Олександр Мороз. Закон про референдум - шлях до диктатури

Здійснення безпосередньої влади народом через референдум – справжня ознака демократії. Невипадково в Конституції України це право передбачене. Тим не менше, сімнадцятий рік прийняття необхідного закону зволікалося. І ось нарешті він з’явився. Тішитися тим чи тривожитися? Схиляємося до другого, маючи на те багато підстав.

Нещодавно на телепрограмі у Шустера не вдалося це питання обговорити по суті. Завадила присутність на передачі популістів (прізвищ згадувати не варто), які використовують будь-яку можливість продемонструвати свою «турботу» про народ, забуваючи про тему передачі. А вона якраз – спосіб про народ потурбуватися. Або ж не про народ.

У доповіді міністра юстиції О. Лавриновича, у його коментарях кілька разів використовувався аргумент на зразок «… це ж добре, що ми даємо народу інструмент для реалізації його владних повноважень». Цю ж думку висловлював і молодий комуніст, очевидно не маючи змоги говорити інакше, бо за закон проголосували одностайно всі комуністи-депутати. А даремно, бо в контексті гасла «Ввернем страну народу» закон про референдум необхідний, але на основі цього закону можна заявляти про протилежний намір – відібрати країну.

Свого часу з групою народних депутатів першого скликання ми знайомилися з досвідом утвердження демократії в Швейцарії. Там є чому повчитися, бо цей досвід набувався впродовж семи століть. Не випадково на згадану телепередачу Савік Шустер запросив і представника цієї справді демократичної країни. Сидячи поруч, ми обмінювалися репліками і в його виступі теж прозвучала думка, - користуватися референдумом необхідно починати з місць. Для цього насамперед слід прийняти закон про місцеві референдуми і послідовно їх упроваджувати. Бо предметом таких референдумів мають бути абсолютно конкретні справи, що турбують людей, їхню думку зобов’язана враховувати і втілювати влада. Питання благоустрою, забудови, використання природних ресурсів і т.д. Навіть витрачання бюджетних коштів можуть (і повинні) вирішувати безпосередньо люди. Такого закону немає. Чому? Бо в багатьох випадках він поставить владу, найперше виконавчу, під контроль громад. Тому з цим законом, схоже, влада поспішати не буде.

А поставити народ під контроль влади, поставити повністю і остаточно – це ідея-фікс багатьох режимів. Український – не виняток. Відповідно підготовлений закон про Всеукраїнський референдум – найкращий для того інструмент. Продемонструємо це кількома аргументами, навіть не згадуючи про винятково нерегламентний, отже, антиконституційний порядок прийняття закону, про ігнорування всіх (більше тисячі, кажуть депутати) поправок до закону. До речі, це одне зобов’язує Конституційний Суд визнати закон неконституційним. Правда, дуже сумніваюсь, що спеціальний орган влади згадає, що він стоїть на захисті Конституції. А розробники закону просто забули, що є КСУ і його повноваження щодо деяких «референдумних» питань передбачені в Основному Законі. «Професіонали», так би мовити, працювали над його текстом. Такі ж і голосували.

Отже. Першим по суті пунктом (ст.3.3) закону є норма про Конституційний референдум: схвалення нової редакції Основного закону, внесення змін, скасування, втрата чинності чи визнання нечинним закону про внесення змін…Придумати таке може тільки або неадекватна людина, або зловмисник. Ясно, що зроблено це з умислом. Бо ця норма безмежна, під неї можна підвести будь-що, а оздобивши питання «цукерочкою» на зразок скасування депутатської недоторканості чи скорочення чисельності парламенту, одержати більше ніж стовідсоткову підтримку населення. Це вже було в 2000 році.

Таким же предметом референдуму передбачені і звичайні закони. Це обурює. Не міг же не знати, не мав права не знати законодавець, що між безпосередньою і представницькою формою влади конкуренцію створювати не можна! Вони можуть лише доповнювати одна одну. Навіщо ж тоді в державі створюється представницький від народу орган – парламент? Може, у ініціаторів розрахунок ведеться на ставлення людей до нинішнього специфічного парламенту? Так він же вічно таким не буде. Але ж закон діятиме і жодна, неприйнятна режиму новація, навіть проведена через гостру дискусію в парламенті, не буде втілена в життя. Її відповідно «подадуть» і скасують.

Референдумом не можна писати закон чи його приймати. Це абсурд, що випливає з нав’язаних залежному Конституційному Суду висновків. Предмет референдуму – проблема і ставлення до неї, конкретної, зведене до відповідей «так» або «ні». З’ясувавши таким чином волю народу, депутати зобов’язані відобразити її у формі закону. Це професійна (принаймні, має бути такою) робота, інакше людям завжди нав’язуватиметься «кіт у мішку», коли за пропагандою від влади ховатиметься часто підступний інтерес її окремих представників.

Ті, хто голосував за закон, ніби не помітили ще одну недоречність. Брати участь у референдумі мають право громадяни від 18 і більше років. Це правильно. Але закон писати (бо що інакше законодавча ініціатива?) мають лише громадяни, котрим виповнився 21 рік. Так визначає Конституція. Що ж вище – закон чи Конституція? Риторичне запитання.

Багато нюансів документу в коментарі пропускаємо, бо, можливо, вони дискусійні. Але безспірні речі згадаємо.

У ст.28.1 при ініціюванні референдуму народом передбачено видання необхідного Указу Президента. Це право чи обов’язок? Тут не повинно залишатись місця для суб’єктивізму, і це слід відобразити в законі.

Якість і глибина рішення на референдумі залежить від створених для того умов. Одна з них – термін від указу до дня голосування. 50 днів для того – насмішка, тим паче, для питань, що мають загальносуспільне значення.

Хто рахуватиме голоси? Комісії, створені владою. Далі продовжувати не варто - в Україні унікальний досвід фальшування.

Не кращий і інший варіант. Процедура тут просто дублює горезвісний виборчий закон. І термін, 50 днів, знаходить своє пояснення. Скажімо, йдуть вибори до парламенту, трьохмісячна кампанія. В цей час влада організовує потрібну ініціативу і вибори та референдум (ст.44) суміщаються. Виборчі комісії стають і комісіями референдуму. Як вони формуються і т.д. – пояснювати не треба.

А як вводити, скажімо, рішення референдуму про відміну якогось закону? Він застосовувався, припустимо, тривалий час. У цей період сформувалися правовідносини, видано десятки чи сотні підзаконних нормативних актів. Ст.95 визначає: закон вводиться з першого дня оголошення підсумків референдуму. А що робити з усім, що було в сфері дії закону? Ясно, в законі про референдум потрібно передбачити необхідність прийняття у певний строк закону про прядок введення в дію рішення референдуму. Ми ж мали недолугу практику урядового декретування за ініціативою Л.Кучми. До цих пір деякі декрети – «закони навиворіт» – не замінені нормальними законами.

Зішлюся на ще одну пастку, яка гарантує: в Україні не передбачається проведення жодного референдуму за народною ініціативою, якщо зміст його хоч трохи зачіпає інтереси влади, зокрема Президента. Причому, ефективність такої пастки уже підтверджена попередньою практикою.

Йдеться про порядок фінансування референдуму. Про т.зв. фонд ініціаторів промовчимо. «Откуда дровишки?» – запитання поставив іще М.Некрасов. Мова про бюджетне фінансування. Для цього документ, уже підписаний Президентом, передбачає прийняття закону про зміни закону про бюджет. Хто вирішує це питання? Більшість у парламенті. Кому вона фактично підпорядкована? Знаєте. Чи проголосує вона за виділення коштів, якщо ініціатива «не та»? Ніколи.

От і вся суть інструменту для «народного волевиявлення».

Прийнятий закон – ще один спосіб узурпації влади. І в процедурі ухвалення, і в його змісті. Підозри, що висловлюються фахівцями стосовно прийняття такого документа, мають усі підстави. Закон зорієнтований на зміну важливих конституційних положень і одержання переваг виконавчої влади, Президента.

Це шлях до диктатури.

01.12.2012 р.

Олександр МОРОЗ, член Конституційної Асамблеї

//www.spu.pl.ua/post.php?id=11248

28.03.2013 Ігор Коліушко. Закон про референдум vs Конституційна асамблея. Що далі? 

05.02.2013 Джанні Букіккіо. Конституційна реформа має стати завданням Верховної Ради, а не референдуму 

14.01.2013 Микола Оніщук. Політики, які мають президентські амбіції об'єктивно зацікавлені в тому, щоб обсяг повноважень глави держави не зменшувався 

04.01.2013 Виктор Янукович. Вопрос о проведении конституционного референдума будет зависеть от характера предложенных изменений 

12.12.2012 Томас Маркерт. Микола Мельник. Леонід Кравчук. Народ перестав боятися влади 

11.12.2012 Всеволод Речицький. Декілька міркувань щодо нового закону про референдум 

06.12.2012 Томас Маркерт. Закон про референдум... дає шлях процесу, який є неконституційним і сіє розбрат 

04.12.2012 Віктор Мусіяка. Закон про референдум - абсолютно антиконституційний акт 

23.11.2012 Мирослав Попович. Леонид Кравчук. Даже президент не может решать судьбу закона 

21.11.2012 Ігор Коліушко. Юлія Кириченко. Парламент схвалив неконституційний порядок зміни Конституції України 

26.06.2012 Леонід Кравчук. Якщо Верховна Рада не захоче прийняти нову Конституцію, тоді останнє слово за народом 

21.06.2012 Марина Ставнійчук. Очевидно, будет референдум по внесению изменений в Конституцию