Резолюція ГАУ 2009: Дія громадянського суспільства в умовах державної кризи

Ми — учасники Третьої Громадянської Асамблеї України — змушені констатувати, що влада та політичні сили проігнорували застереження, пропозиції та вимоги двох попередніх Громадянських Асамблей 2007 та 2008 років, в яких брали участь представники більш ніж 700 неурядових організацій, так само як постійно ігноруються решта громадських ініціатив.

Україна увійшла в світову фінансову кризу в стані глибокої суспільно-політичної та інституційно-правової кризи. Наслідком цього є теперішній стан, який, на відміну від інших країн, межує з соціально-економічним крахом та стрімко набуває рис глибокої суспільно-політичної деградації. Приватизована партійно-олігархічними угрупуваннями влада руйнує державу Україна, яка вже майже не здатна виконувати більшість функцій, притаманних державі.

Мусимо визнати, що до цієї ситуації призвели не лише кланово-партійна організація системи влади, корумпованість та безвідповідальність політиків, а й недостатня активність громадських організацій та окремих громадян у захисті людських і громадянських прав та інтересів.

Україна перебуває на небезпечній межі. На межі соціально-економічного колапсу, на межі остаточного руйнування правової системи, на межі повної суспільної апатії, на межі втрати державності.

Ми переконані, що для подолання кризи потрібні злагоджені та ефективні дії влади, політикуму, бізнесу та громадськості. Дії, що ґрунтуються на визначених і узгоджених суспільних пріоритетах та усвідомленні місця та ролі України в світі.

Тому ми вимагаємо від влади та політикуму:

• термінового припинення політичних, а тим більше інституційних протистоянь, зосередження на питаннях державотворення та суспільного розвитку, вироблення за участі громадськості, ухвалення і реалізації загальнонаціональної антикризової програми на основі загальнонаціональних, а не політично-корпоративних інтересів;
• відмови від популізму та бездоказових і безвідповідальних взаємних звинувачень;
• відновлення верховенства права та правопорядку, забезпечення прозорості, підзвітності та відповідальності органів влади та місцевого самоврядування, посадових осіб;
• визначення територіальної громади єдиним суб’єктом формування місцевої представницької влади, з формуванням регіональної влади, як асоціації громад;
• запровадження норми щодо права «розподілених спільнот» — загальнодержавних громадських організацій, за умов встановлених додаткових кваліфікаційних вимог, бути суб’єктом парламентських та президентських виборів;
• забезпечення умов самоорганізації громадян для спільного вирішення проблем та подолання кризових явищ;
• запровадження системи громадянської освіти населення та введення відповідної складової до базової середньої освіти;
• налагодження дієвого та рівноправного діалогу з громадськістю, особливо з неурядовими організаціями.

Ми вкотре наголошуємо: створення і функціонування ефективної системи влади можливе лише через реалізацію громадянами установчої влади, тобто докорінну зміну суспільно-політичної системи, через ухвалення нової Конституції України органом установчої влади — Конституційною Асамблеєю.

Стратегічною метою таких системних змін має бути забезпечення постійного громадянського контролю за владою.

Також наголошуємо, що забезпечення постійного оновлення політичної еліти є необхідним чинником розвитку суспільства, а існуюча виборча система є перешкодою цьому процесу. Водночас застерігаємо від намагань під виглядом реформування виборчого законодавства створити інші преференції для існуючих партій-корпорацій та теперішньої політичної верхівки, зокрема шляхом підвищення виборчого бар’єру, запровадження двотурових парламентських виборів чи то перенесення виборів президента до парламенту, що ми вважаємо неприпустимим. «Відкриті» списки на парламентських виборах — це можливість вибору виборцем не лише політичної сили, а й конкретних представників відповідної політичної сили.

Для того, щоб унеможливити партійно-політичну корупцію, вимагаємо забезпечення прозорості та детальної регламентації діяльності політичних партій, зокрема в питаннях фінансування, формування керівних органів та висування кандидатів.

Для забезпечення ефективності влади терміново впровадити механізми відкритого інформування громадян про систему підготовки та ухвалення державних рішень, витрачання державних коштів, витрат політиків та чиновників, а також формування і діяльності консультативних та дорадчих органів при органах виконавчої влади за критеріально-виборчим принципом.

Ми свідомі того, що політики в завзятій боротьбі за владу напередодні президентської виборчої кампанії можуть вкотре спробувати проігнорувати наші поради та вимоги. Ми заявляємо про готовність забезпечення тісної координації між організаціями, які представляємо, та ініціювання відповідної кампанії громадського тиску.

Ми висловлюємо рішучість:

1. Слугувати тим людям, які усвідомили необхідність гуртування задля вирішення спільних проблем та обстоювання спільних інтересів, джерелом практичного досвіду та технологій, порадниками, помічниками, а де є можливість — посередниками та захисниками.
2. Здійснювати постійний, скоординований по вертикалі та горизонталі моніторинг дій всіх гілок влади в умовах кризи. Передусім — щодо виконання бюджетів та порушення людських і громадянських прав та свобод.
3. Здійснювати постійну громадську експертизу діяльності політикуму і владних інституцій в умовах кризи. Фіксувати та розвінчувати маніпуляції суспільною свідомістю, міфотворчість та «джинсу» у ЗМІ, дії та заклики, що спрямовані до руйнування держави, підвищення соціальної напруги, протистояння одних верств суспільства іншим.
4. Вести роз’яснювальну та просвітницьку роботу, поширювати позитивний досвід громадської самоорганізації та громадянської дії.
5. Всіма конституційними засобами — від ініціювання судових процесів до вуличних акцій — захищати право і демократію в Україні, людські та громадянські права та свободи.

Ми готові розпочати установчий процес шляхом укладання між громадянами відповідної суспільної угоди через наступну легітимізацію її шляхом збору підписів або на референдумі прямої дії та інших можливих формах прямої демократі.

Ми звертаємось до всіх інших об’єднань громадян незалежно від характеру їх діяльності, до бізнес-асоціацій та профспілок, до неформалізованих громадських кампаній та ініціатив, до всіх небайдужих громадян із закликом консолідувати свої зусилля заради подолання кризи, об’єднатись заради вирішення спільних проблем, реалізувати свої громадянські права, і в першу чергу право створити таку державу та обрати таку владу, яка забезпечить кожному громадянину можливості повноцінної самореалізації та гідне життя.

Здолаємо кризу та збудуємо 

демократичну могутню Україну разом!

