субота, 25 червня 2011 р.

Позбутися конституційної меншовартості (Вибрані роздуми з приводу справжнього свята народу)


Двадцять восьмого червня 2011 року Конституція України подолає свій п’ятнадцятирічний рубіж. Чому подолає? Та тому, що такий багатотрудний і тернистий шлях від самого початку їй було уготовано творцями її долі. Для більшості народів день ухвалення конституції – це справдження чогось визначального й основоположного в житті, значно важливіше й цінніше, а ніж просто святкові урочистості. Для нас же, окрім календарного відзначення, Основний Закон надто вже часто стає зручним об’єктом для змагання у дошкульній вправності його аналізування, пошуків неідеального припасування до житейських реалій та практичної дійсності. Ось і виходить, що кожна річниця української Конституції – то для неї новий рубіж виживання, черговий бар’єр подолання політичних перепон.

Власне вже в перші години після ухвалення Конституції України піднесені емоції захоплення й радості почали підточуватися отрутою несприйняття, заздрощів, скепсису. Ще не встигла висохнути типографська фарба на її виданні, потенційні критики ще не бачили й не читали її віддрукованого тексту, а вже починалося збурення, провокувалися мітингові пристрасті: "Це не Основний Закон держави!", "Таку Конституцію можна витерпіти рік-два, а далі слід ухвалювати принципово іншу". Були й такі, яких не вистачало навіть на такі гасла. Їхній запал звично переходив на професійне скандування: "Ганьба!", "Ганьба!", "Ганьба!"… Зате перед циніками відкривалися безмежні можливості для змагання в «дотепності»: "Ніч своє право має", "Нічка все покриє", "Вночі всі коти сірі"…

До честі Конституції - вона все витримала й вистояла. Витримала рік, два, п’ять. Вона витримала квітневі та грудневі 2004 р. експерименти з оновлення Основного Закону. Вона знала й бачила, як численна армія політиків різного штибу в неконституційний спосіб готувала зміни до неї, як методично й невтомно накочувалися на неї ревізіоністські хвилі. Як, врешті-решт, нічого з цих задумів не виходило. А відтак - говоримо вже про її п’ятнадцятиріччя.

Якби за такої ситуації Конституція  могла щось сказати на свій захист, то, мабуть, озвучила б слова В.Черчіля: "Політик думає про наступні вибори, а державний діяч про наступні покоління". Що вдієш, коли їй довелося діяти в країні, де чисельність політиків перевищує межі розумного, а державних діячів обмаль. Дефіцит справжніх лідерів – одна з ключових проблем України.

Часто задумуєшся: чому ж у нас так все відбувається? Чому француз з гордістю констатує - перша конституція була прийнята у Франції 3 вересня 1791 р., і саме французька конституція була першою, яка запровадила поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову. Ні, не погоджується з ним поляк, першою була польська конституція, 220-річчя якої скоро святкуватиметься. Якби не російсько-пруська інтервенція, то й до сьогодні б поляки жили за нею. Зачекайте, заперечує американець, першою була Конституція США, яку ухвалили в 1787 р., і за якою й нині живе наймогутніша країна в світі. Проте, над американцем жартує англієць: «Ви, щойно полишивши берег своєї батьківщини, забули й її історію?! Бо ж першою була Конституція Великобританії, яку складали три основоположні документи: Хабеас корпус акт (закон про процедуру перевірки законності і обґрунтованості арештів) 1679 р., Білль про права 1689 р. (частина "неписаної" Конституції, в яку входить: Велика хартія вольностей 1215 р., Петиція про права 1628 р., Акт про престолонаслідування 1701 р.) і Акт про упорядкування 1701 р.»

Перелік змагань про першість та якість конституцій можна продовжувати, але знову і знову виникають запитання – чому? Чому норвежець пишається своєю Конституцією 1814 р.; а бельгієць своєю – 1831 р., що вони діють, зі змінами, звичайно ж, й до сьогодні. Німець гордий своєю першою загальнонаціональною Конституцією 1871 р., а швейцарець своєю - 1874 р. (замінила Конституцію 1848 р.), в яку Конституція 1999 р. не внесла суттєвих змін щодо суспільно-політичного устрою. Спробував би хтось нав’язати їм думку, що ці конституції відстали від життя і їх давно потрібно було б змінити. Важко уявити, на які неприємності наразився б такий доброзичливець. У кращому разі йому згадали б слова І.Бентама: "Найкраща конституція для народу є та, до якої він звик".

Чим же пояснити таке наше ставлення до своєї Конституції? Чому для більшості вона асоціюється просто з неробочим днем? Чому не стає сумно, що ця загальна ситуація нагадує відомі рефлексії з «Культурних людей» М.Салтикова-Щедріна: «Чогось хотілось: чи то конституцій, чи то севрюжини зхріном…»? Розписуючись у власній безпорадності, пояснюємо, що наше конституційне – "Верховна Рада України від імені Українського народу…, виражаючи суверенну волю народу,… приймає цю Конституцію…" – було ухвалене за зразком Конституції США, що починається словами: "Ми, народ Сполучених Штатів… встановлюємо цю конституцію для Сполучених Штатів Америки", що стаття 6 Конституції України: "Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову" – формулювалася на прикладі французьких Декларації прав людини і громадянина 1789 р. і Конституції 1791 р., де й виголошувалися ці принципи поділу влади.

Власне немає нічого поганого в творчому запозиченні в інших народів кращих досягнень думки і практики. Цьому вчить великий Т.Шевченко: «…і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь…» Але ж мають бути розумні межі. Тим паче, коли твій народ не пас задніх у питаннях, про які йдеться. На жаль, у критичному запалі й гонитві за іноземним, забуваємо, а інколи й просто не знаємо, що і свій народ багатий на здобутки, які свого часу були новаторськими, щедро й вдячно запозичувалися іншими.

Скажімо, вже всім знайоме конституційне: "Ми, народ…" Ну немає в нашій Конституції: "Ми, народ України…", як: "Ми, народ Сполучених Штатів…" Наша Конституція приймалася в інші часи, за інших історичних обставин. Не могли тоді в США записати в Конституцію: "Ми, американський народ…", бо як такого його тоді не існувало в природі. Український же народ, на час прийняття нашої Конституції, – незаперечна реальність. Більше того, батьки американської конституції, якби правильно відображали реалії свого часу, мали б написати: "Ми, американські народи…", але вони поступили мудріше й далекоглядніше, закріпили не те, що було, а до чого американці прагнули. І їхня Конституція  їх виправдала.

Звернення до народу США було єдино можливим варіантом закріплення легітимності влади в країні, яка щойно розпочала розбудову своєї державності. В Україні, народ якої має тисячолітню історію розвитку своєї державності (хай навіть з тривалими історичними перервами), легітимність закону, який видавався, підтверджувалася не апеляцією до народу, а легітимністю влади того, хто видає закон. У США Конституція формувала і народ, і його парламент, а в Україні, на час прийняття Конституції, народ існував тисячоліття, парламент функціонував десятиліття (який, до речі, був не такий вже слабкий як державний орган влади, коли зміг проголосити і суверенітет своєї держави, й незалежність України, чого не можна сказати про Конгрес Північно-Американських Сполучених Штатів). Формула "Ми, народ…" була гарною формулою й не більше, оскільки в дійсності Конституцію схвалювали представники народу, правда, вибрані - часто зборами (також представниками або окремими жителями населених пунктів).

В Україні легітимність законодавця історично підтверджувалася за іншим принципом: заявою-підтвердженням легітимно набутої влади. Саме тому Статут князя Володимира Святославовича починається словами: "Се аз, князь Великий Василій, нарицаємий Володимир, син Святослав, онук Ігорів і блаженної Ольги". І зразу є підтвердження, що закон видає не самозванець, а князь з легітимно успадкованою владою. Відповідно, син його розпочинав свої статути словами: "се аз, великий князь Ярослав, син Володимира, по данию отца своего" (згідно з поставленням батька свого, тобто Володимира Святославовича) і т.д.

Не варто шукати й інші корені нашої Конституції в основних законах зарубіжних країн, коли маємо власне достатньо глибоке правове коріння. Наприклад, хоча б той же славнозвісний принцип поділу влади. Справді, в історії нашої державності його чи не вперше так сформулювали в статті 6 Конституції України. Але ж практично його сповідували задовго до цього. Кому не відомо, що виконавчу владу на Русі здійснював князь, якому при цьому допомагала Рада при князеві (прообраз сучасної адміністрації Президента і Ради національної безпеки і оборони України), законодавчу – віче. Тут можуть заперечити, що між ними не було чіткого поділу влади й вони постійно втручалися в сферу повноважень іншої владної гілки. Все це відбувалося справді так, перетворюючись ледь не на відмітну національну рису. Спостерігаємо це й сьогодні, коли постійно продукуються спроби вторгнення однієї владної гілки в повноваження іншої. І тут знання принципу поділу влади не допомагає. Знову ж таки, можуть заперечити, що не було окремої судової гілки влади. А хіба сьогодні у нас вона є? На    папері – так, в законі – без сумніву. Але значна частина з того, що проголошує судова гілка влади, чомусь народжується не в палацах правосуддя. При тому твердження, що наша прабатьківщина не знала окремої судової гілки влади, не є коректним. Так, суддями були князі, посадники, волостели. Але в Правді Ярослава йдеться і про окремий суд: "Якщо хтось буде стягувати з іншого гроші, а той стане відмовляти, то йти йому на суд 12 людей". Крім того, не всі судові справи вирішував князь. Значна частина судових справ, за статутами князів, передавалась для вирішення церкві. Зокрема, у статуті князя Володимира зазначено: "Я аз, сьгадав с своими детми, и с всеми князи, и с своими бояри, дал есми те суди церквам Божьим, митрополиту и всем епископам по Руской земли. И посем не надобе уступатися ни детем моим, ни внучатам, ни всему роду моему до века, ни в люди церковниа, ни вси суди их. То все дал есми Церкви Божий по всем городам, и по погостам, и по свободом – где ни суть хрестиане. И своим тиунам приказиваю судов церковних не судити, и наших судов без судий митрополичьих не судити десятин деля?» Далі Статут перераховує, які справи має вирішувати церковний суд. Виходить, що до його відання віднесено більшість з того, чим жив народ: справи сімейні (конфлікти подружжя між собою, погане ставлення дітей до батьків, конфлікти між родичами і близькими), майнові справи (спадкоємство, розділ майна між родичами та ін.), шлюбні справи (розлучення, викрадення нареченої, заборонені шлюби через близькі родинні корені та ін.), злочини проти віри і церкви (церковні кражі, пограбування могил і мертвих, осквернення храмів, чаклунство та ін.), справи про образи словами і діями, справи про протиприроднє розбещення і перелюбство та ін.

Можна було б послатися й на інші державні та суспільно важливі інститути конституційного характеру, які розвивалися в Україні і мають глибоке національне коріння. Більше того, українці належать до числа тих народів, які мають нахил до конституційної правотворчості, як в теорії, так і на практиці, й яких не так вже й багато в цивілізаційному просторі. Наші предки намагалися включати положення виразного конституційного характеру до міжнародних угод (див., наприклад, договір між Цісарем Турецьким і Військом Запорізьким з народом Руським стосовно торгівлі на Чорному морі; Статті Богдана Хмельницького від 27 березня 1645 р.; Гадяцький трактат та ін.). Перебуваючи в залежному стані, формулювали їх у своїх вимогах до метрополії (численні вимоги й декларації польським королям, російським царям та ін.). Нарешті, приймали й проголошували власні акти конституційного характеру (окрім Пактів і Конституції законів війська Запорозького від 5 квітня 1710 року, можна послатися на чотири Універсали Української Центральної Ради, Тимчасову інструкцію Генеральному Секретаріатові Тимчасового уряду на Україні, Статут про державний устрій, права і вольності УНР від 29 квітня 1918 р., Закони про тимчасовий державний устрій України і Грамоти до всього українського народу Гетьмана Скоропадського, Універсал Трудового Конгресу і Основний Державний закон УНР, Тимчасовий Основний закон Західноукраїнської Народної Республіки, чотири радянські конституції УРСР). І, насамкінець, Конституція України 1996 р., яка приймалася на тлі понад 300 проектів, розроблених різними політичними партіями, окремими об’єднаннями і громадянами.

Не менш активно розвивалася в Україні й конституційно-правова думка, підтвердженням чому можуть бути «Начерки конституції» Г.Андрузького, «Книга буття українського народу» М.Костомарова, конституційний проект М.Драгоманова, публікації конституційно-правового характеру М.Грушевського та ін.

Щоправда, інколи захоплення новими конституційними проектами стає мов би самоціллю, без співвідношення з реальними потребами й запитами народу. Сьогодні вважається ледь не правилом – очолив певну політичну силу, навіть, якщо вплив її сягає кількох сотень людей, – давай говорити про своє особливе бачення конституційних положень, а то й одразу ж пропонувати новий проект Конституції. Інакше ти не лідер. Тут напрошуються до перефразування слова відомого французького імператора - кожний, хто не шанує власний основний закон, штовхає свій народ до того, що він змушений буде шанувати чужинську конституцію.

Будьмо відвертими: сьогодні нема підстав говорити, що Конституція закріпила лише половинчасті рішення, хоча не всі інститути й положення виписані в ній так, як хотілося б, чи, принаймні, як того вимагає ситуація, що склалася в Україні за п’ятнадцять років після прийняття Основного Закону. Разом з тим, хто може заперечити, що Конституція послідовно й системно закріпила нові структурні засади держави - у ставленні до своїх громадян, до прав і свобод людини в контексті відображення принципово нових цивілізаційних цінностей?! Хто не бачить, що саме Конституція зобов’язала суб’єктів правотворчої діяльності системно реформувати правову систему України загалом, починаючи, зокрема, з законодавства?!

З прийняттям Конституції з’явилися, нарешті, реальні підстави для відчуття й розуміння, якою ж має бути правова держава. Якщо раніше принцип верховенства права (стаття 8 Конституції України) сприймався формально, задля годиться, або ж для цитування в наукових дослідженнях, то тепер Основний Закон зобов’язує усіх більш серйозно ставитися до цієї незаперечної імперативної норми демократичного суспільства. Якщо без упереджень пройтися всіма положеннями Конституції, то стане зрозуміло - не там потрібно шукати недосконалості та витоки проблем. Скажімо, в Розділі І "Загальні засади" немає жодного положення, яке можна було б вважати застарілим. Звичайно, комусь може не подобатися, що поставлено хрест на радянській державності й закріплено основоположні засади нового конституційного устрою, але ж на те була воля народу, яка зобов’язала парламент до відповідних дій.

Можна заперечити, що стаття 7 гарантує місцеве самоврядування, а натомість у цьому напрямі досягнуто не надто багато. Варто зазначити, що цю статтю не слід розглядати відірвано від розділу ХІ Конституції "Місцеве самоврядування", хоча важко не погодитися, що здебільшого у цьому питанні все залишилося на рівні конституційних гарантій. Але хіба за це вина має покладатися на Конституцію? Якщо записано – "гарантується місцеве самоврядування" – то розуміти це треба як зобов’язання розвивати й зміцнювати позиції саме місцевого самоврядування.

А хіба Конституції треба пред’являти претензії, що за п’ятнадцять років у країни так і не з’явився Великий Державний Герб України (стаття 20)?

Отже, якщо якесь положення Конституції реалізується не належним чином, то це не вина Основного Закону, а характеристика спільноти, її, на жаль, часто безвідповідального ставлення до визначальних приписів державно-суспільного життя. Власне, «якість» стосунків з Основним Законом проходить «тестування» й оцінку під час виборів, коли особливо увиразнюється все розмаїття суспільних проблем.

Знову ж таки можна проглядати чи не всі статті цього (і не тільки!) розділу Конституції й навряд чи знайдемо хоч якесь положення, що було б сьогодні  перепоною нашому поступу. Звісно, можуть бути певні правові засади, які важко піддаються з’ясуванню, але то вже питання до Конституційного Суду України, а не власне до Конституції.

Бо ж, які можуть бути питання щодо розділу ІІ Конституції України "Права, свободи та обов’язки людини і громадянина"? Загальновизнано, що це ледь не найдемократичніший комплекс прав людини порівняно з тими, що закріплено в більшості сучасних конституцій. Звичайно, конституційні права і практика їх утвердження – дві неспівпадаючі реальності. То ж хіба у такому разі треба змінювати Конституцію, а не практику її застосування? До речі, всі погоджуються з тим, що конституційні норми – це норми прямої дії. Погоджуються – й не більше. Навіть суди, розглядаючи порушення прав громадян, роблять велику ласку, коли посилаються на відповідні статті Конституції. І то здебільшого під тиском та за вимогами окремих громадян і правозахисних організацій.

Передбачаю зауваження, що права і свободи людини в Конституції сформульовані так і настільки, наскільки це було можливим забезпечити та гарантувати на момент прийняття Основного Закону.

Але життя на місці не стоїть. Прогрес зупинити неможливо, а відтак -  з часом треба закріплювати в правовому порядку нові права і свободи людини. І це передбачено в Конституції України: «Права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними»( стаття 22).

І так по кожному з розділів Конституції України: «Вибори. Референдум», «Верховна Рада України», «Президент України», «Кабінет Міністрів України» … На кожне питання, яке може виникнути, за умови неупередженого прочитання Основного Закону, можна одержати оптимальну відповідь. Якщо на Конституцію дивитися не як на текст, який слід сприймати й розуміти так, як його розуміли ті, хто його формулював, а як на Основний Закон країни, який живе не періодом 28 червня 1996 р., а спроектований на майбутнє, прогнозує його, визначає основні принципи, засади і напрями руху до такого майбутнього, то вона тоді стає справді основоположним правовим актом для кожного із нас. Звісно, жити за Конституцією важче, але вчитися жити за нею ми просто зобов’язані.

Чи не кожне положення Конституції передбачає дальше його законодавче забезпечення, або ж за своєю суттю зумовлює відповідну правотворчість. Але не можна не бачити, а тим більше заперечувати, що Конституція суттєво вплинула на стабілізацію ситуації в країні. Так, ми ще не позбулися зовсім істеричних заяв, мітингових пристрастей, рукоприкладства, але ці емоції вирують здебільшого в сесійних залах, а не на вулицях міст і сіл, провокуючи суспільство до непримиренного протистояння.

Хто заперечить, що Конституція стала могутнім каталізатором пострадянських змін, започаткувала реформи в усіх життєво важливих сферах суспільства. Її вплив особливо відчутний у становленні, оновленні й розвитку як українського законодавства, так і правової системи загалом. Наша Конституція все більше і більше перестає бути іконою, до якої звертаються як до чогось потойбічного, міфологічного, реально нездійсненного. Вона стає доступним документом. Вона все більш дієво переконує, що може допомогти кожному. Тому маємо поважати Основний Закон, постійно вчитися жити за Конституцією й не шукати лазівок для корисливого ухиляння від виконання та дотримування її положень.

Маємо знати, що Конституція не терпить стихійної правотворчості, а насамперед вимагає чіткої стратегії розвитку держави. Маємо розуміти, що вона може утверджуватися в суспільстві за умови структурованого розвитку, в першу чергу конституційного законодавства за основними його напрямами: права, свободи та обов’язки людини і громадянина, виборче законодавство і законодавство про референдуми, законодавство про місцеве самоврядування, законодавство про організацію публічної влади, про адміністративно-територіальний устрій тощо.

На жаль, по кожному з цих (та й інших напрямів) ми помітно відстаємо від вимог Конституції. Повторюю: не Конституція відстає від сучасних реалій нашого життя, а правове забезпечення не відповідає задекларованому Основним Законом.

Назву лише деякі зі слабких місць нашої законотворчості, яку маємо постійно й настійно проводити на утвердження та розвиток нашої Конституції.

Сьогодні відчувається значне відставання у створенні спеціальних інститутів і юридичних механізмів захисту прав громадян; не відбулося створення належного правового середовища розвитку громадянського суспільства, не вироблено системи ефективної державної підтримки реалізації і захисту прав людини. Наші інститути прямої демократії так і залишаються в стані багатообіцяючих, а наближення органів влади до народу - в перспективі можливим. Продовжується далі позиція вагання між засадами централізації і децентралізації у вирішенні соціально-економічних, фінансових, правових, культурних, інших питань розвитку суспільства.

Багато мовиться про глобалізацію і універсалізацію світопорядку, але мало робиться для гармонійного входження до нього; маємо чітке розуміння, яким повинно бути сучасне інформативно забезпечене суспільство, але на рівні проб та помилок просуваємося в утвердженні захисту інформаційних і нових комунікативних прав кожної людини.

Якщо ж спуститися з захмарних стандартів глобалізованих суспільств до проблем нашого сьогодення, то маємо визнати недостатню готовність до вирішення таких питань: визначення межі обмеження конституційних прав і свобод людини в умовах посилення тероризму і зростання кримінальних загроз суспільству; підвищення ефективності захисту соціально-економічних прав громадян в умовах економічної кризи; зниження об’єму законодавчих вимог до політичних партій і громадських організацій; виведення нашого пенсійного і трудового законодавства на рівень сучасних міжнародних стандартів (окремі, принципово важливі, конвенції Міжнародної Організації Праці все ще продовжують чекати на ратифікацію). Питання захисту прав дітей, жінок, пенсіонерів, інвалідів, інших мало захищених груп населення потребують реального вияву.

Вимагає вдосконалення законодавство про форми прямої демократії, а саме: виборче законодавство (зокрема, питання виборчих процедур і виборчої системи, гарантій дотримання активних і пасивних виборчих прав та ін.); законодавство про референдуми і опитування населення, про місцеве самоврядування тощо.

Все ще однобічно підходимо й розуміємо законодавче забезпечення унітарного устрою держави, особливо в таких питаннях, як розмежування предметів відання і повноважень між центром та місцевим рівнем. Чи не тому тут такі жалюгідні досягнення за п’ятнадцять років дії Конституції.

До деяких сфер законодавчого врегулювання питань, окреслених Конституцією України, ще не приступали взагалі. До сьогодні не ухвалено значну частину з понад ста законів, прийняття яких безпосередньо передбачено Конституцією. Серед них закони про державні символи України, про мирні зібрання, про адміністративно-територіальний устрій, про тимчасові спеціальні та тимчасові слідчі комісії парламенту, про Фонд державного майна, про прокуратуру, про спеціальний статус міста Севастополя, кримінально-процесуальний кодекс та багато інших. Всі вони покликані наповнити реальним змістом відповідні конституційні положення. Неприйняття цих законів ставити в провину Основному Закону - безглуздо.

Зовсім не помилковим буде твердження: багато наших співвітчизників не знають своєї Конституції. Звідки у них може з’явитися любов і повага до неї?

Видатний український філософ Г.Сковорода казав: «Бачити гаманця і не знати, що в ньому, - це значить, бачивши, не бачити. Очевидно, треба скрізь дивитися подвійно: одне брати в душу, а друге у розум». Не пустивши Конституцію у душі наші – розумом її не осягнемо.

Для тих, хто волів би переписати Конституцію на зразок вподобаної зарубіжної, знову нагадаю слова любомудра Г.Сковороди: «Коли не можу нічим любій Вітчизні прислужитися, в усякому разі з усієї сили намагатимуся нікому ні в чому не шкодити».

Прочитаймо уважно ще раз нашу Конституцію!

Голова Верховної Ради України
Володимир ЛИТВИН
«Голос України», 25 червня 2011 року
//chairman.rada.gov.ua/chairman7/control/uk/publish/article;jsessionid=6BD866BBAAAEDDE852AAC09694187FD7?art_id=60611&cat_id=49317
//coder-in-ua.livejournal.com/11430.html

1 коментар:

imho сказав...

24.06.2011
Голова Верховної Ради України Володимир Литвин висловлюється за внесення до чинного Основного закону системних змін
(Прес-служба)

Голова Верховної Ради України Володимир Литвин висловлюється за внесення до чинного Основного закону системних змін.

«Я не є прихильником постановки питання про прийняття суцільно нової Конституції. Це означатиме, що ми розписуємося у власному безсиллі і весь час намагаємося жити за принципом - зруйнувати до підвалин, а потім починати будувати нове життя», - сказав В.Литвин у п´ятницю, відповідаючи на запитання телеканалу «Рада».

На його переконання, необхідно «проаналізувати, інвентаризувати Конституцію, скласти звіт перед суспільством, що вона дала, як спрацювала і в чому не спрацювала, які перед нами стоять виклики і завдання і які позиції у цьому плані мають бути зафіксовані в Основному законі».

Окрім цього, вважає Голова Верховної Ради, необхідно мати чітке уявлення, як буде розвиватися світ і Україна, і яким чином забезпечити, у тому числі через Основний закон, її розвиток у правильному напрямку, «аби ми не наражалися на ризики і виклики 21 століття». «Головне - забезпечити нормальне життя країни», - наголосив він.

Після такого аналізу, сказав В.Литвин, відповідні зміни мають розробити фахівці. При цьому він зазначив, що «це не повинні бути «красивості», переписування» і намагання сліпо перенести на український грунт норми конституцій інших країн. «Треба зробити все, аби відбувся нормальний діалог з суспільством, щоб було загальносуспільне бачення, а потім вже фахівці, які розроблятимуть зміни, будуть орієнтуватися на настрої людей, країну, а не на поточний політичний момент», - заявив керівник парламенту, додавши, що результатом такої роботи буде або нова редакція Конституції, або внесення до неї системних змін.

«Головне - уникнути політичної сверблячки, коли діємо за принципом - не спрацьовує закон - треба прийняти новий», - підкреслив В.Литвин.
http://portal.rada.gov.ua/rada/control/uk/publish/article/news_left?art_id=278929&cat_id=37486

25 червня 2011
Литвин хоче інвентаризувати Конституцію
http://www.pravda.com.ua/news/2011/06/25/6330231/