваються. Основний закон держави і суспільства не може залишатися незмінним, оскільки зміни соціуму перманентні і не можна поставити крапку в прагненні суспільства до прогресу і демократії. Цим змінам повинна кореспондувати конституція. Більше того, по можливості конституція повинна їх передбачати, перебуваючи на крок попереду майбутніх перетворень у державі та суспільстві, тобто закріплюючи певні завдання і програмні розпорядження, виходячи з мети і принципів конституціоналізму. Тут не можна не згадати слова Т. Джефферсона про те, що на Конституцію не можна дивитися зі священним благоговінням і вважати її «ковчегом завітів», який не можна чіпати. Але при цьому важливим представлятися зберегти все те найкраще, що є в чинній Конституції України, тобто поліпшити її, а не просто змінити.

Важливими є питання щодо характеру та правової форми оновлення Конституції України. При цьому слід враховувати, що конституція може бути змінена повністю або частково. Повний перегляд конституції здійснюється двома шляхами – прийняттям нової конституції відповідно до правил, що передбачені попередньою конституцією (наприклад, так була прийнята Конституція Швейцарії у 1999 р.), або прийняттям нової редакції конституції при збереженні її попередньої дати (наприклад, Конституція Нідерландів 1815 р. в редакції 1983 р.). Часткова зміна Основного Закону здійснюється через процедуру внесення змін до його тексту.

Думається, що виконання умов дотримання чинної Конституції при зміні її тексту сприятиме встановленню конституційного правопорядку та забезпеченню конституційної законності.

Враховуючи зміст сучасного етапу політико-правових перетворень в сучасній Україні, конституційні реалії, а також ґрунтуючись на системному аналізі тексту чинної Конституції, на основі аналізу практики реалізації чинної Конституції (зокрема, були проаналізовані такі джерела практики реалізації Конституції як: судова практика, в тому числі практика Конституційного Суду України, рішення Верховної Ради України, акти Президента України з питань Конституції, зарубіжна практика), представляється необхідною та обґрунтованою системна конституційна модернізація, зокрема, шляхом прийняття нової редакції Основного Закону в межах розділу ХІІІ Конституції України.

Концепція оновлення Конституції України як концептуально-методологічна основа для розробки тексту відповідного законопроекту має включати: методологічні принципи; сформульовані напрями (тенденції) сучасних конституційних перетворень, згідно з якими повинно бути здійснено оновлення Конституції України.

Представляється, що поряд з такими основними методологічними принципами Концепції, як принципи істинності, об’єктивності, детермінізму виокремлюється, враховуючи сучасні конституційно-правові реалії, принцип системності та антропологізму.

Принцип антропологізму (від грецьк. anthropos – людина) ґрунтується на філософській антропології, яка вивчає людину, синтезує об’єктивно-наукове і ціннісне бачення феномена людини та її становища у світі. Антропологічні традиції отримали свій розвиток у сучасній юридичній науці, зокрема у працях М. П. Орзіха, який досліджує та обґрунтовує «людяний вимір права». П. М. Рабінович тенденцію антропологізації відносить до головних тенденцій, які «визначають сучасний стан методології праводержавознавства». Застосування цього принципу ставить людину в центр конституційно-правової реальності. Звідси, оновлення Конституції України має бути орієнтоване на утвердження людини як найвищої цінності суспільства і держави.

Принцип системності означає, що оновлення тексту Конституції повинно носити системний характер. Системний підхід до розуміння перегляду тексту Основного Закону держави обумовлює необхідність звернення до теорії політико-правових систем (від «системних ідей» Гегеля і до «сучасного системного руху»). Це надасть можливість виявлення субстанціонально-змістовної та організаційної «багатошаровості» системи оновлення тексту Конституції, глибокого діалектичного зв’язку і змістовної взаємозалежності структурних частин Конституції як складного, що має особливі юридичні властивості, політико-правового документа.

І тут слід враховувати, що основні вектори такої системності оновлення повинні бути визначені, виходячи з принципів (основ) конституційного ладу, які в свою чергу, теж слід віднести до методологічних принципів Концепції.

