 |
| Олександр Копиленко |
Ухвалення 15 років тому Основного Закону ознаменувало
фундаментальне закріплення незалежності України. Слова
Михайла Грушевського «Писати історію, творити історію» — яскрава ілюстрація внеску
у вітчизняний конституалізм Олександра Копиленка, одного з провідних українських
учених-правознавців і водночас безпосереднього учасника творення Основного Закону
незалежної держави. 15 років тому 35-річний фахівець, енциклопедичні знання якого
вражають своєю глибиною, був якраз в епіцентрі вікопомних для вітчизняного державотворення
подій, гідним вінцем яких стало ухвалення Конституції. Принагідно зауважимо, що
Олександр Любимович давній автор «Урядового кур’єра»: його перша публікація на наших
шпальтах з’явилася ще 1992 року. Сьогоднішня наша розмова — своєрідний місток з
1996-го у 2011-й.
«ТА ЩО Ж ТО — ПРАВО?»
— Ми зумисне винесли в підзаголовок слова улюбленого
вами Івана Франка, одного з належним чином не поцінованих досі геніїв не лише красного
письменства, а й великого мислителя-філософа світового штибу, щоб підкреслити значення
і роль права при самому народженні держави Україна, яка розпочиналася не просто
із законів, а з Основного Закону.
— У такому разі треба
продовжити Франкову думку: Та що ж то — право? Право
— се лиш сила. А сила — право, се закон природи. До честі тих, хто, певна річ,
не на голому місці, проте з чистого аркуша започатковував новітню історію молодої
країни, ми розуміли цю аксіому і намагалися дотримуватись класичних законів державотворення.
То були справді вікопомні
події, до яких я мав честь бути дотичним. Новітня історія творилася на наших очах
і водночас нами писалася, фотографічно відображаючи всі тогочасні перипетії суспільного
життя. Можу згадати чимало епізодів: ще восени 1990 року довелося безпосередньо
працювати над написанням першої концепції нової Конституції.
Затим, 23 серпня 1991 року тодішній завідувач апарату секретаріату Верховної Ради,
відомий наш учений Федір Бурчак (на жаль, нині покійний) викликав мене до свого
кабінету, де вже був Левко Лук’яненко, які й долучили мене до роботи над проектом
Акта проголошення
незалежності України.
Окреме враження —
це моя скромна участь у «конституційній ночі». Нагадаю, що для розблокування вузлових
протиріч, що заважали ухваленню тексту нової Конституції, було утворено кілька робочих
груп, які працювали в кулуарах паралельно з розглядом самого проекту в сесійній
залі.
Я був «приписаний»
до тієї групи, яка узгоджувала питання державної символіки, і щиро радий, що стала
у пригоді моя згадка про досвід УНР з її великим і малим гербами. Гадаю, це була
практична реалізація Преамбули нашої нової
Конституції, де проголошувалося, що ми спираємося на тисячолітні традиції українського
державотворення.
І в інших рядках Основного
Закону можна знайти сплав історії та сьогодення. Приміром, зміст статті 39-ї про те,
що «громадяни мають право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги,
походи і демонстрації…», запозичений мною із законів гетьмана Павла
Скоропадського від 1918 року.
Шкода лише, що про
повчальні сторінки нашої історії широкий загал дізнається сьогодні переважно з публіцистики
Олеся Бузини. Хоча й такі твори необхідні, інакше вся наша історія буде суцільною
«ленініаною». Втім, це вже інша тема.
ПІД ЗАГРОЗОЮ РЕФЕРЕНДУМУ
— Сьогодні дехто схильний приписувати всі заслуги з
ухвалення Конституції особі тодішнього Президента, мовляв, налякав депутатів
референдумом і сталася «конституційна ніч». Ви були тоді в будинку «під куполом»
і можете розповісти достеменно.
— Справді, все було
не так просто. Уранці 27 червня нас, окремих працівників апарату і радників зібрав
у своєму кабінеті тодішній Голова Верховної Ради. Ситуація була складною. Депутатська
дискусія довкола провідних конституційних засад затягувалася в часі, наштовхувалася
на глухе протистояння сторін, і треба було шукати якогось виходу. Справді, «тінь»
другого Президента ніби була в залі. Деякі учасники тієї наради закликали до законопроектних
крайнощів: взагалі відмовитися від розгляду Конституції і зосередитися на прийнятті
економічних актів, щоправда, яких саме, ніхто чітко сказати не міг.
Насправді ухвалити
Конституцію до ранку наступного дня (28 червня) запропонував Олександр Мороз, і
я, тоді заступник завідувача юридичним відділом, був єдиним, хто підтримав цю пропозицію.
Тож о п’ятій чи шостій ранку мені довелося ще писати проект виступу спікера для
заключного акорду «конституційної ночі».
Прекрасно пам’ятаю
державотворчі надії і сподівання тих днів. На жаль, згодом такий позитивний потенціал
безжально потонув у дріб’язкових чварах. Тоді ж одразу розпочалися і розмови про
внесення змін до Конституції. Багато в чому це була політична кон’юнктура, проте
не можна заперечувати й реальні проблеми, породжені як компромісним характером самого
документа, так і тим, що, за словами М. Грушевського, вона мала посередній характер
між старим соціалістичним змістом і готовими шаблонами західноєвропейської демократії.
Гадаю, саме це, а
не перманентний перерозподіл владних повноважень, характерний для таких складних
державотворчих процесів, — головна проблема нашого Основного Закону. Певна річ,
окрім цього було й те, що можна назвати хибними «управлінськими рішеннями» під час
ухвалення тих чи тих конституційних норм.
Так було, зокрема,
і під час написання розділу «Автономна Республіка
Крим», над яким на експертному рівні мені довелося працювати спільно з колегою
Миколою Корнієнком, нині суддею Конституційного суду у відставці. Ми пропонували
підготувати окремий закон про засади організації влади в автономії. Натомість наша
Конституція передбачає закон про Верховну Раду АР Крим, закон про Раду Міністрів
АР Крим (який тільки зараз ухвалено в першому читанні), саму Конституцію АР Крим,
замість якої зараз чомусь сором’язливо згадують лише закон про її затвердження.
«ПРОЕКТУЄМО» СЕБЕ НА ДІЙСНІСТЬ
— Михайло Грушевський заповідав уникати іконостасів
і правдиво зображати суспільні процеси. Чи пристаєте ви на думку, що дотримання
Конституції подекуди навіть актуальніше, ніж її зміст?
— Абсолютно з цим
погоджуюся. Треба сказати чесно, що одразу після прийняття Основного Закону постала
й проблема його невиконання. Згадайте, яка складна участь, приміром, спіткала закон
про державні місцеві адміністрації, що регулярно не підписувався главою держави,
навіть після того, як Верховна Рада неодноразово долала вето на нього.
Згодом розпочався
період «негативного удосконалення» Конституції, коли пропонувалися норми, які прогнозували
ситуації невиконання її приписів і ймовірної реакції на це.
— Сьогодні ви — член Науково-експертної групи
з підготовки Конституційної Асамблеї, створеної відповідно до Указу Президента
України для вдосконалення конституційного регулювання відносин, тобто підготовки
змін до чинної Конституції. Як ставитеся до такого рішення?
— Для мене — висока
честь входити до складу цієї та інших робочих груп, утворених указами Президента
В. Януковича.
Суспільство позитивно
оцінює ідею конституційних змін. Питання лише полягає в їхньому форматі.
Варто знову звернутися
до Михайла Грушевського. Перефразовуючи назви його відомих праць, написаних на початку
ХХ століття, можна сформулювати головне запитання так: «Хто такі українці, або якої ми хочемо Конституції?».
Відповідь на нього не менш важлива, ніж суперечка фахівців і політиків, яка модель
— президентська чи парламентсько-президентська нам більше підходить.
А загалом, передусім
необхідно усвідомити, що за 20 років незалежності виросло нове покоління, яке зовсім
по-іншому сприймає дійсність: не знає, що таке безплатна медицина та освіта, інакше
реагує на згадки про соціальну справедливість та посилання на соціальну рівність.
Тож, гадаю, перш ніж
переходити до модернізації чи оновлення Конституції, мусимо дати реальну оцінку
дійсності, здобутків і втрат. Нині ми маємо вдосталь політтехнологів, політологів,
аж до провидців, що спілкуються з Космосом. Натомість суспільство гостро потребує
спокійних тверезих оцінок професіоналів.
Нещодавно пролунала
пропозиція про скликання всеукраїнської наради вчених-конституціоналістів. Можливо,
це й актуально. Та, як на мене, можна працювати в менш пафосному, як каже сучасна
молодь, форматі. Зокрема, як це робить Інститут законодавства Верховної Ради. За
підтримки Голови Верховної Ради В. Литвина ми започаткували постійно діючий науково-практичний
семінар з обговорення проекту нового виборчого законодавства, в якому за широкої
участі представників громадськості фахівці активно обговорюють ці проблеми.
НАЙВАЖЧА ДОРОГА - ІСТИННА
— Конституційний процес в Україні давно вийшов за,
так би мовити, національні межі. Відчуваємо на собі «невсипуще око» Ради Європи,
Венеціанської Комісії. Погано це чи добре?
— Гадаю, ці оцінки
з’являтимуться незалежно від нашого бажання. Я б сказав, що реальністю сьогодення
стала пильна увага європейських інституцій, зокрема Венеціанської Комісії, до проблем
розвитку нашого законодавства.
Власний багаторічний
досвід спілкування з європейськими експертами доводить, що ця справа корисна не
тільки для нас, а й для них. Щоправда, й за цих реалій все-таки мусимо, за Михайлом
Грушевським, «зостатися собою в нових формах українського життя».
Аналіз деяких висновків
тієї ж Венеціанської Комісії переконує мене, що їхні автори мають або надто ідеальне
уявлення про ті політико-правові процеси (як казав нині покійний німецький учений-економіст
Ганс-Еріх Грамацкі, деякі рекоменданти виступають у ролі дідусів та бабусь, що намагаються
здійснити на своїх онуках те, чого не вдалося добитися від власних дітей), або взагалі
недостатньо ознайомлені з нашою правовою матерією.
Приміром, в одному
з пунктів цьогорічного висновку Венеціанської
Комісії щодо створення і функціонування Конституційної Асамблеї в Україні нам,
зокрема, рекомендують… подумати про структуру та операційні процедури цієї інституції.
Як на мене, то процес
нашого думання навряд чи залежить від рішення євроекспертів. А те, що майбутня Асамблея
обов’язково матиме відповідну структуру і регламент, — це аксіоматичні речі, які
не потребують такої глобальної міжнародної уваги.
— Євген Маланюк писав, що «нація — це невсипуща внутрішня
«боротьба» сил формотворчих й ідейотворчих, з інертною масою («більшістю») етносу».
А це, зрозуміло, дуже складне і відповідальне громадянське завдання. Тож у ваш полудень
віку, який нинішнього червня майже збігається з 15-річчям Конституції України, щиро
зичимо вам творчої наснаги, невтомності, чистих помислів.
25 червня 2011 р.
Ірина Нагребецька, «Урядовий кур’єр»
//www.ukurier.gov.ua/uk/articles/na-shlyahu-postupu-mi-lish-kamenyari/
ДОСЬЄ «УК»
Олександр Копиленко*. Народився 26 червня 1961 р. в Києві. Член-кореспондент
НАН України, академік Національної академії правових наук України, Лауреат Державної
премії України в галузі науки і техніки, премій ім. Михайла Грушевського та ім.
Василенка НАН України. Директор Інституту законодавства Верховної Ради України.
*//www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/Nzizvru/kopylenko.html
.png)
Публікації
Немає коментарів:
Дописати коментар