Додано Чтв, 09/04/2009 - 16:57 користувачем Адміністратор сайту, Громадянська Асамблея України

//gau.org.ua/node/155

14.05.2014 Заява Координаційної ради Громадянської Асамблеї України з приводу теперішньої кризи та в зв’язку з проведенням круглого столу національної єдності 

05.07.2012 Заява Координаційної ради Громадянської Асамблеї України з приводу подій навколо ухвалення законопроекту №9073 

22.03.2012 IV Форум Громадянської Асамблеї України «Криза демократії в Україні. Позиції громадянського суспільства». Громадянська Конституційна Асамблея 

18.03.2012 Положення про Громадянську Конституційну Асамблею (проект) 

23.02.2012 Громадянська Асамблея України закликає надати право писати Конституцію народу 

01.02.2012 Заява Оргкомітету Громадянської Асамблеї України з приводу Указу Президента України про Питання формування та організації діяльності Конституційної Асамблеї 

29.12.2009 Проект Закону України Про порядок підготовки і затвердження нової редакції Конституції України 

21.06.2008 Резолюція ГАУ 2008: Нова Конституція: позиції громадянського суспільства 

29.04.2008 Повернемо Україну народу!

24.07.2007 Резолюція ГАУ 2007: Політична криза: позиції громадянського суспільства

Конституція України (проект Віктора Ющенка) 2009

ПРОЕКТ ЗАКОНУ УКРАЇНИ

від 31.03.2009 р. N 4290

Про внесення змін до Конституції України

Суб'єкт законодавчої ініціативи: Президент України

Автор законодавчої ініціативи: В. А. Ющенко

//search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/ed_2009_03_31/JF3B600A.html
//seychas.ua/politics/2009/3/31/news/6230.htm

Повний текст документу у форматі DOC

//human-rights.unian.net/ukr/detail/190270

02.04.2010 Указ Президента України Про ліквідацію Національної конституційної ради (Віктора Ющенка) 

02.04.2010 Указ Президента України Про ліквідацію Національної комісії із зміцнення демократії та утвердження верховенства права (Сергія Головатого)

27.12.2009 Віктор Ющенко

Я упевнений у тому, що країна з перехідною економікою краще б долала бар'єри, якщо б у нас була президентська модель влади, як за Кучми. Не прем'єрська і парламентської більшості, а як була за Кучми.

25.08.2009 Указ Президента України Про винесення на всенародне обговорення проекту Закону України Про внесення змін до Конституції України 

26.06.2009 Віктор Ющенко. Нова Конституція України - це наш спільний крок до майбутнього! 

17.06.2009 Європейська комісія за демократію через право (Венеціанська комісія). Висновок щодо Конституції Віктора Ющенка (витяг) 

16.04.2008 Рішення Конституційного Суду України (справа про прийняття Конституції та законів України на референдумі) Іван Домбровський, Володимир Кампо, Ярослава Мачужак (окрема думка) 

23.02.2008 Віктор Ющенко. Україні потрібна Конституція національного творення 

20.02.2008 Перше засідання Національної конституційної ради Віктора Ющенка 

18.02.2008 Указ Президента України Про склад Національної конституційної ради 

27.12.2007 Указ Президента України Про Національну конституційну раду (положення) 

30.06.2007 Ігор Пукшин. Конституція України: рішення буде всенародним 

30.11.2006 Віктор Ющенко. Конституція веде до узурпації влади урядом 

03.06.2006 Універсал національної єдності 2006 

27.12.2005 Конституційна реформа 2004 року. Висновок Національної комісії зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права (Сергія Головатого) 

2005-2010 Національна комісія із зміцнення демократії та утвердження верховенства права (укази, положення, склад) 

05.10.2005 Рішення Конституційного Суду України (справа про здійснення влади народом)

Сергей Ольховик. Народная Конституция - легитимным путем

В Украине никогда не было стопроцентно легитимной конституции. Невозможно считать таковыми, писания компартии в период уничтожения реальной и потенциальной оппозиции (20е - 30е годы), а также во время «мягкого» тоталитаризма брежневской эпохи.

Плавный переход от однопартийной диктатуры к многопартийности и свободным выборам, при сохранении у власти коммунистической номенклатуры, обусловил преемственность конституционного процесса, как компромисса между представителями тоталитарного режима, приспосабливавшимися к новым условиям и только зарождавшимися демократическими силами.

Можно было бы считать легитимной первую конституцию независимой Украины (1996), если бы она была разработана независимым конституционным органом и утверждена на общенародном референдуме, и если бы с нее начинался отсчет деятельности органов государственной власти. А на практике вышло, что конституция 1996 года лишь закрепила компромисс по разделению полномочий между действующими субъектами центральных органов власти, в интересах лиц уже находившихся при власти и имела своей целью «освятить» (легитимизировать) устои модернизированного авторитарного режима.

При принятии новой редакции Конституции Украины в 2004 году не были соблюдены правила, которые относятся к внесению поправок в конституцию, а именно: не был соблюдён срок в 1 год между моментом, когда поправки в основной закон были отвергнуты Верховной Радой и повторного внесения законопроекта об изменении тех же положений конституции. Правящий режим вскоре после апрельского провала (2004) внес практически тот же законопроект, но под другим номером. И в бурные дни президентских выборов мы снова стали лишь свидетелями, но не участниками очередного компромисса, когда в угоду сиюминутной политической целесообразности, была нарушена не только суть, но даже и видимость легитимности конституции. Вспомните о «пакетном» голосовании в декабре 2004 года.

Чаяния нынешней «элиты» по отношению к конституционному процессу нацелены на решение тактических задач по захвату и удержанию власти, и по трудоустройству определенных лиц. Ничего общего с развитием государственности их цели не имеют. Если очередные изменения Конституции будут проводиться теми, чьи полномочия она регулирует, то результатом этих изменений будет очередное перераспределение полномочий и уменьшение возможности народа оказывать влияние на власть.

Мы, народ Украины, никогда не наделяли Верховную Раду и президента правом определять собственные права и обязанности, а заодно и наши права и свободы. Право инициирования и утверждения конституционных изменений должно принадлежать исключительно гражданам Украины.

Предлагаю на рассмотрение общества проект изменений Конституции, который отнимает у президента и депутатов право внесения законопроекта об изменении Конституции, и у Верховной Рады право изменять Конституцию. А также увеличивает права граждан на проведение референдумов и вводит принцип поражения политических прав уголовных элементов. Раздел III частично переработан, Раздел XIII изменен полностью за исключением одной статьи.

В случае если значительное количество граждан Украины посчитает необходимым поддержать этот или подобный законопроект, останется самое сложное: как заставить президента и бояр отказаться от привилегий. С подобной проблемой сталкивались общества разных стран в период борьбы с королями и лордами. Наработан уже значительный арсенал методов для победы в такой борьбе. Но поскольку мы люди мирные, и не хотим допустить мордобития, разбитых витрин и подобных «прелестей» бессмысленного и беспощадного бунта, то нам необходимо разработать меры воздействия на президента и Верховную Раду (или только на Верховную Раду), которые должны быть достаточно болезненными для президента и депутатов, и в то же время безопасными для всего общества. Пора нам научиться лоббировать собственные интересы!

Сергей ОЛЬХОВИК, 17 марта 2009 г.

//reformsua.blogspot.com/2009/03/blog-post.html

Проект

________________________________________

Розділ III ВИБОРИ. РЕФЕРЕНДУМ

Статті 70, 72, 74 викласти у такій редакції:

Стаття 69. (Не змінюється) Народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії.

Стаття 70. Право голосу на виборах і референдумах мають громадяни України, які досягли на день їх проведення вісімнадцяти років.

Не мають права голосу громадяни, яких визнано судом недієздатними, а також громадяни які мають судимість за скоєння навмисного злочину.

Стаття 71. (Не змінюється) Вибори до органів державної влади та органів місцевого самоврядування є вільними і відбуваються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування.

Виборцям гарантується вільне волевиявлення.

Стаття 72. Всеукраїнський референдум призначається Верховною Радою України або Президентом України відповідно до їхніх повноважень, встановлених цією Конституцією.

Всеукраїнський референдум проголошується за народною ініціативою на вимогу не менш як одного мільйона громадян України, які мають право голосу.

Всеукраїнський конституційний референдум призначається Конституційною Асамблеєю України відповідно до положень розділу XIII цієї Конституції.

Стаття 73. (Не змінюється) Виключно всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну території України.

Стаття 74. Референдум не допускається щодо законопроектів з питань бюджету та амністії.

Сергей ОЛЬХОВИК, 17 марта 2009 г.

//reformsua.blogspot.com/2009/03/iii.html

Проект

________________________________________

Розділ XIII ВНЕСЕННЯ ЗМIН ДО КОНСТИТУЦIЇ УКРАЇНИ

Статті 154, 155, 156, 158, 159 викласти у такій редакції:

Стаття 154. Право на законодавчу ініціативу по внесенню змін до Конституції України мають дієздатні громадяни України, які досягли віку 18 років, і не мають судимості за навмисні злочини, у кількості не менше ніж трьох мільйонів осіб.

Стаття 155. Для підготовки тексту Конституції, поправок до Конституції, обирається Конституційна Асамблея України. Депутатом Конституційної Асамблеї можуть бути обрані дієздатні громадяни України, яки досягли віку 25 років, і не мають судимості за навмисні злочини, які не перебувають на державній службі, у тому числі і на виборних посадах.

Вибори до Конституційної Асамблеї призначає Центральна Виборча Комісія при наявності конституційної вимоги з підписами не менше ніж трьох мільйонів підписів громадян України, які визнані дійсними відповідно до статті 154 цієї Конституції.

Кожен виборець має два голоси: по місцевому мажоритарному і по загальнонаціональному округу.

50 депутатів обирається по місцевим одномандатним округам. Обраним вважається кандидат, який отримав 50% + 1 голос виборців, які прийняли участь в голосуванні. Якщо жоден з кандидатів не отримав такої кількості голосів, то у другому турі виборів приймають участь два кандидата, які отримали найбільшу кількість голосів виборців. Обраним вважається кандидат який у другому турі отримає більшу кількість голосів, ніж інший кандидат.

Обраним по загальнонаціональному округу вважається кандидат за якого віддали голоси не менше ніж 500 000 виборців, або якщо за блок кандидатів проголосувало 500 000 виборців помножене на порядковий номер кандидата у списку блока.

Протягом 5 років після закінчення повноважень Конституційної Асамблеї, колишні депутати Асамблеї не мають права займати будь-які державні посади, у тому числі і виборні.

Статья 156. Конституція України, поправки до Конституції України набирають чинності після схвалення конституційного законопроекту на всеукраїнському конституційному референдумі, якщо за це віддадуть голоси 2/3 громадян, які прийняли участь у референдумі.

Статья 157. (Не змінюється). Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України.

Конституція України не може бути змінена в умовах воєнного або надзвичайного стану.

Статья 158. Якщо законопроект про внесення змін до Конституції України буде відхилений на референдумі, то вносити повторно такий або подібний законопроект (в якому передбачені такі самі зміни) на референдум, можна не раніше ніж через три роки.

Статья 159. Рішення про проведення всеукраїнського конституційного референдуму приймає Конституційна Асамблея України.

Сергей ОЛЬХОВИК, 17 марта 2009 г.

//reformsua.blogspot.com/2009/03/xiii-i-i-154-155-156-158-159-154.html

Проект Постанови Верховної Ради України Про системне вдосконалення конституційного регулювання суспільних відносин (Арсенія Яценюка) 2011 

Проект Постанови Верховної Ради України Про утворення Національної Конституційної Асамблеї (Арсенія Яценюка) 2011 

Проект Закону України Про порядок підготовки і затвердження нової редакції Конституції України (Матвієнка-Стретовича-Марущенка-Стеця) 2009 

Проект Закону України Про процедуру підготовки проекту нової редакції Конституції України (Стецьківа-Стретовича-Томенка) 2008 

*** 

Всеволод Речицький. Ідея обмеженого правління як політико-правова доктрина 

Володимир Удовик. Порядок прийняття, зміни та скасування конституцій 

Виктор Мусияка. Гарантом Конституции должен быть не Президент

Тарас Стецькив. То, что предлагает Яценюк, ничем не лучше указа Януковича

Первородний гріх української Конституції

Народ не уповноважував Верховну Раду України приймати установчі акти. Ці повноваження вона собі привласнила...

Як ви думаєте — чому останніх десять років у країні щороку політики роблять спроби змінити Конституцію? Може, вони її змінюють, аби відстояти якісь людські права чи свободи? Не помічалося. Конституцію пробують змінювати виключно на догоду перерозподілу повноважень між вождями, які очолюють різні гілки влади. Доки політики володітимуть правом змінювати правила гри, ми в країні нічого доброго не матимемо. Доки у політиків не забрали цього права — писати правила для самих себе і суспільства, у країні не вдасться здійснити вкрай необхідну модернізацію — модернізацію не тільки економіки, а й суспільства. Модернізацію і оновлення влади.

«Епохальне звернення» останніх днів вітчизняного поточного спікера яскраво цю проблему унаочнює. Відчувши загрозу, що БЮТ із «Регіонами» можуть поділити владу без нього (в кулуарній атмосфері витає мрія: щоб уникнути ризику бути необраними, вони готові домовитися і покроїти владу на двох і надовго — вибори президента України перетворити у вибори президента парламенту, а вибори самих депутатів відсунути на невизначений термін), він оголошує про свою крайню зацікавленість у цьо­му процесі. Цитую: «Формально Партія регіонів та БЮТ можуть створити таку конституційну більшість. Однак справа не тільки в кількості голосів. Сутність питання у тому, щоб суспільство, люди повірили політикам. Двоє завжди сильніші за одного, це проста арифметика. Проте лише такий союз у цій справі призведе до нового витка поляризації країни. Допустити це означає втратити країну». Старий Фройд плаче. Тобто такий союз на двох погано, а на трьох — уже може бути. Тоді ніхто, особливо Володимир Михайлович, «країну не втратить».

Тепер згадаймо неодноразово висловлювані тривоги лідера однойменного блоку з незмінним лейтмотивом: народ вийде на вулиці і знесе всю владу. І ось ми дістали панацею «Литвин ТМ» від цих кошмарів.

Даруйте за, може, зайву різкість висловлювань. Бо річ не в самому Литвині, а в загальному дискурсі українського політикуму (якщо політиканство може мати дискурс). У всіх діях, заявах «владних мужів» маячить зверхня зневага до власного народу, круто замішана на страху перед ним. Нічого дивного — це звичайний страх похмілля, яке неминуче настане.

Тут мушу нагадати кілька фундаментальних істин. За своїм змістом установча влада — це первинна влада, що належить безпосередньо установчому суб’єкту. Колись таким суб’єктом вважалися боги, які диктували посвяченим норми вічного Закону; потім роль такого суб’єкта узурпували монархи, що своєю милістю дарували закони своєму народу. Сьогодні ніхто не насмілиться підважувати думку, що таким сувереном є народ, який реалізує свій суверенітет як безпосередньо, так і через певні інституції, в тому числі виборні.

Установча влада об’єктивно передує вторинній владі, тобто тій її конфігурації, яка визначена установчим актом. Таким актом, як правило, є конституція. Конституція України прийнята Верховною Радою України, яка відносно найвищого установчого суб’єкта — народу України — є тільки «виконавчим» органом (у сенсі виконання волі народу, а не виконавчої влади), і не повинна була б виконувати первинних установчих функцій. Адже народ не уповноважував Верховну Раду України приймати установчі акти. Ці повноваження вона собі привласнила у спадок від Радянської України і користується ними за принципом замовчування, враховуючи нібито мовчазну згоду народу. Переконаний, що це мовчання трактується засадничо неправильно — ми мали терпеливу незгоду, яка поступово перестане бути мовчазною.

Фактично, відбулася підміна понять: під виглядом необхідності компетентного розгляду і прийняття базового юридичного документа держави — проти чого важко заперечити — Верховна Рада узурпувала право бути таким компетентним органом, так, ніби народ як носій суверенітету не може обрати іншого компетентного органу. Може і у всьому світі обирає.

Одним з основних аспектів ідеї установчої влади є те, що її акти повинні встановлювати засади функціонування публічної влади та окремих її інститутів. Встановлення таких засад парламентом містить у собі кілька фундаментальних загроз, які з часом стають у нас дедалі наочнішими. Окреслю три моменти з цих загроз; загалом, це є проблемою не тільки України, але в інших країнах вона знімається або сильним громадянським суспільством, або сильною владою авторитарного лідера держави, наприклад президента.

Момент перший: домовленість сам-із-собою. Прийняття владою актів щодо себе самої, тобто Верховна Рада сама для себе прописує правила, за якими має функціонувати. Таким чином, договір про повноваження Верховної Ради парламент підписує двічі: з одного боку — як представник замовника — народу, з іншого — як виконавець замовлення. Народу відводиться роль захопленого глядача, який повинен цю віртуозну маніпуляцію вітати оплесками. Уявіть, що ви — власник фірми і ви наймаєте в такий спосіб директора. Де буде ваша фірма через півроку, навіть уявляти не треба.

Момент другий: заангажованість. Проблема чинної Конституції полягає в її авторстві. Основний Закон написаний заангажованою стороною. Інакше кажучи, політики формували Конституцію самі для себе і в такий спосіб перетворили її на поле бою за повноваження. Кожна зі сторін конфлікту трактує норми Конституції, виходячи із власних інтересів. Не може залишатися поза конфліктом і Конституційний суд, судді якого призначаються за квотами сторін конфлікту. Першоджерело сприйняття майбутнього рішення суду як такого, що є справедливим рішенням (а тому і прийняття цього рішення, тобто керування ним у своїх діях) — довіра до неупередженості суду. Попри бажання самих суддів і особисту повагу до них, така довіра в наших умовах неможлива, і в кожному наступному рішенні шукається підтвердження цієї первинної недовіри. І майже завжди знаходиться шукане — або думається, що знаходиться, — що, з погляду психології, одне й те ж саме.

Крім того, невиконання легітимної процедури («Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами», ст. 5 Конституції України) позбавляє владний устрій необхідної сакральності і провокує постійні спроби бавитися з Основним Законом через ілюзію легкої її зміни.

Момент третій: нерівність. Парламент — один з елементів системи влади. І якщо він — парламент — приймає акт установчого характеру, тобто Конституцію, то це створює базову нерівноцінність вищих суб’єктів владних повноважень (як в Оруела — «всі звірі рівні, але є рівніші»). А це означає певне узалежнення всіх інших інститутів влади від суб’єктивної волі того, хто приймає рішення, тобто парламенту. Практикою доведено, що в нашим умовах поняття «певне узалежнення» має схильність із часом перетворюватися на «повне узалежнення». Очікувати від парламенту уконституціювання рівноцінного й самостійного статусу (не кажучи вже про незалежний власний статус, порівняно з власним статусом парламенту) всім іншим вищим суб’єктам владних повноважень можна тільки в ідеальних мріях. На практиці — це, фактично, нездійсненне завдання. Адже уникнути проявів суб’єктивізму, навіть «колективного», з боку парламенту щодо інших інститутів влади насправді нереально. В результаті «маємо те, що маємо»: перманентну боротьбу всіх вищих суб’єктів владних повноважень за утвердження свого статусу. Замість незалежності статусу отримали незалежну від суспільства боротьбу за статус. Інституційна модель влади має бути чіткою. Неясність, двозначність, як правило, завжди приводять до загострення колізійних моментів у найнесприятливіший час і до взаємного втручання в «чужу сферу». Тобто не можна шукати політичного компромісу під час формулювання статей Конституції на шкоду їх чіткості й однозначності; така практика відтерміновує конфлікт у майбутнє і, фактично, закликає в цьому майбутньому розв’язувати обтічно сформульовану проблему з позиції права сили, а не права закону: хто в момент актуалізації проблеми виявиться сильнішим в обстоюванні своєї правоти, той і буде правий.

Позитивний вихід я бачу в одному (ще донедавна це був один із виходів, а тепер, без перебільшення, єдиний): акти установчого характеру влади — в першу чергу Конституцію, а також конституційні закони, такі як «Про Верховну Раду», «Про Президента», «Про Кабінет Міністрів», «Про Конституційний суд» тощо (у цьому переліку мали би бути й такі закони, як «Про землю», «Про страхову медицину», «Про пенсійну систему»), необхідно приймати за спеціальною процедурою установчих зборів.

Принцип прийняття такого роду основних правил детально обдумав і прописав знаний теоретик справедливого, з погляду моралі, суспільства Джон Ролз у своїй нині вже хрестоматійній «Теорії справедливості». Якщо говорити стисло, то справедливість прийнятих Конституційною Асамблеєю правил можна і треба забезпечити через процедурну справедливість їх прийняття (так звану «завісу невідання»), умовами якої є: 1) рівність учасників; 2) відсутність у них прихованих мотивів; 3) вільний доступ до обговорення запропонованих ними концепцій.

З першим і останнім пунктами проблем у нас немає: вільне і публічне обговорення будь-яких тем — загальна практика нашого нинішнього життя (проблема, правда, полягає у відсутності відповідальності за слова та їх наслідки), а забезпечити процедурну рівність із допомогою цієї ж прозорої процедури не є складним завданням.

Натомість є проблеми з ключовою умовою «завіси невідання» — з прихованими мотивами, точніше — з їх відсутністю. Йдеться, фактично, про те, щоб учасники не писали правила для влади, сподіваючись у майбутньому скористатися ними ж самими написаними правилами. Тобто щоб не писали правила для себе чи на свою користь або для тих, хто віддячить за корисні їм правила. Щоб цього не сталося, пропонується — крім, скажімо, освітніх вимог — обмеження двоякого роду:

— заборона на обрання всіх, хто на даний момент є представником влади (депутатів, державних службовців та функціонерів місцевого самоврядування, суддів тощо);

— обов’язкову добровільну відмову вибраних учасників Конституційної Асамблеї обіймати будь-які посади у владі протягом десяти років з моменту прийняття нової Конституції.

Крім цього, до повноважень Конституційної Асамблеї на першому етапі входитиме тільки прийняття розподілу відповідальності і повноважень для владних структур. Політичні рішення, що, з одного боку, потребують іншої компетенції, а з іншого — розколюють суспільство, буде винесено за рамки роботи Конституційної Асамблеї. Тобто різного роду політичний популізм виноситься за дужки. І це дасть можливість сконсолідувати суспільство: в питаннях ставлення до влади, а точніше — в бажанні мати її чесною та справедливою розкол абсолютно відсутній.

Мені довелося вислухати багато критичних зауважень із приводу ідеї установчих зборів. Найчастіше звучить скепсис щодо спроможності народу обрати людей, здатних зважено й відповідально підійти до такого важливого завдання, твердження, що розробляти правила для держави — функція еліти.

У нас немає політичної еліти: середній рівень тих, хто, за формальними ознаками, нею вважається, середній рівень відповідності функціональним вимогам до еліти як такої значно нижчий від середнього рівня так знаного простого народу. Бо бурхливі роки перманентного перехідного періоду витворили специфічну селекцію для соціальних ліфтів; наявність переконань та глибокої освіти була, радше, перешкодою для входження в політичну еліту. Навпаки, цінувалися якості візантійських інтриганів та хамелеонів, здатних на миттєву мімікрію. Кажуть, що еліта — відображення суспільства. Неправда, вона, швидше, є відображенням правил, які панують у суспільних реаліях.

Тому і треба звернутися до першоджерела. Ніхто без нас нічого доброго для нас не зробить.

Тарас Стецьків, «Дзеркало тижня» №9, 14 березня 2009 р.

//dt.ua/POLITICS/pervorodniy_grih_ukrayinskoyi_konstitutsiyi-56401.html

//upload.wikimedia.org/wikipedia/commons/6/68/B_Escorial_18.jpg

Узурпация по-украински

То, что предлагает Яценюк, ничем не лучше указа Януковича

Александр Мучник. Мы и Конституция: 20 лет порознь

Александр Мучник. Нация и Конституция

Владимир Скачко. Внутренняя оккупация

Отчуждение власти от народа ведет к внешнему управлению страной

Мировой кризис, неумение властей ему разумно противостоять уже вызвали социальные протесты как в "старой" Европе (Франция, Греция, Исландия), так и в "новой" (страны Прибалтики). В Исландии правительство по этому поводу даже ушло в отставку, честно сказав народу, что справиться с ухудшением жизни не может. В Украине же власти в лучшем случае предупреждают — "вам хана". В худшем — поступают, как киношный Попандопуло: откручивают головы и говорят, "шо так и було".

Например, разворовав деньги, отключают от тепла и света целые регионы, оставляют без работы и зарплаты миллионы сограждан, но при этом утверждают, что никакого кризиса в стране нет, а наоборот — всем живется все лучше и лучше. Или просто пишут объявления об этом и расклеивают их на стенах домов. Так, мы помним из фильмов, делали фашистские оккупанты, предупреждая людей, что за всякие провинности будут расстреливать…

И происходит это все потому, что мировой кризис показал: претерпела тотальный крах не только экономическая модель, основанная на безудержном и бесконтрольном либерализме и на вере в регуляторное всесилие рыночных механизмов. Не менее плачевной оказывается и судьба политических режимов, по-разному исповедовавших эту доктрину. В том числе и на постсоветском, и даже на постсоциалистическом пространстве. Народы начали в буквальном смысле слова выносить эти режимы на свалку истории. И еще будут выносить. А степень накала политических страстей будет зависеть от степени отчуждения власти от народа.

Выступления же в Прибалтике, которую представляли как образец реформирования "постсовка" на ценностях рынка и демократии, показали, что, увы, все постсоциалистические и постсоветские режимы вполне можно назвать "внутренней оккупацией". От обычной внешней военной оккупации — временного захвата вооруженными силами территории противника, призванного, как известно, понудить оккупированное государство к какому-либо требуемому действию или к выполнению после войны условий мирного договора (например, выплате контрибуции) — внутренняя отличается тем, что территорию страны никто извне не захватывает. Внутренние оккупанты — это чисто домашнее социально-политическое порождение борьбы за власть с целью использования властных рычагов для удовлетворения своих личных или корпоративных интересов, для личного или корпоративного обогащения. Вся жизнь страны под внутренними оккупантами организовывается и подчиняется исключительно этим целям. Внешние оккупанты обычно не посягают на суверенитет захваченных территорий. Они получают свое и уходят. Внутренние же остаются надолго. И норовят остаться навсегда. Во всяком случае, пока "туземцы" не избавляются от них партизанскими методами…

Есть четыре характерных признака внутренней оккупации, которые в Украине особенно очевидны и выпуклы.

Первый — высокая степень отчуждения между властью и собственным народом, то есть населением несчастной страны. В Украине власти, всем ее органам, по данным всех соцопросов, не доверяют от 60 до 90%. Но самое смешное в том, что и оппозиция не может похвастаться высокими показателями доверия. Народ и власть, и оппозиция используют исключительно на выборах, не останавливаясь ни перед чем, чтобы получить необходимые голоса. Все это ведет к чудовищной политической апатии людей, которые не реагируют на все призывы властей и игнорируют свои возможности как-то изменить жизнь…

Второй — невероятно большая разница между уровнем доходов власть предержащих (и их спонсоров) и остальным народом. До 5% общего населения Украины — это сильные мира сего, у которых есть все. И дома, и за пределами страны. Остальные граждане Украины — это и средний, и низший, и запредельно низкий классы, которые практически не имеют никакой социальной перспективы. Кризис только высветил тотальную социальную несправедливость в организации жизни украинского общества. Уровень доходов богатых и бедных отличается не в разы и даже не в десятки, а в сотни раз. И если при прежних коммунистах власти хоть делали вид, что они платят народу, люди делали вид, что работают, а все вместе они добывали хлеб насущный обманом и подворовыванием, то теперь никто даже не пытается делать вид, что озабочен справедливым распределением общественного продукта. Об этом в лучшем случае могут поговорить. На самом же деле власть и ее представители живут для себя, а народ выживает, как может.

Третий — разный правовой статус оккупантов и оккупированных де-факто при сохранении всеобщего равенства перед законом де-юре. Они все "туземцы", но власть не просто ест, пьет, оприходует жен и любовниц, рожает детей, хоронит покойников, лечится и даже умирает не так и не там, где это же самое проделывает народ. При всей формальной одинаковости законы по-разному срабатывают в отношении власть предержащих и обычных людей. За все время украинской независимости никто из чиновников и их спонсоров, проворовавшихся, забуревших от взяток, совершивших служебные и любые другие подлоги, караемые уголовно, не понес заслуженного наказания. Теперь фактическая "неприкасаемость" распространилась и на отпрысков "святых семейств": что бы они ни сделали, от наказания их уводят высокопоставленные или денежные папочки и мамочки, выкупая у правосудия и правоохранителей.

Четвертый — характерно и то, что у внешних и внутренних оккупантов один метод достижения желаемого на захваченных территориях. Это насилие для принуждения или, если хотите, принуждение силой. Во всех ее проявлениях. Если хватает ресурсов, то обходятся собственными силами. Если не хватает, то рассчитывают на внешнюю поддержку. Деньгами, советниками, консультантами и инструкторами.

Особенно разрушительной для страны внутренняя оккупация становится тогда, когда внутренние оккупанты начинают спорить за влияние и возможности грабежа между собой, но помощь хотят получить в разных местах. То есть так, как сейчас происходит в Украине, где схлестнулись в борьбе на поражение Президент Виктор Ющенко (типа прозападный) и премьер-министр Юлия Тимошенко (обвиненная в "пророссийскости").

Разновекторное же влияние на одну и ту же страну, в данном случае на Украину, может закончиться для нее очень плачевно — установлением режима внешнего управления теми ее объектами, которые нужны управляющим. И это уже происходит. Пример: во время недавней "газовой войны" с Россией Москва фактически добилась внешнего контроля (своего и Евросоюза) над самым стратегическим объектом Украины — ее газотранспортной системой (ГТС), над "трубой".

Если так пойдет и дальше, то внешнее управление будет установлено над всем, что кому-то извне нужно в Украине. Кто-то возьмет под контроль окончательно и бесповоротно ее "трубу". Кто-то — порты и склады с хранилищами. Еще кто-то — магистральные стратегические пути сообщения: шоссе и железную дорогу. Самые хитрые ловкачи установят контроль над знаменитыми черноземами, пустив их либо под рапс для биотоплива, либо под органическое земледелие для богатеньких. Ну а избыточное "туземное" население — законопослушное и, в принципе, грамотное и трудолюбивое — будет использовано как дармовой трудовой ресурс на капиталистических стройках либо в Европе, либо в Сибири, где та же Россия планирует "ославянить" обезлюдевшую территорию и построить там нефте- и газопроводы на Восток.

При этом формально на суверенитет Украины никто не будет посягать. А зачем, если буряково-рапсовой республикой и так будет надежно руководить режим внутренней оккупации — хорошо мотивированные "разноцветные" компрадоры и коллаборационисты, превратившие свою страну в "серую зону", или буфер, разделяющий сильных мира сего?

Владимир Скачко, 6-12 марта 2009 г.

//telegrafua.com/archive/456/9666/

Любомир Гузар. Про свободу

Владимир Марус. Мертвая политика

Олександр Мінович. Царство брехні

Александр Мучник. Государство или квазигосударство

Сергей Дибров. Феодальная Украина для чайников?

Василь Капкан. Камо грядеши, земле моя?

Україна - храм, відданий на розкрадання фарисеям

photo: 2004.novayagazeta.ru

Конституція Порядку (проект Анатолія Гриценка) 2009

Анатолій Гриценко презентував власну Конституцію Порядку

Проектом змін до Конституції України, що пропонується вашій увазі, передбачається внести зміни до 76 із 161 статті чинного Основного Закону. Найбільших змін потребує найслабша ланка — організація державної влади. Чому?

В країні треба невідкладно навести порядок. Демократичний порядок. Україна насправді ще не жила в умовах демократії. Нинішні хаос і безлад – це не демократія. Демократія – це закон і його суворе дотримання на користь людей, які є головним носієм демократії і влади.

Для наведення порядку потрібна сильна і ефективна влада. Сильна не каральними функціями, не «масками-шоу» та БТРами, а сильна розумом, здатна дивитися вперед не на крок, а на два-три-п’ять кроків, здатна приймати відповідальні рішення і домагатися їх реалізації. Сьогодні вертикаль влади перетворилася у горизонталь, яка лежить на підлозі.

Навіть коли влада, в окремих випадках, ухвалює розумні рішення, вони не виконуються самою ж владою, оскільки домінують інтереси бізнес-угруповань та вузько партійні підходи. Інтереси країни і мільйонів людей давно відійшли на десятий план.

Неефективна система влади, закріплена в чинній Конституції, зокрема змінами, внесеними наприкінці 2004 року. Її структурна нестійкість посилюється особистісними рисами людей, які обій-мають посади на найвищих щаблях влади. Йдеться про Президента, уряд, парламент, опозицію. Наслідком їхнього протистояння є критичне послаблення державної влади. Протягом кількох останніх років фактично крок за кроком іде її руйнація.

Так більше тривати не може! Ситуацію потрібно змінювати кардинально і системно. Виступаю за конституційну реформу, яка має налагодити ефективну взаємодію між гілками влади. Безглузді протистояння у владі повинні залишитися в минулому.

Маю своє бачення, як зробити державну владу ефективною і відповідальною, і відповідно – пропоную зміни до Конституції, які для цього треба внести.

Зауважу, ми говоримо не про державу та її конституцію взагалі, в теоретичному плані, а про державу Україна і про Конституцію України. А в Україні сьогодні глибока системна криза, абсолютно неефективна влада і глибока прірва недовіри між владою і суспільством. Отже, давайте сформулюємо головну мету. Якою я її бачу?

Перше: нам потрібно відновити керованість країни, а для цього – відновити зруйновану систему державної влади, усіх трьох її гілок і по всій вертикалі.

Друге: маємо відновити довіру до влади з боку громадян, суспільства в цілому, а для цього дії влади мають бути швидкими, розумними і результативними.

І третє: нам потрібно знайти правильний баланс, з одного боку, між рішучими діями і навіть певним авторитаризмом влади, а він необхідний для швидкого подолання кризи, з іншого – міцними демократичними засадами, що дають суспільству реальні механізми обрання влади, визначення її курсу, а також стримування влади від небезпечних дій, в тому числі шляхом відсторонення або припинення повноважень окремих інститутів влади.

Сьогодні лунає більше розмов про те, як обмежити недієздатну владу, як стримати її від помилок. Натомість, мало говорять про те, як зробити владу ефективною. Створюючи автомобіль, ми більше дбаємо про його гальма, аніж про двигун і ходову частину.

Але ж авто має їздити, це його головна функція, хто б не сів за кермо. На жаль, не всім удається відокремити персоніфіковані, особистісні фактори сьогоднішнього дня від системних рішень на тривалу перспективу.

Дійсно непопулярний у суспільстві і неефективний Президент, який до того ж порушує Конституцію і закони, блокує рішення Уряду і закони, схвалені парламентом. Усе це об’єктивно підштовхує до конституційних змін, спрямованих на обмеження повноважень Президента. Але ж не лише чинного Президента, а взагалі Президента – як глави держави, як голови Ради національної безпеки і оборони, як Верховного головнокомандувача…

Існує велика спокуса радикально обмежити владу Президента і сконцентрувати її у руках Кабінету Міністрів чи Прем’єр-міністра. Або навіть піти далі і замість всенародних виборів обирати Президента у Верховній Раді. Вважаю, що цього не можна допустити.

На мою думку, за ситуацію в країні має нести відповідальність одна людина. Так само переконаний, що на нинішньому етапі найбільш ефективне рішення – це всенародно обраний Президент, який є главою держави і керівником виконавчої влади, який формує і сам очолює Кабінет Міністрів.

Президент заступає на посаду і вже на другий день своїм указом оголошує склад уряду. Без коаліції. Без коаліційних угод. Без кількох місяців переговорів і балаканини.

На другий день уряд на чолі з Президентом працює. Уряд не на півроку або рік, а на весь період діяльності Президента. Очевидно, що певні кадрові зміни можуть бути, але уряд в цілому працюватиме на тривалу перспективу.

Програму уряду не треба затверджувати у Верховній Раді, це буде програма, з якою Президент ішов на вибори і переміг. А значить, її підтримало суспільство.

Це буде уряд Президента і на чолі з Президентом. Якщо уряд працюватиме неефективно, то негатив іде на Президента. Він не зможе «випускати пару», змінюючи час від часу прем’єрів і залишаючись при цьому на своєму посту.

Ні і ще раз ні! Пряма і особиста відповідальність Президента!

І головне: в Україні буде один уряд, а не три, як маємо сьогодні: один на вул.Грушевського (Кабмін), інший на вул.Банковій (Секретаріат Президента) і ще один на вул.Командарма Каменєва (апарат РНБО).

Президент як голова уряду працюватиме в одній будівлі, наприклад, на вул.Грушевського, а на звільнених двох територіях можна розмістити інші державні інституції або передати їх громаді міста Києва.

Оскільки уряд очолює і формує Президент, з Конституції вилучаються норми про парламентську коаліцію, про формування і відставку уряду парламентом.

Президент матиме сильну владу для реалізації підтриманої народом програми, але – щоб не було спокуси узурпувати владу, в зміни до Конституції пропонується закласти надійну систему стримувань і противаг.

Перше – обмежити недоторканність Президента, поставивши його в один ряд із народними депутатами і суддями. Недоторканість Президента по суті скасовується, натомість пропонується особливий порядок притягнення його до відповідальності.

Друге – впровадити дієвий механізм відсторонення Президента від посади в порядку імпічменту. Спрощуються порядок утворення парламентських слідчих комісій, а також сама процедура імпічменту: відміняються спеціальні прокурор і слідчий, перевірка справи Конституційним Судом. Рішення про усунення Президента з поста прийматиметься не 3/4 як зараз, а 2/3 від конституційного складу парламенту.

Третє – надати Верховній Раді право простою більшістю у 226 голосів, без будь-яких тимчасових слідчих комісій, оголошувати референдум щодо недовіри Президентові. Чому так? Бо парламент віддзеркалює настрої у суспільстві, і якщо Президент і його уряд ведуть країну не туди, то суспільство отримає реальний механізм відсторонення такого Президента. Саме для цього парламенту пропонується надати право негайного проведення референдуму недовіри Президенту.

Але так само і Президенту треба дати право оголошувати референдум недовіри Верховній Раді в разі, якщо парламент не підтримує законодавчі ініціативи Президента і тим самим не дає змоги його уряду реалізувати підтриману народом програму.

Референдум – це важливий інструмент прямої народної демократії, його не можна дискредитувати частим використанням. Щоб ні парламент, ні Президент не бавилися з народом, у змінах до Конституції передбачені два механізми:

перший – ініціювати референдум недовіри можна лише один раз за період каденції, відповідно Президента або парламенту,

другий – механізм подвійної відповідальності. А простіше – принцип бумеранга: незалежно від того, хто оголошує референдум недовіри, до бюлетеню включатимуться два питання: Чи довіряєте ви Президентові? Чи довіряєте ви Верховній Раді? Це охолодить гарячі голови.

Якщо депутати захочуть скинути Президента з політичних міркувань, але результати роботи уряду позитивно сприймаються населенням, то у випадку оголошення Радою референдуму недовіри Президентові наслідком стануть … дострокові вибори Верховної Ради.

І навпаки: якщо неефективний, як голова уряду, Президент спробує через референдум спровокувати дострокові вибори парламенту, то народ на референдумі скаже «ні» главі держави, і той втратить посаду.

Якщо ж люди висловлять недовіру і Президенту, і парламенту, значить відбудеться повне «перезавантаження» влади. А як інакше? До речі, якби такий референдум провести сьогодні, то, думаю, суспільство висловило б недовіру і Президентові, і Верховній Раді. І є за що!

Розумію, що пропонуючи сильну президентську модель, наражаюся на шалену критику. Бо всі бачать перед собою неефективного Ющенка і пізнього Кучму. Але бажано, щоб той, хто почне критикувати, зробив паузу, загнув п’ять пальців і розгинав їх потихеньку, дивлячись навколо.

Що відбувається у країні? Як низько ми впали, і це ще не дно! Як часто проводяться вибори, як довго формується коаліція, як неефективно вона працює і як швидко розпадається? Скільки урядів змінилося в Україні за 17 років? Чи може уряд, міністр реалізувати якусь стратегію, навіть якщо він її має в голові, але знає, що через півроку «з речами на вихід»?

Якщо ідея Президента на чолі уряду сприймається, але хтось вважає, що стримувань і противаг недостатньо, прошу звернути увагу на інші кроки в цьому напрямі, що містяться у проекті.

Строк повноважень Президента скорочується до чотирьох років; починаючи з наступного скликання, строк повноважень депутатів також скорочується до чотирьох років.

Зменшується квота Президента при формуванні складу Ради Національного банку, Національної ради з питань телебачення і радіомовлення, інших національних регуляторів. Зараз Президент і парламент мають однакові квоти, а пропонується: 2/3 — Верховна Рада, 1/3 — Президент.

Послів, глав закордонних представництв, вище командування Збройних Сил та інших військових формувань Президент призначатиме з урахуванням рішення профільного парламентського комітету.

Чітко розмежовуються повноваження Президента: (а) як глави держави; (б) в системі виконавчої влади – як голови уряду; (в) у сфері національної безпеки – як голови Ради національної безпеки; (г) з питань оборони – як Верховного головнокомандувача Збройних Сил.

Приверну увагу до запропонованої нової назви конституційного органу – Рада національної безпеки України, замість нинішньої Ради національної безпеки і оборони України. Вважаю це логічним і правильним, оскільки оборона держави – хоч і дуже важливе, але все ж, лише одне із завдань у сфері воєнної безпеки (є й інші завдання, наприклад, протидія тероризму, боротьба з незаконними збройними формуваннями тощо). Водночас воєнна безпека є складовою національної безпеки, поряд з економічною, політичною, соціальною, інформаційною та ін.

Згідно з проектом Рада національної безпеки України прийматиме рішення виключно в межах повноважень Президента, адже рішення Ради вводяться в дію його указами.

Вилучається положення про Президента як «гаранта додержання Конституції», яке створює враження, ніби Президент стоїть над Конституцією, тоді як він — під нею і має діяти лише в межах повноважень, наданих йому Конституцією.

І ще одна важлива річ – пропоную припинити невгамовну «законотворчість» виконавчої влади, від чого потерпають усі, а найбільше — підприємства та підприємці. Згідно з проектом Кабінет Міністрів і міністерства видаватимуть нормативно-правові акти тільки у випадках, передбачених законодавством.

На мій погляд, запобіжників проти узурпації влади сильним Президентом передбачено достатньо. Але повторюю: якщо думати лише над стримуваннями і обмеженнями Президента, тоді про ефективність влади треба забути. Крім надійних гальм нашій державній машині вкрай потрібен сильний двигун і швидка ходова частина.

Проектом пропонується також змінити порядок притягнення парламентарів до кримінальної відповідальності: депутатська недоторканість скасовується і кримінальна справа буде порушуватися без згоди Верховної Ради.

Верховна Рада матиме право на саморозпуск, але пропонується – щоб не менш як 2/3 від її конституційного складу.

Проект передбачає запровадження в Україні повноцінного місцевого самоврядування. Адже ефективною влада має бути не лише на центральному рівні, а і на місцях. Переконаний, потрібно посилити засади місцевого самоврядування, а для цього – передбачити виконавчі органи, утворені місцевими Радами, з повноваженнями, бюджетом і відповідальністю за розвиток територій і громад.

Місцеві державні адміністрації, з їх нинішнім статусом і повноваженнями, треба ліквідувати. Центральний уряд повинен мати у регіонах орган, який би координував діяльність регіональних підрозділів міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, забезпечував виконання загальнодержавних програм і завдань.

У проекті передбачено, що після наступних місцевих виборів:

(а) будуть утворені виконкоми обласних і районних Рад;

(б) районні держадміністрації скасовуються, а функції обласних – зміняться з нинішніх, переважно командних на координуючі та контрольні;

(в) внутрішній поділ сіл, селищ, міст і організація управління ними будуть віднесені до повноважень їхніх Рад;

(г) будь-які населені пункти (села, селища, міста) зможуть об’єднуватися в одну територіальну громаду; зараз – можуть тільки села.

Проект містить важливі положення, спрямовані на захист прав людини.

Запроваджується мінімальна погодинна заробітна плата, яка при повній зайнятості особи не може бути нижчою за прожитковий мінімум. Це — захист найманих працівників, зокрема, працюючих неповний робочий день.

Кожному акціонеру, власнику паю, інших корпоративних прав буде щорічно виплачуватися його частина прибутку.

Законом буде визначатися гарантований перелік безоплатних медичних послуг у державних і комунальних закладах охорони здоров’я.

Строк утримання людей під вартою без рішення суду скоротиться з 72 до 48 годин.

Особа вважатиметься невинуватою у вчиненні злочину, доки обвинувальний вирок суду не набуде законної сили.

Передбачається правовий захист свідка, процесуальні дії за його участю будуть проводитися із захисником.

Крім того, законопроект виправляє ряд невідповідностей і суперечностей у тексті чинної Конституції, що перешкоджає її застосуванню у повному обсязі.

Окремо висловлю свою позицію щодо іншого, альтернативного, так званого «канцлерського» варіанту посилення влади – з сильним прем’єром і слабким Президентом. У травні 2008 року такий варіант обговорювався і був навіть напрацьований проект змін до Конституції.

В принципі, цей проект також може розглядатися як варіант підвищення ефективності системи влади. Але, переконаний, він – гірший, ніж запропонований мною, і дуже далекий від демократії.

По-перше, тому що «канцлера» призначатиме Верховна Рада, а не обиратиме народ України.

По-друге, щоб уникнути довгих коаліціад, автори «канцлерського» проекту пропонують мало демократичну річ – парламентські вибори у два тури, щоб партія-переможець врешті-решт отримала 226 голосів. Тобто понад 50% мандатів, навіть якщо насправді, і це засвідчив перший тур виборів, партію підтримували, наприклад, лише 15% або 20% виборців.

По-третє, щоб утримати коаліцію у 226 голосів, пропонують абсолютно недемократичний механізм – імперативний мандат, який позбавляє депутата права думати і голосувати по совісті.

По-четверте, при такому варіанті, навіть за умови обмеження повноважень Президента, в Україні все одно залишаться три уряди – Кабінет Міністрів, апарат РНБО і Секретаріат Президента. І конфлікти між ними продовжуватимуться.

Переконаний, сильна президентська влада, для якої не потрібно впроваджувати подібні недемократичні механізми під час виборів до парламенту і в самому парламенті, – це більш чесно і відповідально.

І на завершення. Коли я публічно озвучив цю ідею і першим виклав її основні положення у вересні 2008 року, то прекрасно розумів, що таку позицію більшість політичних сил сьогодні не сприймуть. Але це сьогодні. Після сумного і невиразного сьогодні буде завтра і післязавтра. І воно має бути іншим – яскравим, оптимістичним і безпечним.

Примітно, що пройшов досить короткий час і цю ідею публічно підтримали представники різних політичних партій, як у Верховній Раді (Володимир Литвин, Сергій Гриневецький, Ігор Кріль, Володимир Яворівський), так і поза межами парламенту – Станіслав Ніколаєнко, Олег Тягнибок та ін. Спілкування з депутатами із різних фракцій показує, що багато з них підтримали б цей проект конституційних змін. Але очевидно, що треба провести внутрішні партійні дискусії.

Що ж, будемо переконувати одне одного. Тим більше, що ситуація в державі і настрої у суспільстві з кожним новим днем додають аргументів і вказують на корисність і правильність такого рішення.

Повний текст запропонованих змін у форматі DOC

3 лютого 2009 р.

З повагою, Анатолій Гриценко,

голова парламентського Комітету з питань національної безпеки і оборони, голова Всеукраїнської громадської організації «Громадянська позиція»

//www.grytsenko.com.ua/parlament-activity/view-anatoliy-hrytsenko-prezentuvav-vlasnu-konstytutsiju-porjadku.html

//www.facebook.com/photo.php?fbid=358467870845882&set=pu.306609229365080&type=1&theater

//www.volynnews.com/news/analytic/page-4/