До таких принципів Концепції, в контексті визначення основ конституційного ладу, належать: утвердження влади і суверенітету Українського народу; конституційне закріплення і утвердження принципів сучасного конституціоналізму (принципи верховенства права, верховенства Конституції і законів України, пріоритету прав людини перед іншими соціальними цінностями та інтересами, конституційної законності, конституційного демократизму); визнання загальнолюдських цінностей; закріплення принципу соціальної справедливості; утвердження демократичного і гуманістичного вибору народу України; утвердження прихильності України до загальновизнаних норм міжнародного права; сприяння держави утвердженню і розвитку громадянського суспільства; розширення простору індивідуальної конституційно-правової свободи людини і закріплення гарантій від неправового втручання держави чи інших соціальних суб’єктів у сферу цієї свободи.

Виходячи з цих принципів, а також ґрунтуючись на системному аналізі конституційно-правової і соціально-політичної практики, з урахуванням чинного конституційного законодавства і міжнародно-правового досвіду у сфері державно-правового будівництва, в контексті формування українського конституціоналізму, можна визначити основні напрями (тенденції) сучасних конституційних перетворень, згідно з якими повинно бути здійснено системне оновлення Конституції України (виходячи з предмету Комісії з питань конституційного ладу та порядку прийняття і введення в дію змін до Конституції України).

Перш за все, теоретично обґрунтованим та практично важливим є необхідність зміцнення основ народовладдя через внесення відповідних змін до преамбули Конституції, статей 1, 5 та ін. Зокрема, представляється виправданим внесення змін до статей 5 і 7 Конституції України. Частина друга статті 5 передбачає, що «народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування». Це положення не кореспондує з положеннями статті 7 та 140 Конституції України. Відповідно до статті 7 в Україні «визнається та гарантується місцеве самоврядування», тобто таким чином конституційно закріплюється природне право територіальної громади як первинного суб’єкта місцевого самоврядування на здійснення публічно-самоврядної влади. Відповідно до ч. 1 ст. 140 місцеве самоврядування є правом територіальної громади. Територіальна громада здійснює місцеве самоврядування «як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування» (ч. 3 ст. 140).

Звідси, виходячи з системного аналізу наведених статей, через «органи місцевого самоврядування» здійснюють свою владу (різну за правовою природою) такі самостійні суб’єкти, як Український народ та територіальна громада. При цьому слід зауважити, що Український народ – це «громадяни України всіх національностей» (Преамбула Конституції України), а територіальна громада – це «жителі (тобто – громадяни України, іноземці, особи без громадянства, біженці та ін. – А. К.) села чи добровільного об’єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста» (ч. 1 ст. 140 Конституції).

Суб’єктом місцевого самоврядування є територіальна громада, яка на місцевому рівні здійснює гарантовану державою самоврядну діяльність. Водночас, народ є носієм суверенітету та джерелом публічної влади в України, однією з форм здійснення якої є місцеве самоврядування (але не «органи місцевого самоврядування» – А. К.). На це вказує Конституційний Суд України, відмічаючи, що «місцеве самоврядування слід розглядати як форму здійснення народом влади» (Рішення Конституційного Суду України № 6-рп/2002 від 26 березня 2002 р.[справа про охорону трудових прав депутатів місцевих рад]).

Таким чином, представляється обґрунтованим у ст. 5, що проголошує суверенітет і повновладдя народу, слова «органи місцевого самоврядування» виключити. При цьому, слід звернути увагу на те, що інтереси народу мають співвідноситися та можуть не співпадати з інтересами територіальних громад (тим більше, інтереси народу не тотожні інтересам органів місцевого самоврядування). Звідси, проблематичним є те, що народ виражає свою волю та, відповідно, здійснює свою владу через «органи місцевого самоврядування».

Водночас, з тим, щоб підкреслити, що місцеве самоврядування – це публічна влада, джерелом якої є народ, а суб’єктом – територіальна громада, представляється обґрунтованим внести відповідні зміни до статті 7 чинної Конституції, в якій визначити, що місцеве самоврядування є однією з форм публічної влади.

Крім того, представляється спрямованим на зміцнення основ народовладдя конституційне виокремлення народу як суб’єкта прийняття Конституції України.

Наступним напрямком здійснення оновлення Основного Закону є утвердження та забезпечення прав та свобод людини і громадянина, з ефективізацією механізму їх захисту, методологічним підґрунтям якого є визначення пріоритету прав людини перед іншими соціальними цінностями та інтересами.

Конституція України, визначаючи людину, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпеку «найвищою соціальною цінністю» (ч. 1 ст. 3), не закріплює принцип пріоритету прав людини. Втім, у Конституції України зроблено акцент на прагненні держави максимально забезпечити й гарантувати права й свободи людини. Згідно з її Преамбулою, одним із головних мотивів прийняття Основного Закону України була необхідність «забезпечення прав і свобод людини» (ч. 4 Преамбули Конституції). Крім цього, ч. 2 ст. 3 Конституції України визначено, що «права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави». Це дає змогу говорити про конституційне визнання принципу пріоритетності прав людини.

Зокрема, принцип «пріоритетності прав людини» як самостійний принцип діяльності місцевих державних адміністрацій закріплено у ст. 3 Закону України «Про місцеві державні адміністрації». У нормативній регламентації діяльності органів судової влади також можна прослідкувати виокремлення пріоритету прав людини у формі – «завдання суду» забезпечувати «кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України…» (ст. 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»). Крім того, у спеціальній Постанові від 5 липня 2001 р. Верховна Рада України, визнаючи «високий рівень корумпованості судових органів», зазначила як першопричину такого становища те, що «не вдалося досягти реального функціонування в Україні загальновизначених у світі державно-правових принципів (але не принципу. – А. К.) – верховенства права, найвищої пріоритетності прав і свобод людей порівняно з будь-якими іншими цінностями…».

Конституційним Судом України як самостійний принцип виділено пріоритет природних прав людини. Зокрема, у Рішенні № 2-рп від 29 січня 2008 р. (справа про звільнення народних депутатів України з інших посад у разі суміщення) зазначається, що «пріоритет природних прав людини слід розглядати як один із засадничих принципів Конституції України, відповідно до якого Верховна Рада України, як орган законодавчої влади, має приймати правові акти, додержуючись такого підходу».

Крім того, Статут Ради Європи, а також інші міжнародно-правові документи визнають принцип максимального здійснення прав людини. Зокрема, у ст. 3 Статуту Ради Європи проголошено: «Кожен Член Ради Європи повинен визнавати принцип верховенства Права і принцип (самостійний принцип. – А. К.), відповідно до якого всі особи, які перебувають під його юрисдикцією, повинні користуватися правами людини і основними свободами і щиро й активно співробітничати в ім’я досягнення мети Ради, визначеної в розділі I», яка досягатиметься «… і шляхом підтримки і подальшого здійснення прав людини і основних свобод» (розділ I, стаття 1, п. «b»).

Таким чином, у Конституції України, міжнародно-правових документах, а також у ряді законів і підзаконних актів України прямо або опосередковано закріплено принцип пріоритету прав людини, який означає пріоритетність прав людини у взаємовідносинах «людина – суспільство – держава» і обов’язок держави визнавати, дотримувати і захищати ці права.

Звідси, теоретично виправданим і логічно відповідним сутності і змісту Конституції України було б пряме закріплення останнього принципу в її тексті, зокрема, шляхом доповнення ст. 3 новою частиною такого змісту: «Права і свободи людини є пріоритетними перед іншими соціальними цінностями та інтересами». Подібна вербальна конструкція сприяла б конкретизації положень ч. 1 цієї статті Конституції України. Крім того, мала б практичну, інструментальну цінність для застосування в діяльності органів публічної влади. Це відповідало б одному з основних напрямків розвитку права, його «олюдненню», людському виміру конституційного права на основі сучасних міжнародних стандартів.

Важливим напрямом оновлення Конституції є удосконалення механізму організації і дії органів державної влади, одним з елементів якого є їх взаємодія. Звідси обґрунтованим є конституційне закріплення принципу взаємодії органів державної влади та відповідного конституційно-правового механізму такої взаємодії.

Принцип поділу державної влади, який закріплений у ст. 6 Конституції України, виявився не досить досконалим. Очевидно, що саме із цієї причини державна влада в Україні за попередні роки (у період за 2007–2010 рр.) переформовувалася та зазнала потрясінь, що було спричинено неузгодженістю і відсутністю субсидіарності в діяльності органів законодавчої, виконавчої влади і глави держави.

Отже, для збереження балансу влади необхідна узгоджена робота органів законодавчої, виконавчої та судової влади, тобто їх взаємодія, з метою ефективізації функціонування державної влади.

У зв’язку із цим обґрунтованим уявляється пропозиція щодо конституційного закріплення принципу взаємодії «гілок» державної влади.

Така пропозиція кореспондує позитивному досвіду зарубіжних країн. Так, наприклад, Конституція Білорусі (1994 р.) закріплює, що «державні органи в межах своїх повноважень самостійні: вони взаємодіють між собою, стримують та урівноважують один іншого» (ст. 6). Конституція Португальської Республіки (02. 04. 1976 р.) встановлює, що Португальська Республіка як демократична правова держава ґрунтується, зокрема, на «розподілі влади та взаємозалежності гілок влади» (ст. 2). Відповідно до Конституції Польської Республіки (02. 04. 1997 р.) «державний лад Польської Республіки ґрунтується на розподілі та рівновазі законодавчої влади, виконавчої влади і судової влади» (ч. 2 ст. 10). У Конституції Греції (11. 06. 1975 р.) глава друга присвячена «відносинам між парламентом та Урядом». Стаття 4 Конституції Республіки Хорватія (22. 12. 1990 р.) була доповнена частиною 2: «принцип розподілу влади включає форми взаємного співробітництва та контролю суб’єктами влади, які передбачені Конституцією і законами».

Таким чином, враховуючи наведене, пропонується доповнити статтю 6 Конституції України новою частиною, в якій передбачити, що органи законодавчої, виконавчої та судової влади взаємодіють між собою.

Конституційна законність є важливим аспектом подальшого розвитку та утвердження України як демократичної, правової держави, одним з елементів механізму зміцнення та утвердження якої є введення інституту конституційних законів в Україні.

Конституція України не передбачає можливості прийняття конституційних законів. Водночас, конституційні закони України існують де-факто і не ідентифікуються нормативними положеннями чинного законодавства. Така ситуація призводить до того, що потенціал конституційних законів в сучасній Україні не використаний, це створює несприятливі наслідки щодо конституційної практики, яка об’єктивно потребує конституційних законів з метою більш ефективного регулювання важливіших суспільних відносин. Зокрема, проблематичність реалізації Конституції України, окрім іншого, зумовлена тим, що не прийняті всі необхідні базові закони, передбачені Основним Законом України, які за своєю природою є конституційними законами.

Роль і значення конституційних законів у системі конституційного законодавства значні, оскільки порівняно невеликий обсяг Конституції не дозволяє охопити своєю дією увесь спектр конституційних відносин, зокрема відносин у системі принципів конституційного ладу України, які вимагають вищого, ніж звичайними законами, рівня регулювання. Тоді як конституційні закони дозволять створити перехідний приступець між Конституцією та іншими законами у реалізації конституційних положень.

Таким чином, необхідним для створення ефективної системи конституційного законодавства, як нормативної основи сучасного конституціоналізму, є введення в законотворчу практику України конституційних законів як конституційно і законодавчо закріпленого самостійного виду законів, використовуючи досвід зарубіжних держав, а також з урахуванням особливостей української конституційно-правової теорії та практики.

На відміну від законодавчої практики України, законодавство ряду зарубіжних країн закріплює існування конституційних законів (Австрія, Італія, Молдова, Російська Федерація, Румунія, Франція тощо). Так, в Італії конституційні закони видаються з окремих, зазначених в Конституції питань, і мають вищу силу, ніж звичайні закони (Конституція Італійської Республіки 1947 р.). У Російській Федерації конституційні закони – це такі закони, прийняття яких прямо передбачено Конституцією Російської Федерації, а поправки до неї не мають назви конституційних. Являє собою інтерес конституційне законодавство Австрії, в якому важливе місце відводиться численним конституційним законам і звичайним законам, що містять конституційні положення. Статус конституційних законів мають закони, зазначені в окремій статті Конституції (ст. 149 Конституції Австрійської Республіки). У них проголошується особиста свобода, формально-юридична рівність (рівність перед законом і позбавлення спадкових привілеїв), окремі економічні, культурні та політичні права тощо. Оригінальності конституційному законодавству Австрії додають «конституційні положення», що містяться в звичайних законах (ст. 44 Конституції Австрійської Республіки).

Враховуючи зарубіжну практику, ґрунтуючись на конституційно-правовій теорії, в контексті сучасного конституціоналізму до загальних сфер суспільних відносин, які повинні регулюватися конституційними законами, виправданим буде віднести: організацію і порядок проведення виборів та референдумів; права і свободи людини і громадянина, основні обов’язки громадянина; громадянство, статус іноземців та осіб без громадянства; права корінних народів і національних меншин; порядок застосування мов; організацію і порядок діяльності Верховної Ради України; організацію і порядок діяльності Кабінету Міністрів України; організацію і порядок діяльності Конституційного Суду України; судоустрій; статус Президента України; територіальний устрій України; затвердження Конституції Автономної Республіки Крим; засади місцевого самоврядування; конституційну відповідальність; засади утворення і діяльності політичних партій; правовий режим власності; опис та порядок використання і захисту державних символів.

Крім того, враховуючи особливості юридичної природи законів щодо внесення змін до Конституції, які відображені в Конституції України (розділ ХІІІ), представляється обґрунтованим традиційне віднесення до виключної сфери регулювання конституційними законами питань щодо внесення змін до Конституції України.

Резюмуючи викладене, думається, що під конституційними законами доцільно розуміти закони, що вносять зміни до Конституції України (конституційні закони про внесення змін до Конституції України), та закони, що регулюють найважливіші суспільні відносини, які складаються у процесі здійснення державної і публічно-самоврядної влади, та відносини органів публічної влади з народом, громадянським суспільством, населенням країни, людиною.

Предмет регулювання конституційних законів має бути офіційно оформленим. Зокрема, шляхом наведення вичерпного переліку питань, що регулюються виключно конституційними законами, в Конституції України. Для чого пропонується внести відповідні зміни до Основного Закону України.

Важливим у контексті визначення методологічних принципів оновлення Конституції є конституційне визнання пріоритету міжнародного права над національним. З цією метою важливим є перегляд положень статті 9 Конституції України.

За відсутності відповідного закону немає чітко встановленої системи ієрархії нормативно-правових актів та, зокрема, відсутнє визначення ієрархії міжнародних договорів та нормативно-правових актів внутрішнього законодавства. Це може призвести до відповідних спорів. З метою їх вирішення та уникнення, а також з метою закріплення принципу пріоритету міжнародного публічного права над національним, доцільним є доповнити статтю 9 Конституції України новою частиною, в якій передбачити, що при встановленні міжнародним договором України, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, інших правил, ніж ті, що передбачені в інших нормативно-правових актах законодавства України, застосовуються правила міжнародного договору.

З метою утвердження України як держави, яка сприяє розвитку громадянського суспільства, утверджує принцип соціальної справедливості та додержується принципів сучасного конституціоналізму, важливим представляється конституційне закріплення конкретних характеристик форм власності з вирішенням існуючих колізій у сфері права власності. Так, дискусійними є положення статей 13 та 14 Основного Закону.

В Україні актуальною залишається проблема власності, перш за все, проблема формальної її характеристики. У Конституції України, не закріплюючи конкретного, вичерпаного переліку форм власності в Україні, йдеться про приватну, державну та комунальну власність (ст. 41). Водночас ст. 13 Конституції встановлено можливість існування такого правового явища, як право власності Українського народу, зміст якого законодавчо не визначено.

Виходячи з теорії демократії, право власності Українського народу доцільно розглядати як особливу форму власності.

Основною аргументацією такого підходу є те, що влада народу, народний суверенітет повинні мати матеріальну (економічну) основу. Такою основою народного суверенітету є земля та природні ресурси в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони, що водночас є національним багатством, яким народ володіє на праві власності. При цьому, виходячи зі специфіки «статусу» народу як носія суверенітету і єдиного джерела влади в Україні, право власності Українського народу як самостійна форма власності набуває особливостей за змістом. Зокрема, перелік об’єктів права такої власності є вичерпаним (землі, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які перебувають в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони), тобто об’єктами права власності народу є основні природні багатства країни.

Втім, проблемним є виокремлення та співвідношення державної та комунальної форм власності щодо цих об’єктів. Так, права власника від імені Українського народу «здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією» (ч. 1 ст. 13). Втім, Конституція чітко не визначає функції та розмежування повноважень цих органів щодо здійснення прав власника на зазначені об’єкти.

Звідси, з метою визначення правових засад реалізації права власності Українського народу, встановленого ч. 1 ст. 13 Конституції України, закріплення функцій і повноважень органів державної влади та місцевого самоврядування щодо здійснення права власника від імені народу, а також для встановлення організаційно-правових форм та механізмів такого здійснення, доцільним є прийняття спеціального закону та закріплення цієї вимоги у тексті Конституції.
Зокрема, частину 1 статті 13 після слів «в межах» доповнити словами «повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України».

З проблемою невизначеності формальної характеристики власності детерміновано проблему права власності на землю, яку Конституція України оголошує основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави (ч. 1 ст. 14). Ситуацію ускладнює те, що земля є «об’єктом права власності Українського народу» (ч. 1 ст. 13), та водночас ч. 2 ст. 14 Основного Закону встановлено можливість набувати і реалізовувати право власності на землю громадянами, юридичними особами та державою. Звідси колізійними уявляються положення ч. 1 ст. 13, в якій закріплено, що «від імені Українського народу право власності здійснюють органи державної влади», та положення ч. 2 ст. 14, яке передбачає, що право власності на землю набувається та реалізується, окрім інших суб’єктів, державою. Звідси незрозумілим є механізм набуття цього права державою, враховуючи, що право власності від імені народу здійснюють органи державної влади. Крім того, незрозумілим є співвідношення норм статей 13, 14 Конституції щодо землі як об’єкта власності Українського народу та норми частини першої статті 142 Конституції, згідно з якою матеріальною основою місцевого самоврядування є земля та природні ресурси, що є у власності територіальних громад.

З позицій сучасної конституціоналістики, виходячи з природи конституціоналізму та його цілеспрямованості, можна розглядати конституційну модель права власності на землю у двох площинах: по-перше, обґрунтовуючи право власності Українського народу на об’єкти, перелік яких наведено у ст. 13 Конституції України, у тому числі й на землю як особливу форму власності; по-друге, визнаючи інші форми права власності на землю, зокрема, право приватної власності на землю, тобто право власності Українського народу на землю не виключає можливості існування інших форм власності щодо неї.

З метою укріплення конституційних основ народовладдя представляється доцільним розділ ХІІІ Конституції України доповнити новою статтею, яка передбачає порядок прийняття нової Конституції України народом України на всеукраїнському референдумі. Ця пропозиція, зокрема, ґрунтується на системному аналізі правових позицій Конституційного Суду України: Рішення №23-рп/2008 від 15 жовтня 2008 року у справі про проголошення Президентом України всеукраїнського референдуму за народною ініціативою); №3-зп від 11.07.1997 р. у справі щодо конституційності тлумачення Верховною Радою України статті 98 Конституції України); №6-рп/2005 від 05 жовтня 2005 року у справі про здійснення влади народом) та ін.

Безумовно, наведений перелік напрямків конституційних перетворень та кореспондуючих їм аспектів оновлення Конституції України (з наведеними прикладами конкретних пропозицій) не претендує на детальність і повну завершеність та стосується безпосередньо основ конституційного ладу України. Водночас, цей перелік має методологічну спрямованість на визначення основних методологічних принципів та концептуальних напрямів алгоритмічного процесу системного оновлення Конституції України.

Крусян Анжеліка Романівна,
завідувач кафедри конституційного права Національного
університету «Одеська юридична академія»,
доктор юридичних наук, професор

____________
//www.nbuv.gov.ua/asambleya/arh/Bul_7.pdf

Якобінія (Jacobinia), або Юстіція (Justicia), сімейства Акантових.
Назва сімейства цих рослин походить від грецьк. acantha – шип,
оскільки сегменти листя деяких видів закінчуються вістрям.
//www.botsad.zp.ua/news_n.php?id=1501
//www.vashsad.ua/plants/interesting_plants/show/7953/

Немає коментарів: