понеділок, 25 червня 2012 р.

Віра й відповідальність


Люди, які прагнуть збудувати націю, у якій вкорінені міцні демократичні інститути, як гарантія проти свавілля державної влади, мусять спочатку навчитись звільнити власний розум від апатії та страху (Аун Сан Су Чжі, лауреат Нобелівської премії миру, із промови "Свобода від страху").

Минулого тижня, після 21 року з дня присудження Нобелівської премії, років, які їй довелось провести в умовах переслідування владою та переважно під домашнім арештом, Онг Сан Су Чі вперше змогла особисто отримати нагороду.

Зовсім недавно опозиційний лідер М'янми стала депутатом нижньої палати парламенту, де її партія здобула декілька десятків місць. Проте, не дивлячись на переможний розвиток подій, Онг Сан Су Чі все ж застерігає від надмірного оптимізму та закликає до "здорового скептицизму".

Можливо, саме цього "здорового скептицизму" бракувало українцям після Майдану...

Мабуть, в Онг Сан Су Чі є вагоміші причини для цих застережень, ніж, навіть, етнічне протистояння, жертвами якого стають щораз більше осіб у її рідній країні. Хто дивився фільм Люка Бессона "Леді" про жертовну долю Онг Сан Су Чі, той, можливо, запам'ятав цікавий епізод, де у віддаленому кутку країни лідер демократичного руху під схвальні оплески селян проголошує необхідність утвердження в країні прав людини та демократії.

Однак, що в дійсності могли означати ці гасла для людей, які не мають ані достатніх знань, ані пов'язаного досвіду, аби зрозуміти значення цих закликів?

Політичні події останніх років в Україні також засвідчують, що загал українців дуже далекий від розуміння функціонування демократичних інститутів та цінностей прав людини. Більш актуальним він вбачає нескінченний пошук лідера, який наведе "правильний" порядок у країні.

Важкий процес становлення демократії виявився занадто складною справою для більшості, яка другим туром президентських виборів 2010 року винесла вирок перетворенням, започаткованим на Майдані.

Досвід країн "арабської весни" також підкреслює крихкість демократичних здобутків у суспільствах, які мають важке тоталітарне минуле. Зважаючи на нові протести в Єгипті, доречно згадати про цей приклад, де рік тому здоров'я тисяч і життя сотень людей було віддано за революційні зміни.

Чи очікували єгиптяни, які виступали за свободу слова, припинення корупції й свавілля поліції, – що на минулих вихідних у фіналі президентських виборів вони вибиратимуть між представником старого режиму Ахмедом Шафіком і представником ісламістів Могаммедом Мурсі? А їхній Верховний суд виявить юридичну винахідливість, не меншу за ту, яку в роки президентства Януковича демонструє український Конституційний суд, – аби зберегти владу за військовими?

Усунення недемократичних режимів – не вирішує одномоментно питання суспільних цінностей, які визначають якість наступних перетворень у країні.

У цьому й полягає важливий урок арабських революцій, який досі не хочуть прийняти українці...

У тому ж Єгипті ціннісний вакуум швиденько почав заполонювати ісламізм. Тому не дивно, що значне число людей повернулось до підтримки старого режиму, як гарантії збереження світськості соціально-політичного устрою.

Тоталітарне минуле, яке прищепило людям відчуття "гвинтика системи" через підкорення особистості колективному, внаслідок заперечення свободи й індивідуальної відповідальності за життя громади, – залишило також глибочезний слід у спільних цінностях українців.

На жаль, загал українців застряг на етапі заперечення власної відповідальності за стан справ у державі. Тому традиційний "народний" аналіз політики зводиться до примітивного "все погано, бо ж вічно "обманутою" країною керують покидьки". Це логіка не лише політичних дебатів "на кухні", чи більшої частини журналістських дописів. Це вже міцно увійшло в риторику політичних сил – і не тільки тих, що не перебувають при владі, але й тих, які при владі кивають на "паперєдників".

Зрозуміло, якщо б десь у світі були безпомильні політики, то ми б уже мали рай на землі. Проте українці досі марять ілюзією, що одного дня країною почнуть керувати янголи під жовто-блакитним стягом.

Таким чином, поки "маленькі" німці, британці й швейцарці роблять свої держави великими – ми чекаємо "великих" українців, які змінять на краще наші "маленькі" життя.

Політичний фанатизм багатьох українців невтомно намагається малювати цих ангелів в уяві, закриваючи очі на факти, піддаючись на маніпуляції партійних штабів та виправдовуючи будь-які, у тому числі й очевидно помилкові, дії своїх улюбленців. Для відданих прихильників окремих політичних особистостей у ранг правди возводиться санкціонована згори поточна позиція з того чи іншого питання.

Якщо ж помилки політиків не караються політичною відповідальністю, а винагороджуються виборчою лояльністю, то політика закономірно перетворюється на арену боїв без правил усіх проти всіх.

Арену, де дієвою зброєю стають цинізм, нахабство, брехня, популізм та авантюризм.

З тенденційних штабних заяв, запущених політичних міфологем, спотвореної журналістики, суспільних стереотипів, викривленої історичної спадщини – ми витворили в країні абсолютно неадекватну систему ціннісних координат. Вона гальмує будь-які перетворення, і навіть адекватні політичні дії отримують неадекватну громадську оцінку.

Додатково ситуацію погіршує те, що єдиний "порядок", що є близьким переважній частині українців – це порядок покори. І, з огляду на це, зовсім не дивує, що українці дозволяють країні щораз глибше занурюватись в авторитаризм.

На наших очах влада повелителів сонця, які лихоманили країну своєю невизначеністю із приводу години, о котрій світило повинно сходити, сплюндрувала Конституцію, встановивши натомість корупційну вертикаль, захопила контроль над основними секторами економіки, і завела країну в зовнішньополітичний тупик.

Втім, дії цієї влади були легітимізовані не лише великим бізнесом і політичними елітами, включаючи опозицію. Насамперед ці дії легалізовано власне українським народом, який виявився здебільшого байдужим до життєво важливих питань свого сьогодення й майбутнього.

Яку ж відповідь дали українці на концентрацію впливу на всі суспільні процеси владою, з усіма ознаками мафіозної організації?

Чи нас влаштовує безпрецедентне розкрадання державних ресурсів, спотворення економічної конкуренції, відмова від зовнішньополітичного безпекового курсу, зазіхання на громадянські права й свободи, тотальна деградація правоохоронної системи, згортання європейських освітніх реформ, гуманітарний реванш червоного минулого?

Хіба наше щоденне життя не зачіпає зростаючий непотизм владоможців, блокування соціальних ліфтів, руйнування підприємництва, зменшення економічної мобільності? Це ж програма, яка задається на покоління вперед!

Адже надбагаті сім'ї, захоплюючи щораз більшу частку економіки, збільшують тим самим власний вплив на ухвалення політичних рішень у своїх же інтересах.

Проте, українці, призвичаєні червоним режимом уникати конфронтації із владою, обирають пристосовуватись до будь-якого пригноблення власних інтересів.

Як наслідок, суспільство не виступає на захист важливих інтересів, вимагаючи конкретних змін, – а намагається грати із владою в нав'язану гру з відомим програшним результатом, ухиляючись від насаджених правил і нагинаючи їх, де можливо. Найкраще виявляться це в сприйнятті суспільством корупції, як прийнятного способу вирішення будь-яких проблем.

Ірландський державник і філософ Едмунд Берк казав, що "Все, що потрібно для тріумфу зла, – це байдужість добрих людей".

Нарікаючи на кожному кроці на владу, ми власноруч продовжуємо будувати систему.

Систему, у якій можна безкарно красти – але не можна законно заробляти.

В якій правоохоронна система становить найбільшу щоденну загрозу безпеці й власності громадян.

В якій політика ненависті до опонентів веде до високого рівня недовіри в суспільстві й стає на заваді конструктивній співпраці між соціальними групами.

Еволюція суспільств відбувається через постійний конфлікт цінностей.

Існування ж авторитарної влади в Україні свідчить про соціальні патології, які ми ніяк не можемо подолати. Тому мусимо усвідомити, що соціальний поступ залежить від того, ким ми є – якими цінностями керуємось на щодень.

Важливо звернути увагу на небезпеку того, що багато охочих завжди готові запропонувати на противагу авторитарній владі – примітивні рішення, якими спрощується дійсність, і які ведуть лише до поляризації суспільства.

Очевидно, ця примітивізація, яка часто зводиться до наполягання на заміні одних скомпрометованих політиків іншими за принципом "переможець отримує все", не може апелювати до вимогливих виборців, позиція яких спирається на дії й факти, а не емоційні маніпуляції політичних штабів.

Можливо, тому "реальна" опозиція, яка у властивому собі стилі не шкодує епітетів в описах діяльності влади – усе ж ніяк не може отримати перевагу в громадській думці над "злочинним олігархічним режимом". Хоча інтереси саме цієї громадськості не брались до уваги, коли "об'єднана" опозиція голосувала за виборчий закон, метою якого було "примусити до вибору".

На щастя, у суспільстві є відчутний відсоток людей, які не настроєні сприймати політичні заклики на віру, і вимагають дієвої та відповідальної політики, яка представлятиме їх цінності та інтереси.

Зрештою, демократія вимагає особистої щоденної відповідальності, а не лише голосування раз у п'ять років.

Кажучи образно, демократія – це не іменник, а дієслово.

Тільки критичний та раціональний аналіз дозволить нам зняти тягар нашарувань політ-технологічного бруду, аби в країні запрацювала демократія. Позаяк, демократія – це лише засіб соціального пошуку ідеалів свободи, рівності й братерства, який перебуває в постійній еволюції, завдяки вільній конкуренції ідей і балансуванню суспільних інтересів.

Навчившись відстоювати власні інтереси як вільні й відповідальні за своє майбутнє громадяни, ми зможемо контролювати будь-яку владу. І нарешті вповні розкрити можливості незалежної державності.

Роман Сон, 25 червня 2012 р.
//www.pravda.com.ua/articles/2012/06/25/6967248/



Немає коментарів: