четвер, 24 травня 2012 р.

Україні потрібна громадянська конституанта


Створивши так звану «Конституційну асамблею» і затвердивши своїм указом її склад, Віктор Федорович Янукович мимохіть зробив українській опозиції подарунок, яким вона, за своїм звичаєм, не зуміла (чи ще не встигла) скористатися. І подарунок воістину неабиякий, ба, навіть грандіозний

Чому «подарунок», чому «неабиякий» і чому «так звана Конституційна асамблея»? Почнімо з останнього.

Якщо в країні створюється спеціальна структура для розробки чи докорінної переробки Основного Закону, то ця структура повинна відповідати певним вимогам. Найперше – вона повинна мати мандат від громадян, тобто народу (єдиного джерела будь-якої влади). Вона має репрезентувати всі основні групи інтересів у суспільстві, і водночас відповідати критеріям фаховості. І, ясна річ, ця структура загалом і її учасники особисто мусять користуватися високим рівнем довіри громадян, ба більше – громадяни у своїй основній масі повинні бути переконані, що задіяні в цій структурі персони не мають особистих прагнень «зачепитися» при владі і діють у загальнонаціональних інтересах.

Останнє досягається за допомогою добре відомих правникам механізмів – заборони розробникам Конституції та тим, хто її затверджує, обіймати будь-які посади у виконавчій та законодавчій владі впродовж наступних десяти чи п’ятнадцяти років тощо. Жодна із цих складових не стосується утвореного указом Януковича органу; ба більше – оскільки електоральна підтримка опозиційних партій щонайменше у півтора рази більша, ніж провладних, що не відображено у складі «Асамблеї», й оскільки більшість місць там обіймають залежні від влади чиновники з науковими ступенями, то чи можна звати цю «Асамблею» інакше, ніж «так звана»?

Ситуацію не рятує те, що остаточний вердикт щодо нової Конституції виноситиме Верховна Рада: цей орган давно вже не відображає політичних настроїв суспільства і самостійно не вирішує нічого, перетворившись на типовий для деспотичних режимів «декоративний парламент». Про рівень довіри громадян до Ради не варто і згадувати…

З іншого боку, країні справді потрібен новий чи істотно оновлений Основний Закон, який користуватиметься повагою переважного числа українців і виконувати який громадянське суспільство змусить будь-які владні органи і бізнес-структури. І якщо Віктор Янукович створив свою «Асамблею», яка не є представницькою й легітимною, то чого б опонентам влади не створити – на громадській основі – паралельну конституанту, яка розроблятиме свій проект Конституції з метою винесення його на всенародний референдум?

Ідея ця не нова – були вже спроби створення і Громадської Конституційної ради [Громадянський конституційний комітет], і Громадської конституційної асамблеї [Громадянська конституційна асамблея], але… Але ж ніхто не забороняв опозиційним партіям та структурам громадянського суспільства повернутися до ідеї «громадського Конституційного конвенту» (назва умовна) [Громадянський конституційний конгрес]. В Україні є чимало кваліфікованих експертів – правників, політичних аналітиків, філософів, міжнародників, готових пожертвувати кар’єрними перспективами й ризикнути своїми статками, пішовши проти волі влади. Та й філологи тут знадобляться – адже неоковирно й неоднозначно виписані статті чинної Конституції вже не раз викликали потребу роз’яснення їх Конституційним Судом (який за останні пару років геть утратив авторитет у суспільстві і став об’єктом загального глузування). Думаю, і гроші би для такої справи негайно знайшлися, бо ж не тільки «гнаним і голодним» набридло беззаконня…

Якби така ідея була швидко реалізована, це стало б дуже сильним ходом з боку опозиційних партій і незалежних структур громадянського суспільства. Передусім опозиція показала б суспільству, що вона має реальну програму очищення країни, в основі якої лежить, використовуючи формулювання Тарас Шевченка, «новий і праведний закон». По-друге, навіть первинний проект нової Конституції був би вагомим козирем на осінніх парламентських виборах. По-третє, формування та робота громадського Конституційного конвенту стали б тим лакмусовим папірцем, який засвідчив би – і перед українськими громадянами, і перед європейською спільнотою – здатність чинних політичних опозиціонерів та громадських активістів не просто говорити гарні слова, а діяти спільно, в ім’я національних інтересів. По-четверте, реалізація такої ідеї незмірно підвищила б рейтинг української опозиції і громадянського суспільства в очах західних партнерів України. Нарешті, безпосередні творці паралельного до владно-бюрократичного проекту Основного Закону продемонстрували би здатність бути на порядок вищими морально за своїх владних опонентів, апріорі відмовившись від високих крісел та хлібних місць на десять-п’ятнадцять років, а то й назавжди.

Тим більше, що рівень суспільної довіри до такої структури з самого початку був би у півтора-два рази вищим, аніж до «Конституційної Асамблеї». А в міру успішної роботи його можна було помітно підвищити.

Проте, схоже, українська політична опозиція та структури громадянського суспільства вкотре вже втрачають воістину історичний шанс змінити плин подій та поставити країну на чіткий шлях до Європи, назавжди полишивши блукання пострадянськими манівцями.

Сергій Грабовський, 24 травня 2012 р.
//tyzhden.ua/Columns/50/51065

//www.mk.ru/merinov/

3 коментарі:

petro1941 сказав...

Ви пишете: "В Україні є чимало кваліфікованих експертів – правників, політичних аналітиків, філософів, міжнародників, готових пожертвувати кар’єрними перспективами й ризикнути своїми статками, пішовши проти волі влади. Та й філологи тут знадобляться – адже неоковирно й неоднозначно виписані статті чинної Конституції вже не раз викликали потребу роз’яснення". В той же час звертаєтесь не до них а до опозиційної частини влади. Невже Ви цю опозицію вважаєте здатною піти на такі жертви?

imho сказав...

Автор статті - Грабовський.
"Протистояння" опозиції і влади - радше нагадує змову, гру в наперстки..., аніж боротьбу ідей, смислів, перспектив...
Тож відповідь на Ваше запитання щодо "жертовної опозиції" - ні, не вірю.
Правляча коаліція та управляюча опозиція... Завтра вони поміняються місцями і... нічого не зміниться... від зміни складових, сума то не міняється...

imho сказав...

Эта беда стала возможной вследствие консенсуса двух партий власти — партии этнической нетерпимости и партии экономической экспансии. Первую отличало то, что она хотела и смогла приватизировать государственный язык, вторую — то, что она хотела и смогла приватизировать «государственную» собственность. Каждая из них, не жалея сил, занималась любимым делом: первая много говорила, вторая — много захватила.

Александр Мучник,
Ответим на конфискацию национализацией
http://constituanta.blogspot.com/2012/06/blog-post_39.html