Конституційні пристрасті

Український конституціоналізм має тривалу, цікаву й драматичну історію: від Литовського Статуту (званого ще «шляхетською конституцією»), від Березневих статей 1654 року (за якими московський цар на території України мав правити як конституційний монарх), від Гадяцького трактату (за яким Велике Князівство Руське мало отримувати не тільки обраного гетьмана, а й Національні збори) – і до Конституції УНР (виборче право для жінок на два роки раніше, ніж у США) та до Універсалу УГВР (національно-демократичні засади майбутньої держави). 15 років тому, коли була ухвалена Конституція України, здавалося, що ледь не півтисячолітні традиції конституціоналізму, нарешті, знайшли гідне втілення в Основному Законі, який виглядав – попри певні недоліки – як один із найдосконаліших на пострадянському просторі.

Але не склалося, як гадалося.

У перші роки після ухвалення Конституції її намагалися дотримуватися і верхи, і низи. Щоправда, практично одразу з’ясувалося, що у ній містяться складні для виконання статті – передусім про соціальні гарантії. Проте здавалося, що їхня реалізація просто відкладається на кілька років, поки ще триває економічна криза. Не зовсім зрозумілими виглядали й перехідні положення – на скільки років, скажімо, дозволялося Росії тимчасово мати військові бази на українській території, якщо загалом «на території України не допускається розташування іноземних військових баз» (ст.17)?

Але минав час – і ціна положень Конституції дедалі більше зводилася до ціни паперу, на якому був надрукований її текст. Причому відверте нехтування її засадничими моментами, ініційоване згори, втягувало у себе все нові і нові верстви українців, поки не перетворилося на всенародне дійство.

І сьогодні розповідь про традиції українського конституціоналізму викличе – навіть в освіченому товаристві, чи, може, передусім у ньому, – у кращому разі гіркі посмішки, у гіршому – відверте глузування. І не випадково.

Як слід топтати Основний Закон

Почнімо із чи не наймасовіших і найбрутальніших порушень Конституції. В Основному Законі, зокрема, сказано: «У державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно» (ст.49) та «Держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах» (ст.53). Водночас відсутнє не те що належне, а навіть мінімальне державне фінансування задля забезпечення цих конституційних прав. Бюджетні кошти для забезпечення зростаючих потреб органів влади завжди є в наявності, а от на виконання обов’язків держави перед громадянами коштів ніколи нема. У результаті медицина й освіта в Україні реально є платними; влада провокує і змушує відверто порушувати Конституцію не тільки лікарів та освітян, а й десятки мільйони громадян. І не просто порушувати, а й створювати корупційну систему в масштабах усієї країни, перебувати за межами якої нездатен практично ніхто.

Дехто вважає, що слід було б скасувати зазначені положення Конституції (хоча з юридичного погляду це неможливо: «При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод» (ст.22). Але чи існує об’єктивна необхідність у цьому, якщо державні видатки на медицину у 2011 році (близько $1 млрд.) ушестеро чи всемеро менші за обсяги коштів, виведених провідними бізнес-групами України в офшорні зони?

Інший приклад нехтування Конституцією такого ж масштабу – це ситуація з судом присяжних. «Судочинство провадиться суддею одноособово, колегією суддів чи судом присяжних» (ст.129), – сказано в Основному Законі. Але суду присяжних немає і невідомо, коли і в якому вигляді він з’явиться. Міністр юстиції Лавринович тим часом вважає, що країна не дозріла до такого суду: «Суд присяжних може мати проблеми в Україні». Цікаво: за російського самодержавства такий суд на українських теренах існував і виявляв правову зрілість суспільства (згадаймо лишень справу Бейліса), а на початку ХХІ століття влада захищає бідолашних українців від них самих, демонстративно ігноруючи недвозначні конституційні норми...

Ще один приклад, який стосується мільйонів українських громадян, – це ситуація із доплатами до пенсій так званим «дітям війни» (особам, які на 9 травня 1945 року мали менше, ніж 18 років). Згідно із законодавством, вони мають отримувати – станом на червень 2011 року – надбавку до пенсії у розмірі 230 гривень. Але без рішення суду вирвати надбавку саме в таких розмірах неможливо – її платять у розмірі 50 гривень, відповідно до урядових постанов. Іншими словами, Кабмін своїми підзаконними актами зупиняє дію законів й усупереч Конституції зменшує обсяг передбачених ними прав мільйонів громадян (не випадково суди змушені йти назустріч позивачам). А от ідея обмеження VIP-пенсій розміром у десятки тисяч гривень, які помітно обтяжують Пенсійний фонд, не знайшла підтримки в уряді – це, мовляв, буде порушенням Конституції. Цікава логіка: коли йдеться про порушення прав мільйонів простих громадян, це можна, а коли про «своїх» – тоді це незаконно.

Ну, а про парламентських «піаністів», котрі на очах всієї країни глумляться із статті 84 Конституції («Голосування на засіданнях Верховної Ради України здійснюється народним депутатом України особисто»), голосуючи «за себе і за того хлопця» і говорити не варто, – це нинішня банальна повсякденність.

Процес пішов. Тільки який?

І от за цих обставин в Україні, як каже дехто, «розпочинається повноцінний конституційний процес». Буде зібрана (чинною владою) Конституційна асамблея. Буде вироблений (так само владою) регламент її роботи, визначені її повноваження, окреслені завдання, потім, коли з’являться напрацювання, вони втілюватимуться у життя (знов-таки, владою).

Тією самою владою, що постала на основі «тушкованої» парламентської більшості, створеної всупереч Основному Закону і рішенню Конституційного суду (останній дозволив «тушкам» брати участь у коаліції на індивідуальній основі, проте не скасував своє попереднє рішення про формування владної коаліції виключно на основі фракцій, які сукупно становлять понад половину депутатського корпусу). Тією самою владою, що провела «судову реформу», наслідком якої стало антиконституційне позбавлення Верховного Суду статусу найвищого судового органу. Тією самою, що ухвалила Податковий кодекс, який – знов-таки, попри Основний Закон, – істотно обмежив права громадян на трудову діяльність і володіння приватною власністю. Владою, без якої не відбулося б рішення Конституційного Суду, який скасував конституційні зміни 2004 року, які вже давно стали тілом діючого Основного Закону і на основі яких склад цього суду неодноразово змінювався. Зрештою, владою, яка розтоптала Конституцію, дозволивши Росії мати й далі військові бази на українській території і яка ввела в дію «червонопрапорний закон», за яким державний прапор України був прирівняний до стягу злочинної тоталітарної держави. І т. далі, і т. інше.

Ясна річ, цей список владних «досягнень» у боротьбі з Основним Законом неповний, але й окресленого, мабуть, достатньо, щоб зробити висновок. А саме, – що чинна Конституція України перетворилася на новітній варіант чи то сталінської, чи то брежнєвської Конституції УРСР, які містили чимало демократичних норм, проте не мали жодного відношення до практики життя, де все вирішували компартійні органи різних рівнів, а надто ревних (чи наївних) борців за виконання конституційних засад брав за барки КҐБ.

Отож сьогоднішній конституційний процес за умов тотального нехтування Конституцією з боку влади може вилитися тільки у написання гарних-прегарних текстів. А у супровід цього писання буде нещадна боротьба із різноманітними «ворогами народу». Тими, які заважали і заважають народу жити щасливо під мудрим проводом – у 1937-му, у 1978-му, у 2011-му...

Утім, історія засвідчує: навіть «паперову» Конституцію можна втілити у життя, якщо її абстрактні норми підперті мільйонами громадян на майданах і вулицях, чи не так?

27.06.2011

Сергій Грабовський, кандидат філософських наук, 

член Асоціації українських письменників

//www.radiosvoboda.org/content/article/24247538.html