четвер, 30 червня 2011 р.

Чи стала українська Конституція цінністю?


Українці не розуміють, для чого їм чергова зміна Основного закону, яку збирається здійснювати Конституційна асамблея під головуванням Леоніда Кравчука. Адже проблема не в законах, а в їхньому виконанні. І в нашій, питомо українській, роздвоєній свідомості. Ми хочемо, щоб нами управляла «сильна рука», але тільки якщо це «наша рука». Ми хочемо ефективної влади, але водночас хотіли б розігнати всю чинну бюрократію. Нам би хотілося, щоб враховували особливості «двох Україн» — у регіональному й ментальному аспектах, але чекаємо, що із столиці приїде якась висока особа і нас розсудить.

За великим рахунком, нам все одно, яка форма правління в державі. Так, арифметична більшість жителів України виступає за сильну президентську владу. Але і тренд демократизму, і навіть анархії, що йде від запорізьких часів і хуторського індивідуалізму, не менш сильний. Тому можна говорити, що для України однаково придатні і парламентсько-президентська, і президентсько-парламентська моделі державного устрою. Усе залежить від ситуації на даний момент і, як це не банально, від осіб, що стоять на чолі держави.

Протягом 20 років Україна ніяк не може віднайти свій зовнішньополітичний вектор і прийти до пов’язаної з цим внутрішньополітичного взаєморозуміння. Від розколу сьогодні її рятує лише байдужість, що запанувала в головах більшості українців щодо контроверсійних аспектів нашої історії. Так само як і відторгнення керівного класу від народу — адже що далі від інтересів рядового електорату його обранці і призначенці цих обранців, то менше довіри до ідей, які вони проголошують. Отже ідея зміни Конституції, разом з іншими, здається українцям не особливо актуальною. Якщо в крані немає води, і її немає вже бозна-відколи, якщо немає управи на мажорів і чиновників, що збивають людей на вулицях, якщо кожен дрібний бюрократ чинить свавілля в межах своїх повноважень, про яку Конституцію може йтися? Основний закон сприймають як формальність. Нам не звикати. Такими ж фікціями були й радянські конституції в тому нібито неймовірно щасливому і милостивому «далеко» 20-річної давності.

Сталінська конституція 1936 року (український аналог 1937 року - ред.) була найдемократичнішою у світі. Її ухвалили в грудні 1936 року, а наступний рік був відомо яким. Брежнєвська конституція була лише перекроюванням сталінської і служила лише декорумом для закритого радянського режиму, за кулісами якого чинилися всі й усілякі беззаконня. Нинішні конституції тим більше сприймають як якийсь обов’язковий до наявності документ, реальний сенс якого — свідчити про те, що в країні все добре і ми належимо до сім’ї народів, які визнає ООН. Не більше того. Довіра до Конституції не просто втрачена за ці роки. Її особливо ніколи й не було.

Для тих, хто досі живе часами соціалістичної рівності, кращим завжди буде те, що народилося й існувало в ті роки. Тому сам факт приватної власності, наприклад, такі люди сприйматимуть як образу. Це — не «їхня» Конституція. Для прибічників максимального демократизму і європейського вибору кучмівський документ 1996 року, реанімований до життя Конституційним Судом восени минулого року, є мало не формалізацією диктатури. Для цієї великої групи громадян нинішня Конституція як мінімум архаїчна й небезпечна. Але й слабкість попередньої моделі, що фактично дала можливість розвалити механізм влади, була очевидною. Для прибічників «сильної влади» теж не все просто. Їм важлива навіть не сама Конституція, а те, щоб держава виконувала стосовно них — в обмін на лояльність — зобов’язання сильного й добродійного патрона. Ця, ще чисельніша, маса людей може взагалі обійтися без політичних свобод. Зате їм потрібні гарантії захисту з боку держави. І захисту за кращими радянськими зразками. Медицина й освіта у нас давно не безкоштовні, але в Конституції вони зобов’язані залишатися такими. Це — фетиш. Відміна цих формальностей означає для таких людей розрив контракту на підпорядкування державі і зраду ідеалу «сильної влади». Причому розриву з боку самої держави. Тим часом неоліберальний тренд, який сповідує теперішня влада, сповна може «докотитися» і до таких новацій. Пенсійна реформа — найперше тому свідчення.

«ЗАМИЛИТИ ОЧІ» ЄВРОПІ НЕ ВИЙДЕ

Навіщо Віктор Янукович вирішив реформувати теперішню, зручну йому, кучмівську, Конституцію? Окрім прагнення зайняти чимось Леоніда Кравчука і бажання показати Європі, що в Україні тривають деякі процеси, схожі на демократичні, інших аргументів особисто в глави держави могло і не бути. Адже, якщо Конституція реформується, якщо в цій реформі беруть участь відомі правознавці, якщо у складі Конституційної асамблеї будуть опозиційні депутати і незалежні експерти конституційного права, то чи можна говорити про автократію в країні? Схоже, цю думку Януковичу хтось підказав. Проте Європа навряд чи зважатиме на існування зародка такої асамблеї і навіть на саму роботу асамблеї, якщо в Україні й далі відбуватимуться судові процеси над опозиціонерами, які на Заході однозначно вважають політично мотивованими. Європа навряд чи братиме до уваги роботу над новою Конституцією, нехай навіть і найактивнішу, якщо Україна почне йти в східному напрямі, здаючи Росії стратегічні активи і входячи в Митний союз. Захід буде дуже уважно вивчати наш закон про вибори, уже поданий до Венеціанської комісії, і цей закон для розуміння правової і політичної ситуації в Україні для європейців буде набагато важливіший за конституційний процес невідомої тривалості, який відбуватиметься в Україні.

Отже ідея з «замилюванням очей» Європі, якщо вона була в основі створення Конституційної асамблеї, навряд чи спрацює. У Європи вже накопичилося дуже багато питань до України та її Президента. Судові процеси над Тимошенко і Луценком лише збільшують кількість цих питань. Якщо проти України захочуть ввести санкції, якщо нам перекриють шлях до ЗВТ з Євросоюзом, якщо нас почнуть знову довго «карати» санкціями за ті чи інші не зовсім демократичні дії й акції, то жодна асамблея й авторитет її голови не зможуть вирішити проблему іміджу української влади.

Так невже Конституційна асамблея і сама ідея реформування Основного закону — мертвонароджене й безглузде заняття? Ні. Асамблея здатна виписати — правда, незрозуміло, в якій перспективі — цілком прийнятний документ. Тільки жити й правити за цим документом буде вже не Янукович, а його наступник. Ім’я якого невідоме. Так само як невідомі обставини 2015—2020 років і пізнішого періоду. Те, що Янукович, за принципом Кучми, під час другого свого терміну проголосить переформатування повноважень, цілком можна передбачити. Наприклад, він може розраховувати залишитися прем’єром при своєму зміннику. Як Путін при Медведєві. І тоді повноваження президента можуть бути урізані на користь прем’єрських.

ОСОБЛИВОСТІ ПАРЛАМЕНТСЬКОЇ ДЕМОКРАТІЇ

Але до кого влада точно навряд чи повернеться під час конституційних змін найближчих десятиліть — це до парламенту. Наші нардепи показали, що не готові, та й не можуть, бути відповідальними керівниками країни. Та й умам з Конституційної асамблеї має бути зрозуміло: давати повноту влади олігархам і їхнім ставленикам, «темним конячкам» із партійних списків, епатажним політиканам і лобістам, — просто небезпечно. А велика частина народних обранців, на жаль, підпадає під ці визначення. І це якраз той випадок, коли народ справді не зрозуміє. Уже краще який-небудь «символ нації», нехай смішний і зневажений, яким був Віктор Ющенко на останньому етапі свого президентства, але тільки не повноцінна влада 450 безкарних «слуг народу».

На жаль, в руках цих обранців — і питання їхньої власної недоторканності, і скорочення своєї власної кількості, і ті проблеми, які хвилюють наших громадян ще більше, — від податкових до пенсійних. Оскільки наших нардепів цікавлять лише власні бізнес-питання і максимальне відособлення від «простих смертних», то говорити про повагу з їхнього боку до Конституції неможливо. Народ міг би висловити своє ставлення до них на референдумі, але змінювати Конституцію референдумом заборонено. Україна перебуває в замкненому колі формального конституціоналізму, коли народ не може зобов’язати депутатів виконати свою волю. Він може зробити це лише шляхом виборів, тобто опосередковано. А це, як кажуть, в наших умовах «уже не те».

Так і народжується недовіра населення не лише до влади як такої, але й до документа, який регламентує функціонування держави. Якщо закони не виконують, якщо влада відокремилася від народу, якщо можливість що-небудь змінити передбачає відразу ж вихід на Майдан — і без гарантій на успіх — то про яку пошану до цього документа з боку народу може йти мова?

САМІ, ЛИШЕ САМІ...

Але не можна повністю знімати відповідальність і з громадян. Це вони — тобто ми з вами впали в апатію і виживаємо поодинці. Це ми знову прийдемо на вибори голосувати за тих же політиків, сподіваючись, що стануться якісь зміни. Це ми боїмося відстоювати свої законні права, хоча в нас ще не Білорусь і навряд чи така буде. Поки ми самі так поводимося, ми маємо право лаяти наших народних обранців, президента й інших, нарікаючи на те, що Конституція не виконується в базових нормах. Але доки не зміниться наш власний менталітет, в Україні не зміниться нічого. Адже і депутати, і президент — це все «наші люди», з «товщі народної». Вони — це ми, тільки зухваліші, які прорвалися завдяки цій якості вгору. Такі беруть владу в усіх країнах, але в деяких при цьому виборець навчився контролювати своїх обранців і правителів. Навіть у тих країнах, де немає конституції, як наприклад, у Великобританії. Отже справа не в поганому документі, і не в тому, коли буде написано хороший, а в нашому власному ставленні до того, чи хочемо ми бачити нашу країну хоч у чомусь спроможною, яка йде вперед, у сім’ю нормальних демократичних країн.

Поодинці ми виживати вже якось призвичаїлися. Але якщо ми знову не сконцентруємо зусилля на обстоюванні своїх базових прав, що зневажаються на кожному кроці й кожним чинушею, податківцем і міліціонером, тоді ми втратимо навіть те, що написане в чинній Конституції. І буде вона лише формальним фіговим листком для свавілля влади.

Павел КОВАЛЬОВ, політолог
ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ /«День» №111, 30 червня 2011 р.
//www.day.kiev.ua/211768

Немає коментарів: